• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Лекція 1. Історико-літературний процес ХVІІ ст.

Літературна боротьбаХVІІ ст. Ренесансний реалізм в літературіХVІІ ст. Бароко, його філософські основи. Класицизм – провідний напрям літератури ХVІІ ст. Етапи його розвитку.

1. Літературна боротьба ХVІІ ст.На початку XVII століття у Європі сформувалися держави із абсолютною мона­рхією (Іспанія, Франція та ін.), з'явилися нові країни із переважаючою роллю сере­днього класу (Голландія), деякі країни (Італія, Німеччина, Польща) перебували в стані економічного занепаду.

Католицький Рим перестав бути релігійним центром Європи. Від нього, відмо­вившись сплачувати податки, відійшли Англія, скандинавські країни, Нідерланди, частина німецьких князівств, Женева. Європа розділилася за релігійними ознака­ми: лютеранство — в Німеччині та Скандинавії, кальвінізм — у Голландії, англі­канська церква — в Англії тощо. Рим намагається повернути колишню могут­ність, однак це тільки посилює напруженість в Європі і призводить до релігійних воєнних конфліктів.

Розвинуті європейські країни (Англія, Франція, Іспанія, Голландія, Швеція) за­хоплюють великі колоніальні володіння в Новому Світі й Північній Африці.

Між частинами Європи зв'язки поглиблюються. Будь-який воєнний чи ре­волюційний конфлікт стає загальноєвропейським і відгукується в колоніаль­них країнах на інших континентах. Так було під час Тридцятилітньої війни (1618—1648), яка втягла до своєї орбіти велику кількість країн та перекроїла карту Європи. А буржуазні революції у Північних Нідерландах та Англії оста­точно змінили співвідношення сил в економіці та політиці не лише європейсь­ких держав.

У Європі XVII століття паралельно співіснували уклади (іноді навіть в рамках однієї держави) — феодальний і буржуазний. Дворянство змушене було рахуватися із зростаючою буржуазією як суспільним станом, що набирав сили навіть у країнах з абсолютною монархією.

За цих умов відбувається формування світогляду людини цієї епохи. Людина втрачає віру в себе: вона бачить себе тільки маленькою частинкою ве­ликого суспільного цілого, протистояти законам якого вона безсила. Зникає по­чуття особистої причетності людини до тих подій, що відбуваються. Виникає ус­відомлення конкретної межі людських можливостей, і з'являються сумніви щодо здатності інтелекту вдосконалити існуючий світопорядок і зробити людське жит­тя гідним.

Людина занурюється у свій внутрішній світ, шукаючи в ньому опори. Індивіду­алізм — визначальна прикмета часу. Хтось покладає надії на монархію, бачачи в ній захист від усякого лиха. Деяка частина (досить велика) шукає порятунку у вірі, доходячи іноді до крайнього фанатизму. А дехто знаходить утіху в земних, чуттє­вих радощах.

Борсання між землею і небом стають такими болючими, що людина приходить до усвідомлення власної недосконалості, гріховності. Вона все ще наївно вірить, що тілесну і духовну красу можна поєднати в одній обраній, ідеальній особі. Людина вважає також, що краса і насолода земним життям тимчасові і є лише слабким ві­дображенням омріяного райського блаженства. Особистість стає високоморальною і здатною до самозбереження.

Поряд із першочерговим завданням, пов'язаним із вирішенням соціальних про­блем, протягом XVII—XVIII століть вирішувалось інше, не менш складне питання: підпорядкування сили природи розуму.

Французький філософ XVII століття Рене Декарт формулює практичний зміст наук. Англійський філософ Френсіс Бекон стверджує, що чим більше людина буде знати, тим більше вона буде підкорювати собі природу.

Філософські корифеї XVII століття — Декарт, Бекон, Галілей — сприяли актив­ному розвиткові природничих наук.

Таким чином, XVII століття — століття наукового оволодіння природою, підко­рення її владі людини; XVII століття — століття суспільної перебудови.

Але без роботи наукової думки XVII століття не могло бути і мови про перемо­жне розгортання визвольного просвітницького руху XVIII століття відповідно.

Не залишилось осторонь і мистецтво. В історії художньої літератури західно­європейських народів XVII століття відзначено великими досягненнями.

Варто відмітити, що історична доля народів Західної, Центральної та Південної Європи у XVII столітті склалася по-різному. Зміцнення світових торгових шляхів справило негативний вплив на внутрішню економіку Італії. Колись найбагатша країна, центр європейської та світової культури у XIV, XV і частково XVI століт­тях, Італія, яка зазнала пагубних походів інтервентів, зубожіла, її культура підупа­ла, і у XVII столітті італійська література не створила нічого визначного, що могло б привернути увагу сусідніх народів.

Майже такого ж перетворення зазнала і Німеччина, на економічне, політичне та культурне життя якої негативним чином вплинула Тридцятилітня війна. Німеччина теж не дала світові у галузі літератури принаймні якихось визначних досягнень у XVII столітті.

На короткий проміжок часу вдалося вирватися вперед Іспанії. Захопивши великі заморські колонії, спустошуючи американські запаси золота, вона швидко розбага­тіла і перетворилась у XVI столітті на одну із наймогутніших країн. Але це тривало недовго. Потік золота із Америки припинився, а за цей час внутрішнє господарське життя у країні, її власне виробництво встигло занепасти. До того ж наприкінці XVI століття поблизу берегів Англії зазнає поразки увесь іспанський флот, так зва­на «Непереможна Армада».

Після смерті Сервантеса (1616) іспанська проза вже була не в змозі займати гід­не місце на світовій культурній арені. Однак сили Відродження ще не вичерпались у іспанських драматургів першої половини XVII століття: ще продовжував творити Лопе де Вега, зберігав свою могутність талант Педро Кальдерона.

У літературному житті Західної Європи це був вік Франції. Переживши релігійні війни другої половини XVI століття, Франція досягла у XVII столітті політичної стабілізації. Тут було встановлено абсолютну монархію, що сприяло національному об'єднанню країни. Починала широко розвиватися культура. Разом з ім'ям Декарта на світову арену виходить французька філософія. П.Корнель, Ж.Расін дають кращі зразки нової класицистичної трагедії. Мольєр створює комедію, яка після Шекспіра та Лопе де Вега до появи комедій Бомарше не знаходить собі рівних у драматургії західної Європи.

Лафонтен створює класичний зразок байки. Значних успіхів досягає французька проза, зокрема афористична, представлена творчістю Паскаля. Ларошфуко, Лабрюйєра, мемуарна, психологічний роман тощо.

Таким чином, література країн Західної Європи XVII століття відобразила у собі перемоги і поразки людської думки, суворо обумовлені історичними причинами. Вона увіковічила радості та страждання, думи і сподівання народів.

Поняття «література XVII століття» означає не календарний період, а культур­но-історичну епоху з притаманними їй рисами, які відрізняють її від попередньої доби — доби Відродження і наступного періоду — доби Просвітництва.

Перш за все в літературі XVII століття чі­тко виокремлюються три художніх напрямки:

• Ренесансний реалізм, що продовжував існувати (представник Лопе де Вега);

• Бароко (П. Кальдерон);

• Класицизм (П. Корнель, Ж. Расін, Ж. Б. Мольєр).

На перший план у мистецтві та літературі XVII століття висувається зображення внутрішніх суперечностей людини, осмислення розірваності зв'язку між особистіс­тю та суспільством, між життєвими ідеалами і реальною дійсністю.

2. Ренесансний реалізм у літературі XVII століття.Ренесансний реалізм продовжував демократичні традиції гуманістів Відро­дження.Сам термін «ренесансний реалізм» було взято літературознавцями з тією метою, щоб позначити ту частину художнього надбання XVII століття, яка не могла бути віднесеною ані до класицизму, ані до бароко і безпосередньо була пов'язана з ідея­ми та естетичними позиціями гуманістів Відродження.

Тим більше умовний характер має сам термін «реалізм», адже у творах пись­менників, яких ми можемо віднести до цього напряму, навіть не порушувалося пи­тання про відображення внутрішнього світу людини, її почуттів, переживань та пристрастей. Незважаючи на це, ренесансний реалізм зіграв, безумовно, позитивну роль у становленні реалізму взагалі. Його історична заслуга полягає, головним чи­ном, у проведеній ним рішучій боротьбі з аристократичною надмірною вишуканіс­тю літератури бароко, з притаманною їй фальшивою ідеалізацією феодального сус­пільства та з її манірним, преціозним складом.

Яскравий представник цього літературного напряму у XVII столітті Лопе де Ве­га протиставляє песимізму, відчаю поетів бароко невичерпну оптимістичну енергію своїх блискучих комедій, сповнених сонця та життєвих сил. Лопе де Вега разом з тим відкидає і «вчену» догму класицистичної теорії, виступаючи за вільне натхнен­ня митця та його близькість до народних мас.

Письменники — представники напряму ренесансного реалізму спеціально і ус­відомлено обирають «низинні» форми, відтворюючи «грубу» правду життя. Серед жартів та у ряді непристойних каламбурів зустрічаються дуже глибокі за своєю со­ціальною суттю ідеї про те, що «земні блага є загальним надбанням, що вони не по­винні належати одній людині більше, ніж іншим».

В —> національна своєрідність;

И

М —> народність;

О

Г —> правдивість у поєднанні з узагальненістю;

И —> естетична чарівність, яка надає насолоди.

3. Бароко, його філософські основи.Бароко — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVII століть.

Термін «бароко» був введений у XVIII столітті, причому не представниками на­пряму, а їхніми супротивниками — класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище.

Етимологія терміну «бароко» не визначена і на сьогодні. Найімовірніше, те­рмін «бароко» походить від португальського виразу «perola baroko» — «перлина неправильної форми» або від італійського слова, що означає «вигадливий», «химерний».

Термін «бароко» вперше був застосований для характеристики стилю архітекту­рних споруд. Згодом його починають вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті термін «бароко» застосовують до музики, а у XIX столітті його вживають стосовно скульптури та живопису. Наприкінці XIX століття почи­нають говорити про бароко в літературі.

Розквіт європейського літературного бароко припадає на XVII століття, яке по­єднує дві великі епохи — Ренесанс і Просвітництво. У бароковому напрямі варто вбачати синтез мистецтв двох епох — Відродження та Середньовіччя (Готики), хо­ча не можна відкидати і наявності у ньому цілої низки оригінальних стилістичних прийомів і поетичних рис.

Характерною особливістю нової доби була суперечливість думок і почуттів. Якщо головним для доби Відродження був пристрасний вчинок у світі («Ромео і Джульетта», «Дон Кіхот»), то для барокової доби головними стали пристрасні роз­думи про світ. Література бароко вела людину у світ неможливого, у світ мрій і сновидінь.

Характерні риси напряму:

• трагічна напруженість;

• трагічне світосприйняття;

• песимізм;

• скепсис, розчарування;

• людина, згідно із провідною бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Жит­тя її скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширеніші теми лі­тератури бароко — «memento more» («пам'ятай про смерть») і «vanitas» («суєта»). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорботи життя;

• протиставлення реальності та ілюзій;

• гармонійне сполучення трагічного з комічним, піднесеного з вульгарним, жа­хливого з кумедним, тобто «поєднання непоєднаного»;

• інакомовність;

• нахил до ускладненої форми;

• погляд на Бога як на вершину досконалості (але зберігається і антропоцент­ризм: тепер людина трактується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння);

• збереження античного ідеалу краси, але спроба поєднання його з християнсь­ким ідеалом (Венера Мілоська і Сікстинська мадонна).

Термін «бароко» дає можливість об'єднати в межах цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого протягом XVII століття й відзначалися типологічно спорідненими рисами. Зупинимось на характеристиці деяких з них.

1. Гонгоризм — аристократична школа у іспанській поезії, яку започаткував по­ет Луїс де Гонгора. Ознаки цієї школи

• відмова від ренесансного принципу доступності поезії;

• утвердження культу чистоти форми, принципової безсюжетності і ускладне­ності поетичного слова.

2. Маринізм — літературна течія в Італії XVII століття, пов'язана з ім'ям Джамбатісто Маріно. Характерні риси цієї школи:

• перевага форми над змістом;

• наявність примхливих метафор, порівнянь, словесної гри при відсутності від­чуття, етичних і громадських ідей.

3. Преціозна література — (від франц. «вишуканий», «витончений») аристокра­тичний напрямок у літературі Франції XVII століття. Особливості

• оспівування галантного кохання та дрібних епізодів із світського життя;

• використання примхливих метафор, умовних алегорій, перифраз;

• улюблені форми лірики: сонети, рондо, послання.

4. Метафізична школа — напрямок в англійській літературі XVII століття. Ознаки

• характерна крайність ускладненої форми;

• винахід примхливих образних концепцій (кончетто), метафор;

• важке розшифрування символів та алегорій.

Отже, бароко у мистецтві та літературі XVII століття стало одним із наймогутніших стильових напрямків, які створили незаперечні художні цінності. Найголовнішим завданням бароко було зворушити людину, справити на неї сильне враження. Доба бароко — неповторне мистецьке явище, котре залишило після себе вигадливі, а подекуди навіть химерні пам'ятки у багатьох європейських країнах.

4. Класицизм — провідний напрям літератури XVII ст. Проголосивши культ розуму, класицизм вимагав розумної регламентації худож­ньої творчості. Звідси в ньому чіткість, простота і переконливість в усьому: в ідеях, життєвих ситуаціях, людських характерах. Ідеал прекрасного, який класицизм вба­чав у античності, він намагався поєднати із розумним.

У своїх пошуках розумних правил творчості класицизм звертався до анти­чних теоретиків літератури — Аристотеля, Горація, брав за взірець їхні погляди на літературу. На базі «Поетики» Аристотеля та «Послання до Пізонів» Горація француз Нікола Буало розробив докладну регламентацію письменницької твор­чості у книзі «Мистецтво поетичне» (1674), яка стала естетичною програмою класицизму:

піднесення гармонії в зображенні дійсності;

три єдності: дії, місця і часу;

відмова від зображення реальної дійсності;

конфлікт між пристрастю і обов'язком;

цілісність композиції і характеристики героя;

ідеалізація дійсності;

естетична насолода.

Класицизм (від лат. classicus— «взірцевий», «довершений»)— літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й набув поширення країнах Європи до початку XIX століття.

Отже, формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у Франції, сприяло утвердженню класицизму як літературного напряму. У багатьох країнах, і перш за все у Франції, класицизм став першим офіційним художнім ме­тодом, який визнав уряд. Ідея національної єдності в політиці монархів знайшла втілення у творах класицистів. Королі і царі наближали до себе письменників, а во­ни у свою чергу прославляли їх у своїх творах, проголошували необхідність гро­мадського служіння державним інтересам. Принципи державності й дисципліни, які утверджувалися в епоху абсолютизму, вплинули й на регламентацію у мистецт­ві. Твори стають більш чіткими, врівноваженими, цільними, підкоряються загаль­ноприйнятим канонам класицизму.

Класицизм

• Філософська основа - праці Рене Декарта

• Лозунг - розум

• Естетичний принцип -порядок і регламентація

• Герой -діяч

• Головний принцип -наслідування природі

• Призначення творів -зміцнення влади короля.

Сама назва «класицизм» підкреслювала той факт, що представники напряму наслідували античну «класику». Проте, не слід забувати, що за часів Відродження теж шанували античність. Відмінність у наслідуванні та відродженні античного мистец­тва полягала в тому, що за часів Ренесансу цінувалося почуття, а класицисти, на­впаки, віддавали перевагу розуму.

Згідно із доктриною класицизму література мусила орієнтуватися на готові високохудожні зразки, за які правила насамперед римська література. Брали сюжети з античної міфології і переважно з римської історії, рідше — зі Старого Заповіту. Антична спадщина для митців-класиків — це також певне мірило й взірець. «Ми повинні, — зазначає Ж. Расін, — постійно питати себе: що сказали б Гомер і Вергілій, якби про­читали ці вірші? Що сказав би Софокл, якби побачив презентованою цю сцену?»

Становлення і розвиток класицистичного напряму відбувався в постійній боро­тьбі та полеміці з літературою бароко. Якщо в барокових літературних творах були можливими найпримхливіші поєд­нання і сплави, теорія класицизму регламентувала авторську уяву. Класицизм ство­рив цілу низку канонів і правил, яких повинен був дотримуватися письменник.

Основні правила класицизму:

1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх на­слідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб набли­зитися до них. Звідси — встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості.

2. У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами:

— високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема);

— середні (наукові твори, елегії, сатири);

— низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми).

Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історич­ного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Високі жан­ри були написані величавою, урочистою мовою.

Темами для середніх і низьких жа­нрів були наука, природа, людські вади, соціальні пороки. У них діяли представники середніх і нижчих класів, мова наближалась до розмовного стилю. Якщо у високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадського служіння, то у середніх та низьких жанрах утверджувались ідеї пізнання світу і людської природи, викривалися вади суспільства і характерів.

Встановлювалися міжжанрові кордони, а будь-які міжжанрові сплави (напри­клад, трагікомедія) вважалися неприпустимими. Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Так, трагедії класицизму притаманна була піднесена, патетична мова, такі ж високі почуття, змальовувалися героїчні особистості.

У комедіях використовувалась проста мова, обов'язковим був сатиричний струмінь, діяли побутові персонажі. Жанрові форми нової літератури класицистами ігнорувалися, особливо це стосувалося прозових жанрів, які, незважаючи на їхню велику популярність у сучасній літературі, були відсунуті у класицизмі на другий план. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія.

3. Важливим елементом в естетиці класицизму є вчення про розум як голо­вний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. Класицисти вважа­ли, що античні майстри творили за законами розуму. Письменникам нового часу теж слід дотримуватися цих законів. Звідси походить майже математична точ­ність правил мистецтва класицизму (ієрархія жанрів, єдність у драматургії то­що). Це накладало відбиток холодної безпристрасності, надмірної логічності на твори класицистів.

4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язано твердження про універсальність типів людських характерів. Спираючись на «Характери» Теофраста, класицисти стверджували незмінність людських харак­терів. Тому класицистичні образи відрізняються абстрактністю й універсальністю, вони втілюють лише загальні риси, а не індивідуальні ознаки. Персонажі здебіль­шого схематичні, вони будуються навколо зображення якоїсь провідної риси харак­теру (честь, обов'язок, хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).

5. Характери чітко поділяються на позитивні і негативні.

6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковуються правилу трьох єдно­стей — часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці.

7. Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів.

8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (наприклад, Мольєр)

9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали «вічні» образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Горацій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо).

Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва. Причому засобом виховання «гарного смаку» є ні дидактизм, ні моралізаторство. Виховувати людину має насолода, яку мусить давати мистецтво.

Етапи розвитку класицизму

В історичному плані класицизм пройшов два етапи. Перший етап пов'язаний з розквітом монархічних держав, коли абсолютизм сприяв розвитку усіх сфер суспільства (економіки, політики, науки, культури). Головним завданням класи­цистів на цьому етапі було прославлення монархії, національної єдності держа­ви під владою короля. Наприклад, Франсуа Малерб (1555—1628), П'єр Корнель утверджували ідеал мудрого монарха і відданих йому підданих. Особливо відомими стали образи Корнеля— Сід («Сід»— 1673), Август («Цінна, або Мило­сердя Августа») та ін.

На другому етапі історичного розвитку монархія виявила свої вади, що обумо­вило зміну спрямованості класицизму. Письменники вже не тільки прославляють монархів та часи їхнього правління, а й критикують соціальні пороки, викривають людські вади, хоча й не заперечують абсолютизм загалом. Якщо на першому етапі домінували ода, епопея, героїчна поема, а художні образи були величними і підне­сеними, то на другому етапі характери героїв більше наближаються до реальних людей, а, окрім трагедії та інших високих жанрів, на перший план виходять комедії, сатири, епіграми тощо.

Висновок. Таким у загальних обрисах постає класицизм — не тільки як напрям у літературі та мистецтві XVII—XVIII століть, а й тип художньої творчості зі спе­цифічними засадами, чуттям і розумінням форми, як одна із констант європейської художньої культури. В Україні цей тип художньої творчості з'явився із заснуван­ням Києво-Могилянської академії (1632) і значного поширення набув наприкінці XVII — на початку XVIII століття.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Які напрямки брали участь у літературній боротьбі XVII століття?

2. В чому полягає умовність назви напрямку ренесансного реалізму?

3. Чим зумовлений вибір назви для напрямку, якому протистоїть класицизм?

4. Охарактеризуйте естетику класицизму.

Читайте також:

1. A) правові і процесуальні основи судово-медичної експертизи
2. H) інноваційний менеджмент – це сукупність організаційно-економічних методів управління всіма стадіями інноваційного процесу.
3. II. Поняття соціального процесу.
4. IV. План навчального процесу.
5. Iзобаричний процес
6. Iзотермiчний процес
7. Iзохоричний процес
8. V Практично всі психічні процеси роблять свій внесок в специфіку організації свідомості та самосвідомості.
9. V Процес інтеріоризації забезпечують механізми ідентифікації, відчуження та порівняння.
10. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
11. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США
12. А/. Поняття про судовий процес.

Переглядів: 6414