Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Внутрішня і зовнішня політика Київської держави.

ЛЕКЦІЯ 2 ІСТОРІОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ ЩОДО ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ

Питання лекції:

1. Внутрішня і зовнішня політика Київської держави.

2. Причини розпаду Київської Русі. Позитивні та негативні наслідки розпаду.

3. Данило Галицький. Відносини із Золотою Ордою.

У VIII—IX ст. вже існували три великі державні об´єднання, які арабські автори назвали Куявією (полянська земля з Києвом), Славією (Новгородське князівство), Артанією (нерозгадане державне об´єднання, можливо, князівство у Чорномор´ї).

Куявія своїм існуванням значною мірою зобов´язана Києву, його визначній ролі і значенню. Виникнення Києва оповите легендами. Археологічні пам´ятки доводять, що слов´янські племена були тут давніми мешканцями і їхні поселення можна вважати зародком міста. Причини його швидкого зростання полягають насамперед у винятково сприятливих географічних умовах: панування над важливою водною магістраллю — Дніпром, яка згодом стала основним торговим шляхом з Візантії і Близького Сходу до країн Північної Європи. До того ж Київ з усіх боків був оточений природними рубежами, які на ті часи були особливо необхідними для захисту. Швидкому розвитку міста сприяло його сусідство з союзами східнослов´янських племен.

У літописах наводиться легенда про трьох братів — Кия, Хорива, Щека та їхню сестру Либідь, які заснували місто і назвали його на честь старшого брата Києвом. Історичні дослідження свідчать, що Кий був реальною історичною особою, жив у V — першій третині VI ст. Розквіт Києва простежується вченими з кінця V ст. Заснуванням Києва і держави навколо нього полянський князь поклав початок слов´янської династії Києвичів. Місто стало політичним, релігійним і культурним центром князівства.

Походження слова Русь викликало широку і гостру дискусію, яка точиться до цього часу. Більшість російських і українських істориків схиляються до автохтонного його походження. Про це свідчать і назви річок (гідроніми) Подніпров´я: Рось, Росява, Русава, Роставиця. В письмових джерелах слово «Русь» вперше згадується у 837 р. Пізніше, у ХІ-ХІІІ ст., слова «Русь», «Руська земля» у вузькому значенні вживалися для означення Середнього Подніпров´я, тобто землі полян, древлян, сіверян. У широкому розумінні ці терміни у літописах означали всю територію Київської Русі.

Об´єднання «Руська земля» продовжувало розвиватися і в IX ст., хоча ми не маємо про це жодних відомостей. У 60-80 роках IX ст. тут князювали Аскольд і Дір. На той час держава була достатньо могутньою, щоб здійснювати військові походи проти сильних сусідніх держав. Зокрема, у 860 р. численне руське військо на 200 човнах під керівництвом князя напало на столицю Візантійської імперії Константинополь і змусило її укласти вигідний мирний договір, що свідчить про дипломатичне визнання «Руської землі».

У 882 р. відбувається зміна династій на престолі Руської держави і значні зміни в її політиці.

Дві теорії:

1. Норманська (роль в організації Київської держави відіграли варяги (нормани), які послужили своєрідним каталізатором формування держави у східних слов´ян. Нормани — це загальна назва населення Скандинавії — шведів, норвежців, датчан (слов´янські літописці називають їх варягами). У VII-IX ст. вони почали широкі завойовницькі походи в Європу. Зокрема, у VIII ст. нормани з´явилися у верхів´ях Волги, підкорили фінські племена мерю, мурому, мещеру і встановили своє панування над Волзьким шляхом. У Західній Європі вони грабують та руйнують Німеччину, Францію, Англію, Італію та інші держави.) Брати Рюрик, Синеус і Трувор. Рюрик став князювати у Словенському князівстві (Новгороді), Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів Рюрик став єдиновладним князем, об´єднавши під своєю владою північні слов´янські племена — словенів, кривичів та фінські — мері, весь, мурому. Літописи свідчать, що перед смертю Рюрик передав правління своєму родичу Олегу і доручив йому малолітнього сина Ігоря. Поряд з цим є відомості, що Ігор був сином Олега.

2. Природно-історична (Слов´янські племена, в яких відбувалося майнове розшарування та виділилася керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, яка охоплювала б усі племена, стала історично необхідною.)

У 882 р. Олег з великим військом рушив на південь, завоював Смоленськ, Любеч та інші міста, нарешті, підступно вбивши Аскольда та Діра, захопив Київ.

Політ устрій:Київське держава була ранньофеодальною монархією, яка мала певні особливості та своєрідні риси. До них належать деякі елементи демократизму, що проявлялися в діяльності віче, яке в князівську добу збиралося рідко і не мало чітких функцій. Однак у виняткових ситуаціях воно обирало князів чи запрошувало авторитетних серед населення людей на великокнязівський стіл. Верховна влада у Київській державі належала династії Рюриковичів, і займати посади великого князя чи князів земель мали право лише вони. Влада київського князя була спадковою. Головне правило спадкоємності — принцип старійшинства, перехід «столу» до старшого в роду. Князь у першу чергу був воєначальником, який мав у своєму розпорядженні йому особисто віддану дружину, що діяла на принципах васалітету. Вона складалася зі старшої, до якої входили бояри, що й самі мали свої дружини, і молодшої. У разі надзвичайної загрози збиралося народне ополчення, що складалося з жителів сіл та міст. Як правило, рішення про ополчення приймало віче. Князь призначав урядових чиновників, які були йому підзвітні. Головними серед них були тисяцькі, які призначалися у найважливіші центри країни. Вони керували народним ополченням. У відсутність князя тисяцькі його заміняли. За тисяцькими йшли сотські, десятські. Всі вони в основному діяли в галузі військово-адміністративній і фінансовій. Судові функції виконували князі, а також тіуни, посадники та ін. Київська держава мала свою символіку — тризуб та жовто-блакитний прапор. У Київській Русі тризуб стає великокнязівським знаком, і це зображення вперше відомо нам з печатки Київського князя Святослава Ігоровича (964-972 pp.). Згодом він карбується на срібних монетах його сина Володимира Святославовича (978-1015 pp.). Тризуб можна зустріти також на цеглі підмурків Десятинної церкви у Києві, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському та ін. Усна народна творчість свідчить, що в князівську добу перевага віддавалася жовтому і блакитному кольорам. В цих барвах розписані і інтер´єри Софійського собору, знаменита фреска Св. Софії — Марія Оранта. Ці кольори перейшли і на прапор України.

Київських князів з династії Рюриковичів (кінець IX — початок XII ст.) можна розділити за характером їхньої діяльності на дві групи. Характерними рисами керівництва першої групи, до якої входили князі Олег, Ігор, Святослав, були війни, походи, спрямовані на підкорення і приєднання всіх слов´янських і багатьох сусідніх племен, утвердження, розширення держави («собирания земель»). Керівництво другої групи, до якої входили Володимир, Ярослав, Володимир Мономах та ін., характеризувалося пріоритетністю процесів удосконалення держави, піднесення її величі і авторитету методами дипломатії, розвитку економіки та культури. Діяльність цих груп відповідала характеру двох етапів розвитку Київської держави. Часи перших князів (кінець IX — перші три чверті X ст.) — це становлення країни, формування Русі, її території, населення. Розквіт держави, її культури, економіки і апогей її могутності та слави — ось характерні риси часів правління другої групи (кінець X — початок XII ст.).

Князь Олег (882-912 pp.) за кілька років в результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А в цілому влада Києва поширювалася й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінно-угорські племена, чудь, мерю. Похід князя Олега на Візантію у 907 р. У війні брали участь всі східнослов´янські союзи племен і дружини союзних варягів. Наслідком походу був договір між Візантією і Руссю, за умовами якого Візантія мала виплатити контрибуцію, а також давати кожного року данину на «руські городи». У 911 р. був підписаний новий, значно вигідніший і ширший договір. Були укладені і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях Царграда (так слов´яни тоді іменували Константинополь). Ці договори свідчили про утвердження Київської Русі як рівноправного партнера Візантійської імперії. Вся зовнішньополітична діяльність князя Олега свідчила про те, що це був талановитий воєначальник, дипломат і державний діяч, який значно зміцнив державу.

Наступник Олега князь Ігор (912-945 pp.) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: у 913 р. за угодою з хазарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху, у 943 р. ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич.

За князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з´явилися печенізькі племена. У 915 р. вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак у 930 р. порушили угоду і почали напади. Дослідження сучасних істориків свідчать, що це пов´язано з інтригами візантійської дипломатії, яка використовувала печенігів для ослаблення Русі. У Києві не відразу здогадалися про підступність імператорського двору і аж до 30-х років X ст. надавали Візантії військову допомогу. Зокрема, русичі у складі імператорської армії брали участь у війнах в Італії. На початку 40-х років X ст. імперія припинила виплату Русі щорічної данини, і у 941 р. починається війна. Ігор організував похід на Візантію великої флотилії, однак у морській битві поблизу Константинополя греки використали пальну суміш — «грецький вогонь», спаливши багато човнів і примусивши слов´ян відступити. Після цієї невдачі Ігор організував (943 р.) новий похід, однак імператор Візантії запропонував мир і відновлення виплати данини. Русичі отримали дари і від Дунаю повернули додому. У 944 р. був укладений новий русько-візантійський договір, який містив статті угод 907 і 911 років. Однак умови торговельної діяльності руських купців були погіршені. Загинув князь Ігор у 945 р. під час спроби вдруге зібрати з древлян данину. Відсутність законодавчо встановлених розмірів податку призводила до того, що у населення часто забирали все майно, руйнувалося господарство. У країні в цілому, а особливо у волелюбних древлян, зростало невдоволення. Древляни влаштували під Іскоростенем засідку, в якій загинули Ігор і його невелика дружина.

Після смерті князя залишився його малолітній син Святослав, і правління державою перейшло до його матері, княгині Ольги (945-964 pp.).Вона стала правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, у якій час від часу вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко розправилася з древлянами, спаливши їхнє головне місто Іскоростень. Частину жителів було вбито, решту — перетворено в рабів. За традицією тих часів це була цілком законна помста. Всі останні роки правління княгині були мирними і спокійними. Тому літописець описує її як наймудрішу серед жінок. Виявом її високої політичної і культурної зрілості було охрещення, а також толерантне ставлення до інших вірувань. Ольга приділяє велику увагу внутрішнім справам, конкретно аналізує розвиток кожного регіону держави. З цією метою вона об´їхала на возі і санях всю величезну територію своєї країни, побувала і в недавно підкорених землях, що було досить небезпечно, першою серед князів навела порядок в організації збирання податків, визначила їх фіксовані розміри. Податки за часів Ігоря та Ольги сплачувалися переважно хутром, а грошовою одиницею була «куна» — шкурка куниці. Було встановлено, що данина ділилася на три частини, з яких дві йшли на державні витрати, а третина — на потреби княгині та її міста Вишгорода. В цьому визначилася ідея поділу між бюджетом і власністю князів, що свідчило про високий рівень державного мислення як керівної еліти, так і суспільства в цілому.

Княгиня Ольга виявила глибоке розуміння міжнародного становища свого часу в Європі. У 940 р. вона побувала з державним візитом у Візантії, відновивши військовий союз з нею, а також зуміла встановити дипломатичні стосунки з Німеччиною.

Таким чином, у складних зовнішніх та внутрішніх обставинах вона здійснювала обережну, виважену політик, тримала державну систему в міцних руках, не давши їй розвалитися чи ослабнути, а також вела мудру і ефективну дипломатичну діяльність.

Значно розширилася землі Київської Русі, зросла її могутність та міжнародна вага за часів князювання сина Ігоря і Ольги Святослава (964-972 pp.). Це був мужній, войовничий князь з лицарською вдачею, який охопив своїми походами величезну територію у Європі та Азії.

Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу (964-965 pp.). Пройшовши землю в´ятичів, він наносить удар по союзниках Хазарії, об´єднаннях волзьких булгар та буртасів (мордви), а потім завдає поразки Хазарському каганату. Далі руси пішли на Північний Кавказ, де перемогли ясів (осетинів) і касогів (черкесів), а потім рушили на Каспій і зруйнували Семендер. Святослав також укріпив своє панування на Тамані, де згодом виникає князівство Тмутараканське. Після переможного походу на Схід він підкорив в´ятичів і тим завершив об’єднання всіх племен східних слов´ян в єдиній державі.

У результаті походу 964-965 pp. Русь розгромила великий Хазарський каганат, що дало можливість закріпитися у межиріччі Волги і Дону. Однак поразка цієї країни, яка три століття стримувала навалу зі Сходу, призвела до небажаних наслідків: був відкритий шлях кочівникам на захід. З цього часу господарями південноруських степів до річок Сули і Росі стали печеніги, що блокували торгові шляхи в країни арабського Сходу.

Зовнішньополітична активність Святослава турбувала Константинополь, і візантійська дипломатія таємно намагалася зіткнути Русь з одним із могутніх її сусідів — Болгарією. Це була традиційна політика імперії: нацькувати одних варварів на інших. Святослав погоджується допомагати візантійцям у війні з Болгарським царством.

У 968 р. починається перший балканський похід Святослава. У битві під Доростолом болгари зазнали поразки, а руські війська оволоділи багатими придунайськими містами і захопили Східну Болгарію. Резиденцією руського князя стає місто Переяславець. Там, говорив він, «усі добра сходяться: із греків — паволоки, золото, вина й овочі різні, а з чехів і з угрів — срібло й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і невільники».

Однак у 969 p., довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав змушений був повернутися на Русь. Розбивши печенігів, він проводить деякі заходи щодо зміцнення управління державою: посадив на Київському столі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі — Олега, в Новгороді — Володимира. Цим було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь поступово ставала володінням однієї князівської династії.

Сам Святослав у 969 р. повертається на Дунай, і починається його другий Балканський похід. Та ситуація на Балканах змінилася не на користь Русі. Договір 971 р. відновлював дію угод 907 та 944 років, внаслідок чого Русь повернулася до мирних і союзних відносин з Візантією. Під час повернення до Києва біля дніпровських порогів на розпорошені, ослаблені сили русичів напали печеніги, яких намовила Візантія, вбили Святослава та багатьох його дружинників. Печенізький князь зробив чашу з черепу напис „Шукач чужої землі і свою загубив”.

Боротьба за владу між Ярополком, Олегом та Володимиром тяглася досить довго (972-979 pp.) і завершилася перемогою новгородського князя Володимира (980-1015 pp.). У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Вже у 979 p., прямуючи з дружиною з Новгорода на Київ, він завоював і приєднав до Київської держави Полоцьке князівство. У 981-993 pp. він здійснив кілька вдалих походів, остаточно підкоривши в´ятичів і радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Белз та ін.), заволодів частиною землі литовського племені ятв´ягів, де збудував місто Берестя (Брест), захопив Херсонес (Корсун) у Криму, що належав Візантії, зробив вдалий похід у Закарпаття. В кінці X ст. в межах Київської Русі були об´єднані всі східнослов´янські племена.

З часом у зовнішній політиці князя Володимира формується новий відтінок: все більша увага зосереджується на захисті власних кордонів, особливо від печенігів: будуються нові лінії укріплень, а також міста та ін. Поступово князь все більше зосереджується на внутрішніх проблемах: зміцнення держави, її єдності, консолідація земель, підвищення добробуту людей. Для укріплення князівської влади, її централізації в руках своєї династії в усіх великих містах і землях він призначив намісниками своїх синів, а їх у нього було 12, — від різних жінок. Варязьку дружину він замінив укомплектованою русичами і постійно про неї дбав, з нею радився, з неї також призначав намісників та воєвод. При ньому зникають місцеві «ясні князі», і племінні назви поляни, сіверяни, радимичі змінюються на кияни, чернігівці, смоляни.

Однак найбільш ефективним і далекоглядним заходом, спрямованим на укріплення влади, зміцнення єдності держави, піднесення моральної та культурної зрілості тогочасного суспільства, було здійснення релігійних реформ та запровадження християнства. Авторитет великого князя потребував освячення єдиною вірою. Поряд з цим не слід ігнорувати і вплив країн, що оточували Київську Русь. У 864 р. була охрещена Болгарія, у 928-936 pp. — Чехія, у 962-992 pp. — Польща. Вони своїм прикладом стимулювали прийняття Руссю християнства, яке несло в собі високий потенціал моралі, культури, доброти у взаємовідносинах між людьми. Володимир розумів, що тільки прийнявши християнство його держава зможе увійти як рівноправна в коло європейських держав. Сприяло введенню християнства і те, що воно мало на Русі глибоке коріння. У IX ст. у Києві існували християнські громади. Князь Аскольд був християнином. На Русі проповідували слово Боже видатні місіонери Андрій Первозваний, Кирило та Мєфодій. Нарешті, княгиня Ольга і більша частина її оточення були християнами. Багато християн було і в оточенні самого князя Володимира.

Особисто Володимир прийняв хрещення у 987 p., тоді ж одружився з сестрою імператорів Візантії Анною, а в 988 р. провів охрещення киян та жителів інших міст. Охрещення здійснювалося насильницькими методами, а тому викликало невдоволення, особливо у північних землях. Незважаючи на опір, язичницькі ідоли знищувалися, а натомість будувалися християнські храми. Церква отримала широкі привілеї, значну автономію, на її потреби надходила десята частина княжих прибутків.

Тепер Володимир, християнин і керівник християнської могутньої держави, став одним із найвидатніших лідерів Європи. Перший серед руських князів Володимир починає карбувати власну монету — золоту і срібну, багато чого запозичивши від арабських країн та Візантії. На них були зображені сам князь, образ Христа, а на деяких був вибитий тризуб.

Після смерті Володимира між його синами почалися міжусобиці, в яких остаточно переміг і утвердився Ярослав. Але від 1022 р. по 1036 р. він правив Київською державою у союзі з братом Мстиславом, який до цього князював у Тмутаракані. Ярослав управляв правобережною частиною держави, Мстислав — Лівобережжям. Ярослав (1019-1055 pp.) відзначався мужністю, глибоким державним розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов´ю до книг, за що й був прозваний Мудрим. Він продовжував справу батька, зміцнюючи Київську державу на міжнародній арені та розширюючи її володіння. У 1030 р. він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де заснував місто Юр´їв (тепер Тарту), приєднав землі кількох фінських племен на північному сході. У 1031 р. були відвойовані у Польщі червенські міста, захоплені нею в 1018 р. під час міжусобиць. У 1036 р. під Києвом вдалося остаточно розгромити печенігів, і Русь мала нарешті перепочинок в боротьбі з кочівниками, аж поки не з´явились нові — половці. Однак загроза експансії степових сусідів залишалася реальною, і Київ обводять ще однією лінією фортифікацій уздовж Росі. При Ярославі у 1043 р. був проведений останній похід на Візантію. У похід вирушила велика флотилія морем і сухопутна армія по західному узбережжі Чорного моря. Обидві сили зазнали поразки. Візантійці «грецьким вогнем» спалили значну частину флоту біля Босфора, решта повернули назад. Грецька ескадра рушила навздогін, але сама була знищена поблизу гирла Дніпра. Сухопутне військо було розбите візантійцями під Варною, 800 полонених русичів привели до Константинополя і осліпили. І все ж через деякий час відносини з Візантією покращилися, і в 1052 р. остаточно утвердився мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя Всеволода Ярославича з візантійською царівною. Однак це була поодинока невдача у зовнішній політиці князя Ярослава.

Значну увагу Ярослав приділяв відносинам з Польщею, де у першій половині XI ст. точилася гостра міжусобна боротьба, вибухали народні повстання, велися безперервні війни між вельможами. Київський князь підтримав спадкоємця польського престолу Казимира, який поступово зміцнював владу, утверджуючи порядок у країні. Ярослав здійснив кілька походів проти ворогів Казимира, надавав йому військову допомогу та дипломатичну підтримку. І це сприяння привело до відновлення Польської держави, що в недалекому майбутньому повернулося проти українського народу.

Зібравши майже всі східнослов´янські землі, крім Полоцького князівства, яке Володимир виділив в окреме (воно твердо відстоювало свою незалежність), приєднавши кілька фінських та інших племен, Ярослав став одним із найсильніших володарів Європи, а Київська Русь посіла одне з чільних місць серед європейських держав.

У середньовічній Європі ознакою престижу династії була готовність правлячих груп сусідніх країн вступити з нею у шлюбні зв´язки, і в цьому авторитет Ярослава був великим. Його називали «тестем Європи». Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич. Кілька його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Особливо гучної слави набула у Франції донька Ярослава Анна, яка брала участь в управлінні державою за життя чоловіка, короля Генріха І. Після його смерті вона залишилася регенткою. На королівських документах збереглися її підписи кирилицею та латинською мовою, в той час як король і більшість вельмож ставили хрестики, бо були неписьменні.

Продовжуючи справу батька, Ярослав надає пріоритетного значення зміцненню внутрішньополітичного становища. У цій діяльності він спирався на бояр, які на той час зміцнили свою владу, посиливши свій вплив на життя країни. Варяги остаточно втратили своє попереднє значення і востаннє згадуються у 1036 р. Всі Ярославові воєводи були місцевого походження. У головних містах були посажені сини князя. Таким чином, Ярослав багато зробив для удосконалення державного і політичного устрою. З цією метою був розроблений і кодекс законів «Руська правда». Вона перш за все захищала інтереси феодалів та великого князя, а також інтереси народних мас від грубих форм феодального свавілля, які могли спровокувати народні виступи. Кровна помста замінялася штрафами, які встановлювали князь або його намісники. Все це свідчило про те, що князь турбується про життя своїх підданих, про підвищення організованості та цивілізованості суспільства.

Ярослав надавав значну підтримку церкві і за її активної участі зміцнював ідеологічну основу суспільства. Він дбав про поширення християнської релігії, організацію церкви, розповсюдження візантійської освіти, культури, будував багаті храми та монастирі. Зокрема, на місці перемоги над печенігами у 1036 р. була збудована брама з церквою Благовіщеня, яка була покрита позолоченим металом — (звідси й назва «Золоті ворота»); збудовано собор св. Софії — відомий на весь світ величний архітектурний пам´ятник. У Києві з´явилися монастирі св. Юрія та Печерський. Чудові храми і монастирі збудовані в Чернігові, Чудові, Переяславі, Володимир-Волинському та інших містах.

У 1039 р. в Києві була заснована митрополія, яка залежала від Константинопольського патріарха. Ярослав спробував розірвати ці стосунки. У 1051 р. за його наказом єпископи обрали митрополитом Іларіона, «русина». Це був високоосвічений духовник князя, блискучий промовець, талановитий письменник, стійкий патріот. Його «Слово о законі і благодаті», виголошене в Десятинній церкві, є видатним твором, рівного якому не було у тогочасній грецькій церкві.

Ярослав розбудував Київ, значно розширив його територію та оточив її валом. Були зведені палаци князя, митрополита, високих сановників із князівського оточення та ін.

Ярослав Мудрий помер у 1054 p., залишивши заповіт. Його смерть знову висвітлила недосконалість процесу передачі і наслідування влади великого князя. Ярослав намагався зробити це, як йому здавалося, раціонально, традиційно, розділивши могутню державу між синами. При цьому трьом старшим дав більші частини, двом меншим -— менші.

Найстарший, Ізяслав, отримав Київ, Новгород і великокнязівський престол, Святослав — Чернігів і більшість території Сіверщини, землі в´ятичів, радимичів і Тмутаракань, а Всеволод — Переяславль, Ростов, Суздаль, Поволжя. Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно і шанували старшого брата, який посідав місце батька.

Однак це побажання було недостатнім для збереження стабільності та єдності держави. Рішення про поділ держави було фатальним, бо підривало саму ідею єдності країни. Київська держава вступила в період розпаду, міжусобиць, небезпечних потрясінь.

Старший син Ізяслав (1054-1078 pp.), який не мав здібностей до керівництва державою, виконував роль її формального глави при підтримці братів Святослава і Всеволода. Вони створили, по суті, тріумвірат, що вів спільну політику і підтримував єдність держави. Однак незабаром між ними виникли суперечності. До того ж у 1068 р. в битві з половцями вони зазнали поразки і, розгубившись, не змогли організувати оборону країни. Цим скористалися кочівники і безборонно пограбували Київщину та Переяславщину, взявши тисячі невільників. Кияни, обурені недостатньою активністю Ізяслава у боротьбі з кочівниками, зібрали віче і проголосили нового князя.

Після довгих міжусобиць до влади прийшли по черзі наступні члени тріумвірата. Велика половецька орда продовжувала спустошувати країну. Справа ускладнювалася відсутністю єдності серед князів. Зростала кількість князів-ізгоїв, тобто тих, хто залишився без престолів і земель, що відійшли до старших у роді.

Щоб уладнати суперечності і спільно виступити проти кочівників, за ініціативи князя Переяславщини Володимира Мономаха і Київського Святополка у 1097 р. в Любечі відбулося зібрання князів. Головною його ухвалою було таке: кожен володіє своєю вотчиною, тобто спадщиною батька. Друга ухвала: встановлення союзу князів для оборони і відповідальність за його порушення покладалася на весь загал. Коли хтось із князів порушував єдність, решта йшли проти нього війною. Третя ухвала: союз князів проти половців і заборона приватних угод з кочівниками.

Проте ці ухвали були негайно порушені: внаслідок інтриг і обмови князя Теребовльського Василька підступно захопив київський князь Святополк і осліпив. Це викликало нову хвилю війн і міжусобиць. Поступово ця боротьба скінчилася і звичайними стали майже щорічні князівські зібрання, в центрі уваги яких була боротьба з половцями. Це свідчило про те, що Київська Русь почала перетворюватися на федерацію князівств.

Перше десятиліття XII ст. було присвячене походам проти половців, організатором і провідником яких був Володимир Мономах. Війни велися з перемінним успіхом і коштували величезних жертв. Однак поступово сила ударів об´єднаних військ руських наростала. Нарешті у 1111 р. зусиллями всіх князів був організований похід до Сіверського Дінця, де половці були остаточно розгромлені. Ці переконливі перемоги принесли славу і популярність Володимиру Мономаху.

У 1113 p., коли помер київський князь Святополк і в місті почалися заворушення, народне віче і боярство запросили Володимира Мономаха на престол, хоча це й було порушенням рішень Любецького зібрання, бо спадкоємцями влади у Києві були сини Святополка. Володимир Мономах (1113-1125 pp.) зробив останню успішну спробу зберегти єдину, централізовану Київську державу та відродити її могутність.

Володимир був привабливою і яскравою постаттю на політичному небосхилі Руської держави. Він пройшов весь свій життєвий шлях у безперервній боротьбі з ворогами. Син Всеволода Ярославича і доньки візантійського імператора Мономаха (звідси прозвище Володимира -Мономах), він з раннього дитинства брав участь в обороні Переяславського князівства, яке Ярослав Мудрий дав в уділ його батькові. Найпівденніше з давньоруських князівств, воно часто зазнавало нападів половецьких орд, які кочували в сусідніх степах. Тому військову науку князь опанував ще з юнацьких років. Рано він почав займатися і державними справами. Як пише Володимир у своєму творі «Повчання дітям», з 13 років батько посилав його з дорученнями до інших князівств. Він об´їхав всю Східну Європу до Дону, Оки і Балтійського моря, а на Заході бував у Польщі і Чехії. Таких подорожей нараховано ним 83. Завдяки цьому юнак ґрунтовно ознайомився з життям різних земель і сформував широкий погляд на державні справи. Хоча великим князем Київським Мономах став уже в похилому віці (60 років), все своє життя він суттєво впливав на зовнішню і внутрішню політику давньоруської держави.

У державницькій діяльності Володимира Мономаха найважливішим напрямом була зовнішня політика, головним чином боротьба з половцями. Володимир Мономах продовжував боротьбу і після повного розгрому половецької орди хана Шаруканя у березні 1111 р. та перебазування її залишків за Дон і на Північний Кавказ. Тепер воєнні дії русичів велися в глибині степу. Останні половецькі вежі на Дону були розгромлені сином Мономаха Ярополком у 1116 р., а в 1120 р. той же Ярополк вже не знайшов їх у донецькому степу.

Русько-половецькі відносини не можна повністю втиснути в схему «напад-відсіч». Половці відігравали помітну роль у внутрішніх справах київських великих, а також удільних князів, укладаючи союзи то з одним, то з іншим. їх використовували у боротьбі за владу. Той же Мономах, за свідченням С.Соловйова, у боротьбі з чернігівськими князями користувався допомогою половців 19 разів. Відомі і більш тісні стосунки: князь Київський Святополк був одружений з дочкою хана Тугоркана, а Володимир Мономах та Олег, князь Чернігівський, у 1107 р. оженили своїх синів на половчанках.

Слід зазначити, що половці легко переходили у православ´я. Промовистою є, наприклад, допомога, хоча й невдала, руських князів половцям у битві на річці Калка проти татаро-монгольських загарбників у 1223 р. Це свідчить про помилковість і неприпустимість спрощеного трактування питань русько-половецьких відносин. Іноді вони були і союзницькими, і взаємокорисними та близькими.

Відтіснивши половців, Володимир сприяв новій хвилі колонізації Причорноморських степів. Першими тут осідали так звані «чорні клобуки», залишки різних племен, в тому числі кочових, що підкорилися князям і перейшли до осідлого життя. За ними йшли степові здобичники, які займалися полюванням і скотарством, і, нарешті, землероби. З їхньою допомогою, Мономах намагається закріпитися на Чорному морі і приєднати гирло Дунаю. Однак це було надто складне завдання, адже Візантія все ще зберігала могутність. Візантійський імператор присилав Володимиру Мономаху дорогі дарунки, символи верховної влади, у тому числі так звану «Шапку Мономаха» — діадему невідомого походження. Поряд з цим візантійський імператорський двір породичався з Мономахом: один із синів імператора одружився з онукою князя. Володимир, наслідуючи свого діда, також розширював династичні зв´язки із скандинавськими країнами, Німеччиною, Угорщиною та ін.

Силою свого авторитету, дипломатичними та військовими акціями Мономах об´єднав землі Київську, Турівсько-Пінську, Переяславську, Смоленську, Новгородську і Поволжя. Пізніше він підкорив мінське і волинське князівства. Таким чином, князь зосередив під своєю владою три чверті території, яка за Ярослава Мудрого входила до складу держави.

Для цього доводилося долати багато перешкод. Зокрема, приєднання Волині викликало конфлікт з Польщею. Польські князі інтригами та погрозами намагалися відірвати і повернути Волинь. В боротьбу проти Мономаха вступила й Угорщина. Тоді він вислав на Польщу половців, і Волинь залишилася за Київською державою.

Володимир приділяв велику увагу і внутрішнім справам. Владу в Києві йому дали народні повстання, і він перш за все подбав про усунення причин масового невдоволення: встановив нові, більш справедливі правила виплати лихварям боргів і значне зменшення відсотків за них, затвердив закони про охорону збанкрутілих купців і закупів-селян, що відробляли позики, та ін. У своєму творі «Повчання дітям» князь підкреслював, що він завжди виступає проти зловживань урядовцями владою, наказував синам самим творити справедливий суд, стежити, щоб «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він заповідав не вбивати «ані невинного, ані винного», чим продемонстрував глибокий і навіть незвичайний для XII ст. гуманізм та турботу про людей різних соціальних груп.

Влада за часів Мономаха швидко зміцнювалася. Князь тримав під контролем своїх синів, і вони завжди виконували його волю. Інші князі також корилися його владі.

Володимир Мономах доповнив новими статтями «Руську правду». Син Мономаха Мстислав (1125-1132 pp.) продовжив правління батька, однак отримав лише частину держави — Київ, Смоленськ та Новгород. Інші землі перейшли до його братів. А це значило, що Мономах не насмілився порушити традицію поділу держави між своїми дітьми. Мстислав разом з братами вів боротьбу проти тих князів, які намагалися відокремитися чи зберегти свою незалежність. Зокрема, він підкорив Полоцьке князівство, яке довго було відокремлене від Київської держави. Поза його владою залишилася лише Галичина.

Після смерті Мстислава Київська Русь остаточно розпалася на кілька удільних князівств.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Класифікація комп'ютерів	\|	Данило Галицький. Відносини із Золотою Ордою.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.