Модернізм та постмодернізм. Характерні риси українського постмодерну та їх прояви в сучасній українській культурі.

У ХХ сторіччі сформувався такий світоглядно-мистецький напрям як постмодернізм. Він здійснив великий вплив на формування та розвиток сучасної української національної культури.

Сам термін «постмодернізм» вперше застосував у роки Першої світової війни Рудольф Паннвіц у праці «Криза європейської культури» (1917). В пізніших працях «постмодернізм» по різному тлумачиться багатьма авторами. Зокрема, Арнольд Тойнбі у праці «Вивчення історії» (1947 р.) надає цьому терміну культурологічного значення, а саме – постмодернізм за своєю суттю показує кінець панування західних течій в релігії та культурі. На початку 70-х років ХХ століття Харві Кокс, вивчаючи проблеми релігії в Латинській Америці, використовує таке поняття як «постмодерністська теологія». Поняття постмодернізму в своїх працях висвітлюють провідні західні соціологи Даніел Белл та Юрген Хабермас як течію неоконсерватизму, що являється символом постіндустріального суспільства і несе в собі симптоми глибинних трансформацій соціалізму, що знаходить в свій вираз у тотальному конформізмі та ідеях «кінця історії», що проповідував американський філософ Френсіс Фукуяма. Політична культура постмодернізм характеризує як існування різноманітних форм постутопічних думок, а з погляду філософії – торжество постулатів постемпіризму, постраціоналізму та постметафізики. Представники точних наук в своїх працях саму суть постмодернізму розуміють як один із стилів постнеокласичного мислення. Теоретики психології вбачають у постмодернізмі ознаки панічного стану спільноти та есхатологічної туги особистості. Мистецтвознавці розглядають постмодернізм як новий художній стиль, який відрізняється від неоавангарду поверненням до реальності, сюжету, гармонії.

На думку багатьох дослідників постмодернізм відмовляється від дидактичних оцінок творів мистецтва. При цьому можна спостерігати доволі значні зрушення в бік більшої толерантності, які основним чином пов’язані з новим ставленням до масової культури й таких феноменів як масове мистецтво та повсякденна свідомість.

Експерименти, які проводили творці постмодерну, стимулювали стирання кордонів між традиційними видами та жанрами мистецтва. Постмодернізм ставить під сумнів оригінальність творчого процесу і «чистоту» мистецтва як індивідуального акту творення. Він призводить до перегляду класичних уявлень про створення та руйнування, ігрове та серйозне, порядок та хаос, практично говорить про свідому зміну думки з класичного розуміння художньої творчості на художньо-технічне конструювання.

Сама по собі творчість для постмодерністів не тотожна процесу творення. Ми бачимо, що в домодерних культурах існує система «художник – твір мистецтва»; у постмодерні така система змінює свій наголос на протилежний, а саме «твір мистецтва – глядач». Така постановка говорить про принципову зміну самосвідомості творців мистецтва. Художні твори, створені художниками, в обов’язковому порядку мають бути побаченими, виставлені на суд глядача, без глядача такі твори не можуть існувати. Художник перестає бути творцем, оскільки сама суть його твору безпосередньо народжується в акті його сприйняття.

Прикладом тотально-руйнівної етики та естетики постмодернізму є твір Олександра Ірванця «Любіть» (1992).

Олександр ІРВАНЕЦЬ

ЛЮБІТЬ!

Любіть Оклахому! Вночі і в обід,
Як неньку і дедді достоту!
Любіть Індіану! Й так само любіть
Північну й Південну Дакоту.
Любіть Алабаму в загравах пожеж,
Любіть її в радощі й біди!
Айову любіть! Каліфорнію теж!
І пальми крислаті Флоріди!
Дівчино! Хай око твоє голубе,
Та не за фізичнії вади –
Коханий любити не встане тебе,
Якщо ти не любиш Невади!
Юначе! Ти мусиш любити стократ
Сильніше, ніж любиш кохану,
Колумбію-округ і Джорджію-штат,
Монтану і Луїзіану!
Любити не зможеш ти штатів других,
Коли ти не любиш по-братськи
Полів Арізони й таких дорогих
Просторів Аляски й Небраски.
Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв,
Плекай у душі незникому.
Вірджінію-штат, як Вірджінію Вулф
Люби! І люби – Оклахому!

Постмодерністська пародія О. Ірванця показує повне збайдужіння до таких високих почуттів як Віра, Надія та Любов. Бо постмодернізм є запереченням суті загалом, суті як такої, демонструючи особливу зневагу до загальносуспільних ідей та принципів, вважається засобом духовного пригнічення.

Посеред показових постмодерних зарубіжних романів варто відзначити Джона Фаулза «Жінка французького лейтенанта», Умберто Еко «Ім’я троянди», Джона Апдайка «Версія Роджерса», П. Засюдкіна «Запахи» та Кена Кізі з його «Над гніздом зозулі».

Особливе місце постмодерністи займають у зображенні суспільства, що формується, як постринковий соціальний устрій. Вони наголошують, що в наш час, коли соціальне, так і господарське життя все більше набирає рис гіперреальності, то вкрай необхідно розмежувати такі поняття, як «хотіти» та «потребувати». Одне з них показує абсолютно суб’єктивні прагнення у процесі споживання, тоді як друге показує соціологізовані потреби, які заставляють нас розглядати проблему споживання як соціальний феномен.

В українській літературній творчості постмодернізмом називають творчість письменників кінця 80-х років ХХ століття та початку ХХІ століття. Еклектика всіх попередніх напрямів літератури, цитократичність та гра, як спосіб існування автора, а також читача і самого твору є характерними для постмодернізму.

Вперше термін «постмодернізм» в Україні застосувала у 1991 році Наталка Білоцерківець, даючи характеристики літературним групам «Пропала грамота», «Бу-Ба-Бу», музичним – «Сестричка Віка», «Брати Гадюкіни» як постмодерністським.

Аналізуючи причини виникнення постмодернізму можна цілком погодитися із твердженням представника українського модернізму Ю. Андруховича, який у свій роботі «Постмодернізм – не напрям, не течія, не мода» стверджував, що «це така світова культурна ситуація, від якої нікуди не подітися, тому ми всі в деякій мірі є постмодерністами». Слід відзначити, що постмодернізм принципово не визнає ідеї еволюції й поступу, особливо у духовній сфері.

Для вивчення історії українського постмодернізму є цікавими наукові студії сучасних українських літературознавців: Володимира Моренця «Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща», Ярослава Поліщука «Міфологічний горизонт українського модернізму», Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі», Тамари Гундорової «Про-Явлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація», Костянтина Москальця «Людина на крижині», Юрія Андруховича «Про час і метод», Віри Агєєвої «Українська імпресіоністична проза», Григорія Грабовича «У пошуках великої літератури», Олега Ільницького «Український футуризм», Людмили Таран «Жінка і текст», Миколи Ільницького «Від «Молодої музи» до Празької школи».

У сучасній українській літературі постмодернізм ми можемо побачити у творах В. Медведя, Ю.Іздрика, Юрія Андруховича, О. Ульяненка, Оксани Забужко, С. Процюка.

На сьогоднішній день не існує спеціального комплексного аналітично-синтетичного дослідження, яке б характеризувало особливості постмодерністської української літератури. Необхідність більш глибокого дослідження літературних досягнень постмодерністів в українській літературі обумовлено необхідністю більш широкого уявлення про розвиток літературних процесів кінця ХХ – початку ХХІ століття.

В українській сьогоденній літературі велика кількість дослідників зверталася до проблем постмодернізму, написано ряд статей, проведено чимало дискусій та круглих столів. Так на сторінках журналу «СІЧ» відбулася фахова дискусія під рубрикою «Літературне рушення 90-х та модернізм, постмодернізм, авангард, молодь сучасна і колишня», в якій взяли участь багато літературознавців. На сторінках журналу було опубліковано низку статей з проблеми модернізму та постмодернізму, ставлячи акценти на їх взаємозв’язок. Варто відзначити авторів та їх публікації, серед них: Т. Гундорова «Ф. Ніцше і український модернізм», Г. Грабович «Заклинання українського модернізму», Д. Наливайко «Про співвідношення «декадансу», «модернізму», «авангардизму», С. Квіт «Українська естетика «європеїзації». Були також опубліковані наукові розвідки та статі, які стосувалися проблем українського постмодернізму.

У останніх дослідженнях історії української літератури проглядається спроба класифікувати сучасних авторів на «західників» та «грунтівців». Згідно цієї класифікації до «західників» зараховуються письменники, які в своїй творчості зорієнтовані на західну культуру, до них відносяться Юрій Андрухович, В. Єшкієв, Ю. Іздрик. До «грунтівців» відносяться письменники, які орієнтуються на власну традицію, до цієї кагорти можна віднести О. Ульяненка, В. Медведя, Є. Пашковського.

Українські дослідники літератури В. Даниленко та Н. Білоцерківець трактують територіальний принцип класифікації. Згідно такої класифікації вирізняються дві основні школи – «київсько-житомирська» та «галицько-станіславська». Кожна із цих шкіл культивує різні типи героїв. «Галицько-станіславській» школі характерний рафінований інтелігент, схильний до споглядання, а «київсько-житомирській» характерна маргінальна особистість, обтяжена патологічною свідомістю. У більшості випадків сучасну українську прозу визначає особа автора, тобто вона є автобіографічною. Особа автора у галицькій прозі є набагато освіченішою та досконалішою порівняно із києво-житомирською; хоча в обох випадках ми маємо справу з маргінальною особистістю.

Як парадигма сучасної культури постмодернізм представляє собою загальний напрям розвитку європейської культури, яка визначає себе як інтелектуальна течія, що дає можливість осмислити не економічні проблеми, а насамперед культурологічні та політичні. Постмодернізм, як явище, виникає в тому випадку, коли сфера культури задекларувала про свої претензії не тільки на особливе, а також на домінуюче становище посеред існуючих соціальних сфер. До негативу можна віднести те, що настрої постмодернізму несуть у собі ознаки розчарування в ідеалах та цінностях Відродження та Просвітництва з притаманними їм вірою в торжество розуму та безмежності можливостей особистості.

Розглядаючи постмодерністську естетику ми бачимо, що вона щільно пов’язана з неокласичним визначенням класичних традицій. Находячись на певній відстані від класичної естетики, постмодернізм не намагається вступити з нею в конфлікт, а навпаки намагається залучити її до свого кола на новій теоретичній основі. Естетика постмодернізму у своєму розвитку висуває ряд нових положень, які утверджують плюралістичну естетичну парадигму, що в свою чергу призводить до розхитування та внутрішньої деформації категоріальної системи та системи понять апарату естетики.

Розглянувши роль та значення і суперечності сучасного культурного процесу в Україні, можна достовірно сказати, що українська культура переживає період свого становлення. Цей період характерний утвердженням нових цінностей модернізаційного і постмодернізаційного структурування. Протидійні й, доволі часто, суперечливі тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття являються характерними ознаками перехідного суспільства.

Внаслідок змін у соціальному і культурному житті виникають нові форми культури та мистецтва, вони будуть в подальшому темами для історичних досліджень культурологів, істориків та мистецтвознавців. Третє тисячоліття ставить перед науковою спільнотою завдання глибокого аналізу нових здобутків соціального та культурно-мистецького розвитку світової спільноти.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціокультурний розвиток українського суспільства з утвердженням політичної незалежності: загальна характеристика.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.