Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Походження, розселення та суспільний устрій стародавніх східних слов'ян.

Слов’яни належать до індоєвропейських народів, батьківщиною яких вчені визнають різні райони Європи та Азії. Київський літописець Нестор у своїй знаменитій “Повісті минулих літ” (початок XІІ ст.) відзначав, що найдавнішими слов’янськими землями були нижня течія Дунаю та Панонія. Так було покладено початок теорії дунайської прабатьківщини слов’ян.

У середньовіччі серед західноєвропейських учених ХІV-ХVІІІ ст. стала популярноюскіфо-сарматська теорія слов’янського етногенезу. Згідно неї предки слов’ян – скіфи й сармати – прийшли із Середньої Азії й отаборились у південній частині Східної Європи. Звідси розселилися на північ, захід і південний захід.

У ХІХ-ХХ ст. найповнішого обґрунтування набула Дніпро-одерська теорія, за якою слов’янська прабатьківщина розміщувалася на розлогих просторах між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні Карпатських гір і Дунаю. Вважається, що у ІІІ-ІІ тис. до н.е. індоєвропейська спільність поділилася на декілька етнокультурних і мовних груп, у т.ч. германо-балто-слов’янських. Пізніше з цієї групи, на початку І тис до н.е., відокремилися й розселилися слов’яни між балтами, германцями та іранцями.

Венеди. Якщо археологи появу слов’ян на історичній арені простежують із ІІ-І тисячоліття до н. е., то у писемних джерелах слов’яни згадуються значно пізніше - лише у І-ІІ ст. н.е. у працях римських та грецьких вчених ( Пліній Старший, Тацит, Птоломей та інші) під ім’ям венеди (венети, венти і т.п.). Античні автори розміщували венедів поблизу Балтійського моря й р. Вісли по сусідству з германськими народами. Зокрема, Тацит у праці “Германія” писав про венедів, що вони вміють будувати гарні будинки, знають військовий порядок та дисципліну, добре озброєні і хоробро воюють. Птоломей відносив венедів до числа “дуже великих племен”, що посідають землі “вздовж усієї венедської затоки”, як у ті часи називали Балтійське море.

Анти і склавини (слов’яни). Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VІ ст. н.е. знали дві групи слов’ян, що мешкали у Південній і Центрально-Східній Європі: склавинів (слов’ян ) та антів. На думку візантійського історика VІ ст. Прокопія, анти посідали простір від Дунаю до гирла Дону й Азовського моря. Археологи припускають, що у IV-V ст. н.е. анти заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а у VІ-VІІ ст. н.е. розселилися на великих просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. М.Грушевський вважав антів предками українського народу. Сучасні дослідники висловлюють думку, що анти були іранізованими слов’янами, які увібрали в себе залишки скіфського й сарматського етносів Північного Причорномор’я та заклали підвалини не лише східних слов’ян, а й південних, можливо, навіть частини західних слов’ян.



Интернет реклама УБС

Візантійські письменники VІ ст. н.е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили голод і спеку, різні нестачі та злигодні. Їхні племена були об’єднані у союзи; анти не керувалися однією людиною, а жили у народоправстві. “Історія готів” Йордана донесла до нас розповідь від ІV ст. н.е. про союз племен антів на чолі з Божем, що зазнав поразки у війні з готами (князь був страчений разом із синами і 70 старійшинами). У VІ ст. анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії й часом навіть загрожували її столиці – Константинополю.

Поділ слов’ян на західну, південну і східну групи. У період т. зв. ”великого переселення народів” (ІІ-VІ ст. н.е.), пов’язаного із навалою готів, гунів, аварів та ін. слов’яни розселилися на європейських просторах від Балтійського до Адріатичного моря. Крім зовнішньополітичних факторів, слов’янська міграція також була зумовлена внутрішньою еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин. Активніше розвивалося землеробство й скотарство, помалу набирали силу ремесла й промисли, тіснішими стали торговельні взаємини всередині слов’янського світу, інтенсивнішими стали демографічні процеси.

У ІІ-ІV ст. н.е., внаслідок просування на південь германських племен готів, цілісність слов’янської території була порушена, що сприяло їх поділу на східних і західних. На схилі ІV-Vст. під ударами гунів, могутніх кочових народів, слов’яни почали просуватися на південь, до Дунаю, північно-західного Причорномор’я, що призвело до формування їх південної групи. Слов’яни заселили Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримуючи при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. У першій половині І тис. н.е. слов’яни заселили землі на Нижній Ельбі і південно-західне узбережжя Балтійського моря. Через ці фактори етнічна, культурна і мовна спільність слов’ян почала порушуватися, що й призвело до утворення трьох їхніх основних угрупувань: східних, західних і південних слов’ян.

Східнослов’янські союзи племен. У “Повісті минулих літ” Нестор-літописець називає племена, що заселяли східну Європу у VII-ІХ ст. На самій півночі, коло озера Ільмень, сиділи слов’яни; на південь від них, між Чудським озером і верхів’ям Волги та Дніпра, проживали кривичі; над верхньою Двіною – полочани; в басейні верхньої Оки – в’ятичі; на південний захід від них, над середнім Дніпром і Сожем, радимичі; на захід від них і на північ від Прип’яті в Поліссі – дреговичі.

На території України, землі між річками Горинню, Прип’яттю й Дніпром, займалидревляни. На південь від них, у Подніпров'ї, жили поляни. На лівому березі Дніпра – в басейні Десни – сіверяни. Між Дніпром і Бугом проживали уличі. Між Дністром і Прутом на південний захід від уличів – тиверці. У Закарпатті – хорвати (білі). У верхів’ях західного Бугу жили дуліби, волиняни, бужани.

Скандинави називали східнослов’янські землі Гардарікою, що означає “країна укріплень”. Багаточисельні поселення слов’ян розташувались, як правило, на відстані 30-40 км одне від одного, були укріплені частоколом і служили для захисту племені, тут проводились племінні сходи та культові обряди, вони ставали центрами ремесла й торгівлі.

Східні слов’яни були язичниками. Вони мали свої традиції, звичаї, обряди. На території Рівненської області по берегах річок Горинь, Случ, Стир відомо більше 80 могильників, поселень та городищ тієї доби.




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Античні рабовласницькі міста-держави Північного Причорномор'я. | Утвердження християнства на Русі. Культура Київської Русі.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.