Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ФОРМУВАННЯ НОВИХ НОРМ І ПРИНЦИПІВ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

З виникненням нового об'єкта управління - єдиної централізованої держави - складається і нове ставлення правителів до своїх володінь. З'являється ідеологія, яка обґрунтовує пріоритетність інтересів держави. Виникає так званий державний інтерес. Спочатку він тісно переплітався з династичним інтересом, ставлячи в обов'язок монарху піклуватися про славу і могутність власної держави як самої надійної опори блиску і величі династії. Виникнення державного інтересу свідчило про те, що йдуть у минуле ті часи, коли феодальний титул і древність роду визначали місце монарха в суспільній ієрархії. Головними критеріями його величі стають розміри, багатство, військова могутність держави.

Державний інтерес визнавався одним з основних принципів як внутрішньої, так і зовнішньої політики. У цей же період в практиці МВ з'являються нові політико-дипломатичні та правові поняття, які зводяться в ранг основоположних принципів МВ, так само як і принцип «державного інтересу». Це такі дефініції, як «політична рівновага», «природні кордони» держави, про право війни і миру, про свободу морів, про непорушність міжнародного договору.

Автором принципу «природних кордонів» можна вважати близького друга і помічника короля Франції Генріха IV, Г. Сюллі. Коротко сформулювати цей принцип можна так: «захоплювати варто лише те, що можна зберегти». Виходячи з принципу «природних кордонів», він створив проект встановлення гегемонії Франції над усіма християнськими народами. Він вважав, що на півдні Європи Франція має свій «природний кордон - це Піренеї». Повернути Франції її колишню силу, якою країна володіла при Карлі Великому, значить повернути сусідні території, що колись належали їй. Це - Савойя, Франш-Конте, Лотарингія, Геннегау, Артуа, Нідерланди. Його план залишився тільки на папері.

Принцип «політичної рівноваги». Цей принцип широко застосовувався Генріхом IV у його дипломатичній діяльності, і особливо його наступником - кардиналом Франції Рішельє. У зовнішній політиці держава, зберігаючи свою цілісність, прагне забезпечити історично сформоване співвідношення сил між європейськими державами, формуючи блоки та союзи на противагу державі, що швидко набуває сили.

У середині XVII ст. МВ проходили, якщо так можна висловитися, своєрідну точку біфуркації (зміни). Сформульований у середині XVI ст. Аугсбургський принцип, згідно якому в країні панує та віра, якої дотримується її правитель, істотно трансформував роль конфесійного чинника в політиці, але не призвів ще до повної секуляризації сфери МВ. Релігія все ще залишалася важливим політичним фактором і це наочно продемонстрували події Тридцятилітньої війни.

Тридцятирічна війна - один із перших загальноєвропейських збройних конфліктів, який тривав з 23 травня 1618 р. до 24 листопада 1648 р. між двома угрупуваннями держав: габсбурзькою та антигабсбургзькою коаліцією за домінування на європейському континенті. Війна розпочалась як релігійний конфлікт між протестантськими князівствами Священної Римської імперії і католицькою династією Габсбургів, на завершальному етапі війна втратила виключно релігійний характер.

Протягом декількох сторіч історії середньовічної Європи, континент був буквально поздираним протистоянням папської влади, що претендувала на створення «вселенської» теократії, і європейськими монархами, насамперед імператорами «Священної Римської імперії німецької нації». Іронія історії полягала в тому, що в протистоянні з протестантськими князями Німеччини та монархами Північної Європи експлуатація німецьким імператором з дому Габсбургів католицького універсалізму являла собою останній акт боротьби за домінування на континенті під релігійними прапорами. Імператор Фердинанд II всерйоз розглядав себе як «посланця Божого» і, керуючись цим духом справжнього хрестоносця, намірився створити в Європі подобу майже універсальної католицької імперії на основі здійснення проекту контрреформації в протестантських областях Німеччини. Однак в особі кардинала Рішельє йому довелося зіткнутися не тільки з досвідченим державним і політичним діячем, але і з творцем нового принципу зовнішньої політики. На зміну релігійно забарвленого універсалізму прийшов принцип raison d'etat – державного інтересу, якому судилося перетворитися на майже релігійне кредо, новий догмат і символ віри для багатьох поколінь європейських дипломатів та державних діячів.

Одночасно, і по всій ймовірності незалежно від волі безпосередніх учасників подій, в горнилі Тридцятилітньої війни, на думку цілого ряду дослідників, було остаточно збудовано сучасну державу з такими її атрибутами, як внутрішній і зовнішній суверенітет, бюрократія, регулярна армія, наявність чітко окреслених і міжнародно-визнаних кордонів, централізований контроль за територією і т.д. Саме сучасна держава, згодом протягом XVIII - XIX ст. еволюціонувало в бік «національної держави» або точніше «нації-держави», остаточно стає з цього моменту провідним суб'єктом МО.

Тим часом, якщо середньовічний конфлікт між папою і імператором зумовив саму можливість існування альтернативних центрів сили в політичній сфері і виникнення європейського конституціоналізму, то домінування договірного начала в житті європейських суспільств ще з часів феодалізму в чому вплинуло на характер МВ. Адже феодальна держава по суті, являла собою складну систему договірних відносин між суб'єктами різних статусів і рангів. За допомогою відповідних договорів регламентувалися відносини васалітету, фіксувалися зобов'язання суб'єктів феодального права (монархів, представників феодальної аристократії, лицарства, духівництва, міст) відносно один одного, закріплювалися відповідні торговельні та політичні права і привілеї.

Особливістю еволюції міжнародних відносин у розглянутий період стає очевидний європоцентризм світової системи МВ. Дане твердження не означає, що всі основні події МВ протікали саме в Європі. Зовсім ні. У Китаї, наприклад, на цю пору припадає зміна династії (падіння імперії Мін і встановлення влади маньчжурської династії Цин) і епоха стрімкого територіального розширення імперії, протягом кінця XVII - першої половини XVIII ст. На півострові Індостан, навпаки, на початку XVIII ст. відбувається розпад імперії Великих Моголів, що спричинив вельми драматичні політичні наслідки і забезпечив європейцям додаткові можливості для проникнення на субконтинент і т.д. Йдеться про інше. Світова система МО складалася в цей період не в результаті об'єднання в одне ціле регіональних систем міжнародних відносин, як того можна було б очікувати, а в ході активної експансії європейської системи МВ зовні. При цьому основні принципи і параметри МВ в Європі були сформовані саме в середині XVII ст. в рамках т.зв. Вестфальської системи МО.

Як же усі ці грандіозні зміни позначилися на міжнародних відносинах у Новий час?

- Міжнародні відносини уперше стали дійсно всесвітніми;

- Міжнародна політика стала фактично придатком європейської політики - долі світу фактично вирішувалися жменькою великих європейських держав, тоді як неєвропейські країни і народи (так само як і, втім, і малі європейські країни) зовсім нічого не означали, будучи усього лише об'єктом гегемоністських спрямувань вищезгаданих великих держав;

- Радикальним змінам піддалася структура міжнародних відносин, особливо в Європі. Дрібні феодальні сеньйоріальні володіння, як і величезні феодальні імперії поступово пішли в минуле; їм на зміну прийшли національні держави, які і стали головним суб'єктом міжнародних відносин нового часу;

- Зовнішня політика поступово все більше обуржуазнювалася, стаючи буржуазною не лише по цілях, але і по методах.

2. Створення Вестфальського порядку, його сутність та періодизація.

Біля витоків системи МВ Нового часу стояли події і результати Тридцятилітньої війни (1618 – 1648 рр.). головними учасниками якої були два великих блоки – австрійські і іспанські Габсбурги, з одного боку, і Франція, Нідерланди і Швеція – з другого, а також різноманітні союзники кожної із сторін. Це була перша війна дійсно європейського масштабу, яка складалася із безлічі різнорідних конфліктів, найбільш великими із яких є протистояння Франції Габсбургам, прагнення Швеції до гегемонії на Балтиці, боротьба князів Священної Римської імперії за самостійність, а також іспансько-голландські суперечки.

Підсумки війни були підведені Вестфальським миром в 1648 р. підписанням мирних договорів в містах Оснабрюці (Оснабрюкський мирний договір, 15 травня 1648 р.) і Мюнстері (Мюнстерський мирний договір, 24 жовтня 1648 р.) в Вестфалії, одній з німецьких держав. Тому він називається Вестфальським.

Значення Вестфальського миру:

1. Встановив нові правила у відносинах між державами. Зрівняв у правах католиків і протестантів (кальвіністів і лютеран), узаконив конфіскацію церковних земель, здійснену до 1624 р., і скасував раніше діючий принцип «чия влада – того і віра», замість якого проголошувався принцип віротерпимості, що надалі знизило значення конфесійного чинника у відносинах між державами

2. Вестфальський мир поклав край прагненню Габсбургів розширити свої володіння за рахунок територій держав і народів Західної Європи і підірвав авторитет Священної Римської імперії: з цього часу старий ієрархічний порядок міжнародних відносин, в якому німецький імператор вважався старшим за рангом серед монархів, був зруйнований і глави незалежних держав Європи, що мали титул королів, були зрівняні в правах з імператором;

3. згідно з нормами, встановленими Вестфальським миром, головна роль в міжнародних відносинах, що раніше належала монархам, перейшла до суверенних держав;

4. в результаті Тридцятилітньої війни і Вестфальського миру склалася рівновага, чи баланс між найбільшими державами того часу, при якому жодна з країн не мала вирішальної переваги над іншою;

5. відповідно до норм Вестфальського миру головну роль у МВ стали відігравати суверенні держави. Так стали називати незалежні і рівноправні держави, що проводили самостійну зовнішню і внутрішню політику відповідно зі своїми державними інтересами.

Вестфальський мир підписали більшість учасників війни, крім Франції та Іспанії. Вони продовжували воювати за панування в Південних Нідерландах аж до 1659 р., коли був укладений так званий Піренейський мир, за яким Франція отримала ряд прикордонних територій в Піренеях (Русильон) і в Нідерландах (Артуа).

Вестфальський мир 1648 р. підвів такі підсумки Тридцятилітньої війни:

- дві основні сили того часу - папство і імперія - були розтрощені; правда, формально Священна римська імперія німецької нації існувала ще кілька століть: останній цвях у труну імперії вбив Наполеон в 1806 р.;

- був створений Швейцарський союз;

- Іспанія втратила домінуючі позиції в Європі, поступившись їх Франції, яка перетворилася на півтора століття в регіональну наддержаву;

- інші країни, такі як Швеція, Португалія, Чехія, Данія, Італія та Нідерланди, склалися в національні держави.

Останнє, на нашу думку, є одним із головних політичних підсумків Тридцятилітньої війни, оскільки це стало початком формування світу національних держав, який і склав Вестфальський світовий порядок або Вестфальську систему міжнародних відносин, основні елементи якого діють і в наші дні. Вестфальська система закріпила в світовому порядку певні правила гри, які, з відомими поправками і модифікаціями, працюють до цих пір:

- Вестфальська система не заборонила, а дозволила війни, в тому числі і агресивно-наступальні, початок і ведення яких вона віднесла до законного праву суверенної держави;

- Вестфальська система не перешкоджала, а по суті справи сприяла закріпленню в міжнародному праві права сильного;

- Вестфальська система затвердила в міжнародному праві принцип невтручання у внутрішні справи інших суверенних держав, слідуючи нормативній формулі, сформульованої Ж.Боденом: «Суверенітет - це абсолютна і постійна влада держави над підданими і громадянами».

Починаючи з 1648 р., Вестфальська система МВ зазнала 5 модифікацій (етапів), кожна з яких була результатом великих військових потрясінь:

Перший етап обмежений 1648-1815 рр. Це - найтриваліший за часом період Вестфальської системи. Його змістом було англо-французьке суперництво в Європі і деяких частинах світу.

Другий етап датується 1815-1918 рр. У науці він отримав найменування Віденського концерту націй. Підвівши риску під епохою наполеонівських воєн в Європі, він відкрив нову, мабуть, найбільш змістовну епоху МВ в Європі за всю її попередню історію. Підсумком цього періоду, однак, стала трагедія Першої світової війни.

Третій етап збігається з періодом 1918-1945 рр. і носить назву Версальсько-Вашингтонського періоду. Це - міжвоєнний і воєнний період в Європі. Його початок пов'язаний із закінченням Першої, а завершення - Другої світової війни.

Четвертий період - Ялтинсько-Потсдамський, або період холодної війни. Його хронологічні рамки - 1945-1989 рр. Своєю назвою він зобов'язаний конференціям країн Антигітлерівської коаліції в Ялті і Потсдамі в 1945 р. Завершення цього етапу співпало з падінням Берлінської стіни і закінченням «холодної війни» в Європі.

П'ятий, або сучасний, період Вестфальської системи бере початок у 1989 р. і триває донині. У науці його позначають терміном «період після закінчення холодної війни»

Як можна помітити, концепт Вестфальської системи МВ відрізняється європоцентризмом, ґрунтується на аналізі не світових, а європейських подій міждержавних відносин.

На думку проф. С. Кортунова, існує шостий етап Вестфальської системи. Біполярний світ зник в 1991 р., відразу ж після розпаду СРСР. Одночасно розпочалася ерозія Ялтинсько-Потсдамського світового порядку як шоста модифікація Вестфальської системи МВ. Саме з цього часу стає особливо помітний занепад Вестфальської системи, що розмивається процесами глобалізації. Ці процеси завдають все більш нищівних ударів по основі основ Вестфальської системи - національному державному суверенітету.

Таким чином, поразка Габсбургів і перемога антигабсбурзької коаліції аж ніяк не привела до встановлення в Європі гегемонії, або панування, якоїсь іншої країни або групи країн. У результаті Тридцятилітньої війни та Вестфальського миру склалася певна рівновага, або баланс між найбільшими державами того часу, при якому жодна з них не мала вирішальної переваги над іншою. Тому баланс сил став відігравати стабілізуючу роль у МВ. Він практично позбавляв уряди країн, що проводили агресивну зовнішню політику, надії на швидку і легку перемогу в загарбницькій війні. І хоча баланс сил не вберіг Європу від нових воєн, він являв собою важливу передумову збереження незалежності і самостійності європейських держав, забезпечуючи тим самим сприятливі зовнішні умови їх розвитку.

3. Боротьба Франції за гегемонію в Європі у другій половині XVII ст.

У XVII ст. в розстановці сил на політичній карті Європи відбуваються серйозні зміни, які, головним чином, були пов'язані із занепадом іспанської гегемонії на континенті і встановленням впливу Франції. Вона явно випереджала будь-кого зі своїх конкурентів у плані величини території, чисельності населення, забезпеченості природними ресурсами і т.д. Більше того, Франція була в означений період країною класичного абсолютизму з досить високим ступенем централізації управління і розгалуженим бюрократичним апаратом. Ця обставина давала в руки французьких монархів унікальний за дієвістю та ефективністю інструмент мобілізації ресурсів для проведення в життя амбіційних зовнішньополітичних планів. Крім того, у Франції була створена найбільша в Європі постійна сухопутна армія (200 тис. осіб у мирний час та до 500 тис. в період війни) і значно збільшений військовий і торговий флот.

Принципи «природних кордонів» і «політичної рівноваги» були основоположними у зовнішній політиці всіх французьких правителів XVII ст.

Уряд французького короля Людовика XIV в останній третині XVII – на початку XVIII ст. проводив агресивний курс зовнішньої політики, спрямований на зміну на свою користь існуючого співвідношення сил. Людовик XIV сам починає претендувати на ту роль, на яку претендував німецький імператор - роль «всеєвропейського» монарха.

Абсолютистська Франція прагнула в першу чергу підкорити собі Західну Німеччину. Іншим об'єктом її агресивної політики були Іспанські (Південні) Нідерланди і Голландія. Людовик XIV намагався поставити Англію під свій контроль шляхом фінансової і дипломатичної підтримки Стюартів. Іспанію з її європейськими та заморськими володіннями французький абсолютизм намагався захопити під приводом прав династії Бурбонів на Іспанську спадщину.

Не отримавши за своєю дружиною іспанською інфантою Марією-Терезією приданого, обумовленого шлюбним контрактом, Людовік 14 зажадав у іспанського короля в якості відступних території в Південних Нідерландах. Оскільки той відмовив, Людовик XIV в 1667 - 1668 рр. спробував силою захопити Південні Нідерланди. Ця війна отримала назву «Деволюційна», оскільки французи її обґрунтовували так званим Деволюційним правом. Йдеться про звичай Нідерландів, точніше, однієї з їхніх провінцій, Брабанта, згідно з яким діти від другого шлюбу позбавлялися спадщини після батька.

Іспанський король Філіп IV помер у 1665 р., залишивши від першого шлюбу тільки дочку Марію-Терезію (дружину Людовика XIV). На трон вступив його син Карл II від другого шлюбу. Цією обставиною і скористався Людовик XIV, зажадавши, відповідно до Деволюційного права, передачі Нідерландів Марії-Терезії. Зважаючи на відмову Іспанії задовольнити цю вимогу у Фландрію вторглися французькі війська. Дії Людовика XIV, однак, викликали занепокоєння інших держав, у тому числі Англії, Голландії та Швеції. Тому французький король поспішив завершити справу миром. За Ахейським договором 1668 р. Франція зберегла свої завоювання у Фландрії (у т.ч. міста Лілль і Дуе).

У 1672-1678 рр. Франція у союзі з Англією і Швецією розв'язала агресивну війну проти Голландії. У відповідь на успіхи Франції протягом 1673 – 1674 рр. створюється антифранцузька коаліція (Голландія, імператор Священної Римської імперії, Бранденбург, Іспанія і Данія). Цей воєнний конфлікт завершився підписанням серії мирних договорів у 1678 – 1679 рр., що означали кінець Голландської війни Людовіка 14.

Згідно франко-голландського договору 10 серпня 1678 р. Ф. звільняла зайняту нею у ході війни голландську територію, тоді як Г. визнавала права Ф. на колонії у Гвіані і Сенегалі.

Згідно франко-іспанського договору 17 вересня 1678 р. Іспанія поступалася Ф. Франш-Конте і рядом територій в Іспанських Нідерландах, а Ф-ція повернула Іс-ї частину Південних Нідерландів.

Франко-імперський договір 5 лютого 1679 р. підтверджував в основному умови Вестфальського миру.

В цілому Нівмегенський мир означав крок до панування Франції в Європі. Це період найбільшої могутності держави. Після 1679 р. Людовік 14 став приєднувати прикордонні імперські території; так, у 1681 р. був захоплений Страсбург. Римська Імперія і Іспанія за договором у Регенсбурзі (1684 р.) були змушені визнати всі ці захвати.

З 1686 р. Ф. опиняється в повній міжнародній ізоляції в результаті створення Аугсбургської Ліги за сприяння Вільгельма ІІІ Оранського (став королем Англії у 1688 р.) – (Священна імперія, Іспанія, Голландія, Савойя, Швеція, Англія).

У вересні 1688 р. розпочинається наступна війна Ф. – за пфальцьський спадок або Орлеанська війна. Одержавши ряд перемог на суші, французи зазнали поразки на морі від об’єднаного англо-голландського флоту. Війна закінчилася лише в 1697 р. дуже несприятливим для Франції Рісвікським миром, як називають серію договорів, укладених сторонами. За цим миром Франція відмовилася від раніше захоплених іспанських і імперських територій в Каталонії, Нідерландах і деяких районах лівобережжя Рейну.

Таким чином, у результаті війн Людовіка 14 («деволюційна війна» 1667 – 1668 рр., голландська війна 1672 – 1678 рр., війна із аугсбургською лігою 1688 – 1697 рр.) привели до нечуваного раніше посилення Франції. В Європі у Ф. не було суперників; французький двір був найблискучішим в Європі, французька мова стала офіційною мовою дипломатії і міжнародних трактатів.

4. Війна за “іспанську спадщину”, Утрехтський мир та його значення для міжнародних відносин.

Найбільш тривалою і важкою для Франції була війна за іспанську спадщину в 1701-1714 рр., що у кінцевому результаті підірвала могутність Франції. Це великий європейський конфлікт, що розпочався в 1701 р. після смерті останнього іспанського короля з династії Габсбургів, Карла II. Карл заповів всі свої володіння Філіпу, герцогу Анжуйському - онукові французького короля Людовика XIV - який згодом став королем Філіпом V Іспанським. Війна почалася зі спроби імператора Священної Римської імперії Леопольда I захистити право своєї династії (також Габсбургів) на іспанські володіння. Коли ж Людовик XIV почав більш агресивно розширювати свої території, деякі європейські держави (головним чином Англія і Голландська республіка) виступили на боці Священної Римської імперії, щоб перешкодити посиленню Франції. Інші держави приєдналися до союзу проти Франції та Іспанії, щоб спробувати отримати нові території або ж захистити вже наявні. Війна проходила не тільки в Європі, але і в Північній Америці, де локальний конфлікт був названий англійськими колоністами Війною королеви Анни.

Передумови: Дві династії претендували на іспанський престол: французькі Бурбони та австрійські Габсбурги; обидві королівські сім'ї були тісно пов'язані з останнім іспанським королем. Отже, на іспанський спадок претендували 3 кандидати:

1) Людовік Великий Дофін – єдиний, законний син франц. короля Людовіка 14 та іспанської принцеси Марії Терезії, старшої рідної сестри КарлаІІ;

2) імператор Священної Римської імперії Леопольд I, що належав до австрійської гілки династії Габсбургів. Оскільки будинок Габсбургів дотримувався салічного закону, то Леопольд I був наступним за Карлом в рамках династичної ієрархії, оскільки обидва вони походили від Філіпа I Іспанського;

3) наслідний принц Йосип Фердинанд Баварський, що народився в 1692 р. Він належав до династії Віттельсбахів і був онуком Леопольда I по материнській лінії.

Оскільки Жозеф Фердинанд не був ані Бурбоном, ані Габсбургом, то ймовірність об’єднання Іспанії з Францією або Австрією у разі його коронації була невелика. Таким чином, Англія і Нідерланди вважали за краще зробити ставку саме на нього. Більш того, Йосип Фердинанд був названий законним спадкоємцем іспанського трону з волі Карла II.

Але вже після того, як вони уклали між собою відповідні договори, Карл II сплутав їм усі карти. Незадовго до своєї кончини в 1700 р. він написав заповіт, згідно з яким оголошував своїм наступником на іспанському троні французького принца Філіпа Анжуйського, онука Людовика XIV. Останній у свою чергу заявив про визнання прав свого онука на іспанський трон.

У результаті 7 вересня 1701 р. в Гаазі Англія і Голландія уклали союзний договір із імператором Священної Римської імперії (так званий Великий альянс) проти Франції і у травні 1702 р. оголосили війну Франції.

Воєнні дії розгорнулися в Іспанії, Нідерландах, Італії, колоніях і на морі. На чолі англо-голландських військ стояв герцог Мальборо, імперських військ – австрійський принц Євгеній Савойський, які завдали Франції серію поразок.

Війна завершилася підписанням Утрехтського (11 квітня 1713 р. – між Францією і Іспанією та Англією, Голландією, Бранденбургом, Савойєю) і Раштаттського (7 березня 1714 р. – між Францією, Іспанією і Священною Імперією) договорів.

Утрехтський мир (11 квітня 1713 р.) – загальна назва ряду двосторонніх мирних договорів, який поряд з Раштаттським миром 1714 р. завершив Війну за іспанську спадщину.

Договори підписувалися в голландському місті Утрехті:

11 квітня 1713 р. – між Францією і її противниками (Великою Британією, Республікою Об’єднаних провінцій, Пруссією, Савойським герцогством, Португалією),

13 липня 1713 р. – англо-іспанський і іспано-савойський договори.

26 червня 1714 р. був підписаний договір між Іспанією і Республікою Об'єднаних провінцій,

6 лютого 1715 р. – між Іспанією і Португалією.

Умови миру визнавали Філіпа V Бурбона іспанським королем, але він відрікався за себе і своїх спадкоємців від прав на французький престол. До Великобританії відходили від Іспанії Гібралтар і порт Маон на острові Менорка, від Франції – землі навколо Гудзонової затоки, Акадія, острів Ньюфаундленд. Крім того, Великобританія одержала ряд привілеїв у торгівлі з іспанськими колоніями, в тому числі право асієнта. До Савойї від Іспанії переходив острів Сицилія, князівство Монферрат, частина герцогства Міланського. Пруссія одержала частину Верхнього Гелдерну. Франція визнала за курфюрстом Браденбурзьким титул короля Пруссії. Франція закріпила за собою права на князівство Оранж.

У результаті Філіп V залишився королем Іспанії, але позбувся права успадковувати французький престол, що розірвало династичний союз корон Франції та Іспанії. Австрійці отримали більшу частину іспанських володінь в Італії та Нідерландах. В результаті гегемонія Франції над континентальною Європою закінчилася, а ідея балансу сил, що знайшла своє відображення в Утрехтському договорі, стала частиною міжнародного порядку.

У цілому Утрехтський мир зміцнював торговельну і колоніальну могутність Великої Британії. Велика Британія поступово зміцнювала свій вплив на міжнародній арені, що згодом перетворить її на «кузню всього світу».

Таким чином, Франція, позбувшись значної частини своїх завоювань другої половини 17 ст., втратила тим самим здатність встановити свою гегемонію у Європі.

5. Північна та Семирічна війни і їх наслідки для Європи і колоній. Війна за незалежність колоній.

Крім Франції загроза європейському балансу сил виходила також від так званих «нових держав», як сучасники називали Швецію, Бранденбургзько-Прусську державу і Росію, які зуміли завдяки внутрішнім перетворенням і успішній зовнішній експансії значно підняти свою військову могутність, політичний вплив і міжнародний авторитет.

Протягом усієї другої половини XVII ст. Швеція вела напружені війни з сусідніми країнами Данією, Бранденбургом (згодом - Пруссією), Річчю Посполитою, Росією. Вона прагнула не тільки до панування в Північній Європі. У першій половині XVII ст. шведи влаштували свої колонії на узбережжі Північної Америки та Західної Африки. Однак не змогли їх утримати. Через кілька років шведські колонії стали здобиччю інших, сильніших колоніальних держав, головним чином Англії.

Головним завданням Росії в галузі зовнішньої політики було одержання вільного доступу до світових торгових шляхів, отже, виходу до моря. Вона оскаржувала у Швеції право володіти берегами Фінської затоки, що раніше належали Російській державі. Одночасно вона не забувала і про Чорне море, по якому ще в Середні віки пролягав торговий шлях з Північної Європи в Південну («із варяг у греки») і далі на азіатський Схід.

Вирішальною сутичкою між Швецією і Росією за панування на Балтійському морі стала Північна війна 1700 - 1721 років. Росія вела її в сприятливій міжнародній обстановці. Їй вдалося заручитися підтримкою ряду держав Європи, зокрема, Данії та об'єднаних у формі особистої унії Саксонії і Речі Посполитої. Швеція ж залишилася на самоті, тому що більшість європейських держав були зайняті війною за іспанську спадщину. Північна війна закінчилася переконливою перемогою Росії. За Ніштадтським мирним договором 1721 р. Росія отримала значну частину східного узбережжя Балтійського моря з портами Ригою, Ревелем, Виборгом і ін. У 1703 р. в гирлі Неви було засновано Санкт-Петербург, що став в 1712 р. новою столицею Російської держави. Значення цієї перемоги настільки високо оцінювалося російським урядом, що через декілька місяців після підписання Ніштадського договору Петро I скасував титул царя і прийняв титул імператора.

В 1733 р. після смерті Августа II Польща обрала королем магната Станіслава Лещинського, який був тестем Людовіка XV. Польщі здавна, ще з XVI-XVII ст., відводилася важлива роль у зовнішньополітичних планах Франції. Поряд з Османською імперією та Швецією ця держава протягом тривалого часу була невід'ємною частиною «Східного бар'єру», зверненого проти монархії Габсбургів. Проти Франції виступили Росія, Саксонія і монархія Габсбургів, незадоволені обранням Лещинського польським королем. Розпочалася т.зв. війна за польську спадщину. Зрештою, Франція і сили її ставленика зазнали поразки. Саксонський курфюрст Фрідріх Август був обраний польським королем під ім'ям Августа III.

У другій половині XVII ст. зростає міжнародний вплив Пруссько- Бранденбурзької держави, що виникла в 1618 р. в результаті об'єднання курфюршества Бранденбург і герцогства Пруссія (колишнього Тевтонського ордена) під владою правителів з династії Гогенцоллернів. У 1701 р. курфюрст Фрідріх III в обмін на участь у війні за іспанську спадщину отримав від імператора Священної Римської імперії титул короля. З цього моменту Бранденбургзько-Прусська держава перетворилася на королівство Пруссія. Особливість її становища полягала в тому, що вона складалася з декількох частин, розкиданих на значній відстані від Рейну до Німану. Тому прусські королі головним завданням своєї зовнішньої політики вважали територіальну консолідацію королівства шляхом приєднання суміжних володінь. З цією метою вони створили армію, яка по праву вважалася однією з найсильніших в Європі.

Першою великою агресивною війною Пруссії був напад в 1740 р. на монархію Габсбургів. Приводом послужила смерть імператора Священної Римської імперії і правителя монархії Габсбургів Карла VI, що не залишив чоловічого спадкоємця по прямій лінії. Однак він завчасно, ще в 1713 р. видав т.зв. Прагматичну санкцію (закон), згідно з яким всі спадкові землі Габсбургів на вічні часи мали залишатися нероздільними і при відсутності чоловічого потомства переходити до дочок імператора. Це викликало негативну реакцію багатьох європейських правителів. Права на австрійський спадок пред’явили Пруссія, члени Імперії, зокрема курфюрст баварський Карл-Альбрехт, Іспанія, курфюрст саксонський Август ІІІ, Франція. Таким чином, розпочалася загальноєвропейська війна за австрійський спадок.

Габсбургам в кінцевому рахунку вдалося зберегти спадкові володіння. Повернули вони й титул імператора Священної Римської імперії. Після короткої перерви, коли імператором був курфюрст Баварський, в 1745 р. Франц Стефан герцог Лотаринзький, чоловік Марії-Терезії (старша дочка Карла 6), був обраний імператором Францем I. Правда, вони не зуміли повернути Сілезію, яка так і залишилася в руках прусського короля. Не дорахувалися вони і деяких територій в Італії.

У результаті війни за австрійську спадщину вдалося зберегти баланс сил основних європейських держав. Проте мир виявився неміцним, тому що в ході війни виявилися найгостріші суперечності і суперництво між династіями Габсбургів і Гогенцоллернів, яка правила в Пруссії. Австро-прусський антагонізм вніс істотні зміни в розстановку сил на міжнародній арені. Поряд з англо-французькими протиріччями він став тією віссю, навколо якої впродовж тривалого часу оберталася європейська політика.

«Дипломатична революція» і Семирічна війна 1756 – 1763 рр.

Події, чреваті серйозними наслідками для міжнародних відносин, відбувалися в першій половині XVIII ст. і за межами Європи, де розгорнулася боротьба між Францією і Великобританією, найбільшими колоніальними і морськими державами того часу. Їхню увагу привертали одні й ті ж райони земної кулі - Індія (Ост-Індія) і Північна Америка.

Найбільш активний період експансії французів в Індії припадає на середину XVIII ст., коли їм вдалося підкорити територію, майже рівну за площею самої Франції. У Північній Америці до початку XVIII ст. англійці зуміли колонізувати північно-східне узбережжя від острова Ньюфаундленд на півночі до півострова Флорида на півдні. Французи зуміли захопити долину річки Св. Лаврентія, басейн Великих американських озер, а також басейн річки Міссісіпі.

Це давало величезну перевагу французам, які перегороджували доступ англійцям у внутрішні райони Північної Америки.

І Великобританія, і Франція надавали великого значення дипломатичній підготовці майбутньої війни, прагнучи заручитися могутніми союзниками.

Так, 16 січня 1756 р. Великобританія уклала з Пруссією т.зв. Вестмінстерську конвенцію про нейтралітет для Німеччини, об'єктивно спрямовану проти монархії Габсбургів.

Габсбурги були змушені шукати зближення з двома іншими державами континенту - Росією і Францією. Активним поборником зближення з Францією був видатний австрійський дипломат граф Кауніц, призначений у 1753 р. главою дипломатичного відомства монархії Габсбургів. Багато в чому завдяки його зусиллям 1 травня 1756 р. був підписаний акт про нейтралітет і Версальський оборонний договір між обома дворами: монархія Габсбургів висловлювала намір дотримуватися нейтралітету в суперечці між Францією і Великобританією через колонії, але обидві монархії зобов'язалися допомагати одна одній, захищаючи свої володіння в Європі. Росія приєдналася до Версальського договору. 31 грудня 1756 р. вона уклала Петербурзький союзний договір з Габсбургами.

У результаті утворилися дві коаліції: з одного боку - Пруссія, Великобританія (з Ганновером) і деякі німецькі держави (Гессен-Кассель, Брауншвейг, Шаумбург-Ліппе і Саксен-Гота), з іншого - монархія Габсбургів, Франція, Росія, Швеція, Саксонія і більшість німецьких держав, що входили до складу Священної Римської імперії. Утворення обох коаліцій, що складалися з вчорашніх ворогів, увійшло в історію під назвою «дипломатичної революції». Вона визначила нову розстановку сил в Європі, обумовлену виникненням прусско-австрійського антагонізму.

Розпочалася так звана Семирічна війна (1756 – 1763 рр.).

Воєнні дії відбувалися як в Європі (між Пруссією, Великобританією, Ганновером і кількома малими німецькими державами, з одного боку, та Австрією, Францією, Швецією і державами імперського союзу Німеччини й Росією, з другого), так і в колоніях – Північна Америка (Англо-іспанська війна — військовий конфлікт між Великою Британією та Іспанією у Північній Америці, що тривав з грудня 1761 р. до лютого 1763 р., закінчився підписанням Паризької мирної угоди. Франко-індіанська війна — поширена у США назва війни між Великою Британією та Францією у Північній Америці з 1754 по 1763 роки).

Головним підсумком Семирічної війни стало те:

1) Франція практично втратила свою колоніальну імперію. Згідно Паризького мирного договору 1763 р., між Великобританією і Португалією та Францією і Іспанією - французи були змушені передати англійцям більшість своїх володінь в Америці та Індії - Нову Франція (Канаду), острів Кап-Бретон, східну Луїзіану (за винятком Нового Орлеана), острова Домініка, Сент-Вінсент, Гренада і Тобаго у Вест-Індії, майже всю захоплену раніше французами територію Сенегалу. В Індії в руках французів залишилося всього лише кілька міст. Іспанія поступилася Великобританії Флориду, але натомість отримала від Франції Західну Луїзіану і грошове відшкодування;

2) 1763 р. між Пруссією і імперією Габсбургів, Саксонією підписано Губертусбургський мир, за яким Пруссія підтвердила свої права на Сілезію, захоплену ще в 1740 р., але була змушена очистити Саксонію. Пруссію визнають як рівну інші європейські країни.

3) Великобританія перетворилася на найбільшу колоніальну і морську державу світу, практично не маючи гідних собі суперників. З цього часу вона стає володаркою морів.

4) Нічого не придбали в результаті війни імперія Габсбургів і Росія.

Таким чином, фактично Семирічна війна порушила існуючий раніше баланс сил на користь Великобританії і Пруссії, причому, в такій мірі, в якій цього раніше не вдавалося досягти жодній з країн Європи. Отже, звалився один з основоположних принципів Вестфальської системи міжнародних відносин, що не могло не відбитися на міцності і всієї її конструкції.

Війна за незалежність колоній.

Семирічна війна справила великий вплив на становище в Північній Америці.

Так, протягом 1775 – 1783 рр. триває Війна за незалежність колоній у Північній Америці. Це визвольна війна 13 англійських колоній у Північній Америці проти англійського колоніального панування, в ході якої було створено незалежну державу - Сполучені Штати Америки.

Війна за незалежність була підготовлена попередньою соціально-економічною історією колоній. Розвиток капіталізму в колоніях і складання північноамериканської нації вступали в протиріччя з політикою метрополії, що розглядала колонії як джерело сировини і ринок збуту. Після Семирічної війни 1756-1763 рр. англійський уряд посилив натиск на колонії, всіляко перешкоджаючи подальшому розвитку в них промисловості і торгівлі. Була заборонена колонізація земель на захід від Аллеганских гір (1763 р.), введені нові податки і мита, що зачіпало інтереси всіх колоністів.

1775 р. м. Філадельфія зібрався Континентальний конгрес (13 колоній), який закликав до бойкоту англійських товарів і в той же час спробував добитися компромісу з метрополією. Взимку 1774-1775 стихійно виникають перші збройні загони колоністів. Англійці зазнають серії поразок.

10 травня 1775 р. відкрився 2-й Континентальний конгрес. Запропонував усім колоніям створити нові уряди замість колоніальних властей. Були організовані регулярні збройні сили. Головнокомандувачем став Дж. Вашингтон (15 червня 1775 р.). 4 липня 1776 р.Континентальний конгрес прийняв Декларацію незалежності, автором якої був Т. Джефферсон. Декларація оголошувала про відділення 13 колоній від метрополії і утворенні незалежної держави - Сполучених Штатів Америки (США). Найважливішими заходами стали постанови про конфіскацію власності лоялістів (1777), а також земель корони і державної англіканської церкви.

Війна тривала до 1783 р. У ній на стороні колоністів виступили деякі європейські країни, насамперед, Франція, що прагнула взяти реванш за поразку в Семирічній війні, повернути колонії, які англійці відібрали, відновити баланс сил між основними державами, порушений перемогою Великобританії. У 1778 р. Франція уклала союзний договір з урядом США, а в 1780 р. направила до США свої війська і флот.

Крім Франції у війні на стороні колоністів взяла участь Іспанія.

Більшість держав Європи зайняли по відношенню до війни за незалежність у Північній Америці нейтральну позицію. Вони керувалися при цьому власними державними та торговими інтересами. Навіть якщо вони не співчували повстанцям, то бажали послабити міжнародні позиції Великобританії, яка надмірно, на їх думку, посилилася в результаті Семирічної війни. Але будучи зацікавленими в розвитку торгівлі з цією країною, вони не бажали псувати з нею відносин. Однак морська блокада американських портів, оголошена Великобританією, загрожувала поширенням військових дій на моря, які омивають береги Європи. Збройні кораблі американців (капери) стали полювати за британськими і нейтральними торговими судами, які перевозили цивільні вантажі між портами Європи. Тому в 1780 р. Росія енергійно виступила на захист свободи мореплавання, погрожуючи застосуванням збройної сили в разі порушення будь-ким цієї свободи.

Політика Росії в цьому питанні отримала назву збройного нейтралітету. Її підтримали спочатку держави Північної Європи - Голландія, Данія, Швеція, - а потім і багато інших - Пруссія, монархія Габсбургів, Португалія, Королівство Обох Сицилії. Втім, Голландія в 1780 р. порушила нейтралітет і вступила у війну проти Великобританії. Політика збройного нейтралітету не ставила метою підтримати американських повстанців. Держави, що проводили її, захищали власні торговельні та інші інтереси. Однак за своїми результатами вона виявилася корисна США, оскільки Великобританія була змушена відкрити американські порти для торгових суден під нейтральним прапором.

3 вересня 1783 р. у Версалі був підписаний мирний договір між Великобританією, з одного боку, і США, Францією, Іспанією і Голландією, з іншого. Він об'єднав прелімінарні мирні договори, підписані Великобританією з США і їх союзниками раніше.

За мирним договором з США 30 листопада 1782 Великобританія визнала свої колишні колонії суверенною і незалежною державою. Вона зобов'язалася вивести свої війська, гарнізони і кораблі з території США.

За прелімінарним мирним договором з Францією та Іспанією 20 січня 1783 Великобританія поступилася Франції острів Тобаго у Вест-Індії та повернула Сенегал в Африці, а Іспанії повернула острів Менорка в Середземному морі. В Індії Франція і Великобританія повернули один одному всі території , захоплені під час війни.

За прелімінарним мирним договором з Нідерландами 2 вересня 1783 Великобританія отримувала Негапатам, голландську факторію в Індії.

Формально умови Версальського мирного договору означали деяке відновлення балансу сил, порушеного на користь Великобританії раніше, в результаті Семирічної війни. Однак фактично було все набагато складніше. Версальський мир 1783 не тільки не зміцнив Вестфальську систему міжнародних відносин, але навіть ще більше її розхитав. Причину цього слід шукати в тих принципах, які були покладені в основу цього договору:

Завдяки утворенню США в практику міжнародних відносин кінця XVIII ст. увійшов новий принцип - принцип національного суверенітету. Версальський мирний договір 1783 зафіксував факт капітальної важливості: провідні держави і монархії Європи визнали право народу на самовизначення, тобто його право створювати державу, визначати її закони і межі, формувати уряд на свій розсуд, визначати характер відносин з іншими державами, захищати свої інтереси на міжнародній арені.

Війна за незалежність британських колоній у Північній Америці і Версальський договір 1783 по суті були спростуванням тих принципів, на яких ґрунтувалася Вестфальська система міжнародних відносин.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні вузли протиріч в дипломатії європейських держав	\|	Теоретико-методологічні засади сучасної технологічної освіти учнів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.