Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Додаткова

Основна до всіх тем

Література

План

Лекція № 1.

“Конституційне право України – провідна галузь національного права України”

1. Поняття і предмет конституційного права України. Співвідношення термінів “конституційне право” і “державне право”.

2. Метод конституційно-правового регулювання.

3. Поняття і структура системи конституційного права України.

4. Інститути конституційного права України: поняття і види.

5. Конституційно-правові норми: поняття, структура, зміст, класифікація.

Метоюданої лекції є формування у студентів знань щодо поняття “конституційне право України” як галузі права; засвоєння ними понять предмету і методів конституційно-правового регулювання, вивчення системи конституційного права України та її елементів, а також поняття “конституційно-правова норма” .

  1. Конституція України від 28 червня 1996 р // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
  2. Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV // Голос України. – 2004. – 8 грудня. – С. 2-3.
  3. Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілко.- К.: Наукова думка, 2002.
  4. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навчальний посібник. - Вид. 4-те, виправл. та доповн. – К.: Атака, 2006.- 568 с.
  5. Погорілко В.Ф. Основи конституційного ладу України. - К.: Ін Юре, 1997.– 40 с. (Б-чка “Нова Конституція України”).

1. Гайворонський В. Конституційний принцип верховенства права // Право України. –2003.– № 5.– С. 26.

2. Поваляєва М. Інститути конституційного права України: поняття, ознаки та критерії розмежування // Право України. – 2000.– № 5.– С. 20.

3. Погорілко В., Федоренко В. Об’єкти конституційного права України: поняття, ознаки та види // Право України. – 2004.– №2.– С. 9-16.

4. Погорілко В., Федоренко В. Поняття, ознаки, види і структура конституційно-правових норм // Право України. –2001.– № 11.– С. 9.

5. Погорілко В., Федоренко В. Суб’єкти конституційно-правових відносин: поняття, ознаки, види // Право України. – 2002.– № 10.– С. 3-11.



Интернет реклама УБС

6. Сінькевич О. Щодо особливостей норм конституційного права України // Право України. – 2002.– № 11.– С. 15-19.

7. Федоренко В. Поняття системи конституційного права України // Право України. –2000.– № 7.– С. 9.

1. Поняття і предмет конституційного права України. Співвідношення термінів “конституційне право” і “державне право”.

У всіх системах права країн світу конституційне право вважа­ється, як правило, провідною, пріоритетною галуззю публічного права. Не є винятком у цьому відношенні й України.

Конституційне право України — провідна галузь національ­ного права, норми якої регулюють політичні та інші, тісно пов'я­зані з ними найважливіші суспільні відносини.

На сьогодні в науці конституційного права існують різні, час­то суперечливі його назви, що сформувалися історично в кожній окремо взятій країні світу. У деяких з них, поряд із поняттям «конституційне право», поширено — «державне право», а в ряді країн ці терміни вживаються паралельно.

Ці терміни почали вживатися вченими-правознавцями у Ве­ликій Британії, США, Франції, Німеччині та ряді інших країн Європи й Північної Америки фактично одночасно — у XIX ст. З часом проблема назви «державне право» чи «конституційне право» стала настільки традиційною для юридичної науки, що до багатьох підручників і посібників включено відповідні підрозділи.

Щодо дискусій про співвідношення термінів «конституційне право» та «державне право», то їх застосування в юридичній тео­рії та практиці кожної окремо взятої держави обумовлюється:

1) предметом правового регулювання цієї галузі права — поняття «конституційне право» вживається там, де сформувався консти­туційний лад і ця галузь права регулює всі найважливіші сус­пільні відносини у всіх сферах суспільного і державного ладу;

2) методом правового регулювання цієї галузі права — для дер­жавного права характерним є застосування винятково імпера­тивного, субординаційного методу, тоді, як в конституційному праві імперативний метод використовується в органічному по­єднанні з диспозитивним, координаційним методом;

3) правовими традиціями застосування того чи іншого терміна в юридичній науці конкретних країн.

Сьогодні термін «державне право» традиційно поширений там, де здавна існує розвинений конституційний лад: Австрія, Португа­лія, Німеччина, Швейцарія та ін., водночас, поняття «конституцій­не право», привнесене правовою доктриною колишніх метрополій, використовується в країнах, де відбувається лише зародження основ конституційного ладу (Барбадос, Гана, Малі та ін.).

Застосування терміна «конституційне право» в національній правовій системі є цілком об'єктивним і закономірним і най­більш вдалим, оскільки конституційне право України регулює найважливіші суспільні відносини як в державі, так і в суспільст­ві, а Конституція України визнається однією із найвищих ціннос­тей суспільства і держави. До того ж народ України визнається носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, тобто пріоритет­ним суб'єктом конституційного права, тому термін «державне право» є не зовсім коректним. Отже, конституційне право України це провідна галузь національного права, норми якої визначають і регулюють полі­тичні та інші найважливіші суспільні відносини в економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах життя і ді­яльності суспільства і держави.

Як і кожній іншій галузі національного права, конституцій­ному праву України властиві певні ознаки, притаманні для всієї національної системи права: нормативність; формальна визначе­ність; спрямованість на досягнення певного правового результа­ту; можливість захисту правових приписів засобами державного впливу тощо. До того ж конституційне право України, як й інші галузі національного права, знаходить своє продовження і логіч­не завершення у відповідній юридичній науці та системі навчаль­них дисциплін. Такі ознаки конституційного права України слід відносити до загальних ознак.

Поряд із загальними ознаками, конституційному праву України властиві й спеціальні, які характеризують особливості та специфіку цієї галузі права, а саме:

• Конституційне право України відноситься до публічних галу­зей права, оскільки предмет правового регулювання пов'яза­ний з публічним здійсненням влади народу, держави та тери­торіальної громади.

• Конституційне право України має предметом правового регу­лювання найбільш важливі суспільні відносини у політичній та інших сферах суспільного і державного ладу. Ці відносини пов'язані з основами суспільного і державного ладу; правовим статусом людини; формами безпосередньої демократії; орга­нізацією і діяльністю органів державної влади; основами міс­цевого самоврядування; правовою охороною Конституції України; національною безпекою та обороною України тощо.

• Конституційне право України має свій метод правового регу­лювання, тобто сукупність прийомів і способів юридичного впливу на суспільні відносини, які є предметом цієї галузі права. Сучасному конституційному праву України властиві як імперативні, так і диспозитивні методи правового впливу на найважливіші політичні, економічні, соціальні та культур­ні (духовні) суспільні відносини. Хоча імперативно-владний метод залишається домінуючим у конституційному праві, але в останній час зростає й роль диспозитивних методів.

• Конституційне право України має досить розгалужену систе­му, яка представлена такими елементами, як природне і по­зитивне право; матеріальне і процесуальне право; загальна й особлива частина тощо. Але традиційними складовими сис­теми конституційного права залишаються інститути і норми конституційного права. При цьому окремі основні інститути конституційного права на сьогодні набули властивостей підгалузей права: гуманітарне право, виборче право, парла­ментське право, конституційне процесуальне право тощо.

• Для конституційного права України характерна особлива система галузевих джерел права. Основне джерело консти­туційного права України — Конституція України 1996 р. є одночасно головним джерелом всієї системи національного права і виступає пріоритетною цінністю правової системи України в цілому.

• Функції конституційного права України, тобто основні на­прямки і види його впливу на суспільні відносини поширюються на всі, або більшість сфер суспільного та державного життя України — політичну, економічну, соціальну, культур­ну (духовну, ідеологічну), зовнішньополітичну та інші, тісно пов'язані з ними сфери.

• Для конституційного права України характерно широке ко­ло суб'єктів відповідних галузевих правовідносин. Фактично учасниками конституційно-правових відносин є майже всі суб'єкти національного права. Але найголовнішим суб'єк­том конституційного права є народ України, що врешті й ви­значає сутність цієї галузі права: конституційне право Укра­їни — це, насамперед, право українського народу.

• Конституційне право України передбачає особливий вид сус­пільних відносин, пов'язаних із юридичною відповідальністю за порушення конституційно-правових норм. Окрім галузе­вої конституційно-правової відповідальності, порушення норм конституційного права України має своїм наслідком на­стання інших видів публічно-правової відповідальності: кри­мінальної, адміністративної та дисциплінарної.

• Конституційне право України має велике значення для націо­нальної системи права і правової системи України в цілому. Ця галузь права виступає стрижнем національної системи права, а оскільки система права є головним елементом правової систе­ми, то можна стверджувати, що конституційне право одночас­но є й найважливішою складовою правової системи України.

• Конституційне право України відіграє важливу роль у сус­пільстві та державі, виступаючи одночасно як загальновизна­ною соціальною цінністю (благом), так і засобом пізнання дійсності. На відміну від інших галузей права, положення норм цієї галузі права, конституційно-правові дослідження та конституційна освіта є важливими для кожної людини, не­залежно від її політичних, релігійних й інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового ста­ну, місця проживання та інших ознак. До того ж на сьогодні конституційне право України виступає одним із основних чинників консолідації громадянського суспільства й розбудо­ви демократичної, соціальної, правової держави.

Предмет будь-якої галузі права визначається якостями сус­пільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі права. Для конституційного права України також властиве особливе коло суспільних відносин, що є предметом конституційно-право­вого регулювання.

У вітчизняній конституційно-правовій науці проблема предме­та відповідної галузі права тривалий час залишалася малодослідженою. В. Ф. Мелащенко одним із перших у незалежній Україні дослідив питання предмета конституційного права й запропонував розуміти під цією категорією «...суспільні відносини, які виника­ють і діють у процесі здійснення основ повновладдя народу Украї­ни». Ці відносини В. Ф. Мелащенко поділяв на чотири групи:

1) відносини, які складають основоположні засади народо­владдя, народний суверенітет;

2) відносини, які розкривають побудову, устрій держави як організації влади народу і для народу;

3) відносини, які визначають основоположні засади функціо­нування держави (діяльний, «робочий» аспект держави);

4) відносини, що визначають характер зв'язків між держа­вою і конкретною особою.

Узагальнюючи погляди щодо предмета конституційного права, можна стверджувати, що предметом конституційного права України є політичні та інші найважливіші суспільні відносини в Україні. У першу чергу, це — суспільні відносини, пов'язані з осно­вами конституційного ладу України; конституційно-правовим ста­тусом людини і громадянина; формами безпосередньої демократа; організацією та діяльністю органів законодавчої, виконавчої та су­дової влади і Президента України, контрольно-наглядових та інших органів державної влади; адміністративно-територіальним устроєм України; місцевим самоврядуванням; правовим захистом України; національною безпекою та обороною України.

Переважна більшість суспільних відносин, які є предметом конституційного права, мають політичний характер, але не всі вони підлягають конституційно-правовому регулюванню. Зокре­ма, не можуть бути віднесені до предмета конституційного права суспільні відносини, пов'язані з внутрішньопартійною діяльніс­тю, внутрішньоорганізаційними питаннями діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Предметом конституційного права України є лише ті суспіль­ні відносини політичного характеру, що пов'язані зі здійсненням політичної влади основними суб'єктами володарювання: народом України, державою, суб'єктами місцевого самоврядування. Конс­титуційні процесуальні відносини, що не пов'язані безпосередньо зі здійсненням влади у суспільстві, державі та не визначені поло­женнями чинної Конституції України, не можуть бути віднесені до предмета національного конституційного права.

Водночас, конституційне право України регулює значне ко­ло суспільних відносин неполітичного характеру. Це найважливі­ші суспільні відносини економічного, суспільного, культурного (духовного, ідеологічного), екологічного характеру. Предметом конституційного права, зокрема, виступають суспільні відноси­ни, пов'язані з економічними, соціальними, культурними та еко­логічними правами і свободами людини і громадянина, формами власності, національними відносинами, відносинами в галузі осві­ти, науки та культури, екологічними відносинами тощо.

Суспільні відносини, що є предметом конституційного права, можна виділити з-поміж інших суспільних відносин за певними ознаками. Вони характеризуються наявністю горизонтальних чи вертикальних відносин між суб'єктами конституційного права; колом суб'єктів суспільних відносин, що дозволяє ідентифікува­ти такі відносини як конституційно-правові; об'єктами відносин, що є конституційними цінностями (благами); способами та засо­бами здійснення цих відносин і, найголовніше, важливістю цих відносин для суспільства і держави.

Отже, предмет конституційного права це складне пра­вове явище, представлене системою політичних, економічних, соціальних, культурних (духовних), екологічних й іншій, тісно пов'язаних із ними, найважливіших суспільних відносин.

2.Метод конституційно-правового регулювання.

Конституційне право України, поряд із власним предметом, має свій метод правового регулювання. Метод конституційного права значною мірою зумовлюється предметом конституційно-правових відносин, в основі яких лежать владні суспільні відносини політич­ного характеру. Власне, говорячи про категорію «метод конститу­ційного права», слід взяти до уваги, що йдеться не про один метод, а про систему методів конституційно-правового регулювання.

Термін «метод конституційного права» є умовним, оскільки він: а) опосередковує систему методів нормативно-правового ре­гулювання суспільних відносин нормами конституційного права, тобто, під цим терміном слід розуміти сукупність методів конституційного права; б) стосується правового регулювання суспіль­них відносин і не існує абстраговано від цих відносин, тобто йдеться про метод конституційно-правового регулювання.

Отже, метод конституційного права, або метод конститу­ційно-правового регулювання — це система способів, прийомів цілеспрямованого юридичного впливу норм конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційно-правово­го регулювання.

Метод конституційно-правового регулювання є похідним від методу правового регулювання як способу впливу юридичних норм на суспільні відносини. Йому властиві ті самі загальні ознаки (кваліфікації), що й методу правового регулювання в цілому. Він стосується тільки юридичних норм; забезпечує єдність пра­вового регулювання; гарантується у необхідних випадках засобами державного примусу; є одним з основних критеріїв поділу норм права на галузі.

Водночас, методу конституційного права властиві й специфічні ознаки, що дозволяють розмежовувати цю галузь національного права з іншими, виявляють її особливості, специфічні якості, а саме: регулює найважливіші політичні, економічні, со­ціальні, культурні (духовні) та інші, тісно пов'язані з ними сус­пільні відносини; обумовлений функціями конституційного пра­ва; має, здебільшого, імперативний (категоричний) характер; сприяє реалізації інтегративної функції конституційного права по відношенню до інших галузей національного права; представ­лений сукупністю різноманітних способів (методів) спеціального впливу на конституційно-правові відносини тощо.

Для конституційного права традиційно характерним мето­дом правового регулювання є метод субординаціїабо імпера­тивний метод, що передбачає регулювання суспільних відносин з верху до низу на власне імперативних засадах. Зокрема, імпера­тивний методзастосовується в конституційному праві при ви­значенні основних принципів організації та діяльності органів ви­конавчої влади.

Утім, імперативний метод або метод субординації в сучасно­му конституційному праві втрачає свої позиції. Це зумовило те, що багато суб'єктів конституційного права не перебувають між собою в імперативно-субординаційних зв'язках. Так, відповідно до Конституції України, місцеве самоврядування на сьогодні від­ділено від держави, а органи та посадові особи місцевого самовря­дування не перебувають між собою у прямих субординаційних зв'язках. Натомість, характерною ознакою сучасного конститу­ційного права стала юридична рівність багатьох суб'єктів консти­туційного права, зокрема, народу України і національних меншин та інших соціальних спільнот; державної влади та місцевого само­врядування; вищих органів державної влади між собою. Навіть відносини між особою та державою на сьогодні втратили імпера­тивний характер. Ці тенденції розвитку сучасного конституційно­го права сприяли активному практикуванню диспозитивного ме­тоду правових відносин, що є предметом конституційного права.

Утім, методи конституційного права продовжують зберігати імперативний характер, що обумовлюється визнанням домінуван­ня в конституційно-правових відносинах двох основних суб'єктів, наділених абсолютним суверенітетом — народу України і укра­їнської держави. Усі інші суб'єкти конституційного права прямо чи опосередковано перебувають у стані субординації з цими суб'­єктами і залежать від народного суверенітету і державного суве­ренітету. Тож для сучасного конституційного права властиво органічне поєднання двох основних методів правового регулювання — субординаційного і координаційного, із домінуванням імперативного методу.

Загальними методами здійснення юридичного впливу права ва суспільні відносини, що активно застосовуються і в конститу­ційному праві, є метод позитивного зобов'язання, метод дозволу та метод заборони.

Метод конституційного зобов'язаннявиявляється в спону­кальному щодо суб'єктів конституційного права характері конс­титуційних приписів. Наприклад, ст. 66 Конституції України ви­значає: «Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки».

Метод конституційного дозволузнаходить своє норматив­не вираження в положеннях чинного конституційного законо­давства України про міру можливої правової поведінки суб'єктів конституційного права. Так, ч. 1 ст. 41 Конституції України за­кріплює: «Кожен має право володіти, користуватися й розпоря­джатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності».

Значно рідше в конституційному праві застосовується метод заборони. Як правило, цей метод передбачає юридичне обмежен­ня правосуб'єктності учасників конституційно-правових відносин, що має на меті упередження конституційного делікту. Наприк­лад, ст. 74 Конституції України забороняє проведення всеукра­їнського референдуму з питань податків, бюджету та амністії.

Окрім загальних методів правового регулювання, в консти­туційному праві застосовуються спеціальні методи конституцій­но-правового регулювання, що властиві лише або переважно са­ме цій галузі національного права. До таких методів конституційного права можна віднести, насамперед, метод конс­титуційного установлення, зміст якого полягає в нормативному установленні, визначенні основ суспільного і державного ладу, безпосередньої демократії, правового статусу людини, організа­ції та функціонування органів державної влади, загальних засад місцевого самоврядування тощо. Цей метод, зокрема, об'єктивізується в конституційних нормах-принципах і нормах-дифініціях. Прикладом застосування в Україні установлюючого методу є ст. 1 Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна, де­мократична, соціальна, правова держава».

Загальні та спеціальні методи регулювання найважливіших суспільних відносин, що є предметом конституційного права, пере­бувають у стійких структурно-функціональних зв'язках і утворю­ють систему методів конституційно-правового регулювання, більш відому в юридичній науці, як «метод конституційного права».

3. Поняття і структура системи конституційного права України.

Поняття системи конституційного права сформувалося істо­рично під впливом здобутків загальної теорії права в процесі до­слідження проблем права та його системи. Але кожній історич­ній формації було властиво своє розуміння системи права.

Зокрема, ще давньогрецькі філософи і римські юристи ви­словлювалися за поділ права на галузі, виходячи із властивостей самого права (Арістотель), або з суспільних інтересів (Ульпіан). У Давньому Римі право поділялося на приватне і публічне, за­лежно від того, якою мірою і чиї інтереси воно репрезентувало. Так, римський юрист Доміцій Ульпіан висловлював думку про те, що публічним правом слід вважати те право, що має відно­шення до державного інтересу, а приватним — лише те право, що стосується лише інтересів (користі) приватних осіб. У серед­ньовічній Європі поділ права на приватне і публічне, обґрунтований Ульпіаном, майже не використовувався, натомість актуаль­ності набув поділ права на світське та церковне (канонічне). За радянської доби система державного (конституційного) права стала визначатися як сукупність норм державного права, об'єд­наних у державно-правові інститути в певній послідовності.

Після проголошення незалежності України почала формува­тися якісно нова система національного права. Відмова від ліній­ної, одномірної публічної системи права сприяла пошуку нових підходів до пізнання цієї системи. Українські вчені визнали багатомірність системи національного права, виділяючи такі його підсистеми (зрізи), як приватне і публічне, природне та позитив­не, матеріальне і процесуальне, суб'єктивне і об'єктивне, націо­нальне і міжнародне право тощо.

Отже, система конституційного права України це об'­єктивно обумовлена сукупність інститутів і норм конститу­ційного права, а також інших структурних елементів (природ­ного і позитивного, суб'єктивного і об'єктивного, загального і особливого) конституційного права, що регулюють суспільні відносини, які є предметом конституційного права.

Система конституційного права, як правова категорія, має здебільшого об'єктивний характер, але визнання об'єктивності системи конституційного права не означає її фатального харак­теру, оскільки на формування і розвиток цієї системи впливають і суб'єктивні чинники.

Категорія «система конституційного права» тісно пов'язана з категорією «структура конституційного права». Структура конституційного права це внутрішня побудова конститу­ційного права, спосіб (закон) зв'язку утворюючих його елемен­тів інститутів і норм конституційного права.

Утім, існують й інші елементи структури конституційного права (публічне і приватне право, суб'єктивне і об'єктивне право, матеріальне і процесуальне, загальна і особлива частини, на­ціональне і наднаціональне право), що в своїй взаємодії утворю­ють систему конституційного права України.

Зокрема, система конституційного права містить у своєму складі елементи публічного і приватного права. Розглядаючи систему конституційного права з точки зору поділу на приватне і публічне слід констатувати, що більшість норм конституційно­го права можуть бути віднесеними до публічного права, але в структурі конституційного права містяться і норми приватного характеру. У першу чергу, це норми, що регламентують консти­туційні основи приватної власності, визначають і гарантують право особи на приватну власність і підприємницьку діяльність.

Наступним поділом системи конституційного права є розрізнен­ня суб'єктивного і об'єктивного права. Суб'єктивне конституційне право як структурний елемент системи конституційного права об'єд­нує у своєму складі норми, що визначаються поведінкою суб'єктів конституційного права. Об'єктивне конституційне право об'єднує норми позитивного конституційного права, тобто об'єктивізований нормативний матеріал. У цілому структурні рівні суб'єктивного і об'єктивного права в конституційному праві збігаються з іншими рівнями — природним і позитивним правом, але на сьогодні вчені не виробили єдиної точки зору про співвідношення між ними.

Система конституційного права також може бути представ­лена матеріальним і процесуальним зрізами. Матеріальне консти­туційне право об'єднує конституційно-правові норми, що визна­чають зміст конституційного права, а процесуальне є сукупністю норм, що регламентують порядок реалізації матеріальних норм конституційного права. Наприклад, норми, що визначають право­вий статус Конституційного Суду України, відносяться до матері­альних, а норми, що визначають порядок здійснення конституцій­ного правосуддя в Україні, — до процесуальних.

У системі конституційного права також можна виділити як складові елементи загальну і особливу частини. Така галузева структура характерна для більшості галузей права і знайшла своє місце в галузевих кодифікованих актах. На відміну від Криміналь­ного кодексу України, Конституція України не містить чітко структурованої загальної й особливої частини, але їх існування як на рівні системи права, так і на рівні системи Конституції, є логіч­ним, оскільки в системі конституційного права містяться норми, що визначають загальні принципи і понятійно-правові категорії, властиві конституційному праву (загальна частина).

Система конституційного права також в перспективі може поділятися на національне і наднаціональне (міжнародне) конс­титуційне право, за умови формування останнього. Підставою для створення наднаціонального (міжнародного) конституційно­го права є проект Конституції Європейського Союзу, що прохо­дить процес ратифікації, шляхом його затвердження парламен­тами і референдумами в країнах-учасницях ЄС. Попри невдачі затвердження проекту Євроконституції на референдумах в Люк­сембурзі, Нідерландах і Франції в 2005 р., перспективи існування наднаціонального конституційного права видаються реальними.

Наведений перелік рівнів (елементів) системи конституцій­ного права не є вичерпним, так як процес пізнання системи пра­ва як явища веде до розкриття нових її властивостей.

Система конституційного права не збігається із системою Конституції України 1996 р., а тим більше не може ототожнюва­тися з нею. Система конституційного права значно ширше систе­ми Конституції, оскільки:

1) система конституційного права об'єднує в єдине ціле сукупність усіх норм конституційного права, що відображені не лише в Кон­ституції, а й у системі чинного конституційного законодавства;

2) у системі конституційного права застосовано більш високий рівень об'єднання норм за предметним принципом в інститу­ти конституційного права, які не виділяються в Конституції;

3) системі елементів конституційного права властиві більш гли­бинні генетичні та функціональні зв'язки, ніж системі еле­ментів Конституції;

4) система конституційного права є більш гнучкою та динаміч­ною ніж система Конституційна. Вона рефлекторно реагує на суспільно-економічні зміни незалежно від волі законодав­ця, тоді як зміна системи Конституції передбачає складну і тривалу за часом юридичну процедуру, що підтверджують спроби здійснення конституційної реформи в Україні;

5) нормативним приписам, що об'єднані в систему конституцій­ного права, притаманний високий рівень абстрагованості, то­ді як нормативний матеріал Конституції здебільшого має ха­рактер конкретних правових приписів.

Утім, Конституція України має значний вплив на формування системи національного конституційного права. Саме в такому коди­фікованому акті, як Конституція України, система конституційного права отримує своє логічне завершення. В окремих випадках еле­менти системи Конституції обумовили формування та розвиток відповідних норм системи конституційного права. Зокрема, норматив­ні положення Конституції України про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (п. 17 ст. 85, ст. 101) сприяли формуван­ню в системі конституційного права України інституту омбудсмана. Найбільш повно сутність і зміст системи національного кон­ституційного права розкривається в інститутах і нормах консти­туційного права України.

4. Інститути конституційного права України: поняття і види.

Під інститутом конституційного праваприйнято розуміти:

• сукупність норм права, які регулюють певне коло однорід­них, однопорядкових суспільних відносин і утворюють одно­рідну групу;

• відповідну систему норм конституційного права, які регулю­ють однорідні і взаємопов'язані суспільні відносини, що скла­дають відносно самостійну групу;

• визначену сукупність юридичних норм, що регулюють якісно однорідні і взаємопов'язані відносини, які утворюють досить відокремлену і сталу групу;

• сукупність відносно обумовлених норм конституційного пра­ва України, що регулюють однорідні суспільні відносини все­редині галузі права;

• об'єднання норм конституційного права за характером і зміс­том тощо1.

Схожі визначення існують і в інших галузевих юридичних науках.

Отже, інститут конституційного права — це основний складовий елемент системи конституційного права України, який об'єднує об'єктивно сформовану, цілісну і відносно уособ­лену групу функціонально взаємообу'мовлених і структурно взаємопов'язаних норм конституційного права, які регулюють найбільш споріднені суспільні відносини, що є предметом конс­титуційного права.

Інституту конституційного права властиві такі загальні юри­дичні ознаки, як єдність нормативного матеріалу; цільність і завершеність регулювання чітко визначеного виду суспільних від­носин, що є предметом конституційного права; однорідність сус­пільних відносин (тобто певного сегменту цих відносин), які є об'єктом впливу норм об'єднаних у конкретний інститут консти­туційного права; єдність загальних положень, принципів, понять та конструкцій інституту; автономність існування нормативного матеріалу в межах інституту; функціональна спеціалізація (спря­мованість) норм у межах інституту; зовнішнє уособлене закріп­лення інститутів права у вигляді окремих розділів Конституції України, самостійних законів, самостійних розділів законів чи підзаконних нормативно-правових актів тощо.

Інститути конституційного права різноманітні за своїми юри­дичними властивостями. Зокрема, за предметом слід виділяти такі: інститут основ конституційного ладу, інститут конституційно-пра­вового статусу людини і громадянина, інститут форм безпосеред­ньої демократії, інститут парламентаризму, інститут глави держави, інститут виконавчої влади, інститут судової влади, інститут консти­туційної юстиції, інститут контрольно-наглядової влади, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування тощо. Інститут основ конституційного ладу України представлений сукупністю конституційно-правових норм, які регулюють сус­пільні відносини, пов'язані з загальними засадами суспільного та державного ладу в Україні. Цей інститут визначає основні принципи суспільного і державного ладу України, завдання і цілі держави і суспільства, їх функції та гарантії. Він є одним із най­більш важливих інститутів у системі конституційного права України, а його нормативні положення знаходять своє об'єктив­не продовження в усіх інших основних інститутах.

Інститут основ конституційного ладу об'єктивізується, в першу чергу, в Розділі І «Загальні засади» Конституції України та інших нормативних положеннях чинного законодавства України. Зокрема, Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р. втілює саме норми конституційного права, що бу­дуть покладені в основу конституційної реформи, націленої, перш за все, на якісну зміну основ суспільного та державного ладу України. Іншим важливим інститутом конституційного права є інсти­тут конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні. Він представлений сукупністю конституційно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з належністю особи до громадянства України та правами, свободами і обов'яз­ками людини і громадянина та їх гарантіями. Цей інститут, насамперед, регулює підстави і порядок набуття громадянства України, підстави і порядок припинення громадянства України та консти­туційно-правовий статус органів, що уповноважені вирішувати питання, пов'язані з громадянством України. Окрім того, відпо­відні норми забезпечують правове регулювання конституційно-правового статусу іноземців і осіб без громадянства в Україні.

Основною складовою частиною цього інституту є норми, що регулюють права, свободи і обов'язки людини і громадянина. Во­ни визначають основні права, свободи і обов'язки людини і грома­дянина в Україні та їх види, механізм реалізації та гарантії прав, свобод і обов'язків людини і громадянина в Україні. Інститут прав, свобод і обов'язків людини і громадянина іноді розглядають як са­мостійний інститут, який ще називають «гуманітарним правом». Але, як правило, питання громадянства та прав, свобод і обов'яз­ків людини і громадянина об'єднують в єдиний інститут — інсти­тут конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Наступний інститут — інститут форм безпосередньої демо­кратії (форм прямого народовладдя) об'єднує у своєму складі конституційно-правові норми, що регулюють суспільні відноси­ни, пов'язані з безпосередньою реалізацією народного суверені­тету через референдуми, вибори та інші форми безпосередньої демократії. Інститут форм безпосередньої демократії визначає принципи прямого народовладдя, поняття референдумів і вибо­рів в Україні та їх види, порядок організації та проведення рефе­рендумів і виборів в Україні, відповідальність за порушення чин­ного виборчого законодавства, конституційно-правовий статус органів, уповноважених проводити референдуми і вибори в Україні, гарантії референдумів і виборів в Україні.

Одним з фундаментальних інститутів конституційного права є інститут парламентаризму, парламентського права. Він визначає основні принципи вітчизняного парламентаризму, поняття парла­менту, порядок його формування, склад і структуру, функції та пов­новаження, порядок роботи та основні парламентські процедури. Важливими складовими інституту парламентаризму є конституцій-но-правові норми, що надають конституційно-правовий статус на­родного депутата України. Фактично ці норми на сьогодні сформу­валися у самостійний інститут — інститут конституційного статусу парламентарія, який є похідним від інституту парламентаризму.

Інститут глави держави (президентства) в Україні — це сукуп­ність норм конституційного права, що детермінують конституцій­но-правовий статус глави держави, порядок його обрання, функції та повноваження Президента України, взаємовідносини Прези­дента України, як глави держави, з іншими гілками влади, підста­ви для дострокового припинення його повноважень. Інститут пре­зидентства є виключно важливим для системи конституційного права України і відіграє ключову роль у системі інститутів дер­жавної влади, оскільки саме він є своєрідним стрижнем в механіз­мі поділу влад та системі стримувань і противаг між гілками влади. Інститут виконавчої влади об'єднує норми конституційного права, які регулюють суспільні відносини, пов'язані зі здійснен­ням виконавчої влади в Україні. Він визначає конституційно-пра­вовий статус органів виконавчої влади в Україні та їх роль і міс­це в системі органів державної влади, систему органів виконавчої влади в Україні (Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адмініст­рації), порядок формування і структуру органів виконавчої вла­ди, їх функції та повноваження.

Інститут судової влади представлений нормами конституційного права, які регулюють суспільні відносини у галузі правосуддя. Цей інститут визначає конституційно-правовий статус судів загальної юрисдикції в Україні, основні принципи судоустрою і судочинства, систему судів загальної юрисдикції, порядок утворення судів і фор­мування суддівського корпусу, їх функції та повноваження, консти­туційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції, Вищої ра­ди юстиції України, Державної судової адміністрації та інших орга­нів, що забезпечують функціонування судів загальної юрисдикції.

Інститут конституційної юстиції об'єднує норми конститу­ційного права, що регламентують принципи конституційного су­дочинства, порядок формування та склад Конституційного Суду України, функції та повноваження Конституційного Суду Украї­ни та порядок його діяльності, а також юридичну природу актів Конституційного Суду України як єдиного органу конституцій­ної юрисдикції в Україні.

До основних інститутів системи конституційного права України належить інститут адміністративно-територіального устрою України. Конституційно-правові норми цього інституту визначають поняття територіального устрою України, систему адміністративно-територіального устрою України, а також кон­ституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим, конс­титуційно-правовий статус міст Києва і Севастополя. Незважаю­чи на порівняно незначний вміст нормативного матеріалу, цей інститут має виключно важливе значення для правового забезпечення цілісності і недоторканості території України в межах існу­ючого державного кордону.

Інститут місцевого самоврядування України є єдиним із най­більших за нормативним вмістом інститутів в системі конститу­ційного права України. Він є сукупністю норм конституційного права, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з місцевим самоврядуванням. Зокрема, він окреслює загальні засади місце­вого самоврядування, систему органів і посадових осіб місцевого самоврядування, порядок формування органів і посадових осіб місцевого самоврядування, форми місцевого самоврядування, функції та повноваження органів та посадових осіб місцевого са­моврядування, гарантії місцевого самоврядування тощо.

Поряд з традиційними основними інститутами набувають ви­знання й інститути загальної частини конституційного права. Уже сьогодні відбувається наукове пізнання таких самостійних інститутів конституційного права, як інститут історії і теорії ук­раїнського конституціоналізму, інститут Конституції України, ін­ститут системи конституційного права, інститут джерел консти­туційного права, інститут функцій конституційного права, інститут конституційно-правових відносин, інститут конституцій­но-правової відповідальності тощо.

Інститути загальної частини конституційного права знахо­дять свій остаточний цілеспрямований вираз у самому дусі конс­титуційного права як галузі національного законодавства, юри­дичній науці та юридичній навчальній дисципліні. Враховуючи значення цих інститутів для системи конституційного права, їх сукупність прийнято називати загальною частиною (загальною теорією) конституційного права України.

Окремі основні інститути конституційного права через важ­ливість їх предмета, багатоманітність методів і нормативного вмісту правознавці схильні вважати підгалузями конституційного права. Зокрема, вчені іноді виділяють такі підгалузі (інститути) конституційного права, як гуманітарне право, виборче право, парламентське право, конституційне процесуальне право тощо.

Юридичні властивості інститутів конституційного права України визначаються якостями норм конституційного права України, що об'єднуються в межах цих інститутів.

5. Конституційно-правові норми: поняття, структура, зміст, класифікація.

Первинним елементом системи конституційного права України є конституційно-правова норма. Норми конституційного права, будучи складовими системи конституційного права, відоб­ражають у своїй сукупності зміст і сутність цієї галузі в цілому.

Одним із перших у незалежній Україні на монографічному рівні дослідив норми конституційного права О. І. Степанюк. Ана­лізуючи юридичну природу конституційно-правових норм, вче­ний прийшов до висновку, що під цією категорією слід розуміти прийняте установчою, законодавчою, а іноді судовою і виконав­чою владою правило, що опосередковано через поведінку люди­ни регулює політичні відносини, які виникають у процесі органі­зації та здійснення публічної влади, а також відносини цієї влади з громадянином. В. Ф. Мелащенко розумів під конституційно-правовими нормами встановлені чи санкціоновані українською державою правила, які визначають поведінку учасників консти­туційно-правових відносин у процесі здійснення повновладдя на­роду України. На думку Ю. М. Тодики, конституційно-правові норми — це загальнообов'язкові правила поведінки, встановлені чи санкціоновані державою для охорони і регулювання держав­но-правових відносин, які реалізуються через права і обов'язки суб'єктів правовідносин і забезпечуються примусовою силою держави. Схожої точки зору притримуються й інші правознавці. Тривалий час категорія «норма права» існувала в конститу­ційному праві під впливом загальної теорії радянського права, що визначало єдиним і виключним суб'єктом нормотворення державу. Досвід конституційного будівництва в незалежній Україні довів невиправданість такого підходу. На сьогодні пріо­ритетними суб'єктами конституційної нормотворчості в Україні також визнаються народ України, українська держава та суб'єк­ти місцевого самоврядування.

Український народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні вдало реалізував свої нормотворчі функції через всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., на якому громадяни України проголосували за підтвердження вищої юридичної сили Акта проголошення незалежності України, раніше прийнятого Верховною Радою Української РСР. Цей приклад довів ефективність солідарної конституційної нормотворчості з боку українсь­кого народу та законодавчого органу держави. Держава реалізує свої нормотворчі функції через уповноважених суб'єктів, наділе­них відповідною компетенцією. Учасниками конституційної нор­мотворчості є суб'єкти місцевого самоврядування, уповноважені видавати нормативні конституційно-правові акти місцевого зна­чення. Наведені положення слід враховувати при визначенні по­няття норми конституційного права.

Отже, норма конституційного права це формально ви­значене, встановлене чи санкціоноване українським народом, або державою, або суб'єктами місцевого самоврядування прави­ло поведінки чи діяльності, що регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права і забезпечується систе­мою конституційних гарантій.

Водночас, існуючі на сьогодні визначення поняття норми конституційного права України не враховують причинно-наслідкових підходів до детермінації правових явищ. Норма конститу­ційного права визначає не тільки правило цілеспрямованої во­льової поведінки або діяльності суб'єктів конституційного права України, а й перебування цих суб'єктів у певному стані чи стату­сі (режимі), незалежно від їх волі.

Тобто під нормою конституційного права України слід ро­зуміти формально визначене, встановлене чи санкціоноване ук­раїнським народом або державою, або суб'єктами місцевого са­моврядування загальнообов'язкове правило поведінки або діяльності суб'єктів конституційного права, або умови перебу­вання цих суб'єктів у певному стані чи статусі (режимі), неза­лежно від їх волі.

До загальних ознак норми конституційного права слід віднести такі: по-перше, загальнообов'язковий характер конституційно-правових норм, тобто норма конституційного права є обов'язковою для всіх суб'єктів конституційного права без винятку. По-друге, норми конституційного права є регулятивними, оскільки встанов­люють чи санкціонують правило поведінки, що регулює суспільні відносини. По-третє, вони мають формально-визначений характер, тобто, будучи виданою народом, чи державою, чи суб'єктами місце­вого самоврядування конкретним приписом мають письмову, доку­ментальну форму, яка надає можливості всім суб'єктам конститу­ційного права ясно і точно розуміти її зміст і сутність. По-четверте, норма конституційного права має загальний характер, тобто поши­рюється на всіх суб'єктів, що стають учасниками правовідносин, передбачених цією нормою. Вона не припиняє свої дії в разі її викори­стання в кожному окремо взятому випадку. По-п'яте, норми конс­титуційного права, на відміну від інших соціальних норм, охороня­ються державою від порушень, а в разі правопорушення держава має виключну компетенцію застосовувати передбачені чинним за­конодавством заходи заохочення та примусу.

Норми конституційного права, маючи визначені спільні ознаки, суттєво різняться між собою і можуть бути класифікова­ними за такими критеріями:

• предмет правового регулювання;

• метод правового регулювання; призначення у механізмі пра­вового регулювання;

• юридична сила;

• ступінь конкретизації правового припису;

• характер диспозиції; характер санкції;

• суб'єкти нормотворення;

• походження (джерело) норми;

• дія за колом суб'єктів;

• територія дії;

• час дії;

• гарантованість дії.

Перш за все, норми конституційного права класифікуються за предметом правового регулювання. Відповідно до основних складових елементів предмета конституційно-правового регулю­вання можна виділити групи норм конституційного права, які ре­гулюють якісно однорідні суспільні відносини і утворюють інсти­тути конституційного права. Тобто класифікація норм конституційного права в цілому збігається з класифікацією інс­титутів конституційного права.

За змістом слід виділяти норми, що регулюють основи кон­ституційного ладу України, громадянство в Україні, права, сво­боди та обов'язки людини й громадянина в Україні, форми без­посередньої демократії в Україні, інститут парламентаризму, інститут глави держави, інститут виконавчої влади, інститут су­дової влади, інститут конституційної юстиції, інститут контроль­но-наглядової влади, інститут територіального устрою України та інститут місцевого самоврядування в Україні. Особливим зміс­том наділені норми конституційного права, що об'єднуються в інститути загальної частини галузі конституційного права.

За методом правового регулювання розрізняють імператив­ні та диспозитивні конституційно-правові норми. Імперативні норми — це абсолютно визначені норми конституційного пра­ва, що передбачають єдиний варіант правомірної поведінки суб'єктів конституційного права. Прикладом такої норми мо­же бути ст. 74 Конституції України «Референдум не допускаєть­ся щодо законопроектів із питань податків, бюджету та амністії». Диспозитивні норми це норми, що визначають можли­вість вибору правомірного варіанта поведінки суб'єктами кон­ституційного права. Наприклад: «Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень, встановлених цією Конс­титуцією» (ч. 1 ст. 72).

За призначенням у механізмі правового регулювання виділя­ють матеріальні та процесуальні конституційно-правові норми. Матеріальні норми це норми, що містять установи, права, обов'язки та заборони поведінки суб'єктів конституційного права. Ці норми визначають принципи конституційного права, основні дефініції конституційного права, правовий статус суб'єк­тів конституційного права тощо. Прикладом матеріальних норм конституційного права може бути ст. 7 Конституції України: «В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування».

Процесуальні норми це норми, які містять оптимальне правило поведінки суб'єктів конституційного права з метою ре­алізації ними матеріальних норм. Процесуальні норми, на відміну від матеріальних, містять виключно конкретні правила поведінки для чітко визначеного кола суб'єктів конституційного права. Зок­рема, ст. 79 Конституції України регламентує процедуру складен­ня присяги перед вступом на посаду народного депутата України. Норми конституційного права класифікуються за їх юридич­ною силою. Найвищу юридичну силу мають норми, виражені, на­самперед, в Конституції України, вищу юридичну силу мають норми законів, а також акти, безпосередньо наділені силою зако­ну: конституційні нормативно-правові акти Верховної Ради України, Конституційного Суду України. Інші акти є підзаконними: нормативні акти Президента України, органів виконавчої влади, органів судової влади та місцевого самоврядування.

За конкретизацією правового припису норми конституційного права поділяються на норми загального та конкретного змісту. При­писи, що містяться в нормах загального змісту, поширюються на всіх суб'єктів конституційного права. До норм конституційного права за­гального змісту, у першу чергу, відносяться норми-принципи і норми-визначення (дефініції). Наприклад, ст. 1 Конституції України визначає: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Тобто ця норма конституційного права містить нормативний припис, що має загальний установчий характер для всього чинного конституційного законодавства України.

Конкретні за змістом норми права, а це більшість конститу­ційних норм, безпосередньо визначають права й обов'язки суб'єктів конституційного права, умови їх реалізації, відповідаль­ність за їх порушення тощо. Для конкретних за змістом норм конституційного права характерним є чітке визначення суб'єкта чи кола суб'єктів, на яких поширюється дія конституційного при­пису, наприклад: «Контроль за використанням коштів Держав­ного бюджету України від імені Верховної Ради України здійс­нює Рахункова палата» (ст. 98 Конституції України).

Норми конституційного права також можна класифікувати за властивостями їх складових елементів. Так, за формою ви­раження характеру диспозиції норми конституційного права ви­діляють уповноважуючі, забов’язуючі та забороняючі.

Уповноважуючі норми конституційного права це нор­ми, що визначають права суб’єктів конституційного права, на­дані їм для здійснення можливих визначених дій. Наприклад: «Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради Украї­ни, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності» (ст. 86 Конституції України).

Зобов'язуючі норми конституційного права — це норми, що визначають обов'язки суб'єктів конституційного права щодо здійснення обов'язкових визначених дій. Зокрема, такі норми ви­значають обов'язки людини і громадянина України: «Кожен зо­бов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» (ст. 66 Конституції України»). Забороняючі норми конституційного права — це норми, що визначають обов'язки субєктів конституційного права що­до категоричної необхідності утриматися від визначених дій. Наприклад, «Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандату чи бути на державній службі» (ч. 2 ст. 78 Конституції України).

Норми конституційного права також слід розрізняти за суб'єктами нормотворення. Слід розрізняти три основні суб'єкти конституційного нормотворення: український народ, держава та суб'єкти місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 5 Конс­титуції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює своє повновладдя безпосеред­ньо і через органи державної влади та органи місцевого самовря­дування. Отже, в широкому значенні український народ має всю повноту влади в державі, в тому числі й виключне право визнача­ти і змінювати конституційний лад в Україні. Це право ні в яко­му разі не може бути узурповане державою, її органами або по­садовими особами (ч. З ст. 5 Конституції України).

Наступним суб'єктом нормотворчості в галузі конституційно­го права є держава та її органи. Цей суб'єкт представлений сукуп­ністю державних органів, що уповноважені від ім'я держави вида­вати норми конституційного права відповідно до передбаченої законом процедури. До таких органів слід віднести Верховну Раду України, Конституційний Суд України, Президента України, орга­ни виконавчої влади, органи правосуддя та органи прокуратури.

Учасниками конституційної нормотворчості також виступа­ють і суб'єкти місцевого самоврядування в особі територіальної громади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Особливий конституційно-правовий статус у системі суб'єктів місцевого самоврядування мають Верховна Рада Автономної Республіки Крим і Рада Міністрів Автономної Республіки Крим. За територією дії прийнято розрізняти загальнодержавні та місцеві конституційно-правові норми. Територія дії норми за­лежить від предмета правового регулювання, суб'єкта нормот­ворчості, юридичної сили норми та кола суб'єктів, на яких поши­рюється дія норми.

За терміном дії розрізняють постійні, тимчасові та виключ­ні норми конституційного права. Час дії норми конституційного права визначається безпосередньо в самому правовому приписі. Однією з ознак норми конституційного права є її стабіль­ність, тож цілком логічно, що більшість цих норм є постійними. Із врахуванням особливої значущості норм конституційного пра­ва, що закріплені в розділах І, III, XII Конституції України, в ст.ст. 155-156 передбачено жорстку процедуру внесення змін і доповнень до зазначених розділів.

Тимчасові норми конституційного права діють певний період у чітко визначених хронологічних межах, після чого їх дія припи­няється. Такі норми знайшли своє концентроване вираження у Розділі XV Конституції України — «Перехідні положення».

Зокрема, п. 13 Положень зазначає, що протягом п'яти років пі­сля набуття чинності Конституцією України зберігається існую­чий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, пі­дозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.

Наведена класифікація видів норм конституційного права може бути доповнена й іншими, другорядними критеріями, що дозволять поглибити основні знання про різноманітність їх юри­дичної природи.

Для виявлення інших юридичних властивостей норми конс­титуційного права необхідно вивчити їх структуру та особливос­ті складових елементів норми конституційного права — гіпотези, диспозиції та санкції.

Під структурою конституційно-правової норми слід розуміти її внутрішній склад, взаємозв'язок трьох її елементів: гіпотези, диспозиції та санкції в їх трьох модифікаціях: «гіпотеза — диспо­зиція — санкція», «гіпотеза — диспозиція», «диспозиція».

Гіпотеза норми конституційного права це елемент структури норми, що визначає умови, правила вольової поведін­ки та діяльності, які виражаються в мірі дозволеної й належної поведінки суб'єктів конституційного права, або умови перебу­вання цих суб'єктів у певному стані чи статусі (режимі), неза­лежно від їх волі. Через гіпотезу норми конституційного права аб­страктне правило поведінки конкретизується щодо часу, місця, обставин і кола суб'єктів, на які поширюється дія норми конститу­ційного права. Гіпотези конституційно-правової норми містяться в ст.ст. 29, 80, 82, 87, 111 та ін. Конституції України. Зокрема, ст. 111 Конституції України чітко визначає, що Президент Украї­ни може бути усунений з поста парламентом в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Тобто ця конституційна норма діє лише по відношенню до Президента України за умови здійснення ним державного або іншого злочину. Диспозиція норми конституційного права — це елемент її структури, що визначає саму модель правил вольової поведінки або діяльності суб'єктів конституційного права, незалежно від їх волі, і містить правовий припис про їх діяльність в умовах, передбачених гіпотезою. Зокрема, ч. 2 ст. 117 визначає: «Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем'єр-міністр України». Санкція норми конституційного права — це елемент її структури, що містить правовий припис про міру конститу­ційно-правової відповідальності суб'єктів конституційного права. Санкції норм конституційного права містяться в ст.ст. 56, 60, 62, 81,111 та ін. Конституції України. Наявність санкції надає нових властивостей її диспозиції, але не всі норми конституційно­го права мають санкції.

Особливістю структури конституційно-правової норми є те, що вона має три модифікації: «гіпотеза — диспозиція — санкція», «гіпо­теза — диспозиція», «диспозиція». Не кожна конституційно-правова норма може бути об'єктивно тричленною, а, насамперед, регулятив­ні й охоронні норми, тоді як більшість норм конституційного права мають установчий характер і не мають санкції або гіпотези; елемен­ти конституційно-правової норми дуже важко вичленити в конкрет­но об’єктивованій нормі права, оскільки гіпотеза та диспозиція пере­плітаються і «зливаються» в єдине ціле; санкціям конституційного права притаманне профілактичне, організуюче та виховне призна­чення, вони застосовуються як прямі, бланкетні та солідарні санкції; нормам конституційного права не завжди тотожна стаття конститу­ційного нормативно-правового акта: одна конституційна норма мо­же бути об’єктивованою в кількох статтях, тоді як одна стаття може вміщувати кілька конституційно-правових норм.


Читайте також:

  1. ДОДАТКОВА
  2. Додаткова
  3. Додаткова
  4. Додаткова
  5. Додаткова
  6. Додаткова
  7. Додаткова
  8. Додаткова
  9. Додаткова
  10. Додаткова
  11. Додаткова




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.011 сек.