• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Конкурентоспроможність продукції

Таблиця 3.10

ЦІЛЬОВА ОЦІНКА ВІДПОВІДНОСТІ ВИРОБНИЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМСТВА НОВИМ ВИМОГАМ (СТРАТЕГІЯМ)

Одержані оцінки дають змогу визначити рівень відповідності виробничого потенціалу підприємства обраним стратегіям за окремими складовими. Враховуючи значущість цих складових для виробничого потенціалу, що визначається експертами у відповідних коефіцієнтах, можна розрахувати загальну цільову оцін­ку виробничого потенціалу. Здобуті значення дозволяють зорієнтуватись щодо характеру заходів, які потрібно здійснити на підприємстві для забезпечення виконання стратегій або застосувати рішення про відмову від їх виконання за повної невідповідності стратегій потенціалу

Розвиткові суднобудівної галузі перешкоджає ряд негативних чинників, зокрема:

низька ефективність суднобудівного виробництва, зумовлена:

— значною зношеністю (майже на 70 відсотків) виробничих фондів основних підприємств — виробників кінцевої продукції та підприємств, що постачають комплектувальні вироби;

— низьким рівнем розвитку технологій та організації суднобудівних робіт. Так, трудомісткість виробництва вітчизняної продукції у 3–5 разів вище, а тривалість будування суден у 2–2,5 раза довше, порівняно з провідними закордонними виробниками;

— недосконалою системою оподаткування;

— нестачею кваліфікованих робочих кадрів.

Низькі заробітна плата і рівень зайнятості призвели до відпливу молодих фахівців віком 30–40 років Мова йде про різке скорочення чисельності уникальнейших, котрі не можна «імпортувати» з інших галузей економіки, професій: слюсарів-монтажників суднових, эдектромонтажников, наладчиків складних механізмів та апаратури. Така ж сама картина спостерігається й в інженерному корпусі, і в складі менеджерів; низький рівень координації взаємодії підприємств суднобудівної та інших галузей вітчизняної промисловості, що виробляють суднове обладнання і матеріали, необхідні для будування суден (чорна і кольорова металургія, електротехнічна та кабельна промисловість, машинобудування, електроніка тощо).

На внутрішньому ринку існує значний попит на продукцію суднобудування, зокрема на різні види морських суден для транспортного і рибопромислового флоту, морську техніку для вивчення та освоєння нафтогазових родовищ континентального шельфу, морські пороми, буксири, рятувальні судна, великотоннажні судна, а також науково-дослідні судна для проведення гідрометеорологічних досліджень і моніторингу стану навколишнього середовища.Вітчизняні компанії не мають можливості придбавати продукцію українського суднобудування, 86 відсотків якої виробляється для експорту. Традиційним ринком збуту продукції суднобудування є, зокрема, Нідерланди, Норвегія, Іспанія і Росія;недосконалість вітчизняної кредитної системи. В Україні кредит на будування суден надається в розмірі 50 відсотків вартості судна під 17–20 відсотків річних строком до 6 років, а в іноземних державах — в розмірі 80 відсотків такої вартості під 6–8 відсотків річних строком на 10–15 років.

Суднобудування є важливою міжнародною конкурентною перевагою України, відновлення котрого і дозволить сприяти зменшенню відставання від країн-сусідів. Адже суднобудування має наступні якості:

1. Кінцева продукція суднобудування (судна, кораблі, газові турбіни та інші механиізми, пристрої та обладнання) є конкурентоспроможною на міжнародних ринках продукцією. На це, зокрема, вказує збереження високої частки експорту в кінцевій продукції суднобудування, навіть, протягом останніх років;

2. Індівідуальна продуктивність праці робітників (виробництво валової доданої вартості на одного працюючого) є суттєво вищою середніх значень в національній економіці. Значне зниження цін на судна, котре відбулося протягом останніх десятиріч, не справило істотного впливу на це співвідношення. Хоча, треба віддати належне, згадане зниження цін радикально зменшило рентабельність суднобудування – суднобудування втратило найбільше джерело фінансування саморозвитку котрим є прибуток;

3. Глобалізація національних економік забезпечує стабільне і впевнене зростання обсягів перевезень водним транспортом та вилову риби (й морепродуктів) та, у свою чергу, створює на середньо- та довгострокових періодах постійно зростаючий попит на нові судна (новобудову). Світові кризи лишень тимчасово призупиняють його зростання. Світові ринки суднобудування де-факто є стратегічно перспективними та такими, що постійно зростають;

4. Сучасне судно є доволі складним науково-технічним об’єктом, насиченим найсучаснішим обладанням. Високий рівень конкуренції, що склався на ринках суднобудування, створює потужні стимули для інноваційного, науково-технічного удосконалення виробництв-постачальників;

5. Високий рівень конкуренції, що склався на ринках суднобудування, примушує суднобудівників до постійного інноваційно-інвестиційного удосконалення самого виробництва. Це викликає відповідний постійний професійно-кваліфікаційний розвиток працюючих;

6. Україна має чудові природні умови для розвитку суднобудування;

7. Україна здатна відновити доволі потужне судноплавство та рибальство;

8. Україна має необхідний потенціал для відновлення потужного суднобудування;

9. Суднобудування є базовою складовою морської індустрії – кластеру з колоссальними можливостями прискорення соціально-економічного розвитку та укріплення оборони України.

Заради об`єктивності підкреслимо, що цей набір факторів (1-9) є притаманним для десятків національних економік.

Разом з тим, маємо нагадати, що сьогодні суднобудування України не має можливості «вписатися» у світові ціни на повно комплектні судна й кораблі та не має власних фінансових джерел для конче необхідного оновлення виробництва, котре б забезпечило дотримання цієї вимоги.

Розширення збуту продукції суднобудування пов’язується перш за все з ринками країн СНД, Близького сходу, Африканських і Латиноамериканських країн. Саме тому отримання і реалізація нових замовлень на будівництво суден залежить від створення вітчизняним суднобудівним заводам прийнятних умов кредитування і подальшого розвитку для здійснення ними ефективної зовнішньоекономічної діяльності.

Світовий ринок продукції суднобудування має умовні цикли розвитку із періодом 25-30 років, які порівняні із періодом життя судна. Після підйому світового суднобудування на початку 70-х років і спаду 80-х років, з початку нового тисячоліття знову спостерігається підйом світового суднобудування.

Основні особливості розвитку світового суднобудування, на сьогодні:

1. стабільно зростаючий попит на продукцію суднобудування;

2.кризові явища, що розвиваються у середині самого суднобудування.

Ці кризові явища обумовлені штучним зниженням цін на судна, які будуються за рахунок вкладення міжнародних кредитів у розвиток суднобудування головними суднобудівними країнами Південно-східної Азії. За оцінками комісії Європейського Співтовариства суднобудівні фірми Південної Кореї знижують вартість будівництва суден на 13-40% від реальної вартості будівництва.

Суднобудування Європейських країн утрачає позиції в порівнянні з країнами Далекосхідного регіону і загострюється конкуренція на світовому ринку суднобудування.

Аналіз світового портфелю замовлень показує, що за п’ять передкризових років загальний обсяг замовлень значно виріс. З них найбільшим попитом користуються танкери, балкери, контейнеровози. Інші класи суден користуються значно меншим попитом. Сталося значне підвищення попиту на судна типу `ро-ро`. На нові замовлення впливають такі чинники, як зміна фрахтових ставок, наявність кредитів, інфляційні чекання, стан ринку суднобудування та інші.

Значимість суднобудування для економіки будь якої країни можна належним чином оцінити лишень на основі відмови від застосовуваного галузевого підходу. Адже головну частку економічного результату від створення судна нації отримують у сфері його експлуатації. Цей ефект від експлуатації судна, як правило, у кілька разів більше витрат на будівництво. Вкрай важливо, що отримуваний за весь життєвий цикл судна (від задуму побудувати до списання на злам) високий економічний ефект є результатом взаємодії різних взаємопов’язаних видів економічної діяльності: (1) суднобудування; (2) суднове машинобудування; (3) суднове приладобудування; (4) судноплавство; (5) вилов риби (та інших морепродуктів); (6) судноремонт; (7) портове господарство. Ці види економічної діяльності утворюють кластер морської індустрії.

Саме тому вигядає доцільним включити в економічну політику держави проблему розвитку морської індустрії України у цілому, як проблему розвитку цього кластеру. Даний кластерний підхід не є українським винаходом - так діють усі країни з морською індустрією.

Державне регулювання суднобудування за кордоном сьогодні Європейський Союз (27 країн) + Норвегія + США + Японія + Південна Корея + Китай створили спеціальні регуляторні умови для розвитку морської індустрії як єдиного комплексу (кластеру) взаємообумовлених видів економічної діяльності. Ще в грудні 1994 року ,була прийнята «Угода щодо нормальних умов конкуренції в комерційному суднобудуванні та судноремонті». Ключові ідеї змісту цієї «Угоди...» наведено далі. Тобто, морська індустрія у згаданих 32-х країнах Світу має наміри розвиватися з використанням спеціального законодавства, котре передбачає активну державну підтримку.

Всі ці країни є членами ВТО – організації котра пильно слідкує за добросовісністю конкуренції. Це країни ринкової демократії з населенням у понад 2 млрд. особистостей. Валовий продукт цих країн складає за оцінками ЦРУ ледь не 43 млрд. дол. США. Весь Світ виробляє 66 млрд. дол. Отже, 32 країни, котрі виробляють 2/3 ВВП Світу розробили спеціальні регуляторні правила для морської індустрії.

Поки що США, котрі використвоують свою перевірену протягом десятків років систему підтримку суднобудування, зокрема та морської індустрії у цілому не ратифікували цю Угоду й вона не набула чинності. Однак, даний факт не змінив державну політику країн-лідерів світового суднобудування.
Зрозуміло, що наша держава, котра виробляє тільки 364 млрд. дол. ВВП (0,5% ВВП Світу) і має ледь-ледь помітну морську індустрію не може не створити систему регулювання цього кластеру без огляду на світовий досвід. Ми повинні підкорятися правилам, встановленим сильнішими морськими державами.
Україна має 2782 км. незамерзаючої берегової лінії. Україна має сотні підприємств морської індустрії: конструкторські бюро та дослідницькі організації, суднобудівні та судноремонтні заводи, порти і не має з березня 2005 року спеціальних регуляцій.

Вищезгадані 32 країни усвідомлюють цю принципову різницю і саме тому пропонують впровадити вищезгаданою «Угодою...» спеціальні регуляторні правила для морської індустрії. Найбільш важливі з них:

1. Пряме субсидування будівництва суден у розмірі 6-9% контрактної ціни судна;

2. Фінансова допомога будівництву суден для вітчизняних судновласників або на експорт;

3. Гарантування кредитів на будівництво суден (у тому числі й експортних);
4. Субсидування відсотків по кредитах;

5. Надання дешевих кредитів;

6. Застосування прискореної амортизації;

7. Застосування податкових послаблень;

8. Участь держави у фінансуванні проєктуваня, НДКР та інших досліджень;
9. Розміщення державних замовлень на будівництво суден та кораблів на національних верфях (всі країни);

10. Участь урядів в управлінні верфями аж до націоналізації (Китай, Італія, Іспанія);

11. Надання фінансової допомоги для модернізації верфей;

12. Фінансування перепідготовки персоналу;

13. Звільнення від сплати імпортного мита;

14. Звільнення експорту від оподаткування;

15. Звільнення від сплати внутришніх непрямих податків;

16. Зниження ставок прямих податків на доходи фірм від експорту;

17. Державне субсидування експорту.

Економіка США є хрестоматійним прикладом розбудови ефективної ринкової держави у цілому. Саме тому не може не викликати виключно високу зацікавленість спеціальний режим регулювання морської індустрії (та суднобудування у її складі) у США - найпотужнішої та найліберальнішої економіки Світу.

Управління розвитком морської індустрії США здійснює спеціальний адміністративний орган Maritime Administration. Не швидкозмінні політики, а професіонали морської індустрії, котрі мають доволі широкі повноваження. В нас такого органу влади нема.

З часів Президента Франкліна Рузвельта існує система протекціоністських законів та норм – каботажне та внутрішне судноплавство може у США здійснюватися лишень на суднах побудованих на верфях США та таких, що плавають під прапором США (закон Джоунса про каботажне плавання, закон про судноплавство 1936-1993 рр.).

З 1993 році діє програма The Federal Ship Financing Program TITLE XI. Зміст:

1. Місія TITLE XI - допомога зусиллям зробити верфі США інтернаціональне конкурентоспроможними та сприяти зростанню та модернізації комерційного флоту США;

2. Урядове гарантування фінансування приватного сектору за рахунок позик;

3. Фіксовані або плаваючи відсоткові ставки співставими з доступними для великих та матеріально сильних корпорацій;

4. Амортизація (термін кредитування або гарантії) до 25 років;

5. Фінансування до 87,5% вартості проекту;

6. Спеціальні фінансові вимоги (12,5% проекту фінансуються позичальником, ним підтримується позитивний оборотний капітал, ним же, довгострокові зобов`язання по відношенню до власного капіталу мають бути меншими ніж у 2 рази, поточні зобовязання мають бути меншими поточних активів)
7. Передбачається, навіть, що початкова відповідь на звернення надається в межах 10-14 днів. Відповідь на телефоні дзвінки в межах 24 годин. Відповідь на інформацію 1-3 днів. Проміжні звіти про хід розгляду звернення. Повна відповідь протягом 60 днів.

Підбиваючи підсумки, наведемо показники, які можна використати для аналізу внутрішнього середовища підприємства чи організації.

1. Загальні характеристики підприємства:

· імідж підприємства, наявність чітко визначених цілей та стратегій;

· рівень самостійності підприємства (форма власності);

· конкурентоспроможність підприємства, можливість конкуренції з вітчизняними та зарубіжними організаціями;

· «оптимальність розмірів» підприємства (рівень концентрації);

· складність і гнучкість виробничої системи (рівень спеціалізації та можливості виробничої диверсифікації);

· профіль виробничого потенціалу (цільова оцінка);

· фаза «життєвого циклу» підприємства та його окремих частин;

· капітало-, науко-, трудомісткість та інші показники щодо продукції;

· додана вартість продукту.

2. З маркетингу (фактори конкурентоспроможності):

· розміри сегмента ринку (ринків), який обслуговує підприємство, можливості завоювання нових ринків;

· рівень розвитку marketing-mix (у широкому розумінні, зокрема реклами);

· рівень продажу та вартість розподілу;

· наявність стратегій завоювання та зростання потенціалу ринку;

· система ціноутворення та еластичність цін щодо попиту/ пропозиції;

· структура, кількість, прибутковість і конкурентоспромож­ність продукції, що виробляється (зокрема аналіз і прогноз фаз «життєвого циклу» для різних продуктів з метою їх балансування);

· рівень прихильності (лояльності) споживачів до продукції, що виробляється, концентрація споживачів та їхні основні потреби;

· якість і конкурентоспроможність продукції;

· аналіз і прогноз необхідних змін у продукції, що споживається (рівень необхідних змін і пов’язані з ними витрати);

· наявність можливостей зміни постачальників;

· витрати на дослідження ринку, розподіл і просування товарів (система ФОПСТИЗ).

3. З виробництва (техніки та технології):

· можливості реагування на цикли попиту/пропозиції;

· тривалість та особливості виробничого циклу (з метою виявлення недоліків і резервів);

· рівень розвитку окремих виробничих систем (основного, допоміжного, обслуговуючого виробництва, а також їх співвідношення);

· можливості змін у технології та технічному оснащенні, рівень технології (фаза її «життєвого циклу») та технологічність продукції, що виробляється (можливості технологічної диверсифікації);

· рівень патентного захисту технології та продукції;

· якість виробництва, використання комп’ютерних технологій;

· рівень оновлення устаткування;

· виробничі потужності та їх завантаження (наявність резерву та «надпотужностей»), можливості економії на масштабах вироб­ництва;

· гнучкість виробничого потенціалу;

· забезпеченість виробництва сировиною, матеріалами, облад­нанням, робочою силою (загальний потенціал), а також наявність варіантів переходу на нові сировину, матеріали і т. ін.;

· витрати на виробництво та можливість встановлення конкурентних цін;

· витрати на диверсифікацію, конверсію;

· ефективність виробництва.

4. З фінансів:

· можливості пом’якшення впливу (реагування) на інфляційні процеси;

· розміри власного (акціонерного) капіталу, активи та потріб­ний для розвитку капітал;

· ліквідність;

· розміри заборгованостей;

· прибутковість (маса прибутку, рентабельність, ROE, ROA, ROI і т. ін.);

· рівень реінвестування;

· розміри кредитів та їх повернення;

· джерела фінансування та фінансова стабільність;

· обсяги та напрямки інвестицій;

· обсяги запасів;

· готівка (cash-flow).

5. З науково-дослідних та проектно-конструкторських робіт (НДПКР):

· рівень інвестицій у НДПКР;

· дослідницький потенціал (наявні розробки, винаходи, патенти, відкриття і т. ін.);

· наявність і рівень дослідницько-експериментальної бази;

· професійно-кваліфікаційний потенціал служб НДПКР.

6. З організації та управління:

· підприємницька орієнтація та політика ведення бізнесу;

· використання системи стратегічного управління, її особливості та рівень розвитку;

· рівень розвитку аналітичних підсистем;

· організаційна структура підприємства (характеристика та цільова оцінка);

· комунікації та рівень автономності й розміщення виробничих одиниць;

· специфіка побудови апарату управління (централізація/децент­ралізація, розподіл прав, обов’язків і відповідальності); рівень гнучкості та мобільності (швидкості реагування на зміни);

· технологія управління та специфіка інформаційних систем (процес керівництва, розробка і виконання рішень, контролю, регулювання);

· система контролю діяльності підприємства;

· неформальна система управління підприємством;

· техніко-організаційний рівень виробництва, рівень координації та інтеграції.

7. Щодо персоналу:

· можливість залучення та ефективного використання висококваліфікованих кадрів;

· структура та рівень кваліфікації персоналу, динаміка робочої сили;

· компетентність керівників і підлеглих;

· система заробітної плати та рівень доходів робітників, «участь у прибутках»;

· методи добору, атестації підготовки, просування, підвищен­ня кваліфікації та перекваліфікації кадрів.

8. З рівня організаційної культури:

· цінності й норми, що визнаються всіма (зокрема трудова дисципліна та мораль);

· «атмосфера», «клімат» у колективі;

· мотивація діяльності, системи матеріальної та нематеріальної винагороди;

· система та характер неформальних комунікацій, рівень їх впливу на систему прийняття та виконання рішень;

· переважний стиль керівництва.

Наведений як приклад перелік факторів, що використовуються для стратегічного аналізу, не вичерпує їх кількості, однак на практиці навіть ці показники не використовуються всі разом через великий обсяг робіт, пов’язаних зі збиранням і обробкою інформації для їх розрахунків. Кожне підприємство має розробляти свої методичні засади для аналізу власного внутрішнього середовища, які б відбивали його особливості, розширюючи чи звужуючи в разі потреби відповідні групи факторів. Головна мета при цьому — визначення «критичних точок» у функціонуванні та управлінні підприємством, які стають основою для встановлення пріоритетів у розв’язанні стратегічних проблем.

Для цього потрібно використовувати весь спектр методів конкурентного економічного, техніко-організаційного аналізу, внутрішнього та зовнішнього, організаційного аудиту тощо.

Навчальні методичні матеріали: 1; 3 С.27 - 32; 4; 5 С.59- 113; 6 С.40 - 53.

Контрольні питання:

1. У чому відмінність між зовнішнім і проміжним середовищами (середовищем опосередкованого впливу та безпосереднім оточенням)? Охарактеризуйте можливості впливу підприємства на різні прошарки свого оточення.

2. Визначте механізм впливу факторів середовища на діяль­ність організації. Наведіть приклади впливу державних орга-
нів управління на діяльність організацій з різними формами власності.

3. Охарактеризуйте методи дослідження зовнішнього середовища. Які з них, на ваш погляд, найбільш прийнятні для українських підприємств?

4. Опишіть варіанти впливу окремих елементів безпосереднього оточення (проміжного середовища) на підприємство, з діяль­ністю якого ви обізнані. Які складові цього середовища є найбільш критичними для підприємства — об’єкта аналізу? Чи є ця ситуація типовою?

5. У чому полягають переваги розгляду внутрішнього середовища організації в категоріях виробничого потенціалу? Який з розглянутих методів його оцінювання є найбільш прийнятним для застосування здобутих результатів у стратегіч­ному управлінні?

6. Опишіть сильні та слабкі сторони підприємства, діяльність якого вам знайома. Як визначалися характеристики організації, що отримали назву «сильних та слабких сторін підприємства»? Які рішення приймало керівництво підприємства щодо вдосконалення окремих аспектів його діяльності?

7. Наведіть приклади взаємовпливу внутрішнього та зовніш­нього середовищ організації. Яким організаціям вдається не тільки впливати на середовище, а й формувати його?

Тема 4. Визначення конкурентоспроможності організацій

Питання. Сутність категорії “конкурентоспроможність”. Основи теорії “конкурентних переваг”. Конкуренція та конкурентоспроможність. Конкуренція та ринкова структура. “Детермінанти національного ромбу”: основна характеристика та сфери застосування. Необхідність та методи визначення ключових факторів успіху. Необхідність розробки стратегій конкуренції. Зміст та сфера застосування SPACE-аналізу.

Конкурентоспроможність продукту. Визначення критеріїв конкурентоспроможності товару. Параметри та показники конкурентоспроможності. Методи оцінки конкурентоспроможності продукту. Якість та конкурентоспроможність: загальні риси та відмінності. Методи підвищення конкурентоспроможності продукції.

Конкурентоспроможність організації. Методи визначення, фактори та показники, які визначають конкурентоспроможність організації. Конкурентоспроможність різних організаційно-правових форм підприємств та організацій. Методи підвищення конкурентоспроможності організації. Сутність та види бенчмаркінгу. Застосування бенчмаркінгу в стратегічному управління.

Стратегічні групи. Визначення “стратегічної групи конкурентів”. Використання різних методів аналізу конкурентів (карта стратегічних груп, матриця конкурентного профілю, анкета для аналізу конкуренції у галузі та конкурентів, графічні методи та ін.). Застосування “карти стратегічних груп” в аналізі середовища організації та визначенні сильних та слабких сторін в її діяльності.

Конкуренція — суперництво між товаровиробниками за найсприятливіші, економічно найвигідніші умови виробництва та реалізації продукції.

За змістом, механізмами впливу на ринок в цілому та окремих конкурентів розрізняють такі види конкуренції: чисту, монополіс­тичну, олігополістичну, функціональну, видову, предметну, цінову, приховану цінову, недобросовісну тощо.

Сутність категорії «конкурентоспроможність»

Ключові фактори успіху (або конкурентні переваги)— це характерний для певної галузі перелік чинників, що приносять їй переваги перед іншими галузями (наприклад, у боротьбі за інвестиції за рахунок більшої прибутковості або швидкості обороту капіталу), а також одним підприємствам галузі над іншими.

Конкурен­тоспроможність, базована на одному ключовому факторі успіху, ненадійна.

Ключові фактори успіху (КФУ) формують конкурентоспроможність об’єкта досліджень: товару, виробництва, підприємства, галузі, держави тощо.

М. Портер велику увагу приділив впливу «детермінант національного ромба» на формування конкурентоспроможності галузей, регіонів, окремих підприємств (рис. 4.1). Він сформулював перелік запитань, відповіді на які дозволяють визначити рівень конкурентоспроможності галузі певної країни .

Рис. 4.1. Детермінанти «національного ромба»

У блоці «стратегія фірм, їхня структура та суперництво»:

· Чи відповідає стиль менеджменту та переважаючі типи організаційних структур у країні потребам певної галузі?

· Які види стратегій ґрунтуються на прийнятих у країні організаційних нормах?

· Чи є галузь у даній країні привабливою для талановитих людей?

· Чи відповідають цілі інвесторів потребам збільшення конкурентоспроможності галузі?

· Чи наявні достойні конкуренти на внутрішньому ринку?

У блоці «параметри факторів виробництва»:

· Чи має країна особливо розвинуті фактори виробництва? Якщо так, то в яких сегментах та для яких конкурентних стратегій вони можуть застосовуватися?

· Чи має країна кращі порівняно із закордонними механізми створення факторів виробництва для певної галузі (науково-дослідні програми, вищі навчальні заклади тощо)?

· Чи відбиває невигідне становище із визначеними факторами виробництва ситуацію, що склалася у міжнародному масштабі?

У блоці «параметри попиту»:

· Чи є покупці продукції у країні вимогливими? Якщо так, то у яких саме сегментах ринку?

· Чи існують у країні незвичні потреби у продукції даної галузі, які, між іншим, можуть бути ініційовані в інших місцях?

· Чи випереджають потреби покупців у даній країні потреби в інших країнах?

· Чи існують у країні достатньо розвинуті канали розподілу та збуту, чи випереджають вони світові тенденції?

У блоці «аналіз споріднених і підтримувальних галузей»:

· Чи має країна постачальні галузі світового рівня? Якщо так, то для яких сегментів галузі?

· Чи має країна сильні позиції у важливих суміжних та підтримувальних галузях?

Відповіді на поставлені запитання потребують глибокого аналізу ситуації у країні, стосовно якої ведуться дослідження, Для цього залучається увесь арсенал підходів і методів аналізу сере­довища, про які йшлося раніше (див. розд. 3).

Детермінанти «національного ромба» характеризують фактори що формують конкурентне середовище, де діють всі організації країни — об’єкта аналізу. Усі складові перебувають у взаємодії і посилюють або послаблюють конкурентні переваги фірм, що працюють в межах певної економіки. Можна відстежити і зворот­ній зв’язок: підвищення КФУ і випуск конкурентоспроможної продукції, вибір конкурентних стратегій, розвиток, як окремих підприємств, так і окремих галузей, створюють умови для зростання конкурентоспроможності держави.

У стратегічному управлінні найчастіше конкурентоспроможність розглядається у двох аспектах:

1) конкурентоспроможність товару (продукції)[1], тобто ступінь його відповідності на певний момент вимогам цільових груп споживачів або обраного ринку за найважливішими характеристиками: технічними, економічними, екологічними тощо.

2) конкурентоспроможність підприємства — це рівень його компетенції щодо інших підприємств-конкурентів у нагромадженні та використанні виробничого потенціалу певної спрямованості, а також його окремих складових: технології, ресурсів, менеджменту (особливо — стратегічного та поточного планування), навичок і знань персоналу тощо, що знаходить вираження в таких результуючих показниках, як якість продукції, прибутковість, продуктивність тощо.

Потрібно розрізняти параметри та показники конкуренто-
спроможності.

Параметри конкурентоспроможності — це кількісні харак­теристики властивостей товару, які враховують галузеві особливості оцінки його конкурентоспроможності.

Розрізняють окремі групи параметрів конкурентоспроможності: технічні, економічні, нормативні (різних типів).

Технічні параметри є характеристикою технічних і фізичних властивостей товару, що їх визначають особливості галузі та способи його використання, а також функції, які виконує товар у процесі його використання.

Економічні параметри визначають рівень витрат на виробницт­во та ціни споживання через витрати на купівлю, обслуговування, споживання, утилізацію товару.

Нормативні параметри визначають відповідність товару встановленим нормам, стандартам і вимогам, установленим законодавством та іншими нормативними документами.

Показники конкурентоспроможності — це сукупність системних критеріїв кількісного оцінювання рівня конкурентоспроможності товару, які базуються на параметрах конкурентоспроможності.

· Перелік показників конкурентоспроможності залежить від об’єкта досліджень, а також від обраної методики визначення конкурентоспроможності.

·

Читайте також:

1. Аналіз асортименту й структури випуску продукції.
2. АНАЛІЗ ВИРОБНИЦТВА ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОДУКЦІЇ
3. Аналіз витрат на 1 грн. вартості продукції
4. Аналіз витрат на гривню товарної продукції
5. Аналіз загальної суми витрат на виробництво продукції.
6. Аналіз обсягу виробництва продукції в натуральному й вартісному вираженні.
7. Аналіз показників валового прибутку і собівартості реалізованої продукції
8. Аналіз рентабельності продукції
9. Аналіз рентабельності продукції.
10. Аналіз рівня, динаміки і структури обсягу виробленої та реалізованої продукції
11. Аналіз собівартості окремих видів продукції.
12. Аналіз собівартості продукції за статтями витрат.