Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Правовий статус об’єднань підприємців в зарубіжних країнах

Загрузка...

Моделі та типи профспілкового руху

Правовий статус профспілок в зарубіжних країнах

План.

Лекція по темі 5. Правовий статус профспілок та об’єднань підприємців

 

 

 

1. Згідно з теоретичними течіями, які переважають в західних краї­нах, право на об'єднання в профспілки включає: право робітників без будь-якого дозволу державних органів створювати профспілки та приєднуватись до них за умови підпорядкування їх статутам; пра­во членів профспілок вільно вибирати своїх представників, брати участь у регулюванні внутрішнього життя профспілок; право вільно, без будь-якого втручання державної влади, здійснювати профспілко­ву діяльність.

Профспілкова діяльність передбачає політичну та фінансову не­залежність профспілок від держави, політичних партій, підприємців, церкви. Це зазвичай ретельно перевіряється під час державної реєст­рації профспілок.

Незалежність профспілок від підприємців забезпечується заборо­ною об'єднання в одній профспілці робітників та адміністрації. У США, наприклад, законодавством встановлено, якщо профспілка включає у свій склад осіб, які належать до адміністрації, навіть най­нижчої ланки, вона не має права виступати представником робітни­ків у колективних переговорах. У Данії керівному персоналу підпри­ємств заборонено бути у складі профспілки, яка об'єднує робітників. Ліквідація профспілки можлива лише за рішенням суду в разі грубо­го порушення закону.

У конституціях більшості країн проголошено право громадян на об'єднання. У деяких країнах (Франція, Італія, Японія, Іспанія, Пор­тугалія) право робітників на об'єднання в профспілки має статус спе­ціально встановленого конституційного права.

Законодавчі та інші правові акти регламентують питання, які сто­суються внутрішньої структури і функціонування профспілок, поряд­ку їх взаємовідносин між собою, зі своїми членами, підприємцями та державою. Вони містять як норми, які надають профспілкам права, повноваження та пільги, так і норми, що встановлюють обов'язки профспілок перед державою.



Интернет реклама УБС

Законодавство західних країн передбачає плюралізм профспілко­вих відносин, тобто право робітника приєднуватися до будь-якої профспілки на свій розсуд.

Можна умовно поділити профспілкові права на дві групи: права профспілок поза підприємствами (в галузевому або загальнонаціо­нальному масштабі) та права профспілок у межах підприємства.

Перший вид прав передбачає вільне створення і функціонування профспілок (право приймати відомчі профспілкові норми, формувати свої органи, розробляти програму, приєднуватись до міжнародних організацій тощо), стабільність існування. У багатьох країнах забо­ронено: створення компанійських ("домашніх") профспілок, догово­ри "жовтого собаки" (термін американського походження, мається на увазі зобов'язання робітника не вступати у профспілку на час ро­боти у цього підприємця), втручання підприємців у внутрішні спра­ви профспілок, дискримінацію профспілок і робітників за належність до них, зокрема при звільненні. У деяких країнах, таких як Франція, Іспанія, Португалія, Італія, оголошено незаконними будь-які дії, які можуть завадити впровадженню профспілкових прав, встановлено кримінальну відповідальність за їх порушення, заборонено накла­дання арешту на профспілкові фонди.

У Швеції та Фінляндії підприємці повинні консультуватися з профспілкою перед тим як запроваджувати зміни на виробництві, що можуть призвести до звільнення або переміщення працівників, а в Швеції — навіть призупинити своє рішення про запровадження ви­робничих новацій за відсутності згоди профспілки. У цьому разі вони не мають права здійснювати запланованих змін до завершення пере­говорів між організаціями підприємців та профспілками на націо­нальному рівні. Але в разі відсутності згоди сторін, як на місцевому, так і на національному рівні, підприємець все ж таки зберігає право приймати рішення на свій розсуд. Тобто мова може йти тільки про право профспілки тимчасово призупинити рішення адміністрації, а не про право скасувати його.

В Італії законом передбачено, що в разі антипрофспілкової діяль­ності власника претор (суддя нижчої інстанції) на прохання місцевих профспілкових органів виносить попередній наказ про заборону такої діяльності та ліквідацію її наслідків. Цей наказ діє до винесення оста­точного рішення за результатами судового розгляду справи.

У США профспілки у разі порушення прав, встановлених у зако­ні, мають право звертатися в адміністративний орган — Національ­не управління з питань трудових відносин (НУТВ) із скаргою на "не­чесну трудову практику" з боку власника і вимагати наказу суду, який би заборонив незаконні дії підприємця.

У законодавстві деяких країн (Франція, Бельгія, Італія, Іспанія) існують правила, які надають найбільшим і впливовим профспілкам статус, який дає їм змогу отримувати певні переваги, пільги та по­вноваження під час здійснення представництва робітників перед дер­жавними органами, ведення колективних переговорів, вирішення трудових спорів, проведення на виборах в органи робітничого пред­ставництва тощо.

Існують різні критерії оцінки впливовості профспілок:

• кількісні (кількість членів, загальні розміри внесків);

• якісні (незалежність, досвід, тривалість існування);

• інституціональні (участь в органах функціонального представ­ництва і результати виборів до органів представництва трудових колективів);

• ідеологічні (поведінка під час німецько-фашистської окупації, на­приклад, у Франції);

• функціональні (укладення загальнонаціональних колективних до­говорів).

Профспілкам надані певні права на підприємствах:

• по-перше, це повноваження, які необхідні для нормального здій­снення організаційної діяльності: вивішувати оголошення, що стосуються профспілкових справ; розповсюджувати пропаган­дистські матеріали, збирати членські внески, проводити проф­спілкові збори тощо;

• по-друге, незвільненим профспілковим працівникам на підприєм­ствах надається оплачуваний час для виконання своїх функцій, а в деяких країнах, крім того, оплачувана (чи неоплачувана) відпу­стка для профспілкового навчання чи участі у роботі галузевих або загальнонаціональних профспілкових органів;

• по-третє, у багатьох країнах робітники, які обрані до профспілко­вих органів підприємств, користуються додатковим захистом у разі звільнення (а в деяких країнах — і при переведенні на іншу роботу). У цих випадках потрібна згода адміністративного орга­ну (інспектора праці), профспілки або самого працівника1.

У Фінляндії звільнення профспілкового організатора ("цехового старости") можливе лише за згоди більшості робітників, яких він представляє (за винятком звільнення через грубе дисциплінарне по­рушення).

Такий захист, як правило, поширюється не тільки на період пере­бування цих осіб на виборних посадах, а й протягом певного строку (до двох років) після припинення виборної роботи в профспілках.

Важливе значення має заборона дискримінації за належність до профспілки і профспілкову діяльність. Це стосується звільнень, зао­хочень, покарань і заробітної плати. А, скажімо, у Франції та інших країнах законодавство забороняє таку дискримінацію і під час най­му на роботу.

У законодавстві окремих країн (наприклад, Великобританії") за­кріплено права профспілок у галузі охорони праці (створення пара­лельно із державною профспілкової інспекції праці). У деяких краї­нах профспілкам надано особливі процесуальні права. Так, у Франції профспілки з власної ініціативи або на прохання працівника можуть представляти його в суді і навіть виконувати його функції у судово­му розгляді. Профспілкам надано право здійснювати в суді захист колективних інтересів професійної категорії.

Колективні договори в регулюванні профспілкових прав відігра­ють меншу роль, ніж законодавство. Вони конкретизують, уточню­ють, а іноді й поліпшують законодавчі положення про права проф­спілок (Франція), а в країнах з розвинутою системою колективних договорів або за відсутності детального законодавства про проф­спілки встановлюють права, які доповнюють законодавство або за­повнюють його "прогалини".

Профспілки мають не тільки права, а й обов'язки. Вони відпові­дають за їх порушення, за будь-які протизаконні дії, притягаються до майнової відповідальності (за рахунок профспілкових фондів), а їхні функціонери — до адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Застосовуються певні заходи проти монополізації профспілками керівництва економічною боротьбою робітників. У деяких країнах це забезпечується наданням права укладати колективні договори не лише профспілкам, а й іншим представницьким органам робітників (наприклад, у США законодавство надає право укладати колективні договори будь-якій "робітничій організації", у тому числі й проф­спілкам). Це стосується і права керувати страйком робітників (це право надається будь-якому органу на розсуд робітників).

Державний нагляд і контроль за діяльністю профспілок здійсню­ється шляхом їх реєстрації у державному органі та надання для пере­вірки профспілкової документації і відомостей, які стосуються діяль­ності профспілок.

Що стосується реєстрації, то у більшості держав вона є факульта­тивною. Але профспілка, яка ухиляється від встановленого порядку, не отримує певних пільг. У кожній країні вони різні: наприклад, ста­тус "незалежної" профспілки і податкові послаблення, право бути визнаною єдиною представницею цієї категорії працівників під час колективних переговорів, право юридичної особи, можливість досту­пу в державні органи для вирішення трудових конфліктів тощо. У США, однак, державна реєстрація профспілок є обов'язковою, а ухилення від неї передбачає кримінальну відповідальність профспіл­кових керівників.

 

2. Особливу увагу варто звернути на моделі та типи профспілкової діяльності та профспілкового руху, які характеризуються такими оз­наками:

1. Організаційні принципи побудови профспілок.

2. Належність до тієї чи іншої ідеології.

3. Характер відносин з політичними партіями, ставлення до полі­тичної діяльності та форми участі профспілок у політиці.

4. Форми і методи профспілкової діяльності, захисту інтересів тру­дящих.

5. Характер відносин профспілкового керівництва з рядовими чле­нами, рівень розвитку внутрішньо-профспілкової демократії.

6. Характер відносин "профспілки — держава".

7. Характер відносин "профспілки — працедавці", ставлення проф­спілок до трипартизму.

Виникнувши наприкінці XVIII ст. у Великобританії, профспілки поступово поширювали свою діяльність у всьому світі, але лише у другій половині XIX ст. почали складатися окремі типи профспілко­вого руху, які у 20-ті роки XX ст. можна було вже описати за їх сут­тєвими ознаками. Таких типів профспілкового руху можна було виокремити близько шести:

• тред-юніоністський;

• анархо-синдикалістський;

• німецький (геверкшафт);

• християнських профспілок;

• "жовтих" профспілок;

• радянський.

У 30-ті роки складається ще один тип — фашистсько-корпоративістські профспілки.

Тред-юніоністський тип. Виник у Великобританії. Найхарак­терніші риси:

1. Цеховий принцип побудови профспілок. У профспілкових органі­заціях об'єднуються робітники за спеціальностями і професіями: столярі, які працюють на різних підприємствах, створюють свою профспілку, слюсарі — свою тощо. Таким чином, на кожному під­приємстві в країнах з тред-юніоністським типом профспілкового руху існували десятки різних профспілок. Як правило, в цехових профспілках об'єднувалися висококваліфіковані робітники. У 1868 р. британські тред-юніони створили свій національний профцентр — Британський конгрес тред-юніонів (БКТ), який не мав значного впливу на профспілковий рух країни: рішення його що­річних з'їздів не мали обов'язкового характеру для профспілок, які входили до його складу.

2. Для досягнення своєї мети (методи тиску на власників) організації тред-юніоністського типу визнають будь-які допустимі засоби і методи: страйки, бойкот, пікетування, демонстрації, укладення колективних договорів, звернення у парламент та інші органи влади тощо. Основний принцип, яким керуються тред-юніони при виборі засобів тиску на працедавців, — доцільність застосування того чи іншого методу боротьби в конкретній ситуації, при цьому перевага надається мирним засобам.

3. Що стосується ідеології, то тред-юніони не намагаються пов'яза­ти свою діяльність з будь-якою ідеологічною доктриною, а також виробити свою власну.

4. Що стосується ставлення тред-юніонів до участі у політиці, то до­сить тривалий період вони намагалися триматись осторонь цих питань, заявляючи про свою аполітичність. Становище змінюєть­ся наприкінці XIX ст., коли в тред-юніоністському середовищі по­чинають усвідомлювати, що держава в ринкових умовах виступає
як сукупний експлуататор робітників. У 1900 р. БКТстворив Ко­мітет робітничого представництва (КРП) для підготовки виборів до парламенту якомога більшої кількості депутатів із робітників.

З 1906 р. КРПмає назву Лейбористська партія Великобританії.
Анархо-синдикалістський тип. Іноді його називають просто "син­дикалізм" (від французького "синдикат" — профспілка). Починає формуватися у Франції у 70-80-ті роки XIX ст. як суперечливе явище: з одного боку, його становлення відбувалося під впливом дрібнобуржуаз­них ідей П'єра-Жозефа Прудона, а з іншого — значний вплив на анар­хо-синдикалізм мало Міжнародне товариство робітників (І Інтернаціо­нал), яке було під ідейним контролем марксистів.

Анархо-синдикалізм набув масштабності передусім у Франції, по­тім в Італії, Іспанії, Португалії, а також в окремі періоди частково (охоплюючи лише частину профспілкового руху країни) був впливо­вим у Великобританії, Німеччині, США та деяких інших країнах.

Анархо-синдикалістський тип вирізняється такими ознаками:

1. Організаційно ці профспілки будувалися за федеративним прин­ципом, коли вони (це могли бути і цехові профспілки) створюва­ли місцеву (регіональну) федерацію, яка в подальшому входила в обласну федерацію, а остання — у Всезагальну конфедерацію праці — національний профцентр Франції, створений у 1895 р. На відміну від Британського конгресу тред-юніонів, синдикалістські національні профцентри не були формальними об'єднаннями: це були керівні й спрямовуючі органи профспілкового руху, наділені значними повноваженнями, і рішення їхніх з'їздів мали обов'язко­вий характер для всіх членських організацій.

2. На відміну від тред-юніонів, синдикати були повністю ідеологізовані. Порівняно з німецькими профспілками, які сповідували соціал-демократичну ідеологію, синдикалісти виробили свою власну ідеологію, характерними ознаками якої були:

• заперечення політичної боротьби і діяльності політичних пар­тій, антипарламентаризм (заперечення представницької демок­ратії) і антиетатизм (заперечення держави взагалі);

• пропагування необхідності передачі управлінських функцій на виробництві профспілкам;

• абсолютизація страйкової боротьби, своєрідний підхід до мето­дів досягнення своєї мети.

3. Страйкова боротьба розглядалася як найважливіший засіб пря­мої дії. Під нею вони розуміли економічні страйки (на протива­гу політичним), саботаж і бойкот, які здійснюють самі трудящі, не покладаючись ні на кого, окрім самих себе. Страйки розгля­далися як свого роду "революційна гімнастика", постійний тре­наж революційного духу. Тому вони мали проводитись якомога частіше, навіть тоді, коли не були викликані будь-якою необхід­ністю. Підсумком такої практики стало виснаження сил профспі­лок, їх дискредитація як в очах робітників, так і працедавців та органів влади. До того ж не створювалися страйкові фонди: це

аргументувалося тим, що голодний робітник буде більш стійко

боротися з підприємцем, ніж ситий, який отримує допомогу із

страйкового фонду.

Кінцева мета анархо-синдикалістів — знищення класу капіталіс­тів і системи найманої праці, створення суспільства без приватнока­піталістичного підприємництва, експлуатації і держави, суспільства самоврядних федерацій синдикатів.

У 20-ті роки розпочалася тенденція до еволюції анархо-синдика­лізму: частина його лідерів і організацій швидко еволюціонувала в бік тред-юніонізму, частина — в бік революційних профспілок, поява яких була пов'язана з Профінтерном.

Німецький тип (геверкшафт). Переважав на початку 20-х років у Німеччині, Австрії, Чехії і в Скандинавських країнах.

Його основні ознаки:

1. Суттєвим моментом було те, що німецький профспілковий рух формувався і розвивався в умовах, коли в цих країнах вже діяли політичні партії робітничого класу. Звідси така ознака німецько­го профспілкового руху, як його заідеологізованість, але зовсім іншого плану, ніж у синдикатів романського (або анархо-синдикалістського) типу. Геверкшафти ("вільні") у своїй діяльності ке­рувалися ідеологією соціал-демократичних партій.

2. Складалася особлива модель взаємовідносин профспілок з полі­тичними партіями робітничого класу, яку розробляли і пропону­вали соціал-демократи, а профспілки її приймали. Принципи вза­ємовідносин неодноразово обговорювалися на національних з'їздах партій. На VII конгресі II Інтернаціоналу в 1907 р. була прийнята формула взаємовідносин профспілок з партіями, суть якої полягала в такому:

• партії діють головним чином у галузі політичної боротьби ро­бітничого класу, а профспілки — в економічній;

• партії і профспілки повинні домагатися узгодженості у своїх діях на користь робітничого класу;

• партії і профспілки повинні надавати взаємодопомогу в їх ді­яльності, долати непорозуміння;

• профспілки повинні визнати соціалістичні принципи, що є умо­вою виконання їхнього обов'язку перед робітниками.

3. Серед інших типів профспілкового руху геверкшафти вирізнялись
своїми принципами організаційної побудови. Вони створювалися за своєрідною виробничою ознакою, об'єднуючи робітників од­ного виробництва незалежно від їх місця роботи (не дотримую­чись принципу "на одному підприємстві — одна профспілка"); та­ким чином, на одному підприємстві могло діяти кілька профспі­лок. Службовці створювали свої особливі профцентри.

4. Профспілковий рух Німеччини спершу розвивався як суворо цен­тралізований, що передбачало усунення всіляких організаційних надбудов, роздробленості тощо. Рішення їх з'їздів мали загально­обов'язковий характер для всіх членських профспілок. Право на оголошення страйку і видачу коштів із страйкових фондів мало лише центральне правління профспілок.

5. За ознаками ставлення до форм і методів боротьби геверкшафти були більше схожі до тред-юніонів, ніж до синдикатів. Вони ще більше надавали перевагу таким формам захисту своїх членів, як переговори з підприємцями, укладення колективних договорів, арбітраж.

Християнській "жовті"профспілки. Християнські профспілки, які з'явилися у 80-ті роки XIX ст. в Бельгії і Голландії, об'єднували в основному непролетарські верстви трудящих, які були зайняті в дріб­ній і напівкустарній промисловості. Після виходу у світ папської ен­цикліки "Рерум новарум" (1891), в якій було викладено соціальну доктрину католицької церкви і дано благословення на створення християнських профспілок, останні починають активно поширюва­тися в країнах із значною кількістю віруючих католиків. Але за сту­пенем свого значення та впливу вони так і не змогли скласти конку­ренцію світським профспілкам.

Християнські профспілки вирізнялися абсолютним аполітизмом; цеховим характером побудови; повною відмовою від активних форм боротьби і страйків; їх діяльність в основному зосереджувалась на створенні кооперативів, кас взаємодопомоги та ощадних кас, проф­спілкових притулків, проведенні юридичних консультацій, наданні благодійної допомоги безробітним та хворим.

Наприкінці XIX ст. з'являються " жовті" (кишенькові) профспіл­ки, які створювалися на кошти підприємців та під наглядом влади. Це були виключно штрейкбрехерські організації і в подальшому у більшості індустріально розвинутих країн профспілки добилися за­конодавчої заборони на їх створення.

Такою була загальна схема профспілкового руху на початку XIX століття.

Перша світова війна і жовтнева соціалістична революція внесли значні корективи. Більшовики для втілення в життя ідеї "світової ре­волюції" створюють Комінтерн (1919), а потім Профінтерн (1921). Активізується процес зближення між профспілками тредюніоністської і соціал-демократичної орієнтації. У 1919 р. вони створюють у міжнародному масштабі Амстердамський Інтернаціонал профспілок. Анархо-синдикалістський рух зазнає поразки і поступово розпада­ється. У 1920 р. в Гаазі з ініціативи Ватикану було створено Міжна­родну конфедерацію християнських профспілок.

У перші роки після Першої світової війни і жовтневої революції сформувалися міжнародні профспілкові структури згідно з типами профспілкового руху, які склалися на той час.

У міжвоєнний період у світовому профспілковому русі складають­ся ще три невідомі до того моделі профспілкової діяльності: револю­ційно-класова, радянська і фашистська.

Революційно-класові профспілки. Зразком для цієї моделі стали профспілки Росії, які створювалися і діяли під керівництвом партії більшовиків і мали такі ознаки:

1. Революційно-класові профспілки були жорстко орієнтовані на марксистсько-ленінську ідеологію і жодних відхилень від неї не допускалося. Не допускалося також жодної іншої орієнтації на політичне співробітництво, окрім з комуністичними партіями. Комуністи орієнтували своїх прихильників у профспілках на "за­воювання мас" своїми ідеями. Вперше у взаємовідношеннях пол­ітичної партії і профспілок комуністи запровадили принцип взає­много представництва керівників у виконавчих органах обох організацій, який у подальшому був запозичений і соціал-демок­ратами. Комуністи спрямовували революційно-класові проф­спілки на активну участь у політичній боротьбі.

2. Революційно-класовим професійним рухом були вироблені свої підходи до питання щодо форми і методів боротьби: профспілки повинні були відстоювати повсякденні (економічні) інтереси про­летаріату і пов'язувати це з боротьбою за кінцеву мету, під якою розуміли ліквідацію експлуататорського суспільства і побудову соціалізму.

Єдино правильним і таким, що відповідає їх меті, комуністи вважа­ли виробничий принцип побудови профспілок: "на одному підпри­ємстві — одна профспілка". Вони намагалися перебудувати весь світовий професійних рух саме за таким принципом.

4. Комуністи виступили з ідеєю встановлення робітничого контролю над виробництвом з боку профспілок. Робітничий контроль був покликаний послабити опір капіталу і підготувати маси до ролі "експропріаторів" приватної власності під час пролетарської ре­волюції.

5. Комуністи виступили авторами ідеї своєрідного "паралельного юніонізму", тобто створення поряд з існуючими профспілками па­ралельних структур з аналогічними функціями — фабрично-за­водських комітетів (ФЗК). Саме під прапором створення ФЗК по­винні були збиратися сили у профспілковому русі. Визнавалася можливість об'єднання в майбутньому профспілок і ФЗК та пере­творення останніх в структурні підрозділи (первинні організації) профспілок на підприємстві, що і було зроблено в 1918 р. в Росії.

6. Комуністи вважали за необхідне встановити тісний зв'язок між профспілками і робітничими кооперативами для того, щоб рево­люційно-класові профспілки сприяли революціонізації трудящих, які були об'єднані у кооперативи. Такі кооперативи повинні були надавати регулярну допомогу пролетаріату в усіх його економіч­них та політичних битвах, взяти на себе всю комерційну діяльність профспілок.

Радянська модель. Радянські профспілки зараховували себе до типу революційно-класових, відрізнялися від останніх низкою ознак. Передусім, за досить короткий період вони були одержавлені, а їх­ній апарат став частиною партійно-державної номенклатури. Пре­тензії радянських профспілок на участь в управлінні виробництвом були відкинуті під час партійної дискусії про профспілки. Група "ро­бітнича опозиція" (Шляпников, Медведев, Колонтай та інші), яка ви­магала передати профспілкам керівництво господарством країни, а робітничі колективи на чолі з профспілками зробити власниками фабрик і заводів, була засуджена за "анархо-синдикалістський ухил" і розгромлена (1920-1922 pp.)

Діяльність радянських профспілок розвивалася згідно з ленінсь­кими формулами, які визначали їх як "школу комунізму". Цехові профспілки були ліквідовані, а профспілковий рух було перебудова­но за виробничо-галузевим принципом.

Функціональне призначення радянських профспілок, на думку де­яких сучасних дослідників профспілкового руху, полягало в такому: • радянські профспілки були чимось на зразок "держкомітету з при­мусу робітників до більш результативної праці (організація соціалістичних змагань та виконання соціалістичних зобов'язань, бри­гади ударної та комуністичної праці тощо)";

• якщо профспілки повинні боротися за підвищення оплати праці, то радянські профспілки боролися за підвищення обсягу цієї праці без додаткової оплати (підвищені соціалістичні зобов'язання);

• якщо одним з основних обов'язків профспілок є захист своїх чле­нів від свавілля керівництва, то керівники радянських профспілок самі входили до складу керівної номенклатури;

• якщо профспілки повинні підтримувати серед робітників стан по­стійної мобілізаційної готовності до солідарних дій (зокрема, до страйку) для захисту інтересів своїх членів, то радянські профспіл­ки повинні були припиняти будь-які прояви незадоволення, своє­часно інформувати про такі явища партію і органи державної без­пеки для відповідного реагування тощо.

Фашистська модель профспілкової діяльності починає формува­тися у 20-ті роки XX ст. в європейських країнах, де були встановлені фашистські та профашистські режими (Угорщина, Італія, Болгарія, Польща, Іспанія, Португалія) і завершує своє становлення в 30-ті ро­ки, особливо після приходу до влади Гітлера (1933 р.). У цих країнах профспілковий рух був знищений і загнаний у підпілля. Замість профспілок у країнах "класичного фашизму" були організовані ін­тегровані товариства соціальних груп і класів — синдикати вироб­ників (Іспанія), расова спілка "Трудовий фронт"(Німеччина), корпо­ративні профспілки, корпорації (Італія), "товариства служіння бать­ківщині через виробництво" (Японія). З незначними варіаціями схожі організації формуються владою в країнах із профашистськими режи­мами.

За своєю сутністю радянська і фашистська модель профспілкової діяльності були багато в чому схожі. В обох випадках — безумовне підпорядкування правлячій (і єдиній) партії та ідеології; подібне одержавлення профспілок через включення профспілкових функціо­нерів у склад правлячої еліти і призначення їх партійними органами; призначення профспілки як органу контролю над робітничою ма­сою; добровільно-примусова відмова профспілок від активних захис­них функцій; використання профспілок у ролі органів примусу для досягнення вищої рентабельності праці заради ідеї (в одному випад­ку — заради "світлого комуністичного майбутнього", а в іншому — "заради процвітання нації, арійської раси"). Така схожість базувала­ся на спільній основі — тоталітарній сутності політичних режимів Відмінності існували в деталях організаційної побудови (щодо дот­римання однакових принципів централізації руху і побудови органі­заційних структур з верху до низу), в здійсненні додаткових функцій профспілок (організація вільного часу трудящих, участь у викорис­танні фондів соціального страхування, професійно-технічне навчан­ня, створення кас взаємодопомоги тощо)1.

Сучасна західноєвропейська модель профспілкової діяльності іс­нує здебільшого в країнах західноєвропейського співтовариства, що нині об'єднані в Європейський Союз, в якому вирізняють окремі ти­пи профспілкового руху:

• британський (Великобританія, Ірландія);

• романський (Франція, Італія, Іспанія, Португалія);

• германо-скандинавський (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Шве­ція, Норвегія, Данія, Фінляндія).

Британський тип профспілкового руху розвивався на тред-юніоністському підґрунті. У післявоєнний період відбулося еволюціонуван­ня у бік сприйняття соціал-демократичних, загальнореформаторських ідей.

У плані організаційної побудови спостерігалася тенденція до біль­шої централізації, консолідації руху. Поступово у формуванні проф­спілок відбувався процес переходу від вузькоцехової до виробничої основи, їх об'єднання.

Проте й нині британський профспілковий рух характеризується складністю і нечіткістю своєї організаційної структури. Можна виок­ремити щонайменше три типи тред-юніонів:

• цехові профспілки;

• профспілки загального типу, які об'єднують робітників і служ­бовців будь-яких галузей промисловості. Безпосередньо на під­приємствах такі профспілки своїх організацій не мають. їхні чле­ни стоять на обліку і сплачують внески за місцем проживання, де створюються місцеві первинні організації — відділення, що об'єд­нують членів профспілки, які працюють на всіх підприємствах цієї місцевості;

виробничі (галузеві) профспілки, наприклад, Національна проф­спілка вуглярів, Національна профспілка залізничників.

Різноманітнішими стають відносини профспілок з політичними пар­тіями, наприклад, лейбористською, яка у післявоєнні роки є найбіль­шою і досить впливовою. Британські тред-юніони продовжують за­лишатися колективними членами лейбористської партії (ЛПВ). На національних конференціях ЛПВ профспілки наділені більшістю го­лосів — близько 90 %. Політичні внески від профспілок становлять основне джерело доходів ЛПВ — майже 80 %, але відносини проф­спілок з ЛПВ продовжують мати поверховий характер. Партія від­сторонюється від дій профспілок, які пов'язані з проведенням страй­ків. Профспілки, проявляючи велику увагу до політики, продовжу­ють залишатися деідеологізованими.

Британські профспілки надають суттєвого значення участі у трипартизмі як на рівні галузей, так і на національному. Однак трипартизм у Великобританії не набув такої масовості, як у скандинавських країнах, Німеччині або Австрії.

Відносини тред-юніонів з державою та їх участь у трипартизмі ви­значаються політичною кон'юнктурою — залежно від того, перебу­вають при владі лейбористи чи консерватори.

Характеризуючи відносини "профспілкове керівництво рядові члени", варто зазначити, що вони зазнали негативних змін, — відбув­ся розрив і відчуженість між керівництвом і рядовою масою. Це, а та­кож особливості організаційної побудови породили досить специфі­чне явище в британському профспілковому русі — свого роду "пара­лельний юніонізм", який виник ще у XIX ст. — рух цехових старост (шоп-стюардів). Шоп-стюардів обирають безпосередньо на місці ро­боти: в цехах, депо, конторах, школах тощо — як правило, як не-звільнених представників трудових колективів. Останніми роками з'явилися "звільнені" шоп-стюарди, які зайняті профспілковими справами весь, або майже весь, робочий день. З 60-х років XX ст. шоп-стюарди здебільшого були офіційно визнані керівництвом тред-юніонів. Цехові старости виконують роль сполучної ланки між чле­нами профспілок конкретного виробництва і місцевим відділенням або окружними організаціями тред-юніонів.

Головна функція шоп-стюардів — повсякденний захист інтересів робітників і службовців у відносинах з адміністрацією (особливо у питаннях звільнення, зміни норм, темпу, організації роботи тощо), врегулювання трудових конфліктів, висунення вимог і проведення переговорів безпосередньо на місці роботи, а також на рівні підпри­ємства Германо-скандинавський типпрофспілкового руху. Після Другої світової війни у ФРН було відновлено профспілки, побудовано за ви­робничим принципом Об'єднання німецьких профспілок (ОНП), які увійшли до єдиного національного профцентру. Національні проф­спілки службовців і чиновників існують як автономні організації. Пі­сля об'єднання Німеччини на початку 90-х років XX ст. в країні з'я­вився ще один профцентр — Об'єднання вільних німецьких профспі­лок, яке діяло на території колишньої НДР.

Схожа структура організаційної побудови профспілкового руху існує в Австрії і Швейцарії — єдиний консолідований національний профцентр, який здійснює координаційні функції і об'єднує невелику кількість галузевих профспілок, що користуються значною автоно­мією у визначенні своєї політики.

Гнучкішими і менш формальними стають у післявоєнний період зв'язки профспілок із політичними партіями (соціал-демократичною). Профспілки Німеччини і Швейцарії вносять у свої статути положення про свою надпартійність, незалежність від політичних партій, підприємців і уряду, зберігаючи також тісні зв'язки з соціал-демократичними партіями. Під час правління соціал-демократичної партії функц­іонує Профспілкова рада, в межах якої виробляються загальні підхо­ди, програми дій, здійснюється координація діяльності профспілок і партії.

Попри це не можна вважати відносини між профспілками і пар­тією ідеальними. Німецькі профспілки, наділені достатньою само­стійністю щодо своїх політичних партнерів, досить часто дозволяли собі висловлювати незгоду з лінією партії.

Відносини з державою і участь у трипартизмі німецьких профспі­лок залежить, як правило, від періодів перебування при владі соціал-демократів. Система соціального партнерства дістала в Німеччині найбільший розвиток у другій половині 60-70-х років. У 1967 р. у ФРН був прийнятий закон про стабілізацію економіки, згідно з яким була запроваджена практика регулярних спільних консультацій федераль­ного уряду, профспілок і підприємців. Участь у них була добровіль­ною, а вироблені "орієнтири" — юридично необов'язковими. Справа в тому, що згідно з Конституцією ФРН уряд повинен забезпечувати за­гальні умови соціально-економічного розвитку, не втручаючись у та­рифні переговори підприємців і профспілок. Така практика трипартизму дістала назву "узгоджених дій".

Подальший розвиток подій у Німеччині поставив крапку в прак­тиці соціального партнерства в національному масштабі, яке про­довжувало свій розвиток на рівні галузей і окремих підприємств.

Скандинавські профспілки мають багато спільних рис з німецьки­ми: консолідовані національні профцентри із порівняно невеликою кількістю профспілок, які входять до їх складу; керівні позиції соці­ал-демократів у профспілковому русі й панування їх ідеології тощо. Особливе місце, яке займають скандинавські профспілки всередині цього типу профспілкового руху, зумовлено передусім їх ставленням до політики соціального партнерства. Система трипартизму в цих країнах дістала найбільший розвиток, що стало результатом єдиної, але досить суттєвої обставини — у цих країнах тривалий час при вла­ді були соціал-демократичні уряди, які змогли своїм активним спів­робітництвом із профспілками довести трудящим, виборцям перева­ги проведення такої політики.

Відносини скандинавських профспілок із соціал-демократичними партіями і державою (навіть у періоди, коли соціал-демократи не пе­ребувають при владі) на відміну від інших країн не мають кон'юнк­турного характеру. Відносини соціального партнерства стали орга­нічною складовою системи їх профспілкової діяльності.

Романський тип профспілкового руху. Історично склалося так, що в романських країнах, де до другого десятиріччя XX ст. пануючою моделлю профспілкової діяльності був анархо-синдикалізм, сформу­вався особливий тип профспілкового руху, який вирізняється деяки­ми специфічними рисами.

Відновлений наприкінці Другої світової війни у Франції та Італії й одностайний у своїх діях профспілковий рух незабаром розколов­ся на ряд відокремлених профцентрів, діяльність яких багато в чому відрізнялася.

У своїй організаційній побудові романські профспілки після падін­ня анархо-синдикалізму йшли шляхом створення виробничо-федера­тивних структур, відмовившись від цехового принципу. Але, як і сто років тому, профспілки Франції продовжують орієнтуватися голов­ним чином на кваліфікованих промислових робітників, що значно звужує їхню соціальну базу. Серед особливостей організаційної ді­яльності французьких профспілок можна назвати їхню "замкнутість" на традиційних галузевих орієнтаціях, відсутність намагання розши­рювати свої лави за рахунок залучення некваліфікованих робітників, а також з "нетрадиційних" галузей.

У відносинах "партії профспілки " існує специфіка, яка не має аналогів у світовому профспілковому русі. В умовах, коли політичні партії виявляють зацікавленість у пошуку союзників серед профспі­лок, які б стали їхньою опорою в робітничому русі, останні надають перевагу декларуванню своєї незалежності від партій, принциповому курсу на невтручання у політику, хоча в реальному житті продовжу­ють з ними співробітничати.

У своїх відносинах з державою профспілки Франції, на відміну від англосаксонських країн, тривалий період були практично позбавлені можливості впливати на політику держави. Цьому сприяло традицій­не для цієї країни одноособове вирішення всіх адміністративних пи­тань централізованим державним апаратом, регулювання ним всіх соціальних відносин без урахування думки профспілок. Таке стано­вище починає змінюватися у 50—70-ті роки, коли у Франції набуває масштабного розвитку колективно-договірна практика.

Особливо гостро постало питання про взаємовідносини "проф­спілка — держава" з приходом до влади лівих сил. У цей період від­булися радикальні зміни. Спочатку уряди лівих сил роблять декілька кроків назустріч профспілкам: надають велику матеріальну допомо­гу; запрошують представників профспілок до участі в міністерських радах, до розробки законопроектів; надають фіксований ефірний час на державних каналах телебачення та радіомовлення; розширюють права профспілок на підприємствах і в державних установах.

Однак після переходу уряду до політики "жорсткої економіки" (1982 р.) та особливо після виходу комуністів з уряду (1984) проф­спілки повертаються до попередньої моделі взаємовідносин з урядом і державою. її можна визначити як "конфронтаційну модель соціаль­ного партнерства".

У відносинах "профспілки — працедавці" останні традиційно на­магаються вирішувати питання виробничого і соціального порядку без консультацій з профспілками та без їхньої участі.

Французький профспілковий рух у своїй діяльності покладається здебільшого не на проведення переговорів і укладення угод (хоча і не заперечує цих видів діяльності), а в цілому надає перевагу більш ак­тивним методам (страйки, масові дії, маніфестації тощо).

Відносини "профспілкове керівництво рядові маси" в післяво­єнній історії складалися непросто. Французький профспілковий рух із самого початку був менш бюрократизований, ніж в деяких інших країнах (Великобританія, США), але з часом, коли профспілки все більше залучалися до роботи різних комісій, консультативних рад то­що, їхні функціонери почали втрачати зв'язок з рядовими членами, а останні відчули стосовно своїх організацій відсторонення. Таке стано­вище було особливо характерним для періоду лівих урядів: профспіл­ки висували свої пропозиції щодо вирішення глобальних економічних і соціальних проблем, не приділяючи належної уваги повсякденним питанням безпосередньо на робочих місцях у цехах.

Американська модель профспілкової діяльності. Має спільні риси з британським типом, характеризується своїми специфічними особли­востями, які виокремлюють її у світовому профспілковому русі.

Організаційна структура профспілкового руху США з самого по­чатку відрізнялась від інших країн. Американським профспілкам вдалося подолати вузькоцехову замкнутість, яка залишається харак­терною для профспілкового руху Великобританії.

Профспілковий рух США розвивався як централізована організа­ційна структура з чітко визначеними горизонтальними та вертикаль­ними зв'язками і національним профцентром, який був наділений ши­рокими повноваженнями (Американська федерація праці, створена в 1881 р. — АФП). Спроби організації паралельних профцентрів з ме­тою створення конкуренції АФП незмінно провалювались.

Одна з особливостей організаційної побудови профспілкового ру­ху США — міжнаціональний характер профспілок. Це означає, що американські профспілки мають членів і претендують на юрисдик­цію за межами США, а саме: в Канаді, Пуерто-Рико і Панамі. Тобто деякі профспілки США і названі країни мають спільне членство і ут­ворюють єдину організацію.

Основу організаційної структури американського профспілково­го руху становлять місцеві відділення профспілок. Вони є структур­ним статутним підґрунтям, на якому тримається вся профспілка. Де­які великі місцеві відділення мають більше членів, ніж нечисленні міжнаціональні профспілки. Місцеві відділення наділені значними фінансовими коштами — більша половина всіх профспілкових фон­дів. Вони можуть бути представлені у загальнонаціональних коміте­тах щодо переговорів з підприємцями і навіть мають право виноси­ти контракти на голосування у своїх організаціях, але не мають по­вноважень приймати незалежні рішення і виступати від свого імені. У відносинах "профспілки партії" американський профспілко­вий рух також має свою специфіку. У США немає сильних робітни­чих партій соціал-демократичного чи комуністичного типу. Тому досягнення мети і завдань, які ставить перед собою профспілковий рух США, асоціюється у свідомості членів профспілок з діяльністю більш ліберальної (з двох основних буржуазних партій) — демократичною партією, яку профспілки, як правило, підтримують на виборах. Цим участь профспілок у політиці не вичерпується. Особливості політич­ної системи США сприяли розвитку такого явища, як діяльність профспілкового лобі в конгресі, в законодавчих органах штатів або в міських муніципалітетах. Американські профспілки впливають та­кож на підбір керівного складу чиновників, особливо міністрів праці.

Ще однією особливістю американського профспілкового руху є його бюрократизм. Американські профспілки за традицією мають значний апарат управління і велику кількість оплачуваних праців­ників з вищою заробітною платою, ніж в інших країнах. Щодо прак­тики формування профспілкового апарату, то тут є схожість із бри­танською системою — в обох випадках призначення профспілкових кадрів відбувається зверху профбосами, а не шляхом виборів. Під час постійного спілкування профспілкового апарату з керівниками кор­порацій та урядовими чиновниками між ними складаються тісні сто­сунки. Все це сприяє ще більшому відстороненню між апаратом уп­равління і рядовими членами профспілок.

Американські профспілки, які мають великі кошти, забезпечують разом із компаніями фінансування пенсійних програм, вкладають кошти в соціальні проекти (наприклад, житлове будівництво), в бан­ки, страхові фірми і компанії. Об'єднані органи профспілок і корпо­рацій, де обидві сторони мають рівну кількість представників, розпо­діляють мільярди доларів пенсійних фондів.

Щодо політики соціального партнерства американські профспіл­ки багато в чому схожі з британськими тред-юніонами: визнаючи пе­реговори і укладення договорів (на рівні підприємств, галузей), вони намагаються підтримувати високий рівень мобілізаційної готовності до участі у страйку.

Ще одна характерна особливість діяльності АФП, яка вирізняє цей профцентр серед профспілкового руху інших країн, — широка і активна зовнішня експансія, головним чином у профспілковий рух країн, що розвиваються, з метою вкорінення своєї ідеології у проф­спілковий рух інших країн, створення організацій за своїм зразком і з чітко вираженим антикомуністичним спрямуванням і навіть вста­новлення свого контролю над профспілковим рухом окремих країн і регіонів. Для цього АФП виділяє сотні мільйонів доларів, отримуючи також кошти від різних державних фондів. У 1962 р. для підготов­ки профактивістів у країнах Латинської Америки профцентром США був створений Американський інститут розвитку вільних профспілок. Дещо пізніше аналогічні установи були організовані в Африці (Афро-Американський профспілковий центр) і в Азії (Азійсько-Американський інститут вільних профспілок). У 80-ті роки АФП надавала активну фінансову підтримку польській "Солідарності", діючи в тісному контакті з ЦРУ. Схожа структура з незрозумілим статусом вже функціонує і в Україні (Український інститут трудових досліджень і освіти).

Розглянуті вище моделі профспілкової діяльності та типи проф­спілкового руху не вичерпують всієї різноманітності моделей і типів, які існують у міжнародному профспілковому русі. Можна говорити про японську модель профспілкової діяльності, яка з'явилася у після­воєнний період, з її специфічною організаційною структурою (так званий фірмовий принцип побудови профспілок) і своєрідними фор­мами та методами боротьби ("весняні наступи"). Можна виокреми­ти африканський, латиноамериканський типи профспілкового руху, які також мають характерні ознаки і особливості.

 

3. Згідно з Конвенцією № 87 МОП до об'єднань робітників і підпри­ємців застосовуються однакові правові норми. Об'єднання підпри­ємців іноді трактують як "профспілки підприємців", специфіка яких у тому, що вони представляють і захищають соціальні та економічні інтереси наймодавців і складаються, як правило, не з індивідуальних осіб, а з окремих підприємств.

Підприємницькі організації розглядаються деякими авторами на Заході як правонаступники середньовічних гільдій, але на відміну від них — це добровільні асоціації, які представляють організації, що вільно конкурують одна з одною. Сучасні об'єднання підприємців почали створюватися пізніше, ніж профспілки, — на початку XX ст., а загальнонаціональні об'єднання ще пізніше (Франція — 1920 p., Ве­ликобританія — 1965 p.).

Підприємницькі організації виконують три основні функції:

функція захисту членських організацій — ця функція реалізується
через здійснення впливу на уряд (лобістська діяльність) та прове­дення діалогу з профспілками;

представницька функція інтересів підприємців — здійснюється в межах політичних структур, наприклад, шляхом надання експер­тної допомоги урядовим органам. Якщо в одних країнах (наприк­лад, у США, Японії) асоціації підприємців обмежують свої функ­ції представництва активністю у політичній сфері, то в інших (Скандинавські країни, ФРН, Франція, Бельгія, Італія) організації підприємців паралельно з політичною активністю виступають од­нією із сторін у колективних договорах;

інформаційна, консультативна функція — організації підприємців проводять обстеження, опитування, готують статистичні дані, ви­дають інформаційні, довідкові матеріали для менеджерів, прово­дять консультації та експертизи, надають підприємцям юридичну допомогу.

Структура підприємницьких організацій в кожній країні або гру­пах країн різна. У Скандинавських країнах, ФРН, Швейцарії, Ірландії створено організації підприємців двох типів. Одні викону­ють лише економічні функції (регулювання внутрішньої та зовніш­ньої торгівлі, збирання податків), а інші — тільки соціально-трудові. У Великобританії, Франції, Італії, Бельгії обидві названі функції виконує єдина організація підприємців (наприклад, у Великобрита­нії — Конфедерація британської промисловості).

У деяких країнах законодавча регламентація діяльності профспі­лок доповнена аналогічною регламентацією діяльності організації підприємців. Наприклад, британський Консолідований закон про профспілки та трудові відносини 1992 р. містить спеціальний розділ, присвячений організаціям підприємців. У ньому дається визначення таких організацій, встановлений порядок внесення їх в особливий реєстр, їхній статус, порядок володіння власністю, управління, фор­мування політичного фонду тощо.

На підприємствах багатьох західних країн поряд з профспілками функціонують органи представництва, які обираються всіма робіт­никами незалежно від профспілкової участі. Взаємовідносини проф­спілок і органів представництва трудових колективів, їх співробіт­ництво, вплив один на одного, розподіл повноважень та юрисдикції створюють суттєві проблеми як політичного, так і юридичного ха­рактеру.

З точки зору трудового права першочергове значення має розпо­діл повноважень між цими органами. У західній літературі переважає думка про те, що профспілки здійснюють передусім функції захисту, використовуючи для цього колективні переговори та страйки, а ор­гани представництва колективів підприємств відіграють роль інстру­менту співучасті робітників в управлінні, налагодженні співробітни­цтва з адміністрацією.

Форми організації та функціонування органів представництва трудових колективів є різними в кожній країні.

В одних державах існує лише один представницький орган колек­тиву (ФРН, Австрія), а в інших (Франція, Люксембург) на підприєм­ствах функціонують два органи представництва: орган трудового колективу та двосторонній орган, в якому беруть участь представни­ки колективу та адміністрації, а також профспілок (з правом дорад­чого голосу). Також є країни, де на підприємствах поряд з профспілками легалізовано двосторонні органи представництва персоналу, тобто органи, в яких беруть участь на паритетній основі представни­ки робітників та адміністрації (Бельгія, Данія, Норвегія).

Повноваження органів представництва колективів підприємств стосуються таких основних складових управління: економічна, роз­порядження робочою силою (кадрові питання) та соціально-побуто­ве обслуговування працівників. Ці повноваження охоплюють: право на інформацію, право на консультацію (право обговорювати дії адміністрації та пропонувати альтернативні рішення), право на участь у прийнятті рішень (попередня згода органу робітничого представ­ництва або, в деяких випадках, — право вето), повноваження щодо управління соціальними установами на підприємствах. Обсяг цих прав у кожній країні різний, але спільним є те, що найбільше прав органи представництва мають у вирішенні кадрових питань, в уп­равлінні соціальними установами і найменше — стосовно технічних та економічних проблем. Наприклад, виробничі ради ФРН серед сво­їх повноважень мають такі: встановлення часу початку та закінчен­ня робочого часу та перерв, режиму робочого тижня; тимчасове ско­рочення чи збільшення тривалості робочого часу; визначення місця та періодичності виплати заробітної плати; складання графіків від­пусток; організація роботи щодо попередження каліцтва та профе­сійного захворювання тощо.

Стосовно питань, які входять до повноважень представницького органу, адміністрація повинна діяти за погодженням із цим органом, а в разі відсутності згоди рішення виноситься на розгляд погоджу­вальної комісії з участю представників сторін та "нейтрального" го­ловуючого, а за відсутності згоди і на цій стадії— в суд.

Виробничі ради підприємств з більш як двадцятьма працівниками мають додаткові права щодо вирішення питань найму, звільнення та переміщення робітників. Вони полягають у тому, що рада має право вимагати від власника інформацію та накласти вето (у передбачених законом випадках) на рішення адміністрації.

Законодавче та колективно-договірне визначення повноважень ор­ганів трудового колективу в країнах Заходу відображає певний баланс сил та інтересів у галузі управління виробництвом: поєднання одноособовості, прав та повноважень власника, якому належить вирішаль­не слово у прийнятті принципових технічних, організаційних та еконо­мічних рішень, і залучення в тій чи іншій формі представників персо­налу до вирішення багатьох соціальних і кадрових питань.

 


Читайте також:

  1. Автономні утворення у зарубіжних державах
  2. Адміністративно-правовий захист об’єктів інтелектуальної власності
  3. Адміністративно-правовий захист права інтелектуальної власності
  4. Адміністративно-правовий спосіб захисту прав
  5. Адміністративно-правовий спосіб захисту прав
  6. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
  7. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України
  8. Адміністративно-правовий статус об'єднань громадян
  9. Адміністративно-правовий статус торговельного підприємства
  10. Аналіз зарубіжних концепцій менеджменту
  11. Антитоталітарні демократичні революції у країнах Східної Європи. Розпад Югославії. Об’єднання Німеччини
  12. Аудитор, його статус та сертифікація

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Інші прийоми проведення екскурсій | Основні частини технологічного процесу машинобудівного виробництва

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.011 сек.