Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ПРО ПРЕДМЕТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ

1. ЗАПОЧАТКУВАННЯ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

У 1859 році приват-доцент кафедри загального мовознавства Берлін-ського университету Г. Штенталь разом із філософом М. Лацарусом по чали видавати спеціальний журнал «Психологія народів і мовознавство». У своїй програмній статті «Думки про народну психологію» вони оголосили про зародження нової науки — науки про пізнання народного духу. Відтоді етнопсихологія почала розвиватися, завойовуючі нові країни і наукові напрямки, висуваючи та відкидаючи окремі гіпотези й цілісні теоретичні концепції, вдосконалюючи систему понять і розроблюючи нові методи дослідження.

Який же зміст вкладали засновники психології народів у це поняття? Вони вважали, що існує два різновиди наук: одні — вивчають природу, інші — дух. У природі діють одні закони — механічні принципи, закони кругообігу, в духовній сфері — інші. Тільки духу властивий прогрес, бо дух постійно творить щось, втілюючись у своїх продуктах. Однією з наук, що вивчають дух, є народна психологія. «її завдання — дослідити спе-цифічні способи.життя й форми діяльності духу в різних народів». Вона має встановити психологічну сутність народного Духу та його активності, відкрити закони, за якими відбувається внутрішня духовна діяльність етносів, дослідити засади, причини й передумови виникнення, розвитку й зникнення різних етносів.

Згідно з уявленнями Лацаруса і Штейнталя, народна душа має не- змінну субстанцію — дух племені, від якого й залежить її діяльність, а отже, історія народу. У їхній концепції народний дух не набуває конкретних рис, а є напівмістичним абстрактним феноменом.

Учені вважали, що народна психологія як наука складається з двох, частин — абстрактної та конкретної. Перша, тобто народно-історична психологія, має відповісти на питання, що є народний дух, яка його струк тура та найбільш загальні закони розвитку, безвідносно до конкретних народів. Друга — психологічна.етнологія — досліджує окремі народи як прояви цих загальних законів у дії. Джерелом пізнання в народній психології є «продукти» народного духу — мова, міфи, характер, релігія, звичаї та історія етносу.

Отже, Лацарус і Штейнталь намагалися вибудувати цілісну систему уявлень про нову науку — народну психологію, систему, яка мала багато методологічних недоліків; найсуттєвішим було ідеалістичне трактування народного духу, надання йому субстанційного характеру, що зробило його позаісторичним і напівмістичним утвореннями.

Другу серйозну спробу створити етнічну психологію зробив видат
ний німецький вчений, засновник експериментальної психології —
Вільгельм Вундт. «Душа народу», в уявленнях вченого, це не проста сума
душ окремих людей, а їхній специфічний взаємозв'язок і взаємодія, що й
створює нові, специфічні явища із своєрідними законами. Вони й є об'єк
том народної психології.

З погляду Вундта, народний дух — це вищі психічні процеси, що виникають у процесі спільного життя членів етносу, сукупний зміст душевних переживань,- відчуттів, прагнень. Дослідник заперечував ідею незмінної субстанційності народної душі Лацаруса й Штейнталя, що було безперечним прогресом порівнянно з його відомими попередниками.

Народний дух вивчається за допомогою аналізу конкретно-історичних продуктів культури народів: мови, міфів і звичаїв. Цей троїстий набір для автора не випадковий, бо за аналогією зі своїми уявленнями про індивідуальну психологію він і народну психологію намагається звести до троїстої структури: розуму (його аналогом у народній душі є мова), почуттів (міфи) та волі (звичаї). Мова, за Вунлтом, — початок і основна рушійна сила поезії та науки — містить загальні форми всіх уявлень народу, закони їхнього зв'язку; міф — основа релігії — вміщує в собі первісні народні уявлення, зумовлені почуттями та прагненнями; звичаї — це моральні принципи, що визначають напрямок дії, волі та бажань.

Концепцію В.Вундта разом з концепцією Лацаруса і Штейнталя часто об'єднують, включаючи до одного напрямку — психології народів. У сучасній літературі зазначається, що в межах цієї течії було поставлено численні проблеми етнічної психології, але через певні методологічні спрощення й недоліки цей напрямок загалом не виконав своїх завдань. Водночас варто наголосити, що це був перший напрямок, у межах якого намагалися створити цілісну систему етнопсихологічних уявлень, уперше означити предмет і методи науки, напрямок, що створив засади для становлення й розвитку етнічної психології наступними поколіннями.

2. ЕТНОПСИХОЛОГІЯ В США

В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX СТОРІЧЧЯ

На початку XX сторіччя центр етнопсихології перемістився в США, де її виникнення було пов'язане з іменем Ф.Боаса. У 1910 році він висту пив на ювілеї Кларкського університету, де були присутні З.Фрейд, К.Юнг та інші відомі дослідники того часу, з доповіддю «Психологічні пробле ми антропології», яка справила на багатьох велике враження і привер-нула увагу вчених і громадськості до етнопсихологічної проблематики. Праці учнів Ф.Боаса — М.Мід, Р.Бенедикт та ін. — заклали фундамент школи, відомої у світі під назвою «культура і особистість». Провідну роль в ній згодом почав відігравати А.Кардинер.

Ця школа почала реально існувати наприкінці 20-х —початку 30-х років, зінтегрувавши і надавши нового звучання ідеям Ф.Боаса, з одного боку (зокрема, ідеям культурного детермінізму: характер формується в результаті виховання), та положенням фрейдизму, з іншого (зокрема, положенню про те, що різні культурні типи особистості є результатом обмежених варіацій на підґрунті універсальних, інваріантних закономірностей індивідуального розвитку, зосередження особливої уваги на сексуальній сфері тощо). Від попередників-етнопсихологів вона відрізнялася:

• поверненням до індивідуальної психології, розробкою поняття «особистість» як первинної одиниці, що зумовлює структуру цілого;

• особливою зацікавленістю процесом формування особистості в ранньому дитинстві;

• особливою увагою до сексуальної сфери і перебільшенням її значення.

Основними теоретичними питаннями, що тоді розглядалися, були вивчення національного характеру, проблема розуміння та співвідношення норми і патології в різних культурах, аналіз значення раннього досвіду дитинства для формування особистості.

У школі було запропоновано теоретичну схему, яку можна подати в такому вигляді:

Первинні інститути —> Базова,особистість —> Вторинні інститути

Поняття первинних інститутів ототожнювалось з раннім досвідом дитинства і зводилося до режиму годування немовлят, способів купання; особливостей сповивання, заколисування і взагалі поводження з дитиною протягом перших років її життя. Вважалося, що вироблені певною культурою впродовж століть і усталені первинні інститути породжують таку особистість, яка відповідає цій культурі і потрібна для її продовження. Така особистість дістала назву «базової», нерідко її ототожнювали з поняттям національного характеру. Вважалося, що особистість повністю та остаточно формується в ранньому дитинстві і застигає в цьому стані назавжди — так культура впливає на особистість.

З іншого боку, втілення потреб базової особистості у формах мистецтва,релігії тощо (у психоаналізі все це трактувалося як певні засоби психологічного захисту, сублімації) відповідало поняттю вторинних інститутів і пояснювало, як особистість впливає на культуру.

Впровадження цих ідей на рівні конкретного дослідження можна проілюструвати на прикладі відомого представника школи «культура і особистість» Д.Горера. Звернувшись до проблеми російського національного характеру, дослідник вивчив практику поводження з малюками у росіян і дійшов висновку, що найголовнішими рисами їхнього характеру є пасивність, інертність, безініціативність. Свій висновок учений аргументував, зокрема, тим, що традиційний догляд за немовлям передбачав специфічний (дуже тугий) спосіб сповивання (у російській культурі навіть існував спеціальний сповивач — «свивальник»). Дитина, сповита у такий спосіб, зовсім не могла рухатися і взагалі проявляти будь-яку ініціативу, а оскільки так сповивали довго, то раннім її досвідом дійсно було обмеження будь-якої активності, що й певною мірою позначалося, як вважав Д. Горер, на її майбутній дорослій психічній діяльності та поведінці (пізніше критики назвали таку аргументацію «пелюшковим детермінізмом»).

Численні критики цієї школи наголошували на багатьох спрощеннях дійсності, характерних для її послідовників, як-то:

• фаталістичне трактування ролі раннього дитинства в розвитку особистості;

•зведення складних процесів соціалізації до окремих елементів догляду за дитиною;

• абсолютизація міжкультурних і. недооцінка внутрішньокультурних відмінностей між особами;

• ідея єдиної для всього суспільства структури особистості й от о т о ж н е н н я її з національним характером тощо.

Критичні зауваження щодо багатьох теоретичних положень і конкретних емпіричних досліджень спонукали представників школи певною мірою переглянути окремі ідеї. Зокрема, центральне поняття «базова особистість» було доповнене поняттям «модальна особистість», що дало змогу, диференціювати оптимальну для умов «даної культури структуру особистості} якої вимагає соціум, та реально виявлені в спостереженнях та експериментах статистично переважаючі конфігурації структури особистості (див. гл. «Категоріальний апарат етнопсихології» п. З.2.).

Після другої світової війни спостерігалася тенденція переходу від широких емпіричних досліджень до побудови узагальнюючих теоретичних концепцій. Значну роль в цьому відіграла монографія Хонігмана «Культура та особистість» (1954), у якій було зроблено спробу представити однойменний напрямок у вигляді методологічної основи етнопсихології США.

3. ПРОБЛЕМА ПРЕДМЕТА

ТА МЕТОЛІВ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX СТОРІЧЧЯ В СРСР

У середині 20-х років проблема предмета та методів етнопсихології набула певної гостроти і в СРСР. Уперше вона виникла ще в середині XIX сторіччя. Цікаво, що ще до Лацаруса і Штейнталя, а точніше в, листопаді 1846 року на других річних зборах Російської Географічної Спілки її дійсний член М.Надєждін, відгукуючись на заклик К.Бера до термінової організації етнографічних досліджень усіх націй та народностей Росії, виклав своє бачення цього питання. Зокрема, розглядаючи проблему
предмета та методів етнографії, він висунув ідею визначення ролі однієї з її галузей — етнографії психічної, тобто «дослідження всіх тих особливостей, якими в народах... характеризуються прояви «духовної» сторони природи людської — розумових здібностей, сили волі й характеру, почуття власної людської гідності, а отже, прагнення до безперервного самовдосконалення».

Згодом під керівництвом М.Надєждіна було розроблено програму комплексних досліджень, у якій, зокрема, передбачалося вивчати, народну психологію залежно від етнічної специфіки побуту, культури_,умов життя, сімейних відносин, виховання тощо. Понад 7000 примірників етнографічної програми було розіслано в усі регіони Росії (в тому числі, зрозуміло, і в Україну); 1848 року розпочалося інтенсивне збирання матеріалів. Незважаючи на те, що це дослідження проводилося за допомогою методичного і категоріального апарату етнографії, його матеріали та результати мають величезне значення також для етнопсихології, віддзеркалюючи початковий етап її розвитку.

Проблема предмета та методів етнопсихології була піднята, як зазначалося, ще в першій половині XIX сторіччя, але тоді вона ще не набула необхідної гостроти і значення. Пізніше один із активних діячів Російської Географічної Спілки К.Кавелін спробував обгрунтувати об'єктивний, на його погляд, метод, який передбачав вивчення психології народу за продуктами його духовної діяльності — фольклором, віруванням тощо (пізніше цю ідею реалізував у своїх працях В.Вундт). К.Кавелін писав: «Порівнюючи однорідні явища та продукти духовного життя у різних народів і в того самого народу в різні епохи його історичного життя, ми бачимо, як ці явища змінювалися, та визначаємо закони таких змін, що, в свою чергу, слугують матеріалом для вивчення законів психічного життя». Учений протиставив свого ідею програмі І.Сєченова, який виступив з досить гострою критикою, зазначивши, що ідея К.Ка-веліна несумісна з визнанням процесуальності психіки: виявити процес діяльності за її продуктами неможливо, а отже, такий підхід не має сенсу. У цьому поєдинку ідей метод К.Кавеліна зазнав поразки і не набув визнання і широкого розвитку в Росії та на Україні.

У 20-х роках XX сторіччя знову постало питання про предмет і метод етнопсихології. Було висловлено кілька принципово відмінних підходів до його розуміння. Найбільшу увагу йому приділив відомий філософ Густав Шпет, який першим у Росії почав викладати курс етнічної психології. Він же у 1920 році організував при Московському університеті перший у країні кабінет етнопсихології, який було закрито лише після звільнення Г.Шпета з університету з ідеологічних мотивів. Саме він надрукував у 1927 році працю «Вступ до етнічної психології», де у формі полеміки з В.Вундтом і засновниками етнопсихології М.Лацарусом і Г.Штейнталем виклав свої погляди на предмет і головний метод етнічної психології.

Етнічна психологія, на думку Г.Шпета, має бути описового, а не пояснювальною наукою, що зовсім не принижує її. Предметом цих описів, класифікацій та систематизацій є «типові колективні переживання», тобто всі соціальні явища —- мова, міф, наука, релігія тощо — викликають у народу відповідні переживання, незважаючи на те, що його окремі представники можуть суттєво відрізнятися один від одного і по-різному ставитися до цих соціальних явищ, — усе ж завжди можна знайти дещо спільне в їхніх реакціях, що й становить предмет етнічної психології. До того ж спільне, за Шпетом, це не середнє, не сукупність подібностей, завжди збіднена порівняно з деякими індивідуальними складовими. Спільне, в його розумінні, це «репрезентант багатьох індивідів», «тип» — у використанні цього терміна для характеристики героїв художніх творів.

Отже, на думку Г.Шпета, етнічна психологія має запозичити в етнології класифікацію соціальних явищ і поставити таке питання: а як це переживає народ конкретної епохи? Що він любить, чого боїться, чому вклоняється і т.п.? Г.Шпет, як і численні його попередники й сучасники, абсолютизував роль мови як джерела етнопсихологічних відмінностей, однак у межах розвинутого ним напрямку вивчення мови набуло особливого відтінку. Згідно зі Шпетом, воно зводиться до дослідження того, «як ставиться до мови як соціального явища певний народ у певний час».

Проти гіперболізації значення мови і з іншим баченням предмета етнопсихології виступив В.Бехтєрєв. Полемізуючи з В.Вундтом про необхідність вивчення міфів, звичаїв і мови як головних джерел етнопсихологічних знань, він зазначав, що такий аналіз «зовсім не є не тільки єдиним, а й навіть головним джерелом вивчення колективної діяльності». Він різко критикує не лише об'єкти безпосереднього дослідження, а й категоріальний апарат своїх попередників, усіх тих, хто проявляє, на думку автора, суб'єктивізм, говорячи про «народну душу», «народне почуття», «народний дух». В.Бехтєрєв протиставив їм свій погляд на психологію народів, вважаючи, що її має вивчати особлива наука — колективна рефлексологія. Для цієї науки не обов'язково вивчати міфи, звичаї та мову, бо мета її — «не стільки досліджувати племінні особливості психічної діяльності, що склалися під впливом низки історичних подій та умов клімату й місцевості, в яких певний народ живе і розвивається, скільки визначати суспільні настрої, суспільну творчу роботу й суспільні дії». Мова ж, а надто міфи та звичаї, що походять з давніх-давен, на думку автора, не можуть відігравати роль основного матеріалу для характеристики сучасного життя народу.

В.Бехтєрєв вважав, що кожна нація має свій темперамент і свої особливості інтелектуального розвитку, які спадкове закріплені, а отже, передаються біологічним шляхом. А «все інше, що характеризує націю, залежить від її суспільного життя та її устрою, що складався століттями» і, зрештою, може бути змінене.

У своїх працях В.Бехтєрєв одним із перших звертається до проблеми національної символіки. Згідно з його уявленнями, життя будь-якої групи, і народу в тому числі, сповнене символізму. Це не випадкове явище, бо «символ полегшує засвоєння складних співвідношень, заміщуючи їх
простішими і легко відтворюваними знаками,, які часто мають історичне значення». Символами може бути широке коло предметів та явищ, мова і жести, прапори й герби, подвиги історичних осіб, видатні історичні події тощо. Основна їх функцій — бути засобом узгодження колективної діяльності, а звідси вигниває і важливість тієї ролі, яку вони відіграють у житті народу.

Двадцяті роки — це час протиборства різних течій, концепцій, напрямків у психології. їхній вир поглинув і етнопсихологію. У Харкові, тодішній столиці України, де в той час найсильніші позиції займали рефлексологи В.Протопопов, І. Соколянський, А.Залужний та інші, також робилися спроби поєднати рефлексологію з етнопсихологією. Так, у1925 році на науковому засіданні Харківського інституту поширення природознавства Г.Шпітерс зробив доповідь «Культура і народна і творчість». Доповідач підкреслив, що «назріла потреба звернутися за' матеріалом для роботи з рефлексології до первісного джерела культурного розвитку — народного досвіду». Розмірковуючи над можливостями такого поєднання, Г.Шпітерс закликав звернутися насамперед до народних пісень, у яких зафіксовано «формулу висновків з природного експерименту». Він висунув ідею організації Інституту у справі вивчення народної творчості при АН України, яку підтримали інші дослідники.

Наприкінці 20-х років проблеми етнічної психології опинилися в полі зору культурно-історичної школи, на чолі якої стояв Л.Виготський. Як відомо, одна з основних ідей вченого полягала в тому, що психічна діяльність людини в процесі культурно-історичного розвитку починає опосередковуватися психологічними знаряддями. Таке опосередковування; що принципово перебудовує структуру психічної діяльності, дає змогу людині оволодіти своєю поведінкою. Розроблюючи і пропагуючи так зданий інструментальний метод, сутність якого полягає в дослідженні «поведінки та її розвитку за допомогою аналізу психологічних знарядь у поведінці та створюваної ними структури інструментальних актів», Л>Виготський наголошував, що головними сферами його застосування; є насамперед «галузь соціально-історичної та етнічної психології, що вивчає історичний розвиток поведінки, окремі його етапи та форми». У цьому контексті важливо зазначити, що під етнічною психологією він розумів «психологію примітивних народів», а відтак вважав, що необхідний порівняльний аналіз психічної діяльності «культурної» людини та «примітива».

Отже, предметом етнопсихології Л.Виготський вважав кроскультурні дослідження і насамперед міжетнічний, порівняльний аналіз психічної діяльності представників «традиційних» і «цивілізованих» суспільств, а головним методом етнопсихології — інструментальний. Розвиваючи цю ідею, вчений неодноразово висловлював думку про те, що між мисленням «примітива» та «культурної» людини є не лише кількісні, а й якісні |л розбіжності. «Примітив міркує не за допомогою понять, а за допомогою комплексів. Це найсуттєвіша риса, яка відрізняє його мислення від нашого», — наголошував Л.Виготський.

З позицій культурно-історичної концепції Л.Виготським наприкінці 20-х років було підготовлено програму науково-дослідницької роботи з педології національних меншин. Специфіка його підходу до вивчення дітей різних національностей полягала в тому, що всупереч прийнятим у ті часи тестовим дослідженням він пропонував поставити наголос на вивченні національного середовища, його структури, динаміки, змісту, всього того, що й визначає своєрідність психічних процесів. Це одна особливість пропонованого підходу — вивчення психіки дітей та порівняння її не з психікою «стандартної дитини», як було прийнято, а з психікою дорослої людини тієї самої етнічної групи, що вихована в тому самому культурному середовищі.

Ідеї культурно-історичного підходу було експериментально перевірено під час експедиції в Узбекистан (1931-1932 роки). Завдання психологів, очолюваних О.Лурія, полягало в аналізі соціально-історичного формування психічних процесів. Було висунуто і в результаті проведеного дослідження підтверджено гіпотезу про те, що зміни суспільно-історичного устрою, характеру суспільної практики і т.п. сприяли докорінній перебудові психіки узбеків, а саме переходу від неопосередкованих психічних процесів до опосередкованих форм психічної діяльності. Проведені групою О. Лурії дослідження пізнавальних процесів (сприйняття, мислення, уяви), а також самоаналізу та самооцінки виявили зміни як форми, так і змісту свідомої діяльності.

Матеріали цієї експедиції було опубліковано лише через 40 років. Гоніння на етнопсихологію, що розпочалися в 30-х роках, припинили процес її природного розвитку в СРСР на декілька десятиліть. Штучному гальмуванню не змогли запобігти навіть покаянні публікації в науковій пресі, які з'являлися тоді на її шпальтах, проникнуті класово-партійною фразеологією. Яскравим прикладом останніх може слугувати стаття Т.Баранової та С.Балабуєва «Питання конструювання національного тесту». Автори статті стверджували, що «тест має бути соціалістичним, пролетарсько-класовим за змістом і національним за формою», і закликали до нещадної боротьби з проявами лівого та правого ухилів при формуванні тестів. Автори детально розглянули приклади таких помилок, відчайдушно критикуючи і свої Попередні праці. Отже, розвиток етнічної психології на початку XX століття в Україні, Росії, як і в інших країнах світу, ознаменувався спробами визначення її статусу, предмета, методів, категоріального апарату і супроводжувався залученням професійних психологів до етнопсихології та проведенням перших польових досліджень. У 30-х роках складна суспільно-політична ситуація, а далі все більший ідеологічний тиск тези про «нову історичну спільноту» та деякі інші об'єктивні та суб'єктивні чинники не сприяли поширенню етнопсихологічних досліджень, В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, етнопсихологія була проголошена «буржуазною наукою», всі дослідження було припинено і протягом багатьох десятиліть сама згадка про неї здавалася крамольною.

4. СУЧАСНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ПРЕДМЕТ ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

З початком 60-х років пов'язані пошуки нових шляхів розвитку етнічної психології та широкі дискусії щодо її предмета. У 1961 році Ф.Хсю запропонував перейменувати школу «культура і особистість» у «психо-логічну_антропологію», аргументуючи тим, що ця назва менш громіздка і більш адекватна предмету. Його пропозицію було підтримано, але в процесі її обговорення проявилася неоднозначність уявлень про предмет і методи цієї науки. Нові підходи було накреслено в працях Хсю, М.Спіро, Д.Баркова, Ле Віна та інших учених, хоча більшість дослідників погоджувалися із запропонованим ще М.Мід формулюванням, згідно з яким предметом цієї науки є «вивчення специфіки мислення, дій та почуттів у різних культурах».

Важливою історичною віхою в розвитку психологічної антропології став VI Конгрес МКАЕН, що відбувся в 1973 році в Чикаго. Секція «психологічна антропологія» працювала під головуванням М.Мід і за матеріалами роботи випустила узагальнюючу збірку праць обсягом близько 2000 сторінок, де було представлено вчених з усіх куточків земної кулі. У 1977 році було засновано Товариство психологічних антропологів, яке почало видавати журнал «Етнос»; з 1978 року був започаткований «Журнал психологічної антропології» (пізніше його перейменували на «Журнал психоаналітичної антропології»).

Зараз в США триває відшліфовування уявлень і визначень предмета етнопсихології. Однак ця робота ускладнюється тим, що за кордоном співіснують кілька досить близьких, споріднених галузей: «етнічна психологія», «кроскультурна психологія», «психологічна антропологія» і, нарешті, «культурна психологія». Об'єкти їхніх досліджень перехрещуються, а відтак важко знайти чітку межу між ними.

Р.Шведер у останній монографії намагається окреслити специфіку кожної з цих галузей. Кроскультурну психологію він визначає як субдисципліну загальної психології. Вона поділяє уявлення загальної психології про принципову єдність законів і механізмів психіки. Користуючись методами загальної психології, кроскультурна психологія досліджує представників різних етнічних груп. Аналізуючи розбіжності в результатах, її прихильники йдуть двома теоретично можливими шляхами: одні стверджують, що вони зумовлені тим, що психічні процеси чи механізми, хоча вони й потенційно ідентичні, досягли у різних народів неоднакового ступеня розвитку. На їхній погляд, справа тільки в «дозріванні» цих внутрішніх процесів, для чого потрібні кращі умови, зокрема зовнішні стимули: іграшки, навчання, писемність тощо. Інші дослідники наполягають на тому, що вони ідентичні й зараз, а розбіжності зумовлені недосконалістю тестових процедур, які не дають всім етносам однаковою мірою проявити наявні можливості. Вихід вони вбачають у відмові від лабораторних досліджень та переході до природних спостережень, які не мають спотворюючого ефекту психологічного тестування і за яких усі внутрішні психічні процеси функціонують безперешкодно.

Як кроскультурна психологія є галуззю загальної психології, так_психологічна антропологія — галуззю антропології. Це й зумовлює її специфіку. Вона мало цікавиться поведінкою та психічними процесами, «препарованими» в лабораторії або в тестових дослідженнях, її матеріал – це ритуали, казки, народні вірування, ігри, звичаєве_ право та обряди. Класична психологічна антропологія, за Шведером, також підтримує постулат загальної психології про єдність психічних законів і механізмів. Однак загальна і кроскультурна психологія абстрагуються в своїх дослідженнях від оточуючого середовища, а психологічна антропологія — ні. Більше того, її аксіомою є те, що внутрішні духовні процеси с первинними, а їхня сила і вплив поширюються й на соціокультурне оточення, яке, аби бути життєздатним, має адаптуватися до психічних законів, що нав'язують йому певні форми; способи існування тощо. З цих позицій будь-яке культурне явище може інтерпретуватися або через систему бінарних опозицій людського мислення (Леві Строс, 1980), або через форми прояву такої відомої психоаналітичної універсали, як «комплекс Едіпа» (Стефенс, 1962; Спіро, 1983).

Етнопсихологія, з погляду Р.Шведера, взагалі полишає поза увагою психічну діяльність окремої людини. Етнопсихологія, в його розумінні, це субдисципліна етнографії та етносемантики. Це означає, що вона пов'язана з дослідженням розуму, душі, особистості лише як темами в народних віруваннях.

Культурна психологія, за Р.Шведером, синтезує риси загальної психології, кроскультурної психології, психологічної антропології та етнічної психології, позбавившись вад кожної з цих галузей. Головним її досягненням є відмова від положення про існування універсальних і головне — фіксованих законів психічного_життя. З погляду культурної психології.

Немає суто психологічних законів, як немає неопосередкованих стимулами подій. Психіка і культура взаємозалежні й створюються через діяльність унаслідок взаємовпливу.

Зазначені труднощі, пов'язані з визначенням предмета етнічної психології, характерні й для вітчизняної психології. Зараз існує три основних підходи в його розумінні.

• Перший напрямок нагадує кроскультурну психологію Заходу. Його прихильники вважають етнічну психологію галуззю загальної психології і, користуючись поняттями та методами останньої, вбачають свою мету у встановленні конкретних проявів, особливостей формування та протікання психічних процесів і станів у представників різних народів.

• Другий напрямок трактує етнічну психологію як галузь соціальної психології, що вивчає процеси міжетнічної та внутрішньоетнічної взаємодії на груповому рівні. Його відмінність від першогонапрямку полягає в тому, що в центрі уваги перебувають не окремі представники етнічних спільнот, а цілісні етнічні групи і принципи їхнього психогенезу, розвитку, взаємодії тощо.

• Третій напрямок пов'язує етнічну психологію з етнографією та зосереджується на особливостях культури (переважно духовної) певних народів і встановленні її взаємозв'язку з національною психологією.

І все ж, зрештою, при всьому різномаїтті поглядів на предмет етнічної психології об'єктивні етнічні відмінності психічної діяльності все ще існують як наукова проблема. Розв'язання цієї проблеми безумовно пов'язане з широкою програмою описових і констатуючих досліджень порівняльного характеру, але не вичерпується ними. Нам, поза всяким сумнівом, важливо знати як конкретні параметри протікання психічних процесів у представників різних етносів, таї і особливості динаміки психічної діяльності в умовах переходу від однієї культури до іншої,. Безумовно, науковий аналіз нагромадженого в таких дослідженнях матеріалу дасть змогу, врешті-решт, підійти до визначення більш-менш загальних законів функціонування індивідуальної та суспільної свідомості у їх етнічному аспекті, продемонструє географічно-просторові та національно-культурні виміри психічних функцій (переживання ілюзій сприйняття, систем цінностей тощо). Уже після виходу на цей рівень опрацювання матеріалу етнопсихологію можна вважати загальною науковою дисципліною, оскільки вона починає описувати загальні закономірності розгортання етноспецифічної психічної діяльності. Але набувши статусузагальності стосовно власного емпіричного матеріалу, етнічна психологія ще не досягає рівня теоретичної дисципліни, а отже, не перетворюється на власне ЗАГАЛЬНУ ЕТНОПСИХОЛОГІЮ. Останній перехід буде можливий лише за умови, коли етнопсихологія створить власну загальну концепцію явищ, які вона досліджує, тобто створить загальну концепцію формування етнічної специфіки психічної діяльності. Отже, загальна етнічна психологія — це наука про загальний механізм етнопсихогенезу.

Таке розуміння загальної етнопсихології дає змогу, в свою чергу, здійснити наступний етап дисциплінарного інституювання етнопсихологічної науки, тобто: довести її внутрішнє самовизначення до стану виокремлення — як певних протилежностей — загальної та прикладної етнопсихології.

Цілком зрозуміло, що визначивши загальну етнопсихологію як науку про загальний механізм етнопсихогенезу, на прикладну етнопсихологію ми покладаємо розгляд проблеми реалізації відповідних загально-концептуальних уявлень у різних сферах культурного буття етносу, пов'язаних з формуванням, функціонуванням і коригуванням етнічної свідомості. Серед таких сфер доцільно виокремити:

1) етнопедагогіку як систему етнотрадиційних уявлень і практичних заходів виховання дітей;

2) етноконфліктологію як систему народних засобів запобігання конфліктним ситуаціям різного рівня та їхнього розв'язання;

3) етнопсихіатрію як систему етнічних способів нормалізації відхилень, спричинених нервово-психічними захворюваннями, та коригування хворобливих новоутворень свідомості соматогенної природи;

4) етнопсихолінгвістику як систему знань про етнічні особливості мовно-розумового розвитку.

Оскільки в кожній із перелічених сфер ми стикаємося як з очевидною
залежністю практики етносу від особливостей психіки його представників, так і з фактами протилежного характеру, — тобто постійно наштовхуємося на діючий механізм етноспецифікації психіки, — остільки наше визначення етнопедагогіки, етноконфліктології, етнопсихіатрії та
етнопсихолінгвістики: як власне прикладної етнопсихології змістовно виправдане.

Список літератури

1. Барокова Т., Балабуев С. и др. Вопросьі конструирования национального теста // Сов. психотехника. — 1933. — № 1. — С. 47-53.

2. Белик А. А. Психологическая антропология. — М., 1993.

3. Бехтерея В. М. Коллєктивная рефлексология. — Петроград, 1921.

4. Бороноев А.О. Основні зтнической психологии. — СПб., 1991.

5. Вундт В. Проблеми психологии иародов. — М., 1912.

6. Кавелин К.Д. Собранис сочинений: Т. 3. Зтнография и ггравоведение. — СПб., 1900.

7. Лурия АР. Об историческом развитии познавательньгх процессов. — М., 1974.

8. Надеждин Н.И. Об зтнографическом изучении народности русской // Записки РГО: Кн. 2.— СПб, 1847, С. 61-116.

9. Сеченов И. М. Замсчания на книгу К.Кавелина «Задачи психологии» // Избр. философ. н психолог, произведенйя. — М., 1947, С. 179-219.

10. Шпет Г.Г. Ввсдение в зтпическую психологшо: Соч. — М., 1989, С. 475-575.

11. Шпітерс Г. Культура і народна творчість // Червоний шлях. — 1925, — №8.—С. 103-146.

12. Штейнталь Г., Лацарус М. Мисли о пародіюй психологии // Филологичес-кие записки. — Воронеж. — 1864. — Вьіп. 1, 2, 5.

13. ЗІімесіег К.А. ТЬІпкіп§ іЬгои^Ь сиііигез: ЕхресЧііопз іп сиКигаї рзусЬоІоду. — СатЬгісІбе, Ьопііоп, 1991.

Контрольні запитання

1. Де, коли й ким етнопсихологія була започаткована як самостійна наука? У чому полягає специфіка уявлень про етнічну психологію у її засновників?

2. Чим відрізняється розуміння предмета й методів етнопсихології В.Вундта?

3. Які основні ідеї й дослідження було запроваджено американського етнопсихологічною школою «культура і особистість»?

4. З чиїми іменами і з якими ідеями пов'язано зародження етнопсихології в Росії?

5. Дайте порівняльну характеристику поглядів Г.Шпста, В.Ьехтєрєвата Л.Ви-готського на предмет і методи етнопсихології.

6. Який зміст вкладається за кордоном у поняття «етнічна психологія», «крос-культурна психологія», «психологічна антропологія», «культурна психологія»? У чому відмінність між ними?

7. Сформулюйте сутність трьох основних підходів до визначення предмета етнічної психології у вітчизняній науці.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Плотность населения -	\|	При переходе из восьмеричной системы счисления в шестнадцатеричную и обратно, необходим промежуточный перевод чисел в двоичную систему.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.064 сек.