Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХХ СТОЛІТТЯ

1. Культурні традиції і новації кінця ХІХ - початку ХХ століття.

– - гуманізм українського неоромантизму;

– - світ в українському експресіонізмі;

– - авангард 1900-1910 рр.

2. Розвиток національної культури:

– - література і театр;

– - мистецький авангард та його доля;

– - українська культура - парадигма другої половини ХХ століття.

3. Національна культура в умовах нової України.

Українська культура кінця ХІХ – початку ХХ ст. розвивалася в складних історичних та соціальних умовах. І все ж вона залишалась тією сферою, в рамках якої відбувався розвиток національної самосвідомості. У кількох університетах, зокрема Львівському та Чернівецькому, було відкрито українські кафедри, які займались вивченням мови, літератури й історії України.

Починаючи від 1905 р. створюється мережа “Просвіт” на Наддніпрянщині. Активно працювали студентські громади. Формою поширення національного духу були багатолюдні маніфестації(як ювілей М.Лисенка у Києві, похорон Б.Грінченка, Л.Українки, протест проти заборони святкування 100-річчя народження Т. Шевченка тощо).

Єдиний орган української думки на східній Україні – журнал “Киевская старина» (до 1907р. виходив російською мовою) містив на своїх шпальтах численні праці з різних ділянок історії, археології, літератури.

У Львові 1892 р. виникло Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), завданням якого була організація систематичних досліджень в галузі українознавства.

Тенденція до національного самовизначення позначилась на дослідженнях з фольклористики й етнографії. За безпосередньою участю І. Франка та В. Гнатюка видано 46 томів “Етнографічного збірника” і 22 томи “Матеріалів до українсько-руської етнології”. У літературі зв’язок з фольклором простежується на всіх рівнях – од відтворення особливостей народного світобачення, побудови творів за канонами народного мелосу до фольклорної символіки. М.Коцюбинський(1864-1913рр.) у повісті “Тіні забутих предків”, спираючись на народні вірування гуцулів, створив окремий світ з мавками “чугайстром”, “мольфаром”, “щезником”.

Осягнення художньої структури українського народного живопису надало національного забарвлення творчості М.Жука, В.Кричевського, М.Бойчука. Геометричний розпис подільських хат, астральні знаки писанок, магічні коди візерунків плахти, світобудові композиції хат, посуду, скринь, печей, народних картин – загалом, вся життєва сила селянського мистецтва своєрідно озвалася в експресивних композиціях українських художників-авангардистів К.Малевича, В.Єрмілова, Д.Бурлюка, О.Богомазова.

Майстри модерну в архітектурі теж надихались українським народним будівництвом, ужитковим мистецтвом. У будинку полтавського губернаторського земства (арх. В.Кричевський) з його високим дахом, двома вежами творчо трансформовано художню структуру дерев’яної цивільної архітектури України ХVII–XVIII ст. Характерним є малюнок віконних та дверних прорізів, звужених у горішній частині. Черепична покрівля, керамічні кахлі й декоративні розписи свідчать про уроки народного будівництва.

Поширенню ідеї національного відродження серед широких громадянських кіл сприяв розвій українського театру. Сценічне мистецтво продовжувало розвиватись на міцних традиціях корифеїв національного театру. М.Кропивницький, М.Старицький, М.Заньковецька, Г.Борисоглібська активно виступали як автори і режисери.

Цей період був також часом ознайомлення світової громадськості з кращими надбаннями української культури. Всесвітнє визначення здобуває співачка С.Крушельницька (1873-1952рр.), яка виступала на сценах найвидатніших театрів Європи. Композитор, визначний диригент О.Кошиць(1876-1944рр.) виступив одним з організаторів Української Республіканської капели, концертна подорож якої по країнах Західної Європи та Америки користувалася великим успіхом.

* * *
* *

Теоретичну обґрунтованість і художню систематизованість української культури кінця ХІХ – початку ХХ ст. значною мірою забезпечила діяльність покоління, яке І.Франко називав “молодою Україною”.

Криза народницького – позитивістського догматизму породила наприкінці ХІХ ст. один з основних конфліктів новітнього типу світовідчуття. Витоки цього конфлікту знаходимо ще в антропоцентризмі європейського Ренесансу та постренесансу, який спорудив безмежну віру у людські можливості, у те, що індивід має право і навіть обов’язок перебудувати все довкола себе за своїм розсудом, оскільки людина є центром Всесвіту. Могутній творчий потенціал цієї ідеї мав зворотний бік: людина залишилась наодинці з космічною прірвою світобудови, і наступав трагічний персоналістський злам.

Покоління “молодої України” прагнуло розв’язати цей конфлікт. Освоєння нового змісту епохи йшло через переосмислення і трансформацію романтичної концепції світобачення, оскільки вона найбільш відповідала добі відчуження людини від своєї людської сутності.

Неоромантична гуманістична концепція формувалась у творчості письменниці О.Кобилянської (1863-1942рр.). ЇЇ герої – Олена з повісті “Людина”, Наталка з повісті “Царівна”, Тетяна з повісті “В неділю рано зілля копала” – мають надміру вразливе серце, горду і мрійливу душу, належать до того самого світу людських моральних високостей, що його поетизують неоромантики. Їх життя є постійним зіткненням зі світом лицемірства, духовної ницості, “здорового глузду”. У побудованому О.Кобилянською ідеальному світі повноти життєвої і творчої реалізації особистості жінка стає Людиною – Царівною своєї долі.

Неоромантична концепція двох світів – ідеального й реального, мрій та буденності – відчувалась і в споглядальних настроях камерної “опери - хвилинки” М.Лисенка “Ноктюрн”.

Естетизм художньої свідомості покоління неороманитків виявився також у архітектурі як у виді мистецтва, що найбільше відображає мистецьку світомодель. Поява залізобетону та металевих конструкцій дозволили перекривати велетенські просторові об’єми, урізноманітнювати форму віконних прорізів та видобувати з примхливих конфігурацій і контрастів фактур нові декоративні та художні ефекти. Намагання на цій основі виробити оригінальну декоративну систему, естетично осмислити конструкції й матеріали втілилось у стилі “модерн”, що виник і як реакція на попереднє еклектичне будівництво.

Модерн на зміну ордерній тектоніці, що чітко розділяє несучі й несені елементи конструкції, пропонує новий принцип плавних переходів форм, асиметрії об’ємів, гнучких рослинних форм. Парадигмою стала сплетена з лози хатина замість доричного храму. Головний нерв модерну – культ краси в її романтичних, загадкових, мрійливих, ідеальних аспектах.

У мало не фантастичному “будинку з химерами”(по вул. Банківській у Києві) архітектора В.Городецького уподібнення довершеній органічній формі виражено у сполученні скульптурно трактованих об’ємів, у плавності переходів конструкцій у горельєфи, в утвердженні принципу вільної асиметрії, образній поліфонії фасадів(суворий середньовічний донжон, кам’яні джунглі, морське царство). Подібні бачимо в архітектурі видатного сучасника Городецького – каталонця А.Гауді. Разом з тим архітектурна композиція тяжіє до монолітності, асоціації з замком, який символізує принцип недоторканості приватного буржуазного дому.

Краса, до якої новітні українські митці так тяжіли, але не знаходили у реаліях тогочасного буття, вимагала мандрів в її пошуках. Тому й архітектура 1890-1900-х рр. становила собою своєрідний путівник по різних історичних епохах та країнах. Героїко-громадянський пафос будівлі колишнього Київського художньо–промислового й наукового музею (нині – Державний музей українського образотворчого мистецтва) архітектора Городецького в античних формах заступав мавританський стиль його кенаси в Києві. Вертикальне устремління готичних форм Миколаївського костьолу (того ж автора) поступалось місцем раціональним формам французького класицизму ХVII ст. у будівлях харківського архітектора О.Бекетова (будинок колишнього комерційного училища, юридичного інституту, колишнього Земельного банку тощо). Образна ремінісценція французького Відродження в архітектурі Оперного театру в Києві (арх. В.Шратер), романському стилеві корпусів Київського політехнічного інституту (арх. О.Кобелєв, Г.Кітнер, О.Вербицький).

Тогочасний живопис про свою переорієнтацію у рамках неоромантичної концепції заявив відомим “Портретом дівчини у червоному капелюсі” О.Мурашка з її поетичним утвердженням непереможної вітальної(червоний колір) енергії. Художник звертає свій погляд на те, що є безумовно позитивним завдяки своїй красі. Моральне і довершене – це те, що красиве.

Зміна критичного аналізу поетичним синтезом вимагала відповідної художньої форми. У малярстві це позначалось автономізацією барви як виразу духовної субстанції, експресивною динамічністю ліній, знаковістю групування декоративних площин, в архітектурі – асиметрією просторових об’ємів, гнучкою пластикою тектоніки, вишуканою декоративністю, примхливою світлотіньовою грою, у музиці – частими ладо-гармонійними відхиленнями, у театральному мистецтві – символічністю мізансцен, побутових деталей, експресивною окресленістю акторської гри, у красному письменстві – суб’єктивізмом стилю, психологізмом, змістовою насиченістю самого словесного ряду тощо.

* * *
* *

У рамках новелістики відбувалось визрівання в українській культурі 1890-1910-х рр. експресіоністського світобачення. Неоромантизм з його прагненням прозирати духовне й абсолютне крізь зовнішнє і мінливе, проникати в глибинні стани душі людської, психічні конфлікти і пристрасті підготував грунт для складення такої художньої концепції. Їй під силу було передати відчайдушне відчуття самотності людини у ворожому їй світі, соціальної відчуженості, яке на зламі ХІХ ст. стало постійним супутником мислячої особистості (ці настрої відчуженості і зневіри яскраво втілені у повісті О.Плюща “Великий в малім і малий у великім”). Саме в межах експресіонізму були порушені загальнолюдські, вічні, екзистенційні проблеми буття, життя і смерті, болю й страждання.

Влип експресіоністської концепції на препарування теми болю, страждання як закономірного прояву життя (в твердженні поета П.Карманського “Все пусте – святий лиш біль”), засвідчує повноту буття в умовах вічної плинності часу, не знищує людину, а, навпаки, відроджує її (біблійна тема “кінцем радощів буває печаль” в опері Б.Яновського “Суламіф”). Звідси спокійне ставлення до проблеми смерті (картина О.Новаківського “Дві баби роздумують над смертю”). У В.Стефаника, якого канадська дослідниця О.Черненко вважала провідником експресіонізму на українському ґрунті, смерть виступає як визволення духу з в’язниці тіла(новели “Стратився”, “Шкода”).

* * *
* *

На зламі ХІХ і ХХ століть утворилась нова модель світобудови, що уявляється цілісною динамічною структурою. Вже А.Ейнштейн у теорії відносності дав чітке визначення єдності часу та простору. Все це знайшло відображення в ідеях В.Вернадського, основу ноосфери якого складають континуальні потоки знань. Останні знаходяться поза людиною, однак не поза людством. На противагу новочасному антропоцентризмові утвердилось некласичне бачення об’єктів.

Поліфонізм світобачення перемістив акцент з людини як індивідуального, неповторного мікрокосмосу на людство в цілому. Особистість в такому випадку стала сприйматись як представник людства, “родова” людина, здатна відповідати за події космічного масштабу. В “Я” міститься мудрість Всесвіту, у мистецтві живе світова енергія з її нескінченною метою...”Художник є пензлем світової картини”, - читаємо у малярській декларації К.Малевича.

Втрата віри в красу, ідеально – духовні первини особистості, матеріалізація туги, поетизація суму, страждання, болю набували вселенського звучання. Вони окреслюють характер творчості молодих талантів галицької України(Б.Лепкий, В.Пачовський, П. Карманський та ін.), що входили до угруповання “Молода Муза” (1906р.). До нього тяжіло чимало молоді, яка творила в різних галузях мистецтва: композитор С.Людкевич, скульптор М. Паращук, живописець І.Северин, скрипаль і маляр І Косинин.

Екзистенціальним болем й водночас планетарним викликом сповнені вірші Б. Лепкого з їх образом людини-атома, яка немов човен на блакитних хвилях океану Всесвіту (“чимраз до неба ближче, чимраз дальше від землі”). Дрібну буденщину, що навіює один лиш смуток у серце, заради вселенських просторів полишає ліричний герой поета П. Карманського.

Космічним пориванням означена творчість наддніпрянських письменників (М.Вороний, А. Кримський, М. Філянський, М. Чернявський, Х. Алчевська, Гр. Чупринка та ін.), які входили до “Української хати”(1906 р.), заснованої при однойменному журналі. Їх поетичний простір утворений настроями злетності, тяжіння до неба, земними виявами реального Космосу – сонцем, грозою, блискавкою тощо, уявленнями про Всесвіт, що руйнується й відроджується.

Україна мала ряд пріоритетів у розбудові образотворчого авангарду. Тут з’явився перший абстрактний твір-малюнок В.Кандинського на обкладинці каталогу “Салон Іздебського 2”. Київський художній інститут на той час уславився у Європі як український Баухауз – осередок практики й теорії новітнього мистецтва. Своїм походженням, самосвідомістю, національною поетикою пов’язані з Києвом, Львовом, Харковом, Одесою брати Д. і В.Бурлюки, К. Малевич, що вважав себе українцем, професор Київського художнього інституту М. Татлін, засновниця української школи конструктивістської сценографії О. Екстер, талановитий скульптор О. Архипенко.

Зовсім в іншій площині розгорталась у перші десятиріччя ХХ ст. творчість М. Бойчука, який пізніше створив українську школу монументального живопису (20-30-ті рр.), значення якої виходить за регіональні межі. М. Бойчук прагнув віднайти у високій духовності візантійської та давньої української ікони підґрунтя для розвою великого синтетичного стилю новітнього монументального мистецтва. Стародавнє монументальне мистецтво виявилось плідним джерелом монументального стилю і щодо змістовності образів з їх зверненістю до національних перлин. Таким є тужливий “Плач Ярославни”, котрий сприймається у контексті національної ідеї, реалізованої в традиційному матріархальному образі, як своєрідний парафраз славетної “Трійці” А. Рубльова або ж традиційно зображуваної богині Берегині. На жаль, кількість зображених творів М.Бойчука та його послідовників не дає можливості уявити цілісну картину їх діяльності на поч. ХХ ст., тим більше, що її розвій належить 1920-30 рокам.

Таким чином, цілісність цього періоду ґрунтується на ідеї національного й соціального відродження на засадах культуротворення.

* * *
* *

Що так потужно підживило сплеск нашої вітчизняної культури у 20-х рр. ХХ ст., що здобуло Українського ренесансу? Передусім, звичайно, багато важили стартові умови, які вона мала завдяки величезній плідній роботі попереднього покоління української інтелігенції. Найважливішим стали нові історичні реалії - хоч і недовга, але власна державність у формі Української Народної Республіки.

Всеоб’єднуючим науковим осередком стала Українська Академія Наук. Першим її президентом став академік В.Вернадський. З Академією в перші роки її існування пов’язана діяльність таких відомих вчених, як природознавець В.Вернадський, історик Д.Багалій, економіст К.Воблий, математик М.Крилов , геолог П.Тутковський , хімік В.Шапошников, археолог і етнограф М. Біляшівський та інші.

Як приклад плідної роботи в ці часи можна назвати історико-філологічний відділ Академій наук. До різних комісій відділу входили молоді поети-неокласики і науковці М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара. Всі вони мали відношення до “Комісії для складання біографічного словника українських діячів”. Нею керував з 1920 р. – від часу заснування – академік М.Василенко, пізніше академік С.Єфремов (згодом репресований).

Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше пореволюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Українська мова, що зазвучала в школі, в установі, в державних документах і офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміливим життєвим планам.

* * *
* *

На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін в Україні після 1917 року з’явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл. Таке розмаїття мистецького життя було пов’язане і з проблемою “вростання” інтелігенції в нове життя.

У перші пореволюційні роки мала місце певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Так, продовжували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Директорії видання – “Літературно-критичний альманах”(до 1918р.) і журнал “Музагет” (єдиний номер його вийшов 1919р.), які присвячувалися наймодернішим творам. Водночас існує й багато виданнь, присвячених новій революційній літературі – журнали “Мистецтво”(1919 – 1920 рр.), “Шляхи мистецтва”(1921-1923 рр.), збірники та альманахи “Червоний вінок”(1919 р.), “Гроно”(1920 р.) тощо. Всі ці видання були, по суті, головною трибуною, де письменники могли реалізувати своє прагнення творити нову літературу рідною мовою.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок – своєрідних “громад”, які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник “Плуг” – спілка селянських письменників. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників “Гарт”.

Активними членами “Плугу” були С. Пилипенко (голова), А. Головко, Н. Забіла, П. Панч та ін. До “Гарту” належали В. Еллан-Блакитний(голова), В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін.

Які конкретні літературні авторитети і які естетичні програми стояли за цими спілками? Так, український символізм яскраво виявлений у раннього П. Тичини, а також у Є Плужника та ін. Але цей напрям виявився недовгим, поет В.Бобинський писав 1922р.: “Ніхто із творців символізму в українській ліриці не залишився йому вірний... його представники, опанували його, пішли шукати нових цінностей у скарбниці нашої багатої та звучної мови”.

Довгочаснішим виявилося життя українського футуризму, що згодом став називати себе “українським лівим фронтом”. Відомо, що крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву. Скептицизм щодо надбань культури минулого виявляє в своїх віршах і теоретичних деклараціях талановитий поет М.Семенко. Футуристи виявили себе відкритими красі динамічної, жорсткої, позбавленої традицій, нової соціальної реальності. І невипадково їх твори часто сповнені революційною романтикою. Як хвала революційній бурі сприймалися поезофільми та ревфут - поеми “Тов. Сонце”, “Весна”, “Степ”(1919 р.) М. Семенка. Ліва група з лідером В. Поліщуком, починаючи зі збірника “ Гроно”, проповідувала “спіритуалізм – динамізм” як творчий метод, а пізніше в очолюваному цим поетом “Авангарді” обстоювала конструктивістські принципи творчості.

Група неокласиків включала визначних майстрів слова – М. Зерова, М. Драй-Хмару, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта. За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Класична тенденція ловити вічно суттєве відповідала складові розуму й таланту всіх поетів - неокласиків: М. Зерова (збірка “Калина”), М. Рильського(збірка “На білих островах”), М. Йогансена (збірка “Революція”). Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового(передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами.

Революційно-романтична тема захопила більшість поетів, їм імпонувала буремність доби, її розмах. Тому й писалися В.Сосюрою такі поеми, як “Червона зима”. “Навколо”, вірші “Удари молота і серця” В. Еллана-Блакитного, поема “В космічному оркестрі” П.Тичини та ін.

Українські радянські прозаїки вели свої творчі шукання у різних напрямках. Пишеться “велика” проза – соціально-побутові повісті та романи, історичні, історико – революційні, “виробничі”, пригодницькі, науково-фантастичні тощо.

Нові теми, нові ситуації, нові герої бачилися різними художниками по-різному, як і належить розвинутій культурі. Ми маємо в ці часи намагання реалістично-образного осмислення нової дійсності у А. Головка (“Бур’ян”), П. Панча (“Голубі ешелони”), І.Ле (“Роман міжгір’я”), Ю. Яновського (“Майстер корабля”). Їм певною мірою протистояла “експериментальна” (і в жанровому, і в стильовому розумінні) проза М. Йогансена ( “Подорож ученого доктора Леонарда”), Г.Шкурупія (“Двері в день”), Д. Бузька (“Голяндія”).

Під кінець двадцятих років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з’являються перші фільми геніального режисера О.Довженка – “Звенигород”, “Арсенал”, “Земля”. В Україні твориться новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру – Л.Курбас. Реформатор театру розірвав рамки певного провінціалізму, що був властивий українській сцені на початок ХХ ст., бо цензура не дозволяла ні постановок світової класики, ні нової драми, і вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену. Згадаємо лише один факт: макети мистецького об’єднання “Березіль” – дітища Л.Курбаса – одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925р. в Парижі.

Першою програмною режисерською роботою Л. Курбаса стала вистава “Цар Едіп”. Вона була не лише театрально-революційною, а й полемічною відносно двох бачених режисером європейських постановок десятих років. Іншою експериментальною виставою були “Гайдамаки” за Т.Шевченком. Хоча змістом вистави стали криваві події Коліївщини, театр уник натуралістичного зображення жорстоких катувань. “Гайдамаки” були показані вперше у березні 1920р. на сцені Київського оперного театру. Вистава мала нечуваний успіх. Вона важлива й тим, що в ній Курбас закріпив ряд нових режисерських положень.

Новий український репертуар в театрі “Березіль” пов’язаний з драматургією М.Куліша. Переломною, справді епохальною стала вистава “Народний Малахій”. Тут багато яскравої театральності, бутафорії. Драматургічне трактування теми України та її культури, яке запропонував Куліш у “Народному Малахаії”, було близько Курбасові.

Великий розголос мала й прем’єра п’єси І Микитенка “Диктатура”(1930 р.). Але на видатного режисера вже насувалися хмари. Почалися атаки на “Березіль”, які завершилися вимогами від Курбаса зректися його колишніх “помилок”. Курбас відмовився. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках.

* * *
* *

Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Якщо стиль модерн був викликаний неприйняттям індустріалізації та урбанізації, то авангард пов’язаний з цими процесами органічно – він є прямим породженням нових ритмів життя, прискорених темпів змін, величезних, емоційних та психологічних перевантажень – і загалом світу, в якому панують катаклізми, а людина втрачає узвичаєну точку опори.

Історію авангардного живопису в України (як і в усьому світі) можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907 – 1914 рр. Світова і громадянська війни перервали певною мірою цей процес. Другий період починається з 1920 р., коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живопису, архітектурі.

Молоді майстри стали в Україні першим загоном авангарду, підтриманим більшістю студентства Києва і Харкова. Творча молодь гуртувалася навколо художника (пізніше професора Київського художнього інституту) О.Богомазова і його соратниці О. Екстер - апостолів українського кубофутуризму. Термін “кубофутуризм” виник з назв двох живописних напрямків : французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Звільняючись від прямого наслідування натури, художники одержали певну свободу по-своєму інтерпретувати світ.

Першу виставку нового мистецтва в Україні, названу “Ланкою”, за спогадами художника Д.Бурлюка, громадськість не сприйняла, а критика “зухвало обілляла брудом”.

Художник О.Богомазов – поет за світовідчуттям і аналітик за складом мислення - створив десятки картин, акварелей та рисунків, в яких відчутний подих різних течій початку століття – експресіонізму, неопримітивізму, абстракціонізму. Та будучи прихильником та теоретиком кубофутуризму, він пише трактат “Живопис і елементи” – блискучу теоретичну розвідку про те, як темп і ритм зовнішнього життя перекладається художньою особистістю на мову живопису. Як і всі кубофутуристи, Богомазов віддає перевагу урбаністичним сюжетам ( “Потяг”, “Базар”, “Київ. Гончарка”).

Яскравою художньою особистістю був К.Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв’язків з нею. Бажаючи виразити “чисте”, незалежне від матерії духовне буття, художник мав відмовитися від земних “орієнтирів”. Він теоретично обґрунтував своє розуміння твору мистецтва як самостійного планетного світу. Важно сказати, що означають відомі квадрати - чорний, червоний, білий? А хрест, а коло? Можливо, в них ті психологічні архетипи, що лягли колись в основу таємничої мови українських орнаментів, ті “езотеричні” знаки, якими кодувався діалог людини з космосом у прадавні часи, що й стало, зокрема, мотивом вишивок на рушниках чи візерунків килимів, писанок. Недарма свій “Червоний квадрат” 1915р. Малевич характеризував як “живописний реалізм селянки у двох вимірах”.

Безпосередніми учнями майстра у Києві, що багато працювали в напрямку можливостей кубізму, конструктивізму, супрематизму, були О.Хвостенко -Хвостов (“Cresсendo” з рухливих кольорових конструкцій), В. Єрмилов (оформлення площ і вулиць Харкова). Новітнє мистецтво творили В. Пальмов (“Рибалка”, “Дачники”); Н. Редько ( цикл “Електроорганізми”). Кубофутуристами тією чи іншою мірою були М. Лисицький ( “Композиція”), Д. Бурлюк (“Козак Мамай”, “Жнива”), А. Петрицький (“Ексцентричний танок”). “Футуристичний портрет” написав і один із творців стилю “модерн” Г. Нарбут.

Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістю М. Бойчука. В основі естетики тогочасного монументального живопису – уникнення зайвих деталей, випадкових, не характерних ракурсів; схематизація, простота, сила і – з почуття віри – велич; зверненість до національних перлин та авангардність художньої мови, яку можна назвати конструктивізмом. Обдарованими “бойчукістами” виявили себе В. Седлер, І. Падалка, М. Рокицький, М. Юнак, О. Павленко.

Твори “бойчукістів” 20-30-х рр.: розписи Червоноармійських луцьких казарм, оформлення Київського оперного театру до 1 Всеукраїнського з’їзду Рад, Київського кооперативного інституту, Всеукраїнського селянського санаторію ім.ВУЦВК на Хаджибеївському лимані і Харківського Червонозаводського театру – перші в усьому радянському мистецтві значні монументальні ансамблі.

Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор - кубофутурист О.Архипенко (1887 – 1964 рр.). З 20-річного віку він жив і працював за кордоном, завоювавши всесвітнє визнання, титул “генія скульптури”. Скульптор постійно експериментував, створюював абсолютно новаторські речі. У мистецтві, вважав Архипенко, слід уникати конкретності, щоб упоратися з такими абстрактними елементами, як символ, асоціація і відносність. Тому й уникав етнографізму. Лише окремі деталі одягу персонажів чи характер орнаменту мають національну забарвленість у скульптурах “Жозефіна Бонапарт”. “Стародавня єгиптянка”. Ритми різних часів і народів, але й українські історичні глибини даються тут взнаки: магія трипільської культури (фігурки з птахоподібними головами), мотив мозаїк Київської Русі (“Рожевий торс на мозаїчному тлі”), впливи українського бароко.

Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. 10-20-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ.

* * *
* *

Розстріляне українське відродження 30-х років, низка гучних процесів, політичні заслання, етноцид і штучний голодомор, керований урядом, спотворили національну свідомість народу. Німецька навала змусила народ консолідуватись у боротьбі проти агресора й визначила на певний час провідну проблему художньої культури. Твори перших воєнних років мали багато в чому документальний характер, відбивали реалії воєнної дійсності (“Подвиг сержанта Якова Приходька” Ф.Самусєва, “Корсунь-Шевченківський” М. Базилева, “Ми знову на Шипці” В.Любчика та ін.)

Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття народу, які знайшли відображення в поезії, прозових творах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Яновського, О. Довженка. Шляхи війни покликали багатьох митців України на передові рубежі, визначили зміст малюнків, плакатів, картин художників Г. Меліхова, О. Любимського, Т. Яблонської, А. Волненко та інших українських митців.

Дороги війни покликали до творчості талант А. Малишка і О. Гончара. Видатними явищами в українській музиці стали симфонія “Україна моя”, написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата “Клятва” на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса.

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці війни написав сценарій фільму “Україна в огні” О.Довженко. За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік, але фільм був поставлений лише у 1960 р., вже після смерті режисера, його дружиною Ю.Солнцевою (“Повість полум’яних літ”).

Тенденція урочистості, піднесеності архітектурного образу, декоративізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотичних почуттів, саме тому в своїй практичній діяльності майстри архітектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, українського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який отримав назву сталінське бароко.

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги, який послабив певним чином і боротьбу з національними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури як М.Рильський, М.Шумило, А.Хижняк та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення національної гідності. Саме на цей час припадає перевидання “Словника української мови” Б.Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо.

Період “відлиги” в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О.Гончара “Людина і зброя”, виходять з друку поетичні збірки В.Симоненка “Тиша і грім”, М.Вінграновського “Атомні прелюди”, І. Драча “Соняшник”. Тоді ж М.Стельмах написав такі відомі твори, як “Кров людська - не водиця”(1957 р.), “Хліб і сіль” (1959 р.), в яких яскраво виражено національний дух.

Атмосфера кінця 50-х рр. сприяла формуванню молодої генерації так званих шістдесятників. “Шістдесятники” представлені письменниками Л. Костенко, В. Симоненком, І. Драчем, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним та багатьма іншими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув’язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув’язнені О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В.Стус.

У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є.Патон, О.Богомолець, О.Антонов, В.Глушков, М.Амосов та інші. Набувають подальшого розвитку природничі і фізико-математичні, науково-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.

Сімдесяті роки – найбільш складний період розвитку української культури. Великого розголосу у 70-х роках набула Українська Гельсінська група, яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові. Свою діяльність вона спрямовувала на відстоювання людини. Саме в цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літературі дисидентського напрямку ( В.Симоненко, В.Стус, В.Некрасов, Б.Чичибабін, І Ратушинська).

З середини 60-х рр. починається новий злет українського кіномистецтва. Саме в цей час виходять фільми режисерів: С. Параджанова “Тіні забутих предків”(1965 р.), Л. Осики “Камінний хрест” (1968 р.) і “Захар Беркут”(1971 р.), Ю. Іллєнка “Білий птах з чорною ознакою” (1972 р.) та інші.

Яскраво виражений національний характер, гостра проблематика більшості цих фільмів не знайшла підтримки у влади. Було заборонено для прокату фільми Ю.Іллєнка “Криниця для спраглих”, К.Муратової “Короткі зустрічі” та “Довгі проводи”, М.Рашеєва “Заячий заповідник”.

В 50-80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Створено нові опери (Г.Жуковського, Ю.Мейтуса, Г.Таранова, Г.Майбороди), балети (автори – М.Скорульський, К.Данькевич), симфонії (Б.Лятошинський, Г.Майборода, М.Колесса). Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д.Гнатюк, Б.Руденко, Т.Пономаренко та багато інших.

В українському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника і образи природи у Н.Глущенка, Т.Яблонської, а також історичного минулого в творах А.Лопухова, В.Шаталіна.

Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гончарства є опішнянські фігурки. Опішнянська кераміка відзначається спокійними, повновагомими формами ужиткового посуду, невичерпною фантазією і неперевершеною пластикою декоративних виробів (відомі майстри І.Білик, А.Пошивайло та ін.). Набули визначення орнаментальні тканини П.Клин, О. та Н.Горбових, І.Дерцені, М.Шерегій.

В 70-80-х рр. відбулося загальне розчарування в соціалістичних ідеях. Підвищується інтерес населення до нетрадиційної культури, релігії, західного способу життя і мислення.

* * *
* *

Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культури в обширах великого історичного часу. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу.

Глибинні зміни в культурі – процес іманентний, еволюційний, довготривалий. Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця ХІХ – початку (10-ті роки) ХХ ст, то зміни в сучасній українській культурі спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років.

Значну позитивну роль в підготовці майбутніх змін в національній культурі мав період, званий перебудовою. Суттєво урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямків.

Проголошення волею народу незалежності України призвело до радикальних змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, породжуючи нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, з новими умовами свого розвитку, з особливою системою цінностей, норм і правил. Сукупність цих правил поведінки людей(різної, в залежності від умов), впорядковує суспільство і є, зрештою, саме культурою.

Риси нової культурної реальності, які вже достатньо визначилися, необхідно подати хоч описово.

Національно самодостатність культури стає ніби критерієм і мірилом оцінки характеру та якості змін, а тому сама сучасна соціально-культурна реальність своєю серцевиною має національно-культурне осердя , постає як оживляючий, стимулюючий струмінь.

Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу характеру. Достатньо вказати на освіту, яка в значній мірі набула вже станового характеру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури, бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність, породжують мораль і психологію зверхності одних (забагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється (“нові українці” мають інший стиль і спосіб життя). Розподіл культурних цінностей набуває соціальних ознак. Якщо раніше (в застійні часи) говорилось про загальну тенденцію соціалістичної культури “від соціальної диференціації до соціальної інтеграції”, то тепер намітився наче б зворотний процес. Соціально-культурна структура українського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.

Нові умови дали можливість виявитись тим культурним потребам, які раніше блокувались чи заборонялись. Утворюються конкурентні державі культурологічні структури (фірми, малі підприємства, культурологічні центри, дирекції свят і фестивалів та інші), що відкриває нові шляхи вдосконалення культурної діяльності.

З’являються нові яскраві творчі особистості, нові речники і провісники прийдешнього розвитку української культури, канонізуються її апостоли – як М. Грушевський, Є.Маланюк, а їхня спадщина збагачується новими вимірами її освоєння.

У процесі складання нового профілю і структури культурного життя, насичення його національним змістом і постмодерністськими новаціями відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, в шкалі і критеріях оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов’язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер все більше визначаються і виходять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, новаційності, авангардності, справжньої народності.

У зв’язку з ускладненням проблеми вибору духовних цінностей і покращенням орієнтації українського суспільства у їх світі посилюється потреба в новому просвітництві. За ініціативою Міністерства освіти і науки України було створено кілька основоположних документів та прийнято ряд постанов і програм. Насамперед виділимо такі: міжгалузеву перспективну програму “ Освіта ХХІ ст.”, “Засади гуманітарної освіти в Україні”, концепція “Основи національного виховання”, “Українознавство в системі освіти”. Обговорюються громадськістю проекти програм “Національна комплексна програма естетичного виховання”, “ Дозвілля і молодь”.

Важливою рисою нової соціальної реальності і, разом з тим, фактором її розвитку, є посилення впливу на культурне життя України її діаспори, здобутки якої все повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури ( наприклад в літературі – Є. Маланюк, У.Самчук, В.Барка та ін.).

* * *
* *

Фактор національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української національної ідеї.

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну “ікону” нашої культури. Значна робота в цьому напрямку проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінет Міністрів України. Так, організована нею державна програма “Повернуті імена” інтегрує зусилля багатьох інституцій і спрямована на висвітлення невідомих фактів української культури.

З’явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тільки в державних закладах культури, а й у комерційно-самодіяльно створюваній мережі. Значного розвитку набула діяльність “Товариства шанувальників української мови” та “Просвіти” – не тільки з виконання Закону про мову, але й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури. Політичні партії різного спрямування в своїх програмах все більше увагу приділяти проблемам розвитку національної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної Академії Наук (Інститут історії України, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М.Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії).

Базою основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо підкреслити, що переважна більшість громадян України (77,5%) визначились у своїй потребі знань, щодо культури власної нації. У той же час потребу “в знаннях з історії та національних особливостей української культури”, які складають “ядро”, основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта – “загальною мірою”, бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури виступають засоби масової інформації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив який визначає три чверті громадян. Більшість громадян суттєвим здобутком національної культури останніх років вважає насамперед “зрушення в оволодінні громадянами державною мовою”, яке закладає основи подальших позитивних змін.

Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм. Переважна більшість вважає, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати вивчення разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку ( бо в її масових осучаснених формах немало “шароварщини”), а ставить на одне із головних місць в її опануванні якісний рівень.

Важливими складовими національної культури є всі сфери національного буття (господарське життя, військова справа, політика, побут, повсякденне спілкування тощо) і насамперед наука. У ці роки відбувалось осмислення української науки як цілісності та “українськості” української науки як національної. Усвідомлення сучасниками доволі, здавалось би, простої істини, що джерелом й ініціатором розвитку національної української ідеї і національної самосвідомості є інтелігенція (як гуманітарна так і природничо-технічна), не тільки надавало нового імпульсу її діяльності тепер, але й сприяло постановці важливої проблеми осягнення в усій повноті ролі національної інтелігенції, її покликання і відповідальності перед народом за характер тих змін, що відбуваються в суспільстві.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА ХХ СТОЛІТТЯ	\|	Етикет – (прикріплювати) установлений порядок поведінки в товаристві, певному оточенні, наприклад, придворний етикет, дипломатичний етикет.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.02 сек.