Тема 2. Політика як соціальне явище.

1. Що таке політика?

2. Основні концепції політики.

3. Структура і функції політики.

1.Термін„політика” походить від давньо-грецького слова „polis” (місто-держава) та його похідних: „politike” (мистецтво управляти державою), „politeia” (конституція), „polites” (громадяни), „politica” (державний діяч) та ін. Єдиного визначення поняття „політика” нема. Ще Платон під політикою розумів мистецтво, здатність жити в умовах поліса, що ставить людину у певні поведінкові рамки. М. Вебер вважав, що політика – це прагнення до влади, її завоювання, утримання в різних великих суспільних колективах; він розрізняв політику у широкому та вузькому розумінні: у широкому – це політичні відносини, пов’язані з управлінням окремими сферами людського життя, а у вузькому – керівництво політичною організацією, передовсім державою.

Трактування політики, які є в політичній науковій літературі, можна згрупувати так:

- політика як процес боротьби за завоювання та утримання влади (Н. Макіавеллі, Ж. Бюрдо, М. Дюверже, Р. Арон та ін.);

- політика як специфічний вид діяльності соціальних суб’єктів, пов’язаний із боротьбою за владу; розподілом цінностей, управлінням державними та суспільними справами (М. Ільїн, А. Мельвіль, Ю. Федоров та ін.).

Політика виникла з необхідності підпорядкувати індивідуальні та групові інтереси інтересові всезагальному, який полягає у збереженні цілісності та єдності розшарованого суспільства. Цей особливий вид людської діяльності, покликаний з’ясовувати як довготривалі, так і поточні інтереси різних соціальних груп. Політика є засобом забезпечення інтересів як великих груп людей (наприклад, націй, класів), так і нечисельних груп (наприклад, фінансових чи регіональних кланів).Вона є усвідомленою діяльністю, зорієнтованою на забезпечення суспільних процесів, їх регулювання, розвиток у певному напрямку.

Метою політики є забезпечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів – над іншими, або узгодження соціальних інтересів. Засобами політики є право, сила, мораль. Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтересів об’єднувати усі верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних завдань.

Коли виникла політика як специфічний вид соціальної діяльності? Є дві точки зору щодо відповіді на поставлене запитання – немарксистська і марксистська. Представники першої точки зору (Д. Пікклз, Р. Даль та ін.) вважають, що політика виникла одночасно з формуванням стійких груп людей, об’єднаних спільними інтересами та цілями. У цих групах виникають відносини панування і підпорядкування, поступово формуються відповідні органи політичної влади та політичні інститути. Представники марксистської точки зору вважають, що політика виникає лише на етапі класового розшарування суспільства. Основним суб’єктом політики виступає панівний у суспільстві клас, який визначає зміст і спрямування політики у державі.

У політиці виділяють три рівні її функціонування:

- мегарівень відноситься до діяльності таких міжнародних організацій як Європейський Союз, Організація Об’єднаних націй, НАТО та ін.;

- макрорівень характеризує державу як ціле, державну владу, її структуру;

- мікрорівень охоплює окремі структури і організації (політичні партії, громадські організації, профспілки тощо).

2.Проблема політики знаходиться у центрі уваги дослідників не одне століття й, зрозуміло, за цей час створено багато наукових концепцій, які по-різному трактують джерела політики, причини її розвитку. Найбільш розповсюдженими є теологічні, натуралістичні, соціальні пояснення політики.

Теологічний підхід формується в I тис. до н.е.; він зводився до божественного трактування політики. ЇЇ джерелом і регулятором є Бог, а людина – лише виконавець Божої волі й тому не повинна втручатися у політичний процес. Теологічне пояснення політики не відійшло цілком у минуле: й сьогодні багато дослідників, політиків, пересічних громадян твердо переконані, що влада й політика - від Бога, причому хороший політичний лідер є нагородою за праведну поведінку людей, а поганий – карою за гріхи.

Натуралістичний підхід до політики ставить у центр природні чинники розвитку політики, а саме: природнє середовище, географічне розташування країни, клімат тощо. До натуралістичних теорій політики відносять географічні, біологічні, психологічні концепції політики.

Географічні концепції в ролі детермінант політики ставлять територіальні, природні, фізико-кліматичні явища. Засновником цієї концепції є французький політичний діяч Ж. Боден. Він створив теорію, яка розкриває вплив на поведінку людей трьох типів клімату – холодного, помірного, спекотного. Природні умови, на його думку, зумовлюють особливості життя людей і, таким чином, визначають доцільність певної форми держави. Жителі півночі, гірських регіонів створили демократію чи виборні монархії; для мешканців рівнин характерні монархії, для жителів півдня – деспотії.

Тісний зв’язок географічної теорії політики з практичними проблемами зумовили появу теорії геополітики, яка вивчає залежність політичної діяльності держав від географічних чинників, у т.ч. від географічного розташування держав.

Авторами біологічної теорії політики є італійські мислителі XIX ст.

Ч.Ламбразо та М.Нордау. Ці теорії пояснюють природу політики біологічними даними індивідів. Вони побудовані на синтезі фізіології, генетики і біології індивідів. Представники цієї теорії вважають, що визнання вирішальної ролі у політичній поведінці індивіда його інстинктивних та інших якостей є достатньою умовою ефективного функціонування політичної системи суспільства.

Формування психологічної теорії політики припадає на XVII - XIX ст. ЇЇ представники – Г. Тард, Г. Лебон, Л. Гумплович, А.Дільтей, Е. Дюркгейм та ін. Основними чинниками, які визначають політичний розвиток суспільства, є такі психологічні якості людей, як сміливість, мужність, рішучість, агресивність та ін.

Соціальний підхід до політики (соціально-економічні, правові, демографічні, соціально-культурні, культурно-антропологічні та інші теорії) є найрозповсюдженішим напрямком у дослідженні політики. Спільним для названих теорій є розгляд політики як результату, насамперед, соціальних чинників.

Соціально-економічні теорії політики пояснюють походження і розвиток політики визначальним впливом економічних відносин суспільства. Цієї теорії довгий час притримувалися марксисти, які розглядали політику як концентрований вираз економіки.

Правові політичні теорії (Р. Моор, Г. Макдональд та ін.) як основний системоутворюючий чинник політики розглядали право. Право забезпечує чітку взаємодію і рівновагу політичних структур та інститутів, сприяє динамічному розвитку політичної системи суспільства.

Демократичні або ліберальні теорії політики (Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін) сформувалися в кінці XVII - на початку XVIII ст. Вони проголошували джерелом політики і влади народ. Природа і зміст політики визначається не надприродними силами, а потребами та інтересами людей. Народ добровільно наділяє державу та її структури владними повноваженнями.

У культурологічних теоріях як основні детермінанти політики розглядаються духовні якості людини – освіта, професіоналізм, моральність. До культурологічних теорій відноситься, зокрема, й культурно-антропологічна теорія політики, яка вважає головним призначенням політики – розкриття творчого потенціалу кожної людини; головним суб’єктом і джерелом політики є особа, а не народ.

3.У структурі політики можна виділити такі елементи: політична свідомість, політичні інститути і політичні відносини. Політична свідомість виражає сутність усвідомленості суб’єктами політики законів і тенденцій розвитку політичної дійсності. Політичні інститути – це сукупність організацій та установ (держава, її органи, політичні партії тощо), що впорядковують політичні та інші відносини у суспільстві. Політичні відносини виражають стійкі зв’язки між громадянами і владою, державою та громадянським суспільством; у їх центрі – інтереси та потреби суб’єктів політики.

У структурі політики також виділяють економічну, соціальну та культурну політику. У свою чергу економічна політика поділяється на промислову, сільськогосподарську, фінансову та ін. Соціальну політику можна диференціювати на політику у сфері охорони здоров’я, соціального забезпечення, побутового обслуговування. Культурна політика включає у себе політику у царині освіти, науки, культури, мистецтва.

У залежності від масштабів, спрямованості, змісту завдань політика поділяється на внутрішню та міжнародну. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави щодо регулювання економічних, політичних, соціальних та інших відносин між людьми в середині суспільства. Міжнародна (зовнішня) політика спрямовується на забезпечення безпеки держави, вона покликана створювати сприятливі умови для досягнення основних завдань внутрішньої політики.

Найчастіше серед функцій політики виділяють такі:

- функцію управління – розробка основних напрямків економічного, соціального, духовного розвитку суспільства;

- прогностична функція – визначення перспектив суспільного розвитку, створення різноманітних моделей майбутнього стану економічної, політичної системи тощо;

- функція інтеграції полягає у об’єднанні різноманітних груп суспільства довкола фундаментальних ідей, інтересів, цінностей;

- мобілізаційно-організаційна функція проявляється у мобілізації матеріальних, духовних, трудових ресурсів для ефективного вирішення суспільних завдань;

- ідеологічна функція полягає у розробці певного суспільного ідеалу, який включає політичні та соціальні цінності;

- виховна функція спрямована на соціалізацію індивідів. Тобто їх включення у політичне життя;

- інноваційна функція спрямована на творче осмислення політичної дійсності, способи і методи її зміни. Тобто, політика має своїм завданням створювати нові – прогресивніші – форми соціальної організації життя.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема 1. Політологія в системі соціально-гуманітарного знання.	\|	Тема 3. Політична система суспільства.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.