Авторитаризм

Підтипом недемократичних режимів є авторитарні системи (від лат. autoritas – влада). З тоталітаризмом їх об’єднує диктаторський, не обмежений законом характер влади. Водночас тоталітаризм і авторитаризм відрізняються різним ступенем придушенням демократичних свобод і всевладдя держави, мірою жорсткості державного контролю за життям суспільства, місцем і роллю армії і каральних органів у здійсненні влади (див. Табл. 9.1).

Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угрупування не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, які усуваються від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за владу не допускається.

Авторитарні риси режиму знаходять свій прояв в тому, що влада зосереджується в руках однієї людини (монарха, диктатора, деспота) або вузької групи осіб. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а самопризначенням. Режиму не властивий тоталітарний контроль над суспільством. Допускається обмежений плюралізм, громадянське суспільство не повністю поглинається державою. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.

Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна виділити такі різновиди.

Таблиця 11.1.

Тоталітаризм

Авторитаризм

Єдина ідеологія Єдина добре зорганізована масова партія Політичний плюралізм відсутній Влада не обмежується законом, спирається на терор і масові репресії Командна економіка “Активна” несвобода особи (держава примушує людину практично демонструвати лояльність до режиму)

Відсутність єдиної ідеології Можлива багатопартійність Допускається обмежений плюралізм (без реальної боротьби за владу) Влада не обмежена законом, спирається на силу і вибіркові репресії Може бути як командна так і ринкова економіка “Пасивна” несвобода особи (ніхто не має права протестувати проти режиму)

Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, у яких до влади прийшли релігійні клани. Прикладом такого режиму є політична система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.

Військово бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових діяльність представницьких інституцій значно обмежується, або й взагалі забороняється. Так було в багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора. Персональна тиранія була притаманна для режимів Барре в Сомалі, Аміна в Уганді, Самоси в Нікарагуа.

Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати), в яких монарх наділений необмеженою владою, виборні представницькі органи відсутні.

Неототалітарні режими. Вони формально функціонують при наявності багатьох партій, опозицій, періодичних виборів, але завдяки різного роду маніпуляціям влада зберігається в руках однієї масової партії. Такі режими існують в Мексиці і Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці і БААС у Сирії).

В ряді країн авторитарна влада показала відносну здатність успішного розв’язання завдань економічного розвитку (Чилі, країни Південно-Східної Азії). На цій підставі дехто з аналітиків обстоює тезу про можливість (і навіть бажаність) стадії авторитарного правління в посткомуністичних країнах для більш успішного вирішення завдань переходу до демократії. Безумовно, для успішного вирішення завдань трансформації суспільства потрібна чітка організація владної системи. Але це не значить, що сильна влада обов’язково повинна набирати авторитарних форм. Та й досвід Чехії, Латвії, Литви, Естонії, які здійснили успішний безпосередній перехід від тоталітаризму до демократії, переконливо доводить, що демократично організована влада здатна успішно розв’язати надскладні завдання трансформації. До того ж не виключено, що у авторитарного лідера може з’явитися спокуса відкинути демократичні механізми здійснення влади і встановити диктаторський режим. Для такого повороту завжди можна знайти виправдання: від необхідності жорстких “непопулярних” кроків для подолання кризових явищ до звинувачення парламенту у неконструктивній діяльності, а політичних партій та преси – у перебільшеній критиці дій влади (прикладами є Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія).

Перехідний період – це не лише процес подолання економічної чи фінансової кризи, якими б важливими для переходу вони не були. Це і процес формування повноцінної політичної системи з її багатопартійністю, і процес становлення громадянського суспільства зі складною структурою громадських об’єднань і асоціацій, процес формування демократичної політичної свідомості і демократичної політичної культури. Тільки авторитарними методами, без широкого залучення демократичних політичних сил, демократичне суспільство не побудувати. Тому, без практичної розбудови демократії до неї, насправді, не можна перейти.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тоталітаризм: ознаки та види.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.