Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Радянська Україна: особливості історичного розвитку

Тема 8

Тема 7

РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ ТА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА НА УКРАЇНІ (1917-1920 рр.)

1. Основні історіографічні концепції революції та громадянської війни.

2. Передумови революції в Російській імперії.

3. Розвиток революції від Лютого до Жовтня.

4. Політичне становище в Україні після падіння самодержавства. Українська Центральна Рада та її взаємини з Тимчасовим урядом.

5. Зміни політичної ситуації в ході громадянської війни. Державно-політичні утворення на території України періоду революції та громадянської війни.

 

1.Основні історіографічні концепції революції та громадянської війни

 

Існують три основні моделі інтерпретації революції та громадянської війни в Росії й Україні: ліберальна, марксистська та національно-визвольна.

Ліберали бачили в Жовтневій революції катастрофу, яка перервала закономірний історичний розвиток. Вона, за їх думкою, була спровокована розпадом країни внаслідок війни, ідеологічним фанатизмом більшовиків і недостатньою політичною зрілістю народних мас.

В марксистській історіографії революція і громадянська війна розглядалися, перш за все, як об’єктивні взаємопов’язані процеси, прояви класової боротьби, викликані загостренням соціально-економічних протиріч, що стали наслідком розвитку продуктивних сил і їхнього конфлікту з застарілими виробничими відносинами.

У сучасній українській історіографії домінуючою тенденцією став розгляд революційний подій з точки зору «національних інтересів України», утвердження концепції «української революції», «національно-визвольних змагань». «Українська революція» розглядається як самостійне історичне явище, тісно пов’язане не лише з Першою світовою війною та революційними змінами в Росії, а й з ширшим контекстом подій у Центральній та Східній Європі. Такий підхід в умовах здобуття Україною державної незалежності має особливу актуальність, але він може привести до штучного відриву революційного процесу на Україні від загальноросійського, звуження перспектив бачення.



Интернет реклама УБС

Революцію оцінюють по різному: як «найвизначнішу подію ХХ ст.» чи як «соціальну катастрофу», «безвідповідальний експеримент», «авантюру», «переворот» (адже сам термін «революція» походить від пізньолатинського revolūtio відкочування, круговорот, поворот, переворот). Не можна заперечувати, що революція була викликана цілим рядом об’єктивних причин, чинників і обставин, мала власну логіку розвитку, викликала глибокі зміни в усіх сферах суспільного життя і зробила величезний вплив на весь хід світової історії.

 

2. Передумови революції в Російській імперії

 

Напередодні революційних подій українські землі входили до складу різних держав, – Російської та Австро-Угорської імперії, знаходились під впливом різних локальних цивілізацій. Українські землі, які входили до складу Російської імперії, знаходились під домінуючим впливом російської цивілізації і підлягали її загальному ритму та закономірностям, хоча й мали свої особливості.

Говорячи про передумови і причини революції, важливо усвідомити особливості й історичний тип еволюції Російської імперії. Росія являла собою приклад прискореної модернізації (< фр. moderne сучасний) і трансформації (< лат. trānsfōrmātio перетворювання) традиційного суспільства. Намагаючись стати на шлях Заходу, насамперед, досягти його військово-політичного й економічного рівня, і водночас зберігаючи культурну своєрідність, Росія була приречена на «доганяючий» шлях розвитку. Наслідком цього стали зростаюча розлагодженість народного господарства, поглиблення розриву між укладами, деформація системи управління, соціальної структури, особистих цінностей і соціально-психологічних взаємин, розрив в культурі соціальних верств, зростання соціальної напруженості в усіх класах і шарах населення.

Українські землі, що входили до складу Російської імперії, переживали ті ж суспільно-економічні процеси, що і вся країна.

Перша світова війна стала іспитом усіх організаційних можливостей воюючих держав. Першою під тягарем війни розпалася Російська імперія. Військові невдачі, економічна криза, труднощі з постачанням і т.д. викликали широке невдоволення у всіх шарах населення. В суспільстві склалася певна антидержавна єдність. Цензове суспільство, репрезентоване думськими партіями, виступало за поліпшення керівництва військовими діями. У широких масах населення переважала глибока втома від війни.

3.Розвиток революції від Лютого до Жовтня

 

Лютнева революція почалася 23 лютого (8 березня за н. ст.). Царський уряд, лідери політичних партій не зрозуміли суті подій, убачаючи в них звичайні «безпорядки». Однак уже 27 лютого (12 березня) Петроград опинився в руках повсталих. Микола II, котрий у цей час знаходився в ставці, змушений був 2 (15) березня зректися від престолу. Перемога Лютневої революції вирішилася в Петрограді. Інші великі міста, фронт, уся велика периферія цілком мирно прийняли те, що наприкінці лютого – початку березня 1917 р. здійснилося в Петрограді.

Головною особливістю політичного життя Росії після падіння самодержавства стало встановлення двовладдя – Рад робітничих і солдатських депутатіві Тимчасового уряду. Вже в ході революції, багато в чому стихійно, ще до того, як котрась з політичних партій проголосила це гасло, за зразком 1905 р. стали виникати Ради робітничих і солдатських депутатів. 27 лютого (12 березня) була створена Петроградська Рада робітничих депутатів. Більшість у керівництві Ради належало меншовикам і есерам. Керівництво Петроградської Ради добровільно передало владу сформованому 2 (15) березня з опозиційних депутатів Думи Тимчасовому уряду. У його склад увійшли деякі з найвідоміших представників російського лібералізму. Міністром-головою став князь Г.Є. Львов. Тимчасовий уряд бачив своєю головною ціллю успішне завершення війни і буржуазно-ліберальну еволюцію країни за західним зразком. Він повинен був забезпечити демократичні перетворення і підготувати проведення Установчих Зборів, котрим належало остаточно вирішити всі найважливіші питання державного устрою Росії.

Лютнева революція не вирішила кризи, у котрій опинилася країна. Вирішення основних питань – про владу, про землю, про мир – затягувалося. Ліквідація заборон на політичну діяльність поряд з загостренням соціальних протиріч призвели до різкої політизації суспільства. Чисельність політичних партій різко зросла. В 1917 р. у Росії діяло більше 50 політичних партій.

Провідною ліберальною партією, яка знаходилась на правому крилі політичного спектру, була Конституційно-демократична партія (перейменована в Партію народної свободи). Вирішення основних соціально-економічних проблем кадети відкладали до Установчих зборів.

Найбільш чисельною партією Росії навесні 1917 р. стала Партія соціалістів-революціонерів. Есери вважалися селянською партією, центральним пунктом їхньої програми була соціалізація землі. Есери сповідували ідею «особливого шляху» Росії до соціалізму, але примикали до тих партій, котрі орієнтувались на західний шлях розвитку. Не дивлячись на ідейні розбіжності з меншовиками, есери виступали з ними в єдиному політичному блоці.

Меншовики (РСДРП(м)), формально маючи з більшовиками єдині програму і устав, розходилися з ними в головному. Вони зберігали вірність ортодоксальному марксистському положенню, згідно якому після буржуазної революції має слідувати невизначений у часі період буржуазно-демократичного розвитку.

Партія більшовиків у перші дні революції не мала чіткої політичної лінії. Приїзд з еміграції В.І. Леніната проголошення ним курсу на перехід від першого етапу революції, який дав владу буржуазії, до другого етапу, який повинен дати владу робітникам та селянам, докорінно змінив стратегію і тактику більшовиків. Партія відмовилася від усілякої підтримки Тимчасового уряду і вела боротьбу з меншовиками та есерами за вплив у Радах. Більшовики виступали за негайне вирішення соціальних питань та припинення війни. Поглиблення економічної та політичної кризи сприяло зростанню популярності більшовицьких лозунгів та збільшенню числа членів партії.

Нестійкість положення відбилася в трьох політичних кризах (квітень, червень, липень). У липні після розстрілу антиурядової демонстрації встановилося єдиновладдя Тимчасового уряду. Розвиток революції в Росії визначався наростанням загальнонаціональної кризи. Прогресуючий параліч народного господарства, війна з її невдачами і втратами, розкладання армії, зростаючі соціальні і міжнаціональні конфлікти, безсилля державної влади, наростаюча політична анархія – така була ситуація через півроку після лютневої революції.

4.Політичне становище в Україні після падіння самодержавства. Українська Центральна Рада та її взаємини з Тимчасовим урядом

 

Падіння самодержавства викликало посилення національного руху. Носієм національної ідеології виступала національна інтелігенція. З падінням самодержавства перестали діяти всі обмеження щодо української мови і культури. Проявом росту національного руху стало виникнення українських політичних партій і Української Центральної Ради(УЦР). Ініціатором створення органу, що об’єднав усі українські організації стало Товариство українських поступовців (ТУП) – єдина організація всеукраїнського масштабу, котра збереглася в підпіллі. До УЦР ввійшли представники ТУП, українських соціал-демократичних організацій, військових, робітничих, кооперативних, студентських, наукових і т.ін. гуртків та організацій. Офіційною датою утворення УЦР вважається 7 (20) березня 1917 р. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльнос­ті відіграли три провідні українські партії: Українська партія со­ціалістів-революціонерів (М.Ковалевський, П.Христюк, М.Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш) та Українська партія соціаліс­тів-федералістів (Д.Дорошенко, С.Єфремов, А.Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М.Грушевського, а його заступниками - Д. Антоновича і Д. Дорошенка.

Таким чином, характерне для всієї країни двовладдя на Україні набуло більш складної конфігурації. Крім органів Тимчасового уряду і Рад на політичну арену тут виступила УЦР, котра представляла національний рух. Співвідношення, протиріччя і взаємопереплетіння соціальних і національних аспектів визначило розвиток революції на Україні.

Для підтвердження своєї політичної ваги і повноважень, щоб надати УЦР характер дійсного представництва, було організоване проведення Всеукраїнського національного конгресу, котрий відбувся 6-8 квітня в Києві. На ньому було присутні біля 900 делегатів від різних економічних, політичних, культурних, просвітницьких, професійних і т.д. українських організацій. На конгрес були запрошені представники від усіх українських губерній, а також від Петрограду, Криму, Кубані, Холмщини (Польща). Конгрес переобрав УЦР у складі 150 чол.: представників губерній, міст, політичних, суспільних і ін. організацій. Головою ЦР був обраний М. Грушевський, його заступниками – В. Винниченко і С. Єфремов. Після Конгресу УЦР обрала зі свого складу виконавчий орган – Комітет, згодом названий Малою Радою. Деякі дослідники вважають, що Конгрес перетворив УЦР на представницький орган усієї України.

З ініціативи УЦР почали створюватися підпорядковані їй місцеві органи – губернські та повітові ради. Паралельно з цим відбувалося об’єднання українських станово-професійних організацій. Наприкінці весни – початку літа 1917 р. відбулися два Всеукраїнські військових з’їзди, Всеукраїнський селянський і робітничий з’їзди. Висловлюючи підтримку УЦР, ці з’їзди підштовхували її у бік більш радикального вирішення як соціально-економічних, так і національно-політичних питань.

Заручившись такою підтримкою, УЦР стала пред’являти все більші претензії на владу. Між нею і Тимчасовим урядом наростала напруженість. Тимчасовий уряд відмовлявся вирішувати питання автономії України до скликання Всеросійських Установчих зборів. У відповідь на це УЦР прийняла 10 (23) червня І Універсал, у якому проголосила автономію України. Фактично УЦР брала на себе державні функції. Був створений виконавчий орган – Генеральний секретаріатна чолі з В. Винниченком. І Універсал УЦР викликав величезний суспільний резонанс. Тимчасовий уряд змушений було піти на врегулювання відношень із УЦР. Результатом компромісу став ІІ Універсал УЦР, ухвалений 3 (16) липня. В цьому документі вказувалося, що поповне­на представниками національних меншин, які проживають в укра­їнських землях, УЦР перетвориться на єдиний найви­щий орган революційної демократії України. Передбачалося формування УЦР відповідального перед нею органу — Гене­рального секретаріату, який після затвердження Тимчасовим урядом мав стати носієм найвищої крайової влади Тимчасового уряду в Україні. УЦР брала зобов’язання боротися проти намірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів[1]. Ці положення були підтверджені спеціальною Інструкцією Тимчасового уряду, в якій, між іншим, той обмежив владний вплив УЦР п’ятьма з дев’яти українських губерній – Київською, Волинською, Подільською, Чернігівською і Полтавською.

Влада УЦР була виключно формальною. УЦР основну увагу приділяла безкінечним суперечкам із Тимчасовим урядом стосовно межі своїх повноважень, у той час, як найважливіші проблеми – продовольча, земельна, охорони правопорядку й т.ін. – залишалися невирішеними. Після ІІ Універсалу почалося повільне але неухильне падіння авторитету УЦР.

На місцях у силу розмитості функції управління і самоврядування, існували своєрідні три центри влади (органи Тимчасового уряду, органи УЦР, Ради). Як і в усій Російській імперії, в Україні восени 1917 р. революційна криза досягла вищої точки.

 

5.Зміни політичної ситуації в ході громадянської війни. Державно-політичні утворення на території України періоду революції та громадянської війни

В умовах наростаючої революційної кризи партія більшовиків організувала в жовтні 1917 р. переможне повстання в Петрограді. ІІ Всеросійський з’їзд Рад проголосив перехід усієї влади до Рад, а також прийняв Декрети про землю і мир. Після встановлення Радянської влади в Петрограді почався перехід влади до Рад на місцях.

У результаті подій 25-30 жовтня (7-12 листопада) в Києві установилася влада УЦР. 7 (20) листопада УЦР прийняла ІІІ Універсал, у якому проголосила утворення Української Народної Республіки(УНР) без відокремлення від Росії, а також програму демократичних і соціальних перетворень. Формально УЦР була єдино законною владою на Україні. Підтримку УЦР висловили всі політичні сили. Однак у УЦР не було адміністративного апарату, армії, її влада на місцях була чисто номінальною. УЦР проводила політику лавірування, прагнула враховувати інтереси різних верств. Формування державності проходило часто на шкоду вирішенню соціальних проблем. В умовах зростаючого господарського занепаду і паралічу влади це вело до втрати УЦР підтримки мас.

УЦР не вважала, що влада Ради Народних Комісарів (РНК) більшовицької Росії стійка і поставилася до неї недостатньо серйозно. РНК уважала себе центральним урядом і розглядала всі інші периферійні державні утворення, у тому числі й УНР, як контрреволюційні. Конфлікт між УЦР і РНК ставав неминучим. 4 (17) грудня РНК направила до Києва «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», невиконання яких означало війну.

У відношеннях із УЦР українські більшовики мали намір використати тактику непрямого відсторонення від влади УЦР шляхом її переобрання на з’їзді Рад і перетворення за російським зразком в Центральний виконавчий комітет Рад. Однак Всеукраїнський з’їзд Рад, що відкрився у Києві 4 (17) грудня і на який УЦР удалося провести більшість своїх прихильників, висловив підтримку УЦР. Тоді незначна меншість більшовицьких делегатів покинула з’їзд і об’єдналася зі з’їздом Рад Донецько-Криворізького басейну, що проходив в Харкові та конституювався як «Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів за участю частини селянських депутатів». З’їзд працював 11-12 (24-25) грудня 1917 р. Він проголосив встановлення Радянської влади в Україні, обрав Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет(ВУЦВК), котрий 14 (27) грудня затвердив перший український радянський уряд УНР – Народний секретаріат.

Народний секретаріат, як і Генеральний секретаріат мав формальну владу. Однак для РНК його існування мало важливе юридичне значення. Тепер Радянська Росія воювала не проти УНР, а проти УЦР, відстоюючи право на існування українського радянського уряду, обраного представниками трудящих України.

Спочатку чисельність радянських військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка, що вели боротьбу проти УЦР, не перевищувала 6-7 тис. чол., їх боєздатність була низькою, але в міру просування по території України їхня чисельність зростала. У багатьох містах України відбувалися збройні повстання. УЦР формально мала біля 20 тис. військ. Але їхня боєздатність була вкрай низькою, під впливом більшовицької агітації багато полків відмовлялося захищати УЦР, гарнізони здавалися практично без бою, переходили на бік Радянської влади. В цих умовах УЦР в ніч на 12 (25) січня 1918 р.прийняла свій IV Універсал, що проголосив УНР самостійною державою. Однак незабаром вона змушена була покинути Київ, котрий був зайнятий радянськими військами на чолі з колишнім царським полковником М. Муравйовим. На більшій частині території України була встановлена Радянська влада.

Передбачаючи неминучу поразку, УЦР шукала іноземної допомоги. IV Універсал УЦР, проголошуючи незалежність України, усував формальні перешкоди для ведення переговорів із Німеччиною. 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті був підписаний договір між державами Четвертного союзу і УЦР. Його сутність зводилася до того, що Німеччина зобов’язувалася надати ЦР військову допомогу в обмін на постачання сировини і продовольства. Уряд Радянської Росії був змушений визнати цю угоду, оскільки сам, сподіваючись на сепаратний мир, вів невдалі переговори з Німеччиною. Спираючись на угоду, австро-німецькі війська почали наступ на Україну. Разом із ними в наступі взяли участь війська УЦР. У лютому-квітні 1918 р. австро-німецькими військами була зайнята майже вся територія України.

7 березня в окупований німецькими військами Київ повернулася УЦР. Однак її становище було хитким. УЦР втрачала контроль над положенням на місцях. УЦР виявилася нездатною виконати свої зобов’язання перед німецьким командуванням. У результаті за його участю був підготовлений державний переворот.

29 квітня 1918 р.на Всеукраїнському хліборобському конгресі колишній царський генерал П.Скоропадськийбув проголошений гетьманом. Гетьманвидав «Грамоту до всього українського народу», де він зобов’язувався забезпечити населенню «спокій, законність та можливість творчої праці». УНР як форма державності скасовувалася, замість неї проголошувалася «Українська держава». Період Гетьманату характеризувався певним економічним підйомом, ростом економічної активності, котра, однак, набула ажіотажного, спекулятивного характеру. Значними були досягнення гетьманського уряду в становленні і розвитку національної освіти, науки, культури. Але, з іншого боку, реальна влада в країні належала окупаційному командуванню. Проти гетьманського режиму висловилися нелегально проведені навесні селянський і робітничий з’їзди. В опозицію до гетьмана стали УПСР, УСДРП, УПСФ. У травні 1918 національні опозиційні сили оформилися в Національно-Державний Союз, перетворений у серпні в Український Національний Союз(УНС). У країні ширився повстанський рух, керований різними політичними силами – більшовиками, анархістами, есерами і т.п.

У листопаді 1918 р. у Німеччині відбулася революція, Німеччина підписала капітуляцію. Гетьманський режим залишився без підтримки. Цією ситуацією скористався УНС, почавши антигетьманське повстання. Для керівництва повстанням 13 листопада була створена Директорія, до якої увійшли В. Винниченко (голова), С. Петлюра(головний отаман), Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко. Основною військовою силою повстанців були «січові стрільці» на чолі з Є. Коновальцем. Німецьке командування заявило про свій нейтралітет. 14 грудня П.Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. Київ зайняли війська Директорії.

Директорія проголосила відновлення УНР і всіх революційних завоювань, передачу землі селянам, широке соціальне законодавство і т.д. Довіру Директорії висловив Всеукраїнський Трудовий Конгрес, що проходив у Києві 22-28 січня 1919 р. 22 січняКонгрес проголосив Акт злуки (об’єднання) Західноукраїнської Народної Республіки(ЗУНР), що утворилася в листопаді 1918 р. під час розпаду Австро-Угорської імперії, з УНР. Однак цей акт, як і інші рішення Конгресу, мали декларативний характер і не мали впливу на розвиток подій. Директорія не мала органів, які б проводили в життя її програму. Реальна влада на місцях належала комендантам і отаманам, що примкнули до Директорії. Вони, у свою чергу, не завжди могли контролювати навіть свої частини і змушені були потакати анархічним і погромним настроям, що проявилися серед повстанців. Найбільш яскраво це проявилося в хвилі єврейських погромів. Свавілля отаманів викликало невдоволення населення. Аграрна політика Директорії викликала розчарування селянства.

В Україні зростав повстанський рух, але вже проти Директорії. У самій Директорії не було єдності щодо спрямованості внутрішньої і зовнішньої політики. В. Винниченко схилявся до налагодження відношень із Радянської Росією, більшість Директорій на чолі з С. Петлюрою орієнтувалося на союз з Антантою. Війська Директорії не могли чинити серйозного опору наступу Червоної Армії. 5 лютого 1919 р. радянські війська зайняли Київ. Покинувши Київ, Директорія перебралася у Вінницю, потім у Рівно, потім у Кам’янець-Подільський.

До кінця березня – початку квітня 1919 р. на більшій частині території України була відновлена Радянська влада. Безпосереднє керівництво відновленням Радянської влади здійснював Тимчасовий Робітничо-Селянський уряд України. 6 січня ним був прийнятий декрет, відповідно якому радянська Україна стала називатися не УНР, як раніш, а Українська Соціалістична Радянська Республіка(УСРР). 10 березня 1919 р.ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив першу конституцію УСРР, з’їзд обрав ВУЦВК на чолі з Г. Петровським. ВУЦВК створив уряд – РНК УСРРна чолі з Х. Раковським.

З відновленням Радянської влади на Україні стала проводитися політика «воєнного комунізму», котра склалася на той час у Росії. Характерними рисами «воєнного комунізму» були прискорена націоналізація, одержавлення всієї економіки, сувора централізація, організація розподілу без урахування законів товарного виробництва, згортання товарно-грошових відносин, перенесення військових методів у господарське життя і широке використання позаекономічних, примусових засобів, запровадження трудової повинності для всього населення. Була встановлена продовольча диктатура, введена продрозкладка.

Органи державного управління отримали сувору вертикальну підпорядкованість знизу доверху. Місцеві Ради замінювалися надзвичайними органами – революційними комітетами (ревкомами). Обмежувалися виборчі права громадян. Контроль за державним апаратом був зосереджений у руках більшовиків. Діяльність інших партій була або обмежена, або цілком заборонена. На антирадянські позиції стали переходити партії, які раніше лояльно ставилися до Радянської влади. Стосовно політичних опонентів більшовиками широко застосовувалися репресивні методи.

По Україні прокотилася хвиля селянських заворушень. Найбільш значним з них був виступи під проводом отаманів Н.Махна, Зеленого (Терпила) та М.Григор'єва(травень 1919 р.). На селянські заворушення уряд відповідав репресивними заходами.

Навесні 1919 р. Добровольча армія А.І. Денікіна, підтримана Антантою, активізувала свої дії в Україні. Ослаблена Червона Армія не змогла вчинити опір добровольцям і майже вся Україна до кінця літа опинилася в їхніх руках. Денікін визначив основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики: «єдина, велика, неподільна Росія», «встановлення порядку», «захист віри», «ніяких класових привілеїв» і т.д. Було прийняте робітниче законодавство, «Декларація про землю», в котрій проголошувалось «забезпечення прав трудящих» поряд зі «збереженням за власниками їхніх прав». Та незважаючи на проголошені декларації, на практиці денікінський режим означав повернення дореволюційних порядків, грабежі і терор. Характерною рисою режиму була деморалізація армії.

Активізувалися дії армії УНР, що, з’єднавшись із військами ЗУНР – Галицькою Армією(УГА) – почала наступ проти Червоної Армії. 31 серпня їй вдалося зайняти Київ, однак у той же день вона змушена була, щоб уникнути конфлікту з денікінцями, його залишити. Антанта намагалася поєднати їх зусилля для спільної боротьби проти Червоної Армії, та це їй не вдалося. Денікін негативно ставився до ідеї української державності.

Наприкінці 1919 р. Червона Армія здобула перемогу над денікінцями. На Україні втретє – вже остаточно – була відновлена Радянська влада. Третій прихід Радянської влади на Україну вніс певну стабільність у політичну ситуацію. У 1920 р. на Україні ще продовжувалися військові дії, однак реальної загрози для Радянської влади вони вже не становили.

22 квітня 1920 р. уклавши Варшавський договір з Директорією про спільну боротьбу з більшовиками, Польща розпочала 25 квітня 1920 р. наступ на Україну. 6 травня був зайнятий Київ. Союз Директорії з Польщею викликав обурення навіть у тих шарах, котрі не співчували Радянській владі. У червні Червона Армія перейшла в наступ, звільнила Київ і стала успішно просуватися на захід. У Ризі 12 жовтня 1920 р. між Радянською Росією і Польщею був укладений договір про перемир'я і попередні умови миру. Польський фронт був ліквідований. Армія УНР була роззброєна й інтернована. Залишки адміністративного апарату Директорії 20 листопада 1920 року остаточно залишають українські терени. 18 березня 1921 р.між РСФРР, УСРР, Білорусією і Польщеюбув підписанийРизький договір, за яким до Польщі за "лінією Керзона" відійшло 46 тис. км2 території західноукраїнських земель, а кордон між Радян­ською Україною і Польщею проходив по річці Збруч. Цей договір поставив останню крапку в подіях громадянської війни. Розпочалась радянська доба української історії.


1. Україна в 1920-1930-ті рр. Досвід національно-культурного і національно-державного будівництва в складі СРСР.

2. Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної війн (1939-1945 рр.).

3. Україна в повоєнне десятиріччя (1945-1955 рр.).

4. Україна в умовах наростання системної кризи радянського ладу (друга половина 50-х – перша половина 80-х рр.).

5. Україна: шлях до незалежності.

 

1.Україна в 1920-1930-ті рр. Досвід національно-культурного і національно-державного будівництва в складі СРСР

Після громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять з них – країни Балтії, Польща і Фінляндія – стали справді самостійними. В усіх інших, у тому числі й в Україні, утвердилася радянська форма державності. В перші роки свого існування радянська Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. Першу мирну угоду радянської України було укладено з Литвою 14 лютого 1921 р. Протягом 1921-1922 рр. підписані договори з Латвією, Естонією, урядом Австрії, Польщею, Туреччиною, Німеччиною.

Надзвичайно важким було внутрішнє становище країни. Під час Першої світової та громадянської воєн, погромів, розстрілів, епідемій, загинуло близько 1,5 млн. людей. Величезної шкоди народному господарству України завдали не тільки воєнні дії, а і політика «воєнного комунізму», що проводилася з 1919 р. Стан погіршився через засуху 1920 р. і, ще більш жорстоку, у 1921 р. Результатом став голод 1921-1922 рр. Політика «воєнного комунізму» та економічна криза спричинили масове незадоволення більшовиками, особливо серед селянства. Тому у березні 1921 р. на Х з’їзді РКП(б) було прийнято рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком. Було покладено початок системи заходів, які згодом назвали новою економічною політикою(неп). Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-гро­шових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; зап­ровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленос­ті у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних еле­ментів у економіку. Основним завданням НЕПу було заспокоїти селянські маси, забезпечити їм стимули до збільшення виробництва продуктів. Була допущена оренда землі і найманий труд батраків. Значну частину земельного фонду країни розподіляли між селянами. Одночасно підтримувалося кооперативне будівництво. До кінця 20-х рр. у сільгоспкооперацію було залучено понад половину селянських господарств, а всіма видами кооперації було охоплено 85 % господарств. НЕП допускав вільну внутрішню торгівлю, ліквідував контроль уряду за нею. Були дозволені певна лібералізація і децентралізація економіки, віддано в оренду дрібні та частково середні підприємства. Проте більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки – важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля – залишалися під контролем держави.

Рішення, прийняті партійним з’їздом у Москві, були обов’язковими і для України. Вже 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розкладки податком. Незважаючи на всі труднощі, в 1922 р. здебільшого вдалося покінчити з голодом, ліквідувати повстанський рух селянства. В 1925-1926 рр. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж здебільшого було відновлено обсяг промислового виробництва: з’явилася перспектива будівництва нових промислових підприємств. Але внутрішня суперечність і поява кризових явищ, які викликав НЕП, намагання забезпечити державу товарним хлібом визначили відмову від НЕПу до кінця 1929 р.

Перехід до мирного будівництва об’єктивно вимагав вирішення проблеми взаємовідносин між національними республіками. Процес утворення єдиної союзної держави розпочався ще під час громадянської війни. 30 грудня 1922 р.І Всесоюзний з’їзд рад затвердив Декларацію про утворення наднаціональної держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республікй Союзний договір, який підписало спочатку чотири держави – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Закавказька Соціалістична Федеративна Радянська Республіка в складі Грузії, Вірменії й Азербайджану).

Остаточне юридичне оформлення нового державного утворення відбулося на ІІ з’їзді рад СРСР (січень 1924 р.). Він затвердив Конституцію Радянського Союзу. Новий текст Конституції УСРР, пристосований до її статусу союзної республіки, було затверджено в травні 1925 р. на ІХ Всеукраїнському з’їзді рад. Жорстка централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження прав союзних республік.

Проте сам факт існування та визнання УСРР з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, столицею (Харків), апаратом, можливістю розвивати культуру, мову, літературу, створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу.

Успіхи в культурному будівництві 20-х – початку 30-х рр. досягнуті, перш за все, завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація»чи «українізація». У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) затвердив політику коренізації як офіційну лінію партії. Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Вона зводилась до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов’язкового вживання української мови в установах, зміцнення позицій української школи, культури, науки, до залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апаратах.

Результати українізації 20-х рр. були вагомими. Частка українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. зросла з 35 до 54 %. У 1929 р. в УСРР діяло 80 % шкіл і понад 2/3 технікумів та 30 % вузів з українською мовою навчання. Якщо у 1922 р. республіка мала до 10 україномовних газет і журналів, то в 1939 р. з 426 газет 373 були українськими.

Припинення політики українізації в УСРР ніколи офіційно не проголошувалося. Але вже з кінця 20-х років національно-державне і національно-культурне будівництво уповільнюється. Накопичений позитивний досвід засуджується і деформується сталінською адміністративно-командною системою. Процес українізації припинився раптово на початку 1933 р. після прибуття на Україну особистого представника Сталіна П. Постишева– озброєного диктаторськими повноваженнями секретаря ЦК ВКП(б). В Україні розгорталася глибока й руйнівна репресивна кампанія, пов’язана з утвердженням тоталітарної системи.

Своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР стала командна економіка, одним з проявів якої був перехід до директивного планування і форсованої індустріалізації.

Втілення в життя ідеї «побудови соціалізму в одній окремо взятій державі», постійне очікування війни зі світовим імперіалізмом передбачало перетворення СРСР в передову індустріальну державу. Курс на індустріалізацію було затверджено в 1925 році.

У грудні 1927 р. ХV з’їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного планування над ринком. Проект всеосяжних корінних економічних перетворень був розроблений у 1928, а ухвалений у 1929 р. у вигляді першого п’ятирічного плану (1928-1932 рр.). Він передбачав напружені, але реальні темпи приросту промисловості в середньому за рік. Водночас, у процесі виконання п’ятирічки, Сталін, шляхом адміністрування, директив почав вимагати різкого підвищення планових цифр, що передбачали форсування нечуваних темпів розвитку важкої промисловості, особливо чорної та кольорової металургії, багатьох галузей машинобудування, хімічної промисловості.

Успіхи перших п’ятирічок безсумнівні, дореволюційний рівень промисловості був значно перевищений. Стали до ладу металургійні гіганти «Запоріжсталь», «Криворіжсталь» і «Азовсталь». Давали продукцію тракторний і турбінний заводи в Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві. Виникли нові галузі промисловості, зокрема хімічна.

Але залучення у важку індустрію величезних фінансових, матеріальних і людських ресурсів, ігнорування легкої й харчової галузей, неувага до соціально-побутових запитів створили вкрай напружене становище із забезпеченням населення продовольством і товарами масового попиту. Це підривало соціальне значення індустріалізації. Проте, будівництво тисяч заводів протягом десятиліття вивело Україну на рівень великих індустріальних країн Європи, її промисловий потенціал у 1940 р. в сім разів перевищував показник 1913 р.

На кінець 20-х – початок 30-х рр. соціально-економічний розвиток країни поставив на порядок денний питання перетворень у сільському господарстві на основі ліквідації приватної власності на землю і переходу до колективного господарювання на селі. Першим поштовхом для форсування колективізації стали хлібозаготівельні кризи у 1928-1929 рр. 1928 р. приніс Україні неврожай. Селяни стали всіляко ухилятися від хлібозаготівель. Тоді за наказом Сталіна почалися реквізиції зерна, як у роки «воєнного комунізму». Повернення до «воєнно-комуністичних» методів було зумовлене потребами індустріалізації, яка вимагала величезних коштів, що їх можна було «перекачати» із сільського господарства у промисловість.

Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного прошарку селянства. В другій половині січня 1930 р. комісія політбюро ЦК ВКП(б) розробила план компанії з розкуркулення. Всього за час колективізації було розкуркулено 352 тис. селянських господарств. Унаслідок цього восени 1931 р. питома вага колгоспних дворів серед селянських господарств досягла 67 %, до кінця 1932 р. – 70 %. А до 1940 р. майже всі українські селяни входили до 28 тис. колгоспів.

Колгосп не вважали кооперативним господарством, а вироблена тут продукція не належала його членам. Хліб треба було здавати державі, за винятком насіннєвого, фуражного і продовольчого фондів (все та ж продрозкладка). Хлібозаготівлі за нереальними планами зверху призвели до того, що з весни 1932 р. в 44 районах УСРР почався голод із численними смертними випадками, фактами людожерства.

Голод 1932-1933 рр. був наслідком спроби здійснити соціалістичні перетворення воєнно-комуністичними методами. Кількість жертв від голоду склала за різними підрахунками від 4,2 до 9 млн. осіб.

З кінця 1920-х рр. в УРСР, як і на всій території СРСР, під приводом пошуку «шпигунів і ворогів народу, які створили розгалужену мережу контрреволюційних організацій», починаються репресії. Репресії здійснювалися задля розправи над опонентами, призводили до нагнітання в країні атмосфери страху. Було терміново підготовлено документ, яким скорочувалися терміни розслідування державних злочинів та дозволялося винесення смертних вироків, що не підлягали оскарженню й перегляду. Розгляд справ передавався особливим «трійкам» – позасудовим органам, у які входили представники прокуратури, місцевої влади й наркомату внутрішніх справ (НКВС). Україною прокотилися хвиля гучних процесів – «шахтинська справа», «справа Союзу визволення України (СВУ)», «справа Українського національного центру (УНЦ)», за якими були заарештовані і знищені колишні діячі українських політичних партій, технічні фахівці, представники інтелігенції. Репресії другої половини 1930-х уже торкнулися радянських партійних і військових кіл. У 1934-1939 рр. фізично була знищена більша частина «ленінської партійної гвардії», провідних воєначальників, діячів науки та культури.

Таким чином, у 30-х рр. в СРСР було остаточно встановлено режим, який називають тоталітарним. Він був заснований на системі насильства, запереченні демократичних інститутів, позбавленні людей елементарних прав і свобод при політичній диктатурі комуністичної партії, яка уособлювала собою соціалістичну державу.

1920-30-ті рр. в історії України – це часи певних зрушень: НЕП, індустріалізація, розвиток кооперативного руху, українізація, ліквідація неписьменності. Водночас то були роки сталінських репресій, двох голодоморів, насильного об’єднання селян у колгоспи.

 

2.Україна в роки Другої світової і Великої Вітчизняної війн (1939-1945 рр.)

До кінця 30-х рр. у світі виникла загроза нової глобальної війни. Вона виходила від Німеччини, Італії, Японії, їхнім апетитам протистояли Англія, Франція, згодом – СРСР, США.

Після невдачі спроб створення системи колективної безпеки в Європі, СРСР пішов на підписання 23 серпня 1939 р. радянсько–німецького договору про ненапад строком на 10 років. Він мав також таємні протоколи, метою яких був територіальний виграш, розподіл сфер впливу. Німеччина відмовлялась від претензій щодо України, а СРСР отримував згоду Німеччини на приєднання до своєї території українських земель, що входили до складу Польщі та Румунії.

Підписання договору фактично розв’язало Гітлеру руки, і 1 вересня 1939 р. німецькі війська атакували польську армію з трьох оперативних напрямків. З нападом фашистської Німеччини на Польщу Друга світова війнастала фактом. Вона охопила майже всі континенти (до неї втягнулася 61 держава з понад 80 % населення земної кулі; в боях взяло участь 110 млн. осіб; молох війни забрав життя 60 млн. людей, з яких 27 млн. були громадяни СРСР).

Зародилася війна в глибинних суперечностях, які існували між державами і випливали з їх цілей: політичних – прагнення керівних кіл великих держав перерозподілити сфери впливу, забезпечити неподільне панування своєї системи; економічних – розширити сфери прикладання капіталу, отримати дешеві джерела сировини і робочої сили. З боку країн фашистського блоку війна була несправедливою, загарбницькою.

Поява німецьких військ біля обумовленої таємним протоколом демаркаційної лінії активізувала дії радянського керівництва. 17 вересня 1939 р. віддається наказ про початок бойових дій проти Польщі. Радянські війська окупували Західну Волинь і Східну Галичину. Новий німецько–радянський договір «Про кордони, дружбу і співробітництво», підписаний у Москві 28 вересня 1939 р., розмежував кордони між Німеччиною і СРСР вздовж річок Сян і Західний Буг.

Першими кроками нового радянського керівництва було утвердження державно-політичного і територіального статусу Західної України. 22 жовтня 1939 р. були організовані вибори до Народних Зборів. За кандидатів, заздалегідь підібраних органами влади, було подано 4 мільйони 32 тисячі голосів, тобто 90, 9 %. 26 жовтня 1939 р. у Великому театрі Львова зібралися Народні Збори Західної України, своєрідний «парламент», якому належало проголосити на західноукраїнських землях радянську владу та просити комуністичне керівництво прийняти ці землі до складу СРСР. Наступного дня Народні Збори прийняли Декла­рацію про возз'єднання Західної України з УРСР та оголосили про націо­налізацію банків та великої промисловості, конфіскацію земель у поміщи­ків, церкви та великих державних урядовців. Відповідно до прийнятих за­конів Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1939 р. і Верховної Ради УРСР від 15 листопада Західна Україна стала складовою частиною Ра­дянської України, і відповідно - Радянського Союзу.

Після юридичного оформлення приєднання західноукраїнських земель тут почала проводитися «радянизація»: селянські комітети розподіляли поміщицькі землі, худобу, посівний матеріал, знаряддя виробництва. У містах найбідніші верстви населення одержували житло. Повсюдно вводилася українська мова, швидко зросла кількість українських шкіл. У той же час нова влада конфліктувала з уніатською церквою, намагалася культивувати колективізацію, закривала національно-культурні інститути, включаючи «Просвіту». За неповні два роки така політика спричинила до того, що більшість місцевого населення стала негативно ставитися до радянської влади.

28 червня 1940 р.СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. 2 серпня Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину та Північну і Південну Бессарабію до УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської АРСР утворити Молдавську РСР.

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина напала на СРСР. Почалась Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років, яка увійшла в історію як визвольна війна радянського народу проти фашистської Німеччини та її союзників (Угорщини, Італії, Румунії, Фінляндії), важлива частина Другої світової війни. Створивши на напрямку ударів переважаючу перевагу, агресор прорвав оборону радянських військ, захопив стратегічну ініціативу й панування в повітрі. Прикордонні бої й початковий період війни (до середини липня) у цілому призвели до поразки Червоної Армії.

Після 22 липня 1942 р., коли Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області, вся Україна була окупована ворогом.

Територію України нацисти розподілили на кілька окупаційних зон:

- 1 серпня 1941 р. Східна Галичина була приєднана до Польського генерал–губернаторства(дистрикт «Галичина»Львівська, Дрогобицька, Станіславська та Тернопільська області);

- 14-19 липня 1941 р. землі між Дністром і Південним Бугом, північна Буковина й Бессарабія було передано Румунії. До цієї території, що звалася Трансністрією, приєднали Одеську, південь Вінницької і захід Миколаївської областей;

- 20 серпня 1941 р. створено рейхскомісаріат «Україна»у складі десяти областей України – Волинь, Полісся, Правобережжя, частини Полтавської і Запорізької, південних районів трьох білоруських областей, півдня Орловщини. До створених тут шести генеральних округів належала Дніпропетровська область і Крим;

- Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування.

Грабувалося і вивозилося в Німеччину все, що мало матеріальну цінність. Понад 5 млн. цивільного населення і військовополонених було знищено. Скорбним символом гітлерівського геноциду став Бабин Яр у Києві, де було вбито 200 тис. чол. – євреїв, українців, росіян. На каторжні роботи до Німеччини з України було вивезено 2,4 млн. чол.

Жорстокість і безкомпромісність політики окупантів викликала опір серед населення.

Активні бойові дії проти німецьких загарбників вели партизанські з’єднання і загони Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, Київщини, Донбасу та інших районів України. Широко відомі імена партизанських командирів С.А. Ковпака, О.М. Сабурова, О.Ф. Федоровата інших. Для посилення керівництва партизанськими загонами і координації їхніх дій з Червоною Армією у червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху на чолі з Т.А. Строкачем.

Діячі Організації українських націоналістів схильні були бачити у фашистах союзників. З перших днів війни у складі німецької армії діяли підрозділи, сформовані українськими націоналістами – батальйони «Роланд» і «Нахтігаль». 30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові бандерівці провели Українські на­ціональні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком. Проте фашистське керівництво заявило, що німці українцям не союзники, а завойовники. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН (б) було заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незаба­ром 15 було розстріляно.

З цього часу почали з’являтись перші партизанські загони українських націоналістів, які виникли на Поліссі і Волині. Тут від початку війни діяли партизанські відділи «Поліської Січі» під проводом Тараса Бульби-Боровця, колишнього військовика УНР. Тут же, на Волині, були сформовані партизанські військові частини обох частин Організації українських націоналістів (навесні 1940 р. вона розкололося на ОУН (б)– бандерівську чи революційну, яку очолив Степан Бандера, та ОУН (м)– мельниківську, очолювану Андрієм Мельником). У результаті об’єднання окремих відділів Української національної самооборони, січовиків, військових формувань ОУН у жовтні 1942 р.була створена Українська Повстанська Армія(УПА). Вона повела боротьбу проти німецьких загарбників і більшовицьких партизанів, а також поляків (загони УПА протягом 1943-1944 рр. проводили кампанію витіснення польського населення за межі українських етнічних кордонів за Буг і Сян – фактично етнічні чистки; поляки діяли аналогічно).

21-25 липня 1943 р. відбувся ІІІ Надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах, заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, проголосив самостійність України. З кінця 1943 р. УПА перестає битися на декількох фронтах і переходить до бойових дій тільки проти Червоної армії і радянських партизан.

Починаючи з квітня 1943 р. у складі німецьких військ діяла дивізія СС «Галичина», сформована з українців.

Діяльність ОУН-УПА була проаналізована робочою групою істориків, утвореною при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. У фаховому висновку істориків визнається вагомий внесок ОУН-УПА в національно-визвольну боротьбу українського народу за створення незалежної України. Разом з тим робочою групою:

- визнано співробітництво УВО і ОУН з німецькою розвідкою та контрроз­відкою ще з часів Веймарської республіки, тобто з 1919 року;

- визнано те, що на окупованій німцями у 1939 р. території Польщі органі­зації ОУН(Б) і ОУН(М) діяли відкрито;

- визнано спільні дії ОУН та диверсійних підрозділів націоналістів з німця­ми у червні 1941 року проти Червоної Армії, факт протидії ОУН - УПА радянсь­ким партизанам і Червоній Армії в 1943-1944 роках, а також постачання літаками Люфтваффе українським повстанцям німецького військового спорядження і зброї після визволення України від фашистів[2].

Треба відзначити, що зміст «Фахового висновку…» не дає підстав для героїзації ОУН-УПА, чого домагаються окремі політичні сили.

Перемога під Сталінградом у лютому 1943 р. і розгром німецьких військ у Курській битві у серпні 1943 р. створили необхідні передумови для наступу Червоної армії по всьому фронту. Відкрилася можливість для оволодіння Лівобережною Україною, форсування Дніпра і створення стратегічних плацдармів у Правобережжі. В кінці жовтня 1944 р. із звільненням Закарпаття українська земля була повністю позбавлена фашистської нечисті.

Перемоги Червоної армії взимку 1945 р., наступ союзницьких військ із Заходу забезпечили умови для завершення розгрому нацистської Німеччини. 8 травняв Берліні було підписано акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Розгром імперіалістичної Японії завершив Другу світову війну 2 вересня 1945 р.

Гідний внесок у перемогу вніс український народ. У лавах Червоної армії воювали 6 млн. його синів і дочок. Близько 600 тис. партизан і підпільників билися в тилу фашистських військ. Понад 2 млн. трудівників України кували зброю перемоги в радянському тилу. Близько півмільйона українців пов’язало свою долю з ОУН-УПА.

 

3.Україна в повоєнне десятиріччя (1945-1955 рр.)

В історії не було воєн, які за розміром руйнувань та лиха, заподіяного людству, можна порівняти з Другою світовою. Серед народів, які особливо постраждали від неї, був український. На терито­рії України під час окупаційного режиму було знищено май­же 3,9 млн. мирних жителів, вивезено понад 2,4 млн. осіб до Німеччини, частина з них загинула, а 200 тис. осіб, побоюючись сталінського режиму, так і не повернулись. Загалом у роки війни загинув кожен шостий житель України.

До численних людських утрат додалися величезні матеріальні збитки, яких зазнала Україна. З 679 млрд. крб. матеріальних збитків, заподіяних Радянському Союзу, 285 млрд. (42 %) припадає на Україну. За роки війни населення республіки скоротилося на третину. Україна втратила 40 % свого економічного потенціалу, близько 10 млн. осіб залишилося без житла.

На основі союзного закону (затверджений у березні 1946 р.) Верховна Рада УРСР у серпні 1946 р. прийняла Закон про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946-1950 рр. Основні зусилля та капіталовкладення спрямовувалися на відновлення та розвиток важкої промисловості, енергетики та транспорту.

На кінець п’ятирічки були відбудовані не тільки старі, а й споруджені нові промислові підприємства. Промислове виробництво у 1950 р. на 15 % перевищувало довоєнний рівень. За рівнем індустріального розвитку вона вже на той час випереджала багато країн Європи.

Гірше йшли справи у сільському господарстві. Воно повинно було розвиватися, спираючись винятково на свої власні, вкрай недостатні й обмежені державою, ресурси. Труднощі посилювалися небаченою засухою 1946 р. Узимку 1946/47 р. на Україні розпочався голод, якого, як уважають спеціалісти, можна було уникнути.

Україна в числі 51 країни світу виступила одним із засновників і перших членів Організації Об’єднаних Націй (ООН). 6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско для участі в роботі конференції і підписала декларацію про заснування ООН. Її представники були обрані до дев’яти комітетів та комісій організації.

Позитивно оцінюючи розглянуті аспекти зовнішньополітичної діяльності України, водночас не можна відокремлювати їх від великих прорахунків, припущених радянською дипломатією в цілому в повоєнні роки. Трагічною помилкою української дипломатії була політика замовчування ганебних фактів дискримінації українського населення в Польській Народній Республіці. Ще під час війни у вересні 1944 р. між Польським комітетом національного визволення і урядом УРСР була підписана угода про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі, а польського – з УРСР. Люди за бажанням із збереженням свого майна переселялися на свою етнічну батьківщину. Це було виявом природного права людини обирати місце свого проживання. Проте поступово від добровільного виїзду на батьківщину влада перейшла до складання списків для обов’язкового переселення.

Ганебним актом стосовно українців була т.зв. акція «Вісла», здійснена польськими властями у квітні – серпні 1947 р.Її метою була повна депортація українського населення з його етнічних територій у західній і північній Польщі на інші землі, які раніше належали німцям. Методи роботи з населенням були далекі від гуманних. Виселення супроводжувалося руйнуванням пам’ятників національної культури українців: церков, цвинтарів, музеїв, бібліотек.

Одночасно здійснювалися каральні заходи щодо вояків УПА, учасників оунівського підпілля. Така сама політика проводилася радянськими властями в Українській РСР. Після війни сталінський режим поставив собі за мету приведення західних українців у відповідність до радянської системи їх східних співвітчизників. Але форсовані темпи індустріального розвитку без урахування доцільності і наявності сировини, примусова колективізація, анулювання Брестської унії й греко-католицької церкви в 1946 р. відштовхнуло значну частину місцевого населення від комуністичної влади. Все це ще більше загострило братовбивчу війну на західноукраїнських землях.

Ще до закінчення війни, в липні 1944 р., на Західній Україні була створена Українська Головна Визвольна Рада. Вона закликала народ до боротьби за створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) в межах етнічних українських земель. Боротьба набула широкого розмаху. Служба Безпеки – таємна спецслужба ОУН безжально винищувала прорадянські елементи. Здійснювалися акції саботажу й диверсій, проводилася «шептана» та друкована антирадянська агітація. УПА брала активну участь у військових операціях. Лише з 1 квітня по 1 вересня 1946 р. загони УПА 1017 разів вступали в бій із загонами НКВС.

У свою чергу, численні каральні операції проводилися проти УПА органами НКВС. З лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. війська НКВС провели 39773 операції. В липні 1946 р. ЦК КП(б)У прийняв пропозицію Міністерства внутрішніх справ УРСР про доведення чисельності бійців винищувальних батальйонів до 35 тис. осіб. Отже, боротьба переростала у громадянську війну.

Сили сторін у боротьбі були нерівними. Тому в 1949 р. керівництво УПА прийняло рішення вивести армію до Німеччини і Австрії. Після загибелі командира УПА Тараса Чупринки(Р. Шухевича) 5 березня 1950 р. повстанський рух втратив організованість і пішов на спад. Окремі збройні відділи підпілля у краї діяли ще до середини 50-х рр.

Важливою подією повоєнного десятиріччя була передача Кримської області до складу УРСР. Виходячи з історичних і культурних зв’язків, етнічної і територіальної спорідненості Україну й Криму, Верховна Рада СРСР указом від 19 лютого 1954 р. включила Кримську область до УРСР. Неврожайні післявоєнні роки в Криму, неспроможність Росії забезпечити населення і Чорноморський флот перш за все продуктами харчування обумовили ситуацію, коли уряд і Верховна Рада РРФСР добровільно, з власної ініціативи передали півострів Українській РСР.

 

4. Україна в умовах наростання системної кризи радянського ладу (друга половина 50-х – перша половина 80-х рр.)

На середину 50-х рр. усі сфери життя України майже цілком перебували під впливом сталінщини. Свідомість переважної більшості людей усе ще підпорядковувалася стереотипам, які десятиріччями насаджувалися адміністративно-командною системою. Багато невинних людей ще з 30-40-х і початку 50-х рр. поневірялося в таборах.

Після смерті Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) залізні лещата тоталітарної диктатури послабилися. Компартійна олігархія опинилася в нестабільному стані «колективного керівництва». Новий перший секретар ЦК КПРС М.С. Хрущоввисловився за лібералізацію політичного режиму. Запропонований ним курс на відмову від терористичних методів державного керівництва дістав схвалення ХХ з’їзду КПРС, який відбувався в Москві 14-15 лютого 1956 р.(перші кроки на шляху демократизації були зроблені ще після липневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС). На закритому засіданні з’їзду було заслухано доповідь М.С. Хрущова «Про культ особи і його наслідки». Так розпочалася хрущовська «відлига».

Короткий період ревізії сталінської політики (1956-1959 рр.) був використаний в Україні для висунення культурно-національних вимог. Вдалося досягти деякого поліпшення становища в мовній сфері (зокрема, перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка). Висувалися вимоги щодо реабілітації діячів культури, заповнення «білих плям» у літературі, театрі, історії.

Боротьба з тоталітарним режимом почалася і в політичній сфері. 1959 р.молодий адвокат Л. Лук’яненкозробив спробу організувати Українську робітничо-селянську спілку, яка ставила за мету вихід України зі складу СРСР легально-конституційним шляхом. Найважливішим елементом десталінізації була ліквідація Головного управління таборів (ГУЛАГ). Сотні тисяч в’язнів концтаборів і спецпоселенців, яким пощастило вижити, повернулися до України. Тисячі українських громадян були реабілітовані.

Значно підвищилася в цей період роль республік в організації господарського життя своїх народів.

Згодом відбулося певне коригування політичного курсу, відхід від демократизації. Продовжувала зберігатися адміністративно-командна система, що не давало доводити до кінця розпочаті політичні реформи.

Таким же непослідовним був і економічний розвиток країни. У другій половині 50-х рр. почався інтенсивний пошук ефективних шляхів господарського управління, його демократизації. Було зроблено спробу переходу від жорстокого керівництва сільським господарством до господарської самодіяльності колгоспів і радгоспів. Для усунення надцентралізації управління народним господарством у 1954 р. було здійснено перехід від Міністерств до Рад народного господарства (раднаргоспів), що управляли багатогалузевими економічними комплексами у регіонах. Усе це мало на меті без зміни виробничих відносин, шляхом деяких послаблень і регіоналізації управління економікою пожвавити розвиток промисловості й зупинити деградацію продуктивних сил.

СРСР займав провідну роль у багатьох напрямках науки та техніки, освоєнні космосу, використанні атомної енергії. Важливий внесок у розвиток цих сфер зробила Україна. Протягом п’яти років у республіці спостерігалося зростання сільськогосподарського виробництва.

Безсумнівним досягненням Хрущова була сильна соціальна політика, яка торкалася практично всіх сторін суспільного життя. У липні 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії. Пенсійний вік знижувався до 60 років для чоловіків і 55 – для жінок. Майже в 2 рази збільшився середній розмір пенсій. Пенсії почали отримувати навіть колгоспники. Того ж року розпочався поступовий (за галузями) перехід на семигодинний робочий день, а з вересня 1959 р. підприємства, установи і організації УРСР почали перехід на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями при восьмигодинному робочому дні. У 1956 р. було підвищено заробітну плату, упорядковано щомісячне авансування колгоспів. У липні 1957 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову «Про розвиток житлового будівництва в СРСР». Понад 3 млн. квартир, споруджених у містах і робітничих селищах України за десяток років, істотно пом’якшили житлову проблему.

Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбулося. Збереження попередніх виробничих відносин, форм і методів керівництва не принесли бажаних результатів. Три надпроекти Хрущова – освоєння цілини, розширення посівів кукурудзи, програма тваринництва (догнати та випередити США у виробництві м’яса, масла та молока) не дали очікуваних результатів. Україна продовжувала крокувати шляхом екстенсивного[3] розвитку.

За цих умов у верхніх ешелонах влади поступово готувалося усунення Хрущова. У жовтні 1964 р.Хрущова звільнили від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР. Його дії були кваліфіковані як волюнтаристські, що заперечували принцип колективного керівництва. Першим секретарем ЦК КПРС став Л.І. Брежнєв.

Короткотривалої «відлиги» було достатньо, щоб на світ з’явилося ціле покоління шестидесятників. Для українських шестидесятників (Д. Павличко, І. Драч, І. Дзюба, Л. Костенко, В. Симоненко, В. Чорновіл, М. Осадчий та інші) на першому плані стояли болючі національні проблеми. Вони висували вимогу забезпечення українцям свободи вільного духовного розвитку, виступали за надання українській мові статусу державної у республіці.

Політичний і соціально-економічний розвиток Радянського Союзу в другій половині 60-х – першій половині 80-х рр. відбувався під знаком наступу сталіністів, тобто тих політичних діячів, які вважали будь-які реформи шкідливими. Ресталінізація виявилася у поверненні до сталінських методів управління народним господарством і диктаті в суспільно-політичному житті. Публіцисти другої половини 1980-х охрестили цю добу «застоєм».

Незважаючи на спроби реформування промисловості і численні заходи щодо піднесення сільського господарства, республіка продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку. Екстенсивна спрямованість радянського виробництва вимагала залучення в обіг надлишкової кількості матеріальних ресурсів та робочої сили. Негативний вплив на розвиток сільського господарства, як і промисловості, мало поширення військово-промислового комплексу на нові сфери тоталітарної економіки, що призводило до активного її виснаження. Гонка озброєнь вела СРСР в економічну безодню. Було припущено трагічних помилок в зовнішній політиці (введення військ до Чехословаччини (1968 р.) та до Афганістану (1979 р).

З 1963 р. по 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ був П.Шелест. За переконаннями Шелест був непохитним комуністом. Вод­ночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в рамках союзної держави, врахування потреб України при економічному плануван­ні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національ­но-культурного, мовного розвитку українців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльнос­ті, усунутий з посади першого сек


Читайте також:

  1. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
  2. III.Цілі розвитку особистості
  3. III.Цілі розвитку особистості
  4. III.Цілі розвитку особистості
  5. Iсторiя розвитку геодезичного приладознавства
  6. V Потреби та мотиви стимулюють пізнання себе та прагнення до саморозвитку.
  7. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
  8. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
  9. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
  10. А. В. Петровський виділяє три стадії розвитку особистості в процесі соціалізації: адаптацію, індивідуалізацію і інтеграцію.
  11. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США
  12. Агітація за і проти та деякі особливості її техніки.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Визвольна війна середнин XVII ст. та формування | Та її політики в 1991-2006 рр.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.015 сек.