Українські політичні партії в 1917 р.

Назва	Лідери	Місце в політичному спектрі	Основні програмні положення
Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ)	Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський, І, Фещенко-Чопівський, 0. Лотоцький, С. Шелухін	Центристська, ліберально-демократична	Проголошення широкої автономії України. Розбудова національно-культурного життя. Широкі демократичні права
Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)	С. Петлюра, В. Винниченко, І. Мазепа, М. Порш	Ліва, соціал-демократична	Проголошення широкої автономії України як кроку до незалежності. Широке соціальне законодавство
Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР)	М. Грушевський, В. Голубович, М. Ковалевський, 0. Севрюк, П. Христюк	Ліва, народницька	Проголошення широкої автономії України як кроку до незалежності. Передача землі селянам
Українська партія соціалістів-самостійників(УПСС)	І. Луценко, L Липа, О. Макаренко	Права, націоналістична	Негайне проголошення незалежності України. Першочергова увага до розбудови української армії
Українська демократично-хліборобська партія (УДХП)	С. Шемет, В. Шемет, В. Липинський	Права	Проголошення незалежності України. Становлення сильної влади. Приватна власність на землю

Слід зауважити що Українська Центральна Рада побоювалася проголошувати офіційно курс на створення незалежної держави, оскільки це могло викликати неоднозначну реакцію з боку країн Антанти (за незалежну Україну ратували Німеччина і Австро-Угорщина) і негативну оцінку громадської думки усередині Росії.

Треба зазначити, що партія суто самостійницького напрямку, Українська демократична хліборобська партія, на чолі з С. Шелухиним та В. Липинським не була представлена в Центральній Ради, оскільки відстоювала інтереси заможного селянства, куркулів і поміщиків, і спиралась на традиційні цінності українського суспільства: приватну власність і хуторянське господарство, що не відповідало поглядам соціалістів Центральної Ради.

На початку свого існування Українська Центральна Рада майже нічим не відрізнялась від інших громадських організацій, які масово утворювались в революційній Росії. Наміри Української Центральної Ради не виходили за межі координації діяльності українських політичних, економічних та культурних товариств, але потім вона стала претендувати на роль своєрідного українського революційного парламенту, хоча не була обрана всенародно і в неї не були представлені усі українські партії, наприклад, як ми вже з’ясували, демократична-хліборобська партія. За принципом формування Центральна Рада нагадувала Ради робітничих депутатів.

Три партії, які домінували в Центральній Раді, - Українська партія соціалістів –революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія іУкраїнська партія соціалістів-федералістів, теж мали певні особливості і відмінності. Тут слід виділити соціалістів-федералістів, тому що їх програма була близької до кадетів: збереження приватної власності і парламентаризм. Та все ж вони були солідарними у своєму ставленні до двох проблем усі ці партії були вірними соціалістичному ідеалу, а також усі вони були єдині в тому, що Україна має отримати «автономію» в Російській республіці, далі, після війни в Європейськийфедерації, або «Сполучених Штатах Європи». Така єдність спостерігалася в діяльності Центральної Ради і Генерального Секретаріату, які складалися з членів цих трьох партій.

Трансформація Української Центральної Ради (УЦР) (1917—1918 pp.)

20(7) березня 1917 р. було обрано керівний склад УЦР: голова – М. Грушевський, заступники – В. Винниченко і С. Єфремов. Ця дата вважається датою заснування Української Центральної Ради.

Отже статус України передбачувався лідерами та ідеологами українського національного руху, насамперед М. С. Грушевським, М. В. Поршем, В. К. Винниченко, як «широка національно - територіальна автономія», що входила б у Європейську Федерацію. Фактично це була б незалежна держава, пов’язана з сусідами на конфедеративних засадах. Створення Європейської Федерації могло б відбутися, як уявлялось М. Грушевському, шляхом розпаду Російської та Австро-Угорської iмперiй.

«Широка національно - територіальна автономія» базувалась на прiоритетi законів автономії над федеральними, більш того, до компетенції автономії повинні були входити зовнішня політика, армія, грошова система, що являється необхідним атрибутом незалежної держави. Межі компетенції федерального керівництва М. С. Грушевський не вказував. Ця концепція являється ні чим іншим, як ідеєю побудови незалежної держави, а не суб’єкта федерації.

Кордони України, за думкою М. С. Грушевського и М. В. Порша, повинні були включати, окрім власно українських земель: Київської, Волинської, Подільської, Чернiгiвської, Полтавської, Катеринославської, Харківської, Херсонської, Таврійської губерній, частини Курської, Воронiжської губерній та Області Війська Донського, Кубанської області й Ставропiлля, Білоруського Полісся, Холмської землі та Бесарабiї.

Власно концепція М. С. Грушевського, що Україна повинна мати вихід до трьох морів (Чорного, Азовського й Каспійського), повторювала географiчнi мапи В. Герiновича (1910 г.) i опис українських земель С. Рудницького.

Подiбнi територіальні претензії викликали прикордонні протиріччя України з сусідами: Росією, Бiлорусiєю, Польщею, Румунією.

Восени 1917 р. Українська Центральна Рада и Генеральний Секретаріат, вміло використовуючи послаблення тиску та контролю з боку Тимчасового уряду, здійснили певні кроки до розширення власних повноважень та здійснення курсу на проголошення автономії України до скликання Всеросійських Установчих Зборів. Проте, необхідно врахувати, що під терміном «автономія» малось на увазі дійсно незалежна держава, з’єднана з іншими сусідами, у тому числі й з Роciєю, на конфедеративних засадах.

Головою Центральної Ради заочно обрали лідера всеукраїнського руху за національне відродження професора М. Грушевського (тоді він ще не встиг повернутися із заслання).

М. Грушевський виступав проти надання національно-визвольному рухові поміркованого, переважно культурницького напряму. Він зазначав: нічого більш помилкового не може бути, коли витягнути старі петиції й подавати їх заново урядові як сучасні українські домагання.

Головним гаслом національно-визвольного руху на даному етапі він вважав здобуття заснованої на демократичних підвалинах «широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці». Історик за фахом, М. Грушевський нагадував, що домагання народоправства у відокремленій, автономній Україні – це старе гасло, підняте ще в 40-х pp. XIX ст. Т. Шевченком, М. Костомаровим, П. Кулішем.

Голова Центральної Ради закликав не чекати Установчих Зборів, щоб з їх рук одержати автономію України. Він вважав, що це питання життя або смерті для українського народу неприпустимо ставити у залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих Зборах – централістською чи автономістсько-федералістською.

М. Грушевський закликав добиватися якнайширшої національно-територіальної автономії, яка «більш-менш наближається до державної самостійності». Відповідно майбутню Російську республіку він розглядав як федерацію. Автономна Україна мала постати на землях, де українське населення становило більшість.

Будь-які прояви українського шовінізму М. Грушевський пропонував вважати національним злочином. Гнівно відкидаючи гасло «Україна – для українців!», він проголошував від імені всього організованого українського громадянства: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе».

Визначальною подією в цьому процесі був Всеукраїнський Національний конгрес 6-8 квітня в Києві, на якому склад Центральної Ради було значно поповнено за рахунок представників регіонів, просвітницьких і кооперативних організацій. На нього прибуло понад 900 делегатів від політичних партій і громадських організацій – робітничих, селянських, військових, культурних. Серед них були представники Кубані, Галичини, усіх фронтів.

Конгрес заслухав і обговорив доповіді: про принципи федералізму, способи організації автономного устрою, забезпечення прав національних меншин тощо. Було прийнято вимогу негайної організації Крайової Ради і висловлено думку про те, що ініціативу у створенні цього територіального органу повинна взяти на себе Центральна Рада. Соціально-економічних питань конгрес практично не торкався.

Головою Центральної Ради конгрес обрав М. Грушевського, а його заступниками – С. Єфремова і В. Винниченка.

Київська громадськість неоднозначно сприймала Конгрес. Певні кола, прихильники загальноросійської ідеї, або люди малоросійської свідомості побоювались, що на Конгресі буде прийнято рішення про впровадження автономії, або незалежності України «явочним порядком». Голова Ради робітничих депутатів Незлобні погрожував розігнати Конгрес багнетами.

Протягом весни-літа 1917 р. Центральна Рада декілька разів поповнювала свій склад шляхом корпоративних виборів (на селянському, військовому, робітничому з’їздах) та кооптації (представників національних меншин). Такий порядок формування привів до перетворення Центральної Ради на завеликий і тому непрацездатний орган (біля 800 депутатів). Вимушено 8 липня 1917 р. була утворена Мала Рада, яка надалі фактично приймала більшість політичних рішень. Крім того, виключно важливе значення мало утворення Генерального Секретаріату – органу виконавчої влади, який формувався Центральною Радою і відповідав перед нею.

Висновки: Центральна Рада виникла як громадсько-політичне об'єднання, координаційний центр українського національного руху. Тут були представники Товариства українських поступовців, українських військових, робітників, кооператорів, студентів, православного духовенства, товариства українських техніків та агрономів, Українського наукового товариства, педагогічного товариства, різних гуртків, громад тощо. Незважаючи на таке широке представництво, в момент утворення ЦР не мала права говорити від імені всього українського народу, оскільки вона не обиралась на всенародних виборах. Враховуючи міжнародну політичну ситуацію і дискусії в російському суспільстві, українські соціалісти вимушені використовувати термін «автономія» як «димову завісу» для побудови незалежної держави. Навіть в III універсалі Центральна Рада формально проголошувала автономію України, хоча з документа помітно, що Українська народна республіка (УНР) - незалежна держава, з своєю армією, грошовою системою і зовнішньою політикою. Хоча в історичній науці є інша думка, що все ж таки діячі Центральної Ради на початку були автономістами, але умови революційної пори нав’язали їм роль самостійників.

1. Охарактеризуйте процес створення Центральної ради.

2. Які партії домінували в її складі?

3. Охарактеризуйте її діяльність на початковому етапі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Утворення Центральної Ради.	\|	Перший та Другий універсали.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.