• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Життєвий шлях

Шарль Бодлер народився 17 квітня 1821 ро­ку в Парижі. У шість років він втратив батька, котрий був майже на сорок років старший за матір. Батько увійшов до кола інтелігенції, яка сформувалася в добу Просвітництва, сповідував республіканські ідеї, добре знався на літературі, живопису, музиці. Мати поета походила з міщанської родини. Коли помер старий пан Бодлер, вона, 25-річна жінка незабаром вдруге вийшла заміж за майора Жака Опіка, який згодом дослужився до ге­нерала. Вітчим помістив пасерба у колеж інтерном (тобто він жив і учився поза рідною домівкою). Другий шлюб матері був справжньою трагедією для Бодлера. Він завжди жадав її любові, постійної уваги, материнської відданості. У деяких працях про поета зазначається, що вітчим викликав ненависть у Бодлера, що митець ставився до нього з надзвичайною відразою, бо той відібрав у нього матір і не давав жити так, як він хотів. Втім це не зовсім відповідає дійсності. Опік мав хист до військової кар'єри, адміністративної діяль­ності, був Великим командором ордену Почес­ного легіону. До того ж розумівся на мистец­тві, і Шарль Бодлер неодноразово у своїх листах ділився з ним творчими планами, на­зиваючи його «татусем». Але Опік, надто піклуючись про пасерба, обмежував його бунтівну вда­чу, схильність до непродуманих вчинків, на­віть авантюр. І для незадоволення вітчима були досить таки вагомі підстави, адже Шар­ля виключили з Паризького колежу за пога­ну поведінку. Він ніколи не вмів рахувати гро­ші, а тим більше — накопичувати їх. Пізніше вподобав легковажне життя паризької бо­геми.

Щоб якось відволікти пасерба від порож­нього існування і вплинути на його харак­тер, вітчим відправив у 1841 році Шарля на о. Маврикій в Індійському океані. Це не було покаранням у буквальному розумінні, але, безперечно, моральним уроком. На острові Шарль Бодлер мав працювати вчителем, однак через рік, у 1842 році, він самовільно повернувся додому. З того часу настав остаточний розрив із сім'єю, хоча звільнитися від сімейної опіки Бодлер так і не зміг. Коли мати побачила, що Шарль, буваючи в паризькому аристократичному середовищі, швидко витра­чає батьківський спадок, вона змушена була звернутися до Юридичної ради, за розпорядженням якої Бодлер став отримувати щомі­сяця від нотаріуса по двісті франків. Втім він не втратив поваги й любові до матері. Бодлера називали «проклятим» поетом, але він не хотів бути проклятим ще й своєю матір'ю.

Трагічно складається і осбисте життя Бодлера. Свою долю він пов'язує із статисткою одного з паризьких театрів Жанною Дюраль, жінкою істеричною і небайдужою до спиртного. Образ Жанни зустрічається в багатьох віршах збірки «Квіти зла». Жанна стала фатальною жінкою на його життєвому шляху. Він шукав у ній свій ідеал, втілення жіночості й краси, а вона зраджувала його, надто полюбляла гроші, нерідко бувала брутальною і сварливою, за­важаючи йому писати.

Шарля Бодлера турбують духовна ницість суспільства, недосконалість світу. Він пише у своїх листах і щоденниках, що «Франція вступила у фазу брутальності, а Париж став центром всесвітньої дурості». За винятком Шатобріана, Бальзака, Стендаля, Меріме, Альфреда де Біньї, Флобера, Банвіля, Готьє, Леконта де Ліля, вся сучасна література викликає у нього «жах». У 1845 році у Бодлера з'явили­ся думки про самогубство — не через борги, а через за­гальну безглуздість життя, що надзвичайно вплинула на нього («я не потрібен нікому — і не­безпечний для себе самого»). Він не сприймає ані порожнє існування ситих буржуа, ані конформізм, ані брехливу поміркованість, загальноприйняте нахабство «хазяїв життя» і жорстокість світу. Тому не випадково у 40-х роках XIX ст. Бодлер опиня­ється в колі бунтівної молоді. У 1848 році він бере участь у револю­ції, ставши до лав учасників барикадних боїв. Коли ж у червні 1848 року обурені паризькі робітни­ки повстали проти буржуазної республіки, яка їх ошукала, Бодлер став на бік повстанців. В цей час він пише статті про необхідність наблизити мистецтво до життя. В 1852 році Бодлер публікує статтю «Язицьницька школа», де критикує поетів, буйдужих до політичної боротьби свого часу. Але пізніше він розчаровується у будь-яких революційних рухах, вирішивши, що соціальна несправедливість є споконвічною і довічною.

Поет мріяв про великі соціаль­ні зміни, а натомість побачив ще більшу прірву, в яку поринало суспільство. Він став шукати забуття в наркотиках, вині, при­страстях і навіть стражданнях. Це був своєрідний протест проти аморальної дійсності. Бодлер так і залишився вічним бунтівником, котрий ніколи не зміг зми­ритися з брутальною буденністю, мертвотною дійсністю, бездуховним існуванням. Бодлер став поетом, який оспівував ті «жахи», що від­чув сам і все його покоління.

Увесь біль поета за духовний стан сучасної йому людини і сві­ту вилився у збірці «Квіти зла». Подібно до Бальзака, автора «Людської комедії», Бодлер теж орієнтувався на Данте, що по­дорожував у загробному світі, і хотів назвати свою збірку «Лімби» — верхні кола пекла. Пеклом здавалося поетові тогочасне життя, пекельні муки від­чували його ліричний герой і він сам. Але таку назву вже мала книжка Теодора Верона. Пись­менник Іполит Бабу підказав нову назву — «Квіти зла».

Під такою назвою 1 червня 1855 року спершу з'яви­лася добірка з 18 віршів, а через два роки й сама збірка. Назва, яку поет шукав, виявилася влучною і виразною. Вона вмістила в собі всі суперечності, що їх за­знала душа поета в той непростий час. Вірші стали й своєрідними знаками всієї епохи. Бодлер по­казав, які химерні «квіти» проростають у душі людини на ґрун­ті жорстокого й бездуховного віку. Однак попри все він вірив у людину і, пильно вдивляю­чись у неї, знаходив у ній безмежні можливості.

Поет створив незнаний раніше худож­ній світ, що надто відрізнявся від матеріаль­ного, і в цьому світі мали силу тільки одні закони — духовні. Лише переживання, кон­флікти й відчуття особистості рухали лірич­ний сюжет, і це стало новим словом у літе­ратурі. Бодлер не тільки виявив невідомі грані романтизму, а й винайшов цілком нові засо­би поетичного письма, що дозволяє назвати його зачинателем модернізму. Втім суспільство, в якому жив поет, не зрозуміло його. Точні­ше кажучи, зрозуміло, але об­разилось, бо він став своєрідним дзеркалом духовного занепаду людства.

Книга, видана тиражем лише 1100 примірників і навіть уся не розпродана, зазнала нищівної критики, а проти її автора було ви­сунуте судове обвинувачення в «образі су­спільної моралі». У той самий час, 1857 року, відбувся і суд над Ґ. Флобером, як автором роману «Пані Боварі». Флобера виправдали, бо в нього був блискучий адвокат, який здобув собі славу на цьому процесі. А Бодлерові не пощастило. Під час суду над «Квітами зла» поета зви­нувачували в реалізмі, що нібито суперечив суспільній моралі. Єдина правда Бодлера була про людину — її темні й світлі сто­рони, її вади та ідеали, світ її почуттів і пристрастей. Бодлер пішов шляхом, що надто відріз­нявся від реалізму Бальзака, Стендаля чи Флобера. Він не писав з натури, не зображував зовнішнє життя, його більше ці­кавило внутрішнє життя люди­ни.

Принципи Бодлера піз­ніше символісти візьмуть за основ­ні в своїй творчості: втаємничення змісту поезії, культ Краси і сугестивність мистецтва, тобто його здатність навіювати читачеві певні настрої, натяки на смисли, які той може зрозуміти по-своєму. Бодлер завжди наголошував на тому, що досконале не може бути завершеним. Це означало, що справжній витвір мистецтва має знайти своє продовження в душі читача чи гля­дача, викликати в нього певні переживання, по­чуття, змусити зазирнути в самого себе. Справж­нім митцем, на думку Бодлера, стане лише той, хто «зуміє розгледіти епічне (тобто справді піднесене і прекрасне) у сучасному житті і з до­помогою фарб та ліній переконає нас, що ми не чужі величі поезії, незважаючи на краватки й лаковані черевики». Ці слова можна з цілко­витою підставою віднести й до творчості самого Бодлера, і до всього модернізму, головною метою якого був показ небачених глибин людського духу, справж­ньої величі особистості, її напру­женого внутрішнього буття, не менш важливого, ніж життя сус­пільства. Поет вважав за необ­хідне зображувати багатогранні почуття людини, її внутрішні конфлікти, що визначають «рух особистості до самої себе». У стат­ті Бодлера про Делакруа є клю­чова фраза: «Делакруа любить Данте і Шекспіра — двох великих живописців людського болю». Та­ким «живописцем болю» був і сам Бодлер. Недаремно його назива­ли «Данте XIX століття», бо він показав не тільки пекло (в моральному смислі), в якому опинилося суспільство, усі його вади та пороки, а й болючі питання, що хвилювали особистість, її страждання і метан­ня між Богом і Сатаною.

Бодлер по-новому розумів героя в літе­ратурі, що також визначило появу нового напряму. Поль Верлен у статті «Шарль Бод­лер»(1865) слушно зазначав: «Глибока ори­гінальність Шарля Бодлера в тому, по-моєму, що він зі страшною силою відтворив сучасну людину... Повторюю, Шарль Бодлер відтво­рив її як тип, коли хочете — героя». Ліричний герой поета відрізнявся від ро­мантичного героя. Головними для нього стали вже не конфлікти з дійсністю, а його внутрішні протиріччя. До того ж він силою уяви здатен творити новий світ власних бажань, марень і почуттів. Цей світ безмежний у своїх проя­вах і до кінця непізнанний.

Проте Бодлер багато взяв і від романтиз­му. Він взагалі вважав, що «романтизм поля­гає в особливому сприйнятті світу, а не у ви­борі сюжетів чи достовірності зображення». Поет був пізнім романтиком, саме від романтизму йде бодлерівське неприйняття сучасної поету дійсності, постій­ний потяг до високого ідеалу, романтична символіка, контрастність образів тощо. Але, на відміну від романтиків, які вірили в загаль­ні ідеї, Бодлер, відштовхуючись від особистісного досвіду, вірив тільки у власну картину світу. Бодлер сягнув за межі романтизму, довів­ши, що в нетрях естетики цього напряму за­роджується якісно нове явище — модернізм.

Окрім нового розуміння особистості, він на­повнив новим змістом і поетику ліричного тво­ру, що ставав уже модерним. Створення по­етичного образу митець вважав особливим магічним дійством, в якому велику роль віді­грає творча фантазія, уява письменника, кот­рого поет підносить до рівня Творця, а рух внутрішніх процесів люди­ни становить, на його думку, головний пред­мет мистецтва.

Формування модерністської поетики засвід­чив вірш «Відповідності», де звуки, запахи, кольори сплітаються в єдину багатогранну кар­тину. Митець винайшов своєрідний закон відповідностей «усього з усім». Тому не випадково на картинах художників він шукає мело­дії, а свої вірші насичує розмаїттям барв, зву­ків, асоціацій. Слово і музика, слово і живопис, слово і все те, що відчуває людина своїми п'ятьма почуттями, настільки тісно зливають­ся в поезії Бодлера, що його вірші ми букваль­но бачимо, чуємо, відчуваємо в їх природній органічності.

Слід відзначити живописність творчості поета. Глибоко розуміючись на жи­вописі, він запозичує прийоми художників, на­даючи їм власної інтерпретації. У Делакруа його приваблюють прихований драматизм і ко­нтрастність образів, у Коро — уміння кілько­ма штрихами створити пейзаж, що відображає стан душі, у Рафаелі він цінує внутрішню зосередженість і увагу до лю­дини, у Рембрандта — силу гар­монії, у Рубенсі — повноту життя, у Мане — геніальність у відтворенні вра­жень. Синте­тизм творчості, взаємодія різних видів мистецтва, що стали визначальною рисою модернізму, якнайкраще вті­лені в естетиці Бодлера.

Нерідко дослідники від­значають сильний вплив на естетику Бодлера письменників групи «Парнас» і як доказ наводять присвяту «Квітів зла» Т.Готьє, одному з «парнасців». Дійсно, поет учив­ся у «парнасців». Він, як і вони, захоплював­ся Красою, прагнув передати її велику силу. Але свою Красу він знаходив не тільки в реаль­ному житті, а й у душі людини. І його Краса була пов'язана з Добром і Злом, Богом і Дия­волом, Життям і Смертю.

Отже, Бодлер увібрав у своїй творчості до­сягнення попередніх епох, але синтезував їх особливим чином, що й дозволило йому стати зачинателем нового літературного напряму — модернізму. Провідна ідея естетики Бодлера, за словами І. Гаріна, полягає в тому, що «пра­вда про людину завжди моральна й плідна». Щоб показати глибини людської душі й прав­ду про людину, Бодлер шукав нових худож­ніх засобів. Але робив це, як справжній естет, ставлячи Красу понад усе і довівши думку про те, що мистецтво — велика Таїна і Безмеж­ність світів.

Після виходу у світ «Квітів зла» поет прожив ще 10 років і два місяці. У 1858 році поет серйозно захворів, резутатом «брудної» хвороби став параліч і втрата пам'яті. Помер він 1 вересня 18167 року у Парижі.

«Квіти зла» (1857-1868)

Збірка «Квіти зла» — перлина світової лі­рики. Книга, що містила лише двісті сторінок невеликого формату, визначила на багато де­сятиліть уперед розвиток всієї європейської літератури. Символісти знайшли в ній свої головні принципи, ім­пресіоністи — мистецтво ство­рення вражень, неоромантики — нового героя, що силою своєї уяви перетворює світ. Ця книга стала своєрідною епопе­єю людської душі.

«Квіти зла» поет укладав досить довго, не­одноразово міняв місцями вірші, шукав влуч­них назв для своїх циклів, весь час щось до­писував, навіть коли книга вже була в наборі. В результаті він досяг гармонійної компози­ції, «таємної архітектури», де мало значення абсолютно все — і розташу­вання поезій та циклів, і образна система, і вір­шова композиція. Хоча на перший погляд зда­ється, що книга складається із розрізнених ліричних уривків, насправді збірка має певну цілісність, що досягається передовсім єдністю образу ліричного героя, котрий проходить через усю книгу, і рухом ліричного сюжету.

Ліричний герой Бодлера — складна й неоднозначна постать. Він співець Прекрасного, естет, філософ, любитель життя, невтом­ний шукач високих істин. Але його образ глибоко трагічний. Цей трагізм зумовлений, з одно­го боку, неприйняттям ліричним героєм сучасного йому світу, його відчуженістю, самотністю, протиставленістю натовпу. А з ін­шого боку, його трагедію зумов­люють ті суперечності, що є в ньо­му самому, внутрішні конфлікти, які крають йому серце. Він кидається з одного боку в інший, розривається між Життям і Смертю, Добром і Злом, Богом і Са­таною, Коханням і Ненавистю, Ідеалом і Від­чаєм, Вірою і Зневірою. Усе це призводить до невимовних страждань ліричного героя, хво­робливого стану душі, що він так і не зміг по­долати. Але й не змирився, не заспокоївся. Він залишився вічним бунтівником у світі та на­одинці з собою. Не перестав рухатись у дум­ках і почуттях. Не зрікся мрії «про білосніжні вершини», хоча вони й недосяжні.

Герой Бодлера прагне осягнути не лише свої поривання, а й увесь світ, усвідомити його ду­ховну сутність, моральну атмосферу. Могут­ній геній письменника уперше в літературі ство­рив образ героя, що намагається перетворити світ силою своєї уяви і фантазії. Реальність тут набуває зовсім нового значення: вона стає лише приводом до почувань ліричного героя. Герой Бодлера — це сам поет, але не тільки. Він дух його покоління. Втілення мистецтва і митця, що взяли на себе всі болі й гріхи людства, про­йшли з ним усіма колами земного пекла з не­згасною мрією про Ідеал.

Збірка «Квіти зла» відзначається великим динамізмом. Плин душевних переживань, дра­матичні конфлікти і почуття головного героя зумовлюють рух ліричного сюжету книги. Ав­тор визначив основні сюжетні «вузли», етапи духовних пошуків свого ліричного героя, по­діливши збірку на шість циклів: «Сплін та Іде­ал», «Паризькі картини», «Вино», «Квіти зла», «Бунт», «Смерть». Думки, теми і образи плавно перепливають із вірша у вірш, набирають нових і нових відтін­ків, сплітаючись у дивовижне плетиво смислів. Навіть усередині циклів можна виділити за мотивами окремі групи віршів: про красу, кохання, сучасне місто, смерть тощо. Кожен з мотивів має свої етапи розвитку: його виник­нення, різнобічне висвітлення, проблеми, що порушуються у зв'язку з ним, авторське став­лення до них. Усе це дає поштовх і для розду­мів читачів. Бодлер широко використовує у «Квітах зла» жанр сонета, насичуючи його філософським змістом.

Перший цикл — «Сплін та Ідеал» написа­ний у традиціях романтичної естетики. Поет звертається до вже відомих мотивів: митець і юрба, кохання реальне та ідеальне, не­прийняття буденності та пошук високого ідеа­лу тощо. Традиційними є також контрастність як структуроутворюючий принцип циклу (що засвідчує сама його назва) і романтична сим­воліка (альбатрос, море, небо тощо), і вільний політ уяви та мрії ліричного героя. Але на романтичному ґрунті виникає зовсім новий художній світ — суто бодлерівський, а точні­ше — модерністський. Поет розширює тради­ційне в романтизмі протиставлення світу дій­сного світу уявному, у нього протиставлені Сплін та Ідел. Ідеал для поета — не лише краса, творчість, кохання, шляхетність думок і почуттів, моральні цінності, як це було у романтиків. Він розуміє під Ідеалом нове мис­тецтво, суть якого розкрито у сонеті «Відпо­відності» та інших віршах циклу. Водночас це й духовна гармонія людини і світу, якої так прагне герой. І вершини духу, що їх має сяг­нути самостійно кожна особистість.

Сплін — те, що живе всередині кожної лю­дини, що походить від Диявола. Щодо визначення Спліну серед до­слідників творчості Бодлера немає одностай­ності. Видається, що це не тільки хандра і хворобливий стан поета, а й узагальнююча, досить містка назва: це і зло, і нудьга, і зневі­ра, і розчарування, і духовна ницість — тобто все, що мов іржа роз'їдає душу людини, при­зводить до духовної загибелі людства.

У першому циклі збірки Бодлер розмірко­вує над призначенням поета та його мистецт­ва. Він показує трагізм існування митця у сві­ті, його відчуженість і тяжкий хрест, що він несе. Але разом з тим поет усвідомлює боже­ственне покликання, благословення його тво­рчості небесами. На думку автора, поет — співець Духу й Людини, він мусить розкрити таємні глибини особистості і передовсім зазирнути у власну душу («Благословення», «Піднесення», «Передіснування», «Людина і море» та ін.). Бодлер стверджує силу мистецт­ва, могутність творчого генія, злету поетичної фантазії («Піднесення»). Мистецтво увічнює Красу, воно протиставляється швидкоплинно­сті й тліні земного життя («Гімн красі»). Для себе самого Бодлер обирає своєрідні мисте­цькі «маяки» — здобутки великих живопис­ців (Рембрандт, Рафаель, Делакруа.), письменників (Данте, Шекспір, Ґете, «парнас­ці».), композиторів (Вагнера). Поет розкриває всеосяжний характер нового мис­тецтва: воно служить Красі й водночас роз­криває драматизм духовних конфліктів люди­ни.

Окрім вірша «Відповідності», у багатьох інших поезіях збірки втілено принципи ново­го поетичного письма. Поет оспівує не тільки враження від того, що бачить і відчуває,— навіть запахи, відтінки кольорів викликають у нього певні асоціації та спогади («Екзотич­ний аромат», «Флакон»). Ці прийоми згодом широко використовуватимуть імпресіоністи не тільки в поезії (П. Верлен), а й у прозі (М. Пруст).

У першому циклі «Квітів зла» ліричний ге­рой перебуває в полоні суперечностей. Шукає свій шлях у мистецтві, але шлях цей надто тяж­кий і тернистий. Герой розривається між мрією про ідеальне кохання і земною любов'ю. Він розуміє, що досягти Ідеалу йому заважають темні сторони власної душі. Слова «туга», «печаль», «журба», «нудьга» та близькоспоріднені з ними передають драматичний стан ліричного героя. Він порівнює себе з Ікаром, який упав з висот своєї мрії, зі старцем, цвинтарем. Його душа самотня й стомлена, вона сповнена всесвітньої скорботи, бо герой узяв на себе моральну від­повідальність за всіх і за все, що відбувається з людством: «Я зла й добра переплетіння». Ця думка виразно звучить наприкінці циклу. А у фі­налі з'являється образ годинника, який нага­дує про час, швидкоплинність буття, необхід­ність осмислити його. Що ж переможе — Добро чи Зло, Бог чи Диявол? — це питання лишає­ться відкритим. До нього автор повертається в наступних циклах збірки.

У другому циклі — «Паризькі картини» ува­га автора переноситься із внутрішнього світу людини на зовнішній. Описуючи місто, Бодлер створює чудові зразки урбаністичної пое­зії. Але не тільки паризькі вулиці і бульвари цікавлять поета. Він змальовує поетичні крає­види, які співзвучні духовному стану сучас­ного йому людства. Мотив старості, що про­звучав у першому циклі, тут поглиблюється. Старим уявляється автору все суспільство, яке втратило ідеали, енергію, віру й оптимізм мо­лодості. На людство чекає близька смерть, бо воно вже давно духовно вмерло («Лебідь», «Сім старих», «Старі жінки» тощо). Серед мешканців міс­та вирізняються образи гравців, блудниць та інших грішників. Сім смертних гріхів сучасно­сті автор викриває у вірші «Сім старих». А вірш «Сліпці» нагадує однойменну картину Пітера Брейгеля Старшого. У Брейгеля сліпці — уособлення людських пороків, це все людст­во, духовно незряче. Бодлер відвертіший за Брей­геля. Він сам іде серед сліпців, розуміючи, що люди, без «іскри Божої в очах», блукають у безвиході, віддаляючись від Ідеалу: «Чого, кажу, сліпцям у небесах шукати?» Мотив втра­ченого шляху людства розвивається і в інших віршах збірки. Наприкінці другого циклу знову виникає об­раз часу («жалобний маятник, як досі, ви­дзвонював несхибний хід»), але люди не дума­ють про вічність, про те, щоб надати змісту кожній хвилині свого існування.

У третьому циклі — «Вино» основним стає мотив сп'яніння. Пізніше цей мотив розгор­нув у поезії «П'яний корабель» А. Рембо. Але у Рембо ліричний герой відчуває сп'яніння від життя, своєї уяви, мрії, а у Бодлера сп'яніння людства спричинене його гріхами, ницими інс­тинктами, самозакоханістю і самотністю. Про­мовисті самі назви віршів: «Вино вбивці», «Вино коханців», «Вино самотності». Поет оспівує силу вина, його здатність подолати буденність і дарувати під­несення, якого не існує в реальному житті, викликати почуття, котрих насправді немає, забути ганебні вчинки.

Цетвертий цикл — «Квіти зла» відкривають два вірші про страждан­ня поета — «Епіграф до засудженої книги» і «Спустошення». Але разом зі своїм лірич­ним героєм автор переймається болями й грі­хами всього світу. У циклі постійно зустрічаються образи смерті, трупів, «окаянних жінок», кривавих фонтанів, чере­пів. І тільки головний герой збірки, як Фауст, ще протистоїть Дияволу, не боїться всіх цих жахів і не захоп­люється «мильними бульбашками» удаваного благополуччя. Двобій між Богом і Дияволом розгорта­ється не тільки у світі, а передусім у серці лі­ричного героя. Він повстає проти Диявола, але повстає і проти Бога — далекого, недосяжно­го, холодного — проти всього світу, являючи силу й могутність людської натури. Ця тема стає центральною у циклі «Бунт». У віршах «Зречення святого Петра», «Авель і Каїн». Св. Петро і Каїн змальовані бунтівниками, їїхні вчинки — це своєрідний духовний про­тест проти ницості світу.

Думка про те, що усі людські поривання закінчують­ся смертю стверджується в остан­ньому циклі — «Смерть». Символічними є на­зви віршів: «Смерть закоханих», «Смерть жебраків», «Смерть митців». Однак як добро не існує без зла, Бог без Диявола, так і смерть не буває без життя, а життя не підкоряється смерті. Поет вірить, що Смерть «втішить» ізнову «відродить до життя» людство, якщо не помре, Дух покликаний страждати, поми­лятись, але не зупинятись у пошуках Ідеалу.

Книга «Квіти зла» має глибокий фі­лософський зміст. У центрі уваги автора — напружене духовне буття творчої особистос­ті, яка шукає себе і прагне осягнути непізнан­ну таїну світу. Ліричний герой перебуває в по­лоні суперечливих начал. Блукан­ням душі в нетрях всесвіту і власного «я» визначаються провідні мотиви збірки: 1) бо­ротьба Бога і Диявола, Добра і Зла, тілесного і духовного, життя і смерті, яка відбувається в душі ліричного героя; 2) захоплення жит­тям і жах від споглядання людського буття; 3) призначення поета і поезії — видобувати Красу з усього (навіть зі Зла) і зберігати її для вічності; 4) творча незалежність митця від натовпу; 5) утвердження чарівної сили мис­тецтва — інтуїтивне наближення до Істини; 6) проголошення Краси єдиною метою мис­тецтва; 7) визначення сенсу буття особистос­ті — одвічні пошуки Істини, постійні пориван­ня, падіння і злети.

Хоча вірші, що входять до збірки, різні за тематикою, їх об'єднує наскрізний образ лі­ричного героя, суперечливий, але цільний. Він веде одвічний бій із самим собою і світом, ні­коли не зупиняючись на своєму шляху до Кра­си та Істини. У цьому невпинному русі душі Бодлер убачає запоруку духовного прогресу людства.

Художніми домінантами збірки є контраст і символіка. Вірші мають здебільшого двопланову структуру, де на першому плані — предмети, емпіричні явища, конкретні деталі, а за ними ховається певна ідея, абстракція, яка перетворює предметно-емпіричні образи на символи (наприклад, «Альбатрос»).

«Альбатрос»

У вірші «Альбатрос» порушується важлива проблема — місце поета та його призначення в суспільстві. Твір побудований у романтичній манері. Тут є протиставлення двох світів: світу волі, високих ідеалів, мистецтва — і світу зем­ного, духовно ницого, морально недосконало­го. Протиставлення зумовлює контрастність образів — альбатрос і юрба, які набувають зна­чення символів. Згідно з традиціями романтич­ної естетики альбатрос зображується як пре­красний, величний птах. Він ширяє у високому просторі неба, вільний і недосяжний для зем­них істот. Небо — символ творчої волі митця, а політ альбатроса уособлює нестримний по­рив його уяви й фантазії. Птах у небі (тобто у світі своїх образів, фантазій, вільних пошу­ків) втілює безмежну владу митця у створю­ваному ним світі. Невипадково альбатрос на­зивається «владикою», «королем блакиті», «володарем гроз та грому», «крилатим велет­нем». Бодлер стверджує високе призначення мистецтва — служити небесним (тобто божест­венним) ідеалам, нести дух волі, світло краси. Слова «висота» і «блакить» у вірші символізу­ють піднесені прагнення поета.

Водночас у вірші розкривається тема тра­гедії митця у духовно ницому суспільстві. З прекрасного птаха, який ще недавно літав у високому небі, а раптом опинився на палубі корабля, незграбний і безпомічний, глузують матроси. Вони перекривляють його, знущають­ся з нього. А він, утративши колишню силу, не в змозі протистояти безжалісній юрбі. Ця яскрава алегорія викликає в читача відповідні почуття: ненависть до жорстокості й безду­ховності, любов до прекрасного й високого.

Композиція вірша побудована на опозиці­ях, що дозволяють поетові показати несуміс­ність різних начал: земне і небесне; широкий, безмежний простір неба і замкнений простір корабля (своєрідна тюрма); альбатрос і гурт матросів (поет і натовп). Завдяки цьому ство­рюється багатогранна художня картина, спов­нена глибоких конфліктів і непримиренних про­тиріч. Художній світ поета забарвлений у різні кольори і відтінки — світлі, блакитні і темні, похмурі.

Віддаючи данину романтичним традиціям, письменник разом із тим утверджує принци­пи нового мистецтва — модернізму. Він неод­норазово наголошує на могутній владі поезії і поета, бо вони — володарі вищої сфери духу. Образ митця всіляко возвеличується, адже він здатен «літати» на крилах власної фантазії. Оскільки цей твір входить до циклу «Сплін та Ідеал», можна припустити, що в образі гу­рту моряків втілено той «Сплін», який охо­пив сучасне Бодлерові людство,— байдужість до краси, жорстокість, духовну обмеженість. Поет оспівує мистецтво і високі ідеали, що воно утверджує, прекрасне, якому воно служить. Хоча доля альбатроса у вірші лишаєть­ся невідомою (найвірогідніше — трагічною), автор уславлює силу поета, оскільки навіть смерть не може перервати політ його духу, бо прекрасне — вічне.

«Гімн Красі»

Цей вірш — естетичне кредо поета. Він стверджує головне призначення мистецтва — служити Красі. Автор розмірковує про її сут­ність і роль у світі. Бодлер ставить естетич­ний критерій понад усе, закликає «видобувати» красу з усього, що є на землі, на небі і в душі людини. Тому образ Краси у вірші постає пе­ред читачем дуже багатогранним і суперечли­вим. У ній втілено все: присмерк і світання, небо і безодня, зорі і провалля, світло й тем­рява, життя і смерть. До образу Краси автор добирає контрастні тропи: «потворо вибред- на», «страхітлива й свята», «в твоєму погля­ді — покара і вина», «безумні злочини й діян­ня благородні». Йому байдуже, звідки похо­дить Краса,— з пекла чи з раю, від Бога чи від Сатани — головне, що вона існує і справ­ляє дивний вплив на людей. Краса оспівується поетом як сфера вільно­го польоту уяви митця. Породжена свободою, вона вільна в усіх своїх проявах, «хоч пані над усім». Отже, Прекрасне панує в житті. І хоча Краса не підвладна земним законам, її призна­чення — одухотворяти світ, надихати людей.

Останніми рядками стверджується гумані­стична ідея твору. Бодлер неначе сперечаєть­ся з «парнасцями», котрі слідом за Т. Готьє висунули гасло «мистецтва для мистецтва». У розумінні автора «Гімну красі» Краса слу­жить не тільки мистецтву, а й передовсім — життю, людині, всесвіту, її завдання — духов­не перетворення особистості та світу. Подіб­ний підхід до Краси є визначальним для мо­дерністської естетики Бодлера.

Ліричний сюжет вірша визначається по­ступовим поглибленням одного-єдиного об­разу — Краси. Вона подається через низку контрастних визначень і порівнянь, узятих зі світу природи, з людської психіки, суспіль­ного життя, християнського вчення. Такі різ­нопланові характеристики підкреслюють всеосяжність Краси, її загальне значення для всього людства.

Використовуючи традиційний жанр ліри­ки — гімн, письменник насичує його зов­сім новим змістом. Відводячи Красі центральне місце у вірші і в усій своїй художній системі, надаючи їй принципово нового смислу, поет прокладав шляхи для подальшого поступу мо­дернізму. Слідом за ним підуть символісти й імпресіоністи, які поставлять Красу на один щабель з Істиною та Богом і приділятимуть небачену досі увагу естетизації почуттів і вра­жень людини. Вірші «Гімн красі», «Краса» та інші поезії Бодлера на естетичну тему дали також поштовх до художніх пошуків неоро­мантиків, котрі стверджували велику силу духу особистості — насамперед митця як творця прекрасного, та його роль у перетворенні світу. «Гімн красі» можна вважати програмовим твором модернізму.

«Падло»

Вірш «Падло» якнайкраще відображає ес­тетику ПІ. Бодлера. Написаний за мотивами оди Горація, твір за своїм змістом набагато ширше відомого латинського афоризму: «Життя коротке, мистецтво вічне».

У вірші є традиційні бодлерівські опозиції: Життя і Мистецтво, Природа і Краса, Потвор­не і Прекрасне, Життя і Смерть. Співвідно­шенням між цими поняттями визначається зміст твору.

Композиція вірша дуже проста: у перших дев'яти строфах з натуралістичними подроби­цями змальовано образ мертвої коняки, а в ос­танніх строфах поет звертається до своєї ко­ханої, кажучи, що і вона, як усі земні істоти, приречена на смерть, але назавжди лишиться живою в його віршах як вічний ідеал. В образі коханої легко впізнати Жанну Дюваль — три­валу пристрасть і невгамовний біль митця. У ній він уперто шукав свій Ідеал, проте ця цілком земна жінка надто відрізнялася від образу, створеного уявою поета. Природно припусти­ти, що у своєму вірші Бодлер протиставляє земне і духовне начала. Те, що в душі людини, на його думку, набагато вище і прекрасніше за оточуючу дійсність. До того ж воно вічне, бо мистецтво увічнює Красу. У вірші уславлюєть­ся непереможна сила творчості: митець здатен одухотворяти світ, знаходити красу навіть там, де, здавалося б, її не може бути, творити свій неповторний художній світ. Призначення мис­тецтва — служити Красі в усіх її проявах. А роль його полягає в тому, щоб через особ­ливе поетичне бачення наблизитися до істини, до суті всього сущого.

Втім Бодлер не заперечує життя як таке. Він бачить різні його прояви, вічний колово­рот у природі. В описі мертвого коня виявля­ється талант естетичного сприйняття усього, що є на землі. Здається, це мало не єдиний випадок у літературі, коли потворне набуло такої естетичної інтерпретації. У смерті поет бачить водночас і початок нового життя. Не випадковою у вірші є згадка про зерно, яка нагадує відому біблійну притчу про необ­хідність віддавати себе заради інших та про можливість нового життя через звільнення від усього тлінного й ницого в самому собі. Проводячи свою кохану через усі жахи, сморід і гидоту, автор, мов Вергілій у «Божест­венній комедії» Данте, показує їй земне пек­ло й чистилище, прагнучи вивести до оновле­ного, духовного буття. Людині, на думку поета, треба позбутися всього потворного, мерзен­ного, низького, аби нарешті зрозуміти, що іс­нує життя вічне, тобто духовне, за законами Краси. І допомогти перетворенню особистос­ті, як вважає Бодлер, покликане саме Мистецт­во, бо тільки воно творить Красу і веде до пізнання Істини.

Читайте також:

1. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ІГОРЯ РИМАРУКА
2. Життєвий культурний стиль
3. Життєвий та творчий шлях
4. Життєвий цикл нової техніки
5. Життєвий цикл об'єкта інтелектуальної власності
6. Життєвий цикл організації
7. Життєвий цикл організації
8. ЖИТТЄВИЙ ЦИКЛ ПЗ ІС.
9. Життєвий цикл послуг
10. ЖИТТЄВИЙ ЦИКЛ ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОМП'ЮТЕРНИХ СИСТЕМ. ТЕХНОЛОГІЧНА І ЕКСПЛУАТАЦІЙНА БЕЗПЕКА ПРОГРАМ
11. Життєвий цикл проекту
12. Життєвий цикл проекту

Переглядів: 2980