Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Глава 12. Злочинність у зарубіжних країнах, концепції її детермінації та запобігання

§ 1. Сучасний стан злочинності та боротьба з нею в розвинутих країнах світу.

§ 2. Теоретичні та практичні аспекти превенцГі злочинів у Великій Британії

§ 3. Концепції детермінації злочинності в зарубіжній кримінологи

§ 1. Сучасний стан злочинності та боротьба з нею у розвинутих країнах світу

"Попри всі істотні розбіжності стосовно рівня злочинності в різних країнах першою і визначальною світовою тенденцією є її абсолютне та відносне зростання"¹, — такий висновок робить експерт Європейського інституту вивчення злочинності (НЕІЖІ) В. В. Лу-нєєв. Узагальнючи дослідження, що їх раз на п'ять років проводить ООН, В. В. Лунєєв підтверджує свої висновки конкретними цифрами (див. табл. 10).

Таблиця 10

Роки збору інформації	Кількість країн, що надіслали інформацію	Кількість злочинів на 100 тис. населення у країнах
розвинутих	що розвиваються	всіх

В індустріально розвинутих державах злочинність характеризується такими основними рисами: — високим, хоч і різним рівнем;

¹ Див.: Лунеев В. В. Преступность XX века. Мировне, региональнне и российские тенденции. — М., 1997. — С. 3.

— тенденцією зростання з деякими періодами стабілізації і стаг
нації;

— дедалі більшою інтернаціоналізацією;

— самодетермінаційними процесами.

На 8-му Конгресі ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками (Гавана, 1990 р.) відзначалося, що в 1975 р. у світі було зареєстровано 350 млн. заарештованих, у 1990 р. — 500 млн. На 11-му Міжнародному кримінологічному конгресі (Будапешт, 1993 р.) вказувалося, що ця цифра становила вже 650 млн., а сьогодні вона наближається до 1 млрд.

Президент наукового комітету Міжнародного кримінологічного товариства (МКТ) Г. Кернер зазначає, що найближчим часом на Заході і Сході прийдеться розв'язувати проблему неухильного глобального зростання злочинності в умовах лібералізації заходів боротьби

3 нею, а також страху перед злочинами серед населення й одночас
ної байдужості того ж населення до злочинності.

В Англії та Уельсі реєструється до 5 млн. злочинів за рік (без ДТП). Коефіцієнт злочинності — 7400 злочинів на 100 тис. населення. Це у 8 раз більше, ніж у 1950 р. У Німеччині реєструється

4 млн. злочинів із коефіцієнтом понад 7,5 тис, тобто за останні
20 років кількість злочинів потроїлася. Найменший рівень злочин
ності залишається у Японії (коефіцієнт — 1,5 тис. злочинів). Низька
криміналізація японського суспільства пояснюється такими факто
рами:

1) сталі сімейні традиції;

2) сильно розвинута культура і почуття солідарності;

3) попередження злочинів — справа всього суспільства;

4) участь громадськості у кримінальному провадженні;

5) активна підтримка поліції.

У структурі нинішньої зарубіжної злочинності виділяють її чотири основні складові: "білокомірцева"; організована; професійна; за-гальнокримінальна (вулична).

До "білокомірцевої" злочинності владних структур входять: а) злочини проти миру і людства у вигляді агресій, тероризму, геноциду, расової дискримінації, апартеїду; б) економічні злочини типу ухиляння від сплати податків, фіктивного банкрутства, злісного порушення правил безпеки праці, біржові шахрайства; в) посадові злочини, насамперед корупція, зловживання владою, підлоги; г) екологічні злочини; д) комп'ютерні злочини; є) наркобізнес та інші загаль-нокримінальні діяння у співучасті з організованою злочинністю.

За даними американської корпорації з досліджень у галузі бізнесу, у США злочинці у білих комірцях завдають суспільству в 17 раз

більше збитків, ніж усі крадіжки і грабежі. Підраховано, що середня виручка грабіжника банків становить 6000 доларів, а нечесних службовців банків — 220000. За рік у США розкрадається кілька мільярдів доларів. Точну цифру встановити не можна, тому що виявляється лише 15 % злочинів, а до суду доходить 3 % справ про розкрадання.

Організована злочинність — це свого роду держава в державі, особливо в США та Італії. Кримінальні об'єднання на зразок синдикатів дедалі частіше набувають міжнародного характеру, суворо централізовані, ієрархізовані, законспіровані, ретельно планують злочинну діяльність. Спеціалізуються вони на наркобізнесі, азартних іграх, проституції, контрабанді, торгівлі зброєю, рекеті, нелегальній імміграції, несанкціонованому посередництві у найманні робочої сили, шахрайстві у сфері страхування. У Німеччині увагу організованої злочинності привертає територія колишньої НДР, де є сприятливі умови для активної злочинної діяльності. Вона міцно зрослася з урядовими та правоохоронними органами, аж до розвідувальних, і добре юридично забезпечена.

Організованою цю злочинність називають ще й тому, що її нерідко спонсорують вищі ешелони влади для виконання за їх завданням політичних злочинів та злодіянь міжнародного характеру. Скажімо, вбивства політичних діячів, нелегальна торгівля зброєю (головні продавці — США, Велика Британія, ФРН та Ізраїль; покупці — Пакистан, Ірак, ПАР), торгівля людьми. Іншим джерелом прибутків організованих злочинців є проникнення їх у легальний бізнес. За даними сенатської комісії з розслідування організованої злочинності США, вона пустила коріння більш як у 70 різних сферах американського бізнесу.

Більш небезпечною і витонченою у західному світі стає професійна злочинність. Поле її інтересів — крадіжки автомобілів, фаль-шивомонетництво, незаконні валютні операції, квартирні крадіжки. Вона, подібно до організованої злочинності, давно перетнула державні кордони. Основні риси професійної злочинності: спеціалізація на якомусь виді злочинної діяльності, ретельне її планування, постійне відточування кримінальної майстерності, перетворення злочинної справи на спосіб життя і світогляд.

Зарубіжні кримінологи розрізняють чотири види міжнародних злочинних організацій. У першу входять об'єднання типу італійської мафії, основу яких становить сім'я. Вони давно займаються злочинним і легальним бізнесом, суворо ієрархізовані і законспіровані, поведінка їхніх членів жорстко врегульована "кодексами честі" (наприклад, Меделінський кокаїновий картель у Колумбії). Другий

вид охоплює об'єднання професійних злочинців, у яких немає суворої структурної ієрархії. Вони спеціалізуються на одному або двох видах злочинів (фальшивомонетництво, наркотики, контрабанда, крадіжки, шахрайство).

Третій вид — це злочинні організації, що сформувалися за етнічною ознакою. Такі, наприклад, як "тріади" — секретні китайські злочинні угруповання, що виникли ще у XVII ст. і нині функціонують в усіх великих містах Заходу. "Якудза" — японські злочинні об'єднання, які за структурою нагадують "Коза ностру". Вони контролюють проституцію, наркобізнес, ігорні будинки, японо-аме-риканські торговельні компанії. З'явилася за кордоном і "російська братва", сформована з числа іммігрантів з колишнього СРСР. Вона займається шахрайством, рекетом, фальшивомонетництвом, контрабандою, торгівлею живим товаром. На відміну від суворо етнічних груп, вони мають здебільшого змішаний характер — росіяни, вихідці з кавказьких регіонів, євреї, українці тощо. Новизна цих угруповань ускладнює поліції процес розкриття вчинюваних ними злочинів. Четвертим різновидом злочинних об'єднань вважаються міжнародні терористичні організації.

Загальнокримінальна (вулична) злочинність безробітних, осіб, які живуть за межею бідності, в офіційній статистиці виглядає дуже вражаюче і фіксує, скільки крадіжок, грабежів, інших майнових злочинів задля виживання вчинено цією категорією громадян. До 90 % ув'язнених — це представники найбільш знедолених прошарків суспільства. Національною трагедією для країн Американського континенту став наркобізнес. Посилення покарання у СІЛА за злочини, пов'язані з наркотиками, до 25 років тюремного ув'язнення, а при чиненні опору поліції — аж до страти, успіху не принесло. На боротьбу з наркотизмом американський Конгрес у 1990 р. асигнував лише 7,9 млрд. доларів, а прибутки від наркобізнесу становили 100 млрд.

Корисливі злочини посідають головне місце у структурі злочинності розвинутих країн. їх питома вага коливається від 75% у ФРН і Японії до 90 % у США і Великій Британії. Насильницька злочинність становить у США 10—12 %, Великій Британії — 5 %, Японії — 2 %. Частка злочинів неповнолітніх у різних державах коливається у межах від 15 до 50 %, а разом з молодіжними сягає 70 %. У США в 1991 р. заарештовано за тяжкі злочини 2,7 млн. неповнолітніх, що на 5 % більше, ніж у 1990 р. Кримінальний рецидив становить 50— 70 %, що значно підвищує суспільну небезпеку саме молодіжної злочинності.

Американські кримінологи і правові статистики повніше своїх зарубіжних колег обчислюють ціну злочинності. Розроблені ними методики становлять значний науковий і практичний інтерес. Обчислюється не тільки прямий збиток суспільству від злочинів, а й витрати держави на утримання правоохоронних органів. Наприклад, збиток від крадіжок становить понад 7 млрд. доларів, від підпалів — 1 млрд. У програмі з національної стратегії запобігання наркотизму розписані всі графи витрат: на судочинство, утримання поліції, виконання покарання у в'язницях, профілактичні заходи, наркологічну й медичну допомогу, міжнародну підтримку боротьби з наркоманією. У 1990 р. ця сума дорівнювала 7864 млн. доларів. На базі таких економічних розрахунків будуються відповідні профілактичні програми.

Динаміка злочинності при загальній тенденції до зростання, що випереджає приріст населення у 10 раз, в окремі роки стабілізується і рідко має спад. Фактори тимчасового скорочення злочинності різноманітні. У їх числі і демографічні чинники (зменшення частки неповнолітніх у населенні), і посилення кримінальних репресій, і декриміналізація діянь. Наприклад, у США після прийняття у 1984 р. федерального Комплексного акта з боротьби зі злочинністю, що подвоїв терміни позбавлення волі, обсяг звільнення під заставу різко скоротився, зменшилося число невизначених вироків і злочинність дещо пішла на спад. Але вже в 1988 р. загальна кількість зареєстрованих злочинів виявилася більшою на 3 % порівняно з попереднім роком, а тяжкі злочини збільшилися на б %.

В усьому світі насильницька злочинність зростає на 9 % у рік. Злочини неповнолітніх і молоді досягли позначки 60 % до всієї зареєстрованої злочинності. Як зазначалося у резолюції 8-го Конгресу ООН з попередження злочинності, середні темпи її зростання випереджають не тільки приріст населення, а й економічний розвиток світового співтовариства. Щорічно у світі на боротьбу зі злочинністю витрачається майже 300 млрд. доларів. Конгрес дійшов висновку: якщо світове співтовариство не здійснить конкретних і ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю та усунення її чинників, то у XXI ст. людство стане жертвою міжнародної злочинності. Окрема держава не в змозі зупинити її інтернаціоналізацію, яка не знає меж і успішно використовує вади міжнародних та національних законів. Тільки ефективне міжнародне співробітництво може сприяти боротьбі з національною і транснаціональною злочинністю.

Детермінанти злочинності у будь-якому суспільстві органічно вплетені у складну систему його соціально-економічних суперечностей. В міру загострення цих суперечностей посилюється і дія кримі-

ногенних факторів. Перша, найбільш важлива, з точки зору світової безпеки, система суперечностей криється у сучасних міжнародних відносинах. Вони детермінують злочини проти миру і людства, геноцид, апартеїд, міжнародний тероризм тощо. Відкрито озброюються і фінансуються державно-мафіозними режимами банди злочинців, що засилаються до суверенних держав. Так, геноцид щодо населення Палестини і Лівану заохочується з боку міжнародних екстремістів, які вчиняють масові розправи над арабами. Те саме стосується міжетнічних війн у низці африканських країн.

Треба зазначити, що міжнародні зусилля у боротьбі з тероризмом, реалізація нового мислення про пріоритетність загальнолюдських цінностей вже приносять свої плоди. Число актів міжнародного тероризму скоротилося з 1988 по 1990 рік на 50 %. Найвищий рівень тероризму залишається в Латинській Америці.

Проблемою глобального масштабу, яка загрожує самому існуванню цивілізації, стало забруднення навколишнього середовища. В її основі лежать суперечності між економічною вигодою і політичними експансіями, з одного боку, та інтересами забезпечення здорового природного середовища — з іншого. Техногенний і криміногенний характер мають суперечності, пов'язані із поводженням з радіоактивними відходами, аваріями на атомних електростанціях, забрудненнями повітря і моря тощо.

Друга система суперечностей — внутрішні суперечності в суспільствах окремих країн. Під впливом науково-технічної революції ще гострішим стає конфлікт між швидко зростаючими виробничими силами і застарілим характером суспільних відносин. Загострюється насамперед суперечність між працею і капіталом. Чим багатша держава, тим більша в ній, як правило, економічна нерівність населення. Так, на підприємствах 350 промислових монополій, що становлять усього 0,002 % компаній розвинутих країн, зайнято 2/3 усієї робочої сили. При цьому цим монополіям належить 70 % акцій.

Слід зазначити, що протидії злочинності в індустріально розвинутих державах надається важливе значення. Відмічається їх активна участь у міжнародному антикримінальному співробітництві, розробці національних і регіональних програм запобігання злочинам. У цих країнах існують небезуспішні форми залучення населення до боротьби зі злочинністю.

У 1971 р. був створений Комітет із запобігання злочинності та контролю над нею у складі 27 експертів. Він входить до Ради ООН з економічних і соціальних питань. Раз на п'ять років скликається Конгрес ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками. У функції цього Комітету входять визначення політи-

ки ООН у сфері контролю над злочинністю, розробка цільових програм, надання консультаційної допомоги Генеральному секретареві та спеціалізованим органам ООН, підготовка міжнародних конгресів і регіональних нарад, інформаційних матеріалів і проектів резолюцій щодо попередження злочинів. ООН періодично публікує огляди про тенденції розвитку злочинності та заходи протидії їй. Для уніфікації даних про злочинність у різних країнах у них вказуються десять видів злочинів: умисне вбивство, необережне вбивство, зґвалтування, грабіж, крадіжка, шахрайство, викрадення людей, злочини, пов'язані з наркотиками, хабарництво і корупція. В одинадцяту графу заносяться всі інші зареєстровані тяжкі злочини.

Влітку 1990 р. в Гавані відбувся 8-й Конгрес ООН із запобігання злочинності з порядком денним: міжнародне співробітництво в протидії злочинності і кримінальне законодавство у XXI ст. Найважливішими з прийнятих на ньому документів були п'ять проектів угод, які стали базою для кожної країни у розвитку багато- і двостороннього співробітництва у боротьбі з організованою злочинністю, тероризмом, екологічними злочинами та незаконним вивезенням пам'яток культури і мистецтва. Багато країн уклали угоди про взаємну допомогу у розкритті злочинів та видачу злочинців. Чимало робиться й у плані розробки ефективного міжнародного кримінального законодавства. Останнє є необхідною правовою базою функціонуван-ія всієї системи попередження злочинів, які мають транснаціональ-іий характер (зокрема, відмивання брудних грошей, біржові злочині, наркобізнес).

Активну міждержавну антикримінальну діяльність здійснює Ін-герпол. Його членами є понад 150 держав світу, у тому числі Украї-. Обмін інформацією, досвідом роботи, надання допомоги у розшуку та затриманні злочинців, розробка й реалізація профілактичних програм — ці функції Інтерполу дуже актуалізуються у зв'язку зі швидкими темпами глобалізації злочинності. У рамках Інтерполу створено відділ "Європол" для боротьби із захопленням заручників, фальшивомонетництвом, скупкою краденого, торгівлею зброєю і

ІЮДЬМИ ТОЩО.

В індустріально розвинутих країнах накопичений певний досвід кримінологічному прогнозуванні і плануванні. Лідирують у цій га-іузІ США і Японія. Американці досягли успіху в загальнонаціональному (державному) плануванні боротьби зі злочинністю, а японці — в локальному (на місцевому рівні). Так, у 1970 р. Конгрес США прийняв Закон про контроль за організованою злочинністю, який передбачає низку законодавчих і профілактичних заходів щодо попередження злочинів, що підлягають федеральній юрисдикції. їх пе-

релік дуже широкий: вбивства, підлоги, грабежі, хабарництво, організація азартних ігор, шахрайство. Ті підприємства, які пов'язані зі злочинністю, теж підлягають заходам впливу.

У 1989 р. уряд США прийняв цільову Програму "Стратегія національного контролю за наркотиками". Вона передбачає комплекс заходів щодо профілактики наркоманії, що здійснюються правоохоронними органами від федеральних до муніципальних. Програма базується на багаторічних наукових дослідженнях урядового Інституту з проблем наркоманії та широких статистичних даних. Приймаються і реалізуються численні профілактичні програми в окремих штатах та правоохоронних відомствах, зокрема у ФБР. Існують міжштатні програми боротьби з угонами автомашин, літаків, важкої будівельної техніки, крадіжками дорогоцінних металів, посяганнями на життя і здоров'я державних службовців, які виконують обов'язки з підтримання правопорядку.

Система попередження злочинів у Японії орієнтується на локальні програми. Міністерством юстиції навіть розроблено модель програми запобігання злочинам для району. Районні програми бувають двох видів: наукові, мета яких полягає у кримінологічному діагностуванні стану злочинності в районі, і прикладні, які містять конкретні заходи попередження. Існують також муніципальні програми, в реалізації яких бере участь населення районів. Функції ранньої (дозлочинної) і післяпенітенціарної (після відбуття покарання) антирецидивної профілактики в Японії здійснюють спеціальні органи реабілітаційної допомоги. В них працюють добровільні і штатні співробітники.

Останнім часом розширяється залучення громадян у профілактичну роботу. Наприклад, у США створено інститут добровільних помічників поліції. Він по суті є частиною руху американських скаутів. Добровільні помічники діють під патронатом відділів зі зв'язків з громадськістю місцевих органів поліції. Найвдалішу систему громадської профілактики створено в Японії. Саме ця обставина відіграє важливу роль у тому, що в цій індустріально розвинутій країні, на відміну від інших, відмічається досить низький рівень злочинності. Активну роботу в цьому напрямі веде Асоціація профілактики злочинів — напівгромадська, напівдержавна організація. її підрозділи функціонують на різних рівнях (від загальнонаціонального до місцевого) при кожному відділенні поліції. Низовими ланками цієї асоціації є пункти попередження злочинів, які працюють у тісному контакті з квартальними комітетами самоврядування.

Попередженням злочинів з боку неповнолітніх займається Асоціація "старших братів і сестер". її структурні підрозділи діють у

всіх префектурах Японії. Члени організації — це молоді люди віком до 20 років, переважно студенти, які на громадських засадах проводять "дружню роботу" з правопорушниками у тісній взаємодії зі іколою, батьками, поліцією. Профілактичну роботу з неповнолітні-ш правопорушниками проводять також жіночі товариства реабілітаційного захисту, які були створені ще у 1953 р. На державному зівні функціонує японська жіноча рада реабілітаційного захисту, іка координує діяльність місцевих органів при кожній префектурі.

У Франції в 1983 р. була створена Національна рада з попередження злочинів (НРПЗ). До неї увійшли члени парламенту, мери ііст, міністри, експерти, представники бізнесових структур. Рада зирішує такі завдання: розробляє національну політику у сфері боротьби зі злочинністю, стимулює державні антикримінальні ініціативи, координує взаємодію між місцевими органами влади, громадськими організаціями і приватним сектором, фінансує програми попередження злочинів, інформує громадськість про стан справ зі злочинністю, а також контролює хід виконання намічених заходів. Головою цієї ради є прем'єр-міністр країни. У регіонах діють місцеві ради з попередження злочинів.

У Великій Британії з 1966 р. працює Постійна конференція з профілактики злочинів. До неї входять представники Конфедерації британських промисловців, Торговельної палати, профспілок і Асоціації старших офіцерів поліції. У складі цієї організації діють робочі групи, які спеціалізуються на попередженні угонів автомобілів, пограбувань квартир, крадіжок з магазинів, злочинів неповнолітніх тощо. Виданий у 1984 р. міжвідомчий циркуляр щодо боротьби зі злочинністю зосередив увагу населення на тому, що криміногенні фактори не можуть бути подолані силами лише поліції, а вимагають широкої участі громадськості.

Значним досягненням закордонної системи профілактики злочинів треба визнати її ґрунтовне правове забезпечення. Найкраще це зроблено в США. Ще в 1970 р. там був прийнятий закон про контроль за організованою злочинністю. Протягом кількох десятиліть він істотно вдосконалився, набув комплексного характеру. Закон детально регламентує процесуальні, кримінологічні і кримінально-правові аспекти боротьби з організованою злочинністю. Важливо й те, що в ньому конкретно визначено джерела й обсяги фінансування, без чого будь-яка профілактична програма залишається благим наміром.

У 1990 р. Конгрес США ухвалив закон про контроль за злочинністю, який регламентує порядок здійснення боротьби з відмиванням "брудних" грошей, захист грошових знаків від підробок, заходи

попередження жорстокої поведінки з дітьми, функціонування виправної системи для неповнолітніх злочинців, протидії розповсюдженню порнографії, незаконному обігу зброї, наркотичних речовин тощо.

З 1994 по 2000 рр. в США були також посилені кримінально-правові санкції за вчинення тяжких злочинів, розширена можливість застосування смертної кари.

Відправною посилкою американських кримінологів, на базі якої будується профілактична робота, є визнання тієї обставини, що суспільство повинно здійснювати боротьбу зі злочинністю за допомогою комплексного впливу на неї, індивідуалізуючи його стосовно різних видів злочинності. Для цього необхідно широке, на урядовому рівні планування розв'язання гострих соціально-економічних проблем. Профілактична діяльність тут виступає як специфічна галузь соціального управління. На думку кримінологів, успіх зусиль, спрямованих на зменшення злочинності, залежить насамперед від реального виконання висунутих державою програм боротьби з нею за допомогою здійснення радикальних реформ у сфері житлового будівництва, освіти, охорони здоров'я, а також ступеня сприяння широких кіл громадськості цим урядовим заходам.

Американські урядові програми з боротьби зі злочинністю містять у собі визначення напрямів соціологічних досліджень, розробку їх методик, підготовку відповідного персоналу, фінансування, організацію і реалізацію власне превентивних заходів. Відрізняє їх істотний акцент на ранню профілактику. Комплексний характер програм передбачає залучення соціальних служб (освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення тощо), благодійних організацій до роботи з їх реалізації. Комплексність програм полягає також у тому, що у їх здійсненні беруть участь поліція, органи юстиції місцевого самоврядування, представники наукових кіл і громадські формування, які використовують різні засоби й методи у вирішенні поставлених перед ними завдань. Нерідко у цих програмах передбачається система заходів спеціально-кримінологічної превенції, які належать уже до сфери кримінального, процесуального і пенітенціарного права. Характерною рисою в боротьбі зі злочинністю в Америці в останні десятиліття є прагнення до централізованого планування і координації даної сфери діяльності, створення для цього спеціальних органів і наділення їх досить широкими повноваженнями¹.

Докладніше див.: Воронин Ю. А. Система борьбм с преступностью в США. — Ека-теринбург, 1990.

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що вивчення законодавства і практики боротьби зі злочинністю у розвинутих країнах :віту, запозичення їх позитивного досвіду є нагальною потребою уія молодої Української держави, яка прагне стати повноправним членом Європейського Союзу та світового співтовариства.

§ 2. Теоретичні та практичні аспекти превенції злочинів у Великій Британії

Наприкінці XIX ст. нова позитивістська теорія в кримінології піддала критиці класичне припущення, що злочинці діють з власної волі і що вони не припинятимуть злочинних дій незалежно від перешкод, створених на їхньому шляху. Фізичні перешкоди можуть захистити конкретні об'єкти, але на макрорівні матимуть невеликий вплив на загальний рівень злочинності; отже, і збитки, пов'язані зі злочинністю, залишаться в основному незмінними. Дослідження показали, що позитивістські програми, спрямовані на "лікування" порушників та корекцію їхньої поведінки, не були успішними. Такі кримінологи, як Д. Матца (1964), висловлювали думку про те, що злочинці можуть заохочуватися суспільством, яке поціновує і навіть схвалює їхні дії. Невдачі в корекції поведінки злочинців призвели до переоцінки класичної школи у кримінології.

У 70-х роках XX ст. було сформульовано нову парадигму, в якій розглядався контекст конкретних злочинів. Така увага до окремих злочинів, а не злочинності взагалі, пояснювалася нездатністю надати єдиного пояснення усім злочинам. Кларк (1980), наприклад, визнавав, що багато злочинів вчиняли "звичайні" люди, які були законослухняними громадянами протягом більшої частини свого життя. Ще раніше Д. Матца зауважив, що навіть злісні злочинці витрачають більше часу на загальноприйняту діяльність, ніж на вчинення злочинів. Дослідники поставили собі завданням розробити систему профілактики злочинів за допомогою зміни ситуацій їх вчинення. Вони відкинули тезу про "схильність до злочинів" та спрямували свої зусилля на зменшення кількості певних видів злочинів замість пошуку цілющого засобу, який вилікує злочинність як таку. Починаючи з 1980 р., цей підхід став пріоритетним в урядовій політиці Великої Британії.

Ситуативізм та пов'язана з ним теорія "раціонального вибору" базуються на припущенні, що злочин є результатом вибору, який робить людина, оцінюючи винагороду або збитки від своїх дій. У цьому плані злочинці мало чим відрізняються від законослухня-

них громадян: вони порівнюють переваги і можливі збитки, пов'язані з порушенням закону, і якщо перші перевищують втрати, злочин може бути вчинений. Дослідження показали, що особи оцінюють багато факторів до того, як вчинити злочин. Це і докори сумління і ризик фізичної помсти з боку жертви, і ризик бути спійманим, і санкції з боку сім'ї, і страх втратити роботу.

З точки зору прихильників ситуативізму, проблематичність такого підходу полягає у значній віддаленості можливості покарання від моменту вчинення злочину. Покарання може застосовуватися тільки до тих, кого спіймають. Якщо порушник не вважає високою ймовірність свого затримання, навряд чи його лякатиме покарання. Ситуативісти погоджуються, що злочинність неможливо викоріни-ти: завжди знайдуться ті, хто захоче скористатися перевагами порушення закону. Метою має бути зменшення можливостей скористатися такими перевагами.

Деякі вчені звинувачують прихильників теорії раціонального вибору у визнанні за злочинцями занадто великого запасу "раціональності", а також відкидають концепцію, за якою злочинці після відповідного аналізу мають чітке уявлення щодо результатів своїх дій. Проте основні критичні зауваження стосовно ситуативного підходу полягають у тому, що попри всі переваги захисту конкретних об'єктів, це має мінімальну користь для суспільства в цілому, оскільки особи підштовхуються до вчинення злочину соціальними обставинами (економічні труднощі або залежність від психоактивних речовин). Тому фізичний захист одного об'єкта просто змусить потенційного правопорушника звернути увагу на інший, і загальний рівень злочинності навряд чи спаде.

Ситуативний підхід до профілактики намагається запобігти злочинам, змінюючи обставини, в яких вони вчиняються. Центральною є концепція сприятливих можливостей, визначення яких має кілька відтінків: вони можуть стосуватися матеріальних обставин, за яких особа може вчинити злочин; при вчиненні імпульсивних злочинів сприятливі можливості одночасно містяться і в обставинах, і у звабі вчинити злочин; у ширшому значенні сприятливі можливості існують не тільки там, де є спокусливі матеріальні обставини, а й там, де зиск можна отримати з мінімальним ризиком (Кларк, 1980). Отже, ситуативні заходи необхідно пристосовувати до того типу сприятливих можливостей для вчинення злочину, які вони мають усувати (Беннет, 1986).

Варто зробити кілька зауважень щодо місця ситуативізму у профілактиці злочинів. Існує три види попередження злочинів. Це заходи первинної профілактики, які розробляються, щоб здійснювати

вплив до або, принаймні, під час вчинення злочину. Прикладами мо-хуть слугувати замки, грати на вікнах, сигналізація в автомобілях. Заходи первинної профілактики здебільшого є фізичними перешко-іами на шляху вчинення злочину або візуальним нагадуванням про ложливість бути спійманим. Вторинна профілактика вступає в силу, коли потенційних злочинців уже ідентифіковано. Більшість її захо-їів спрямована на усунення соціальних умов, які провокують злочини. Це, скажімо, забезпечення корисного проведення вільного часу гими підлітками, які перебувають у криміногенному середовищі. І, нарешті, третинна профілактика зводиться до функціонування судів та пенітенціарної системи. Після того як злочинця затримано, ці установи мають на меті позбавити його бажання і здатності вчиняти повторні злочини.

Первинна профілактика в основному спирається на припущення, що злочин вчиняється через наявність сприятливих можливостей: варто їх усунути і злочин не відбудеться. Звідси випливає, що більшість превентивних заходів спрямовані на зміну обставин, в яких можуть вчинятися злочини. Цей підхід сприяв створенню системи превентивних засобів під загальною назвою "ситуативна профілактика злочинів".

Посилення захисту об'єктів злочинного посягання є одним з найбільш визнаних заходів ситуативної профілактики. Так, у дослідженнях Мейг'ю та його колег (1976) аналізувалась ефективність застосування замка кермової колонки автомобіля у ФРН і Великій Британії. У Західній Німеччині законодавство почало вимагати, щоб усі автомобілі були обладнані такими замками. Результатом стало зниження числа їх крадіжок на 62 %. У 1972 р. у ФРН ризик крадіжки автомобіля був у чотири рази нижчий, ніж у 1960 р., коли в дію вступив відповідний законодавчий акт. У Великій Британії з 1971 р. за законом усі нові автомобілі мали обладнуватися замком кермової колонки, але закон не поширювався на автомобілі, випущені до того часу. Це позначилося на збільшенні крадіжок автомобілів. Так, у 1974 р. у Лондонському окрузі кількість викрадених автомобілів зросла на 80 % порівняно з 1970 р., хоч за цей період рівень інших злочинів зріс лише на 22%.

Якщо повністю захистити об'єкт, то можна зменшити його привабливість для крадіїв. Чекові книжки, хоч у них і немає цінності як такої, були привабливішими для крадіїв до того, як запровадили гарантійні картки. Кейси, що розбризкують чорнила, які неможливо вивести, теж роблять здобич непривабливою для грабіжників. Іншим заходом захисту майна є його маркування поштовим індексом володаря, що ускладнює продаж викраденого, допомагає у розкритті

злочинів та поверненні майна законному власникові. До того ж будь-які заходи, спрямовані на підвищення безпеки, стимулюють людей бути пильнішими у ставленні до своїх речей.

Поліцейське патрулювання району, здавалось би, повинно бути найефективнішою формою зовнішнього спостереження. Проте емпіричні дані, зібрані у Великій Британії та Америці, дають мало підстав стверджувати, що воно зменшує рівень зареєстрованої злочинності. Барроуз та його колеги (1979) виявили, що арешт поліцією зазвичай є результатом інформації, наданої громадянам, затримання злочинця "на гарячому". Вільсон (1975) вважає, що фінансові витрати на збільшення чисельності поліції набагато перевищують її реальний вплив на показники злочинності. Більше того, ефективність арешту залежить від того, як справа проходитиме через судові органи, а над ними поліція не має ніякої влади. Лі та Янг (1984) стверджують, що поліцейські патрулі в центральних районах міста можуть підвищувати злочинність через маргіналізованих громадян, які зазвичай розглядаються як підозрювані, а ті у свою чергу бачать у поліцейських ворога.

Кларк та Гоу (1984) припускають, що злочини вчиняються доволі рідко, а отже дуже мала ймовірність викриття поліцейським злочину в момент його вчинення. Підвищення інтенсивності патрулювання не мало значного впливу на рівень злочинності, проте названі автори вважають, що повинні вживатися заходи для підтримки громадського контролю та "цільового спостереження" за певними типами потенційних правопорушників. Патрулювання районів громадянами, незважаючи на їхню "беззбройність", має певні переваги над поліцейським патрулем. До них можна зарахувати такі: громадяни краще обізнані з проблемами району, орієнтуються на місцевості і знають мешканців; вони є волонтерами, а значить не потребують додаткових коштів.

Спостереження за допомогою відеокамер застосовувалося у Великій Британії у різних формах і за різних обставин. Говорити про ефективність цього методу профілактики злочинів важко, оскільки відеоспостереження супроводжується й іншими заходами. Тітлей (1992) зазначав, що превентивний потенціал відеоспостереження для крадіжок у середньому зберігається протягом дев'яти місяців, а потім для підтримування його ефективності треба запроваджувати нове обладнання. Одним із способів нагадування злочинцям про дієвість відеоспостереження можуть слугувати регулярні висвітлення засобами масової інформації судових процесів над затриманими. Звичайно, дешеві системи спостереження дають лише тимчасовий ефект. Такий висновок роблять Бек та Вілліс (1994) у своєму дослі-

дженні відеоспостережень у крамницях. Вони стверджують, що хоч камери і є доволі витонченим засобом захисту, існують різні оцінки їх значення. Загальний висновок полягає у тому, що встановлення відеокамер саме по собі, без пропагування їх можливостей серед потенційних правопорушників, має лише короткочасний успіх.

Заходи попередження базуються на тому, що, контролюючи своє оточення під час повсякденної діяльності, люди можуть підвищити свою захищеність від злочинів. Цю ідею висловлювали Якобс (1962) і Ньюман (1976). Беннет та Райт (1984), які проводили інтерв'ю із засудженими квартирними злодіями, виявили, що третина опитаних відмовилась би від вчинення злочинів через присутність сусідів. Третина повідомила, що вони б не грабували приміщень, що перебувають під наглядом, а ще третина — взагалі полишила б злочинні плани за таких обставин.

Існує переконаність у тому, що контроль сприяє профілактиці злочинів. Так, Ньюман стверджує, що певним поясненням злочинності в містах може бути нездатність громадян згуртуватися у справі перешкодження діям злочинців. Автор пропонує реструктурувати житлові райони, аби вони стали більш контрольованими — не поліцією, а людьми, які там мешкають. Ньюман вважає, що державні житлові квартали найбільш уразливі через недоліки громадського контролю за злочинністю. Безпечнішим може бути район, розташований у середині більшої округи, позбавленої злочинності, тобто який відгороджений від зовнішнього світу своєрідним ровом.

У Гартфорді (штат Коннектікут, США) вивчався район, у межах якого проводилося посилене патрулювання громадян та удосконалення дизайну. Завдяки цьому вдалося досягти певного зниження квартирних пограбувань, але контрольне дослідження (Ро\у1єг апсі Мап^іопе, 1982) показало, що вплив таких заходів на злочинність був короткотривалим. Мері (1981) гадає, що переваги "захищеного середовища" в основному залежать від мешканців, як вони повідомляють про незнайомців або дізнаються про мету їх перебування на даній території.

Заходи профілактики, які підпадають під загальну назву "управління середовищем", базуються на припущенні, що деякі райони, провокуючи злочинність своєю незахищеністю, можуть потерпати і через те, що складається враження, ніби їх мешканців нічого не обходить. Різниця між "плануванням середовища" і "управлінням середовищем" незначна, проте вона важлива. Перший метод застосовується на етапі планування (перед тим, як збудовано жилий квартал). Другий — у вже існуючих кварталах, а також комерційних приміщеннях, де менше можливостей для неформального спостере-

ження. Аргументація методу управління середовищем зводиться до думки: якщо залишити сліди вчиненого злочину, вони спонукатимуть до нових злочинів, особливо таких як вандалізм, бродяжництво й жебракування, порушення, які можна кваліфікувати як непристойна поведінка. Вільсон та Келінг (1982) називають це ефектом "розбитих вікон".

Однак Метьюз (1992) піддає сумніву таке твердження. Він зазначає, що всі прояви непристойної поведінки більше пов'язані зі страхом перед злочинністю, аніж зі злочинністю як такою. Висловлюється думка, що центр міста стає привабливим для молодих людей, які шукають різних розваг. Отож шумні бари та інші атрибути міста можуть бути як принадою, так і приводом для побоювання. Усе, що можна виявити — це кореляцію між стурбованістю, спричиненою непристойною поведінкою, і страхом стати жертвою злочинів.

Існують також програми сусідського патруля (СП), основним компонентом яких є активне спостереження. Вважається, що такі програми сприяють поліпшенню стосунків між громадою і поліцією та опосередковано впливають на рівень злочинності. СП швидко розповсюдилися у Британії. Брайт (1991) встановив щорічний показник їх зростання на 15—20 тис. Вони охопили понад 4 млн. до-могосподарств.

Спроби оцінити ефективність СП у попередженні злочинів дали неоднозначні результати. Виявилось, що ці програми у США кращі, ніж у Великій Британії. Однак відсутність уніфікованої схеми СП ускладнює валідні порівняння навіть у межах однієї країни. Так, Ге-ніг (1984) повідомив, що злочинність у тих районах Вашингтона, де діяли СП, знизилася. А от Беннет (1992) констатує погіршення кримінальної ситуації у деяких регіонах Великої Британії, хоч там здійснювались ці програми.

Найціннішим ефектом СП згідно з результатами опитувань є повсюдне зменшення страху громадян перед злочинністю. Число респондентів, які говорили, що "дуже бояться", знизилось на 75 %. Важче оцінити, наскільки СП зміцнюють соціальну згуртованість, яку виміряти складно. Але популярність СП сприяла створенню таких програм як Діловий патруль, Офісний патруль, Нагляд за автомобілями тощо.

Насамкінець варто зазначити, що у Великій Британії існує чимало різноманітних програм з превенції злочинів як на загальнодержавному, так і локальному рівнях. Одні з них більш дієві, інші — менш, однак загалом вони дають змогу утримувати злочинність у так званих прийнятних для суспільства межах.

§ 3. Концепції детермінації злочинності в зарубіжній кримінології

Біологічна школа.Цей напрям у кримінології є найстарішим. Ще у 70-ті роки XIX ст. Ч. Ломброзо зазначав: "Злочинець — це атавістична істота, яка відтворює у своїй особі інстинкти первісного людства і тварин". Злочинцями не стають, заявляв він, ними народжуються. Природжені індивідуальні властивості — ось що лежить в основі злочинної поведінки. Ч. Ломброзо розробив таблицю ознак природженого злочинця — таких рис (стигм), які він виявив шляхом безпосереднього виміру фізичних характеристик злочинців, які показували, чи маємо ми справу з природженим злочинцем, чи ні.

Неважко побачити в цій концепції перенесення еволюційно-біологічної теорії розвитку видів Ч. Дарвіна на сферу злочинності. І справді, якщо еволюційно людина походить від людиноподібної мавпи, потім пережила стадію первісної дикості, то чи не є існування злочинців виявом атавізму, тобто появою на світ серед цивілізованих людей первісних, близьких до своїх людиноподібних предків? До того ж і у Дарвіна можна знайти такий вислів: "У людському суспільстві деякі з найгірших схильностей, які раптово, поза всякою видимою причиною з'являються у складі сімей, можливо, являють собою поворот до первісного стану, від якого ми відокремлені не такою вже й великою кількістю поколінь". Ця точка зору нібито підтверджується у відомому прислів'ї про паршиву вівцю.

Перші ж перевірки таблиць Ч. Ломброзо показали, що наявність у злочинця особливих фізичних рис, що відрізняють його від решти індивідів та наближають до первісної людини, — не більш ніж вигадка. Теорія Ч. Ломброзо і сучасні погляди, що випливають з неї, виходять з того, що між деякими фізичними характеристиками організму людини, з одного боку, і злочинною поведінкою — з іншого, існує певна залежність, що певному моральному обличчю відповідає певна фізична конституція людини. Слід сказати, що у повсякденній, побутовій свідомості та й художній літературі дійсно фігурує стереотип злочинця ломброзіанського типу (фігури негідників), якому протистоїть добропорядний герой, чия фізична сила завжди доповнюється моральною перевагою. Але ніякого наукового обгрунтування такий збіг, звичайно, не має.

У 1913 р. англійський кримінолог Горінг перевірив досліди Ч. Ломброзо, порівнявши ув'язнених зі студентами Кембріджу (1000 осіб), Оксфорду й Абердина (959 осіб), військовослужбовцями і викладачами коледжів (118 осіб). Виявилося, що ніяких фізичних відмінностей між ними і злочинцями не існує. Схожі дослідження з тими самими результатами здійснив В. Гіле у 1915 р.

Теорія Ч. Ломброзо побудована також на уявленні про те, що фізична норма (досконалість тіла) сама собою припускає досконалість моральну і що взагалі існує об'єктивна норма (єдина для всіх часів і народів) фізичних рис людини. Ч. Ломброзо щиро вважав, що для злочинців характерні риси "монгольського" типу, що ці риси наближають злочинця-європейця до первісної людини і монгола.

Після критики теорії про анатомічні відхилення, що спричиняють злочини, виникли нові течії біологічного напряму, в основу яких були покладені особливості ендокринної системи, залоз внутрішньої секреції або психофізична конституція людей (теорія німецького психіатра Е. Кречмера), або природні вади нервової системи (вчення англійського психіатра Айзенка).

Розвиток генетики, який подає надію розшифрувати у майбутньому генетичний код людини, теж не обминув проблем злочинності. Так з'явилася теорія підвищеної криміногенності осіб з набором хромосом типу ХУУ.

Комбінація хромосом X і У визначає стать людини (XX — жінка, ХУ — чоловік). У деяких випадках цей нормальний розподіл може порушуватися. Наявність зайвої хромосоми X чи У призводить до народження розумово неповноцінних індивідів (синдром Дауна). Звідси виникло припущення, що у осіб з хромосомною формулою ХУУ мають бути властивості суперменів (підвищена агресивність, сексуальність тощо). Іншими словами, була висунута гіпотеза про те, що люди такого типу — природжені злочинці.

У 1966 р. в англійському часописі "Природа" була опублікована доповідь кримінолога П. Джекобса, в якій йшлося про те, що 3,5 % розумово відсталих пацієнтів-чоловіків з небезпечними насильницькими проявами, які утримувалися в одній із шведських в'язниць, мали зайву У хромосому. На цій підставі П. Джекобс зробив висновок про те, що у деяких осіб потяг до насильства може бути вродженим внаслідок порушення хромосомного набору.

На спростування цього висновку американський генетик Т. Поу-ледж навів такі факти: а) рівень чоловічого гормону (тестостерону), як показали дослідження, у осіб з набором хромосом ХУУ не відрізняється від чоловіків з набором хромосом ХУ, і підвищена сексуальність таких осіб не підтверджена; б) така фізична характеристика, як високий зріст, властива всім особам з набором хромосом ХУУ (інших фізичних відхилень немає); в) психологічні показники (коефіцієнт інтелекту), виявлені в осіб з набором хромосом ХУУ, хоч і нижчі середніх для населення в цілому, але збігаються з показниками інших осіб, які утримуються в закритих установах (в'язницях або лікарнях); г) комбінація хромосом ХУУ трапляється у середньо-

му в одного з тисячі народжених, і цей відсоток є постійним, тому ніяк не корелює зі значним зростанням або зниженням рівня насильницької злочинності; д) на відміну від інших порушень набору хромосом, які однозначно призводять до хвороби Дауна, наявність зайвої хромосоми У не спричиняє явних відхилень у психології і по-зедінці таких осіб. Форми їхньої поведінки (у тому числі вчинення іасильницьких злочинів) нічим, по суті, не відрізняються від поведінки людей з нормальним набором хромосом.

Соціологічний напрямоку кримінології представлений чис-аенними теоріями. Розглянемо деякі з них. 9 липня 1813 р. на засіданні бельгійської Королівської академії наук у Брюсселі з доповідаю виступив астроном і математик А. Кетле. Він заявив: "Ми може-ю розрахувати заздалегідь, скільки індивідуумів почервонять руки крові своїх співгромадян, скільки осіб стануть шахраями, скільки зтруйниками, майже так само, як ми заздалегідь можемо підрахувати, скільки людей народиться і скільки помре...".

Цей висновок став закономірним результатом розвитку в XIX столітті демографічної статистики. До цього часу не було систематичних даних про злочинність. Правда, ще у 1778 р. І. Бентам висловив припущення, що у сфері злочинності повинні спостерігатися стійкі статистичні закономірності, які могли б слугувати своєрідним політичним барометром, за допомогою якого можна було б оцінювати ефективність боротьби зі злочинністю. Так само, як рівень смертності свідчить про фізичне здоров'я суспільства, кримінальна статистика може вказувати на його моральне здоров'я.

Дослідження статистиків у галузі злочинності проводилися стосовно віку, статі, національності, професії та освіти злочинців, економічних умов їх життя тощо. Центральний висновок, якого вони дійшли, полягав у тому, що щорічно число всіх злочинів, а також кількість конкретних видів злочинів зберігалися приблизно однаковими. Було також виявлено, що, складаючись з окремих злочинних актів, утворюється щось відмінне від його складових частин — злочинність як соціальне явище.

Чим же відрізняється злочинність, тобто сукупність злочинів, від кожного окремого злочину? Як цю проблему розв'язували наші попередники? Суть полягає в тому, що якщо кожний окремо взятий злочин міг статися, а міг і не статися, то стосовно сукупності цих актів подібний підхід непридатний. Тут доводиться говорити, що це не тільки могло, а й повинно було трапитися, тобто злочинність загалом є явищем закономірним для певних умов певного суспільства. Констатація цього положення неминуче веде до визнання соціальної обумовленості злочинності.

8 1—378

Такий висновок і зробив А. Кетле. "Суспільство, — писав він, — містить у собі зародок усіх, що мають статися, злочинів, тому що у ньому існують умови, які сприяють їхньому розвиткові; воно, так би мовити, підготовлює злочин, а злочинець є тільки знаряддям. Отже, будь-який суспільний устрій припускає відоме число і відомий порядок злочинців, які є необхідним наслідком його організації. Це спостереження, що на перший погляд може видатися безрадісним, навпаки, дуже втішливо, якщо уважніше придивитися до нього. Воно вказує на можливість вдосконалення людей за допомогою зміни інституцій, навичок, стану освіченості і взагалі усього, що має вплив на їхній побут". Таким чином, вперше у кримінології була продемонстрована соціальна детермінованість злочинності, її відносна незалежність від волі і бажання окремих людей. Ось чому французький кримінолог А. Лакассань вивів свою знамениту формулу: кожне суспільство має тих злочинців, яких воно заслуговує.

Теорія соціального детермінізму злочинності дала можливість перетворити факти, які здавалися випадковими і розрізненими, на чіткий показник панівних у суспільстві умов життя. Центральна ідея цього вчення — довести підпорядкованість людських вчинків об'єктивним соціальним законам.

З теорії соціального детермінізму випливають надзвичайно важливі кримінологічні висновки. І перший з них полягає в тому, що, не змінивши соціальних умов, які детермінують злочини, марно намагатися радикально скоротити саму злочинність. Якщо детермінантами злочинності є об'єктивні (тобто не залежні від волі людей) фактори, то злочинність перестає виглядати всього лише породженням егоїстичних прагнень окремих осіб. Справді, здається очевидним, що вчиняють злочини ті, хто хоче їх вчинити. Хоче вчинити злочин той, хто є егоїстичним, непорядним, аморальним. Але якщо не все у поведінці людей залежить від їхніх намірів, бажань, якщо їхніми вчинками рухають і об'єктивні фактори, тоді ані жорстокі покарання, ані найдосконаліше кримінальне законодавство, ані найкраща система юстиції самі по собі істотно вплинути на злочинність неспроможні.

Треба зазначити, що теорія соціальної фізики дещо обмежувалась механічним розумінням соціального детермінізму. У суспільному житті вона намагалася застосувати закони, аналогічні законам механіки (дія дорівнює протидії, рівновага — основна властивість суспільства тощо). Саме в цьому пункті виявляються недоліки механістичного підходу до феномена злочинності, оскільки упускається важливе положення гносеологічного порядку: статистичні кореляції

ще не є причинними зв'язками, які лежать в основі генезису злочинності.

Кожне суспільство має такий тип злочинності і злочинців, які відповідають його економічним, соціальним, культурним, моральним, релігійним та іншим умовам.

З-поміж інших широко знаних соціологічних концепцій генезису злочинності зазначимо такі.

Теорія диференціації асоціації. її засновником був американський кримінолог Е. Сатерленд. Він вважав, що людина не народжується злочинцем. Злочинній поведінці вона навчається у процесі різних контактів, безпосереднього спілкування з найближчим оточенням, у якому переважають кримінальні елементи.

Теорія наслідування. Розроблена французьким соціологом Г. Тардом, який стверджував, що вирішальна роль у поведінці людей належить наслідуванню один одному, імітації вчинків інших. Ця теорія тісно переплітається з вищеназваною.

Інтеращіоністська теорія. Одним з її фундаторів був американський кримінолог Ф. Танненбаум. Прибічники цієї теорії чинники злочинності бачать у самій реакції суспільства на злочинну поведінку. Це виражається у тому, що на особу, яка вчинила злочин, суспільство ніби наклеює ярлик, таврує її як "чужу". Це заплямовує репутацію людини, справляє на неї гнітючий психологічний тиск, що позбавляє її можливості знову стати "правовірною", тобто законослухняним членом суспільства.

Сучасні теорії детермінації злочинності. Оцінюючи перспективи розвитку злочинності у країнах з високорозвиненою ринковою економікою, чимало сучасних західних кримінологів розраховують на краще. Це пояснюється насамперед тим, що останніми роками стабілізувався рівень злочинності неповнолітніх. Посилено контроль за в'їздом осіб з країн із нестабільною економічною та політичною ситуацією. Багато уваги приділяється поліпшенню технічного оснащення поліції, активно впроваджуються у практику електронні системи захисту майна громадян, дедалі більшою популярністю користуються приватні правоохоронні служби. Так, у США число співробітників у цих службах зрівнялося з чисельністю штатних поліцейських. У низці високорозвинутих країн поліпшуються показники розкриття злочинів, передусім небезпечних посягань на життя і здоров'я громадян. Це у свою чергу сприяє зростанню авторитету правоохоронних органів серед населення, яке виявляє велику активність і готовність до співробітництва з поліцією. Наприклад, у ФРН рівень розкриття різних видів злочинів відповідно становить:

убивств — 87 %, нанесення тяжких тілесних ушкоджень — 88 %, злочинів, пов'язаних з наркобізнесом, — 95 %.

У доповідях, які були зроблені на останніх Міжнародних кримінологічних конгресах, та наукових розробках сучасних західних кримінологів структурні зміни у злочинності пов'язуються з характером політичних, економічних і соціальних перетворень у світі. Щодо впливу економічних і соціальних чинників на динаміку злочинності нині існує кілька теорій.

Теорія кримінально-статистичного регулювання рівня злочинності вважає, що зростання злочинності у деяких високорозви-нутих країнах відбувається за рахунок більшої соціальної активності населення, підвищення його чутливості до злочинів, бажання повідомляти про злочини у поліцію. Звідси зменшується "темна цифра" злочинності, тобто кількість латентних злочинів і відповідно збільшується число зареєстрованих діянь.

Економічна теорія зростання злочинності виходить з того, що науково-технічний прогрес сприяє зростанню добробуту далеко не всіх громадян. Такі інфраструктури, як медицина, освіта, соціальне забезпечення, будівництво, обходять своєю увагою малозабезпечені верстви населення, які і стають більш криміногенними. Своє підтвердження ця теорія частково знаходить стосовно тих, хто вчиняє злочини проти життя і здоров'я особи, а також корисливі посягання.

Теорія можливостей вперше була сформульована на конгресі ООН з боротьби зі злочинністю і поводженням з правопорушниками в 1988 р. За цією теорію високий рівень життя у країнах Західної Європи і США поєднаний з розширенням можливостей для вчинення певних видів злочинів. Так, у середині 80-х років у багатьох розвинутих державах основним засобом розрахунків стали кредитні картки. Цей вид платежів зумовив численні шахрайські операції з ними. Тільки із запровадженням додаткових засобів захисту кредитних карток від підробок вдалося різко зменшити кількість такого роду злочинів.

Демографічна теорія пов'язана з концепцією молодіжної суб-культури. У період свого інтенсивного соціального становлення підлітки перебувають у психологічній та матеріальній залежності від дорослих. Водночас вони сприймаються оточуючими через свої чисто фізичні дані як дорослі. Крім того у молоді є свої ідеали в спорті, музиці та інших сферах життя, які нерідко протиставляються звичним. Звідси втрата контролю за поведінкою неповнолітніх, конфлікт поколінь, що в кінцевому підсумку призводить до зростання злочинності серед цієї категорії населення.

Теорія втрачених ілюзії вважає, що в даний час у світі відбуваються корінні зміни ціннісних орієнтацій людей. При різкому підвищенні рівня життя одних соціальних прошарків відбувається зубожіння інших. Можливість реалізації життєвих планів за рахунок чесної праці стає для багатьох не здійсненною. Престижними стають посади і місця роботи, які приносять нетрудові доходи. Втрата ілюзій законним шляхом розв'язати свої життєві проблеми штовхає певну частину громадян на вчинення протиправних дій.

Теорія потенційної доцільності та значення контролю за дотриманням законів про наркотики на вуличному рівні, автором якої є американський аналітик Школи управління ім. Кеннеді Гарвардського університету М. Клейман, звертає увагу на те, що масований наступ на вуличних торговців героїном і споживачів підвищить нематеріальну вартість наркотиків (ризик бути заарештованим або збільшення часу, необхідного для пошуку нових джерел наркотиків), що тим самим зменшить їх споживання. Крім того, за висновками М. Клеймана, за таких обставин знизиться рівень насильницьких і майнових злочинів за незначних витрат на таку діяльність¹ .

Теорія аномії-синомії пояснює зростання злочинності в період соціально-економічних реформ як наслідок конфліктів між соціальними групами з різним статусом. В ідеалі такі конфлікти повинні вирішуватися мирним шляхом. Але міграція, як індустріалізація й урбанізація суспільства, істотно змінюють спосіб життя людей та стандарти їхньої поведінки. Ці процеси можуть призвести до аномії, тобто дезінтегрованості соціуму, його дезорганізації і виникнення різних ворогуючих між собою субкультур. Наявність усталених і нових норм поведінки у суспільстві, що змінюється, може спровокувати соціальні конфлікти. Тому соціальні цінності мають бути інтегровані і узгоджені. Цей процес, що веде до згуртованості суспільства, консенсусу ціннісних орієнтацій (синомія), потребує значних зусиль, зате запобігає злочинним проявам.

Названа теорія видається найбільш слушною для країн, які перебувають у перехідному періоді розвитку, зокрема, посткомуністичних держав.

Як видно із вищенаведеного, у зарубіжній кримінології існує багато різних концепцій, теорій, підходів, шкіл, які намагаються по-своєму пояснити генезис злочинності та причини її існування².

Див.: Антонян Ю. М., Князев Б. В. Борьба с незаконним оборотом наркотиков за рубежом. — М., 1999.

Докладніше див.: Иншаков С. М. Зарубежная криминология. — М., 1997.

Таке становище зумовлено тим, що сама злочинність є настільки складним, багатогранним і динамічним явищем суспільного життя, що одночасно і цілком охопити всі її сторони, рівні і сфери якоюсь однією універсальною теорію дуже важко. Сказане певною мірою виправдовує паралельне співіснування часом навіть не пов'язаних між собою соціологічних, культурологічних, психологічних, психічних, медико-біологічних та інших інтерпретацій етіології злочинності. Водночас це свідчить про відсутність єдиної методологічної та предметно-інструментальної бази кримінологічних досліджень.

Сьогодні можна лише констатувати, що вся різноманітність теорій детермінації злочинності зводиться до трьох відносно самостійних напрямів — біологічного, соціологічного та біосоціального. Перший напрям надає перевагу біологічним чинникам, другий — соціально-економічним, а третій намагається поєднати (узгодити) два попередні підходи. Очевидно, що істина, як завжди, десь посередині. Крім того, істина завжди конкретна. На індивідуальному рівні в одних випадках можуть домінувати одні криміногенні фактори, в інших — другі.

Питання для самоконтролю

1. Які особливості генезису злочинності в розвинутих країнах світу?

2. Як впливає рівень соціально-економічного розвитку суспільства,
урбанізації та міграції на стан злочинності в певній державі?

3. Розкрийте зміст і сутність "ситуативної" профілактики у Великій
Британії.

4. Розкрийте сутність взаємодії поліції Великої Британії з населен
ням у здійсненні заходів "ситуативної" профілактики.

5. Розкрийте основні положення теорій біологічного та соціологічного
напряму причин злочинності.

6. Розкрийте сучасні теорії причин злочинності та їх зміст.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Глава 8. Попередження злочинів	\|	Літературні джерела

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.024 сек.