Українські політичні партії в 1917р.

Виникнення рад

Український національний рух.

Масовий національний рух за повернення Україні державного суверенітету розгорнувся з перших днів революції. В цьому русі сформувалися дві течії:

1) «автономісти», які обстоювали культурно-національну автономію України в складі перебудованої на федеративних засадах Росії, виразником таких поглядів виступало, перш за все, Товариство українських поступовців (ТУП);

2) «самостійники», які обстоювали повну незалежність України (Українська народна партія М. Міхновського та ін.). Ці погляди знайшли своє відтворення під час 100-тисячної Демонстрації в Києві 19 березня 1917 р., основними гаслами якої були «Автономію Україні», «Вільна Україна у вільній Росії», «Хай живе самостійна Україна» та ін.

Крім Тимчасового уряду та його місцевих органів, у період Лютневої революції виникли ради робітничих і солдатських депутатів. Абсолютну більшість місць у радах одержали партії меншовиків, есерів, бундівців, що відповідало реальному впливу цих партій серед населення на той час. Більшовиків у радах, особливо на початку весни 1917 р., було мало. Ради підтримувалися в основному представниками національних меншин в Україні. Склад рад визначав їхню політичну лінію, ставлення до головних питань революції. Меншовики й есери підтримували Тимчасовий уряд та його політику, зокрема курс на продовження війни, погоджувалися з відкладенням до Установчих зборів інших важливих питань революції. Щодо рад, то вони вважали їх тимчасовими органами, які існуватимуть до утворення конституційних органів влади.

На перехідному етапі, тобто до Установчих зборів, ради зобов'язані були служити гарантом успішного демократичного розвитку, збереження і поглиблення завоювань Лютневої революції. На практиці це нерідко призводило до втручання рад у владні повноваження Тимчасового уряду й дезорганізації суспільного життя. Вже наказ №1 Петроградської ради, виданий 1 березня, передбачав обрання у військових частинах рад і солдатських комітетів, які брали на себе контроль над військами, залишаючи за офіцерами лише командування в бойових операціях. Цей наказ підривав дисципліну, сприяв розкладу армії.

Після Лютневої революції розгорнулася легальна політична діяльність українських національних партій. Наймасовішою з них була Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), членів якої називали українськими есерами. Визначним лідером цієї партії був М. Грушевський, що перейшов до УПСР від українських лібералів. Серед інших відомих діячів цієї партії виділялися В. Голубович, М. Ковалевський, О. Севрюк, П. Христюк та ін. Есери виступали за глибокі аграрні перетворення в інтересах селянства, ліквідацію поміщицького землеволодіння. У галузі національно-державних відносин обстоювали автономію України у складі Російської держави.

Другою за чисельністю і впливом політичною партією була Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), яку ще називали партією українських есдеків. її керівниками були В. Винниченко, І. Мазепа, С. Петлюра, М. Порш та ін. УСДРП виступала за демократичний розвиток України з соціалістичною перспективою, за її автономію у складі федеративної Росії.

Частина українського суспільства ліберально-демократичного спрямування об'єдналася в Українську партію соціалістів-федералістів (УІІСФ), або партію есерів. З соціалізмом ця партія не мала нічого спільного, а її назва була прийнята з тактичних міркувань. Есери виступали за глибоке реформування народного господарства й аграрну реформу при збереженні приватної власності, за парламентську республіку. З Росією Україна мала будувати відносини на федеративних засадах. УПСФ була нечисленною партією, але у її складі були такі авторитетні

діячі українського національно-визвольного руху, як А. Ніковський, Д. Дорошенко, І. Фещенко-Чопівський, С. Єфремов, О. Лотоцький, С. Шелухин та ін.

Заможніші верстви (українські поміщики, багатоземельне селянство тощо) схилялися до консервативної політичної течії, яку представляла Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). На чолі УДХП стояли брати Сергій і Володимир Шемети та В. Липинський. УДХП спиралася на традиційні цінності українського суспільства - приватну власність і хуторянське селянське господарство. Демократи-хлібороби не обмежувалися автономією України і були схильні визнати необхідність її незалежності. Щодо цього вони зближалися з відкрито самостійницькою Українською народною партією (брати О. та А. Макаренки, І. Липа, О. Андрієвський, І. Луценко), яка відновила свою діяльність після Лютневої революції.

Крім українських національних партій, в Україні діяли загальноросійські партії: конституційні демократи (кадети), соціалісти-революціонери (есери), соціал-демократи (більшовики і меншовики) та ін. Ця строката політична палітра доповнювалася філіями загальноросійських єврейських, польських та інших партій національних меншин.

Політичні партії були одним з важливих чинників революційного розвитку 1917 р.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вплив лютневої революції в Росії на події в Україні.	\|	Політичний курс більшовиків

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.