Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Свобода совісті та її правове регулювання в Україні

Філософсько-релігієзнавчий зміст поняття «свобода совісті»

Релігія — явище суспільне. Вона органічно вплетена в структуру соціуму, є одним із важливих її компонентів та безпосередньо чи опосередковано перебуває в різноманітних взаємозв'язках з іншими елементами суспільної структури. Проблема буття релігії в суспільстві розкривається передусім через поняття «свобода совісті». Як складна і багатогранна за своїм змістом категорія свобода совісті може мати різні форми вияву: моральні, політичні, правові тощо.

Поняття «свобода совісті» є поєднанням двох понять — «свобода» (здатність людини діяти або не діяти з власної волі) і «совість» (усвідомлення людиною відповідності своїх дій певним нормам, відчуття моральної відповідальності за свої вчинки внаслідок самооцінки, форма вираження моральної самосвідомості особи).

Отже, свобода совісті — це своєрідний акт (процес) самовизначення людини або вибір нею вектора власного діяння. Вона означає право людини сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, мати атеїстичний світогляд.

Зміст понять «свобода» і «совість» привертав людську увагу здавна (зокрема біблійна історія про вигнання Адама і Єви з раю). Божим повелінням першолюдям було заборонено споживати плоди дерева пізнання добра і зла. Та вони порушили цю заборону, здійснивши свій вибір, тобто самовизначились. У цьому акті самовизначення, за Біблією, й лежать витоки людської свободи.

Самовизначення — вільний, усвідомлений людиною і санкціонований її совістю вибір ціннісно-смислових засад, життєвих орієнтирів та визначення на цій основі позицій власного буття.

Ця біблійна історія символічно показує, як людина, незважаючи на заборону, робить крок, продиктований власним сумлінням. Так вона підноситься від неусвідомленого передлюдського існування до власне людського. Звідси й ототожнення акту вибору Адама і Єви з початком власне людської історії. В такому розумінні виявляються ідеї свободи, свободи совісті, самоцінності людини і водночас — ідея ціни, якої варта така свобода.

Людина протягом свого життя робить не один вибір, а тисячі у своїх стосунках із іншими індивідами та у взаємодії з природою. Тож ідеї свободи, свободи думки, совісті зароджуються й набувають розвитку як спосіб духовної комунікації людини зі своїм соціально-природним оточенням. Зміни оточення спричиняють наповнення новим змістом зазначених ідей.

Якщо ідея свободи іманентно притаманна людині, то поняття «свобода совісті» виникає пізно. Його вводять у науковий обіг лише на зламі XVII—XVIII ст. М. Лютер, Дж. Локк і Ф.-М. Вольтер. Визначення цього поняття є й у працях Т. Гоббса, французького письменника і філософа Жана-Жа-ка Руссо (1712—1778), К. Гельвеція, Б. Спінози, І. Канта та багатьох інших мислителів Нового і Новітнього часів.

Сучасний український релігієзнавець М. Бабій пропонує розглядати зміст поняття свободи совісті у двох аспектах: філософському й власне релігієзнавчому.

У філософському аспекті свобода совісті — це якісна визначеність людського буття, яка відображає здатність індивіда до вільного, не зумовленого зовнішніми силовими чинниками самовизначення в духовній сфері. Це своєрідна можливість творчої самореалізації людини на основі ціннісно орієнтованого вибору. Тобто свобода совісті виступає як один із атрибутів особистості й характеризує її спроможність осмислювати, оцінювати, аналізувати різні світоглядні системи, в тому числі й релігійні, вільно, без будь-якого зовнішнього примусу робити вибір, самовизначатися щодо них, узгоджувати їх ціннісно-смислові параметри зі своїми життєвими установками.

У власне релігієзнавчому аспекті свобода совісті — це право особистості на свободу мати, сприймати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватися нерелігійних переконань, вільно сповідувати свою релігію або поширювати власні нерелігійні переконання.

Філософсько-релігієзнавчий вимір свободи совісті мас такі характерні ознаки:

1. Він засвідчує, що ні совість, ні духовна свобода не підвладні будь-яким зовнішнім чинникам.

Внутрішня сутність особи не просто автономна, а недо торканна, це сфера її суверенної приватної власності. Тут безперечний і єдиний господар — сам індивід, його совість. «Свобода моєї совісті є абсолютний догмат, — зазначав російський філософ Микола Бердяєв (1874—1948), — тут я но допускаю суперечок, жодних домовленостей, тут можлива тільки відчайдушна боротьба».

Держава може обмежити право на свободу совісті, ввести його у жорсткі рамки регламентації, звужуючи або, навпаки, розширюючи його горизонти. Та цими діями вона регулює лише межі зовнішніх виявів свободи совісті, тільки створює умови для буття свободи. Однак держава не здатна надати індивіду свободу совісті або відняти її. Адже держава не владна над внутрішніми думками своїх громадян, неспроможна заборонити їм мислити так, як вони того бажають. Певними нормативними документами можна позбавити людину свободи слова, що часто практикувалося та й сьогодні практикується в деяких країнах світу. Внутрішній голос особистості, внутрішній імператив її думок не підвладні зовнішньому впливу. Свобода совісті є невідчужуваною власністю особистості. Політико-правовий же аспект свободи совісті лише охоплює принципи зовнішнього, публічного вираження.

2. Умовою свободи совісті людини є високий рівень її духовного суверенітету.

Духовний суверенітет — активно-творча, незалежна духовна діяльність індивіда, який усвідомлює власну унікальність

Послаблюючи або втрачаючи духовний суверенітет, людина послаблює чи втрачає й творчу силу, власну здатність до самовизначення у світоглядно-духовній сфері, у пошуках основоположних життєвих орієнтирів. Відтак вона набуває рис аморфного суб'єкта, позбавленого власного Я.

3. Обов'язковим моментом творчого пошуку особистості є вибір.

Свобода совісті виявляється лише тоді, коли суб'єкт здатний вибирати сенси, коли є можливість досягти духовної свободи загалом.

Вибір — складний внутрішній вольовий процес, у якому надається перевага одній альтернативі при відмові від іншої.

Вибір реалізується шляхом оцінювання, аналізу, порівняння та надання переваги певній світоглядній альтернативі. Тобто свобода совісті виявляє себе через самовизначення, вільний вибір у альтернативно-буттєвому полі різних можливостей.

Вибір є не лише глибоко інтимним актом, а й надзвичайно складним процесом. Вибрати адекватну внутрішнім потребам особистості духовну цінність, необхідний світоглядний орієнтир між подібними ціннісними духовними альтернативами можливо лише за наявності достовірної інформації про них та вміння правильно її оцінізацій, так і свободу їхньої фінансово-господарської діяльності, відносин із державними або світськими організаціями чи структурними підрозділами інших конфесій.

Свобода в релігії.Надзвичайно важливим аспектом свободи совісті віруючої особистості є свобода в релігії.

Свобода в релігії — міра свободи, яку допускає певна конфесія для своїх прибічників у віросповідній практиці, тлумаченні певних положень кодифікованого віровчення.

Свобода в релігії виражає рівень можливостей для віруючого вільно реалізуватися в релігійному колективі в межах певних приписів і норм без будь-якого втручання не тільки одновірців, а й верхівки ієрархії священнослужителів.

Релігійна толерантність.Свобода в релігії передбачає автономність суб'єктів релігійної комунікації, їх виваженість і неупередженість у ставленні до інших релігійних напрямів, культів, традицій тощо, тобто релігійну толерантність.

Релігійна толерантність — такий характер взаємовідносин представників різних конфесій, який грунтується на принципах взаємоповаги та свідомої відмови від зверхності, ущемлення прав і приниження гідності один одного.

Релігійна толерантність означає також визнання за окремими віруючими та віросповіданнями права на власне розуміння істини. Це своєрідний вияв рівня культури взаємин у сфері як міжконфесійних, так і внутріцерковних відносин, а отже, і вияв рівня їх гуманності. Засновники всіх світових релігій з повагою і співчуттям ставилися до кожної людини, що є найголовнішим аргументом на користь релігійної толерантності. Так, Будда проголошував: «Ненависті не зупинити ненавистю, ненависть можна зупинити тільки любов'ю». Ісус Христос наказував нам любити тих, хто ненавидить нас. А Мухаммед зазначав: «Воістину, ми вшанували кожну людську істоту». Тож релігійна толерантність ґрунтується на гідності кожної людської істоти як Божої дитини.

У християнському світі ідеал релігійної толерантності, свободи віросповідання пустив коріння ще на початку нової доби. Сам Ісус навчав загальної любові: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мт. 5:44). Щоправда, для християнства, особливо на його початковій стадії, було властиве не лише проповідування ідеалу свободи віри, а й релігійні переслідування. Неповага ранніх християн до інших релігій, їхня переко-

наність у тому, що лише вони знають єдиного правдивого Бога, що вони одні йдуть істинним шляхом до спасіння — усе це створювало потенційну можливість для релігійної нетерпимості.

Середньовічна доктрина вчила, що нехристиян не можна навертати насильно. Божа благодать є даром, який слід приймати з власної волі. А тих, хто вже прийняв віру, а потім упав у єресь, варто силоміць змусити повернутися до істини. Адже єресь ототожнювалася зі зрадою, і карали за неї смертю. Це одне з багатьох свідчень того, що свобода і релігія не завжди були союзниками, що історія відносин між церквою і демократією складна і багата на конфлікти.

Однак саме на християнському Заході зародилася ідея прав людини, тобто вчення про природні права.

Природне право — право кожної людини задовольняти свої потреби й боронити своє життя, яке випливає з її належності до людського роду зокрема й живого взагалі.

Християнство підготувало ґрунт для народження ідеї прав людини своїми думками про єдність людського роду, рівність його членів, неповторність і гідність кожної особи, яка потребує відповідальності та любові до ближнього.

Отже, духовне самовизначення кожної людини у релігійній сфері вільне лише тоді, коли воно не спричинене зовнішніми силовими спонукальними діями, а підвладне тільки поклику її власної совісті. Свобода віросповідання передбачає також релігійну толерантність, що ґрунтується на ідеї природних прав індивіда.

Державно-церковні відносини в історико-філософському вимірі

Процес історичної творчості людини значною мірою залежить від обсягу прав і свобод, які визначають її соціальні можливості і блага, забезпечують характер життєдіяльності, систему комунікацій, взаємодій, відносин людей у суспільстві. Століттями за здобуття та поширення прав, що закріплювали становище людини в суспільстві, велися гострі класові битви. Та планетарна історія свідчить, що ісожному поколінню людей необхідно було знову й знову захищати власні права, що людство ще не знає ситуації, в якій би не було потреби спрямовувати зусилля на підтримання і захист прав і свобод особистості. Однією з фундаментальних свобод людини є свобода совісті.

Кожна особа відповідно до вимог власної совісті повинна мати змогу зробити власний світоглядний, а отже, і релігійний вибір. Релігійний вибір для своєї реалізації вимагає умов, які створюються не індивідом, а зовнішніми факторами — державою чи церквою як формою релігійної організації. Саме відповідні державні закони, церковні статути, приписи й окреслюють нормативно-правове поле, в межах якого реалізуються (чи не реалізуються) можливості такого вибору. Більше того, головним показником рівня розвитку і держави, і певної конфесії є ступінь втілення в життя принципу свободи совісті.

Першим конституційним актом, що стверджував право релігійної свободи, став Білль про права у формі десяти поправок до конституції США. Перша з них проголошувала: «Конгрес не повинен ухвалювати законів, що запроваджували б будь-яку релігію чи забороняли б вільне відправлення релігійних обрядів...». І сьогодні у США посилаються на пункти Білля про права, що стосуються релігії, як на свою найпершу свободу, оскільки саме з першої поправки постали всі інші види захисту прав особи. Концепція відокремлення церкви від держави та вільного відправлення релігійних культів, проголошена в Біллі про права, є нині основою державно-церковних відносин у США.

Принципи відносинміж державою і церквою.Державно-церковні відносини пройшли складний і болючий шлях у напрямі порозуміння й нормалізації стосунків. Лише поступово, крок за кроком, релігія і церква набували статусу приватної справи. Починаючи з кінця XVIII ст., сформувалися три основні принципи відносин між державою і церквою, які існують і нині:

1) віротерпимість (нетерпимість), при якій одна чи кілька релігій мають привілейований статус, а всі інші оголошуються терпимими (чи нетерпимими);

2) свобода віросповідань, при якій всі релігії рівні між собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії й відправленні релігійного культу;

3) свобода совісті, яка, крім проголошення рівності всіх релігій між собою, дає змогу особі не лише вільно обирати будь-яку релігію, а й бути невіруючим. Нині до третини держав проголосили у своїх основних законах саме принцип свободи совісті.

Моделі державно-церковних відносин.Залежно від типу взаємин між церквою і державою у світовій історії можна виокремити шість моделей державно-церковних відносин:

1) теократія (грец. theos — Бог і kratos — влада) — модель державно-церковних відносин, за якої вся повнота влади в державі належить главі панівної церкви та її органам.

Прикладом теократії може бути Іудея V—І ст. до н. є., де влада була зосереджена в руках жерців на чолі з іудейським першоієрархом; Папська область в Італії у 756—1870 рр., аз 1929 р. — держава-місто Ватикан, де Папа Римський є абсолютним монархом, що зосередив у своїх руках необмежену політичну і духовну владу. Теократичне правління поширене в мусульманських країнах (в Ірані, Саудівській Аравії тощо), де дотримуються традицій, що сформувалися ще в Дамаському халіфаті за династії Омеядів (661 — 750), Абасидів (750—1258);

2) цезаропапизм (лат. caesai----цезар і papa — папа) —

модель державно-церковних відносин, за якої церква та її структури повністю залежать від світської влади.

Цезаропапське правління мала Візантія, де імператори не лише призначали чи звільняли патріархів, митрополитів, а й вирішували питання організаційного, канонічного і навіть догматичного розвитку церкви; Московія (пізніше Росія), де з XVIII до початку XX ст. главою православної церкви був імператор (цар);

3) державна церква — модель державно-церковних відносин, що забезпечує в державі привілейований стан певній конфесії. Передбачає пряме фінансування державою її інституцій і державний контроль за використанням коштів, делегування церковним структурам певних державних функцій (реєстрація новонароджених, смертей, шлюбів тощо).

Прикладом такої моделі є сучасна Греція, де державною є православна церква, Статут якої має статус державного закону. Держава гарантує її священнослужителям зарплату і пенсії. У початкових і середніх школах здійснюється православна освіта. Близькою до грецької є і сучасна італійська модель державно-церковних відносин, де понад 90% населення охрещені в католицьку віру. Різні форми державної церкви існують також у Великій Британії, Данії, Швеції та інших країнах. Особливий статус певної церкви зафіксовано у конституціях понад 40 держав світу. До речі, у 22 із них главою держави може бути лише особа, що належить до офіційної церкви;

4) відокремлення церкви від держави — модель державно-церковних відносин, що унеможливлює будь-яке втручання церкви у справи держави при активному втручанні державних інституцій у справи церкви.

Таку модель відносин ілюструють колишні країни «соціалістичного табору », в першу чергу Радянський Союз, законодавча база яких теоретично гарантувала свободу совісті. Однак у реальному житті віруючі розглядалися як політичні вороги, а відтак зазнавали різноманітних утисків і дискримінації;

5) відокремлення церкви і держави — модель державно-церковних відносин, яка ґрунтується на невтручанні держави у справи церкви, а церкви — у справи держави, що забезпечує максимальну свободу релігії та режим толерантності.

Типовим прикладом п'ятої моделі є США, де конституція проголошує свободу для релігійних інституцій, їх незалежність від світського контролю чи маніпуляції властей. Відповідно до цього документа неприпустимо примушувати чи спонукати будь-кого проти його власної волі відвідувати або не відвідувати церкву, так само як сповідувати або не сповідувати певну релігію. Ніхто не може бути покараний за свою релігійну віру чи безвір'я, за відвідування чи невідвідування церкви. Ні федеральний уряд, ні власті штатів, ні місцева влада не можуть також визначати мету діяльності церкви, призначати її керівників або вказувати, як тій належить вести свої справи. Подібну, законодавчо закріплену, свободу віри чи невір'я мають і громадяни Франції, Туреччини, України та інших країн;

6) поєднання моделі державної церкви і моделі повного відокремлення церкви і держави — модель державно-церковних відносин, яка передбачає збереження певних видів державної підтримки та привілеїв окремих церков.

Приклад — сучасна Німеччина, де, хоча і проголошено нейтральність і толерантність держави до різних конфесій, все ж зберігаються певні відмінності у ставленні до релігійних організацій — залежно від кількості їх прихильників. Якщо прибічників певної конфесії більше одного відсотка від загальної кількості населення певної землі Німеччини, то вони отримують спеціальний статус, який дає їм змогу, наприклад, отримувати державні дотації на власні школи, дитячі садки. Нині в країні нараховується

15 конфесій із спеціальним статусом. Подібні державно-церковні відносини склалися в Японії, Австрії, Перу та інших країнах світу.

Держава— гарант свободи совісті.В реалізації принципу свободи совісті як свободи самовизначення, свободи вибору особистістю світоглядних орієнтирів державі належить винятково важлива роль. Однак щоб виконувати покладені на неї функції, держава має відповідати таким вимогам:

1) вона повинна бути світською, що має закріплюватися конституцією. Це не означає впровадження чи підтримки атеїстичної ідеології або зацікавленості в ній. Світський характер держави є лише свідченням її нейтральності, об'єктивності стосовно будь-яких різновидів віри — як релігійних, так і нерелігійних;

2) керуючись загальнолюдськими цінностями, вона зобов'язана чітко окреслити у чинному законодавстві межі свого втручання у сповідування громадянами будь-якої віри, у діяльність релігійних та атеїстичних інституцій. Вона не повинна надавати матеріальну підтримку або в інших формах активно виявляти свою прихильність до будь-яких релігійних чи нерелігійних атеїстичних організацій. Заан-гажоване ставлення держави до певних світоглядних парадигм (наприклад, вивчення у державних навчальних закладах деяких богословських чи атеїстичних дисциплін) буде порушенням конституційних засад, перетворюватиме їх на соціальну функцію, заважатиме гармонуванню відносин носіїв різних світоглядів;

3) позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмеженою обліково-реєстраційною функцією на основі заявницького принципу та нейтральним арбітруван-ням у випадках виникнення міжцерковних суперечок, конфліктів із майнових чи інших нетеологічних питань — за умови звернення релігійних організацій до державних установ за відповідною послугою;

4) мають бути законодавчо визначені межі фізичної поведінки (аж ніяк не думок та віри), за які не можуть виходити прихильники певних світоглядних орієнтирів, конфесій, атеїстичних організацій — відповідно до міжнародних стандартів цих меж.

У сучасному світі чітко окреслена тенденція утвердження демократичних, гумуністичних засад у державно-церковних відносинах.

Міжнародні правові гарантії свободи совісті

Як одна з фундаментальних загальнолюдських цінностей свобода совісті є основою розвитку гуманістичного, демократичного суспільства. Тому право свободи совісті визнано нині всім цивілізованим людством і закріплене міжнародними актами з прав людини.

Загальна декларація прав людини.Стаття 18 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, проголошує, що кожна людина має право на свободу думки, совісті й релігії. Це право передбачає свободу змінювати свою релігію чи переконання — як одноосібно, так і разом з іншими, публічно або приватно. Стаття 19 цього документа додає, що кожен має право дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами незалежно від державних кордонів. Стаття 29 застерігає, що при реалізації своїх прав і свобод кожна людина може зважати лише на ті обмеження, які встановлено законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві.

Європейська конвенція з прав людини (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права).Цей документ, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, підтвердив право кожної людини на свободу думки, совісті та релігії, підкресливши, що воно включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на власний розсуд і свободу сповідувати свою релігію і переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватно.

Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі (прийнятий ЗО липня — 1 серпня 1975 року), Паризька хартія для нової Європи (підписана 21 листопада 1990 року). Цідокументи також проголошують право кожної людини на свободу думки, совісті, релігії. Спільним для них є визначення свободи релігії як свободи приймати і змінювати за власним бажанням релігію будь-якого напряму та свободу сповідувати свою релігію одноосібно чи спільно з іншими, виконувати релігійні обряди. Свобода переконань — це право кожної людини мати будь які переконання і вільно їх виражати. Тож свобода совіє ті — це і свобода релігії, і свобода нерелігійних переконань.

Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань.Проголошена вона Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981 року.

Визначає дискримінацію на ґрунті релігії чи переконань як будь-які розрізнення, винятки, обмеження або переваги, базовані на релігії або переконаннях (стаття 2), як образу гідності людської особистості, заперечення принципів Статуту ООН і засуджує як перешкоду для дружніх та мирних відносин між державами (стаття 3). Декларація закликає всі країни вживати ефективних заходів для запобігання і ліквідації дискримінації на ґрунті релігії і переконань та сприяти реалізації прав людини і основних свобод в усіх сферах громадського, економічного, політичного, соціального, культурного життя (стаття 4).

Відповідно до статті 1 цього документа право на свободу думки, совісті, релігії або переконань включає, зокрема, свободу:

1) відправляти культи чи брати участь у релігійних зібраннях і мати місця для цієї мети;

2) створювати і утримувати відповідні благодійні або гуманітарні установи;

3) виробляти, набувати та використовувати у відповідному обсязі необхідні предмети і матеріали, пов'язані з релігійними обрядами або звичаями чи переконаннями;

4) писати, випускати та розповсюджувати відповідні публікації;

5) вести викладання з питань релігії або переконань у місцях, що підходять для цієї мети;

6) клопотатися про отримання й отримувати від певних осіб та організацій добровільні фінансові та інші пожертви;

7) готувати, призначати, обирати чи призначати за правом успадкування керівників відповідно до потреб та норм певної релігії або переконань;

8) дотримуватися днів відпочинку та відзначати свята і відправляти обряди згідно з приписами релігії чи переконань;

9) встановлювати і підтримувати зв'язки з певними особами та громадами у сфері релігій чи переконань на національному та міжнаціональному рівнях.

Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (ухвалений 19 січня 1989 року).Згідно з цим правовим актом країни, що його підписали, зобов'язують ся вживати ефективних заходів для запобігання та ліквідації дискримінації осіб або об'єднань на ґрунті релігії чи переконань, забезпечувати реальну рівність між віруючими і невіруючими. При цьому відповідно до міжнародного права свобода релігії чи переконань підлягає лише обмеженням, які встановлено законом і необхідні для охорони громадської безпеки, порядку, здоров'я і моралі, як і основних прав і свобод інших осіб.

Рекомендації щодо релігії та демократії Парламентської асамблеї Ради Європи.Ухвалено ці рекомендації 27 січня 1999 року. У них підкреслюється, що демократія і релігія необов'язково є несумісними. Навпаки, демократія довела, що вона створює найкращі умови для свободи совісті, віровиявлення та релігійного плюралізму. У цьому сенсі релігія, з огляду на її моральні та етичні зобов'язання, на цінності, які вона підтримує, її критичний підхід та культурні вияви, може бути дійовим партнером демократичного суспільства. Демократичні держави, секулярні чи пов'язані з релігією, повинні давати змогу всім релігіям, що чітко дотримуються вимог, установлених Європейською конвенцією з прав людини, розвиватися в однакових умовах, а також знаходити своє місце в суспільстві. Проблеми у державно-церковних відносинах виникають тоді, коли влада намагається використовувати релігію у власних інтересах або коли релігійні організації вдаються до зловживань стосовно держави з корисливих міркувань. Багато конфліктів виникає і внаслідок обопільного неуцтва, що призводить до формування стереотипів і, врешті-решт, відторгнення. У демократичній системі політики мають запобігати тому, щоб уся повнота релігій асоціювалася, наприклад, з акціями фанатичних релігійних меншостей. Релігійний екстремізм, що заохочує нетерпимість, упередженість або насильство, є симптомом неблагополучного суспільства. Він загрожує демократії, оскільки наражає на небезпеку громадянський устрій. Однак боротися з ним слід тими засобами, які не суперечать чинному законодавству. До того ж, зважаючи на те, що екстремізм є виявом недуги суспільства, його можна подолати лише за умови, що власті переймуться розв'язанням загальних соціальних проблем. Тому Асамблея Ради Європи запропонувала урядам країн-членів:

1) гарантувати свободу совісті та релігійних виявів у рамках умов, визначених Європейською конвенцією з праи людини, для всіх громадян, зокрема:

— зберігати релігійний плюралізм, даючи змогу всім релігіям розвиватися у рівних умовах;

— сприяти згідно зі статтею 9 Європейської конвенції прав людини дотриманню релігійних обрядів та звичаїв, наприклад стосовно одруження, вбрання, свят (з можливістю звільнення від роботи та військової служби);

— викривати будь-які спроби розпалювання внутрішніх та міжрелігійних конфліктів для досягнення вузькопартій-них цілей;

— гарантувати свободу й рівні права на освіту для всіх громадян незалежно від їх релігійних переконань, звичаїв і обрядів;

— забезпечувати справедливий і рівний доступ до громадських засобів масової інформації для всіх релігій;

2) сприяти розвиткові знань про релігію, зокрема:

— у межах етичної та суспільно-демократичної освіти навчати тому, що релігії є зібранням цінностей, розрізняти які молодь повинна вміти;

— сприяти викладанню в школах порівняльної історії різних релігій, наголошуючи на подібності деяких їхніх цінностей та розмаїтті звичаїв, традицій, свят тощо;

— заохочувати до вивчення історії та філософії релігій і дослідження цих предметів в університетах паралельно з геологічними студіями;

— співпрацювати з релігійними навчальними установами для введення в їх програми або акцентування в їхніх курсах аспектів, що стосуються прав людини, історії, філософії та науки;

— уникати, якщо йдеться про дітей, будь-яких конфліктів між здійснюваним державою навчанням релігії та релігійною вірою сімей, поважаючи їхній вільний вибір у цьому дуже делікатному питанні;

3) сприяти покращенню відносин між релігіями, зокрема:

— залучати до регулярнішого діалогу релігійних і гуманістичних лідерів для обговорення головних проблем, які постають перед суспільством, що сприятиме врахуванню культурних та релігійних поглядів населення перед прийняттям політичних рішень;

— забезпечувати можливості для комунікації між представниками різних релігій;

— сприяти регулярному діалогу між теологами, істориками, філософами, а також представниками інших галузей знання;

— розширювати і зміцнювати партнерські відносини між релігійними общинами і організаціями, зокрема з тими, соціальні та етичні традиції яких коріняться в соціальній, благодійницькій, місіонерській, культурній та освітній сферах життя місцевих мешканців;

4) сприяти культурним і соціальним виявам релігій, зокрема:

— забезпечувати рівні умови для утримання, збереження культових споруд, іншого майна всіх релігій як невід'ємної частини національної і загальноєвропейської спадщини;

— сприяти тому, щоб порожні релігійні споруди надалі використовувались у такій спосіб, який би враховував їх оригінальне призначення;

— зберігати культурні традиції та різні релігійні свята;

— заохочувати соціальну й добродійницьку працю релігійних громад та організацій.

Отже, демократичне суспільство мусить робити більше, ніж просто поважати релігії. Воно має створити такі умови, щоб людям було легко сповідувати свою віру — настільки, наскільки це можливо. Адже релігія є частиною культури. Проте демократія не повинна допускати порушення людської гідності та прав людини в ім'я віри. Будь-які посягання на громадський порядок і демократію у таких випадках повинні каратися. Релігійна практика обов'язково мусить узгоджуватися із нормативно-правовими актами, що захищають права людини.

Правове забезпечення свободи совісті в Україні

Свобода совісті в Україні забезпечена необхідною нормативною базою, а розуміння її важливості формувалося упродовж тривалого часу.

Державно-церковні відносини в історії України.Харак тер та особливості державно-церковних відносин в Україні на різних етапах історичного розвитку залежали від співвідношення політичних сил, які визначали державну ідеологію, а отже, і реальний стан державно-церковних взаємин. Із певною долею схематизму в історії цих відносин можна виокремити п'ять періодів:

1) києворуський (княжий). Визначальними рисами його були державне сприяння поширенню християнства її становленню церковної системи, наділення церкви широ кою правовою юрисдикцією й передачею їй частини держав них функцій;

2) козацький. Йому була притаманна не лише тіснг співпраця військового керівництва Запорозької Січі й православної церкви на принципах звичаєвого права, наказів, християнських норм співжиття, а й визнання все-січового статусу церкви як монопольної духовно-культурної інституції та її військовий захист і матеріальна підтримка;

3) синодальний. Він хоплює період існування православної церкви України у складі Московської патріархії (тривав до початку XX ст.); характеризувався повним одержавленням церкви, перетворенням її на державний виконавчий механізм, проголошенням самодержавно-великоросійського варіанта православної церкви панівним, єдино можливим і дискримінаційним щодо інших релігій і націй;

4) радянський. Цей період тривав понад 70 років і передбачав перебування православної церкви України на правах екзархату у складі тієї ж Московської патріархії. Для нього були характерні формальне проголошення закону про свободу совісті; відокремлення церкви від держави і школи від церкви; декларування права сповідувати чи не сповідувати релігію, рівності віруючих і невіруючих. Насправді ж протягом цих десятиліть були і репресії проти духовенства та церковного активу, і плюндрування священних реліквій, і нищення пам'яток сакральної культури, і глум-ління над почуттями віруючих, і грубе втручання світської влади у внутріцерковні справи, і націоналізація церковної та монастирської власності тощо;

5) сучасний. Почався він відразу ж після здобуття незалежності. Українська держава взяла курс на реальне забезпечення свободи совісті й релігійних свобод своїх громадян та законодавчо зобов'язалася подолати негативні наслідки політики тоталітарного режиму щодо релігії, церков та віруючих. Наша країна сумлінно виконує свої зобов'язання, що отримало позитивну оцінку в світі.

Сучасний український період державно-церковних відносин визначається відповідними статтями Конституції України (прийнятої на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року), Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», затвердженим Верховною Радою України 23 квітня 1991 року, зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 19 лютого і 23 квітня 1992 року, 5 травня і 23 грудня 1993 року, 22 грудня 1995 року та під 17 грудня 1996 року. Закон України щодо церкви, релігійних організацій прийнято вперше в історії України.

Конституція України про свободу совісті і свободу релігії.Основний Закон нашої держави (стаття 35) проголошує, що у сфері релігійного життя:

— Україна є світською державою: церква відокремлена від держави, а школа — від церкви. Кожна людина має право на свободу совісті та вільний вибір у ставленні до релігії. Усі релігійні організації в Україні мають рівні права;

— кожна людина має право вірити у Бога у прийнятний для неї спосіб, що не суперечить законам України, не принижує гідність українського народу та віруючих інших національностей, не є викликом гуманності, не шкодить здоров'ю людей, соціальній стабільності та безпеці держави;

— усі міжконфесійні та внутріцерковні справи вирішуються віруючими без втручання держави та нерелігійних

організацій;

— церква стоїть поза політикою. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма

громадянами;

— усі віруючі рівні перед законом і мають однакове право на його захист.

Українська держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні постанови релігійних організацій, захищає їх права та законні інтереси, сприяє налагодженню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціми.

Визнаючи, що свобода совісті є одним із основних прав демократичного суспільства, яка встановлюється і захищається конституційним відокремленням церкви від держави, Українська держава зобов'язується робити практичні кроки в розвитку конституційних та законних принципів свободи совісті, які повністю вичерпують вимоги статей 1, 2, 7, 18, 19, 26 і 29 Загальної декларації прав людини та відповідають вимогам статті 9 Європейської конвенції :і

прав людини.

Гарантуючи рівність церков перед законом, держава визнає і дотримується положення, що жодна з них не мо же претендувати на домінуючу роль у суспільстві та статус державної, а загальнонаціональні інтереси мають вищість над інтересами будь-якої релігійної організації. Основний Закон наголошує на тому, що правові принципи і процедури є надійним механізмом захисту прав віруючих, законних інтересів релігійних організацій, уникнення

конфліктних ситуацій. Україна продовжує вживати законодавчих, адміністративних та інших заходів для усунення проблем, які дісталися у спадок від минулого, запобігати на своїй території будь-якій дискримінації за релігійною ознакою.

Конституція України, інші правові акти, що розвивають її положення, гарантують дотримання принципу невтручання органів державної влади у справи церкви, а церкви — у діяльність представницьких та виконавчих органів влади. Держава зобов'язується у відносинах з релігійними організаціями діяти у цивільно-правовому просторі, не допускаючи методів силового тиску, ґрунтуючись на принципах демократії, міжрелігійного плюралізму, верховенства закону, норм міжнародного права та зобов'язань держави з цього права. Україна має і далі розвивати державно-церковні відносини. При цьому:

— кожна релігійна організація може отримати статус юридичної особи у найкоротший термін, якщо її віросповідні доктрини не містять у собі загрози життю і здоров'ю людей, національній і соціальній стабільності держави;

— органи виконавчої влади, реєструючи статути, мають керуватися правочинністю виникнення або створення певної релігійної організації, беручи до уваги норми церковного та канонічного права, загальновизнані міжнародні правові критерії;

— кожній церкві, деномінації, релігійному напряму, громаді надається право діяльності на всій території України;

— влада сприяє релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, зміцненні моральних підвалин суспільства, розвитку доброчинної діяльності.

Конституція нашої держави встановлює не лише права, а і обов'язки перед державою. Одним із них є захист Вітчизни, виконання загального військового обов'язку. І Гроходження строкової військової служби може замінюватись альтернативною (невійськовою) службою, правові основи якої визначає Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу». Альтернативна служба є державною службою поза Збройними силами України чи іншими військовими формуваннями. Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов'язку мають (за наявності релігійних переконань) ті громадяни України, які належать до діючих (згідно з чинним законодавством) релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у Збройних силах.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації».Цей документ деталізує положення Конституції щодо свободи совісті, свободи церкви тощо. Згідно із Законом (стаття 3) свобода совісті — це гарантована державою (йдеться не лише про правові та юридичні, а й про економічні, соціальні, політичні, організаційні гарантії тощо) можливість людини вільно і незалежно визначати своє особисте ставлення до релігії й виконувати пов'язані з ним дії, дотримуючись встановленого правопорядку. Право на свободу совісті означає право:

— мати свою релігію або переконання;

— приймати (іншу) релігію або переконання;

— змінювати релігію або переконання;

— одноосібно або разом з іншими людьми сповідувати свою релігію;

— не сповідувати ніякої релігії;

— відкрито виражати і вільно поширювати релігійні переконання, свою віру;

— відкрито виражати і вільно поширювати свої нере-лігійні (атеїстичні) переконання;

— батьків або осіб, які їх замінюють, виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань і ставлення до релігії;

— на таємницю сповіді.

Ці права, у свою чергу, забезпечуються:

— рівністю громадян перед законом, їх рівноправністю в усіх галузях економічного, соціального, політичного, культурного життя незалежно від ставлення до релігії;

— особистими й колективними правами, пов'язаними зі сповіданням чи несповіданням релігії;

— правом на придбання і використання релігійної літе ратури мовою на власний вибір, а також предметів релігій його призначення;

— правом на вставновлення зв'язків, у тому числі іі міжнародних особистих контактів, пов'язаних із віроспо віданням;

— правом на паломництво;

— правом на здобуття духовної освіти;

— вільним доступом до різних видів і рівнів освіти не залежно від ставлення до релігії;

— правом на об'єднання в релігійні громади;

— правом на побудову церкви за власною ієрархічною та інституційною структурою тощо.

Важливою правовою гарантією є заборона встановлення обов'язкових переконань і світогляду. Закон забороняє буді. який, до будь-кого і в будь-якій формі примус, насильство

при визначенні особою свого ставлення до релігії, при відмові від сповідування релігії, при участі або неучасті в богослужіннях, обрядах і церемоніях, до вивчення релігії тощо.

Водночас зазначається, що свобода сповідання релігії або переконань може бути обмежена тільки законом і тільки з мотивів, які передбачені законодавством та відповідають міжнародним зобов'язанням України, зокрема Європейською конвенцією з прав людини та іншими документами. Мова йде про обмеження культової, проповідницької чи іншої релігійної діяльності, а не про заборону певної релігії, релігійної течії, напряму тощо. Так, не дозволяється будь-яке примушування в питаннях релігії, розпалювання пов'язаних із релігією ворожнечі, ненависті, а також ображання почуттів громадян на релігійному ґрунті. Релігійній організації забороняється втручатися в діяльність іншої релігійної організації, не підпорядкованій їй за статутом, у будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих чи віруючих інших віросповідань. Порушенням Закону є також виховання у дітей і дорослих нетерпимості та неповаги до громадян інших віросповідань та до громадян, що не сповідують релігії.

Сповідування громадами України будь-якої релігії або несповідування ніякої не надає їм переваг і не спричиняє обмежень в їхніх правах і обов'язках (стаття 4). Незалежно від ставлення до релігії й віросповідної приналежності громадяни України є рівними перед законом і мають однакову відповідальність за порушення закону. На засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх ставлення до релігії чиниться правосуддя в адміністративних, цивільних та кримінальних справах. Забороняється також вказувати в офіційних документах відношення я громадянина до релігії та релігійних організацій. Надання переваг та обмеження прав громадян у зв'язку з цим, а також розпалювання на релігійному ґрунті ворожнечі й ненависті, ображання почуттів громадян тягнуть за собою відповідальність згідно з Кримінальним кодексом України.

У статті 5 Закону йдеться про повну незалежність України у визначенні й здійсненні своєї державної політики щодо релігії та церкви, яка будується на конституційних гарантіях невтручання держави у здійснювану релігійними організаціями в межах закону діяльність, а також невтручання церкви (релігійних організацій) у діяльність законодавчої та виконавчої влади. Україна провадить свою політику стосовно релігії та церкви на засадах:

— громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх ставлення до релігії;

— створення сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму;

— взаємної релігійної та світоглядної терпимості і поваги між віруючими та невіруючими, їх об'єднаннями, між віруючими різних віросповідань;

— визнання традицій, внутрішніх настанов релігійних організацій;

— відмови від матеріально-фінансової підтримки будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії;

— подолання негативних наслідків державної політики минулого щодо релігії та церкви;

— створення умов для участі релігійних організацій у громадському житті, використання ними засобів масової інформації;

— повернення релігійним організаціям культових будівель і майна;

— підтримки релігійних організацій у виконанні ними своїх статутних завдань тощо.

На органи державної виконавчої влади Законом покладаються такі обов'язки:

— реєстрація статутів (положень) релігійних організацій, внаслідок чого їм надається статус юридичних осіб (стаття 14);

— передавання в користування або повернення у власність релігійних організацій культових будівель і майна (стаття 17);

— створення необхідних умов для діяльності заснованих релігійними організаціями підприємств та добродійних закладів (стаття 19);

— підтримка релігійних організацій при будівництві, ремонті та реставрації ними культових та інших споруд (стаття 19);

— забезпечення проведення за межами культових споруд богослужінь, обрядів, церемоній та процесій (стаття 21);

— створення умов для видавничої діяльності релігійних організацій, заснування ними підприємств для друкування богослужбової літератури та виготовлення предме тів культового призначення (стаття 22);

— підтримка та створення умов для добродійної та культурно-освітньої діяльності релігійних організацій (стаття 23);

— створення умов для міжнародних контактів, паломництва, участі віруючих та релігійних організацій у міжнародних релігійних заходах (стаття 24);

— забезпечення державного контролю за дотриманням законодавства про свободу совісті та релігійні організації (стаття 29).

Принцип свободи совісті передбачає також відокремлення школи від церкви (релігійних організацій), про що йдеться у статті 6 Закону. Відокремлення школи від церкви (релігійних організацій), світський характер державної системи освіти означає, що весь навчально-виховний процес у ній вільний від втручання релігійних організацій. Громадяни України, здобуваючи освіту на всіх рівнях, мають однакові права незалежно від їх світогляду, переконань, віросповідання.

Релігійне виховання громадян не є обов'язком держави. Проте у навчально-виховному процесі допускаються елементи релігійної освіти учнів та студентів. Відповідно до рішень педагогічних рад навчально-виховних закладів священнослужителі можуть брати участь у навчально-виховному процесі, створенні та керівництві учнівськими і студентськими гуртками, іншими об'єднаннями за інтересами, сприяти інтелектуальному, культурному, моральному розвитку учнів та студентів, надавати консультативну допомогу вчителям та викладачам. Педагогічних працівників заборонено дискримінувати через їх належність до релігійних організацій.

У той же час навчатися релігії та здобувати релігійну освіту, як середню, так і вищу, громадяни України мають право у духовних та інших навчальних закладах, створених релігійними організаціями.

Норми розділу «Релігійні організації в Україні» встановлюють права на колективне задоволення релігійних потреб громадян, створення для цього відповідних ієрархічних та інституційних структур — релігійних громад, управлінь і центрів, монастирів, релігійних братств, місіонерських товариств, духовних навчальних закладів, а також об'єднань зазначених релігійних організацій.

Статтею 7 Закону визначено, що заснування будь-якої релігійної організації покликане створити необхідні умови для задоволення релігійних потреб віруючих. Це значить, що віруючі повинні мати не лише можливість колективно сповідувати свою віру під час богослужінь чи при виконанні релігійних обрядів, а й змогу за допомогою своїх організацій реалізовувати настанови своєї релігії (віри) у повсякденному житті, вільно, але толерантно, їх пропагувати та поширювати.

Такий принцип утворення релігійних організацій відповідає і вимогам міжнародного права. Так, Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1989) вказує, що визнання права людини на вільний вибір релігії і переконань означає, зокрема, право віруючих колективно сповідувати свою релігію та об'єднуватися для цього у церкви, інші ієрархічні та інституційні структури.

Релігійним організаціям згідно із Законом надається безумовне право обирати, призначати та змінювати свій персонал відповідно до власних настанов. Держава у кадрові питання релігійних організацій всіх рівнів не втручається. У випадку порушення церковними посадовими особами певних вимог чинного законодавства керівний церковний орган за поданням органу державної виконавчої влади повинен відреагувати відповідним чином. Це правило стосується також іноземних церковних діячів, які здійснюють релігійну діяльність в Україні.

Основною ланкою церковної структури виступає релігійна громада. Саме тут віруючі реалізують своє право на колективне сповідування віри, на вільний доступ до місць богослужінь та зібрань. Так, віруючі самі визначають район діяльності своєї громади. Релігійна громада засновується, реорганізується чи припиняє свою діяльність відповідно до власних рішень. Втручання ж у цю сферу державних або церковних органів не допускається. Держава також визнає право релігійної громади на вільний вибір її підпорядкування духовним центрам (як в Україні, так і за її межами), зміну цієї підлеглості, а також автономність, тобто діяльність без підпорядкування керівним церковним органам. Держава визнає і забезпечує релігійним громадам можливість створення чи реанімації їхніх ієрархічних структур.

Згідно із Законом релігійні громади отримали право юридичної особи. Це право на наявність у релігійних громад відокремленого майна та коштів означає їх незалежність у вирішенні своїх внутрішніх церковних та майнових питань (відповідно до вимог чинного законодавства і правопорядку).

Право юридичної особи релігійна організація отримує через реєстрацію свого статуту (статті 12 —14); релігійна громада — у обласній державній адміністрації; а інші — Державним комітетом України у справах релігій. Цей статут визначає правоздатність релігійної організації, яка визначається відповідно до мети її діяльності. У свою чергу,

її права, обов'язки, відповідальність мають узгоджуватися з Конституцією та чинним законодавством України.

У отриманні права юридичної особи релігійній організації може бути відмовлено, якщо її статут або діяльність суперечать чинному законодавству (стаття 15).

Закон (стаття 16) передбачає і можливість припинення діяльності релігійної організації — у випадку їх реорганізації (поділу, злиття, приєднання) або ліквідації. Коли релігійна організація, яка має статус юридичної особи, порушує вимоги чинного законодавства України, її діяльність припиняється за рішенням суду. Достатньою підставою для такого рішення можуть бути дії релігійної організації, які ґрунтуються суто на її внутрішніх настановах, що суперечать чинному законодавству, та спрямовані на розпалювання у будь-якій формі релігійної ворожнечі та ненависті до невіруючих і віруючих інших віросповідань; які принижують національну гідність або ображають почуття громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями; пов'язані з примушуванням громадян до сповідування або до відмови від сповідування релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчанні релігії. Серйозною підставою для такого рішення суду може слугувати і заподіяння шкоди здоров'ю громадян, статева розпуста, інші посягання на особу, на права та свободи громадян з приводу виконання релігійних обрядів та церемоній культу. Інші причини: систематичне порушення встановленого порядку проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній і процесій; спонукання громадян до невиконання ними своїх конституційних обов'язків чи до дій, які супроводжуються порушенням громадського порядку або посяганням на права і майно громадських, державних чи інших релігійних організацій.

Норми розділу «Майновий стан релігійних організацій» регулюють реалізацію майнових прав релігійних організацій, їх виробничу і господарську діяльність. Так, стаття 17 Закону надає релігійним організаціям право використовувати для своїх потреб будівлі й майно державних, громадських організацій і окремих громадян за умови укладення з ними договорів користування та оренди — як це передбачено цивільним законодавством України.

Культові споруди та предмети культу, які перебувають у державній власності, передаються установами, на балансі яких воно знаходиться, у власність релігійних організацій за договором безоплатного користування (якщо це можливо). Закон застерігає від самовільного захоплення культових будівель та привласнення культового майна.

Уперше в новітній історії релігійні організації отримали право власності (стаття 18). Тобто вони можуть бути суб'єктами права колективної власності, яке поширюється на культові будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального, добродійного, культурно-просвітницького призначення, житлові приміщення, транспортні засоби, грошові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Тут мова йде тільки про майно, яке придбане державою чи придбане на інших підставах, не заборонених законом. Належним їй майном релігійна організація самостійно володіє, користується і розпоряджається як колективний власник. Доходи релігійних організацій складаються з фінансових і майнових пожертвувань юридичних і фізичних осіб, із прибутків заснованих ними підприємств, із надходжень за проведення релігійних обрядів та церемоній культу тощо. Ці доходи не оподатковуються, оскільки релігійні організації за своїми статутами не здійснюють виробничої та іншої комерційної діяльності, а тому не є платниками податку.

Оскільки релігійні організації утворюються задля задоволення духовних потреб громадян у сповідуванні віри і поширенні свого віровчення і така їхня діяльність є безприбутковою, то для її забезпечення кожній релігійній організації — юридичній особі — надається право засновувати виробничі підприємства та добродійні заклади (стаття 19). Вони організаційно підпорядковуються засновнику, але діють за власними статутами, дотримуючись вимог чинного законодавства про підприємництво.

Норми розділу «Права релігійних організацій та громадян, пов'язані зі свободою віросповідання» гарантують втілення прав, пов'язаних зі свободою віросповідання, добродійництвом тощо, у практику церковного життя. Так, свобода віросповідання передбачає (стаття 21) право віруючих збиратись і утримувати для цього відповідні вільно доступні місця — місця богослужінь, релігійних зібрань, паломництва тощо. Порядок та форми використання храмів, інших об'єктів церковного призначення визначаються внутрішніми нормами релігійних організацій. Органи державної влади у ці питання не втручаються. Однак релігійні організації повинні дотримуватися при цьому таких вимог:

— до місць богослужінь, релігійних зібрань чи інших заходів має бути вільний доступ; організаційні ж зібрання об'єднання віруючих можуть проводити і в закритому режимі;

— при відправленні культу релігійна організація та її члени не повинні порушувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

Для благодійної, культурно-освітньої, іншої роботи, що має соціальне значення, релігійні організації можуть створювати відповідні підрозділи (стаття 23). Підрозділи можуть входити до складу релігійної організації як відділи, сектори тощо чи діяти при них як окремі формування. Товариства, братства та інші об'єднання віруючих громадян, створені при релігійних організаціях, можуть мати свої зареєстровані статути і діяти як юридичні особи на правах громадських організацій.

Стаття 24 Закону відображає міжнародні зобов'язання України з питань міжнародних зв'язків та контактів між релігійними організаціями і віруючими. Ці зв'язки і контакти можуть мати релігійний, гуманітарний, миротворчий, науково-прикладний або комерційний характер. За відповідними документами релігійні організації, їх представники, окремі віруючі мають право виїжджати за кордон, придбавати, одержувати і везти із собою будь-які друковані матеріали релігійного змісту та предмети культу в межах здійснюваного релігійного заходу.

Нормами розділу «Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємствах» (статті 25—28) забезпечуються права громадян, які працюють у релігійних організаціях, гарантується їх соціальне забезпечення і соціальне страхування. На цих громадян повністю поширю-і ться дія законодавства про працю щодо трудових прав працівника та його обов'язків перед роботодавцем. Це повною мірою стосується питань прийняття і звільнення з роботи; тривалості робочого часу; часу відпочинку; заробітної плати; гарантій і компенсацій; оподаткування; трудової дисципліни; матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну релігійній організації; матеріальної відповідальності релігійної організації за шкоду, заподіяну працівнику.

Закон не дозволяє дискримінації у трудових відносинах на ґрунті ставлення людини до релігії.

Нормами розділу «Державні органи та релігійні організації» (статті 29—31) право забезпечувати державну політику у справах релігій і церкви надано Державному комітету України у справах релігій та відділам у справах релігій обласних державних адміністрацій.

Отже, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» створює правову основу взаємовідносин Української держави і церкви та стоїть на варті інтересів людини і суспільства.

Комплексний аналіз основних нормативних актів Української держави щодо її відносин із церквою дає змогу виокремити такі характерні ознаки сучасної моделі українських державно-церковних відносин:

— конституційне закріплення відокремлення церкви від держави і школи від церкви;

— невизнання державою жодної релігії як обов'язкової, невтручання держави в діяльність церков, релігійних організацій, якщо вона не суперечить законодавству;

— захист державою прав і законних інтересів релігійних організацій.

Ця модель узгоджується й відповідає основним міжнародним документам — Загальній декларації прав людини, Європейській конвенції з прав людини (Міжнародному пакту про громадянські та політичні права), Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань, іншим міжнародним правовим актам, які підписала та ратифікувала Україна.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тестові завдання	\|	Висновки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.06 сек.