Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

ЭКОНОМИКА 8 страница

§ 4. Роздільна власність подружжя
Шлюбно-сімейне законодавство (ст. 24 КпШС України) визначило майно, яке не поступає у спільну сумісну власність обох з подружжя, а є об'єктом права особистої (приватної) власності одного з них. Законодавець для такої власності кожного з подружжя застосовує поняття "роздільна власність подружжя". Така термінологія аж ніяк не означає, що нею законодавець встановлює певну нову форму власності. На наш погляд, законодавець застосовує такий спосіб законодавчої техніки з метою більш чіткого відмежування права спільної власності подружжя, яке фактично є організаційно-правовою формою існування права приватної власності фізичних осіб, від права приватної власності кожного з подружжя, тобто з метою зручності вживання термінології та недопущення змішування різноаспектних понять, що мають однакову правову природу.
Так, відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 24 КпШС "майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них".
Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо) хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Норма ст. 24 КпШС про роздільність дошлюбного майна, а також одержаного в шлюбі в дар або в порядку спадкування містилася в ч. 1 ст. 12 Основ цивільного законодавства Союзу РСР. Це означає, що ця норма була автоматично сприйнята шлюбно-сімейним законодавством усіх колишніх союзних республік. Власне принцип роздільності дошлюбного майна подружжя в юридичній науці ніколи не піддавався критиці, а його справедливість ні в кого не викликала сумнівів. І це зрозуміло, адже автоматичне поширення режиму спільності на дошлюбне майно одного з подружжя суперечило б правовій природі права власності як абсолютного суб'єктивного права. Без згоди власника дошлюбне майно одного з подружжя не повинно поступати у спільну власність. Лише власнику належать правомочності володіння, користування і розпорядження належним йому майном.
У зв'язку з викладеним постає питання про правомірність поширення режиму спільності на майно, що набувається працею кожного з подружжя в період шлюбу. На наш погляд, у даному випадку не виникає суперечностей щодо права власності як суб'єктивного права, адже чоловік і жінка, вступаючи в шлюб, тим самим водночас погоджуються на поширення режиму спільності стосовно майна, що буде набуватися ними в період шлюбу, тобто з фактичними обмеженнями у майнових відносинах, обумовленими перебуванням у шлюбі. Більш того, якщо чоловіка і жінку не влаштовує законний правовий режим майна, вони вправі внести до нього зміни шляхом укладення шлюбного контракту.
У новому СК України дещо по-новому врегульовані такі майнові відносини між подружжям.
Так, у ст. 57 СК, що має назву "Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка" записано, зокрема, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є "майно, набуте нею, ним до шлюбу" (п. 1 ст. 57 СК). На перший погляд, особливих розбіжностей між нормою ч. 1 ст. 24 КпШС України і наведеною нормою СК не існує. В обох випадках дошлюбне майно не стає спільним майном подружжя. Однак насправді різниця суттєва. Причому в СК це питання вирішене не кращим чином. По-перше, вже сама назва ст. 57 СК (у КпШС України ст. 24 мала назву "Роздільне майно подружжя") так чи інакше буде нагадувати особисту власність громадян соціалістичного періоду і не містить достатніх ознак для її відмежування від спільної власності. В КпШС України правовий режим майна подружжя містив два визначальні принципи:
принцип роздільності дошлюбного майна і принцип спільності майна, придбаного в шлюбі. Тобто терміни "особиста власність" і "приватна власність" не суміжні ані за формою, ані за змістом.
По-друге, якщо в ст. 24 КпШС України під роздільним майном подружжя можна розуміти як об'єкт права власності, так і право вимоги за зобов'язальними правовідносинами, то в СК України пропонується визнавати власністю кожного з подружжя лише те майно, яке є об'єктом права власності. За таких обставин залишається невирішеною доля майна, яке належало особі до вступу в шлюб за правом вимоги, а фактично було одержане уповноваженою особою у власність у період шлюбу.
До роздільного майна кожного з подружжя КпШС України (ч. 2 ст. 24) відносить також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані в період шлюбу за рахунок спільних коштів, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Зміст наведеної норми дозволяє зробити висновок, що вона не підлягає розширеному тлумаченню і до речей індивідуального користування не можуть включатися використовувані одним із подружжя транспортні засоби, культурно-побутова техніка тощо. В юридичній літературі це правило не піддавалося і не піддається сумніву та критиці.
Значно складнішою є ситуація з коштовностями і предметами розкоші, оскільки ані закон, ані судова практика ще не сформулювали визначення поняття такого майна. У зв'язку з цим, зокрема, пропонувалося вважати коштовностями і предметами розкоші речі, які не є необхідними і мають значну вартість, а при цьому необхідно враховувати рівень життя сім'ї. Однак, як зазначалося в юридичній літературі, до таких предметів можуть бути віднесені дорогоцінні камені і вироби з них, інші прикраси, на придбання яких витрачена значна сума грошей із загального бюджету сім'ї, рідкісний посуд, картини відомих художників, антикварні та інші унікальні речі. Така точка зору була підтримана і дещо розвинута в українській юридичній літературі, в якій зазначалося, що коштовностями і предметами розкоші можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каменів, антикварні чи інші унікальні речі, вироби надзвичайно високої вартості2. Ця точка зору порівняно з першою містить досить важливий і конкретний критерій - це мають бути речі надвисокої вартості. За такого підходу ювелірні вироби із золота і коштовних каменів звичайної вартості мають визнаватися роздільною власністю того з подружжя, який користується ними у повсякденному житті. Інша справа, що законодавча термінологія повинна підкріплюватися конкретними критеріями для правильного тлумачення того чи іншого терміна, адже від цього врешті (як у даному випадку) залежить правова доля майна подружжя. Однак перспектив у розв'язанні цієї проблеми поки що не намічається. Більш того, як не дивно, в новому СК України правовий режим майна індивідуального користування та коштовностей визначений багато в чому по-новому, адже згідно з п. 2 ст. 57 СК "особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя". Як бачимо, наведена норма містить дві основні новели. По-перше, в новому СК не наводиться орієнтовний перелік речей індивідуального користування, що, звичайно, в майбутньому створюватиме труднощі у розгляді спорів про поділ майна між подружжям. По-друге, в ньому закріплено без вагомих на те підстав принцип роздільності коштовностей, придбаних за спільні кошти, які за чинним донедавна КпШС визнавались спільним майном подружжя. Практика підтвердила ефективність конструкції ч. 2 ст. 24 КпШС, на що не можна не зважати на сучасному етапі нормотворення. Вважаємо, що наявність в новому шлюбно-сімейному законодавстві подібної норми є вкрай необхідною, адже вона внесе визначеність у правовий режим такого майна, сприятиме зменшенню кількості спорів між подружжям щодо такого майна. Вірним виявився принцип роздільності майна подружжя, яке одержане кожним із них в дар або в порядку спадкування. Він знайшов своє певне закріплення та продовження в СК.
Так, відповідно до п. 1 ст. 57 нового СК майно, набуте дружиною, чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування, є їх особистою приватною власністю. Однак новелою виявилося положення цієї ж статті про те, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є "майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто". Введення в новий СК нової норми про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, придбаного в період шлюбу, але за рахунок його особистих коштів заслуговує на підтримку, адже такий підхід до вирішення правової долі такого майна формувався в судовій практиці і поділявся в юридичній літературі'. Власне, це відповідає загальній концепції побудови системи правового режиму майна подружжя на засадах роздільності та спільності. Тому сама по собі трансформація майна з одного виду в інший (наприклад, грошових коштів в інші цінності, конкретних речей у грошові кошти) не повинна призводити до автоматичної зміни режиму роздільності на режим спільності і навпаки. Однак подружжя вправі визначити правовий режим роздільного майна шлюбним контрактом або спеціальною угодою під час перебування в шлюбі.
У ст. 57 нового СК міститься ще одна надзвичайно важлива норма. Так, у п. 7 цієї статті зазначається : "Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю". Пропоноване положення не є абсолютною новелою, адже воно сформувалося у судовій практиці ще за радянських часів.
Наприклад, М. звернулася з позовом до Н. про поділ майна. Позивачка вимагала виділити їй із спільної власності майна на суму 2111 крб. Своїм рішенням Черкаський обласний суд позов М. задовольнив частково на суму 2050 крб. Н. не погодився з таким рішенням і подав на нього касаційну скаргу, в якій, зокрема, посилався на те, що суд проігнорував факт дарування йому батьком 450 крб. для придбання автомобіля. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду УРСР в своїй ухвалі зазначила, що ця обставина не може бути підставою для зміни рішення Черкаського обласного суду, тому що з матеріалів справи видно, що гроші були дані не для особистих потреб відповідача.
Очевидно, судова колегія виходила з того, що гроші дарувалися обом з подружжя. І коли б у судовому засіданні був би встановлений факт дарування коштів лише відповідачу, то ця обставина могла б бути підставою для виділення йому більшої частки у спільному майні. Більш чітко висловлена позиція з цього питання президією Вінницького обласного суду, яка у своїй постанові від 7 березня 1996 р. записала, що при вирішенні спору про поділ спільного майна подружжя суд має враховувати внесок у його надбання, зроблений одним із подружжя за рахунок його роздільного майна. Отже, закріплення в новому СК України досліджуваного положення у будь-якому разі сприятиме кращому розмежуванню роздільного і спільного майна.
Відзначаючи наявність у шлюбно-сімейному законодавстві гарантій недопустимості автоматичної трансформації правового режиму роздільного майна у спільне майно, законодавець все ж допускає можливість визнання роздільного майна одного з подружжя їх спільною власністю.
Відповідно до ст. 25 КпШС України "якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане спільною сумісною власністю подружжя". Аналіз наведеної норми дає підстави вважати, що такі правові наслідки можуть наставати лише у разі істотного збільшення роздільного майна у своїй цінності за рахунок трудових чи грошових затрат подружжя, який не є його власником. Тобто сам по собі факт здійснення чоловіком поточного чи навіть капітального ремонту дошлюбного житлового будинку дружини ще не може бути достатньою підставою для визнання цього будинку спільною власністю, адже всі дорослі члени сім'ї мають піклуватися про підтримання житлового будинку, в якому вони проживають на правах членів сім'ї, у належному стані. Така позиція була сформульована судовою практикою ще задовго до прийняття у 1968 р. Основ шлюбно-сімейного законодавства. Тому цілком логічно, що розробники нового сімейного законодавства зберегли існуюче правове регулювання таких відносин, дещо вдосконаливши його. В ст. 62 нового СК "Виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало дружині, чоловікові" записано: "Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя". Водночас редакція наведеної статті не позбавлена вразливих місць.
По-різному буде тлумачитись поняття "істотне збільшення у своїй цінності роздільного майна", адже такий термін не містить в собі достатніх оціночних критеріїв для об'єктивного визначення вартості переробленого об'єкта. Крім того, ані в КпШС України, ані в новому СК України нічого не говориться про розмір трудових або грошових затрат одного з подружжя у збільшення цінності роздільного майна другого з подружжя. Між тим, не завжди розмір внесків у перетворення роздільного майна призводить до адекватного підвищення його кінцевої цінності. Тобто незначні грошові або трудові внески можуть призвести до значного підвищення цінності роздільного майна та навпаки. Однак навряд чи було б справедливо визнавати роздільний об'єкт одного з подружжя спільною власністю за незначних грошових чи трудових внесків другого з подружжя.
На жаль, і в судовій практиці не сформульовано достатніх рекомендацій для ефективного розгляду таких спорів між подружжям. Так, Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 4 жовтня 1991 р. № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" (п. 5) лише звернув увагу судів на те, що будинок, який належав одному з подружжя може бути визнаний згідно зі ст. 25 КпШС спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилась його цінність внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох. Власне Пленум обмежився фактично повторенням законодавчого положення. Тому не дивно, що при розгляді конкретних справ суди позбавлені орієнтирів для правильного вирішення спорів між подружжям.
Так, у квітні 1988 р. Ш.А. звернулась з позовом до Ш.Т. про поділ майна подружжя, в якому просила виділити в натурі 1/2 частину будинку і стягнути компенсацію за 1/2 частину автомобіля, придбані в період перебування її в шлюбі з 1961 до 1968 рр. Рішенням Бершадського районного суду позов задоволене частково і на користь позивачки стягнуто грошову компенсацію за належну їй частину будинку.
В касаційному порядку справа не розглядалася. Заступником Голови Верховного Суду України було подано протест. Президія Вінницького обласного суду протест задовольнила і в своїй постанові, зокрема, зазначила, що з рішенням суду не можна погодитись, оскільки воно прийняте за недостатньо перевіреними обставинами справи. Як вбачається з матеріалів справи, згідно з договором дарування будинок вартістю на той час (1959 р.) 1070 крб. був подарований відповідачу. Вартість будинку на час розгляду справи становила 5049625 крб., яка за період шлюбу збільшилася на 2474773 крб. у зв'язку з його поліпшенням подружжям. Виходячи з наведеного, суд на підставі ст. 25 КпШС України визнав будинок спільним майном подружжя, але при визначенні їх часток у спільній власності не врахував, що на суму вартості будинку до його поліпшення мала бути збільшена частка того з подружжя, якому він належить.
Таким чином, з постанови президії Вінницького обласного суду (на відміну від рішення Бершадського райсуду) вбачається наявність у судових інстанцій спроб виявити кількісний обсяг підвищення вартості будівлі після поліпшень у грошовому виразі. Щоправда, це було зроблено не з метою встановлення розміру підвищення цінності роздільного майна як достатньої підстави для визнання його спільною власністю, а лише для збільшення частки того з подружжя, якому належав будинок, на суму його вартості до поліпшень. Водночас у Бершадського райсуду, на наш погляд, було достатньо підстав для визнання спільним майном подружжя жилого будинку відповідача за рахунок коштів позивачки, адже його вартість внаслідок таких внесків збільшилася на 100%.
Однак у цій справі взагалі не досліджувалося питання про розмір внеску одного з подружжя у роздільне майно другого, що могло б слугувати достатньою підставою для поширення на нього режиму спільності. Поза сумнівом, що при розгляді таких справ варто враховувати не лише нову збільшену вартість роздільного майна одного з подружжя, а й розмір трудових та грошових внесків того з подружжя, який не є його власником. У будь-якому разі ці внески мають бути також значними, наприклад, не менше 50% поліпшеного майна. Думається, що за меншого розміру внесків у поліпшення роздільного майна не буде достатніх юридичних підстав для оголошення його спільною власністю подружжя. У такому разі другий з подружжя вправі лише вимагати від подружжя-власника грошової компенсації своїх внесків.
Однією з найважливіших новел шлюбно-сімейного законодавства може стати положення ст. 58 нового СК України, а саме: "якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів)". Цілком зрозуміло, що в КпШС такої норми не могло бути, оскільки основним джерелом доходів радянських громадян були заробітна плата від участі у суспільному виробництві, соціальні виплати тощо. Нині ж, як відомо, у зв'язку з переходом України до ринкової економіки громадяни, окрім зарплати від участі у суспільному виробництві на підставі трудового договору (контракту), можуть одержувати доходи від підприємницької діяльності, дивіденди на частку (акції) в господарських товариствах, відсотки від грошових вкладів в кредитних установах. При цьому такі доходи громадян будуть постійно збільшуватися. Більше того, можуть виникати ситуації, коли дохід від акцій та іншого майна громадянина може бути єдиним джерелом існування. Таким чином, якщо в новому СК буде збережено чинність вищевикладеної редакції, то між подружжям, яке буде одержувати лише доходи від дошлюбного чи іншого роздільного майна, взагалі не буде виникати спільна власність. Ситуація ще більш ускладниться, якщо дружина не працює у зв'язку з вихованням малолітніх дітей, а чоловік не працює, але одержує достатні прибутки від роздільного майна. Відповідно до положень нового СК може виникнути ситуація, коли чоловік буде поповнювати свій майновий актив, а дружина, яка виконувала суспільне корисну працю, взагалі не зможе набувати права власності на майно. Звичайно, що подібні ситуації не будуть сприяти зміцненню сімейних відносин, утвердженню принципу рівноправ'я між подружжям, а врешті - захисту прав того з подружжя, хто не міг працювати у суспільному виробництві з поважних причин.
Положення про визнання доходів та прибутків від роздільного майна власністю того з подружжя, якому воно належить, суперечить визначальному принципу сімейного права, згідно з яким майно, нажите (в СК - набуте) подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю (ст. 22 КпШС України, ст. 58 СК України). Тобто під "нажитим" чи "набутим" необхідно розуміти будь-яке майно, одержане в період шлюбу одним з подружжя в результаті праці чи іншої корисної діяльності.
Новелами нового СК України є також положення ст. 57 про те, що особистою приватною власністю кожного з подружжя є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, належної кожному з них, а також як відшкодування завданої моральної шкоди та страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням (п. 4, п. 5).
Такі положення можуть бути прийнятними, але у майбутній правозастосовчій практиці можуть також призвести до негативних наслідків. Насамперед у ст. 57 СК не дається відповіді щодо вирішення питання про правовий режим страхових сум за такими договорами, якщо страхові внески формувалися за рахунок спільних коштів подружжя.



Интернет реклама УБС

§ 5. Укладення подружжям угод щодо спільного і роздільного майна
При здійсненні подружжям правомочностей щодо належного їм майна, безперечно, мають застосовуватися загальні положення щодо здійснення фізичними особами правомочностей власника, передбачені, зокрема, ст. 4 Закону України "Про власність". Так, відповідно до цієї статті власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Власник, зазначається в п. 5 ст. 4 Закону "Про власність", здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави, а також зобов'язаний при здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків додержувати моральних засад суспільства. Поза сумнівом, викладені основоположні принципи здійснення власником належних йому правомочностей стосуються і подружжя як власників роздільного їх майна, так і співвласників спільного майна.
Відповідно до ст. 22 КпШС України (ст. 63 СК) кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження спільним майном. Як правило, подружжя досягають згоди щодо здійснення ними правомочностей співвласників. Так, вони спільно володіють і користуються предметами домашнього вжитку, жилим будинком, квартирою, побутовою технікою. Водночас не можна виключати можливість виникнення між подружжям спорів з приводу використання спільної власності. На наш погляд, якщо один з подружжя створює іншому перешкоди у користуванні спільним майном, останній не позбавлений права звернутися з відповідними позовними вимогами до суду. Однак чинне сімейне законодавство не містить положень, які б визначали конкретні засоби захисту від порушень права спільної власності одним з подружжя (співвласником) чи третіми особами. Тому, очевидно, ця проблема має вирішуватися за допомогою субсидіарного застосування норм цивільного законодавства.
Основні правові засади захисту цивільних прав, у тому числі і права власності, сформульовані у ЦК УРСР (ст. ст. 4, 145, 147, 148 та ін.), у Законі України "Про власність" (ст. ст. 48- 50). Подружжя може повною мірою використовувати визначені в цих законодавчих актах цивільно-правові засоби захисту права спільної власності, яке є різновидом права приватної власності. Тобто кожен із подружжя має однакове право на застосування речево-правових засобів захисту порушеного іншими особами права спільної власності. Дещо складнішою може виявитися ситуація, якщо один із подружжя створює іншому перешкоди у користуванні спільним майном. Знову ж таки, можна припустити висновок про допустимість застосування цивільно-правових засобів захисту прав подружжя-співвласника від порушень його права власності іншим з подружжя. Зокрема, якщо такі порушення не пов'язані з позбавленням володіння, один із подружжя може звернутися до другого з подружжя з негаторним позовом про усунення перешкод у здійсненні права власності на спільне майно.
Здійснюючи правомочності співвласників, подружжя може укладати щодо спільного майна різноманітні угоди. Якщо в таких угодах, наприклад у договорі купівлі-продажу, подружжя виступає разом на стороні продавця чи покупця, то цілком очевидно, що у обох з подружжя виникають звичайні цивільні права і обов'язки, які визначаються цивільним законодавством. За таких обставин між подружжям, як правило, не виникає спорів щодо придбання чи відчуження майна, оскільки згода на це була висловлена ними в укладеній угоді. Однак у переважній більшості випадків угоди щодо спільного майна з іншими особами укладаються лише одним із подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 23 КпШС України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. У зв'язку з цим постає питання про форму висловлення такої спільної згоди.
Певна відповідь на це питання міститься в ч. 2 ст. 25 К-пШС України, п. 1 ст. 65 нового СК України, де записано, що при укладенні угод одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя, а щодо угод з відчуження спільного майна подружжя, які потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, - згода другого з подружжя має бути висловлена у письмовій формі. Таким чином, можна зробити висновок про те, що законодавець у наведеній нормі передбачив так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя угод щодо відчуження спільного майна, за винятком угод, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення. Однак, встановивши таку презумпцію, законодавець не передбачив правових наслідків укладення угод одним із подружжя без згоди другого з подружжя, а також не встановив критеріїв, які стали б підставою для висновку, щоб не вважати, що той із подружжя, хто є учасником угоди, діяв за згодою другого з подружжя і якими доказами має підтверджуватися відсутність такої згоди. Не знайшло це питання однозначного вирішення ані в юридичній літературі, ані в судовій практиці. Тому воно заслуговує на увагу в нашому дослідженні.
Як правило, кожен з подружжя самостійно вступає в угоди з третіми особами, які не зобов'язані вимагати від контрагента доказів наявності згоди на цю угоду другого з подружжя, оскільки за сімейним законодавством така згода презюмується. З огляду на особисто-довірчий характер взаємовідносин між подружжям такий підхід законодавця до укладення угод одним з подружжя є в цілому виправданим, адже в іншому разі треті особи були б вимушені щоразу встановлювати наявність такої згоди того з подружжя, хто не є учасником угоди. Така вимога могла б лише ускладнювати цивільний оборот за участю фізичних осіб, що перебувають у шлюбі. У будь-якому разі в судовій практиці постає питання про правові наслідки укладення угоди одним із подружжя без згоди другого з них, зокрема, про можливість визнання її недійсною.
Так, в ухвалі судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР в справі за позовом Є., зокрема зазначалося, що розпорядження спільним майном одним з подружжя без згоди на це другого свідчить про вибуття майна поза його волею.
Судова колегія у даному випадку поставила знак рівності між двома не тотожними поняттями. За такого підходу фактично блокується можливість застосування презумпції, а відтак могла б визнаватися кожна угода недійсною за заявою того з подружжя, хто не був стороною в угоді, про відсутність його згоди на укладення такої угоди. Очевидно, для визначення правових наслідків угод щодо відчуження спільного майна необхідно встановлювати "факт незгоди" одного з подружжя на укладення угоди другим з них, а не "факт наявності чи відсутності" такої згоди. Тобто якщо не буде встановлено факту незгоди того з подружжя, хто не брав участі в угоді, на її укладення, то не буде й підстав для визнання її недійсною чи застосування інших правових наслідків.
Певною мірою це питання знайшло розв'язання у новому Сімейному кодексі РФ 1998 р., у ст. 35 якого записано, що угода, укладена одним з подружжя щодо розпорядження спільним майном подружжя, може бути визнана судом недійсною з мотивів відсутності згоди другого з подружжя лише за його вимогою і лише у випадках, якщо доведено, що інша сторона в угоді знала або завідомо повинна була знати про незгоду другого з подружжя на укладення даної угоди. Отже, за сімейним законодавством РФ недостатньо встановити незгоду одного з подружжя на угоду щодо відчуження спільного майна, необхідно також, щоб про цей факт було відомо другій стороні угоди. Звичайно, постає питання про доцільність запозичення на перший погляд позитивного російського досвіду в українське законодавство. Однак за уважного аналізу норми ст. 35 Сімейного кодексу РФ можна віднайти в ній вразливе місце, адже її зміст не дає підстав визнавати недійсною угоду щодо відчуження спільного майна одним з подружжя, якщо друга сторона угоди була добросовісною, але в суді була встановлена незгода другого з подружжя на укладення такої угоди. Така конфліктна ситуація виявилася неврегульованою в Сімейному кодексі РФ, хоча потреба у її врегулюванні існує. У зв'язку з цим можна зауважити, що вона може бути розв'язана за допомогою звернення того з подружжя, який не був стороною в угоді, до суду з віндикаційним позовом. Однак задоволення віндикаційного позову ускладнюється тим, що кожен з подружжя володіє спільним майном як співвласник, що не дає можливості кваліфікувати відчуження спільного майна як вибуття з володіння другого співвласника поза його волею, якщо враховувати і ту обставину, що у відчуженому майні так чи інакше знаходиться відповідна частка подружжя-відчужувача, яка аж ніяк не може вибувати поза волею подружжя-відчужувача. Тому, очевидно, віндикаційний позов може бути задоволений лише у тому разі, коли буде встановлено, що подружжя-відчужувач здійснив відчуження спільного майна всупереч волі другого з подружжя, зокрема з застосуванням насильства, погрози, омани тощо. Залишення таких фактів без правових наслідків не може бути обійдено увагою з боку законодавця, оскільки неправомірність зазначених дій є надто очевидною. З огляду на викладене необхідно все ж визнати вирішення проблеми правових наслідків угод щодо спільного майна подружжя без взаємної згоди недостатньо конструктивним.
На жаль, і в новому сімейному законодавстві України не можна вважати завершеним вирішення цієї проблеми. Так, у ч. 1 ст. 65 СК записано, що "дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового". У викладеній редакції ця норма має кілька недоліків. По-перше, право подружжя оспорювати укладені одноособове угоди ніколи не заперечувалося і в радянський період, адже кожна особа має право звернутися з позовом про захист порушених цивільних прав. Однак такий позов може бути задоволений лише за наявності для цього підстав. У СК не встановлено обов'язок визнавати таку угоду недійсною. По-друге, поняття "дрібна побутова угода" завжди буде давати підстави для його неоднозначного тлумачення. Тому, на наш погляд, при застосуванні вищенаведеної норми ст. 65 СК України необхідно враховувати, що угода, укладена одним з подружжя щодо розпорядження спільним майном може бути визнана недійсною на вимогу другого з подружжя, якщо буде встановлено, що набувачеві спільного майна було відомо про незгоду другого з подружжя на укладення такої угоди або коли відчуження спільного майна було здійснено всупереч волі другого з подружжя (під впливом насильства, омани, погрози тощо).
У разі наявності підстав для визнання недійсними угод щодо самовільного відчуження спільного майна може виникнути питання про доцільність визнання недійсною такої угоди у повному обсязі чи в частині частки того з подружжя, який оспорює правомірність угоди. З цього приводу О. Якименко зауважив, що той з подружжя, чиє право порушене, може просити визнати договір недійсним лише в тій частині, яка стосується його частки в спільному сумісному майні. При цьому, на думку автора, суд повинен дотримуватися правила ст. 114 ЦК УРСР про право привілеєвої купівлі частки в спільній власності, а тому при доведеності факту продажу майна без згоди Другого з подружжя, висловленій у письмовій формі на порушення ст. 114 ЦК, суд не вправі відмовити у визнанні договору недійсним у цілому. З такими рекомендаціями багато в чому можна погодитись. Безперечно, немає потреби визнавати недійсним договір відчуження спільного майна одним з подружжя без згоди другого, якщо останній просить визнати його недійсним лише в частині належної йому частки. Хоча варто зазначити, що це можливо лише у разі, коли відчужений об'єкт є ділимим, оскільки якщо такий об'єкт буде неділимим, суд змушений приймати рішення про визнання угоди недійсною в цілому. Окрім всього, вищевикладена позиція певною мірою не узгоджується зі змістом ст. 114 ЦК УРСР, яка передбачає, що при продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов'язків покупця. Тобто ця стаття взагалі не передбачає можливості визнавати недійсною угоду, укладену з порушенням права привілеєвої купівлі частки в спільній власності. Не можна також не враховувати і тієї обставини, що у спільній сумісній власності подружжя їх частки наперед не визначаються. Тому при вирішенні такої категорії справ більш ефективними уявляються положення цивільного законодавства про визнання угод недійсними. В судовій практиці радянського періоду такі угоди в одних випадках визнавалися недійсними повністю, в інших - у тій частині, що стосувалася частки в спільному майні того з подружжя, права якого були порушені. Якщо ж майно відчужувалося за договором дарування, то в судовій практиці мали місце випадки визнання такого договору недійсним лише в частині майна, належного подружжю-позивачу.
Існують певні особливості в правових наслідках угод щодо відчуження спільного майна, які потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, але були укладені без письмової згоди другого з подружжя, як цього вимагає норма ст. 23 КпШС України. В цій статті безпосередньо не визначені правові наслідки укладення такої угоди без письмової згоди другого з подружжя (до таких угод, зокрема, належать угоди щодо відчуження нерухомості, дарування майна на обумовлену законом суму). Тому при вирішенні спорів щодо таких угод необхідно керуватися загальноцивілістичними положеннями про дійсність та недійсність угод. Як відомо, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. Тому відчуження одним із подружжя майна за угодами, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, наприклад жилого будинку чи квартири, без письмової згоди другого з подружжя є фактом, який засвідчує невідповідність цієї угоди вимогам сімейного законодавства, що, в свою чергу, є достатньою підставою для визнання такої угоди недійсною. Новий СК України не лише зберіг наведену норму ст. 23 КпШС України, але водночас передбачив необхідність письмової згоди другого з подружжя і для відчуження цінного майна (п. З ст. 65). Така новела могла б бути прийнятною, але лише за умови законодавчого визначення поняття цінного майна.
Для нотаріальної практики досить складним може виявитися питання про встановлення державним чи приватним нотаріусом факту перебування відчужувача майна у шлюбі. Якщо відчужувачем є громадянин України, то цей факт нотаріус може встановити шляхом огляду паспорта, в якому містяться відмітки про перебування його володільця в шлюбі. Однак ситуація може ускладнитися, якщо угода укладається через повіреного на підставі довіреності або іноземними громадянами, в паспортах яких чи в інших документах, що посвідчують особу, як правило, не фіксуються дані про факт перебування в шлюбі. У таких випадках нотаріус не має підстав вимагати від відчужувача майна письмової згоди другого з подружжя (якщо навіть відчужувач фактично перебуває у шлюбі) на угоду, яка потребує обов'язкового нотаріального посвідчення. Тому, на наш погляд, при укладенні таких угод в тексті договору має бути застереження про те, що відчужувач не перебуває (перебуває) в шлюбі. Таке застереження у разі виникнення спору з приводу правомірності відчуження майна давало б суду підстави робити висновок про добросовісність чи недобросовісність відчужувача майна. Законодавець робить окреме застереження про право подружжя укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди, за винятком угод, спрямованих на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей, які вважаються недійсними і є не обов'язковими ні для подружжя, ні для третіх осіб (ст. 27 КпШС України). Тобто формально між ними можуть укладатися всі ті угоди, які мають право укладати всі інші суб'єкти цивільних правовідносин, якими, безумовно, і є подружжя. У новому СК України знайшло підтвердження правило про право подружжя на укладення між собою договорів, не заборонених законом. Звичайно, на практиці коло угод між подружжям не надто широке. Однак, оскільки між подружжям відповідно до закону можуть укладатися будь-які угоди, то важливим є питання про форму таких угод, на яке сімейне законодавство відповіді не Дає. Подібне питання може постати і щодо угод, що укладаються подружжям з їх батьками, дітьми та ін. В юридичній літературі ще радянського періоду ці питання були предметом дискусій, які, однак, досі не призвели до реальних позитивних результатів.
В юридичній літературі в ході цієї дискусії поширеною була думка про необов'язковість дотримання подружжям вимог щодо форми угод. При цьому автори означеної позиції аргументували це тим, що вимоги цивільного законодавства про форму угод, зокрема про нотаріальну форму посвідчення угод дарування на суму понад 500 крб., стосуються учасників цивільно-правових відносин і не розраховані на відносини осіб, що перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батьки і діти), і було б неетично на угоди між такими особами поширювати загальноцивілістичні правила. Дійсно, між подружжям, іншими членами сім'ї стосунки базуються насамперед на засадах любові, дружби та інших моральних цінностях. Однак заради справедливості необхідно визнати, що в судах вирішується значна частина майнових спорів між подружжям, батьками і дітьми щодо приналежності їм майна. У зв'язку з цим виникає також потреба встановити правову природу договорів, за якими майно перейшло від одного члена сім'ї до іншого. Необов'язковість вимог щодо оформлення "подружніх", "сімейних" угод може не лише негативно впливати на ефективність захисту самих же членів сім'ї, але й інших осіб. З цього приводу в літературі цілком слушно зазначалося, що у такому разі не забезпечувалося б виконання судових рішень про відшкодування заподіяних подружжям збитків і вироків про конфіскацію майна, оскільки подружжя-боржник або один з подружжя, що скоїв злочин, завжди міг би запевнити, що належне йому майно вже було раніше подароване другому з них2. У зв'язку з цим пропонувалося передбачити в КпШС України правило про необхідність поширення на майнові угоди між подружжям положень цивільного законодавства. На жаль, у новому СК України ця ситуація не знайшла ніякого відображення, незважаючи на доцільність її практичного вирішення. У ньому лише спеціально застережено, що договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки (ст. 64). Однак так чи інакше законодавець не вирішив питання про форму угод між подружжям. Більш того, варто було б розширити коло членів сім'ї, між якими угоди мають оформлятися відповідно до вимог цивільного законодавства.


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. А. В. Дудник 1 страница
  3. А. В. Дудник 10 страница
  4. А. В. Дудник 11 страница
  5. А. В. Дудник 12 страница
  6. А. В. Дудник 2 страница
  7. А. В. Дудник 3 страница
  8. А. В. Дудник 4 страница
  9. А. В. Дудник 5 страница
  10. А. В. Дудник 6 страница
  11. А. В. Дудник 7 страница
  12. А. В. Дудник 8 страница

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
ЭКОНОМИКА 7 страница | ЭКОНОМИКА 9 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.