Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Поняття закону, закономірності, принципу, норми, стандарту

ТЕМА 4. ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

Запитання і завдання

1. Розкрийте сутність поняття “категорії”. 2. В яких категоріях відображені різноманітні аспекти і функції моралі? 3. Що таке понятійно-категоріальний аппарат етики як науки про мораль? 4. Дайте характеристику найважливішим моральним категоріям. 5. Розкрийте зміст понять добро і зло, обовязок, щастя, совість, честь, гвдність. Назвіть і розкрийте зміст найважливіших категорій етики соціальної роботи

Принципи етики соціальної роботи − це основоположні ідеї, що пронизують собою всю систему наукового етико–соціологічного знання і субординують його.

Вони визначають зміст, організаційні форми і методи етичної поведінки соціального працівника у відповідності з загальними цілями і закономірностями здійснення соціальної роботи.

Принципи етики соціальної роботи – це вираження концепції етики соціальної роботи; знання про сутність, зміст, структуру морально–етичної поведінки соціального працівника. Вони характеризують способи використання законів і закономірностей у відповідності з визначеними завданнями соціальної роботи.

В принципах етики соціальної роботи виражаються нормативні основи діяльності соціального працівника.

На сьогодні в соціологічній науці ще не вироблене однозначне означення поняття принципу етики соціальної роботи, не визначені основи розробки номенклатури принципів не розроблені наукові основи системи принципів, їх підпорядкованості, ієрархії. Саме тому в посібниках з соціальної роботи кількість принципів і їх формулювання різні. Пояснюється це тим, що джерелом формулювання принципів в одному випадку слугує досвід соціальної роботи, у другому − етика, у третьому − філософія, у четвертому спроба відображення закономірностей розвитку соціальної роботи.

Принципи етики соціальної роботи абстрагуються з реального процесу соціальної роботи і тому трактуються як логічні категорії, як такі положення, що поширюються на всі явища соціальної роботи. Вони виконують регулятивну функцію в двох аспектах: 1) як спосіб побудови теорії етики соціальної роботи, коли об’єктом аналізу є принципи як елементи науково–педагогічного знання; 2) як спосіб регуляції практики етики соціальної роботи.

Принципи етики соціальної роботи слугують основою роботи соціального працівника з різноманітними клієнтами, групами, прошарками населення, значною мірою визначають її зміст, форми організації, процес і методи соціальної роботи. Вони діють в усіх випадках діяльності соціального працівника.

Систематичне удосконалення соціальної роботи вимагає наукового обгрунтування принципів її етики, виявлення закономірностей процесу соціальної роботи як основ системи принципових положень, що відображають зміст, методи і організацію соціальної роботи. І хоча закони й закономірності не містять у собі прямих вказівок, як діяти соціальному працівникові в тій чи іншій ситуації, вони є теоретичною основою для обгрунтування принципів практичного здійснення соціальної роботи серед населення. У цьому зв’язку виникає необхідність уточнення понять “закон” і “принцип”, обгрунтування зв’язків між законами і принципами.

Закон − це “філософська категорія, яка відображає необхідне, істотне, стійке, повторюване, загальне для даної галузі відношення між явищами об’єктивної дійсності” [256, с. 115].

Закономірність “означає, насамперед, певну впорядкованість подій, відносну постійність, сталість головних детермінуючих факторів, регулярність зв’язку між речами” [Там же, с. 155].

Основою принципів слугують вже пізнані закони й закономірності, але логічно з них не випливають.

Закони й закономірності є теоретичною основою для вироблення принципів етики соціальної роботи і правил та стандартів практичної діяльності.

На розробку принципів впливають не лише етичні й соціальні, а й філософські, логічні, психологічні та інші закономірності. Вони обумовлені також метою і завданнями проведення соціальної роботи, середовищем, рівнем розвитку науки, практикою і досвідом соціальної роботи.

Відзначимо деякі закони й закономірності педагогіки, які виявляють свою дію і в етиці соціальної роботи.

1.Законсоціальної обумовленості мети, завдань, змісту і методів навчання й виховання – розкриває об’єктивний процес вирішального впливу суспільних відносин, соціального ладу на формування всіх елементів виховання і навчання. Мова йде про те, щоб, використовуючи даний закон, сповна й оптимально трансформувати соціальне замовлення на рівень педагогічних засобів і методів .

2. Закон виховуючого і розвиваючого навчання − розкриває співвідношення між оволодінням знаннями, способами діяльності і всебічним розвитком особистості .

3. Закон обумовленості навчання і виховання характером діяльності учнів−розкриває співвідношення між педагогічним керівництвом і розвитком активності учнів, між способами організації навчання і його результатами.

4. Закон цілісності і єдності педагогічного процесу − розкриває співвідношення частини і цілого в педагогічному процесі, необхідність гармонійної єдності раціонального, емоційного, інформаційного й пошукового, змістового, операційного і мотиваційного компонентів тощо.

5. Закон єдності і взаємозв’язку теорії і практики навчання.

6. Закон єдності і взаємообумовленості індивідуальної і колективної організації навчальної діяльності.

Закономірності розвитку й виховання особистості.

Перша закономірність. Загальна закономірність розвитку особистості: розвиток людини детермінований внутрішніми і зовнішніми умовами.

До внутрішніх умов належать фізіологічні і психічні властивості організму. Зовнішні умови − це оточення, середовище, в якому живе й розвивається людина. В процесі взаємодії із зовнішнім середовищем змінюється внутрішня сутність людини, формуються нові взаємовідносини, що, в свою чергу, обумовлюють чергові зміни. І так без кінця. Співвідношення зовнішнього і внутрішнього, об’єктивного й суб’єктивного бувають різними в різних формах виявлення життєдіяльності особистості і на різних ступенях розвитку.

Зв’язок природних умов і форм людського розвитку виражає біогенетичний закон, відкритий Е.Геккелем та Ф.Мюллером. Згідно з цим законом онтогенез (індивідуальний розвиток) − це коротке й швидке повторення (рекапітуляція) філогенезу(розвитку виду). Маються на увазі ті повторення основних стадій розвитку виду, які спостерігаються в розвитку зародка.

Пізнати закономірності людського розвитку − це означає отримати відповідь на ключове питання: якими факторами обумовлені хід і результати даного процесу. Якими ж причинами визначається розвиток особистості? Встановлено, що процес і результат людського розвитку детермінуються спільним впливом трьох факторів − спадковості, середовища й виховання. Взаємодія цих факторів може бути або оптимальною або при перевазі того чи іншого фактору негармонійною. Можливо також, що вроджені й спадкові чинники недостатньо розвиваються за допомогою середовища й виховання. Але жоден з відзначених факторів не діє самостійно, результат залежить від їх узгодженості.

Педагогічний аспект досліджень закономірностей людського розвитку охоплює вивчення трьох основних проблем − успадкування інтелектуальних, спеціальних і моральних якостей.

Дуже важливе питання про успадкування інтелектуальних якостей. Що наслідують діти − здібності до певного виду діяльності чи лише нахили, задатки? Розглядаючи здібності як індивідуально–психологічні особливості людини, як умови успішного виконання певних видів діяльності, педагоги відрізняють їх від задатків − потенційних можливостей для розвитку здібностей. Аналіз фактів, накопичених в експериментальних дослідженнях дозволяє відповісти на питання однозначно − наслідуються не здібності, а лише задатки.

Успадковані людиною задатки реалізуються або не реалізуються. Все залежить від того, чи отримала людина можливості для переходу спадкової потенції в конкретні способи, які забезпечують успіх у певному виді діяльності. Чи вдається індивіду розвинути свій талант на зразок Рафаеля − залежить від обставин: умов життя, середовища, потреб суспільства, врешті від попиту на продукт тієї чи іншої діяльності людини. Особливо гострі дискусії викликає питання про успадкування здібностей до інтелектуальної (пізнавальної, наукової, навчальної) діяльності.

Сучасна педагогіка акцентує увагу не на виявленні відмінностей і пристосування до них виховання, а на створенні рівних умов для розвитку наявних у кожної людини задатків. Більшість зарубіжних педагогічних систем грунтується на тому, що виховання повинно слідувати за розвитком, воно лише допомагає визріванню того, що закладено в людині від природи, і тому повинно бути лише пристосоване до розвитку задатків і здібностей людини.

У визначенні спеціальних задатків немає особливих розходжень між представниками різноманітних педагогічних систем. Спеціальними називаються задатки до певного виду діяльності. Встановлено, що діти, які володіють спеціальними задатками, досягають значно вищих результатів і просуваються до обраної галузі діяльності швидшими темпами. При яскравому вираженні таких задатків вони проявляються в ранньому віці, якщо в людини є необхідні умови. Спеціальними задатками називаються музичні, художні, математичні, лінгвістичні, спортивні та ін.

Особливо важливим є питання про успадкування якостей і психіки. Провідною тезою радянської педагогіки було твердження про те, що всі психічні якості особистості не успадковуються, а набуваються в процесі взаємодії організму з зовнішнім середовищем. Вважалося, що людина не народжується ні злою, ні доброю, ні щедрою, ні скупою, а тим більше ні злодієм чи злочинцем.

Діти не успадковують моральних якостей своїх батьків, в генетичних програмах людини не закладена інформація про соціальну поведінку. Душа новонародженого, стверджували стародавні мислителі − “чистий аркуш”, на якому життя наносить свої позначки. Якою стане людина, повністю залежить від середовища й виховання. Розшифровуючи генетичні програми, вчені не виявили там ні генів добра чи зла, ні генів агресії чи покірності, ні інших генів, що мають відношення до моральності.

Але тоді чому ж багато серйозних учених дотримуються теорії “вродженого зла”? І чи справедливе прислів’я, що дійшло до нас з глибини віків, − “Яблуко від яблуні недалеко падає”?

В західній педагогіці домінує твердження про те, що моральні якості людини біологічно обумовлені. Люди народжуються добрими або злими, чесними або нечесними, природою людині даються забіякуватість, агресивність, жорстокість, ненажерливість (М.Монтессорі, К.Лоренц, Е.Мічерлик та ін.). Підставою для таких висновків слугують дані, отримані при вивченні поведінки людини і тварин. Якщо наука визнає наявність інстинктів і рефлексів у тварин і людей (І.П.Павлов), а інстинкти успадковуються, то чому ж їх успадкування людьми повинно обумовлювати дії, відмінні від дій тварин? Так перекидається місток від поведінки тварин до поведінки людини, яка в ряді випадків визнається інстинктивною, рефлекторною, заснованою не на вищій свідомості, а на найпростіших біологічних рефлексах. Питання надзвичайно складне й до його розв’язання необхідно підходити з усією відповідальністю.

В останні десятиріччя ХХ ст. все чіткішу, хоча й обережну позицію про генну обумовленість соціальної поведінки почали займати і вітчизняні педагоги. Академіки П.К.Анохін, М.М.Амосов та інші відомі вчені спочатку завуальовано, а пізніше відкрито висловлювалися на користь спадкової обумовленості моральності людини і її поведінки.

Друга закономірність. Результати розвитку людини обумовлені її діяльністю.

Людина стає особистістю тільки в процесі соціалізації, тобто спілкування, взаємодії з іншими людьми. Поза людським суспільст-вом духовний, соціальний, психічний розвиток відбуватися не може.

Сутнісний зміст соціалізації розкривається в сукупності таких її процесів, як адаптація, інтеграція, саморозвиток і саморегуляція. Їх діалектична єдність забезпечує оптимальний розвиток особистості протягом усього життя людини у взаємодії з навколишнім середовищем.

Сучасна вітчизняна педагогіка дотримується положення про діалектичну взаємодію навчання і розвитку особистості: поза навчанням не може бути повноцінного розвитку особистості. Навчання стимулює розвиток, разом з тим, грунтується на ньому, але не надбудовується суто механічно.

Очевидний прямий зв’язок між результатами розвитку та інтенсивністю діяльності. Це ще одна загальна закономірність розвитку, яку можна сформулювати так: чим більше працює людина у певній галузі, тим вищий рівень її розвитку у цій галузі. Але межі дії цієї закономірності не безмежні, а визначаються “стримуючими” факторами − здібностями, віком, інтенсивністю й організацією самої діяльності тощо.

Визнання діяльності особистості провідним фактором її становлення висуває питання про цілеспрямовану активність, саморозвиток особистості, тобто питання про неперервну роботу над собою, над власним духовним розвитком. Саморозвиток забезпечує можливість послідовного ускладнення завдань і змісту освіти, реалізації вікового та індивідуального підходу, формування творчої індивідуальності школяра, здійснення колективного виховання та стимулювання особистістю свого подальшого розвитку.

Третя закономірність.Виховання людини як формування в структурі її особистості соціально–психологічних новоутворень, здійснюється тільки завдяки активності самої людини. Mірa її зусиль повинна відповідати міpі можливостей. Вона може лише те, що може в даний момент свого розвитку, однак у процесі активної діяльності збагачуються фізичні й духовні надбання, які дозволяють підвищити міру зусиль людини. 3 огляду на це, виховний процес постає як неперервний рух вперед, потребуючи при цьому все нових і нових зусиль.

Будь–яке виховне завдання розв’язуєтся шляхом ініціювання активності: фізичний розвиток − за допомогою фізичних вправ; моральний − через постійну орієнтацію на іншу людину; інтелектуальний − через розумову активність, розв’язання інтелектуальних проблем; і любов, і краса також формуються в процесі активної взаємодії з красою.

Необхідна висока напруга всіх фізичних і духовних сил людини. Сутність найвидатнішого таланту − в праці, в зусиллі, в напрузі, в напруженому переборюванні людини самої себе і в цьому переборюванні потяг себе до свободи.

Вирішальним у даній закономірності будуть уміння соціального працівника вести спостереження за станом клієнта, дотримуватися міри у спільних зусиллях соціального працівника і клієнта, спрямованих на вирішення проблеми останнього.

Четверта закономірність−необхідність врахування актуальних потреб людини. Мистецтво соціальної допомоги полягатиме в тому, щоб пропонувати найефективніші методи і засоби для вирішення конкретних проблем клієнта своєчасно − ні раніше, ні пізніше, з урахуванням можливостей самого клієнта

Випереджаючи актуальні проблеми, соціальний працівник ризикує зустріти неготовність і пасивність клієнта. Якщо ж соціальний працівник запізниться з матеріалом для актуальних потреб, то ці потреби можуть задовольнятися в небажаному для клієнта і соціального працівника руслі. Тому соціальний працівник повинен відчувати найменші показники, які свідчать про зміну системи потреб.

Згідно з даною закономірністю високо кваліфікований соціальний працівник − це такий спеціаліст, який уміє бачити, що відбувається з клієнтом і що для нього вважається найголовнішим у даний момент її життя і не відвертати “незручного розвитку”, а спрямовувати справу в потрібне русло.

П’ята закономірність −необхідність спільно–індивідуальної діяльності соціального працівника і клієнта. Суть її полягає в необхідності дотримування пропорційного співвідношення зусиль клієнта і зусиль соціального працівника в сумісній діяльності. На початковому етапі доля активності соціального працівника переважає активність клієнта. 3 часом доля активності клієнта поступово збільшується і врешті набуває максимального рівня, коли суб’єктом діяльності стає клієнт, а соціального працівника спостерігає, оцінює, супроводжує непомітною інструкцією, спрямованою на удосконалення продукту діяльності. Спільно–індивідуальна діяльність допомагає клієнту відчути себе суб’єктом діяльності і це надзвичайно важливо для вирішення проблеми клієнта.

Шоста закономірність.Вирішальним для сприятливого розвитку особистості при найінтенсивнішій її діяльності буде внутрішній стан клієнта. Тільки в умовах поваги і захищеності клієнт може сподіватися на успіх справи. Тому соціальна робота повинна містити в coбі демонстрацію любoві на адресу клієнта, щоб клієнт не відчував тривоги у ставленні до нього з боку соціального працівника і соціальних служб, які він представляє. Вияв любові – це умова почуття захищеності в цьому світі, де клієнт відчув себе слабким, безправним, незахищеним.

Що означає для клієнта любов і повага до нього? Зовсім небагато: допомагати, бути великодушним і пробачати промахи, намагатися зрозуміти, захищати від лиха і напастей, бути лагідним, ввічливим, ніжним. Професійний педагог володіє готовністю до такої любові й поваги. Його любов − це справді людське, гуманне ставлення сильнішого до слабшого, більш досвідченого до менш досвідченого.

Сьома закономірність−необхідність забезпечення ситуації успіху, яку повинен переживати кожен клієнт. Ситуація успіху − це суб’єктивне переживання особистісних досягнень у контексті індивідуального життя.

Позитивне схвалення − найзагальніша умова створення ситуації успіху. Воно містить у собі заохочення, комплімент, приємний сюрприз, радість тощо.. Крім того, необхідно знімати страх перед невдачею, неуспіхом, зміцнювати мотив діяльності (“це так важливо для усіх нас”), відзначати особливі риси клієнта, які дозволяють сподіватися на успіх.

Восьма закономірність−автономія і психологічна емансипація клієнта надає соціальній роботі так званого “схованого характеру”. Цілеспрямовані впливи, що плануються з метою вирішення проблем клієнта, певною мірою залишаються в схованій сфері професіоналізму соціального працівника. Клієнти не можуть і не повинні почувати себе об’єктом випробування професійних сил.

Схована позиція соціального працівника забезпечується спільною діяльністю, інтересом соціального працівника до внутрішнього світу клієнта, спільним осмисленням життя і його облаштуванням, а також новим, демократичним стилем спілкування.

Дев’ята закономірність−цілісність особистості як соціально–психологічного феномену вимагає від соціального працівника цілісності впливів.

Цілісність соціальної роботи забезпечується поліфонією вчинку і поведінки, але забезпеченість ця потенційна, без соціального працівника не реалізується. Якщо соціальний працівник не враховує цієї закономірності, то він може бути приречений на невдачу. Успіх справи може бути забезпечений лише там, де все продумано до дрібниць і неухильно виконується спільний план дій соціального працівника і клієнта, а також усіх тих, хто залучений до вирішення конкретної проблеми клієнта.

Розкриваючи поняття “закон”, “закономірності”, “принципи”, не можна обминути таке поняття як “правило”. В науковій інтерпретації правило − це заснований на загальних принципах опис діяльності соціального працівника в певних умовах для досягнення певної мети. Під етичними правилами розуміють ті керівні положення, які розкривають окремі аспекти використання того чи іншого принципу етики соціальної роботи.

У правилах здебільшого виявляється типовий спосіб дії соціального працівника в типових ситуаціях проведення соціальної роботи.

Нерідко етичні правила трактують як конкретні вказівки, рекомендації про те, як потрібно діяти в типових ситуаціях. Саме тому доцільність оволодіння ними у деяких теоретиків і практиків може викликати заперечення про те, що ретельне виконання правил може негативно вплинути на розвиток творчої ініціативи соціального працівника. Тому головна увага повинна бути приділена вивченню теорії етики соціальної роботи, засвоєнню навичок її творчого використання на практиці.

Моральна норма (моральний стандарт) – однаковою мірою адресоване всім людям повеління, яке слід неухильно виконувати за будь–якої ситуації; вияв моралі як форми суспільної свідомості.

Норми моралі в сучасній теорії і практиці суспільних відносин трактуються як:

а) сукупність потреб, настанов, індивіду поводитися відповідно до прийнятих у даному суспільстві уявлень про добро та зло;

б) система норм, санкцій, оцінок, приписів, зразків поведінки, що виконують функції соціального контролю та регулювання соціальних відносин у тій чи іншій соціальній групі, суспільстві.

“Стандарт – 1. Норма, зразок, мірило. 2…// Єдина типова форма організації, проведення, здійснення чого–небудь. 3. Щось позбавлене індивідуальних особливостей, своєрідності, оригінальності; шаблон, трафарет” [38, с. 1187].

“Стандартизація – 1…// Запровадження єдиних типових форм організації, здійснення чого–небудь” [38, с. 1187].

Таким чином, закони і закономірності є теоретичною основою для вироблення принципів етики соціальної роботи і правил та стандартів практичної діяльності працівника соціальної служби, але принципи логічно не випливають із законів і закономірностей етики соціальної роботи.

Етичні закони і закономірності об’єктивно існують в реальному житті, принципи – це гносеологічна категорія, а стандарти і правила – це норми, зразки і мірила практичної діяльності. Регулюючого значення принципи, правила і стандарти набувають завдяки адекватному відображенню об’єктивно діючих соціологічних, психологічних, педагогічних та інших законів і закономірностей.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Найважливіші категорії етики соціальної роботи	\|	Міжнародні етичні принципи соціальної роботи

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.