Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Виникнення і розвиток землевпорядного проектування

Первісне впорядкування землі було порівняно нескладним. Воно зводилося до описів земель, а потім до землемірно-технічних дій щодо їхнього розмежування, закріплення меж межовими знаками (каменями, стовпами, зарубками на деревах тощо). При цьому використовували найпростіші геодезичні інструменти (мірний ланцюг, астролябію, екер). Землемірні дії супроводжувалися видачею документів, які засвідчували право власності на землю або право землекористування.

Надалі впорядкування почало переслідувати не тільки цілі правового і технічного оформлення і позначення меж земель власників, а й вибір раціональної, найефективнішої форми господарського використання землі й організаційно-економічного устрою землеволодіння. З часом це стало одним з основних завдань землеустрою. З'явилася необхідність заздалегідь продумувати землевпорядні дії, аналізувати можливі варіанти, оцінювати ефективність землевпорядних робіт і узгоджувати їх із землевласниками і землекористувачами, тобто розробляти визначену документацію (креслення, розрахунки, обґрунтування, пояснювальні записки), що у сукупності складала проект землеустрою.

Отже, ускладнення землевпорядних дій, особливо технічних і економічних, а надалі й екологічних аспектів потребувало від землевпорядників складання спеціальних проектів землеустрою, в яких кожне рішення щодо перерозподілу й організації використання земель підлягало ретельному обґрунтуванню і підтвердженню відповідними розрахунками, графічними матеріалами (планами, - картами, кресленнями). Розвиток землевпорядної проектної справи зумовив появу галузі спочатку практичних, а потім і наукових знань, які оформилися у нову наукову дисципліну «Землевпорядне проектування».

Землевпорядна проектна справа з'явилася в Росії на початку XX ст., хоча і раніше на основі спеціально розроблюваних проектів вирішували деякі завдання з межування земель, устрою поміщицьких маєтків, укрупнення, розукрупнення або зведення в єдині масиви земельних ділянок, що належать одному землевласникові, ліквідації черезсмужжя і далекоземелля.

У 1915 р. у Константиновському межовому інституті розділ «Землевпорядне проектування» входив у курс «Геодезія», а через кілька років став самостійним предметом. Надалі землевпорядне проектування зайняло пануюче положення в здійсненні землевпорядних заходів.

Землевпорядне проектування — центральна ланка землеустрою. Це основна стадія землевпорядного процесу і його підсумок, оскільки саме на основі проектів землеустрою здійснюється перехід до нових форм землеволодіння і землекористування, організації території, порядку використання землі. Не випадково багато фахівців тривалий час ототожнювали поняття «землеустрій» і «землевпорядне проектування».

Наприклад, у шести виданнях підручника «Землевпорядне проектування», що вийшли з 1940 по 1976 pp. за участю провідних вчених у цій галузі, основним предметом вивчення фактично був землеустрій у цілому. Тільки у виданні 1986 р. (за редакцією професора М.А. Гендельмана) ця дисципліна виокремилася в розділ землевпорядної науки, визначилися її предмет і метод.

На початку XX ст. розроблення проектів вважалося однією із стадій землевпорядно-технічних дій. Професор О.А. Ржаніцин зазначав, що землевпорядно-технічні дії можуть бути відособлені в три стадії: придбання даних для складання проекту, складання землевпорядного проекту і приведення його у дію.

Про необхідність виокремлення землевпорядного проектування в самостійну галузь знання вперше заговорив професор Ф.Г. Некрасов. Він вважав, що при землеустрої з великої кількості можливих варіантів проекту потрібно вибирати саме той, який найбільше відповідає певним умовам і завданням. Тому проектування є зовсім самостійною галуззю практичного знання.

Виходячи з різного розуміння землеустрою, його політичних і соціально-економічних завдань, засобів і методів здійснення, на різних історичних етапах змінювався також зміст землевпорядного проектування, визначалися його місце і роль у системі суміжних наукових дисциплін.

У період створення одноосібного землекористування в ході Сто-липінської земельної реформи в Росії (1906 - 1911), а також у 1921 -7 pp. земельні ділянки хуторів і отрубів (з російської), наділи селянських суспільств і особливо дворів у клинах суспільних сівозмін проектували з високою точністю, як правило, аналітичним способом. Велика увага приділялася юридичному оформленню відведених земель з видачею документів, які засвідчували право землеволодіння і землекористування. Тому землеустрій поділявся на кілька дисциплін: земельне право, техніка землеустрою, економіка й організація землеустрою. При цьому земельне право вивчало земельне законодавство та інші види законодавства щодо землевпорядного юридичного процесу, економіка й організація землеустрою — порядок фінансування і раціональної організації землевпорядних робіт, а техніка землеустрою передбачала вивчення його методів, основного змісту, елементів і порядку проведення.

Оскільки в цей час при землеустрої переважали межові дії, питання техніки землеустрою і юридичні питання регулювання прав земельної власності в ході здійснення землевпорядного процесу були об'єднані в одну дисципліну — «Землевпорядне проектування». Тому перші підручники з цього предмета містили в основному технічні вказівки щодо проведення геодезичних робіт, математичні закономірності організації земельної площі, заперечували економічний характер землеустрою. Тим самим передбачалося, що основою землевпорядного проектування були технічні дії, пов'язані з роботою з площами і межами. Тому першими елементами землевпорядної техніки були відокремлення, округлення, пристосування, зрівнювання тощо.

Уперше землевпорядне проектування як наукову дисципліну визначив професор К.М. Сазонов у 19зо р. Він розумів його як навчання про землевпорядне виробництво, форми, елементи і методи землевпорядної роботи і визначив як систему знання, прикладного, переважно технічного, характеру, що розглядає землеустрій як організований у відомому соціальному середовищі захід, об'єктом якого є землекористування, а не землеволодіння, і виходить із соціально-виробничих завдань використання землі та її природних властивостей.

З часів колективізації землевпорядне проектування почало набувати іншого змісту. У цей період значно збільшилися обсяги проведення землевпорядних робіт. Так, якщо за період з 1919 по 1927 pp. було землевпорядковано всього 5129 колгоспів на площі 1410,6 тис. га, то тільки під час польової кампанії 1928р. — 12 083 господарств на площі 3039,4 тис. га. У цей час у зв'язку з масовим вступом селян у колгоспи, недостачею фахівців-землевпорядників і необхідністю оперативного проведення робіт, пов'язаних з формуванням колективних підприємств, проекти землеустрою практично не складалися, а сам землеустрій мав характер землевказівок. Тобто нових зйомок і обстежень території не проводилося, використовувався планово-картографічний матеріал минулих років. Межі господарств і угідь колгоспникам і робітникам радгоспів тільки показувалися в натурі і змінювалися в міру вступу в колективні господарства нових селян-одноосібників.

У період завершення колективізації і зміцнення землекористування колгоспів і радгоспів (1932 - 1938) землевпорядна наука була націлена на пошуки нових методів землевпорядного проектування, що сприяло їх організаційно-господарському зміцненню. Потрібно було розробити такі методи землеустрою, які б забезпечували формування, організаційно-господарський і організаційно-територіальний устрій великих сільськогосподарських господарств, високопродуктивне використання сільськогосподарської техніки, організацію колективної праці, раціональну перебудову великих масивів землі. Правові й технічні питання землеустрою відійшли на другий план, основними стали організаційні, економічні та соціальні завдання.

Наприкінці 20-х років XX ст. землевпорядне проектування почали ототожнювати з організацією території (О.В. Купріянов, В.В. Ре-дькін та ін.). Так, О.В. Купріянов зазначав, що землевпорядне проектування є насамперед методикою реорганізації території. При цьому завдання проектувальника полягало у виборі найкращого варіанта виробничого устрою як земельного масиву в цілому, так і його окремих експлуатаційних ділянок. З цього часу почали розробляти проекти внутрішньогосподарського землеустрою, які охоплювали питання розміщення нових колгоспних і радгоспних селищ, організації і розміщення виробничих підрозділів (відділень, бригад, ділянок), тваринницьких ферм, установлення раціональної структури і площ сільськогосподарських угідь, проведення правильних сівозмін, устрою території сівозмін, багаторічних насаджень і кормових угідь.

На зміну міжселищному і внутрішньоселищному прийшов міжгосподарський і внутрішньогосподарський землеустрій, який також здійснювався на основі відповідних проектів.

Надалі (наприкінці 60-х — початку 70-х років XX ст.) розвиток теорії й удосконалювання методики землевпорядного проектування передбачав облік особливостей колгоспної і радгоспної форм ведення господарства, природних і економічних умов території, комплекс -ого вирішення проектних завдань у взаємозв'язку з меліорацією, виробничим і дорожнім будівництвом, агролісомеліорацією, плануванням сільських районів і населених місць, земельно-оціночними роботами, сільськогосподарським картографуванням.

Узв’язку з розвитком вітрової і водяної ерозії, деградації грунтів, кінця 60-х років XX ст. землевпорядне проектування почало на-вати природоохоронного змісту. У цей час було теоретично обґрунтовано й експериментальне апробовано методику складання проектів протиерозійної організації території. При цьому проект землеустрою передбачав вирішення питань не тільки організаційно-господарського й організаційно-територіального устрою сільськогосподарських підприємств, а й проектування комплексу протиерозійних заходів (організаційно-господарських, агротехнічних, лісомеліоративних, гідротехнічних).

Ідея взаємозв'язку землеустрою із системами ведення господарства (з їхнім основним компонентом — системами землеробства) знайшла своє відображення в розробленні на всіх сільгосппідприємствах Росії на початку 80-х років XX ст. проектів систем землеробства і землеустрою. У цих проектах на основі проектованої організації території розроблялися заходи щодо проведення сівозмін, використання систем добрив і машин, захисту рослин, насіння тощо.

У 70-ті роки XX ст. у зв'язку з розвитком процесів міжгосподарської кооперації й агропромислової інтеграції, спеціалізації і концентрації виробництва між сільгосппідприємствами почали виникати складні технологічні, організаційні, економічні й соціальні взаємозв'язки. Тому виникла потреба до складання проектів землеустрою розробляти передпроектні землевпорядні документи — схеми землеустрою районів. Вони були основою для планування, використання й охорони земель, застосовувалися як контрольні цифри (у вигляді «завдань на проектування») при внутрішньогосподарському землеустрої підприємств району, а також були інформаційно пов'язані з генеральними схемами використання й охорони земельних ресурсів областей (країв, республік), що призначалися для планування і прогнозування.

Оскільки проекти внутрішньогосподарського землеустрою мали комплексний характер і багато проектних рішень у них розроблялося на рівні схем (з дорожнього будівництва, закладання лісосмуг, освоєння нових земель, поліпшення угідь тощо), почали розробляти робочі проекти. Особливо швидкого розвитку робоче проектування в землеустрої набуло в 80-х роках XX ст. після ухвалення ЦК КПРС і Радою Міністрів СРСР постанови «Про заходи для подальшого поліпшення проектно-кошторисної справи» (1981 p.).

Робочі проекти складалися по окремих особливо складних об'єктах, які потребували проведення додаткових інженерних обстежень, вишукувань, спеціальної методики проектування, економічного обґрунтування і складання проектно-кошторисної документації.

Отже, у країні поступово склалася чітка система землевпорядного проектування, яка охоплювала роботи, що проводилися:

§ на передпроектному етапі (землевпорядні вишукування);

§ процесі розроблення проектів територіального (міжгосподарського) і внутрішньогосподарського землеустрою та складання робочих проектів, пов'язаних з використанням і охороною земель;

§ на етапі здійснення проектів землеустрою.

Дані про обсяги і вартість робіт, пов'язаних зі складанням схем і проектів землеустрою за період з 1993 по 2000 pp., подано в табл. 2.1. Вони мають явну тенденцію до зниження, що пов'язано зі зниженням розуміння ролі землеустрою у приведенні у відповідність організації території з розвитком і змінами в земельних відносинах, зростаючими вимогами охорони довкілля.

У землевпорядних схемах і проектах більше уваги почали приділяти економічному обґрунтуванню проектних рішень, істотно розширилися природоохоронні функції землеустрою. Як при міжгосподарському, так і при внутрішньогосподарському землеустрої значною мірою враховувалися міжгосподарські зв'язки сільськогосподарських і переробних підприємств, що виникають у процесі міжгосподарської кооперації й агропромислової інтеграції.

Подальше вдосконалення змісту і методів землеустрою тісно погоджувалося із системами землеробства. Наприклад, ґрунтозахисна система землеробства широко запроваджувалась у степових районах країни і районах розвиненої водяної ерозії.

Важливим соціально-економічним завданням стала рекультивація земель, порушених промисловістю. У багатьох районах значні території, зайняті відпрацьованими кар'єрами, відвалами порожньої породи, зазнали руйнування поверхневого шару внаслідок геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт. Ці території не тільки не використовувалися в народному господарстві, а й впливали на природний комплекс. Використання рекультивованих земель було значним резервом у реалізації Продовольчої програми.

У розв'язанні продовольчої проблеми значне місце приділялося підсобним господарствам промислових, транспортних та інших несільськогосподарських підприємств і організацій, їхнє створення і функціонування мало здійснюватися тільки на основі проектів землеустрою.

Подальшого розвитку набули садові й городні кооперативи та товариства, що створювалися здебільшого на раніше не використовуваних землях.

У зв'язку з розвитком особистого підсобного господарства сільських жителів проекти землеустрою сільськогосподарських підприємств мали враховувати потреби в кормах для худоби в особистому користуванні, передбачати ділянки для її випасання і сінокосіння.

Розв'язати ці проблеми без наукового обґрунтування було неможливо. Тому найважливішими чинниками подальшого розвитку стали І пукові дослідження в галузі землекористування і землеустрою, розроблення теорії і методів практичної реалізації заходів, спрямованих на поліпшення використання земель і організації території. Значний внесок тут був зроблений системою інституту «Укрземпроект», який годом перейменували у науково-дослідний інститут.

Таблиця 2.1

Планування землекористування в зарубіжних країнах

2.2.1. Політика Європейського Союзу щодо просторового розвитку

Під терміном «просторовий розвиток» (spatial development) (землеустрій в Україні) розуміють процес, результатом якого е геогра-³ вираження економічних, соціальних, культурних та екологічних впливів політики. Водночас, це — наукова дисципліна, адміністративна техніка та політика, яка осягає міждисциплінарний, всеохоплюючий підхід у напрямку досягнення збалансованого розвитку і фізичної організації простору.

Англійський термін «Regional planning» німецькою перекладають як «Regional planning» чи «Raumorning» (тобто регіональне планування чи просторовий порядок залежно від значення). Водночас термін «Raumorning» часто перекладають англійською як «spatial planning» (просторове планування). Французький термін «amengement du territoire» і німецький «Raumorning» не є семантичне еквівалентними відповідниками, проте вони можуть бути відображені за допомогою англійських «spatialplanning» чи «regionalplanning». Коли йдеться про просторові питання в загальноєвропейському контексті, то у багатьох випадках термін «development» є більш вживаним, ніж «planning».

Європейський просторовий розвиток(European Spatial Development) розуміють як аспект просторового розвитку, що переступає межі національних вимірів. У багатьох наукових публікаціях, що стосуються проблем територіальної організації Європи, політики, науковці, планувальники розглядають питання співробітництва в просторовому розвитку. Основними аргументами на його користь є:

* європейська інтеграція;

* економічна глобалізація;

* просторові зв'язки;

* екологічні проблеми;

* фінансування державного сектора;

* ефективність системи планування.

Розширення забудови та розвиток промисловості часто стають визначальною умовою стану якості довкілля. Зі зменшенням природних ресурсів та деградацією довкілля екологічні питання стають дедалі важливішими для просторового розвитку. У країнах Європейського Союзу (ЄЄ) головними вважають такі екологічні проблеми:

1)нагромадження відходів;

2)кліматичні зміни;

3)втрата біорізноманіття;

4)закиснення ґрунтів та забруднення їх пестицидами;

5)деградація лісів;

6)виснаження і забруднення водних ресурсів.

Більшість демографічних процесів і тенденцій урбанізації потребують європейського співробітництва в просторовому розвитку. Це, зокрема, процеси міграції, які зумовлюють істотні зміни у регіонах, розвитку і також потребують уваги планувальників, що займаються великими містами.

Європейський Союз не несе формальної відповідальності за планування просторового розвитку. Міський та регіональний розвиток перебувають у межах компетенції місцевих та регіональних адміністрацій (за винятком держав, у яких відповідальність за регіональний розвиток покладено на національні уряди). Такі країни, як Австрія, Німеччина, Нідерланди, Франція мають сильні традиції у сфері просторового розвитку і добре усталені відповідні адміністративні структури.

Необхідною передумовою винесення проблеми на вищий (європейський) рівень є наявність доказу, що в майбутньому рішення не буде знайдено на національному чи нижчому адміністративному рівні. У цьому разі вишукуються можливості для прикордонного, транснаціонального чи пан’європейського (де воно придатне) співробітництва.

Розвиток Європейської політики просторового розвитку.Європейська політика щодо просторового розвитку почала розвиватися останні п'ятдесят років. Витоки її йдуть від Ради Європи, яка у 1949 р. задекларувала необхідність прикордонного співробітництва. Рада Європи інтенсифікувала свою діяльність, коли міністри, відповідальні за просторовий розвиток, уперше зустрілись у 1970 p., а з 1989 р. - - відповідні міністри проводять зустрічі на регулярній (проте неформальній) основі.

У 1991 р. створено Комітет просторового розвитку (CSD — Committee of Spatial Development). Після конференції «Ріо-92» та у зв'язку з інтенсифікацією процесу Європейської інтеграції стало характерним поглиблення дискусій щодо необхідності зміцнення співробітництва у сфері сталого просторового розвитку Європи.

У 1994 р. комісія ЄЄ опублікувала документ «Європа 2000+: співробітництво в європейському територіальному розвитку», який охоплював три цілі:

1. Установлення соціальних та економічних зв'язків. !. Установлення транс'європейських мереж (TENs — Trans European Nets) у транспорті, телекомунікаціях, енергетиці.

Охорона довкілля при міському та сільському територіальному плануванні землекористування.

У вересні 1994 р. у Лейпцигу Неформальна рада міністрів, відповідальних за просторове планування, прийняла принципи Європейської політики просторового розвитку (ESDP — European Spatial Development Policy):

· просторове планування може зробити своїми рішеннями внесок у досягнення цілей економічних і соціальних зв'язків;

· існуючі установи, відповідальні за політику спільноти (у цьому питанні), залишаються незмінними. Можливе внесення пропозиції у запровадження політики спільноти, що має територіальний вплив, але без примушування відповідальних установ;

· центральною метою буде досягнення сталого і збалансованого
розвитку;

· для координації будуть підібрані авторитетні існуючі установи, які не залежать від країн-учасниць;

· повага до принципу допоміжності;

· кожна країна, відповідно до побажань розширити внесок у європейські просторові аспекти, враховує їх у своїй національній політиці (табл. 2.2).

Питання європейського просторового розвитку розглядали Євро-парламент, Економічний і соціальний комітет спільноти. Впродовж багатьох років при Європарламенті діяла комісія з регіональної політики і розвитку території.

У 1994 р. Асамблея європейських регіонів провела своєрідне анкетування щодо можливого міжрегіонального співробітництва, внаслідок чого у Страсбурзі було узагальнено пропозиції 135 регіонів із 21 країни.

У червні 1997 р. у Нурдвіку за головування Данії у ЄС на неформальній конференції міністрів ЄС, відповідальних за просторове планування, вперше запропоновано новий документ — Європейську перспективу просторового розвитку (European Spatial Development Perspective — ESDP). Це був «чорновий» варіант, який після обговорень, погоджень, пошуків консенсусу був офіційно поданий за | головування Великої Британії в ЄС у червні 1998 р.

Досі просторове планування не було формальною сферою політик Європейської спільноти і про нього не йшлося у Маастрихтській угоді, підписаній країнами-учасницями в 1991 р. Незважаючи на це, останніми роками зроблено істотні кроки до його регулювання на європейському рівні.

Сучасна просторова політика ЄС. Особливої просторової політики на європейському рівні не існує, проте багато політичних рішень на рівні ЄС мають важливий вплив на територіальний розвиток Європи. Вплив цих політичних рішень визначають певними критеріями, зокрема ефективністю:

* існуючих практик землекористування;

* економічних структур регіону;

* просторових структур (міських систем, інфраструктури);

* надходжень і виробничої здатності;

* регіональних заходів підтримки;

* просторово-диференційованих заходів підтримки громадськості.
Згідно з цими критеріями визначено такі політичні рішення, що

мають найбільший територіальний вплив:

1)політику структурних фондів;

2)спільну сільськогосподарську політику;

3)транспортну політику;

4)транс'європейські мережі;

5)екологічне законодавство ЄС.

Рішення щодо формування землекористування, наприклад сто-вно інфраструктури, мають вплив, який перекриває національні межі, тому транснаціональне співробітництво стає вкрай необхідним. Відчувається потреба більшого контролю над політичними рішеннями, що приймаються поза національними межами. Три фундаментальні цілі стосовно просторового розвитку в Європі переслідує просторова політика:

* економічні і соціальні зв'язки;

* сталий розвиток;

* збалансована конкурентність європейської території.

ходячи з передбачень довготривалих напрямів майбутнього комічного, соціального і територіального розвитку, в найближчі роки ЄС перебуватиме під впливом таких чинників:

1) інтенсивнішого політичного співробітництва та наслідків поетапної економічної інтеграції Європи;

2) зростаючої ролі місцевих і регіональних органів влади, як і їх традиційної ролі в просторовому розвитку;

3) розширення ЄС.

Ці зміни з одного боку, створюють ризик дисбалансу в Європі, але частково й нові можливості для прогресу. Територія ЄС досить велика і різноманітна, тому пропонується інтегрована, міжсекторальна стратегія її розвитку, що грунтується на розширенні зв'язків країн-учасниць. Європейський Союз є не механізмом творення нової відповідальності й нового політичного поля діяльності, а скоріше координуванням існуючої політики і проявом зростання уваги до територіального виміру.

Європейський Союз окреслює три основні рушійні сили територіального розвитку в Європі.

Перша з цих сил поєднує більшість демографічних і урбанізацій-них напрямів. Відносно невисокий рівень зростання населення (<0,5 %) зумовить нові зміни на регіональному рівні, пов'язані з необхідністю забезпечити достатній рівень сервісу на регіональному рівні. Більше того, старіння населення, зменшення частки молодих людей призводить до зміни у потребах в місцях проживання. Основним ефектом зростання міграції є збільшення населення і розподіл його на більш урбанізованих територіях, на яких переважно поселяються мігранти.

Друга -- характерні напрями європейської економіки, які визначають нові економіко-географічні моделі території. Прикладом є розподіл великих, середніх і малих підприємств, інтернаціоналізація торгівлі в Європі, запровадження спільної валюти, подальший процес економічної лібералізації, нові комунікаційні технології.

Третя рушійна сила — екологічні аспекти. Йдеться насамперед про основні екологічні проблеми.

2.2.2. Рівні планування і типи планів землекористування окремих країн ЄС

Рівні планування землекористування.Рівні планування і типи планів землекористування, які існують у зарубіжних країнах, розглянемо на прикладі міського землекористування Німеччини. Baugesetzbuch (Федеральний кодекс будівництва, куди входить і земельне законодавство), що є основним законом планування міського землекористування у Німеччині, передбачає ступінчасту систему планування землекористування для кожного муніципалітету, • яка охоплює:

· Flachennutzungsplan - - F-план (підготовчий план землекористування) -- підготовчий стислий огляд планування землекористування повної муніципальної області;

· індивідуальні Bebauungsplane — В-плани (обов'язкові плани землекористування), що, як правило, підготовлені тільки для малої кількості землеволодінь і які є засобом їх розвитку та мають обов’язкову силу.

Додаткові плани, у тому числі міські плани структури, програ мя забудови, плани сполучення тощо, можуть підготовляти муніципалітети, якщо вони цього забажають. Проте ці плани не є обов'язковими.

Місцеві плани землекористування (F-план, В-план та інші додаткові плани) мають відповідати цілям всебічного ландшафтного планування і, зокрема, цілям плану забудови району. Федеральна земля є відповідальною за місцеве планування. Кожна із федеральних земель (крім міст-держав Бремена, Берліна і Гамбурга) поділена на підобласті (регіони), для яких підготовлені відповідні плани. Ці плани часто називають Regionplane, на півночі землі Північний Рейн-Вестфалія вони названі Bezirksentwicklungsplane, в Гессені та Нижній Саксонії — Regionale Raumordnungplane. Крім того, муніципальні влади пов'язані рішеннями процедури схвалення плану, встановленої законом, що стосується проектів магістралей, залізниць, аеропортів тощо.

Система планування за допомогою місцевих органів влади на-йширше розвинена у Німеччині. Деякі інші країни мають подібні рівні планування, але надають більші повноваження регіонам (як, наприклад, у Бельгії) або центральному уряду. Греція, Португалія й Іспанія мають більш централізований рівень повноважень у цьому відношенні. Найбільш децентралізовані системи планування землекористування в Данії та Німеччині. Проте тенденція до децентралізації і регіоналізації є загальною, що може завершитися послабленням повноважень на місцевому рівні.

Складання планів землекористування і їхній зміст.F-план (підготовчий план землекористування) та В-план (обов'язковий план землекористування) приймає відповідальна за це муніципальна влада. У разі потреби може створюватися адміністративна асоціація кількох муніципалітетів.

Головний предмет планів: визначення видів землекористування (використання під забудову тощо) і функціональне використання (житлові зони, індустріальні зони), робочі проекти (у плані щодо Доріг загального користування і доріжок).

Рівні планування в державах-членах ЄС регулюються по-різному- Проте існує загальна структура землевпорядного та містобудівного проектування, що починається з державного або місцевого планування, яке потім рухається до муніципального або місцевого Рівня в процесі більшої точності і визначення. За винятком Франції й Ірландії, де існує тільки один план на муніципальному рівні, території муніципалітетів у ЄС заплановані на двох рівнях (як і в Німеччині): один план охоплює повну муніципальну область, детальне ж планування землекористування передбачає застосування різноманітних ступенів регулювання.

Дванадцять держав-учасниць ЄС відповідно до їхнього використання планів можна поділити на такі групи:

§ країни (менші), що мають повне охоплення планом розвитку території (Данія, Люксембург), та інші, де замість планів можуть застосовуватися норми (наприклад, Німеччина, Греція, де право будувати в межах забудованих ділянок також існує, коли для них немає ніякого плану);

§ певних країнах планування є юридичне категоричним, в : інших від пропозиції можна відмовитися на основі інших важливих аргументів, незважаючи на те, що пропозиція відповідає нормам планування з землекористування. Подібні положення є у законодавстві Франції, Ірландії.

У деяких країнах пропозиції особливої складності можуть схвалюватися і без детального плану землекористування.

Можливість впливу громадськості на формування та зміст планів. У Федеральній Республіці Німеччині «Flachennutzungsplan» (підготовчий план землекористування) і будь-які «Bebauungsplane» (обов'язкові плани землекористування) мають бути доступними для громадського ознайомлення. Диспозитивні плани, підготовлені муніципальною владою, також привселюдно обговорюються впродовж підготовчого періоду і процедури прийняття (принаймні їх обговорюють представники громадськості протягом засідань ради), їх видають після ухвалення в кількох копіях. У Німеччині F-план та В-план мають бути прийняті відповідно до процедури, встановленої у Baugesetzbuch (Федеральному кодексі будівництва), що також передбачає модифікацію цих планів. Участь громадськості у цих процедурах передбачається двома шляхами:

§ громадяни мають бути відповідно поінформовані щодо цілей запропонованого плану на початку підготовки, у них повинна бути можливість висловити свою думку. Цього досягають за допомогою газетних повідомлень;

§ коли план досяг форми, в якій міг би бути нарешті прийнятий
обраними представниками влади, ознайомлення з ним має бути до
ступним громадськості впродовж місяця. Будь-яка особа може подавати пропозиції або висловлювати сумніви. Хоча муніципальна
влада не зобов'язана враховувати ці пропозиції, вона повинна повідомити кожного, хто зробив пропозицію, про результати повторного
розгляду.

Готовність забезпечувати громадськість попередньою інформацією щодо планів й індивідуальних пропозицій зростає в межах ЄС. У деяких країнах це має відношення тільки до планів, а не до індивідуальних пропозицій (наприклад, у Німеччині). В інших країнах (в Ірландії, Великій Британії) позивач повинен повідомити громадськість про дозволи на планувальні роботи, що часто робиться за допомогою газетних повідомлень. Громадські об'єднання знайомляться з цими повідомленнями.

Процедура набуття планом чинності. У Німеччині муніципалітет потребує у середньому до трьох років для підготовки та прийняття В-плану (після всіх процедурних періодів — 14 етапів): інформування громадськості, участь усіх зацікавлених груп і влади в обговоренні з обраними представниками, ознайомлення громадськості, законодавче обґрунтування, що дає змогу прийняти план. Навіть найкоротші процедури тривають не менше, ніж рік. Плани, що стосуються складних ситуацій, можуть розглядатися більше ніж три роки.

Можливість відміни прийнятих планів. У Німеччині, коли план землекористування прийнято муніципальною владою і видано як такий, що має обов'язкову силу, можливу помилку муніципалітет може взяти до уваги впродовж року від публікації плану. Після року юридичне виправляються деякі помилки, зокрема у формальних і процедурних вимогах підготування плану. Якщо муніципальна влада не підтверджує помилку, можна звертатися до адміністративного суду.

Практика експертизи планів землекористування судами поширена й у інших державах-членах ЄС. Більшість норм не дають змоги здійснювати таку інтенсивну експертизу, як в Німеччині. Скоріше за їх допомогою можна проводити експертизу процедур, задіяних у підготовці планів, і визначати відповідність технічним стандартам.

У ЄС загальною є тенденція збільшення ролі і внеску детального землекористування, що має обов'язкову силу, до контролю щодо розвитку міст. Прагматичні правила часто застосовують у Греції, напри-лад, зводити будівлі дозволено в межах 800 м від центру поселення, яке не є традиційним поселенням і не знаходиться на узбережжі.

Регулювання планування землекористування. «Перехресне» регулювання в плануванні землекористування зростає в усіх Державах ЄС. Зокрема:

· у Бельгії будь-яка особа може подати запит стосовно сертифіката містобудівного проектування визначеної ділянки, що забезпечує детальну інформацію про потенціальний розвиток землекористування;

· у цій самій країні, якщо власник починає неправомірну забудову, він може отримати пропозицію оплатити збільшену вартість ділянки, що є результатом неправомірної дії відносно муніципалітету
як альтернативу до знесення будівлі:

· у Бельгії є громадське право запросити підготування детального плану землекористування за деяких обставин. У регіоні Брюсселя певна частина землевласників може здійснювати запити щодо плану області, визначеної ними;

· у Великій Британії є не тільки відомі «зони підприємства», а й
«спрощені зони планування», де проект будинку, що виконує прийнятий план зони, не потребує дозволу на планувальні роботи;

· у Люксембурзі муніципалітети готують тільки загальний план
землекористування їхньої області. Наступні детальні плани земле
користування має підготувати і подати індивідуальний інвестор чи І
забудовник на основі загального плану землекористування;

· у Нідерландах усі запропоновані проекти оцінюються місцевими естетичними (необов'язковими) комітетами проектів. Провінційні органи влади в Нідерландах можуть подати запит, щоб і
сусідні муніципалітети готували Structurplan (план структури)
для приміських областей. Цей план не є ідентичним німецькому
Flachemiutzung (підготовчий план землекористування), а залучає
незалежний рівень планування землекористування між провінційним місцевим плануванням і місцевим плануванням землекористування;

· у багатьох країнах ЄС особи, що продають землю або будинки,
повинні довести, що будь-які нові забудови відповідають нормам і
забудови і планування. Це дуже ефективний інструмент проти неправомірної зміни цільового використання.

Окремі тенденції є загальними, які характерні для всіх держав-членів ЄС. Можна виокремити три основні тенденції.

1.Експертиза і контроль щодо відповідності нормам і правилам більше схиляються не до суворих процедур схвалення, а до більшої відповідальності замовників будівництва і архітекторів (від яких вимагаються кошти на покриття страхування).

2.Муніципальні детальні або обов'язкові плани землекористування спрощуються й у той самий час передбачають спільну відповідальність замовників будівництва і муніципалітетів.

3. Громадськість стає дуже обізнаною і дошкульною щодо стандартів, які стосуються навколишнього природного середовища. Відповідно до цього тільки за допомогою суспільне доступної і справедливої інформації, а не таємниці й обману, державна служба може ефективно функціонувати.

Планування без участі громадськості більше немислиме. У і Франції підготування загального (обов'язкового) плану землекористування контролюють громадський комітет на чолі з мером та залучені представники від усіх місцевих зацікавлених груп.

У багатьох державах ЄС сусіди і громадськість мають бути поінформовані щодо незакінченого чи закінченого проектів. Це часто І відбувається за допомогою громадських повідомлень, наприклад повідомлень за місцем проживання з рекламою надання дозволу на забудову.

2.2.3. Система планування землекористування у країнах ЄС

Німеччина. У Німеччині впроваджено кілька поколінь планів і програм, які в певний час послідовно введені як документи діючих концепцій розвитку та їх планування.

Плани розвитку земель існують у вигляді текстових і картових частин. Текстові частини містять планові норми, просторові карти конкретизують або тільки пояснюють їх. У текстах і на картах завжди конкретно подаються різні зобов'язання, які не належать до планових норм, вони не є обов'язковими і часом мають тільки пояснювальний характер.

Федеральні землі користуються різними концепціями. Поширеною є концепція централізованого поділу. Тобто центральна місцевість покривається сіткою, яка має надійно гарантувати забезпечення ресурсом населення на всіх рівнях у всіх куточках цієї території.

У Німеччині на першому місці кожного плану певної федеральної землі (в розумінні адміністративної області) стоять загальні завдання, принципи розвитку, кодифікована правова база. Земля Шлезвіг-Гольштейн, наприклад, має «Закон про принципи розвитку землі». Частково загальні принципи описано в законі, а частково внесено в плани та програми. Поняття «Програма» розуміють та формулюють дуже широко, здебільшого як вербальний (виражений усно) інструмент планування, а під планом розуміють конкретний графічний інструмент. Цієї відмінності на практиці, особливо в сфері планування землекористування, не дотримуються. Головна частина багатьох програм містить графіки, у багатьох планах є усні та абстрактні формулювання. Одним із центральних інструментів планування, який також часто вживають разом з такими поняттями, як плани та програми, є планування розвитку. Під плануванням розвитку розуміють просторове планування з відповідними фінансовими показниками та передбачуваними заходами.

Плани розвитку земель беруть участь у процесах становлення земель, регіонів, районів, у прийнятті їх законів. Таким чином обґрунтовуються та беруться до уваги інтереси всіх суспільних груп.

Дотримання законодавства є необхідною умовою у прийнятті основ та цілей планування землекористування як на державному рівні та і на нижчих рівнях просторового планування. Встановлено за якими здійснюється планування землекористування. Організації, які займаються розвитком земель і просторовим порядком, подають звіти. Періодичність виконання цих звітів становить 2 — 5 років, а зміст має відповідати вимогам вищого державного органу просторового порядку і містити:

· періодичні звіти про розвиток просторової структури;

· прогнозування та передбачення просторового розвитку;

· положення про планування землекористування на рівні земель областей та регіонів;

· положення про просторово-важливе фахове планування;

· наміри та результати проведення заходів;

· інвестування в планові заходи.

Кадастр просторового порядку — картотека та реєстр, в яких подано роз'яснення планування і заходів планування. Цілі просторового порядку та планування землекористування обґрунтовані та підпасовані для підлеглих організацій.

Для впровадження цілей просторового порядку та планування! землекористування в землях Нордгайн-Вестфален та Саарланд застосовують такий інструмент, як накази або вимоги планування. 1 Громади або інші носії планування можна примушувати до врахування на їхніх територіях їхніх інтересів. Проте це швидше за все виняток, як правило застосовують формальні способи та методи організації планування за участю носіїв фахового планування та підлеглих. Кожен задум перевіряється на його сумісність із цілями і просторового порядку та планування землекористування.

Землевпорядні цілі просторово і часово конкретизуються. Управлінські дії відображені в планових законах та нормах і називаються просторово-планувальними методами. Водночас плани і програми землекористування є вирішальними інструментами просторового планування. За їхньою допомогою координується фахове управління плануванням. Заходи здійснюються так, що зміни принципів просторової структури та цілей просторового порядку і планування землекористування узгоджуються.

Розглянемо рівні просторового планування, які існують у Німеччині, де просторовому плануванню та порядку уряд і населення приділяють найбільше уваги з усіх країн Західної Європи, вважаючи, що просторове планування — це зміна, яка впливає не на стан або положення, а на розвиток. У Німеччині існують такі рівні:

1)федеральний просторовий порядок (державний рівень);

2)рівень федеральної землі;

3)регіональне планування;

4)місцеве планування (на рівні муніципальних утворень).
Просторове планування на рівні регіонів є початковим етапом розвитку планування землекористування. Регіональне планування високофахове і високоорганізоване планування території планового регіону, при якому цілі просторового порядку та планування ландшафту вдосконалені за участю просторових і ділових комунальних планових носіїв та сформовані в концепції регіонального розвитку.

Носії регіонального планування розробляють на основі планів або програм землепланування за участю суспільних планових носіїв (тобто громадських спілок та об'єднань), регіональних планів (наприклад, регіонального плану просторового порядку), регіональних програм просторового порядку або районних планів розвитку.

Державні організації перевіряють плани на відповідність законній основі, тобто дотримання термінів, методів і способів та їх сумісність з цілями просторового порядку та землепланування. Отримання дозволу через вищі організації землеустрою (або через уряд земель) та ознайомлення громадськості надають плану обов'язкової сили.

Правовою основою для регіонального планування є закон про землекористування, плани, програми землекористування, а також інші фахові закони, правові та адміністративні положення. Планування регіонів певних земель полегшують, узгоджуючи їх між собою. Незважаючи на ці формальні правила, носії регіонального планування мають значну свободу дій. Зокрема, вони повинні:

§ брати активну участь у встановленні цілей планування;

§ стежити за впровадженням у життя цілей планування та просторового порядку;

§ просторово та об'єктивно конкретизувати цілі землеустрою,
особливо через доповнення та за потреби через постанови;

§ просторово важливе планування передавати (якщо потрібно)
теля проведення заключних дій та отримання відгуків іншим плановим носіям;

§ просторово та об'єктивно координувати комунальне та фахове
планування території, регіону;

§ консультувати та давати поради іншим плановим носіям.

Незважаючи на широкі планові повноваження, регіональне планування не має повноважень на територіальні переміщення та не має фінансових засобів, щоб реалізувати плани через впровадження заходів. Воно залежить від різних планових носіїв, особливо від муніципальних утворень та фахових планових носіїв, які можуть безпосередньо впливати на просторовий розвиток.

Існує таке поняття, як взяття до уваги зобов'язань щодо всіх суспільних планових носіїв, які не можуть змінювати та обговорювати регіонального планування. Більше того, в деяких землях існують так звані узгоджені зобов'язання, на основі яких вищі організації землеустрою примушують підлаштовувати їхнє планування до ширших цілей землепроектування. На землі Північний Рейн-Вестфалія можна впливати на громади через узгоджені вимоги. Плани будівництва мають відповідати плану розвитку території (так тут називають регіональні плани).

Перше покоління регіонального планування в Німеччині належить до 60-х років XX ст. Воно сформувалося на трьох етапах:

§ звіти просторового порядку;

§ висновки просторового порядку;

§ регіональні плани просторового порядку.

Звіт просторового порядку відображав існуючу просторову структуру з її багатозначними елементами та їх переплетіннями, а також тенденції розвитку. Висновки просторового порядку оцінювали принципи та цілі планування землекористування. З цих двох етапів п₀ходили цілі та заходи для регіону, які в текстовій і | графічній формах відтворювалися в регіональному плані просторового порядку. Ця триетапна послідовність повинна була висвітлювати П]і₀ц_ес планування та мати здатність реалізовувати заходи. Нині характерною є інтеграція звіту просторового порядку, висновків та ^шану як окремих активних носіїв регіонального планування. Наприклад, під час просторових змін землевпорядні висновки або способи та методи просторового порядку можна робити з відхиленням, оскільки за короткий час надрукований план може бути застарілу. Тому регіональний план безперервно оновлюється.

Особливе значення для розроблення та опису регіональних планів має участ_ь муніципалітету, яка здійснюється за два етапи. На першому етапі муніципалітет повідомляє планових носіїв та організації про запрошення їх до планового подання. Потім зважуються всі претенденти (одні залишаються, інші вилучаються), тобто все відбувається за так званими виваженими принципами і після цього вже розробляється концепції розвитку для регіону.

З погляду структури, регіональні плани регламентовані та урегульовані в законах землеустрою, у планах розвитку земель або програмах, а також у правових розпорядженнях і наказах. Вони найбільше відповідають планам землекористування і в текстовій частині містять:

§ загальні цілі розвитку регіону;

§ конкретизовані концепції розвитку території;

§ цілі для всіх територій суспільного планування (від охорони природи до Житлових питань);

§ цілі для окремих місцевостей або центральних регіонів.

У їхній структурі показано також послідовність чергування різних діючих регіональних планів.

Усі регіональні плани обов'язково містять схематичне зображення просторового конкретизування цілей землеустрою і є ядром усіх наступних планів. У деяких землях центральні місцевості та райони зображуються на окремих, так званих структурних картах у масштабі 1 : 500 000 або 1 : 200 000. Вони відповідають плановим завданням землеустрою та властивим регіональному плану вимогам. На рівні земель установлюють також головні та центральні місцевості, їхні підцентри. Інші елементи простору відображують на картах використання простору. Наприклад, у Баварії карти «Населені пункти та їх постачання», «Ландшафти та відпочинок», в Гессені — карти «Населені пункти та ландшафт», а також «Дороги та постачання». У сільськогосподарських пріоритетних територіях принципову перевагу має сільськогосподарський користувач перед іншими просторовими претендентами, у водному господарстві – користувач ґрунтовими водами тощо. Отже, ми маємо справу з функціями переваг у просторі для зміни просторових користувачів.

Особливе значення має так звана «охорона вільного простору». Вона стоїть поряд із сільсько- та лісогосподарськими пріоритетними землями, особливо в густозаселених районах, і має екологічно вирівнянні та містобудівельні функції.

Іспанія з цього погляду має особливо цікавий досвід. Акт LS'92 («Закон про землі», ухвалений у 1992 р.) не змінив фундаментальних характеристик системи менеджменту землекористування, які були запроваджені в Іспанії ще у 1956 р. Система класифікації земель поділяє їх на три класи (рис. 2.1).

Рівні планування і плани землекористування:

1.Освоєні землі, тобто землі, які перебувають у вжитку, мають
розвинену інфраструктуру, посилено використовуються людиною.

2.Придатні для освоєння, тобто землі, які можна використовувати тепер або в майбутньому. Вони можуть бути у двох формах:

а) землі, використання яких уже внесене до муніципальних планів протягом найближчих періодів (на два або чотири роки), на які
поширюється дія програми генерального плану;

б) землі, які використовуватимуться в майбутньому. Точні терміни їх використання ще не визначено.

3. Непридатні для освоєння, тобто землі, на яких не проводиться і не проводитиметься господарська діяльність, їх поділяють
на дві категорії:

а) особливо охоронні території;

б) непродуктивні землі. І

Система освоєння земель ґрунтується на загальнокомунальному плануванні й охоплює: генеральний план землекористування; допоміжні стандарти планування; якщо їх немає, то план розподілу меж освоєння земель.

Ці плани є обов'язковими правовими нормами в муніципалітетах, тому їх дія поширюється на всю територію муніципальних земель.

Загальномуніципальне планування діє згідно із системою класифікації земель при проведенні тих чи інших земельних операцій.

Існують різні плани господарського використання земель, які пропонують конкретні шляхи і етапи освоєння цих земель, відповідно до їх класифікації і природних умов. Ось деякі з них:

v План аналізу земель або частковий план застосовують тоді, коли йдеться про землі другої категорії (придатні для освоєння), які планується використовувати найближчим часом чи у майбутньому;

v Програму заходів щодо освоєння земель застосовують для аналізу земель, якщо ці землі визнано доцільними для розвитку у тій
чи іншій сфері господарства;

v План просторового відновлення урбанізованих земель впроваджують, коли виконано положення Генерального плану щодо освоєння земель;

v просторові плани дають змогу розвивати інфраструктуру і основні системи землекористування, а також сприяють передачі громадськості непридатних для ведення господарської діяльності земель;

v План детального дослідження земель розробляють з метою наукового вивчення земель.

Якщо застосування головного планування невиправдане і недоцільне, то землі класифікують за індивідуальним Планом поділу меж освоєння земель.

Дія місцевих законів обмежується встановленими межами територій, які класифікують як освоєні землі, оскільки їх доступність та інфраструктура є сприятливими для їх використання та будівництва.

Решта муніципальних земель, що перебувають поза межами освоєних, є непридатними для ведення господарської діяльності і, зокрема, для забудови.

Класифікації земель згідно із Генеральним планом або допоміжними стандартами недостатньо для того, щоб можна було негайно розпочинати освоєння земель, а тому потрібно підготувати похідні плани, які сприятимуть ефективному розвитку і освоєнню земель.

Генеральний план може бути директивно запроваджений лише на освоєних землях без розроблення інших планів. Для зручності виокремлюють різні типи освоєних земель (вони вказують, для яких потреб придатні певні земельні ділянки):

§ землі сільськогосподарського використання (тип І);

§ землі, призначені для забудови (II);

§ землі, забудовані і розподілені на зони й райони (III);

§ землі зелених зон, які містять відкриті простори та місця громадського відпочинку (IV);

§ землі із розвиненою транспортною мережею (V);

§ землі, що виконують охоронні та захисні функції, позитивно впливають на здоров'я людей, мають сприятливі умови для будівництва оздоровчих закладів (VI);

§ землі, що мають зручну дожньо-транспортну структуру та _;комунальні умови (водопостачання, каналізаційні мережі,

електричні мережі та ін.) (VIІ). '

Освоєні землі. Щодо земель, які перебувають у складі освоєних але мають свої специфічні проблеми, то їх врегульовує не стільки Генеральний план, скільки План просторового відновлення урбанізованих земель.

Для земель, придатних для освоєння, Генеральний муніципальний план не буде доведений до кінця, поки не будуть виконані похідні плани.

Непридатні землі. У Генеральному плані закладено, що освоєння не відбуватиметься на непридатних землях. Ці землі можуть бути предметом «Просторових планів захисту і збереження природних екосистем».

Локальне планування освоєння земель має узгоджуватися з місцевим просторовим плануванням. Воно взаємопов'язане із координацією громадської діяльності і приватними підприємцями, метою діяльності яких є створення регіональне, соціальне і економічно і збалансованої системи розвитку земель. При такому плануванні найбільше використовують Просторовий національний план. Наступний рівень планів містить Просторовий план координації менеджменту земель.

Складання і призначення плану землекористування та його зміст. Фактично регіони мають законодавчу владу над розвитком земель, тобто кожен регіональний парламент може встановлювати адміністративні групи для розгляду і прийняття чи відхилення земельних планів. Проте державне законодавство з цього приводу також містить основні положення, які потрібно враховувати.

Процедура створення Генерального муніципального плану землекористування. Комплекс дворівневої процедури складається із підготовки і затвердження Генерального муніципального плану землекористування.

Перший рівень процедури розглядають на рівні муніципалітету (підготовча робота і затвердження). На цьому рівні в обговоренні можуть брати участь представники громадськості, звичайні громадяни, мешканці муніципалітету. Передбачається розгляд альтернативних планів, інформування громадськості та відкриті дискусії. Є можливість обговорення різних порад та аналізу впливу поданого проекту на території, що межують із тією, яка розглядається.

Другий рівень (остаточне затвердження) є компетенцією регіональної влади планування, або муніципальної адміністрації, яка затверджує план відповідно до регіонального законодавства. Проте регіональна влада може і не робити жодних виправлень чи змін, крім випадків, коли порушуються законодавчі акти.

Регіональна влада має право наполягати, щоб генеральні плани були складені за певний час. Якщо ця вимога не виконується, то регіональна влада може вилучити незавершений план і доопрацювати його самостійно.

Процедура створення похідних планів. Місцева влада відповідає також за підготовку похідних планів, програми заходів щодо освоєння земель, планів просторового відновлення урбанізованих земель і часткового плану.

Процедура створення похідних планів є аналогічною до створення Генерального муніципального плану, її першим кроком є попереднє затвердження на рівні муніципальної влади. Відбувається інформування громадськості, потім — остаточне затвердження.

Щодо часткового плану та Плану просторового відновлення урбанізованих земель, то державний акт вносить пояснення згідно із думкою провінційних столиць, які мають понад 50 тис. жителів. У цьому разі муніципальні адміністрації відповідають за остаточне затвердження. Влада регіонального планування несе відповідальність за остаточне затвердження цих планів уже в муніципалітетах. Задоволення прохання державної адміністрації про затвердження планів, звернене до муніципальних адміністрацій чи провінційних столиць, які нараховують понад 50 тис. жителів, не має ніякої сили в таких регіонах, як Каталонія, де регіональна влада відповідно до закону має право самостійно затверджувати чи відхиляти похідні плани.

Зрештою, саме муніципальна адміністрація відповідає за затвердження Плану наукового вивчення земель і проекту розвитку земель. Земельні закони і зміст планування землекористування. Плани мають законний статус регулятивних стандартів, внутрішньо узгоджуються між собою і розташовуються в суворій ієрархічній послідовності. Найголовнішим у системі планування розвитку земель є Генеральний план або допоміжні стандарти планування. Один із них має бути підготовлений ще до розроблення похідних планів. Похідні стандарти підпорядковані Генеральному муніципальному плану. Зміст планів відповідає їхнім функціям:

а) інтегрований менеджмент розвитку територій муніципалітетів функціям генерального муніципального планування;

б) похідні плани відповідно мають функції планування рішень, взаємопов'язаних із різними класами земель.

Офіційний доступ громадськості до планів. Щойно затверджені плани землекористування публікуються в пресі. Кожен грошин може їх прочитати і отримати додаткову інформацію у відділі зв’язків з громадськістю в муніципальному уряді.

Громадяни мають право отримати письмове повідомлення від пального уряду впродовж місяця після звернення у відділ зв’язків з громадськістю щодо найкращого використання землі, що перебуває у їхній власності.

З складанням плану проекту розвитку завершують попереднє планування. Відповідно до обставин, дозволи на забудову та перерозподіл землі призупиняють на період, що не перевищує року, за який буде підготовлено план.

Якщо місцеве населення не погоджується з деякими пунктами Генерального муніципального плану або Плану просторового відновлення урбанізованих земель, то похідний план виносять для громадського аналізу впродовж 30 днів, щоб громадськість могла подати свої пропозиції та запитання або альтернативні плани.

Період від офіційного узгодження плану землекористування до набуття чинності. Найекстенсивніша процедура має завжди узгоджуватися з Генеральним муніципальним планом.

Процес розгляду і впровадження планів можна показати на прикладі похідних планів, їх затвердження розпочинається з попереднього затвердження муніципальною адміністрацією впродовж трьох місяців після подання документації до муніципальних відділів з планування. Положення планів можна узгоджувати і затверджувати (попередньо) протягом року, проте це відбувається значно швидше. У наступні три місяці плани остаточно затверджують.

Данія. Сучасна кадастрова система країни ґрунтується насамперед на детальній інформації про кожну земельну ділянку.

Планування та контроль за розвитком землекористування. Акт планування покладає відповідальність за просторове планування на міністра навколишнього середовища, 14 регіональних та 275 місцевих рад. Цей документ набрав чинності в 1992 р. і є витоком реформи 1975 р. у сфері планування та адміністративної реформи 1970 р.

Характерною ознакою системи планування в Данії є обов'язкові для регіональної та муніципальної влади встановлення, введення в дію, зміна елементів системи планування та встановлення регулювання на використання земельних ресурсів на територіях, на які поширюється її компетенція. Плани змінюються кожні чотири роки.

Цілі планування:

1)переконатися, що планування синтезує інтереси суспільства
щодо просторового розподілу та використання землі;

2)переконатися, що планування сприяє захисту навколишнього
природного середовища та природних ресурсів у державі, беручи до
уваги неможливість втручання в установлений розвиток суспільства
та повагу до умов людського життя.

Очевидно, що процеси планування є дуже політизованими, тому їх основою є публічне обговорення та врівноваження протилежних інтересів.

Основи планування. Основним елементом системи планування є поділ країни на три зони: міські, сільські та рекреаційні. У міських та рекреаційних зонах розвиток дозволяється в межах планування, встановленого поточним регулюванням. У сільських зонах, на які припадає майже 90 % території, розвиток або інші зміни використання землі, які не стосуються сільського господарства, заборонені або потребують спеціального дозволу, узгодженого з плануванням і зональним регулюванням. Передача сільських територій у міські передбачає виконання юридичне обов'язкових місцевих планів та визначення майбутнього розміру податку на землю, який сплачуватиме власник нерухомості після зміни типу землекористування.

Датська система планування має значно децентралізовану трирівневу структуру, що охоплює такі рівні: національний, регіональний та місцевий. Управлінська компетенція перенесена переважно на регіональний та особливо місцевий рівні. Система планування ґрунтується на основних принципах контролю, планові рішення на нижчих рівнях не повинні суперечити плановим рішенням вищого рівня. Зміст та цілі планування різні на трьох адміністративних рівнях (табл. 2.3).

Основи політики планування. На національному рівні нормативні документи уряду щодо політики планування подано переважно в доповіді з питань національного планування, яку міністр навколишнього середовища подає на розгляд парламенту після кожних виборів. Доповідь з національного планування 1992 р. розглядалася як стратегія розвитку Данії до 2018 р. на основі аналізу принципових цілей Данії в процесі загальноєвропейського розвитку. Ця доповідь визначає стратегічні цілі та дії стосовно планування міст, руху, туризму тощо та міжнародних відносин.

Міністр навколишнього середовища може також втручатися в процеси планування на місцевому рівні. До його компетенції належить введення в дію обов'язкових директив національною планування з метою впровадження нормативних документів у галузі планування.

На регіональному рівні регіональні плани охоплюють нормативні документи, карти га регулювання з питань управління земельними ресурсами і розробляються з урахуванням особливостей розвитку конкретного регіону. Плани мають містити: регулювання для 1 міст, розташування великих публічних споруд, великих торговельних центрів, основних магістралей і споруд інфраструктури, розміщення найбільших підприємств та корпорацій, на які поширюються спеціальні вимоги щодо навколишнього середовища, і отже, регулювання з використання сільських і рекреаційних земель та охорони навколишнього природного середовища.

На місцевому рівні муніципальні плани розробляються на основі нормативних актів, карт регулювання з управління земельними ресурсами, оцінювання теперішнього та майбутнього використання землі, економічних ресурсів з обов'язковим урахуванням місцевих детальних планів. Плани зумовлюють майбутній розвиток муніципалітету щодо умов житла та праці, а також охорони довкілля, розвиток будівельної інфраструктури та надання державних і приватних послуг.

Плани здійснюють за допомогою двох основних функцій:

§ політичного інструменту як стратегічного елементу контролю розвитку та використання навколишнього середовища;

§ юридичного інструменту як взірця управління землекористуванням.

Муніципалітети мають право та обов'язок втілювати місцеві детальні плани. Ці обов'язкові місцеві плани містять карти та детальне регулювання землекористування на невеликі території. Місцеві детальні плани складаються з метою втілення в життя концепцій розвитку та надходження капіталовкладень. Місцеві влади можуть також розробляти такі плани, якщо є потреба у детальному регулюванні. Плани мають силу закону і, отже, є обов'язковими для виконання землевласниками, але вони стосуються лише майбутніх трансакцій.

Забезпечення та управління планами. Регіональні, муніципальні та детальні місцеві плани мають подаватися на загальне обговорення, перевірку та затвердження до остаточного впровадження. Це забезпечує участь громадськості в плануванні на всіх рівнях. Проте не існує права на апеляцію або особисте тлумачення змісту обов'язкового місцевого плану, введеного в дію. Остаточне введення планів у дію здійснюють відповідні державні та місцеві ради. Після цього не передбачається жодної компенсації землевласникам за будь-які обмеження розвитку, зумовлені цими планами.

Процедури участі населення, згадані вище, відповідають вимогам законодавства. Якщо проект розвитку повністю відповідає вимогам введеної в дію регуляції планування, то не буде ніяких затримок щодо його впровадження.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
РОЗДІЛ 2	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.038 сек.