Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Розвиток освіти і науки за часів княжої доби.

Культура Київської Русі виникла на ґрунті народної культури східних слов'ян, збагаченому плідними культурними впливами сусідніх народів. Період княжої доби був надзвичайно багатий на розквіт освіти і науки.

У галузі освіти відбулись кардинальні зрушення: утворилась школа як спеціальний освітній заклад. Відкриття першої школи пов'язують з київським князем Володимиром Святославичем (час правління - 980-1015 рр.), за наказом якого збудовано на Старокиївській горі, біля Десятинної церкви, першу школу для дітей із князівського оточення – бояр, дружинників, «княжих мужей» – з метою їх підготовки до державної служби. За зразком київської, відкрились школи у Чернігові, Переславлі-Заліському, Луцьку, Холмі, Овручі. Згодом це дало свої результати, і значна частина древніх русичів не лише заможних, але й рядових міщан, стала письменною. Підтвердженням цьому є відкриття київського вченого С.О. Висоцького, який у 50-60 рр. ХХ ст. виявив і дослідив написи-графіті, що були зроблені прихожанами у ХІ-ХІІІ ст. на стінах храмів і церков. Серед них значною кількістю написів-графіті вирізняється Софія Київська. Авторами графіті були представники різних верств населення Києва та інших міст Русі: Полоцька, Чернігова, Білгорода, Турова. Тут і люди з княжої адміністрації, і писці-професіонали, і отроки, і літописці, і купці, і навіть князі – Святополк Ізяславич та Володимир Мономах[3]. Написи-графіті, разом із берестяними грамотами і написами на ужиткових речах, засвідчують значне поширення писемності у Києворуській державі.

Рис.2 Графіті на стіні Софії Київської "О горе тобі, Андроніче"

Мова, якою спілкувались кияни у середні віки, за висновками вчених, була не єдиною для усіх східних слов'ян давньоруською мовою, а попередницею сучасної української мови [4].

Починаючи з X століття на землях Києворуської держави були збудовані численні православні церкви, богослужіння в яких вимагало від священників вміння читати церковні книги. Для цього почали відкриватись школи при монастирях, навчання в яких здійснювалось за візантійським зразком, де вчителямистали дидаскали і маістри (від візантійського magister; у подальшому від цього слова утворилось "майстер", як тоді називали вчителів грамоти). Більшість учнів монастирських шкіл навчались лише читати. Вміння писати і рахувати було наступною сходинкою навчання. Вивчення грецької мови, яка дозволяла долучитись до оригінальної візантійської літератури, було ще вищою сходинкою тодішньої науки. А вінцем навчання вважалась літературна освіта, яка полягала у знанні риторики і стилю. До нього доходили лише лічені особи[5], зокрема, такі видатні діячі тих часів, як Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор, Климент Смолятич, Кирило Туровський, Мойсей Видубицький; Ярослав Мудрий, його сини - Ізяслав, Святослав, Всеволод, онуки - Святополк та Володимир Мономах, Володимир Василькович та ін. Високоосвіченими були й жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія-Зоя та інші.

Київські князі були тими людьми, що культивували, розвивали, власним прикладом пропагували серед населення освіченість. Так, київського князя Ярослава (правив у1034-1054 рр.), видатного державного діяча, недарма прозвали Мудрим, усі літописи засвідчили його розум, любов до книги та читання. Він відкрив у Софії Київській у 1037 році найбільшу на той час бібліотеку (близько 950 томів), слава про яку йшла далеко за межі київської держави. Любов до освіти він виховав і у своїх дітей. Так, син Ярослава Всеволод знав п'ять іноземних мов (грецьку, латину, німецьку, угорську,половецьку). Донька Анна навчалась іноземним мовам, історії, малюванню, співам, стала згодом королевою Франції. Саме її підписи стоять на французьких державних документах, в той час, як її чоловік французький король Генріх І був неписьменним. Схожі долі й у сестер Анни. Єлизавета, дружина норвезького короля Гаральда Сміливого і Анастасія, дружина угорського короля Андрія І, відзначались доброю освітою.

Княжий двір Ярослава Мудрого вирізнявся особливо шанобливим ставленням до освіченості, набувши в Європі відповідної слави. Свідченням цьому є те, що європейські монархи віддавали на виховання і навчання своїх синів. Так, англійський король Едуард доправив до Києва двох своїх синів – Едвіна і Едуарда, норвезький король Олаф – сина Магнуса, угорський правитель – королевича Андрія, шведський король Стенкіль Інге – сина Улафа, та інші[6].

Високоосвіченою людиною свого часу був Володимир Мономах (1113-1125 рр. роки князювання), який знав багато мов, на прийомах іноземних послів обходився без "толмача". Онука Ярослава Мудрого Ганна (донька Всеволода) започаткувала в Києві у 1086 р. при Андріївському монастирі першу школу для дівчаток, де навчали грамоті, рукоділлю, співу тощо.

Галицький князь Ярослав Осмомисл вільно володів вісьмома мовами, з ініціативи волинського князя Володимира Васильковича (?-1288) були переписані і вишукано оздоблені давньоруські церковні книги, сам князь переписував і переплітав книги. Ці заняття тоді настільки цінувались, що стали вважатись богоугодною справою.

Княжа доба була важливим етапом і для української науки, саме у цей час відбулось виділення її у самостійну галузь духовної культури. У цей час виникло абстрактне знання, що узагальнювало життєдіяльність людини. Вихідні ідеальні об'єкти брались вже не з практики, а запозичувалися з раніше сформованих систем знання (мови) та застосовувалися як "будівельний матеріал" для формування нових знань[7].

Наукові знання здебільшого мали прикладний характер, вони задовольняли потреби виробничої діяльності ремісників. Так, у XIII ст. з’явилися перші водяні млини, які працювали протягом не лише літніх місяців, а цілий рік. Рухом водяних коліс приводилися в дію валила (фолюші) для збивання сукна і тартаки ( «лісопилки»). Тоді ж в Україні починають варити пиво і гнати горілку.

Виробничі промисли потребували хімічних знань – для виготовлення розчинів, вичинки шкіри, фарбування тканин. Завдяки лікарській практиці стала розвиватися хімія ліків, а водночас з іконописанням – хімія фарб.

Шкіряний, ткацький, металургійний та інші промисли, а також ковальська, керамічна, склоробна, ювелірна справи вимагали знань у галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Будівництво храмів та інших монументальних споруд і торгівля потребували математичних знань.

Необхідність літочислення сприяла розвитку астрономії. Астрономічні явища фіксувалися на сторінках літописних творів або на берегах різних писемних пам’яток. Зазначалися або й описувалися всі затемнення Сонця і Місяця, появи сонячних плям і комет, падіння метеоритів, землетруси тощо. Як зазначає дослідник М.Ю. Брайчевський, вченим-географам Київської Русі були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Америка, хоча й була відкрита ще у IX–X ст. норманськими вікінгами, але не усвідомлювалася як окрема структурна частина земного суходолу[8].

У княжу добу започатковується науковий напрямок у медицині. Археологічні та літописні джерела свідчать про те, що наші предки були вправними цілителями, їхнє лікування базувалось на досліджених властивостях лікарських трав. Так, "Печерський патерик" наводить відомості про двох популярних серед населення Києва у кінці ХІ – початку ХІІ ст. травників –Агапіта і Вірменина. Онука Володимира Мономаха Євпраксія-Зоя написала перший медичний трактат, який містив багато рецептів з фітотерапії. Відома стародавнім русичам була і хірургія, про що свідчать знайдені археологами тогочасні медичні інструменти, зокрема, пінцети і скальпелі.

Агапіт (Агапій) Печерський (? — 1095)

Основні біографічні дані: чернець Києво-Печерського монастиря, відомий як цілитель тяжких захворювань. Жив у другій половині 11 століття. Агапіт лікував за допомогою зілля, яке сам готував, та молитви.

Видатні досягнення: Вилікував Володимира Мономаха, якому передав своє зілля.

Цікаві факти: У Патерику Києво-Печерському, єдиному джерелі про Агапіта, сказано: «Прозван бысть лечец». Патерик розповідає, що один лікар-вірменин, який також мав значну практику, спочатку з недовірою ставився до Агапіта, але, побачивши на власні очі численні зцілення пацієнтів, переконався у силі його лікування, прийняв православ'я і став ченцем Києво-Печерського монастиря. Похований у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Канонізований православною церквою як преподобний.

Про розвиток літературно-історично-філософського напрямку наукового знання свідчить література XI-XIII ст. Передусім, це стосується творів Несторапро життя князів Бориса і Гліба та «Житіє Феодосія Печерського», видатного твору першого митрополита-русича Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха, проповіді і повчання туровського єпископа Кирила, «Слово о полку Ігоревім» та ін.

Давньоруською енциклопедією дослідники вважають "Ізборник", книгу укладену у 1073-1076 роках для київського князя Святослава Ярославича. Вона складалась з виписок із біблійних книг і творів візантійських богословів Василія Великого, Іоанна Златоуста та інших. Всього, в щедро прикрашеному мініатюрами "Ізборнику", містилось 380 творів, які належали 25 авторам.

Давньоруські літописи вважаються початком вітчизняної історичної науки. Важлива їх особливість у тому, що вони написані рідною мовою, в той час як у Західній Європі складались історичні записи (хроніки), записані латиною. Так, автор "Повісті минулих літ" - першого літопису (поч.ХІІ ст.), окрім записів важливих, на його думку, подій за роками, додав тексти договорів з Візантією, розповіді про виникнення Києво-Печерського монастиря, переказ священної історії у вигляді розповіді "філософа", що закликає князя Володимира прийняти християнство. "Повість минулих літ" увібрала в себе не лише традиції візантійської християнської культури, а й увесь досвід історичних знань, накопичений в Київській Русі в попередню епоху та досягнення європейської історичної думки.

На початку ХІІІ ст. було складено «Києво-Печерський патерик», до якого увійшли повчання Феодосія Печерського, житійні твори Нестора, послання суздальського єпископа Симона печерському ченцю Полікарпу, Полікарпа до ігумена Акіндіна. У посланнях останнього, викладених у формі переказів, міститься інформація про будівництво Успенської церкви Печерського монастиря та її будівничих і живописців, зокрема київського художника Аліпія (Алімпія), монаха Києво-Печерского монастиря.

Алі́пій (Алімпій, Олімпій) Печерський (близько *1050 — † 1114)

Основні біографічні дані: православний святий, київський мозаїст і живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монастиря, перше відоме з літопису ім'я староруського художника, один з авторів Києво-Печерського патерика. Навчався у грецьких майстрів.

Видатні досягнення: Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон деісусного ряду, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вважались чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі.

Цікаві факти: Існує припущення, що Алімпій виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, зруйнованого у 1934 році. До нашого часу збереглося лише одне творіння славетного печерського іконописця — ікона Богоматір Свенська-Печерська. З 1288 року вона була головною святинею Успенського Свенського монастиря Брянська, а після знищення монастирського собору у 1927 р. зберігається у Третьяковській галереї(Москва, Росія)

Юридична наука у Києворуській державі не поступалась тогочасній європейській. У перших письмових джерелах була закладена концепція правової держави, відповідно до якої, суспільство у своїй діяльності повинно керуватись не свавіллям окремого правителя, а лише законом, неухильне дотримання якого вимагалось не лише від громадян, але й керівництва. Так, з ІХ ст. діяв “Закон руський”, за князювання Володимира Великого укладено зведення законів усного звичаєвого права “Устав землений”. У 1016 р. створено зведення законів “Правда Ярослава”.

Таким чином, освіта і наука княжої доби характеризуються європейською відкритістю, запозиченням найкращих зразків, орієнтацією на християнські цінності, попри переважання церковного освітнього середовища, існували компоненти світської освіти, включаючи освіту для жінок. Відзначається високий рівень історико-літописної, літературної та правничої науки і освіти при недостатньо високому розвитку природничих наук.

Особливості освіти й виховання у ранньомодерну добу.

Розвиток освіти, починаючи з ХІV ст. відбувався у складних національно-культурних умовах. Давались взнаки негативні наслідки татаро-монгольських завоювань, внаслідок яких українські землі втратили свою могутність.

Освіта яка в цей час існувала лише у формі початкової, за інерцією, зберігала форми попередніх часів. Головними вчителями залишались дяки та паламарі, так звані "дидаскали" або "бакаляри"[9],які проводили заняття у приміщеннях при церквах. Найголовнішим з предметів було читання,і, залежно від того, яку книгу опановували учні, існували групи, що вивчали Буквар, Часословець, Псалтир, що, певною мірою, подібно до поділу на класи у сучасній школі. Заможні громадяни, як правило, запрошували до своїх дітей приватних вчителів.

У ХV–ХVІІ ст. майже в кожному селі чи містечку існували безоплатні церковно-приходські початкові школи, центрами освіти ставали також монастирі, єпархії, що дбали про розвиток письма, виходячи з церковних потреб.

Рис.3. Приміщення церковно-приходської школи з Наддніпрянщини (Київщина), Музей народної архітектури та побуту України (с.Пирогово).

За часів Козаччини мережа початкових шкіл значно поширилась. За неповними даними, у Слобідській Україні в 1732 р. було 129 шкіл, у 1740-1748 рр. у 7 з 10 полків Гетьманщини діяло 866 шкіл. У деяких полках школи були у селах[10].

Завдяки цьому було підготовлено багато письменних людей, при цьому важливо зазначити, що письму навчали і чоловіків, і жінок, що підтверджується, зокрема, відгуками іноземців. Так, Ватиканський посланник, архідиякон Павло Алепський, який у середині XVII ст. відвідав Україну, писав про українців: „По всій козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, за невеликим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати… А дітей у них більше, ніж трави, – і всі діти вміють читати, навіть сироти. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях»[11].

До періоду Гетьманщини відносяться перші спроби запровадити в Україні обов'язкову початкову освіту. На Запорізькій Січі були засновані січові школи, які складались із двох відділів: для підготовки юнаків, що готувались на паламарів і дияконів та для дітей-сиріт і хрещеників козацької старшини. Освітянським здобутком Запорізької Січі стала реалізація принципу гармонійного виховання (формування) людини, адже поряд із загальноосвітніми предметами (читання, писання, військове ремесло, співи), багато часу приділялось психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків.

Для продовження навчання після здобуття початкової освіти, за умов відсутності власної вищої школи, існувало два шляхи: або самостійне опанування знаннями, або навчання закордоном. Університети Західної Європи були відомі в українських землях, де того часу навчалося чимало українців. Так, з Болонським університетом пов’язана діяльність українського вченого, першого з відомих докторів медицини Юрія Дрогобича (Котермака). У Падуанському університеті у XVII столітті навчалися українці Станіслав Оріховський, Василь Русянович, Яків Сєдовський, Павло Боїм, Іван Курцевич-Булига (товариш і сподвижник гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного), Станіслав Морозенко(Морозовицький) (згодом полковник і соратник Богдана Хмельницького) та ін. Вихованцями Краківського університету було багато синів українського народу – Григорій Чуй-Русина, Севастян Клеповик, Симон Пекалід, Касіян Сакович, Петро Могила та ін. У Краківському університеті впродовж ХV–ХVІ ст. навчалось більше, ніж 800 українців, зокрема зі Львова – 108, Городка – 19, Дрогобича – 15. У Падуанському університеті (лише за списками польського земляцтва) у 1592-1610 рр. лекції Галілео Галілея відвідували 52 студенти-українці[12].

Юрій Михайлович Котермак з Дрогобича, відоміший як Юрій Дрогобич (1450 у Дрогобичі; †4 липня 1494 у Кракові)

Основні біографічні дані: Народився в Дрогобичі в сім'ї солевара. Першу освіту отримав у священика церкви святого Юрія Евтімія. Тоді ж отримав перші знання про розрахунок пасхалій і основні знання з латини. Наприкінці 1468 або на початку 1469 вступив до Яґеллонського університету (Краків), де здобув наукові ступені бакалавра (1470) і магістра (1473). Вивчав медицину та вільні мистецтва в університеті Болоньї, де став доктором філософії (бл. 1478) і медицини (бл. 1482).1478–1479 і 1480–1482 читав у Болоньї лекції з астрономії, а з 1481 по 1482 був ректором університету Болоньї — найстарішого в Європі, в історію якого він увійшов під іменем «Джорджо да Леополі» — Юрія зі Львова.

Видатні досягнення: український філософ, астроном, астролог, перший український доктор медицини. Перший український автор друкованого твору (латинською мовою). Діяч східноєвропейського Відродження. Професор, ректор Болонського університету (Італія), професор Краківського університету.

Цікаві факти: Серед його студентів був майбутній видатний астроном Миколай Коперник, автор трактату «Про обертання небесних сфер», що поклав початок нового — геліоцентричного погляду про будову Сонячної системи.

Нерідко українці – вихованці західноєвропейських університетів – ставали засновниками вищих шкіл в Україні. Усе це мало позитивне значення для зародження й подальшого становлення української освіти.

Після входження значної частини української території до складу Речі Посполитої (друга пол. ХVІ ст.), в Україні, як і в Європі XV–XVI ст., почався період Ренесансу (Відродження) і відбувалося повернення до кращих традицій античної культури. У руслі загальнокультурного європейського процесу почала складатися система освіти – стали відкриватись польські католицькі навчальні заклади з передовими на той час західноєвропейськими принципами навчання так званих семи вільних мистецтв (septemartes liberales). Сім вільних мистецтв, або "сім наук визволених", як їх тоді називали, це науки тривіуму – граматика, риторика, діалектика і квадривіуму – арифметика, геометрія, музика, астрономія. Заможні українці почали віддавати своїх дітей саме до таких шкіл, розраховуючи що здобута польською мовою освіта допоможе їм у подальшій службі та кар'єрі. Але, з іншого боку, після закінчення навчання українці-випускники з презирством ставилися до рідної мови і культури. Лише селянство та незаможне міщанство міцно трималися своєї віри та культури, продовжуючи навчати дітей у церковних школах або у мандрівних дяків[13].

Система домашнього, прицерковного чи примонастирського навчання шляхетських та міщанських дітей вже не відповідала вимогам часу. Натомість висилання юнаків на студії до польських чи закордонних вищих закладів, потребувало значних витрат. До того ж вони, як і католицькі так і протестантські школи Речі Посполитої, прямо чи опосередковано сприяли полонізації української молоді. Вирішити ці непрості проблеми була покликана школа вищого типу в Острозі.

Перший навчальний заклад вищого типув Острозі на Волині у 1576 р. заснував Костянтин-Василь Костянтинович Острозький (1526‑1608), найбільший магнат держави, відомий меценат, нащадок князя Володимира Святославича. Осторозька академія стала складовою частиною культурно-освітнього центру, до якого входили також друкарня (у 1577-1582 рр. очолював Іван Федоров), літературно-науковий гурток, бібліотека. Першим ректором колегії став письменник-полеміст Герасим Смотрицький. Навчання мало гуманістичне антикатолицьке спрямування, особлива увага приділялась вивченню мов: церковнослов'янської, грецької, латини.

До роботи в академії були запрошені провідні науковці того часу як з України, так і іноземці. Українці: Дамін (світське ім’я – Дем’ян) Наливайко створив афористичний напрямок української філософії, Василь Суразький обґрунтував релігійну православну доктрину, Іова (Іван) Княгининський – у полемічних творах захищав православних проти переслідувань польського уряду. Плідно працювали в Остозі білорус Андрій Римша, росіянин Андрій Курбський, грек Кирило Лукаріс (пізніше Александрійський та Константинопольський патріарх), поляк Ян Лятос та багато інших. Серед вихованців академії було багато відомих українських діячів, зокрема, майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

Рис. 4. Сторінка Острозької Біблії, надрукованої І. Федоровим

Після смерті князя К. Острозького (1608) Острозька академія почала занепадати і в 1624 р. вона припинила своє існування, оскільки внучка князя спочатку зменшила витрати на утримання навчального закладу, а згодом відкрила на його базі єзуїтську колегію.

Сформований в Острозі тип національного вищого навчального закладу православного спрямування – слов’яно-греко-латинська академія – був перенесений до Києва (1632), звідки поширився у Молдавське князівство (Ясси, 1640 р.), а після декількох невдалих спроб – і до Москви (1687).З відродженням незалежної Української держави Острозька академія як вищий навчальний заклад відродила своє існування.

У кінці ХVІ ст. на українських землях виникають Братства –національно-релігійні та громадсько-культурні організації, що відстоювали права українського народу на свободу віросповідання, національну освіту, збереження пам'яток національної культури. Відкриваючи та підтримуючи братські школи, вони зробили вагомий внесок у розбудову національної освіти. Перша братська школа була заснована у 1585 році братами Юрієм та Іваном Рогатинцями у Львові. У ній викладались церковнослов'янська, грецька та латинська мови, вивчались вищі ступені літературної освіти: поетика та риторика, початки математики, основи астрономії, музики, співу, малювання. Її випускниками стали видатні діячі культури того часу: Іов Борецький – митрополит Київський, письменник Лаврентій Зизаній, автор першого тлумачного перекладного словника Памва Беринда та інші.

Наприкінці ХVІ – початку ХVІІ ст. існувало до 30 братських шкіл, їх мережа охопила такі міста як Перемишль, Рогатин, Галич, Городок, Стрий, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Холм, Вінниця, Київ, Новгород-Сіверський, Львів, а пізніше Чернігів, Харків, Переяслав та ін. Братства створювали школи також і у селах.

За своєю програмою братські школи мали загальноосвітній характер, а за рівнем викладання Львівська, Луцька і Київська успішно конкурували з польськими навчальними закладами. У Львівській братській школі Арсенієм Еласонським (1549-1626), першим її ректором було створено і введено у дію один із найстаріших шкільних статутів Європи "Порядок шкільний", який проголошував принцип рівності у здобутті освіти.

Викладачі братських шкіл були не лише викладачами, але й здійснювали наукові дослідження, писали для учнів підручники, зокрема, "Адельфотис. Граматіка добро глаголива єллино-словенскаго языка" (Львів, 1591 р.), створений у Львівській братській школі Арсенієм Еласонським. Цей підручник грецької мови був унікальним тим, що написаний паралельно двома мовами: грецькою і "словенською", практично показавши те, що теоретично доводили українські вчені того часу – рівноцінність грецької і церковнослов’янської мов.

Викладачі Львівської, а, згодом, Київської братських шкіл Лаврентій Зизаній і Памво Беринда видали друком у 1586 р. слов'яноруський буквар та "Граматику словенську" (Л. Зизаній) іу 1627 р. "Лексикон" (П. Беринда). Іван Ужевич написав "Словенську граматику" (1643), яку вважають першою граматикою староукраїнської літературної мови ХVІ – ХVІІ ст.

Мовознавча діяльність Л. Зизанія, М. Смотрицького, П. Беринди, І. Ужевича створила цілісний науково-філологічний напрям у духовній культурі України кінця XVI – першої половини XVII ст. їхні праці, особливо в галузі граматики і лексикографії церковнослов’янської мови, заклали теоретичні основи для майбутніх славістичних студій.

На початку ХVІІ ст. братський рух поширився на центральну Україну, де у 1615 році створюється київське братство. Його матеріальну базу заклала киянка Галшка (Єлизавета) Гулевичівна, підписавши дарчу, за якою її спадкова земля та будинок на ній (див. Рис.3) на київському Подолі переходили у власність "духовних і світських православних" з метою побудови на ній монастиря і школи для дітей. Новостворену братську школу підтримало і Військо Запорізьке, до якої гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний записав усе своє військо. Це означало, що кожен козак зробив вступний внесок і сплачував щомісячні платежі, що значно підтримало фінансову базу навчального закладу.

Рис. 5. Будинок Галшки Гулевичівни – найдавніша збережена цивільна будівля у Києві. Знаходиться на території Києво-Могилянської Академії. Тут відбувалися заняття Братської школи в XVII столітті.

У 1632 р. київський митрополит Петро Могила об'єднав створену ним у 1631 році Лаврську школу і Київську братську школу у єдиний навчальний заклад, який став функціонувати на Подолі, на місці колишньої школи братства. Новостворений заклад часто називали Києво-братською школою (колегіумом), згодом – Києво-Могилянським колегіумом, ще пізніше, з 1701 р. – Київською академією (за традицією її називали ще Києво-Могилянською академією). Через відсутність української державності і підпорядкування Польщі, Києво-Могилянську академію польська влада офіційно довго не визнавала як вищий навчальний заклад, адже тоді вона б отримала право викладати неприйнятні для уніатської церкви дисципліни, зокрема, богослов'я. Але за своєю суттю та змістом Києво-Могилянська академія була єдиним вищим навчальним закладом тогочасної Східної Європи і зробила неоціненний внесок у розвиток науки і культури України XVIІ–XVIIІ ст., згуртувавши навколо себе найвідоміших культурно-освітніх діячів, вчених, літераторів. Саме тут зародилась українська філософська школа, біля витоків якої стояли Інокентій Гізель, Георгій Кониський, Йосип Кононович-Горбацький, Григорій Сковорода та ін. Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Касіян Сакович започаткували літературно-поетичний напрямок в українській культурі.

У Києво-Могилянській академії навчалися вихідці з усіх частин України, представники усіх верств населення: діти української шляхти і козацької старшини, духовенства, заможних городян і селян. Здобували вищу освіту також вихідці із багатьох європейських країн: поляки, росіяни, білоруси, молдавани, серби, боснійці, чорногорці, болгари, греки та італійці.

В академії викладались за європейською освітньою традицією "сім вільних мистецтв", а, отже, студенти діставали ґрунтовну підготовку з іноземних мов та з літератури, історії, географії, математики, медицини, філософії. Багато часу приділялось вивченню латини, знання якої вважалось тоді ознакою освіченості, вона була мовою права, управління, дипломатів і вчених. Курс навчання був розрахований на 12 років.

Зі стін Києво-Могилянської академії вийшли відомі діячі літератури, політичні, церковні, культурні діячі, вчені, серед яких,гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, Михайло Ломоносов кілька місяців вивчав граматику слов’яноруської мови. Про високий рівень знань випускників свідчить той факт, що більшість з них були запрошені перекладачами до державних і військових установ як на території українській, так і в Росії.

Пилип Орлик - (1672-1742)

Основні біографічні дані: Народився в сім'ї родовитої литовської шляхти чеського походження — Орликів. Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільні (Вільнюс), а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив в 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою. З 1702 (за іншими джерелами — з 1706) року — генеральний писар і найдовіреніша особа Івана Мазепи. 1708 — взяв участь у виступі Івана Мазепи проти Петра I і перейшов на бік Карла XII. 27 червня 1709 року (після Полтавської битви) емігрував в Османську імперію. За І.Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обирають 5 квітня 1710 р. (через півроку по смерті І.Мазепи) П.Орлика гетьманом України (у вигнанні).

Видатні досягнення: в 1710 р. П. Орлик складає (за деяким джерелами — схвалює) «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» («Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis»), укладає зі старшиною та запорожцями угоду — документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика, яку вважають першою українською Конституцією а також однією із перших конституцій у Європі. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії.

Цікаві факти: добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, сербською, латинською, італійською, німецькою, шведською, французькою, російською, старогрецькою, новогрецькою і ймовірно турецькою мовами.

Саме завдяки діяльності академії та Києво-Печерської друкарні Київ знову став потужним культурним осередком України.

Політика російського царизму, спрямована на ліквідацію автономії України, русифікацію всіх сфер її суспільного життя призвела до того, що у другій половині XVIII століття Києво-Могилянська академія поступово була перетворена на духовний навчальний заклад, а в 1817 році царським указом вона була ліквідована. Діяльність Києво-Могилянської академії як вищого навчального закладу незалежної України було відновлено у 1992 році і нині вона є одним із провідних українських вищих навчальних закладів.

У 1661 р. створено Львівський університет. Від часу заснування і до 1773 р. він цілковито перебував під контролем єзуїтського ордену. Університет складався з двох відділів (факультетів) – філософського і богословського (теологічного), мав свою бібліотеку і найбільшу у Львові друкарню. Історичні джерела засвідчують, що у 1667 р. на філософському і теологічному відділах навчалось близько 500 студентів, а навчальний процес забезпечували 8 викладачів. У середині ХVІІІ ст. кількість студентів збільшилося до 700 осіб, викладачів – до 15-17.

Отже, XVI-XVII ст. є важливим для розвитку національної освіти, зважаючи на те, що відбулася реформа української освіти, яка знайшла вираження у виникненні та поширенні в Україні братських шкіл, колегіумів, академій і університетів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ОСНОВНІ ПОДІЇ ТА ДОСЯГНЕННЯ	\|	Розвиток національного гуманітарного наукового знання у XVI–XVII ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.