Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Декоративно-прикладне мистецтво та центри народних промислів

Одним із найбагатших на різноманіття народних промислів сучасних осередків є Прикарпаття. Художні вироби Прикарпаття здавна привертали увагу високою майстерністю. Невичерпна фантазія, багатство кольорових рішень, мудрість і дотепність, безпосередність і оптимізм, особливе чуття декоративності, високий ступінь узагальненості образів – це ще далеко не всі риси, якими можна охарактеризувати творчість високообдарованих митців Прикарпаття.

Серед різноманітних видів народної творчості – художнє ткацтво, килимарство, вишивки, писанкарство, художня обробка металів, виробництва шкіряних предметів, виготовлення дитячих іграшок із сиру, – мистецтво художньої обробки дерева, особливо художня різьба, займає тут найголовніше місце. Традиції Яворівської школи різьбярства мали величезний вплив на характер формування стильових особливостей українського різьбярства взагалі.

Художня обробка дерева – найдавніший вид декоративно-прикладного мистецтва. За формотворчими техніками художнє деревообробництво поділяється на відповідні галузі: бондарство, деревообробне токарство, столярство та декоративне різьблення.

В історію мистецтва художньої обробки дерева прикарпатські майстри вписали не одну сторінку. Серед них найбільш відомі імена Марка (1880-1946) і Петра Мегединюків, Миколи Медвідчука, Василя (1877-1959) й Лукина Якіб'юків (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.), Бориса Якіб'юка (перша половина ХХ ст.), Якова Тонюка (1903-1957) і його сина Василя (1928 р.), Миколи Тонюка (1909-1937), Василя й Миколи Білаків, братів Кіщуків – Олекси, Івана і Миколи, Василя і Миколи Федоровичів, Юрія Грималюка (1860-1945) і його синів Івана та Василя.

Сьогодні ж популярні предмети народного промислу західного регіону України, зокрема гуцульські декоративні топірці, пістолі, кріси, порохівниці, барильця, дерев’яний, переважно декоративний, посуд. Гуцульські майстри для прикрашання своїх виробів використовують техніку інтарсії та "пацьоркування" (інкрустування бісером).

Багата майстрами-різьбярами і Львівщина. Михайло Яськович працює у Львівському музеї етнографії та художнього промислу, готує виставки, виготовляє стенди, і є визнаним майстром дереворізьблення. Над кожною церквою М. Яськович працює 2-3 місяці. Більшість його церков є точною копією гуцульських, лемківських і бойківських дерев’яних храмів ХVІІ–ХІХ століть, зведених без жодного цвяха, багато з них утрачені назавжди. Деякі майстер відтворював лише за старими фотографіями чи репродукціями картин .

Дуже давнім українським промислом є килимарство. Функціонально існують три головні назви для килимових тканин: ковер, килим і коц. Різниця між ними могла полягати в техніці, орнаменті, розмірі й призначенні. Сьогодні їх розрізняють тільки за територіальним принципом: коври й килими походять із центрально- та північно-українських промислових осередків, а коци виготовляються вручну на заході, переважно на Гуцульщині. Крім того, на коврах і килимах переважає барвистий, часто рослинний орнамент. Гуцульський коц – переважно сірий або білий – кольору нефарбованої овечої шерсті, якщо на ньому є орнамент, то він геометричний.

Ткацтво та килимарство були й залишаються найбільш розвиненими видами народних художніх промислів на Тернопільщині.

Ткацтвом займалися переважно жінки у вільний від польових робіт осінній та зимовий час. Батькам допомагали діти і засвоювали їх ремесло.

Класичним зразком ткацтва є доріжка шириною 90 – 100 сантиметрів із смугастим орнаментом. Такі доріжки виготовляють і нині в селах Раковці Збаразького, Медині Підволочиського, Боложівці й Іловиці Шумського районів.

Визначним килимарським осередком XIX ст. було с. Вікно (Гусятинський район), де у 1888 р. В. Федорович заснував килимарську школу, в якій вивчали місцеві традиції народного ткацтва, виготовляли килими, застосовуючи рослинні орнаменти. Діяльністю цієї школи цікавились мистецтвознавці з Відня. Багато спільних рис із килимами школи мають килими, виготовлені сучасними майстрами, які проживають в Кобиллі, Шилах, Романовому, Вишгородку, Кам’янках, Клебанівці. Водночас кожному з килимарів притаманний власний творчий почерк, що виявляється у неповторному укладі орнаментальних форм й оригінальному колоритному вирішенні виробу.

Цікавим з мистецького і культурного погляду центром розвитку ткацтва був Бучач, що й дотепер славиться своїми килимами. В 70-х рр. ХІХ ст. у Бучачі було засновано майстерню з виробництва гобеленів. За 60 р. існування майстерня виготовила понад 4 тис. гобеленів. Крім гобеленів там вироблялися декоративні наволочки і крайки.

Нині на Тернопільщині можна визначити декілька центрів ткацтва та килимарства, зосереджених у Підволочиському, Збаразькому, Шумському, Лановецькому і Борщівському районах. Один із найбільших знаходиться в селі Токи Підволочиського району, в якому працює 10 відомих майстрів ткацтва. Це М. Безкоровайна, Н. Дереш. Г. Гасай. О. Хам, П. Тішин та інші.

Найбільші осередки ткацтва знаходяться в селах В. Іловиця, Підгірське та Цеценівка. Виконавською майстерністю відзначаються роботи ткачів П. Слюсарчука, М. Собчук, Я. Мушак з Цеценівки.

М. Іванчук з В. Іловиці, В. Козицької та М. ПожелінськоЇ з Катеринівки, І. Головатюк з Андрушівки, К. Панасюк та Ф. Парфом'юк з Обича.

Роботи тернопільських майстрів завжди користується заслуженим успіхом на виставках, відзначаються нагородами. Кращі з них закуповують музеї. Окремі майстри-надомники збувають свої вироби через художній фонд України, звідки одержують відповідні матеріали для виготовлення килимів.

У 1996 році художники Львівської академії мистецтв, стурбовані занепадом килимарського осередку в Глинянах, де понад століття виготовлялися художні тканини і килими, затіяли клопітку працю з відновлення та модернізацї народних промислів. «17 років, як ми здобули незалежність, і не можна дивитися без жалю та скрухи на ті руйнівні процеси, які ідуть не лише в царині духу, а й матеріальної культури, культури духовної» – сказала З. Шульга, що зі З. Семак та В. Гуменюк стали авторами довгострокової програми з відродження народних традицій «Екологічний ракурс». Ця програма охоплює теоретичні практикуми, семінари, конференції, майстер-класи, пленери та виставки. Реалізації програми передувала низка заходів під девізом «Сучасний текстиль і традиції». Організатори зробили понад 15 виставок як за кордоном – Париж, Канада, США, – так і на рідній землі – Косів, Самбір, Львів, Київ. І всюди, за словами З. Шульги, роботи мали успіх.

Вперше мистецька виставка-акція в палаці мистецтв «Український дім» відбулася в 1997 році. Тоді експонувалися твори декоративного мистецтва, килими, гобелени, ліжники під назвою «Відродимо глинянський килим». В експозиції були представлені роботи майстрів, починаючи з 20-х років, які ще в Глинянах, на Львівщині, ткали свої килими і прославляли свій край на престижних виставках декоративного мистецтва в Парижі, Брюсселі.

На той час виставка мала певний успіх, «бо це було звернення до громадськості». Відтоді багато що змінилося, дещо залишилося на попередньому рівні, але ідея проведення виставок, літніх пленерів захоплювала щоразу більше людей. Карпатські ліжники зацікавили не лише професійних художників. Пластичні властивості матеріалу, з яким можна вдало експериментувати, згуртували навколо себе ще й студентів, дітей. Частіше почали проводитися такі зустрічі з глядачами, державними діячами, тобто постійно приверталася увага до декоративного мистецтва, до килимарства, ліжникарства, до строю, розписів, щоб просто звернути увагу на розвиток мистецтва в сучасних умовах і водночас показати здобутки.

Протягом усіх цих років відбулося безліч зустрічей та виставок у різних куточках України. Унікальність робіт, представлених на виставках, полягає в тому, що всі вони рукотворні, починаючи від стриження овець і до останнього стіжка. Майстри, які вклали в кожну роботу частку свого серця, пишаються тим, що це екологічно абсолютно чисті речі. Поява наприкінці ХІХ ст. синтетичних барвників, доволі зручних у використанні, стала однією з причин занепаду килимарства. Це спонукало митців подивитися на проблеми художнього текстилю ще й з екологічного боку.

Та найрізноманітнішим і найширше представленим в Україні є гончарський промисел. Кожний район гончарного промислу мав свої локальні художні особливості, що залежали від природних властивостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо. Майже кожен осередок представлений талановитими майстрами гончарями з яскравою творчою індивідуальністю. Їхні вироби – пишно оздоблені глечики, горнята, миски, полумиски, макітри, куманці, лембики, довжанки тощо – служили окрасою українського народного житла, так само, як рушники, обруси, килими.

Наприклад, для народної кераміки Тернопільщини властиві різні форми і своєрідні технічні засоби декорування – розпис, гравірування, гладження, флендрування, заливання, мармурування. Димлений посуд виготовляли в Микулинцях, Заліщиках, Струсові, Скалаті, Устечку, Торському. Посудом з підполивними розписами славилось містечко Буданів. На спеціальні замовлення гончарі цього центру виробляли великі гладуни місткістю близько 350 літрів. Слід відзначити чорний посуд буданівського майстра Т. Земського, прикрашений рослинним орнаментом, що виконаний технікою гладження.

Ще донедавна чимало гончарів працювало в селі Залісці Збаразького району, та вже прослідковуються тривожні симптоми – виготовлення чорнолощеної кераміки, якою славилась колись Тернопільщина, сьогодні на грані завмирання. Цим промислом в даний час володіють лише І. Бойко з Гончарівки Монастириського району, С. Дяків з Голгоче Бережанського району, С. Романюк з Духова Кременецького району, та окремі майстри з села Залісці. Майстри, які залишились, виготовляють зараз здебільшого неполиваний червоний посуд.

Врятувати ситуацію, що склалася на Тернопільщині, відродити й продовжити традиції гончарів, вирішив випускник Косівського училища прикладного мистецтва В. Бардачевський, який у 1989 р. заснував у с. Товсте гончарську школу. До гончарної справи він залучив учнів місцевої школи.

Осередки гончарства виникали історично, відповідно до природного розміщення родовища. Їх назви походять від назв сусідніх селищ. Ці назви сьогодні сприймаються як бренди. Так, наприклад, відома городищинська та плахтянська кераміка, і славнозвісна чорнодимлена кераміка з Гавареччини Львівської області.

Чорнодимлена кераміка (випалена за спеціальною технологією – без доступу повітря) виникла як альтернатива традиціям античної кераміки, і вже на початку нашої ери мала свої осередки на території України та сучасних держав Європи . В Україні ХVІІІ – ХІХ ст. вона суперничала з традиційною полив’яною керамікою.

Чорна кераміка виготовляється зі спеціальної глини на гончарному крузі. Традиційний керамічний посуд, як правило, розписується та оздоблюється. Характерним для українського гончарства є поєднання зеленої й коричневої фарб. Мальовані миски, тарелі, тикви, куманці, близнята і дзбанки, а також оригінальні фігурки кіз, баранців, оленів з горщиками на спині для кімнатних квітів мають рослинний або сюжетний орнамент.

Проте, на жаль, уже всіх старих гаварецьких майстрів немає. Створити сучасну школу справжнього народного промислу не вдалося. Причина банальна – відсутність коштів і незацікавлення держави у відродженні і плеканні цього безцінного гаварецького гончарного стилю, самобутнього й неповторного.

У наш час загострення екологічної і духовної кризи, коли брак чистої води й повітря все більше нагадує про себе, змарнувати цю оазу природи і культури, якою є Гавареччина, щонайменше було би безвідповідально. Адже, окрім естетичної, мистецької вартості, гаварецька кераміка має дуже корисні природні властивості – гаварецькі гончарні вироби виготовлені без хімії, вони неполив’яні приготовлені страви в гаварецькому посуді є дуже смачними, поживними, корисними. Отже, важливим завданням, що випливає із вище сказаного, є створення в Гавареччині школи і таким чином збереження осередку народної культури України.

Але потрібно відроджувати не тільки гаварецьку кераміку, а й глиняну іграшку, яворівську дерев’яну дитячу забавку, які випромінюють справжню, природну красу.

По всьому слов’янському краю здавна побутував особливий вид глиняної пластики – різноманітні фігурки звірів, птахів з продушинами для свистіння. Це – відгомін древнього культу плодородства, оновлення і відродження природи. Магічним актом заклинання плодородства в час весняних обрядів був свист – як ритуал відганяння злих духів. З плином часу відійшла символіка, а пищики дістали розповсюдження як улюблена дитяча забавка, неодмінний атрибут народного свята.

Сьогодні порівняно з іншими видами мистецтва в Україні справжні майстри бісероплетіння зустрічаються не так часто. Майстриня О. Іваночко має у своєму творчому доробку цілу галерею не просто виробів з бісеру, а величезних ікон з цих маленьких блискіток. Творчість О. Іваночко вже давно відома як в Україні, так і за її межами. Роботи майстрині зберігаються в приватних колекціях Канади, США, Англії, Австрії, Німеччині є окрасою багатьох церков.

Народне мистецтво, так само як і професійне, не статичне, а динамічне. В ньому завжди щось відмирає, і, навпаки, з'являються нові риси. Народне мистецтво завжди відбивало культурні запити народу. Разом з тим смаки виховувалися самими ж творами народного мистецтва, що супроводжували людину від перших до останніх днів її життя вони змінювалися так повільно й непомітно, що здавалося, ніби за життя одного покоління все залишилося таким, яким було раніше. До того ж речі, зроблені народними майстрами з природних, довговічних матеріалів, служили дуже довго .

Яскравою сторінкою увійшов в історію культури українського народу й декоративний розпис. Початок свого розвитку цей вид народного мистецтва бере з настінного малювання, поширеного з давніх часів у селах України. Одним з найвідоміших центрів, що здавна славився своєрідним мистецтвом розпису на Україні, є село Петриківка Дніпропетровської області, засноване ще в 1772 році.

Вже у ХVІІ столітті на основі самобутнього запорізького декоративного мистецтва виник незвичайний петриківський орнамент. Характерною рисою творчості петриківських народних митців було і є використання для декоративного оздоблення рослинно-квіткового орнаменту, що відзначався легкістю та виразністю загального композиційного вирішення.

Як художній промисел петриківський розпис сформувався наприкінці 1950-х років, коли при місцевій художньо-промисловій артілі „Вільна селянка” (потім фабрика „Дружба”, нині фірма „Петриківський розпис”), що спеціалізувалася на випуску виробів із вишивкою, було організовано цех із виготовлення сувенірно-подарункових виробів.

Та петриківське мистецтво, попри фінансові й матеріальні негаразди, все ж залишається винятковим і дивує світ. Цікавим і показовим є той факт, що на міжнародному конкурсі дитячих малюнків і розпису, що проходив у 2005 році в канадському місті Торонто, всі живописні роботи, автори яких стали переможцями, виконані саме у петриківському стилі. За результатами другого туру переможцями стали представники Дніпропетровщини – В. Іванченко з Петриківки, Ю. Гусаренко з Межевої, Л. Бреус (Дніпропетровськ). У номінації „Народні промисли” переміг В. Гурін, що також з Петриківки.

Ще одним унікальним явищем у декоративному мистецтві України є розпис великодніх яєць – писанок. Українські писанки беруть свій початок від прадавніх вірувань нашого народу. Якщо за часів язичництва писанку розписували до свята Весни, то за християнства – до Великодня, свята Воскресіння Христового. В залежності від регіону існують відмінності в композиції декору, кольоровій гамі, поділі поверхні писанок. Численні хрести та перехрещення символізують родючість, кільця та прямі лінії в свідомості наших предків асоціювалися з чоловічим та жіночим началами, кольорова гама відображала навколишню природу. У багатьох народів світу й дотепер існує звичай використовувати яйця у Великодніх святкуваннях, але вони переважно роблять крашанки (тобто, варені яйця, зафарбовані в один колір). В Україні ж писанкарство досягло найвищого рівня свого розвитку і стало окремим видом мистецтва, а писанка – одним з культурних символів України.

Із часом традиції, народні ремесла або зникають, як у деяких народів, або асимілюються, або перебувають на межі регресу. Така доля могла спіткати і українську культуру, українські народні промисли, якби не потужна праця та не зусилля сучасників, що прагнуть зберегти, більше того – модернізувати традиційні осередки народних промислів, знайти нові підходи для реалізації своїх творчих задумів, долучитися до загального процесу відродження національної культури.

Свідченням того є проведення міжнародних та всеукраїнських виставок, симпозіумів, фестивалів, конференцій реалізація творчих проектів.

І Всеросійський фестиваль-конкурс майстрів лозоплетіння „Золота лоза”, відбувається щороку в м. Боброві Воронезької області Російської Федерації. О. Тесля, який у 2004 році представляв на фестивалі Розсошан-ський район Воронезької області, став визнаним майстром лозоплетіння завдяки вчителям з України”. Перейнявши секрети цього ремесла в майстрів села Іза, що на Закарпатті, нині він навчає майстерності лозоплетіння своїх земляків. У Розсошанському районі багато років працює відділення Воронезької регіональної громадської організації „Українське товариство „Перевесло”, яке очолює О. Дев'ятко. Він сам є визнаним у районі майстром різьблення по дереву, і серед головних завдань його роботи – відродження і розвиток декоративно-прикладного мистецтва в середовищі місцевих українців, які століттями живуть у цьому районі Воронезької області. Саме завдяки О. Дев'ятку в програмі щорічного Фестивалю Слобідської української культури Воронезького краю декоративно-прикладне мистецтво виділене в окремий рівнозначний блок. І щорічне збільшення кількості учасників експозиції – свідчення дедалі більшого інтересу до відродження народних промислів у краї. Організатори фестивалю „Золота лоза” у Боброві заявили, що мають намір зробити його традиційним.

Біля села Трипілля, що на Київщині, було проведено молодіжний табір-фестиваль народної творчості „Золота ера Трипілля”. Майстри народних промислів під час своїх майстер-класів продемонстрували старовинну національну техніку на ярмарок свої авторські роботи прислали умільці з усієї країни, продемонструвавши в такий спосіб, що народне мистецтво може відродитися і відроджується .

Стереотипність, усередненість «предметів» побуту і споживання, зокрема в Україні, значно активізувала художників, які працюють у сфері декоративно-прикладного мистецтва. Дизайн (художнє конструювання), народні ремесла привертають увагу діячів культури, широких кіл глядачів, входять до системи освіти в Україні. Також на розвиток декоративно-прикладного мистецтва вплинуло посилення ролі дизайну у світовій культурі.

Відновлення тем і образів, найяскравіших декоративних форм виявилося в килимарстві й декоративному склі.

Кожен регіон представляв наче свою школу певного жанру декоративно-прикладних мистецтв. Килими з традиційним для України квітковим орнаментом створюють на Полтавщині (художники Л.Т олстуха, Н.Бабенко). Геометричний орнамент більше притаманний промислам Західної України. Орнамент на килимі стає легшим, рельєфно краще оформленим, у ньому застосовують контрастні поєднання кольорів.

Великого значення в оформленні інтер'єрів набуває гобелен — сюжетний килим великих розмірів. Багата українська традиція гобелена, який став дуже популярним на початку нашого століття. Основоположниками українського гобелена були Є.Кульчицька, М.Бойчук, С.Колос. Нині ці традиції продовжують насамперед випускники Львівського інституту побутового і декоративного мистецтва. Гобелен демонструє багатство пластичних можливостей, є синтетичним жанром. У ньому поєднується гладкий текстиль і навіть «текстильна скульптура» — об'ємне ткацтво.

У другій половині XX ст. розширилася база художнього скла, використовуються різні способи його обробки (гранування, хімічне травлення, розпис). Великого значення набуває техніка вільної, фантазійної формотворчості й прикрашання простору біля печі виробами зі скла — так зване «гутне скло».

Гутами раніше називали склодувні майстерні в Україні, які знаходилися в лісистих і піщаних місцевостях. Як правило, гутне скло має теплий зелений колір.

Скло потребує точності задуму, багатих предметних зв'язків та асоціацій. Свідчення цьому — творчість Андрія Бокотея — українського художника по склу, заслуженого діяча мистецтв України, проректора Львівської Академії мистецтв. Він — автор 80 виставок у різних країнах світу, організатор унікальних художніх акцій у Львові — Міжнародних симпозіумів художнього скла. У своїх роботах домагається зв'язку об'єму і площі, прозорості та звичної «сірої стіни» . У своїх роботах Бокотей виступає і як художник світла — виразними є його абстрактні композиції з переливчастими відтінками, відблисками. Його форми наче створюються всередині скла, де виникає дивовижний образ «іншого» символічного світу. Пригадуються традиції вітчизняного модерну початку століття, що додало склу блискучих неповторних форм фантазії та мрії. Творіння Бокотея «Чумацький шлях», «Народження матерії», «Всесвіт» називають класикою українського художнього скла.

...Художник розповідає легенду про древніх мореплавців, які заночували біля вогню на піщаному березі. Раптом їхній товар — брили солі — перетворився на прозору масу. Тоді вони разом за допомогою піску створили те, що назвали склом.

Оригінальністю творчого почерку вирізняється художнє скло Тамари Московки, заслуженого художника України. Докладно вивчивши різноманітні техніки українського гутного скла, художниця обрала для себе техніку матового гравіювання — обробка неглибокими гранями без остаточного полірування. Один з найвідоміших її творів — «Свято праці», композиція з п'яти предметів, вертикальних ваз. Образи цієї композиції народилися під враженням численних подорожей Т. Московки, зокрема до Карпат. Звідси — дивовижні використані в композиції відтінки синьо-зеленого, що нагадують вершини карпатських гір. Пейзаж — ніби відгомін рухів людей, їхнього танцю.

Розвиток народних ремесел пов'язаний із безпосереднім зверненням до багатства народних традицій, можливостей їх творчого осмислення. Так, своїми керамічними виробами славиться село Опішня — тут роблять майоліку, «гутне» скло, килими. Майстри Опішні широко використовують символіку українського килима й вишивки, зокрема квітів. Це важливо тому, що в народній творчості квітка — не тільки символ краси, а й символ життя людини. Наприклад, вінок означає відновлення життя, його вічний кругообіг і безперервність.

І все-таки основним видом декоративно-прикладного мистецтва в Опішні є кераміка — унікальне явище в історії української культури.

В Опішні виготовляють різні види керамічного посуду: миски, глечики, барильця (посуд для вина), гарбузи (посуд для води), посуд у вигляді фігурок тварин — барана і лева, найдавніших українських символів домашнього вогнища. Багато із зазначених видів кераміки, виготовлених в Опішні, майже зникли з промислів в інших українських містах. Найбільші майстри Опішні — І.Білик, Г.Пошивайло, В.Омеляненко та ін. На жаль, спроба перевести унікальні народні промисли, зокрема й досвід опішнянських гончарів, на рейки конвеєрного виробництва виявилася невдалою. За таких умов зникає необхідна для декоративно-прикладного мистецтва авторська оригінальність рішення, варіанти форм і образів.

Особливого значення набуває скриня, де зберігали домашнє майно, особливо весільне придане. Розписна візерункова скриня — атрибут весільного обряду, символ заможності й добробуту родини.

Давній настінний розпис села Петриківки Дніпропетровської області став основою для цілої школи прикладного мистецтва. Різноманітні вироби з дерева і пластмаси демонструють характерне для Петриківки чорне тло і рослинний орнамент, куди віртуозно вкраплені фігури птахів, нова символіка. У манері петриківського розпису виконані павільйон «Народні художники» на Виставці передового досвіду, павільйони Міжнародних виставок, що представляють Україну.

Іван Козуб — український сучасний гончар. Його творчості притаманне розмаїття художніх ідей. Навчався в Миргородському керамічному технікумі, Харківському художньо-промисловому інституті. Його цікавили плакат і вітраж, і тільки після довгих пошуків він зупинився на кераміці. До глини ставиться з радістю й розуміє її можливості: тут і чорно-димлена кераміка, і природний колір глини, і багатство фарб у кольоровій кераміці.

Теми творчості можуть здатися несподіваними — вони просто безмежні! Роздуми над місцем людини на землі, над історією своєї батьківщини України — тут кераміка Козуба виходить за межі прикладного мистецтва. Зате декоративні свічники чи тарілки — це іронічний погляд на побутове середовище (композиції «Відкритість» (1997 р.), «Козак-півень» з непростими асоціаціями: козак-вісник, гукальщик, який будить народ).

Українські писанки й килими, гобелени і вази, скрині і прикраси — весь цей безмежний світ декоративно-прикладного мистецтва України, на жаль, не завжди доступний глядачеві та споживачеві. Але ж саме цей вид мистецтва, який безпосередньо оточує людину, міг бути гарантом нових відносин із навколишнім світом у майбутньому.

Олена Кульчицька здійснила ряд мистецьких подорожей на Бойківщину, Покуття, Поділля, Лемківщину, мандрувала околицями Перемишля, аби замалювати пам’ятки традиційної народної культури — одяг, церковне та житлове будівництво. Усе це згодом знайде своє втілення в серії акварелей та гравюр. У колі її мистецьких зацікавлень значне місце посідала народна орнаментальна культура. О. Кульчицька змальовувала зі знанням справи численні зразки орнаменту у писанці, вишивці, кераміці, ткацтві, різьбі, майстерно інтерпретуючи їх у власних оригінальних композиціях килимів, тканин і шпалер для художнього оформлення інтер’єру. Працюючи в 1951-1959 роках у Львівському музеї етнографії та художнього промислу, Олена Кульчицька займається дослідженням історії українського орнаменту.

У Перемишлі сестер Кульчицьких буквально полонило ужиткове мистецтво, тобто творення килимів. Сестра Олени — Ольга, учителька ручних робіт у Дівочому інституті в Перемишлі, була майстринею декоративно-ужиткового мистецтва, вона придбала ткацький верстат у Косові і пізнала там таємниці ткацтва у народних майстрів. Словом, протягом 1909-1938 років сестри Кульчицькі виконали майже 80 високомистецьких килимів, які експонувалися на виставках народних промислів та сучасного мистецтва у Кракові, Празі, Києві, Станіславові, Коломиї, Львові. Писанка приваблювала О. Кульчицьку багатством орнаментальних мотивів, художниця фіксувала свою увагу на рідкісних зразках з різних етнографічних регіонів. Обидві сестри плідно працювали над відродженням забутих зразків та орнаментів килимів Київщини, Полтавщини й Поділля, давніх технологій і технік виготовлення вовни та її фарбування.

У 20-30-ті роки ХХ століття особливо пожвавився рух за відродження народних українських промислів. Цьому, зокрема, сприяла діяльність кооперативів “Українське народне мистецтво”, “Гуцульське мистецтво” та “Гуртка прихильників українського мистецтва”, які влаштовували виставки і залучали до праці над відродженням килимарства провідних українських митців — О. Кульчицьку, М. Бутовича, С. Гординського, П. Холодного, П. Ковжуна, Р. Лісовського, Я. Музику, М. Осінчука. З появою на теренах Галичини журналу “Нова хата” (1928), що був призначений для плекання культури домашнього побуту, Олена та Ольга Кульчицькі активно співпрацюють із цим виданням, вміщуючи на його сторінках численні зарисовки вишивок, проекти хатнього інтер’єру, одягу — за мотивами народного мистецтва. З ініціативи Кульчицьких у Перемишлі було проведено вечір-перегляд “Народна ноша”, де показували народний одяг з околиць Перемишля. Для участі у конкурсі художниця відтворила давній одяг українських бояринь, який разом з Ольгою і продемонструвала.

Твори народного мистецтва у наш час потребують уваги й охорони. Якщо їх не берегти, то може поступово зникнути це джерело неповторної краси. Художня цінність цих унікальних речей не стала меншою, а, навпаки, із зменшенням їх кількості зростає. Раніше мистецькі якості народних виробів сприймалися невіддільно від їхньої ужиткової функції. Більшість людей, звикнувши до їх краси, сприймала її як щось само собою зрозуміле й звичне, цінуючи їх передусім саме з погляду корисності, практичної придатності для господарства. У наш час функціональність тієї чи іншої речі, зробленої колись чи тепер руками народного майстра, вже не є головною. Цінуються насамперед її естетичні якості, тобто твори народного мистецтва зі сфери матеріальної переходять усе більше у світ духовних цінностей. А для того, щоб відчути і зрозуміти справжню їхню вартість, уже потрібні певні знання про те, як народжуються ті чи інші твори народного мистецтва, чим відрізняються роботи майстрів, що живуть у різних місцевостях. Так само, як знає і цінує народ кращих композиторів, артистів, письменників, художників, він повинен знати і шанувати своїх кращих майстрів, творців вічно прекрасного, молодого й оптимістичного народного мистецтва.

Тема «Відлуння модерну в українському народному та декоративному мистецтві» на сьогодні недостатньо глибоко вивчена й тому викликає зацікавлення з боку фахівців і шанувальників національного мистецтва. Це стало приводом розгорнути в залах Музею українського народного декоративного мистецтва виставку, присвячену цьому явищу.

Стиль «модерн» (у перекладі з французької – сучасний) досяг розквіту на зламі ХІХ –ХХ ст. в Європі та Америці. У кожній національній культурі, й зокрема в українській, він залишив яскравий слід і має самобутні прояви.

Склався стиль модерн в умовах бурхливого розвитку капіталізму, в час загострення його протиріч, а також зростання національної самосвідомості народів. Він увібрав досвід попереднього художнього розвитку та одночасно розпочав структурні зміни в культурному процесі ХХ ст.; відбулося осмислення новітніх ідей, пошуки нових художніх форм і прийомів, зближення різних видів і жанрів мистецтва (архітектури, живопису, скульптури, декоративного мистецтва).

Відлуння модерну спостерігається у творах українського народного та професійного декоративного мистецтва і зберігається протягом тривалого часу ( з кін. ХІХ ст. і майже до 70-х рр. ХХ ст.).

Музей має чималу збірку цікавих творів, у яких знайшли відображення стильові ознаки модерну.

Виходячи із специфіки колекції музею, на виставці репрезентовані твори народних майстрів і професійних художників, творчість яких у процесі пошуків нового національного мистецького стилю знаходилась під взаємним впливом.

Вперше на виставці представлені разом декоративний розпис, вишивка, кераміка, вибійка, різьблення та інкрустація по дереву за регіональним і монографічним принципами. Мета – розкрити формування нової стилістики художньої мови, її специфічні особливості в різних осередках народного мистецтва, а також вплив на нього міської культури. Це явище було особливо поширеним на Полтавщині, Київщині, Поділлі, де була більше розвинута мережа земських художніх промислів, а також на Гуцульщині та в Галичині, де в народному мистецтві також виявились зміни, пов’язані з новими соціально-політичними та культурними умовами.

Дуже цікавим для відвідувачів виставки є ознайомлення з творчістю відомих майстрів і митців. Зокрема таких авторів декоративного розпису як Ганна Собачко-Шостак (1883-1965) і Параска Власенко (1900-1960) із с. Скопці (нині Веселинівка) Київської обл., які працювали у навчально-показовій майстерні, заснованій А. Семиградовою (1879-1932) та художницею Є. Прибильською (1887-1948). У с. Вербівка Київської губ. (нині Черкаська обл.) у майстерні Н. Давидової сформувалась творчість Василя Довгошиї (1892-1933) та Євмена Пшеченка (1880-1933).

У 1940-1950 рр. у творах народного художника України Марфи Тимченко з м. Київ та заслуженого майстра народної творчості Макара Мухи (1906-1990) з с. Кам’янка Черкаської обл. також помітний вплив стилю модерн.

Новітній підхід, трансформація традицій у вишивці спостерігаються у виробах заслуженого майстра народної творчості Гликерії Цибульової (1896-1989) з с. Баришівка Київської обл.

Відчутний вплив модерну і в українській кераміці, зокрема у творчості Федора Чирвенка (1856-1919), Івана Гладиревського (1849-1919) з м. Опішне, Полтавської обл., Остапа Ночовника (1853-1913) з с. Міські Млини (передмістя Опішного), Каленика Масюка (1878-1933) з с. Дибинці (нині Черкаської обл.), Петра Кошака (1864-1940) з с. Пістинь та Яна і Михайла Брошкевичів з с.Кути Івано-Франківської обл.

Новий асортимент і прийоми декорування творів бачимо у виробах майстрів художнього різьблення Василя Шкрібляка (1856-1928) із с. Яворів Косівського району та Миколи Тимківа (1909-1985) з м. Косів Івано-Франківської обл.

Вплив стилю модерн знайшов специфічне відображення у різьбленні полтавських майстрів – заслуженого майстра народної творчості Василя Гарбуза (1882-1972) з м. Полтава, Якова Халабудного (1871-1949) з с. Жуки Полтавської обл., де у 1930 р. існувала артіль «Спорт і культура», у якій працювало багато їх учнів і послідовників.

Прояви модерну також відчуваються у творчості професійних митців – народного художника України Олександра Саєнка (1899-1985) з м. Борзна, Чернігівської обл. та Євмена Повстяного (1895-1970) із м. Суми (працював у с. Опішне, с. Решетилівка та м. Москва).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Скульптура	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.038 сек.