Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Лек. 2. Журналістика як галузь масово-інформаційної діяльності

Бондар Ю. Свобода слова: українська мірка. – К.: МАУП, 2004. – 144 с.
Вільчинський О., Бенцал І. Якщо хочеш стати журналістом. Путівник у майбутню професію для тих, хто хоче стати журналістом. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ імені Володимира Гнатюка, 2006. – 14 с.
Ворошилов В.В. Журналистика. Учебник. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2002. – 656 с.
Гриценко О., Кривошея Г., Шкляр В. Основи теорії журналістської діяльності. – К., 2000.
Довгич В. Темник – латентний циркуляр: Джерела до історії цензури в Україні. – К.: МАУП, 2005. – 60 с.
Здоровега В Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – 2-ге вид. – Львів, 2004. – 268 с.
Здоровега В. Про журналістику і журналістів: Статті, есе, виступи, діалоги. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2004. –133 с.
Корконосенко С.Г. Основы журналистики: Учебник. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 287 с.
Кузнецова О.Д. Професійна етика журналіста. – Львів: ВЦ ЛНУ імені Івана Франка, 2005. – 210 с.
Масова комунікація: Підручник / А.З.Москаленко, Л.В.Губерський, В.Ф Іванов, В.А.Вергун. – К.: Либідь, 1997. – 216 с.
Михайлин І.Л. Основи журналістики: Навчальний посібник. – К.: ЦУЛ, 2003. – 284 с.
Моисеев В. А. Журналистика и журналисты. – К.: Дакор, 2002. – 400 с.
Москаленко А.З., Губернський А.В., Іванов В.Ф. Основи масово-інформаційної діяльності. – К., 1999. – 634 с.
Москаленко А.З. Теорія журналістики: Навч. посіб. – Експрес-об’ява, 2002. – 335 с
Основи масово-інформаційної діяльності: Підручник /А.З.Москаленко, Л.В.Губерський, В.Ф.Іванов /Київ. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 1999. – 634 с.
Потятиник Б.В. Медіа: ключі до розуміння. Серія: Медіа критика. – Львів: ПАІС, 2004. – 312 с.
Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи. – К.: Парлам. вид-во, 1997.
Україна: Інформація і свобода слова. – К.: Молодь, 1997.
Шаповал Ю.Г. Феномен журналістики: Проблеми теорії: Монографія. – Рівне: Роса, 2005. – 248 с.
Шкляр В.І. Основи теорії журналістики. – К.: МІЛП-ВІПОЛ, 1996.

21. Яцимірська М.Г. Культура фахової мови журналіста. – Л.: ПАІС, 2004. – 332 с.

2.Яке жвизначенняпоняття «журналістика»?

Журналістика – це інформування, виробництво і поширення інформації. Думка ця загальноприйнята.

Сьогодні журналістика – це:

1. форма громадської та літературної діяльності по збиранню, обробці та поширенню інформації через канали масової комунікації (преса, радіомовлення, телебачення, інформаційні агенства, кіно, фото);

2. періодичні видання в цілому, а останнім часом і всі ЗМІ, включаючи електронні;

3. різноманітна продукція журналістської діяльності, її результат; певний вид текстів, який твориться і розповсюджується у масовий спосіб;

4. сукупність професій в її рамках, журналіст – людина, яка працює у ЗМІ;

5. наукова дисципліна, що вивчає різноманітні проблеми даного фаху – журналістикознавство, журналістикологія.

У програмі курсу визначено позицію: журналістика як предмет системного вивчення.

Журналістика в системі соціальних інститутів.Життя суспільства як саморегулюючої системи, забезпечується різними соціальними інститутами. У відповідності до своїх інформаційних потреб суспільство утворило на порівняно недавньому етапі історичного розвитку наймолодший соціальний інститут – журналістику. Її призначення – забезпечувати всю суспільну вертикаль і горизонталь всебічними й точними повідомленнями про навколишню дійсність, а передусім про сферу соціальних відносин.

Соціальна місія журналістики полягає у формуванні громадської думки та управлінні громадськими емоціями. Функціонування журналістики забезпечується в сучасному світі через її інфраструктуру, яка складається з технічних, інформаційних, організаційно-управлінських та навчальних закладів та установ.

Суб’єкти суспільного життя (органи влади, організації й установи, заклади й підприємства, політичні партії та громадські організації, окремі громадяни) розташовані на всій території інформаційного простору України; повідомлення, виготовлені в столиці, негайно розходяться в регіони і навпаки. У такий спосіб здійснюється горизонтальна (георгафічна) організація інформаційного простору держави.

Журналістика розуміється як вертикальний соціальний інститут, який інформаційно обслуговує все суспільство. Об’єктивна і всебічна інформація потрібна всім суб’єктам суспільного життя для прийняття правильних рішень, віднаходження оптимальної поведінки чи шляху розвитку, уникнення конфліктних ситуацій, гармонійного існування різних соціальних та національних спільнот.

Журналістика як система засобів масової інформації.Система ЗМІ – це єдність відповідних компонентів, які виникають в різні історичні періоди (преса, кіно і радіо, телебачення).

Згідно із законодавством України, друкованими ЗМІ є періодичні друковані видання (преса) – газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем; аудіовізуальними ЗМІ є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

Останнім часом до системи ЗМІ входять соціальні інститути і особи як засновники видань і програм, органи управління системою журналістики, а також організації, що займаються підготовкою і перепідготовкою кадрів. У системі все більше змінюються інститут видання, служби зв'язку (у тому числі космічного) і доставки інформаційної продукції, що використовуються у журналістиці тощо.

Таким чином, система ЗМІ у структурному плані представлена кількома групами засобів інформації: преса, аудіовізуальні ЗМІ, інформаційні служби, різного роду «периферичні утворення» журналістики.

У зв'язку з інформаційними потребами суспільства стрімко розширюється мережа рекламних компаній, прес-служб при державних, комерційних, громадських, конфесійних організаціях. Все більше утверджується нова галузь інформаційної діяльності – паблік рилейшнз (зв'язок з громадськістю).

Журналістика – це історія сучасності. З самого початку свого існування журналістика заявила про себе як про могутній спосіб впливу на читацькі маси, чинник формування суспільної свідомості, тобто могутню політичну силу. Знаменитому засновникові французької періодики Теофрасту Ренодо належить постановка питання про журналістику як історію сучасності. “Якщо острах не сподобатися сучасникам, – писав він у зверненні першого номера своєї “Ля газет” 30 травня 1961 року, – перешкоджав багатьом писати історію свого століття, то настільки небезпечнішим для письменника є задум писати історію того самого тижня, навіть того самого дня, коли його будуть читати?”

Журналістика плідно використовується в наукових історичних працях. Сприймаючи щодня інформацію через різні канали ЗМІ, ми не завжди відчуваємо історичний зміст подій, які, відходячи в часі, стають надбанням минулого; а відтак, відколи існує журналістика, переважна більшість істориків звертається до неї як до невичерпного джерела своїх наукових праць.

В тоталітарному суспільстві можливості журналістики бути історією сучасності обмежені, бо обмежений доступ працівників мас-медіа до інформації. Тому за таких обставин має місце поверхове, тенденційне відображення подій в журналістиці, свідоме чи несвідоме приховування справжніх мотивів вчинків історичних персонажів. Часто винні в цьому не самі журналісти, а їхні інформатори, зацікавленні в приховуванні історичної правди. Зі сторінок радянської преси 1933 року неможливо довідатися про жахливий голод в Україні, організований більшовиками. Але чим демократичніше суспільство, у якому функціонує журналістика, тим повніше вона відіграє роль історії сучасності, відбиваючи всі боки суспільного життя, проводячи самостійні журналістські розслідування складних ситуацій, здобуваючи приховану інформацію й оприлюднюючи її.

Журналістика – це бізнес.Від перших днів свого існування журналістика була способом торгівлі новинами, інформацією, тобто сферою бізнесових інтересів, справою, що приносить прибутки.

У демократичному суспільстві, щоб повідомлення ЗМІ були справді об’єктивними, вони не повинні підлягати втручанню або контролю якоїсь однієї групи, організації чи уряду; така незалежність можлива тільки за умови самофінансування; тому в демократичному суспільстві інформаційні установи в основному є комерційними чи бізнесовими структурами. Їх успіх чи занепад залежить від ринкової ситуації, від ставлення до них споживача новин.

На відміну від інших комерційних структур, залежність між задоволенням споживача та вигодою ЗМІ непряма. Новини мають бути укладені так, щоб продаватися; прибуток повинен підвищуватися не безпосередньо від читача чи глядача, а через збільшення кількості читачів чи глядачів, кожен з яких не витрачає більших коштів на придбання газети.

Завойовуючи дедалі більшу аудиторію за допомогою підвищення журналістської майстерності, дизайнерської якості видання, об’єктивності пропонованої читачам інформації, ЗМІ здійснює другий економічний крок: продає на цей раз рекламодавцю залучену до свого видання читацьку аудиторію. Шляхом посилення обігу новин ЗМІ можуть привабити більше осіб, що дають рекламні оголошення і повідомлення, і брати з них більші грошові суми за рекламні послуги, оскільки їхню рекламну інформацію читатиме або бачитиме більша аудиторія. Таким чином, продаж реклами субсидує продаж новин, а відтак і всю журналістику.

3.Журналістика є складною сферою духовної, інтелектуальної та економічної діяльності людини, що має передусім гносеологічний(епістемологічний) характер. Адже саме пізнання у сучасній філософії розуміється як “сукупність процесів, завдяки яким людина дістає, переробляє і використовує інформацію про світ і про саму себе”.

Властивість людини пізнавати світ, отримувати, переробляти і поширювати інформацію формувалася історично. Існували цілі епохи (Стародавній Єгипет, Середньовіччя), у які традиційним було приховування знань певними групами людей (жерцями, монахами) від широкого загалу. Сьогодні пізнавальна діяльність є невід’ємним атрибутом людини. Журналістика виникла на певному етапі розвитку людства – тоді, коли оволодіння різноманітною за змістом і формою інформацією стало необхідним для практичної діяльності суспільної людини. Таку інформацію відтоді й донині постачають людині численні ЗМІ.

Епістемологія розрізняє об’єкт, суб’єкт і предмет пізнання.

Об’єктом журналістики є вся дійсність без будь-яких обмежень чи винятків. Немає такої сфери життя – у політиці, науці, культурі, побуті – якої б не торкалося слово журналіста. Щоправда, в кожній країні є поняття державної таємниці – релятивне, відносне. А потяг журналістики писати про все – іманентний, вічний, тому запропонована формула зберігає свою принципову правильність.

Предмет (конкретна частина об’єкта) журналістики – повідомлення про конкретні зміни в дійсності, нові явища в ній.

4. Журналістикознавство –наука, яка займається вивченням історії, теорії і практики ЗМІ. Ця наука має свою історію (українське журналістикознавство,або історія українського, вітчизняного журналістикознавства;може бути історія зарубіжного, світового журналістикознавства),свою філософіюй методологію.

Журналістика як наука має дві найважливіші складові: теорію журналістики й історію журналістики. Це суміжні, взаємозалежні дисципліни, кожна з яких може розвиватися лише на ґрунті іншої.

Історія журналістики – це наука про процес розвитку масово-інформаційної діяльності від зародження до наших днів, включаючи всю множинність явищ як друкованих, так і електронних ЗМІ. Але праця історика неможлива без використання основних положень, термінологічного апарату, головних засад теорії журналістики, вироблених в межах цієї дисципліни наукових засад вивчення і оцінки історичних явищ.

Теорія журналістики – це наука про сутність і специфіку журналістики, її місце в структурі суспільства і суспільної свідомості, її функції та засади, природу журналістської творчості, метод журналістики та її загальні жанрологічні проблеми, щляхи аналізу окремих явищ та журналістського процесу в цілому. Теорія журналістики виростає на ґрунті вивчення її історії.

Журналістикознавствоє молодою галуззю гуманітарного знання. Журналістська освіта, яка, власне, викликала його до життя, виникла у XX столітті. Так як і сама журналістика є професією професій, так і наука про неї є наукою наук, об’єднуючи тут зусилля філологів, істориків, політологів, соціологів, філософів, психологів, правознавців та представників інших наук.

Україна потрапила в розвитку журналістикознавства у специфічні умови:

a) по-перше, виникнення журналістської освіти припало в нас на 1920-ті роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвивалася на Східній Україні лише під знаком комуністичної партійності, а на Західній Україні взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Радянське журналістикознавство з сучасного погляду виглядає в цілому як псевдонаука, непридатна для викоритання в умовах гуманітарного суспільства;

b) по-друге, світовий досвід у справі розвитку журналістикознавства залишався довгий час несприйнятим Україною внаслідок перебування її за “залізною завісою”, тобто в цілковитій ізоляції від решти світу. У нас не перекладалися й не видавалися класичні зарубіжні праці, присвячені проблемам масової комунікації, не передплачувалися найбільш масові західні газети, що нагромадили значний досвід масово-інформаційної діяльності, а також не перекладалася класика світової журналістики й публіцистики, бо, загрунтована на загальнолюдських цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній ідеології тоталітарного спрямування.

Тому у 1991 році, проголосивши державну незалежність, Україна опинилась без науки про журналістику. Постала потреба створення нової науки про журналістику, причому в обсязі усіх трьох її компонентів: теорії, історії і практики журналістики.

Українська журналістикознавча школа була затверджена у грудні 2000 року вченою радою Київського національного університету імені Тараса Шевченка. її офіційна назва – школа журналістикознавства та теорії масової комунікації-включена до переліку наукових шкіл. Завданнями української наукової школи журналістикознавства є вивчення процесу свого історичного розвитку, планування наукових досліджень, видання монографій, наукових журналів, які б репрезентували наукову школу, а також розробка єдиної поняттєво-термінологічної системи та стандартів на її функціонування.

Протягом XIX століття українська преса хоч і з великими труднощами, але розвивалася у різних регіонах України. На українських етнографічних землях, які в той час входили до складу різних держав, була створена досить вагома емпірична база для майбутніх досліджень із журналістики. Перші судження про пресу здебільшого носять не стільки характер наукового знання, скільки систематизації спостережень. Вони не мають ні узагальнень, ні теоретико-філософського аналізу.

Досить плідними у розвитку українського журналістикознавства були 20-ті роки минулого століття. Хоча в цей період радянська влада вже панувала у Наддніпрянській Україні, дослідження в галузі пресознавства відбувалися тут з науково-об’єктивних, національно-державницьких позицій. Проте вже протягом 1933-1938 років внаслідок політичного терору сталінської диктатури більшість українських інтелігентів було знищено, а їхні прізвища вилучено з наукового та культурного обігу. Н-д, видатного бібліографа української преси В. Ігнатієнка було репресовано і знищено.

У самій же Росії перші теоретичні дослідження в галузі журналістики після 1917 року були підпорядковані насамперед завданням тогочасної практики: розроблялися конкретні рекомендації щодо удосконалення взаємозв'язків журналістики й аудиторії, методи навчання “політично грамотних, відданих партії” журналістів. Основні публікації за результатами перших досліджень концентрувалися у збірниках Московського Комуністичного інституту журналістики „Современник", журналах “Журналист" “Красная печать”.

В умовах становлення тоталітарної системи у 20-х роках в Україні, як і в Росії, розпочався процес підготовки журналістських кадрів. Були відкриті школи, в яких йшла підготовка працівників для більшовицької преси. Вищу журналістську освіту в Україні вперше запровадили в Комуністичному університеті ім. Артема в Харкові. Це був вищий навчальний заклад в УРСР, створений за рішенням ЦК КП(б)У від 1 квітня 1922 року на базі реорганізованої Вищої партійної школи ЦК КП(б)У в Харкові для підготовки керівних партійних і профспілкових працівників.

У 1930 році в Харкові було відкрито газетний технікум, який готував завідувачів відділів, літературних і масових працівників для районних газет. При технікумі діяв також окремий сектор, який готував кадри для нацменівської преси в Україні.

Український комуністичний інститут журналістики (УКІЖ) було створено в 1926 році.

На Західній Україні, яка в той період ще не входила до складу Радянського Союзу, взагалі не існувало центрів підготовки українських журналістів. Думки про українську пресу, її певний аналіз можна знайти у тогочасній періодиці, зокрема у „Ділі" та „Літературно-науковому віснику", що видавалися у Львові.

УКІЖ проіснував до 1941 року. З початком війни його було евакуйовано до Алма-Ати і включено як факультет журналістики в Казахстанський університет. До Харкова він більше не повернувся.

У повоєнний час підготовка журналістів перемістилася до Київського і Харківського університетів, де в 1947 році при філологічних факультетах були створені відділення журналістики. У 1953 році відкрито факультет журналістики у Київському та відділення, а через рік і факультет журналістики у Львівському ун-тах.

Зі створенням факультетів журналістики виникла нагальна потреба у відповідній науковій та навчальній літературі. Українські викладачі і студенти користувалися виданими у Москві працями з історії російської журналістики, історії партійно-радянської преси, деяких теоретичних питань журналістики таких російських вчених, як О. Мішуріс (Жанры газетных материалов – М., 1945; История партийной и советской печати – М., 1959), О. Западов (История русской журналистики XVII-XIX веков – М., 1966; Русская журналистика XVIII века. – М., 1964), М. Черепахов (Заметка и корреспонденция. – М., 1954; Возникновение периодической печати в России. – М., 1955; Работа над очерком. – М., 1964), О. Бережной (К истории партийно-советской печати. Значение работ В.И. Ленина.... – Л., 1956; Большевистская печать в борь бе за власть Советов. – Л., 1960). Також впродовж кількох десятиліть широко використовувався українськими студентами факультетів журналістики виданий у 1959 році в Москві навчальний посібник "Жанры советской газеты".

Саме за Москвою і Ленінградом були пріоритети, якщо йдеться про розробку питань історії російської журналістики, історії партійно-радянської преси, публіцистики.

Українськими ж вченими була розпочата робота з вивчення історії української дожовтневої і партійно-радянської преси. Серед праць у цій галузі – дослідження М. Бернштейна, М. Возняка, В. Дмитрука, О. Дея, В. Рубана, Л. Суярка, П. Федченка, Й. Цьоха.

Монографії, підручники, навчальні посібники цих авторів, видані у 50-80-х роках, за своєю концепцією, ідейним спрямуванням, структурою були схожі на роботи російських журналістикознавців.

Журналістикознавчі дослідження українських авторів слід розглядати як частину загальносоюзного наукового процесу. Це негативно позначалося на якості і стані досліджень, оскільки необхідно було беззастережно орієнтуватися на „старшого брата", цитувати і розвивати думки російських апологетів партійної журналістики. Тож українська наука була приречена на вторинність. До того ж це давало можливість спілкування з науковцями інших республік, участі у дискусіях, певного розповсюдження за межами України своїх поглядів, концепцій.

В окремих сферах українські дослідники зуміли продемонструвати свою оригінальність, самобутність. Вони висували концепції, які пробивалися і на загальносоюзну арену. Так було із теорією публіцистики, у якій Ю. Лазебник, В. Здоровега, Д. Ірилюк стали загальновизнаними авторитетами. Н-д, тривалу дискусію про публіцистику, яка йшлана сторінках „Вестника Московского университета. Сер. Журналистика", завершувала стаття В. Здоровеги „Еще о публицистике, ее природе, содержании и форме" (1968, № 6).

Після монографії „У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології публіцистичної майстерності" (1969) В. Здоровеги з'являються книги „Публіцистика в літературі. Літературно-критичне дослідження" (1971) Ю. Лазебника, „Гносеологические проблемы публицистики" (1971) В. Учонової, „Проблемы теории публицистики" (1971) М. Черепахова.

6.Журналістика існувала давно, та лише в XX століті для захисту своїх професійних інтересів журналісти об’єдналися в творчі спілки. У 1926 році в Парижі була заснована (у 1952 році перезаснована у зв’язку з перервою у її діяльності під час Другої світової війни) Міжнародна Федерація Журналістів (МФЖ) як об’єднання національних журналістських профспілок і організацій.

МФЖ – найбільша організація такого профілю, об’єднує журналістів більш ніж 90 країн світу. МФЖ бореться за соціальні права журналістів, що працюють у різних типах ЗМІ. Федерація визнана ООН та Міжнародним профспілковим рухом як представницький орган журналістів усього світу. МФЖ має штаб-квартиру в Брюсселі (Бельгія) та регіональні офіційні представництва в Азії, Європі, Латинській Америці.

У 1946 році засновано як альтернативу МФЖ Міжнародну організацію журналістів (МОЖ) з штаб-квартирою в Празі. На відміну від МФЖ, що об’єднувала журналістів західного, демократичного світу, МОЖ була створена як журналістська організація соціалістичної орієнтації. Організація об’єднувала національні спілки й групи журналістів. Налічувала 150 тис. членів з 120 країн світу. З 1953 року видавала англійською, іспанською, французькою, російською та угорською мовами щомісячний журнал “Демократичний журналіст”. З 1958 року щорічно 8 вересня відзначала Міжнародний день солідарності журналістів. З розпадом соціалістичного табору МОЖ припинила своє існування.

У 1959 році заснована Спілка журналістів України (тоді в складі Спілки журналістів СРСР). Шостий позачерговий з’їзд Спілки журналістів УРСР (1990) прийняв Статут, у якому проголосив Спілку журналістів вільною, незалежною, добровільною організацією творчих працівників газет, журналів, видавництв, інформаційних агенств, телебачення, радіомовлення, інших ЗМІ, що діє на засадах повного самоврядування, самофінансування і самоокупності. Керівництво Спілкою журналістів України здійснюють лише її виборні органи, що обираються демократичним шляхом. Над Спілкою не існує вищестоячих органів. Будь-які форми нагляду і контролю з боку держави, окрім покликаних стежити за дотриманням конституційної законності, рішуче відкидаються.

СЖУ видає журнал “Журналіст України”, що виходив у 1975-1982 роках як інформаційний бюллетень, а з березня 1982 року – як місячник. Журнал висвітлює творчу діяльність спілки, її обласних організацій, досвід роботи редакцій, подає матеріали з теорії та історії журналістики. Професійне свято українські журналісти згідно з указом Президента України від 1993 р. відзначається (з 1994) 6 червня.

Київський університет з 1976 року видавав міжвідомчий науковий збірник “Журналістика: пресса, телебачення, радіо”. До 1982 року виходив двічі на рік, з 1983 року – щорічник. З 1994 року на його базі засновано щорічне видання “Вісник Київського університету. Серія: Журналістика”. Головні його теми – теорія, історія і практика ЗМІ. З 2000 року Інститут журналістики Київського національного університету імені Т.Шевченка розпочас видання нових часописів: “Наукові записки Інституту журналістики”, “Українське журналістикохзнавство”, “Актуальні питання масової комунікації”, “Стиль і текст”, “Образ”. Факультет журналістики Львівського національного університету імені І.Франка видає “Вісник Львівського університетую. Серія: Журналістика”. Тут виходить і періодичне видання “Наукові записки кафедри періодичної преси”.

У Росії видається місячник “Журналіст” як орган СЖ Росії. Московський, Санкт-Петербурзький, Ростовський-на-Дону та інші університети, де є факультети журналістики, мають, як правило, серію журналістики в своїх періодичних виданнях, що найменовані переважно “вісниками”.

В Україні набули поширення клуби й асоціації журналістів, які сприяють обміну і поширенню важливих повідомлень, соціально значущої інформації. За приклад може правити діяльність клубу ринкових реформ при Київській журналістській організації.

Лек. 2. Журналістика як галузь масово-інформаційної діяльності

Структура інформаційної діяльності.

2. Поняття масової інформації. Творення та основні характеристики масової інформації.

Соціальна інформація, її структура і критерії цінності.

4. Система, джерела інформації, порядок доступу до неї. Статус учасників інформаційних відносин. Правила передачі журналістської інформації.

Закон України “Про інформацію”. Мета, призначення й головні напрями документа (с.р.)

ЛІТЕРАТУРА:

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ	\|	Этиопатогенез атеросклероза.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.011 сек.