Політика ЄС з оцінювання відповідності

У країнах ЄС існували значні розбіжності в процедурах підтвердження безпечності виробів: це могло бути як заява-декларація, так і сертифікація третьою стороною. Але в 1985 р. була прийнята директива Ради ЄС про технічну гармонізацію, в якій розмежовується роль основних вимог і стандартів. Основні вимоги обов’язкові, на відміну від вимог стандартів. Причому, якщо стандарт гармонізований, то продукція, виготовлена за цим стандартом, вважається відповідною основним вимогам. У цьому зв’язку процедура контролю для виготівника полегшується. Якщо продукція виготовлена не за гармонізованим стандартом, а відповідно до основних вимог, то необхідним є підтвердження відповідності третьою стороною.

Вільному обігу продукції між країнами – членами Євросоюзу сприяє також застосування для оцінки відповідності і «нового підходу», суть якого полягає у відмові від детального регламентування у директивах вимог до безпеки, але істотні вимоги чітко і точно формулюють остаточний результат, у той же час не встановлюючи шляхи реалізації чи способи досягнення цього результату. Наприклад, вимоги, що стосуються електромагнітної сумісності в галузі електронно-обчислювальної техніки, медичної промисловості, автомобілебудування залишаються тими самими, проте існують комплекти нормативних документів, абсолютно різних для кожного типу продукції. Директива ЕС за електромагнітною сумісністю скасовує усі комплекти нормативних документів і закладає єдиний принцип та єдині обов’язкові вимоги для усіх галузей промисловості, де наявний цей феномен.

«Декларація про відповідність» у світовій практиці застосовується більше 20 років. Згідно з документами ISO/IEC (міжнародна електротехнічна комісія), це – «процедура, за допомогою якої постачальник письмово засвідчує, що продукція, процес або послуга відповідають встановленим вимогам». При цьому термін «постачальник» означає будь-яку організацію, яка постачає продукцію або надає послугу – це може бути підприємство-виготівник, підприємство-продавець, розповсюджувач-імпортер, сервісна фірма тощо. Прийняти декларацію про відповідність в Україні має право тільки юридична особа або індивідуальний підприємець, які підпадають під юрисдикцію України. Декларування відповідності означає, що виробник повинен сам пересвідчитися у відповідності продукції встановленим вимогам, тобто самостійно (або із залученням органу з сертифікації) провести необхідні процедури оцінки відповідності та нести при цьому відповідальність за відповідність продукції цим вимогам. Якщо виробник не є резидентом України, він призначає в установленому законодавством порядку уповноважену особу – резидента України для проведення процедур підтвердження відповідності. Таким чином, декларування відповідності покладає обов’язок доведення відповідності продукції встановленим вимогам і відповідальність за її відповідність на виробника даної продукції, як це прийнято у практиці країн Євросоюзу.

У рамках Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС наша країна взяла на себе зобов’язання гармонізувати законодавство, норми, правила і стандарти, а також процедури з оцінки відповідності. Першим кроком реформування національної системи технічного регулювання стало введення в дію у червні 2001 р. законів України «Про стандартизацію», «Про підтвердження відповідності» та «Про акредитацію органів з оцінки відповідності», що відповідають принципам технічного регулювання, діючим у Євросоюзі. Зокрема, Законом «Про стандартизацію» закріплюється основний принцип міжнародної стандартизації – добровільність застосування стандартів. Але добровільними стандарти стануть не завтра, а лише після того, як обов’язкові вимоги щодо безпеки для життя, здоров’я людей, охорони навколишнього середовища будуть перенесені у технічні регламенти. А стандарти, в свою чергу, повинні:

1. Створювати доказову базу виконання відповідних технічних регламентів і процедур оцінки відповідності продукції вимогам технічних регламентів.

2. Містити попереджувальні вимоги з якості та безпеки продукції.

3. Впроваджувати результати інновацій і новітніх технологій з якості та безпеки продукції.

4. Сприяти ідентифікації продукції і виявленню контрафакта.

5. Допомагати підприємствам впроваджувати системи менеджменту якості й управління навколишнім природним середовищем на базі міжнародних стандартів ISO серій 9000 та 14000.

На жаль, брак бюджетних коштів не дозволяє проводити розробку та перегляд національних стандартів на основі відповідних міжнародних на належному рівні: лише 1 тис. державних стандартів України, і то з натяжкою, з 30 тис. чинних у Євросоюзі, можна віднести до гармонізованих з міжнародними. У цих економічних умовах заслуговує на увагу досвід інших країн у вирішенні цієї проблеми. Так, у країнах Балтії міжнародні та європейські стандарти застосовують методом «обкладинки» з подальшим пошуком підприємств, бажаючих їх використати і готових профінансувати переклад, експертизу і прийняття ідентичного національного стандарту. Шведський інститут стандартів, раніш ніж розробляти та впроваджувати той чи інший стандарт, знаходить підприємства та організації, які забезпечують 90 % фінансування робіт і лише при високій зацікавленості в стандарті зі сторони промисловості держава виділяє недостатні 10 % коштів. Такий прецедент вже є і в Україні. Асоціація виробників морозива «Українське морозиво» разом з технічним комітетом з стандартизації України «Молоко, м’ясо та продукти їх переробки» (ТК-140) розроблятиме та візьме на себе значну частину фінансування розробки державного стандарту на морозиво, гармонізованого з європейськими нормами.

Прийняття закону «Про підтвердження відповідності», по суті, скасувало державну монополію на сертифікацію продукції та послуг і створило умови для залучення у цей процес недержавних структур різних форм власності. Законом вперше в українську практику було введено поняття «технічний регламент з підтвердження відповідності», який згідно з офіційним словником Світової організації торгівлі є документом, що повинен вміщувати обов’язкові технічні вимоги безпосередньо або шляхом посилання на національні стандарти. І ці вимоги обов’язкові для виконання. Технічні регламенти, що будуть застосовуватись в Україні, є аналогами відповідних директив Євросоюзу і повинні затверджуватись Кабінетом Міністрів України. Законом України «Про акредитацію органів з оцінки відповідності» розмежовано функції підтвердження відповідності (сертифікації) та акредитації, результатом чого стало створення державної неприбуткової організації – Національного органу з акредитації України. Основними завданнями цього агентства є забезпечення єдиної політики у сфері оцінки відповідності, створення умов для взаємного визнання результатів діяльності з оцінки відповідності, у тому числі в інших країнах, усунення технічних бар’єрів у торгівлі, встановлення рівноправних стосунків з міжнародними організаціями з акредитації.

Другим кроком реформування системи технічного регулювання в Україні стала розробка у поточному році одинадцяти технічних регламентів, серед яких: про безпеку іграшок, про електропобутові морозильні прилади, про безпеку низьковольтного обладнання, про безпеку газових приладів, про безпеку водогрійних котлів, про безпеку ліфтів тощо. А ось «Технічний регламент про модулі процедур оцінювання відповідності та принципи маркування національним знаком відповідності, які повинні застосовуватися в технічних регламентах з підтвердження відповідності» – особливий, тому що встановлює ті процедури оцінки відповідності, які повинні застосовуватись у всіх без виключення технічних регламентах про підтвердження відповідності, що розробляються. Пройшовши складний шлях термінологічної експертизи, розгляду європейськими експертами, погодження з центральними органами виконавчої влади, проекти усіх одинадцяти технічних регламентів подані на розгляд до Кабінету Міністрів України. Ці документи характеризують новий напрям в українському законодавстві, тому вони всебічно вивчаються фахівцями Кабміна для прийняття зваженого рішення щодо їх введенню в дію.

Усі технічні регламенти, що розробляються в Україні, базуються на відповідних європейських директивах, які, в свою чергу, побудовані на принципах так званого «глобального підходу» та «нового підходу» оцінки відповідності, прийнятих у Євросоюзі. Що це за підходи? Рішенням Ради Європи у 1993 р. у Євросоюзі введений «глобальний підхід» для оцінки відповідності, який базується на модульному принципі, спрямованому на максимальне спрощення процедури доведення відповідності. Модулі, а їх вісім (А, В, С, D, Е, F, G, H), або комбінації з них застосовуються залежно від виду продукції, феномену (наприклад, електромагнітна сумісність), ступеня ризику, аналізу результатів випробувань тощо. З восьми модулів лише у трьох випадках відповідальність підтверджується сертифікатом, виданим третьою стороною, тобто незалежним від виробника і споживача органом з сертифікації. По-перше, це сертифікат типу, коли конструкція, принцип дії, комплектуючі вироби досліджені уповноваженим органом із сертифікації і він дійшов висновку, що цей тип відповідає вимогам технічного регламенту. По-друге, сертифікат одиничного виробу, наприклад, сертифікат на судно чи прокатний стан. І по-третє, сертифікат на партію продукції. При використанні інших п’яти модулів основним документом підтвердження відповідності служить декларація про відповідність встановленим вимогам, про яку ми поговоримо пізніше. У ряді випадків виробник може підкріпити декларацію про відповідність сертифікатом типу або оціненою акредитованим органом системою якості зі стандартів ISO 9000. Як зазначає керівник розробки «Технічного регламенту про модулі процедур оцінювання відповідності...» Володимир Єременко, кандидат технічних наук, начальник Центру випробувань продукції Українського державного науково-виробничого центру стандартизації, метрології та сертифікації (УкрЦСМ, м. Київ): «При визначенні можливих варіантів модулів повинні враховуватися, зокрема, такі чинники, як відповідність модулів виду продукції, природа пов’язаного з нею ризику, економічна інфраструктура окремої галузі, типи і важливість виробництва. Крім того, визначаючи ряд можливих модулів для даного виробу чи груп однорідної продукції, технічні регламенти з підтвердження відповідності повинні залишати настільки широкий вибір для виробника, наскільки це сумісно із забезпеченням відповідності їх вимогам».

5.4.1. Комплексний підхід до взаємного
визнання результатів сертифікації

Комплексний підхід наближує перехід до взаємного визнання результатів сертифікації за умови компетентності, високого технічного оснащення і відкритості. Для створення режиму відкритості пропонується забезпечити доступ усіх зацікавлених сторін до інформації про вимоги стандартів, методи випробування, вимоги безпечності виробів. Створений Комісією ЄС банк даних «Сертифікат» містить інформацію про всі існуючі в Європі системи сертифікації, методики випробувань, лабораторії і випробувальні центри та ін.

Посилюється увага до акредитації випробувальних лабораторій у країнах-членах ЄС. Підтримуються тенденції до розвитку національних систем акредитації на базі європейських стандартів EN 45000 і до співпраці в цій галузі.

Комплексний підхід передбачає нову законодавчу процедуру сертифікації і випробувань, згідно з якою в законодавчі норми ЄС не допускається включення однієї обов’язкової методики сертифікації конкретного товару. Повинні бути визначені параметри безпечності, які вимагаються, декілька методів їх підтвердження, умови застосування цих методів. Обмежується також втручання державних органів у діяльність незалежних центрів, за винятком випадків крайньої необхідності.

Оцінюється на відповідність процес розробки продукції (проектування, дослідний зразок, виробництво); вид контролю (перевірка документації, випробування дослідного зразка, перевірка системи якості та ін.); контролюючий орган (виготівник, незалежна організація, третя сторона).

У 1989 р. в ЄС була прийнята Глобальна концепція гармонізації правил з оцінки відповідності.

Згідно з директивами відповідність може бути оцінена самим виробником, у результаті чого заявою-декларацією він підтверджує відповідність товару вимогам директиви і засвідчує це маркуванням товару знаком.

«Нові» директиви містять гармонізовані вимоги до безпечності, конкретизовані стосовно до певної стадії життєвого циклу продукції: проектування, виготовлення, реалізації, експлуатації. Для того, щоб директиви протягом довшого часу не потребували переробки, в них включають загальні вимоги, а більш докладні, окремі, вносять у стандарти.

«Нові» директиви відрізняються від «старих» і за структурою: в них є правова і технічна частини, наводяться принципи систем оцінки відповідності та посилання на стандарти. Таким чином, європейський стандарт, який не має обов’язкового характеру, будучи згаданим у «новій» директиві, забезпечує доступ на ринок продукції, що відповідає його вимогам, без будь-яких перешкод і обмежень.

На відміну від «нових», «старі» директиви мають галузевий характер, точніше вимоги, які є в них, не уніфіковані, немає також посилань на стандарти.У зв’язку з цим до кожної «старої» директиви потрібно було прийняти багато доповнень і поправок, що ускладнює їх застосування на практиці.

Усунення перешкод для руху товарів, пов’язаних з існуванням різних технічних норм і стандартів у державах-членах, забезпечується у Співтоваристві двома способами: 1) шляхом гармонізації національних стандартів через прийняття та імплементацію єдиних норм комунітарного права у цій сфері та 2) шляхом впровадження принципу взаємного визнання.

Використовуються три терміни, які досить часто ототожнюють, а саме: «гармонізація», «адаптація» і «уніфікація». Інколи вбачається за доцільне розмежовувати їх і вживати термін «гармонізація» у розумінні «приведення законодавства держав-членів ЄС до вимог законодавства ЄС»; термін «адаптація» у значенні «приведення правових актів третіх країн (не членів ЄС) до норм права Співтовариства» і термін «уніфікація» у значенні «зближення правових норм технічного регулювання різних держав світу чи їх об’єднань шляхом взаємного узгодження відповідних правових норм».

Надзвичайно важливе значення для формування єдиного ринку товарів відіграв і відіграє принцип взаємного визнання. Вперше він був сформульований у рішенні Суду ЄС у справі Cassis deDijon у 1979 р. [26] і закріплений у Білій книзі «Завершення формування внутрішнього ринку і взаємне визнання». У 1999 р. він був детально роз’яснений у повідомленні Комісії [27]. Принцип взаємного визнання гарантує вільне пересування товарів (і послуг) без потреби гармонізації законодавства країн-членів.

Суть принципу взаємного визнання полягає у тому, що товари, які законно виготовляються на території однієї держави-члена ЄС, не можуть бути заборонені для продажу на території іншої держави-члена, навіть якщо вони виготовляються за технічними чи якісними характеристиками, що відрізняються від тих, які застосовуються до своїх власних товарів.

Єдиний дозволений виняток – якщо такий товар (чи послуга) становить чи може становити загрозу здоров’ю споживачів чи навколишньому середовищу.

Слід також відзначити, що ЄС є прихильником уніфікації технічних норм і стандартів на міжнародному рівні. Досягнутий прогрес Співтовариства у цьому відношенні полягає у його приєднанні до Угоди про технічні бар’єри у торгівлі СОТ, у практиці підписання угод про взаємне визнання технічних стандартів із третіми країнами. Займаючи лідируючі позиції у світовій торгівлі й активно відстоюючи свої позиції в СОТ, ЄС є значною мірою творцем світової культури стандартизації і сертифікації продукції.

У межах Угоди про технічні бар’єри у торгівлі ЄС є поборником розробки єдиних глобальних технічних стандартів шляхом уніфікації національних законодавств чи взаємного визнання національних стандартів і процедур, бере активну участь у відповідному комітеті СОТ.

ЄС підписав низку угод про взаємне визнання технічних стандартів із такими державами, як Японія, Швейцарія, Австралія, Канада, Ізраїль, Нова Зеландія, США. Проте вони не передбачають уніфікації технічних норм і стандартів договірних країн. Згідно з цими угодами відбувається взаємне визнання процедур сертифікації продукції, що суттєво полегшує умови товарообміну між сторонами договору і позбавляє виробників-експортерів продукції необхідності проходити таку процедуру у країні-імпортері.

5.4.2. Європейські модулі на стадіях
життєвого циклу продукції

Директиви ЄС за Новою концепцією визначають способи підтвердження відповідності (модулі), які може використовувати постачальник. Право вибору конкретного модуля надається постачальнику (виробнику). Для різних стадій життєвого циклу продукції передбачені різні модулі [28].

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Система оцінки відповідності	\|	Модулі на стадії проектування

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.