Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Угода СОТ про застосування санітарних і фітосанітарних заходів (СФС)

Угода про СФС встановлює базові правила для стандартів безпеки харчових продуктів та здоров’я рослин і тварин. Усі країни вживають заходів, які гарантують, що харчові продукти безпечні для споживачів і запобігають розповсюдженню шкід­ників чи хвороб серед тварин і рослин. В Угоді санітарні та фітосанітарні заходи визначені як будь-які заходи, що засто­со­вуються:

– для захисту життя людей і тварин від ризиків, джерелом яких є харчові добавки, забруднювачі, токсини або патогенні організми в харчових продуктах;

– для захисту життя людини від хвороб, що переносяться рослинами, тваринами;

– для захисту життя рослин або тварин від шкідників, хвороб або патогенних організмів;

– для уникнення чи обмеження іншої шкоди, яка може бути нанесена країні від ввезення, акліматизації або розповсюдження шкідників.

Сюди входять заходи, прийняті для захисту здоров’я риб і дикої фауни, лісів та дикої флори.

СФС заходи можуть приймати різні форми:

– вимоги, щоб продукція прибувала з вільних від хвороб регіонів;

– огляд продукції;

– певна обробка;

– встановлення допустимих максимальних рівнів залишків пестицидів;

– дозвіл використовувати тільки деякі добавки в харчових продуктах.

Санітарні (здоров’я людей і тварин) і фітосанітарні (здоров’я рослин) заходи застосовуються до харчових продуктів, виго­тов­лених всередині країни, до місцевих хвороб рослин і тварин, а також до продукції, що надходить з інших країн.

СФС заходи можуть призвести до обмежень у торгівлі. Основна мета Угоди по СФС полягає в тому, щоб підтримати суверенне право будь-якої країни на забезпечення рівня захисту здоров’я, який вважається прийнятним, і гарантувати, що ці незалежні права не використовуються для протекціоністських цілей і не призводять до непотрібних бар’єрів у міжнародній торгівлі.

Заходи, що визначаються Угодою по СФС, поширюються на такі об’єкти:

– харчові добавки, забруднювачі, токсини в продуктах і напоях;

– залишки ветеринарних препаратів і пестицидів у харчових продуктах;



Интернет реклама УБС

– сертифікація харчової продукції, здоров’я тварин і рослин;

– вплив методів переробки на безпеку їжі;

– вимоги до маркування, що мають пряме відношення до нешкідливості харчової продукції;

– карантин тварин і рослин;

– вимоги до створення зон, вільних від паразитів і хвороб;

– процедури щодо запобігання розповсюдження, контролю або знищення паразитів і хвороб у країні.

[Вгору] [Вниз]

5.6. Стандарти BRÇ, IFS, GlobalGap,
програма ЄС щодо оповіщення про
небезпечні товари RAPEX

У 2000 році Європейський союз поширив «Білу книгу» про безпеку харчових продуктів як початковий етап створення нової правової основи, що регулює належне виробництво продуктів харчування й кормів для тварин і контроль безпеки харчових продуктів. Комісія «Кодекс Аліментаріус» продовжує розробку міжнародних стандартів керівних принципів і рекомендацій, призначених для скорочення ризиків продовольчої безпеки. У рамках Кодекс Аліментаріус була розроблена модель аналізу ризиків, комплексний підхід до харчового ланцюга й система аналізу ризиків і керування критичними точками контролю (АРККТК). Парадигма аналізу ризиків, що складаються з оцінки ризику, керування ризиками й оповіщення про ризики, вклю­че­на як загальні принципи в закон ЄС і становить правову основусистем забезпечення продовольчої безпеки в країнах-членах [30].

У «Білій книзі» ЄС відповідальність за забезпечення продо­вольчої безпеки покладена на весь ланцюг виробництва продук­тів харчування (включаючи тваринний корм). Уряди країн-чле­нів стежать за тим, щоб виробники належним чином виконували цю відповідальність із метою захисту здоров’я й благополуччя споживачів. У документі міститься 84 пункти дії, які повинні бути оформлені й включені в закон Співтовариства для зміц­нення систем забезпечення безпеки харчових продуктів країн-членів.

Іншим шляхом забезпечення безпеки харчових продуктів і пакування, що застосовується в харчовій промисловості, стала поява цілого ряду технічних стандартів Європейського союзу. До цієї групи належать такі стандарти, як BRC і IFS. У цьому випадку розроблювачами цих стандартів стали Великобританія, Німеччина й Франція.

5.6.1. Стандарт харчової галузі BRC

Стандарт харчової галузі BRC (British Retail Consortium – Британського Консорціуму Роздрібної торгівлі) було розроблено у 1998 році спочатку для постачальників фірмової продукції, а потім став широко використовуватися у низці інших галузей харчової промисловості, включаючи підприємства ресторанного господарства та виробників сировини. У подальшому стандарт став незамінним для всіх організацій галузі. Застосування стан­дарту за межами Великобританії зробило його глобальним і не лише з метою оцінки постачальників, але і як основа для вироб­ництва харчових продуктів та планування перевірок. Стандарт BRS спрямований на забезпечення безпеки продукції і встанов­лює поряд з вимогами до системи HACCP вимоги до системи менеджменту якості й гігієни виробничого середовища. Стан­дарт передбачає два рівні сертифікації: основний (базовий) і вищий. Низка міжнародних підприємств вимагає застосування цього стандарту. Він також прийнятий організацією роздрібної торгівлі Global Food Safety Initiative (GFSI) – Глобальною ініціа­тивою харчової безпеки як рівноцінний по відношенню до ін­ших стандартів безпеки харчових продуктів.

BRC (British Retail Consortium) розробив цілу серію різно­ма­нітних стандартів: Глобальний стандарт BRS для упаковки хар­чових продуктів та іншого пакувального матеріалу (2002), Гло­бальний стандарт BRS Споживчі продукти (2003), Глобальний стандарт BRS Зберігання та транспортування (2006). Кожен із цих стандартів регулярно переглядається, редакція кожного з них повністю переглядається та оновлюється кожні три роки після обширних консультацій з широким колом зацікавлених осіб.

Стандарт на упаковку BRS IoP Британського консорціуму роздрібної торгівлі та Інституту упаковки (Institute of Packaging – IoP) діє для виробників харчових продуктів для власних тор­гових марок роздрібних торговців. Він призначений для захисту споживачів і виконання вимог британського Закону про безпеку харчових продуктів (Food safety act). Мета BRS IoP – створити єдиний стандарт, який замінює різноманітні специфічні для під­приємств правила торгівлі харчовими продуктами.

5.6.2. Стандарт IFS

Стандарт IFS (International Food Scheme) – Міжнародна схема сертифікації у харчовій галузі. Стандарт розроблено ініціатив­ною групою провідних компаній роздрібної торгівлі Німеччини (Hauptverband des Deutschen Einzelhandels) з метою створення єдиного базового стандарту проведення аудитів систем управ­ління безпекою. У 2003 році офіційно прийнятий до застосу­вання Глобальною Ініціативою за Безпеку харчової продукції (GFSI). У 2003 році представники французьких роздрібних та оптових підприємств приєдналися до робочої групи з розробки IFS, що призвело до створення 4-ї редакції стандарту. IFS вважа­ється авторитетним міжнародним стандартом з безпеки для всіх виробників харчових продуктів. Зокрема, стандарт IFS визнаний найбільшими торговельними мережами, які охоплюють більше шістдесяти відсотків усієї світової торгівлі. У країнах Євро­пей­ського Союзу IFS є найбільш важливим стандартом для поста­чальників провідних торговельних мереж. Наприклад, для укла­дання договору на поставку продукції членам Суспільства німецької роздрібної торгівлі або Федерації підприємств торгів­лі й дистрибуції Франції необхідно мати сертифікат IFS, поза залежністю від країни походження. Стандарт IFS також широко використовується в Австрії, Польщі, Швеції, Італії й інших країнах. IFS створив єдину основу для взаємної оцінки продав­ців, постачальників і виробників товарів продовольчої групи. За даними на вересень 2007 року, у світі видано більше 7300 сер­тифікатів відповідності стандарту IFS. Ці сертифікати є для виробників продуктів харчування своєрідним пропуском у тор­говельні мережі Німеччини (Aldi, Edeka, Lidl, Metro, Rewe, Spar та інші), Франції (Auchan, Carrefour, Casino, Cora, Monoprix, Systeme U), Італії й ряду інших країн. Саме тому кількість виданих сертифікатів IFS за три роки збільшилася більш ніж у 4 рази. Причому видані вони були виробникам як у Європі, так і в Америці, Африці й Азії.

Обидва технічні стандарти BRC і IFS містять вимоги стан­дарту ISO 9001:2000, принципи НАССР і рекомендації GMP. Обидва стандарти спрямовані на забезпечення безпеки харчової продукції і упакування, що застосовується при виробництві хар­чової продукції. Відповідність вимогам одного із цих стандартів дає найбільш повну гарантію для споживача одержати харчову продукцію, що відповідає контрактним вимогам щодо якості та безпеки.

Основи регулювання якості та безпеки харчової продукції приводяться в Загальному Законі ЄС про харчові продукти, а також у Постанові Європейського парламенту й Ради ЄС № 178/2002/ЄС, у якій встановлюються загальні принципи й вимоги правових норм в галузі харчових продуктів, заснову­ється Європейська служба з безпеки харчових продуктів і вводяться процедури, пов’язані з безпекою харчових продуктів.

28 січня 2002 р. було уведено у дію Регламент Європейського Парламенту та Ради (ЕС) № 178/2002 про встановлення загаль­них принципів і вимог законодавства про харчові продукти, створення Європейського органу з безпеки харчових продуктів і встановлення процедур щодо питань, пов’язаних із безпекою харчових продуктів. Регламент належить до сфери захисту прав споживачів і безпеки продуктів харчування та продовольчої сировини.

Загальний Закон ЄС про харчові продукти надає базу для забезпечення послідовного підходу в розвиток законодавства про харчову продукцію. У ньому надаються визначення, прин­ципи й зобов’язання, що охоплюють усі стадії виробництва й розподілу продуктів харчування й кормів для тварин, внаслідок того, що в останні роки харчове зараження було однією з основних проблем харчування. Закон також надає загальну основу для тих сфер, що не охоплені конкретними гармонізо­ваними правилами, але де функціонування Внутрішнього Ринку забезпечується взаємним визнанням.

Закон ЄС про харчові продукти доповнений детальним зако­нодавством за повним спектром питань, що стосуються харчової безпеки, таких як гігієна на виробництві, залишки і радіо­нуклідні домішки, використання пестицидів, добавок і барв­ни­ків, нових продуктів, харчових добавок і продуктів, що перебу­вають у контакті із продуктами харчування, такі як упакування й устаткування; жорсткі процедури контролю росту й викори­стання продуктів, отриманих у результаті генетичної моди­фікації.

Мета Закону про харчові продукти полягає у забезпеченні для споживачів безпечних харчових продуктів, що відповідають різноманітним вимогам. По-друге, повинно бути забезпечене адекватне інформування споживачів, на підставі якого вони могли б робити свій вибір.

Крім Закону про харчові продукти сфера харчової продукції регулюється нормативно-правовими актами ЄС – директивами, постановами, рішеннями.

Європейським Парламентом та Радою 1 січня 2006 р. було введено в дію так званий «Пакет гігієнічних вимог», до якого увійшли декілька актів, що стосуються гігієни харчових про­дуктів і кормів, мікробіологічних критеріїв, організації та здій­снення контролю продуктів та ін.

Останнім часом гострим є питання регулювання харчової та сільськогосподарської біотехнології, що використовує генетич­ну інженерію, транс-генних рослин і тварин, генетичну модифі­кацію. Перше законодавство стосовно ГМО у Євросоюзі було прийняте на початку 90-х років. З тих пір законодавство працює з метою захисту навколишнього середовище та здоров’я людей у контексті об’єднаного ринку для біотехнології. Основними актами цього законодавства є: Директива 2001/18/ЄС, Регламент 1829/2003, а також Регламент 1830/2003. Регламент 1829/2003 регулює використання їжі й кормів, що містять або складаються із ГМО. Їжа й корми, виготовлені із ГМО, або такі, що містять інгредієнти, виготовлені із ГМО, вважаються генно модифіко­ва­ними (ГМ) їжею й кормами. Регламент 1830/2003 з маркування й простежуваності забезпечує повну інформацію про складові продуктів і кормів, що складаються або зроблені із ГМО, у т. ч. соєве й кукурудзяне масло, виготовлене із ГМ сої й кукурудзи. Етикетка повинна мати напис «Цей продукт містить ГМО». Це робиться з метою інформування покупців і фермерів про дійсне походження й характеристику продуктів і кормів, щоб вони могли зробити інформований вибір.

Міжнародною комісією ФАО / ВОЗ із втілення кодексу стандартів і правил щодо харчових продуктів (Комісією «Кодекс Аліментаріус») розроблена та прийнята збірка міжнародних харчових стандартів Кодекс Аліментаріус. Стандарти кодексу охоплюють основні продукти харчування: як оброблені та напівфабрикати, так і необроблені. Окрім того, у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення принципіальних цілей Кодексу – охорони здоров’я споживачів і сприяння добросовісній торгівлі харчовими продуктами – представлені матеріали, що вико­ри­стовуються при наступній переробці харчових продуктів.

Положення Кодексу стосуються: гігієнічних вимог і харчової цінності продуктів харчування, включаючи мікробіологічні кри­терії, вимоги щодо харчових добавок, слідів пестицидів і вете­ри­нарних лікарських препаратів, забруднюючих речовин, марку­вання та зовнішнього вигляду, а також щодо методів відбору проб та оцінки ризику.

Кодекс Аліментаріус повною мірою може вважатися найваж­ливішим міжнародним довідником у галузі якості харчових продуктів. У ньому взято до уваги новітні досягнення наукових досліджень у галузі харчування. Кодекс значно підвищив інфор­мованість світової спільноти щодо таких життєво важливих питань, як якість продуктів харчування, продовольча безпека та діяльність суспільної служби охорони здоров’я.

5.6.3. Стандарт GlobalGap

Стандарт GlobalGAP – це система, що гарантує безпечність вирощеної продукції. Основною відмінністю від інших стан­дар­тів є оцінка безпечності невирощеного продукту, а відстеження і оцінка всього технологічного циклу. Іншими словами, якщо ви­рощування проводиться згідно з чітко встановленими нормами та технологічними регламентами, отримана продукція буде без­печною. Для кінцевої перевірки проводиться аналіз продукції на вміст залишків пестицидів та агрохімікатів. Сертифікат GlobalGAP є свідченням належного рівня аграрного вироб­ництва. Він забезпечує для фермера ряд суттєвих переваг, а саме: комерційні переваги: продукція, сертифікована за даним стандартом, є безпечною для споживання, а тому користується більшим попитом, що значно полегшує збут. Конкурентні пере­ваги: сертифікація GlobalGAP є вагомою конкурентною перева­гою компанії-виробника. Фермер демонструє готовність іти на зустріч побажанням споживача. Впевненість покупців: покупці продукції (супермаркети, переробні підприємства, пункти гро­мадського харчування) впевнені в якості та безпечності отри­маної продукції. Це найпростіший шлях до довготривалого і взаємовигідного співробітництва. Впевненість споживачів у якості та безпечності сільськогосподарської продукції сприяє зростанню довіри до сільгоспвиробників, підприємств роздріб­ної торгівлі. Це сприяє збільшенню об’ємів продажів і позитив­но віддзеркалюється на розвитку даного сегмента ринку. Управ­ління Ризиками зменшує ймовірність забруднення/зараження продукції, сприяє охороні оточуючого середовища, покращенню виробничої гігієни та санітарії. Сумісність з системами управ­ління якістю: Система GlobalGAP сумісна з іншими системами управління якістю, наприклад BRC, IFS, ISO 9001:2000, ISO22000. Вона не претендує на функції Державного стандарту та не вступає у протиріччя з національним законодавством. Вихід на міжнародний ринок: Система GlobalGAP ефективно працює в 90 країнах світу. Переважна більшість європейських торговельних мереж працює лише з продукцією, сертифіко­ваною за стандартом GlobalGAP.

GlobalGAP – це приватна організація, що створює добро­вільні сертифікатні стандарти сільськогосподарської продукції. Ці стандарти гарантують споживачам, що продукцію було ви­роблено на сільськогосподарських підприємствах, які мінімізу­ють шкідливий вплив на оточуюче середовище, забезпечують безпечні умови роботи своїх працівників і намагаються змен­шувати кількість хімічних обробок.

«GlobalGap» служить інструкцією для землеробських госпо­дарств для правильної (Good) агрономічної (Agronomical) прак­тики (Practice). «GlobalGap» включає цілорічні інспекції земле­робів, у тому числі неоголошений контроль. У сертифікацію «GlobalGap» уже включились сільськогосподарські підприєм­ства більш ніж у 80 країнах світу.

5.6.4. Програма ЄС щодо оповіщення
про небезпечні товари RAPEX

Система швидкого обміну інформацією про небезпечні това­ри (система Рарех) [31]. Система RAPEX почала функціонувати у 2004 році. З моменту її запуску кількість товарів, визнаних небезпечними, збільшилася в 4 рази. У 2009 р. список товарів, заснований на даних системи швидкого обміну інформацією про небезпеку непродовольчих товарів RAPEX, збільшився у порів­нянні з показником 2008 р. на 7 %.

Походження. Для забезпечення безперешкодної діяльності внутрішнього ринку та спільного управління ризиком Європей­ська Комісія прагне бути поінформованою про заходи, запро­ва­джені країнами-членами ЄС щодо ризиків, виявлених у товарах, які знаходяться в обігу на території Співтовариства.

Система, передбачена статтею 8 Директиви, була створена у 1984 р. Вона діє як загальна система попередження та контролю, та має на меті сприяти подоланню надзвичайних ситуацій. Си­стема призначена для забезпечення швидкого обміну інформа­цією між країнами-членами ЄС і Комісією у разі виявлення товару, який становить серйозний і прямий ризик для здоров’я та безпеки споживача. Вона дозволяє національним органам державної влади діяти негайно, якщо виявлено нагальну і пряму небезпеку на території однієї з країн-членів ЄС.

Ця процедура розпочинається, коли одна з країн-членів ЄС приймає рішення про запровадження термінових заходів для запобігання, обмеження чи накладання спеціальних умов на продаж або потенційне використання товару чи партії товару на її території черезсерйозний і прямий ризик (небезпеку), який становить згаданий товар чи партія товарів для здоров’ я і без­пеки споживача.

У таких випадках країна-член ЄС має терміново повідомити Комісію про вже вжитий захід або про існування ризику безпо­середньо перед запровадженням заходу. Комісія передає відпо­відну інформацію іншим країнам-членам ЄС.

Сфера застосування

Система застосовується до всіх товарів, призначених для споживачів, за винятком товарів, призначених для професійного використання, чи товарів, які на підставі інших документів Співтовариства підлягають еквівалентним процедурам повідом­лення.

Система швидкого обміну інформацією включає дві мережі: одна – для нехарчових товарів, а інша – для продуктів харчу­вання. Ці дві мережі працюють загалом однаково та спираються на спільну правову базу.

Як сфера застосування, так і умови започаткування процедур та самі процедури, що застосовуються в рамках системи, окрес­лені Директивою від 29 червня 1992 р. Детальний опис про­цедур застосування системи у тому вигляді, у якому вони були ухвалені Комісією у співробітництві з країнами-членами ЄС у 1990 р., міститься у додатку до цієї Директиви.

Нова Директива 2001/95 внесла деякі незначні зміни у функ­ціонування системи.

Умови застосування процедури

Застосування процедури надзвичайних заходів відповідно до системи RAPEX (системи швидкого обміну інформацією) вимагає виконання трьох сукупних умов:

– наявність серйозної і прямої загрози (А);

– наслідки цього ризику мають виявитися або ймовірно виявляться поза територією відповідної країни-члена ЄС (Б);

– відсутність у рамках інших нормативно-правових актів Співтовариства жодних інших еквівалентних процедур (В).

Наявність серйозної і прямої загрози

Поняття «серйозної і прямої загрози» для здоров’я та безпеки споживачів не визначено жодною з директив Співтовариства, які гармонізують норми національного законодавства.

З метою покращення функціонування системи й уникнення непотрібних операцій раннього попередження Комісія у ряді випадків звертала увагу країн-членів ЄС на необхідність обме­ження використання системи тільки у тих випадках, які дійсно представляють «серйозну і пряму загрозу». Відповідність або невідповідність товару існуючим нормативним вимогам не є у даному випадку важливою, на відміну від ряду інших існуючих процедур.

Немає необхідності надсилати таке повідомлення, якщо то­вар не відповідає вимогам національних стандартів, навіть якщо ці стандарти були встановлені так само з метою забез­печення охорони здоров’я та безпеки споживачів; в усіх випадках основ­ним критерієм для здійснення повідомлення має бути наявність серйозної і прямої загрози здоров’ю та безпеці людей.

Бажання Комісії не надавати визначення поняттю «серйозної і прямої загрози» пояснюється, з одного боку, гнучкістю, необ­хідною для стабільного функціонування системи, а з іншого – тим фактом, що це поняття постійно розвивається.

Процедури застосування системи, деталізовані у додатку до цієї Директиви, підкреслюють неможливість визначення спеці­альних критеріїв, які б точно вказували, що саме може стано­вити серйозний і прямий ризик. Відповідно, національні органи державної влади зобов’язані приймати у кожному випадку рі­шення на свій розсуд (пункт 2 додатка). Просте застосування обмежень чи заборони розміщення товару на ринку або його вилучення не є саме по собі достатнім свідченням серйозного і прямого характеру ризику.

Варто звернути увагу на те, що нова Директива замінює поняття серйозної і прямої загрози поняттям «серйозна загроза, яка вимагає негайних дій». Це зроблено з метою полегшення виявлення випадків для застосування цієї процедури. Для вико­ристання системи RAPEX небезпека виникнення загрози не обов’язково повинна бути прямою; для використання системи достатньою є ймовірність виникнення ризику через тривалий час. Цей нюанс уже використано в нещодавно прийнятому рі­шенні Комісії стосовно наявності фталатів у іграшках та засобах догляду за дітьми[[1]]. У цьому документі Комісія роз’яснює поняття серйозного і прямого ризику: «Хоча згадані вище серйозні наслідки не проявляються протягом певного часу після використання, ризик, пов’язаний із зазначеними товарами, є прямим, оскільки він безпосередньо пов’язаний з впливом фта­латів; такі товари після закінчення періоду нормального вико­ристання дитиною можуть призвести до значних уражень, що матиме серйозні наслідки у майбутньому (для дітей)».

[Вгору] [Вниз]

5.7.1. Суть, принципи Нового підходу
до ринкового нагляду

Первинний імпульс до гармонізації національних норм і стандартів у Співтоваристві дали Директива Комісії 70/50 та справа «Dassonville» [32, 33]. Вони трактували технічні пере­шкоди для торгівлі між країнами-членами Співтовариства як заходи, які мають рівнозначний до кількісних обмежень ефект і повинні бути усунені відповідно до ст. 28 Договору. Проте до середини 1980-х рр. процеси гармонізації відбувалися вкрай повільно. Причинами цьому стали, по-перше, технічна склад­ність процесу, обумовлена необхідністю формувати єдині норми для кожної категорії товарів і, по-друге, прийняття відповідних директив Ради мало відбуватись одноголосно. Проте ці трудно­щі були вирішені шляхом прийняття 7 травня 1985 р. Резолюції Ради про новий підхід до технічної гармонізації і стандар­тизації [34].

У цій резолюції вперше були прописані стратегія і методика гармонізації технічних норм країн-членів. Принципами нового підходу стали:

– гармонізація національних законодавств щодо технічних стандартів обмежується встановленням необхідних вимог (essential requirements) до продукції, відповідність яким є до­статньою підставою допуску цієї продукції на єдиний ринок Співтовариства;

– відповідність продукції вимогам директив забезпечується дотриманням технічних характеристик, що прописані у гармо­нізованих стандартах;

– впровадження гармонізованих чи інших стандартів зали­шається добровільним, і виробник завжди може дотримуватись інших стандартів, що відповідають необхідним вимогам;

– продукція, виготовлена згідно з гармонізованими стандар­тами, вважається такою, що відповідає необхідним вимогам.

Новий підхід передбачає гармонізацію необхідних вимог шляхом їх упровадження через директиви. Проте він вико­ри­стовується не до усіх категорій товарів. Зокрема принципи ново­го підходу не застосовуються до продуктів харчування, продук­ції хімічної та фармацевтичної промисловості, транспортних засобів і тракторів.

Отже, джерелами права у сфері технічного регулювання ЄС є (поряд зі згаданими статтями Договору і рішеннями Суду ЄС) десятки директив, які прийнято розділяти на дві групи:

директиви «старого» підходу і директиви нового та глобаль­ного підходів. До директив нового та глобального підходів належать директиви, на які згідно з рішенням Ради ЄС чи Ради і Парламенту ЄС поширюються принципи, викладені у резолю­ціях Ради від 7 травня 1985 р. та від 21 грудня 1989 р. відпо­відно. До директив «старого» підходу належать усі інші дирек­тиви з гармонізації технічних норм і стандартів держав-членів Співтовариства. На основі резолюцій Ради від 7 травня 1985 р. та від 21 грудня 1989 р. нині прийнято більше 29 директив із гармонізації, які стосуються безпеки споживчих товарів. Зокре­ма таких категорій товарів, як будівельні матеріали, іграшки, косметика, електротехніка, прилади та обладнання, упаковки, вибухонебезпечні речовини тощо. Крім того, існує ряд проектів директив нового і глобального підходів, розроблених Комісією, але не затверджених Радою і Парламентом.

У деяких випадках директиви нового підходу можуть засто­совуватися паралельно з іншими директивами ЄС, наприклад, із Директивою щодо загальної безпеки товарів, Директивою щодо нешкідливості товарів, якщо останні містять положення, не охоплені директивами нового підходу.

Діючі системи оцінки відповідності виробів і їх якості скла­даються з двох підсистем: обов’язкової та добровільної. Під­си­стема обов’язкової оцінки стосується усіх товарів, що постача­ються на єдиний ринок виробниками країн-членів чи третіх країн. Вона покликана піклуватися про те, щоб в обороті пере­бували лише безпечні для людини та середовища вироби.

5.7.2. Директива щодо акредитації
та ринкового нагляду

Правове поле ринкового нагляду в ЄС складається з двох компонентів:

1. Горизонтальний компонент, що встановлює загальні прин­ципи ринкового нагляду:

– Директива 2001/95/ЄС про загальну безпечність про­дукції;

– Регламент 765/2008 щодо вимог до акредитації та рин­кового нагляду;

– Директива 85/374/ЄЕС щодо відповідальності за де­фектну продукцію;

– модульний підхід до оцінки відповідності та марку­вання знаком СЕ.

2. Вертикальний (або секторний) компонент, що встановлює правила ринкового нагляду для окремих типів продукції. До нього належать директиви Нового та Глобального підходів, а також директиви старого підходу, що регулюють обіг окремих категорій товарів у межах єдиного ринку.

Регламент Європейського Парламенту та Ради (ЄС) № 765/2008 від 9 липня 2008 року, що встановлює вимоги для акредитації та ринкового нагляду щодо реалізації продукції та скасовує Регла­мент (ЄЕС) № 339/93.

Повноцінне запровадження системи ринкового нагляду мож­ливе лише разом з комплексним реформуванням системи тех­нічного регулювання: стандартизації, метрології, оцінки відпо­відності, акредитації. Приведення цих компонентів системи у відповідність до європейських вимог необхідно прискорити.

Європейське законодавство визначає ринковий нагляд як діяльність, що провадиться, і заходи, що вживаються держав­ною владою, для забезпечення відповідності продуктів вимогам, встановленим у відповідних актах гармонізованого законодав­ства Співтовариства. Нагляд повинен забезпечувати, щоб про­дукти не становили ризику для здоров’я, безпеки або будь-якого аспекта захисту суспільного інтересу. Ринковий нагляд має на меті забезпечити однаковий рівень захисту громадян у рамках внутрішнього ринку, а також однорідне нормативне поле для суб’єктів економічної діяльності. Здійснення діяльності з ринко­вого нагляду є одним із пріоритетів Плану дій Україна – ЄС (ПД) і ключовою умовою для підписання Угоди про підтвер­дження відповідності та прийнятність промислової продукції (АСААб) між Україною та ЄС щодо окремих категорій про­дук­ції. З цього питання було укладено попередню угоду між Євро­пейською Комісією та Україною 19 грудня 2005 р. [35]. У цьому контексті існує 2 попередніх законопроекти (ще не зареєстро­вані у Верховній Раді України). Один із них підготовлений Мі­ністерством економіки, другий – Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики. ЦЕРРАС отримав текст законопроекту Мінекономіки від проек­ту Міжнародної фінансової корпорації/Світового банку (ШС) «Політики щодо малих і середніх підприємств» і скористався можливістю з’ясувати основні недоліки та найкращу практику, яку слід врахувати при регулюванні діяльності з ринкового на­гляду. Незважаючи на автора законопроекту та той факт, що сам законопроект може вже ніколи не бути зареєстрований, метою даного документа є використання конкретних прикладів щодо основних моментів, які повинні бути передбачені будь-яким законопроектом з цього питання, що подаватимуться на розгляд Верховної Ради України.

Підхід, що використовується в даному документі, вносячи певні корективи, можна застосовувати до будь-якого законо­проекта щодо ринкового нагляду. Критерії, що застосовувались при огляді положень законопроекту, базуються на таких норма­тивних документах:

– Рекомендації Європейської Комісії щодо належної імпле­ментації директив Нового підходу;

– Положення щодо «Системи регулювання ринкового на­гляду Співтовариства», що містяться у «Пропозиції до Регла­менту, що передбачає вимоги щодо акредитації та ринкового нагляду до розміщення продукції на ринку».

Концепція ринкового нагляду у законопроекті.

Концепція «ринкового нагляду» на рівні ЄС визначає заходи з забезпечення виконання, що здійснюють держави-члени з метою гарантування того, щоб лише продукти, які відповідають вимогам директив Нового підходу чи Директиви 2001/95/ЄЕС щодо загальної безпеки продукції (усі стосуються нехарчового сектора), можуть бути допущеними на ринок.

Фактично, практика ринкового нагляду у державах-членах ЄС поширюється також і на контроль за усіма продуктами в кінці ланцюжка виробництва та реалізації, а тому включає контроль за відповідністю вимогам директив Старого підходу, особливо в частині вимог щодо маркування.

Однак ринковий нагляд не включає контроль, що здійсню­ється у окремих секторах, таких як ветеринарна продукція, фармацевтична продукція, транспортні засоби, де законодавство ЄС передбачає особливі процедури. Крім того, ринковий нагляд завжди відокремлюється від контролю за безпекою та гігієною харчових продуктів.

Безперечно, автори законопроекту дотримувались вузької концепції ринкового нагляду, однак не зовсім правильно ствер­джувати, що законопроект не поширює свою дію на «вимоги щодо відповідності та безпеки харчових продуктів і харчових добавок». По-перше, згадування лише харчових добавок окрім безпеки харчових продуктів може, між іншим, означати, що кон­троль за харчовими добавками входить у сферу дії закону. Може скластися враження, що контроль за маркуванням продукції підпадає під сферу дії закону.

5.7.3. Директива щодо регламентів
для акредитації та ринкового нагляду
у зв’язку із реалізацією продукції

Слід розмежувати поняття «європейські стандарти» та «гар­монізовані стандарти». Під гармонізованими стандартами розу­міють європейські стандарти, погоджені з Європейською комі­сією і схвалені останньою після погодження з усіма державами-членами ЄС. Усунення перешкод для руху товарів, пов’язаних з існуванням різних технічних норм і стандартів у державах-чле­нах, забезпечується у Співтоваристві двома способами: 1) шля­хом гармонізації національних стандартів через прийняття та імплементацію єдиних норм комунітарного права у цій сфері та 2) шляхом впровадження принципу взаємного визнання.

Символом відповідності виробу нормам, зазначеним у дирек­тивах ЄС, є маркування CE (Certified for Europe) (рис. 19). Наяв­ність такого символу на продукції (імпортній чи внутрішнього виробництва) означає, що виробник провів необхідну процедуру оцінки цього товару і може вільно реалізовувати його на ринку ЄС. Знак розміщується безпосередньо на виробі, упаковці чи на супровідній документації.

Рисунок 19 – Маркування продукції про відповідність
необхідним вимогам Співтовариства (маркування СЕ)

 

6. УКРАЇНА В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНОЇ ТЕХНІЧНОЇ
ДОПОМОГИ. ПРОГРАМИ МІЖНАРОДНОЇ ТЕХНІЧНОЇ
ДОПОМОГИ В ГАЛУЗІ ТЕХНІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

6.1. Завдання та реалізація спільного
Плану дій «Україна Європейський Союз»:
щодо вдосконалення національної системи технічного регулювання та споживчої
політики і наближення відповідного
українського законодавства, норм і
стандартів до законодавства ЄС

6.1.1. Формування системи технічного
регулювання в Україні

Зі вступом у 2008 р. до Світової організації торгівлі (СОТ), Україна прийняла правила гри, що діють на світовому ринку, і з метою подолання технічних бар’єрів у торгівлі з країнами-чле­нами СОТ взяла на себе зобов’язання до 2012 р. реформувати національну систему технічного регулювання. Відомо, що Україна приводить національну систему технічного регулю­ван­ня до визнаної у світі, європейської моделі, тобто до норм та правил, які прийняті в країнах-членах ЄС.

З прийняттям Верховною Радою законів «Про стандар­тиза­цію», «Про підтвердження відповідності», «Про метрологію та метрологічну діяльність», «Про акредитацію органів з оцінки відповідності», «Про стандарти, технічні регламенти та проце­дури оцінки відповідності», національна система технічного регулювання почала адаптуватися до міжнародних, у першу чергу, європейських вимог. Основну увагу сконцентровано на впровадженні європейських директив «Нового підходу», гармо­нізації національних стандартів з міжнародними та європейськи­ми. Установлено, що європейські директиви впроваджуються в Україні як технічні регламенти.

Технічний регламент як нормативно-правовий акт, прийня­тий органом державної влади, встановлює обов’язкові вимоги щодо усунення загрози для національної безпеки; захисту жит­тя, здоров’я та майна людини; захисту тварин, рослин і довкілля та ін. Під кожний затверджений регламент слід оприлюднювати перелік національних стандартів, що забезпечують відповідність вимогам регламентів.

Принципи «Глобального підходу» запроваджені в Україні «Технічним регламентом модулів оцінки відповідності та вимог щодо маркування національним знаком відповідності, які застосовуються в технічних регламентах» та застосовуються в усіх інших технічних регламентах. На даний час в Україні про­тягом 2003–2010 рр. прийнято 30 технічних регламентів, які розмішені на сайті gssu.gov.ua у розділі «Регуляторні акти та технічні регламенти».

Відповідно до Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, у лютому 2008 р. було розпочато переговорний процес щодо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, інте­гральною складовою якої є положення Угоди про зону вільної торгівлі (ЗВТ). Виходячи з європейської практики укладання подібних угод, невід’ємним додатком до положень Угоди про ЗВТ має бути Протокол щодо оцінки відповідності та прийнят­ністі промислової продукції АСАА (угода про взаємне визнання Україною та ЄС сертифікатів відповідності на промислову продукцію).

Такі угоди укладались ЄС з країнами, що були кандидатами на членство в ЄС, та країнами Середземномор’я, і дали змогу продукції, що охоплювалась цими угодами, вільно просуватись на внутрішньому ринку ЄС без додаткових процедур оцінки відповідності.

У рамках плану дій АСАА було визначено та погоджено з європейською стороною чотири пріоритетні сектори української промисловості (низьковольтне обладнання, машини і механізми, прості посудини високого тиску, електромагнітна сумісність), у яких буде здійснюватись доступ продукції на ринки сторін на основі дії Угоди АСАА.

6.1.2.Технічне регулювання
електротехнічної галузі в Україні

Діяльність УкрТЕСТ

Продукція та послуги, в яких використовується електрична енергія, вимагають високого рівня захисту споживача. З метою гармонізації законодавства держав-членів ЄС стосовно елек­тричного обладнання Радою Європи на принципах «Нового та Глобального» підходів було прийнято директиву 73/23/ЕЕС (це перевидана директива 2006/95/ЕС), яка охоплює усі чинники не­безпеки, які можуть виникати за використання електро­облад­нання. Саме з урахуванням вимог цієї директиви в Україні прий­нято «Технічний регламент з підтвердження відповідності без­пеки низьковольтного обладнання», розроблений фахівцями Українського науково-технічного інституту випробувань та сер­тифікації електрообладнання (УкрТЕСТ), що діє у складі дер­жавного підприємства Укрметртестстандарт (Київ). Компетент­ність та технічні можливості УкрТЕСТ підтверджені відпо­відною акредитацією Національного агентства з акредитації України (НААУ).

УкрТЕСТ – єдина в Україні організація, нотифікована в Міжнародній системі сертифікації IECEE в якості Українського національного сертифікаційного органу і випробувальної лабо­раторії з правом видавати та визнавати міжнародні сертифікати в схемі СВ IECEE. Видані інститутом сертифікати визнаються в 54 індустріально розвинутих країнах світу, що входять до систе­ми IECEE, яка створена Міжнародною електротехнічною комі­сією (IEC) для сприяння міжнародній торгівлі електрооблад­нан­ням, призначеним для використання у побуті, виробничих при­міщеннях, майстернях, закладах охорони здоров’я та подібних місцях, де користувачами такої техніки є переважно непідго­тов­лені пересічні споживачі.

Міжнародне визнання УкрТЕСТ та підписання ряду угод про взаємне визнання робіт з сертифікації продукції з нотифіко­ваними органами країн ЄС (Німеччина, Польща, Чехія, Слова­кія) створили умови для вітчизняних виробників електро­тех­ніч­ної продукції для виходу на зарубіжні ринки при суттєвому зни­жені фінансових і часових витрат. При поставках продукції у країни ЄС виробники можуть використовувати результати ви­пробувань та сертифікації, проведеної в УкрТЕСТ, при форму­ванні технічного файлу документації, підготовці декларації у маркуванні знаком СЄ.

Для подальшого науково-технічного розвитку УкрТЕСТ та доведення його до необхідного сучасного рівня наприкінці 2009 р. у ДП «Укрметртестстандарт» введено в дію новий, збу­дований за власні кошти, інженерно-лабораторний корпус за­гальною площею 3400 м2, який розрахований на одночасну ро­боту 200 працівників. У споруді розміщені сучасні комплекси з загальнотехнічних випробувань (у складі ділянок кліматичних і механічних випробувань); з випробувань на безпеку електро­побутової, електронної та медичної техніки; з випробувань на електромагнітну сумісність. На даху будівлі розміщена пласка «відкрита площадка» для проведення вимірювань електро­маг­нітного поля, яка відповідає вимогам міжнародних і національ­них стандартів з випробувань показників електромагнітної сумісності електрообладнання, а над нею радіопрозоре повітря­ноопорне приміщення з підігрівом для проведення випробувань у зимовий час.

Крім технічного регламенту з безпеки низьковольтного обладнання, УкрТЕСТ, у визначеному законодавством України порядку, призначений на виконання робіт з оцінки відповідності продукції вимогам інших технічних регламентів, розроблених на основі директив ЄС «Нового підходу»: ТР з електромагнітної сумісності; ТР максимально дозволеного споживання електро­енергії холодильними приладами; ТР засобів індивідуального захисту; ТР радіообладнання і телекомунікаційного кінцевого (термінального) обладнання; ТР обмеження використання де­яких небезпечних речовин в електричному та електронному обладнанні; ТР щодо медичних виробів.

Аналіз ситуації у галузі дії у визначених Угодою АСАА сферах економіки характеризується наступним.

Стандартизація

У розвинених країнах світу проблемами стандартизації в галузі електротехніки переймаються національні комітети Між­народної електротехнічної комісії. Розвивається стандартизація в цих країнах переважно за рахунок активної участі великих промислових підприємств, асоціацій і союзів, експортерів, органів з підтвердження відповідності і ін. основних споживачів стандартів. В Україні фінансування робіт зі стандартизації про­водиться в основному за рахунок коштів держбюджету, інші джерела практично не залучаються.

Однак держава не в змозі вирішувати усі питання стандар­ти­зації за свій рахунок, внаслідок чого має місце хронічне відста­вання національної нормативної бази, гармонізованої з міжна­родними та європейськими стандартами. Разом з тим, розгляд і голосування проектів міжнародних стандартів IEC технічними комітетами зі стандартизації України проводиться некомпетент­но та без визначення національних відмінностей економіки краї­ни, а тому в результаті гармонізації розробляються національні стандарти типу «модифікований» та «нееквівалентний». Це зводить нанівець процес гармонізації.

Підтвердження відповідності

У багатьох випадках, особливо для потенційно небезпечної продукції, держава та споживач мають бути впевнені, що вона виробляється відповідно до встановлених вимог і має прийнят­ний на сучасному етапі світової практики рівень безпечності. Для цього встановлюють процедуру оцінення відповідності органами з сертифікації, яка у загальному передбачає визна­чен­ня характеристик продукції, запевнення у відповідності (серти­фікат відповідності, декларація про відповідність), реєстрацію та інспектування.

Технічні регламенти, що розповсюджуються на електротех­нічну продукцію, основною формою підтвердження відповід­ності передбачають декларування відповідності виробником, а не обов’язкову сертифікацію, що не потребує залучення органів з оцінки відповідності. Допомога цих органів може знадобитись у випадках, коли декларант самостійно не може визначитись з вибором доказової бази, не має достатньої інформації щодо згармонізованих стандартів та їх національних відмінностей, не може самостійно провести випробування, має проблеми з запов­ненням декларації та ін. З метою надання технічної допомоги у сфері дії кожного технічного регламенту в нашій країні при­зна­чені консультативно-методичні центри, які мають в наявності технічно компетентний персонал і високооснащену випробу­вальну базу, національне та міжнародне визнання. Одним з таких центрів і є УкрТЕСТ.

6.1.3. Акредитація

Універсальний інструмент формування довіри до діяльності органу з оцінки відповідності (ООВ) – його акредитація, тобто офіційне визнання на основі міжнародних вимог до компетент­ності (лат.: відповідаю, підходжу).


З 1 січня 2010 р. набуло чинності прийняте Євро­парламентом і Радою роз­порядження, яким встанов­люються правові рамки за­стосування акредитації як гармонізуючого інстру­менту європейського рин­ку, і згідно з яким у кожній країні повинен бути створений лише єдиний Національний орган з акредитації. Діяльність таких органів повинна контролюватись Європейською асоціацією з акредитації (ЕА). У нашій країні таким органом є Національне агентство з акредитації України (НААУ).

Саме НААУ науково-технічною комісією з акредитації Між­державної Ради зі стандартизації, метрології та сертифікації СНД доручена розробка «Угоди про взаємне визнання робіт з акредитації органів з оцінки відповідності» для країн СНД. У той же час основним завданням НААУ як складової національ­ної системи технічного регулювання є його приєднання до ЕА у секторах: органи сертифікації продукції, органи сертифікації систем управління, калібрувальні та випробувальні лабораторії. У листопаді 2009 р. НААУ підписано Угоду з ЕА про визнання акредитації у сфері сертифікації персоналу, що дає можливість найближчим часом вирішувати питання щодо визнання і в ін­ших сферах акредитації.

6.1.4. Сучасний стан і напрями розвитку
технічного регулювання у світовому
суспільстві та Україні

Процеси глобалізації у світі та поширення концепції вільної торгівлі викликали потребу в узгодженні та уніфікації процедур і вимог, що застосовуються до товарів і послуг та транскор­дон­ної торгівлі ними. Зазначена вище тенденція не обминула і си­стему технічного регулювання, що складається з таких сфер, як метрологія, стандартизація, оцінка відповідності та акредитація органів з оцінки відповідності.

Технічне регулювання (ТР) – це встановлення правових сто­сунків між суб’єктами ринку з метою запобігання:

а) надходження на ринок недоброякісної, потенційно небез­печної, фальсифікованої і контрафактної продукції;

б) діям, що вводять в оману покупців, шляхом встановлення обов’язкових і добровільних вимог до продукції і здійснення заходів за оцінкою її відповідності цим вимогам.

Взаємодія виробників, покупців і продавців на ринку – це багато в чому суперечливий процес. Головне полягає в тому, що мають бути забезпечені, з одного боку, безпека життя і здоров’я громадян і охорона довкілля, а з іншого – вільне переміщення товарів на території країни, відсутність необгрунтованих бар’єрів. Пошук рівноваги з цього питання є найважливішим завданням держави, вирішення якого в значній мірі досягається ефективністю функціонування системи ТР.

Стан системи технічного регулювання свідчить про тех­но­логічний прогрес будь-якої країни, конкурентоспроможність її продукції, а також про репутацію та технічну спроможність її виробників і оцінювачів відповідності. Ця система утворює своєрідний трикутник, основою якого є стандартизація та метро­логія, серединою – оцінка відповідності (сертифікація), а вер­ши­ною – акредитація органів з оцінки відповідності, яка гарантує технічну компетентність оцінювачів відповідності.

В умовах глобалізації світової економіки всі складові сфери системи технічного регулювання демонструють тенденцію до уніфікації, одночасно надаючи додаткову гнучкість виробникам, які суворо конкурують між собою. У той час як метрологія вже давно стала предметом міжнародної уніфікації, сфери стандар­тизації, оцінки відповідності та акредитації органів з оцінки відповідності були визнані технічними бар’єрами у торгівлі пе­реважно у другій половині ХХ ст., особливо починаючи з 70-х років, коли і розпочався процес їхньої гармонізації.

Для усунення технічних бар’єрів у торгівлі у рамках СОТ було укладено Угоду про технічні бар’єри в торгівлі та Угоду про застосування санітарних і фітосанітарних заходів. Цими угодами передбачається усунення технічних перешкод у міжна­родній торгівлі, гармонізація технічних вимог і процедур у різ­них країнах, а також заохочується укладення угод про взаємне визнання (чи еквівалентність) між країнами та їхніми об’єднан­нями.

Нижче подається короткий опис кожної сфери технічного регулювання та тенденції, що спостерігаються в них останнім часом.

Метрологія (від лат. metros – міра, вимірювальний інстру­мент) є фундаментом усієї системи технічного регулювання, має на меті забезпечити однаковість вимірювань на всій території країни, а також їхню точність і надійність. У сфері метрології існують численні документи, що встановлюють вимоги до вимі­рювальних засобів і правила вимірювання. Метрологічний стан засобів, якими користуються виробники та оцінювачі відповід­ності, а також їх відповідність встановленим вимогам та етало­нам періодично перевіряються або спеціалізованим державним органом, або виробником, або ж самим оцінювачем відповід­ності.

Метрологія вже тривалий час є предметом міжнародної гар­монізації. Як наслідок, навіть країни, що розвиваються, кори­сту­ються сучасними метрологічними системами, що включають схеми порівняння еталонів всередині країни та між країнами і дають можливість передачі точності вимірювань з первинних через вторинні до третинних і робочих еталонів.

Стандартизація забезпечує сумісність і взаємозамінність про­дукції та її комплектуючих, однаковість виробничих процесів, безпеку продукції, а також, наскільки можливо, якість виробів. Як правило, стандарти, прийняті в країні, повинні відображати рівень наявної технології.

На міжнародному рівні стандартизація вже давно є пред­ме­том діяльності міжнародних організацій, таких як Міжнародна електротехнічна комісія (з 1906 року) та Міжнародна організа­ція зі стандартизації (з 1946 року). Існують також чисельні регіональні організації з питань стандартизації, які займаються встановленням стандартів на регіональному рівні, наприклад, європейські аналоги Міжнародної організації зі стандартизації та Міжнародної електротехнічної комісії – CEN і CENELEC. Стандартизація певних видів продукції, наприклад продоволь­чих товарів, на міжнародному рівні підпадає під компетенцію спільної Комісії ФАО/ВООЗ, Кодекс Аліментаріус.

У 70-х роках минулого століття стандарти були визнані тех­нічними бар’єрами в торгівлі, внаслідок чого члени ГАТТ/СОТ об’єднали свої зусилля, щоб запровадити певні підходи для вирішення цієї проблеми. Отже, останнім часом у сфері стандар­тизації спостерігаються такі тенденції:

– перехід від обов’язкового характеру стандартів до їх доб­ровільного застосування; усі обов’язкові вимоги до продукції, процесів і послуг, які переважно стосуються безпеки, мають бути викладені у технічних регламентах;

– активне поширення міжнародних стандартів, включаючи вимогу розробляти, де можливо, технічні регламенти на основі відповідних міжнародних стандартів;

– відкритість і прозорість розробки стандартів і технічних регламентів на основі Кодексу усталеної практики підготовки, прийняття та застосування стандартів (додаток 3 до Угоди про технічні бар’єри в торгівлі);

– заохочення обміну інформацією у сфері стандартизації;

– розширення процесів стандартизації від встановлення тех­нічних вимог до продукції до розробки стандартів для процесів і систем, наприклад стандарти серії ISO 9000 для систем управ­ління якістю, стандарти серії ISO 14000 для систем управління довкіллям, система аналізу ризиків і точок критичного контро­лю для виробництва продовольчих товарів, належна виробнича практика для виробництва лікарських засобів та ін.

Оцінка відповідності (сертифікація) (від лат. Certum – пра­вильно та facere – робити). Оцінка відповідності діяльності, пов’язана з визначенням того, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи екологічного управління, персонал відповідають вимогам, встановленим законодавством.

Закон України «Про акредитацію органів з оцінки відповід­ності» визначає:

– орган з оцінки відповідності випробувальна або калібру­вальна лабораторія, орган з сертифікації, орган з контролю, які провадять діяльність у сфері оцінки відповідності продукції, процесів, послуг і персоналу вимогам, встановленим законо­дав­ством;

– акредитація – процедура, у ході якої національний орган з акредитації документально засвідчує компетентність юридичної особи чи відповідного органу з оцінки відповідності виконувати певні види робіт (випробування, калібрування, сертифікацію, контроль);

– орган з контролю – орган, який здійснює оцінювання відповідності шляхом спостережень і висновків, які супрово­джуються відповідними вимірами, випробуваннями і калібру­ванням.

Оцінка відповідності різних видів продукції, процесів і послуг може здійснюватися у формі:

– самооцінки (оцінка першою стороною), коли виробник самостійно оцінює відповідність його продукції чи послуг вста­новленим вимогам і видає декларацію відповідності;

– оцінки другою стороною, коли така відповідність пере­віряється покупцем продукції чи послуг;

– оцінки третьою стороною, коли відповідність переві­ря­ється незалежною третьою стороною (сертифікація). Остаточ­ною метою оцінки відповідності є гарантування безпеки та якості продукції її кінцевим споживачам, а також допомога їм у здійсненні поінформованого вибору.

Оцінка відповідності може здійснюватися або обов’язково, або добровільно. Тоді як обов’язкова оцінка відповідності, за­звичай, обмежується безпекою певних видів продукції, добро­вільна сертифікація покликана покращити репутацію виробника та здійснити незалежну перевірку якості його продукції, а також допомогти споживачам зробити поінформований вибір.

Як правило, держави або затверджують переліки продукції, що підлягає обов’язковій оцінці відповідності, або встанов­лю­ють в окремому законодавчому акті вимогу щодо обов’язкової оцінки відповідності певних товарів. Така продукція утворює так звану законодавчо регульовану сферу. Товари, для яких не встановлено вимог щодо оцінки їхньої відповідності, можуть бути сертифіковані добровільно. Вони утворюють законодавчо нерегульовану сферу. Однак навіть якщо державою не встанов­лені обов’язкові вимоги сертифікації відповідності товарів, бага­то покупців, які мають добру репутацію на ринку (підприємства оптової та роздрібної торгівлі, постачальники), для мінімізації власних ризиків часто вимагають від виробників проходження незалежної перевірки відповідності їхньої продукції та надання супровідних сертифікатів відповідності для такої продукції, виданих третьою стороною. Таким чином, ринок накладає на виробників зобов’язання завірення покупця у якості його про­дукції за допомогою третьої сторони. Хоча така сертифікація належить до добровільної сфери, оскільки ця вимога не встанов­лена законом, більшість виробників змушені дотримуватися вимог покупців, щоб залишатися на ринку і зберігати свою рин­кову частку. Саме тому така добровільна сертифікація, по суті, набирає рис обов’язкової, але такої, що вимагається покупцями, а не державою.

Як Угода про технічні бар’єри в торгівлі, так і Угода про застосування санітарних і фітосанітарних заходів заохочують гармонізацію процедур оцінки відповідності та взаємного ви­знання результатів обов’язкової оцінки відповідності, а також вимагають повідомляти СОТ про чинні процедури оцінки відпо­відності, оскільки вже давно було визнано, що вони можуть представляти значну перешкоду для міжнародної торгівлі. Проте багато країн здійснюють процес укладення угод про взаємне визнання досить повільно або ж взагалі несхильні до цього.

Акредитація органів з оцінки відповідності має засвідчувати технічну компетентність органів із сертифікації та лабораторій, які діють на ринку надання послуг у сфері оцінки відповідності.

Як правило, для підтвердження своєї компетентності акреди­тації потребують такі категорії органів із сертифікації та лабора­торій:

– випробувальні та калібрувальні лабораторії;

– органи із сертифікації продукції і послуг;

– органи із сертифікації систем управління якістю та систем управління довкіллям;

– органи із сертифікації персоналу;

– органи контролю.

Акредитація органів з оцінки відповідності є, по суті, добро­вільною: вона допомагає здобути репутацію на ринку послуг сертифікації та випробувань, а також збільшити клієнтську базу. Однак як уряди, так і широко визнані системи добровільної сер­тифікації часто вимагають, щоб лабораторії та органи із серти­фікації пред’являли атестат акредитації, виданий авторитетним органом з акредитації, для одержання повноважень на діяльність у законодавчо регульованій (обов’язковій) сфері або в рамках широковизнаної добровільної системи сертифікації.

Акредитація може здійснюватися або спеціалізованими орга­нами, наприклад окремо для випробувальних і калібрувальних лабораторій, та для органів із сертифікації, або єдиним націо­нальним органом з акредитації для всіх видів лабораторій і органів із сертифікації. Останній підхід є більш економним і заохочується на певних регіональних рівнях, наприклад у Європі.

Акредитація органів з оцінки відповідності може значно полегшити шлях до укладання угод про взаємне визнання, що передбачається Угодою про технічні бар’єри в торгівлі (під­пункт 6.1.1), і, таким чином, посприяти усуненню технічних бар’єрів у міжнародній торгівлі. Однак це можливо лише за умови, що національні органи з акредитації, які діють як у краї­нах-експортерах, так і в країнах-імпортерах, використовують аналогічні принципи та підходи у своїй діяльності, що забез­печує надійність результатів акредитації. Таким чином, виникає потреба заснування міжнародних і регіональних організацій акредитації, які б встановлювали спільні та однакові критерії діяльності для своїх членів – національних органів з акредитації. Існують дві такі організації: Міжнародна конференція з акре­ди­тації лабораторій та Міжнародний форум з акредитації [12]. На європейському рівні існує регіональна організація акредитації, така як організація Європейської співпраці з акредитації (ЄА) [13]. Усі члени цієї організації беруть участь у діяльності Між­народної конференції з акредитації лабораторій та Міжнарод­ного форуму з акредитації.

6.1.5. Стислий опис системи технічного
регулювання в Україні до проведення реформ

Україна багато разів заявляла про те, що її вступ до СОТ і, врешті-решт, до ЄС є стратегічною метою країни. Для досяг­нен­ня цих цілей Україна потребує, поряд із здійсненням інших кро­ків, привести свою систему технічного регулювання у відпо­відність до міжнародних і європейських вимог. Перші спроби запровадити систему технічного регулювання, яка б відповідала міжнародній практиці, були зроблені у 1993 році, коли було видано Декрети Кабінету Міністрів України «Про стандар­тиза­цію і сертифікацію» та «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення». Так було створено державну систему сертифікації продукції УкрСЕПРО. Однак через неправильне розуміння принципів, що лежать в основі міжнародного досвіду, відсутність належного фінансування та намагання державних установ, організацій і підприємств забезпечити для себе отримання регулярної плати за сертифікацію, українська система технічного регулювання була спотворена, зберігаючи деякі найгірші риси радянської си­стеми та створюючи додаткове навантаження для підприємців.

У березні 1997 р. Кабінет Міністрів України видав Постанову «Про заходи щодо поетапного впровадження в Україні вимог директив ЄС, санітарних, екологічних, ветеринарних, фітосані­тарних норм та міжнародних і європейських стандартів», поло­ження якої так ніколи і не були втілені в життя, знову ж таки, через відсутність фінансування передбаченої діяльності з дер­жавного бюджету.

До кінця 1999 р. технічне регулювання в Україні перетво­рилося на самодостатню, але застарілу і нединамічну систему, що контролювала грошові потоки від комерційних підприємств до органів із сертифікації. Часто виникали випадки, коли дер­жавні органи та підпорядковані їм організації лобіювали розши­рення переліку продукції, що підлягає обов’язковій серти­фіка­ції, для підтримки свого існування. Україна не змогла впрова­дити міжнародну вимогу щодо розділення функцій сертифікації та акредитації, що призводить до конфлікту інтересів – в Україні обидві функції належали до повноважень Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації, який у відношенні акредитації надавав перевагу підпорядкованим йому органам із сертифікації і часто дискримінував інших оцінювачів відповід­ності. Через перевагу обов’язкової сертифікації, добровільна сертифікація продукції та систем якості розвивалася в Україні з великими складнощами.

Україна не змогла впровадити міжнародну вимогу щодо розділення функцій сертифікації та акредитації, що призводить до конфлікту інтересів.

У той же час багато інших проблем, особливо пов’язаних із застарілістю українських стандартів, так ніколи і не були вирі­шені. Більшість стандартів в Україні залишаються переважно обов’язковими, а дотримання їхніх вимог відстежується відпо­відним державним органом. Обов’язковий характер українських стандартів і відставання у їхньому оновленні стали на перешкоді інноваційному та технологічному прогресу. Водночас українські підприємства демонструють незначну зацікавленість або навіть її відсутність щодо участі у процесі стандартизації, що лише збільшує прірву між розробниками стандартів і потребами українського бізнесу. Однак українська система стандартизації передбачає щось на зразок можливості виходу із ситуації, що склалася, для виробників. Оскільки нинішні стандарти не мо­жуть охопити всю різноманітність продукції, присутньої на рин­ку, українським виробникам дозволяється розробляти власні технічні умови для нестандартизованої продукції відпо­від­но до вимог основоположних стандартів безпеки. Однак ці технічні умови, на відміну від країн з вільною ринковою еконо­мікою, набули характеру нормативних документів, які потрібно реєструвати у Державному комітеті стандартизації, метрології та сертифікації. Така реєстрація часто виливається у факти незаконного продажу територіальними органами зі стандар­тиза­ції технологічних ноу-хау, що містяться у таких технічних умо­вах, конкурентам виробника, який здійснив реєстрацію своїх технічних умов.

6.1.6. Реформа системи технічного регулювання в Україні та проблеми,
з якими вона стикається

Протягом 2000 року було підготовлено три закони – «Про стандартизацію», «Про підтвердження відповідності» та «Про акредитацію органів з оцінки відповідності», які були прийняті Верховною Радою України 17 травня 2001 року. Підготовка цих трьох законів відбувалася відкрито із залученням компетентних представників неурядових організацій, включаючи бізнес-асо­ціації та аналітичні центри. Свою експертну допомогу щодо законопроектів, підготовлених робочою групою, надали фран­цузькі та німецькі фахівці.

Остаточною метою реформи, проведеної у 2000–2001 роках, було створити систему технічного регулювання, яка б відпо­відала міжнародним і європейським вимогам. Це спростило б інтеграцію українських виробників у міжнародний ринок, а також забезпечило б міцну базу для спрощення шляху до укладення угод про взаємне визнання з розвиненими країнами. Це також сприяло б усуненню перешкод, які змушені долати українські експортери.

Зокрема Закон України «Про стандартизацію» передбачив добровільне застосування стандартів, перенесення обов’язкових вимог до продукції до технічних регламентів і запровадження міжнародної практики розробки стандартів з наданням бізнесу більших можливостей щодо участі у процесі стандартизації. Відповідно до положень цього закону при Кабінеті Міністрів України було створено спеціальний дорадчий орган – Раду стан­дартизації. Цей орган був покликаний сприяти діалогу між роз­робниками стандартів і виробниками. Закон України «Про стан­дартизацію» також передбачив створення національного центру міжнародної інформаційної мережі ISONET, де українські та закордонні виробники могли б отримати відомості про технічні вимоги, яких необхідно дотримуватися в Україні.

Закон України «Про підтвердження відповідності» перед­ба­чив поступове запровадження в Україні Директив «Нового під­ходу», що спираються на модульний підхід, широке вико­ри­стання декларації про відповідність замість сертифікації тре­тьою стороною, а також надання виробникам більшої гнучкості щодо дотримання основних вимог безпеки продукції, встанов­лених правовими актами, а не стандартами. Відповідно до цього Закону Кабінет Міністрів України повинен був видати технічні регламенти з підтвердження відповідності, які були б ідентич­ними Директивам «Нового підходу». Закон також визначив поняття законодавчо регульованої та законодавчо нерегульо­ваної сфер, а також встановив, що вимога обов’язкового під­твердження відповідності застосовується лише до законодавчо регульованої сфери, у той час як добровільне підтвердження відповідності відбувається у законодавчо нерегульованій сфері. Відповідно до Закону функції з уповноваження органів з серти­фікації на проведення робіт з підтвердження відповідності у законодавчо регульованій сфері було покладено на Міністерство економіки. Це Міністерство, на відміну від Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації та інших державних органів, не мало жодних підпорядкованих органів із серти­фіка­ції, що дозволяло ефективно попередити виникнення конфлікту інтересів у процесі уповноваження відповідних органів на


Читайте також:

  1. V. Виконання вправ на застосування узагальнювальних правил.
  2. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
  3. Автомобільні ваги із застосуванням цифрових датчиків
  4. Акти застосування норм права в механізмі правового регулювання.
  5. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
  6. Акти правозастосування, їх види
  7. Акти правозастосування.
  8. Алгоритм із застосування річної процентної ставки r.
  9. Алгоритм із застосуванням річної облікової ставки d.
  10. Аміноглікозиди (стрептоміцину сульфат, гентаміцину сульфат). Механізм і спектр протимікробної дії, застосування, побічні ефекти.
  11. Аналіз ефективності системи антиризикованих заходів
  12. Аналіз зображувальних засобів. Застосування цілісного аналізу

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Статут і Регламент Комісії Кодекс Аліментаріус | Принципи

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.032 сек.