Апеніни

Гори займають велику частину Апенінського півострова. Це система низько- і середньовисоких хребтів, що піднялися і сформувалися в основному в четвертинний час. Вздовж їх південно-західної окраїни простягається зона найбільш катастро-фічних землетрусів і найбільших діючих вулканів Європи. Найвища точка Апенін - гора Корно-Гранде (2914 м). У геологічній будові Апенін лежить суттєво омолоджений четвертинними рухами герцинський масив, обрамований серією палеогенових і неогенових складок. Осьова зона складена твердими еоценовими пісковиками і вапняками, по периферії яких поширені флішеві і вапнякові пасма гір. В межах останніх відмічаються насуви еоценових пісковиків на пліоценові і четвертинні відклади.

У рельєфі Апенінських гір спостерігається поперечна зональність. Осьова зона представлена округло- і гостровершинними скелястими хребтами, глибоко розчле-нованими річковими долинами. Поширення вапняків призвело до широкого розвитку карстових процесів, які створили обширні полья, крупні карстові лійки, шахти глибиною до 500 м. Закарстовані поверхні спостерігаються майже у всіх районах Апенінського півострова і на о.Сицилія. На останньому вони знаходяться на відмітках 1400—1900 м і характеризуються різко розчленованим рельєфом у вигляді башт, провалів, печер.

Середні частини схилів Апенінських гір представлені найчастіше обширними вирівняними поверхнями, що об'єднуються в “пенеплен”. Денудаційні поверхні складені рихлими лусковатими глинами і іншими малостійкими до денудації гірськими породами. Тут широко поширені бедленд і зсувні форми рельєфу. По периферії денудаційних рівнин простягається смуга горбогір’я, складеного рихлими пліоценовими і четвертинними відкладами.

У четвертинний час найбільш високі вершини Апенінських гір покривались льодовиками. У північно-західній Калабрії відмічені морени вюрмської льодовикової епохи. Кари і моренні гряди виявлені також в Луканських Апенінах на півдні Італії на висоті 1800—2000 м. Припускають, що зледеніння тут відбувалося і в середньо-четвертинний час.

Розвиток рельєфу південно-західної окраїни Апенін багато в чому пов'язаний з вулканічними процесами і коливаннями рівня Середземного моря. Вулкани західного побережжя Італії займають досить обширну смугу, утворюючи своєрідну вулканічну провінцію. Головні групи вулканів зосереджені в смузі побережжя Тіренського моря: вулкан Аміата (1734 м) на півночі, “чотири римські вулкани” (Вульсино та ін.), Везувій (1277 м), вулкани Понцийських островів. На східному макросхилі південних Апенін - вулкан Вультуре (1327 м); в Сицилії - Етна (3263 м); вулкани Ліпарських островів. Центри їхнього виверження приурочені в основному до вузлів перетину розломів земної кори, магматична діяльність по яких продовжується з міоцену до сьогодні, тобто почалася ще до утворення Апенін. Поблизу Риму бурінням виявлена пліоценова долина р. Тібр, що опускається глибоко під рівень Середземного моря. Пліоценові морські відклади, що заповнюють цю долину, перешаровуються з вулканогенно-осадовими породами у вигляді попелу, туфів, шлаків, пемзи. При цьому останні широко поширені і в четвертинних відкладах. Очевидно, що в пліоцені долина Тібру була прив'язана до нижчого рівня Середземного моря, із-за чого, можливо, і лави Везувію знаходяться нижче за сучасне рівень моря. У четвертинний час в результаті виверження вулкана Сакрофано в долині древнього Тібру утворилася лавова дамба і виникло загатне озеро, що призвело до часткової перебудови річкової сітки. На північ від Риму в долині р. Трейя виявлено вулканічні продукти вивержень, які залягають на морських пліоценових глинах, що згладили складний ерозійний рельєф.

Інший відомий вулкан - Етна (3263 м) має основу площею 1570 км², яка розташована на ступінчастому горстоподібному піднятті, складеному пздньоміоценовими породами. На схилах Етни знаходиться багато конусів висотою до 250 м, які ніби “насаджені” на радіальні розломи. Вулкан утворився в ранньому плейстоцені і спочатку його конус знаходився в 5 км на південний схід від сучасного вулкану. Схили Етни відомі поширенням крупних пустот в лавових полях. Серед них виділяються тунелі діаметром 2 - 5 м і протяжністю до декількох кілометрів. Лавові провали і мости зовні схожі з карстовими формами.

О с т р о в и К о р с і к а і С а р д и н і я відносяться до цієї ж геоморфологічної країни і відрізняються від Апенінських гір більш розчленованим рельєфом. Рельеф Корсіки (2710 м) представляє собою крупний масив, складений переважно гранітами і відрепарований процесами денудації; рельєф Сариінії (1834 м) - середньовисокі гори, плоскогір'я і плато, складені гранітами, кристалічними сланцями, а також лавами і туфами.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Дунайські рівнини	\|	Балкани

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.