Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Промисловий розвиток західноукраїнських земель

У період, коли в Західній Європі швидко розвивалось
індустріальне суспільство, на західноукраїнських землях
безроздільно панувало феодальне господарство. А коли на-
прикінці XVIII ст. розпочався перехід від мануфактур до
фабрик з використанням машин і парових двигунів, тут не

було навіть розвиненого мануфактурного виробництва. Не-
численні мануфактури в переважній більшості не були яви-
щами нового суспільства, а кріпосницькими і переважно
невеликими.

На захоплених імперією Габсбургів українських землях,
особливо у Східній Галичині, в першій половині XIX ст.
розвивалися традиційні галузі промисловості: текстильна,
шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Не було села
або фільварку, де б не виробляли полотно. У Жовківському,
Бережанському та інших округах відкрилися суконні ма-
нуфактури. Засновувались нові папірні, гути, керамічні, за-
лізоробні підприємства, ливарні заводи, особливо в Стрий-
ській окрузі. У Винниках та Монастириській працювали
тютюнові мануфактури, на яких у 1812 p. було зайнято
1320 робітників.

Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґураль-
ництво. У 1836 p. в Галичині і на Буковині налічувалося
4000 ґуралень, які виробляли понад 19,2 млн австрійських
відер горілки, 1845 p. — відповідно майже 1512 і 12,2, 1850 p.
— 990 і майже 10 млн. Поміщицьке горілчане виробництво
набуло найвищого розвитку в 20-х — в середині 30-х років
XIX ст. Згодом кількість ґуралень зменшилася за рахунок
концентрації та вдосконалення технології виробництва. Ста-
рі ґуральні поступово перебудовувалися, переоснащувалися.

Поряд з ґуральництвом розвивалося пивоваріння. Доб-
ре була налагоджена пивоварна справа у маєтках Ягіль-
ницького Ключа на Тернопільщині. Це передусім поясню-
валося наявністю сировини — зерна.

Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом
зиску західноукраїнських землевласників стає цукроварін-
ня. У 1823 p. в Пужниках недалеко від Станіслава було
збудовано першу в краю цукроварню. Згодом у різних ча-
стинах західного регіону України виникло ще кілька цук-
роварень, але більшість з них діяла недовго. Отже, на по-
чатку 50-х років працювали лише одна велика в Тлумачі
(400 робітників) і невелика в Устю біля Борщова. Усього до

середини XIX ст. на західноукраїнських землях існувало
16 цукроварень. У середині 50-х років Тлумацька цукро-
варня виробляла 10—12 тис. ц і більше цукру-рафінаду на
рік. Вона належала до підприємств фабрично-заводського
типу. На початку 40-х років тут було встановлено один з
перших парових двигунів у Галичині. Крім центрального
підприємства, Тлумацька цукроварня мала філії та численні
фабричні сушарні, розкидані по селах Галицького Поділля.
У 40-х роках на цукроварні було зайнято близько 700 робіт-
ників і ремісників. На 11 фабричних сушарнях працювало
2000 чол., а на сезонних роботах з вирощування буряків і
розробки лісу — майже 3000 робітників.

Залізоробне виробництво краю було представлено пере-
важно руднями. В 1807—1811 pp. на території Східної
Галичини нараховувалося 12 залізних гут, 1825 p. — 15
(сім належали магнатам, сім — державі, одна — церкві).
На них добувалося близько 16 тис. віденських центнерів
заліза. У 20-х роках XIX ст. в залізодобувній промисло-
вості Галичини працювало 1400 найманих робітників. Крім
того, на допоміжних роботах (випалювання і транспорту-
вання вугілля, добування і довезення руди, підсобні роботи)
широко використовувалася малопродуктивна примусова
праця панщинних селян, вуглярів, рудокопів. Продукція
залізних гут Східної Галичини у 1841—1848 pp. сягала
66,6 тис. віденських центнерів. Проте цієї кількості заліза
не вистачало для того, щоб задовольнити попит місцевих
ринків на металеві вироби.

Багата сировинна база західного регіону України спри-
яла значному розвитку в першій половині XIX ст. соледо-
бувної промисловості. Це насамперед стосувалося Закар-
паття. Видобуток солі відкритим способом замінився на
підземний. Третину середньорічного видобутку солі забез-
печував район Солотвино. На соляних рудниках працюва-
ло в першій половині XIX ст. близько 1200 чол., з яких
2/3 становили німецькі вільнонаймані робітники.

За обсягами виробленої продукції до найпродуктивні-

ших підприємств цієї галузі у Східній Галичині належала
солеварня у с. Стара Сіль. Прикарпатська сіль забезпечу-
вала господарські потреби Галичини і Буковини, вивозила-
ся за кордон. На солеварнях краю здебільшого використо-
вуваласяе вільнонаймана праця.

Негативно вплинув на молоду західноукраїнську про-
мисловість початок промислового перевороту в німецьких
і чеських провінціях Австрії. Ремесло і мануфактура краю
не витримували конкуренції фабрично-заводської промис-
ловості. Навіть цукроваріння, яке спочатку добре розвива-
лось, незабаром у зв'язку з бурхливим розвитком вироб-
ництва цукру в Чехії почало занепадати. Внаслідок анти-
української політики австрійського уряду та через інші
причини не було введено в дію збудовану на початку 40-х
років суконну фабрику в Заложцях Золочівської округи, а
через короткий час після відкриття були ліквідовані ме-
ханічні прядильні та ткальні в Яворові, Бродах, Заліщиках,
Глинянах.

Попри пожвавлення промислового виробництва краю в
ЗО—40-х роках XIX ст., воно й надалі залишалося на реміс-
ничо-мануфактурному рівні. В 1841 p. тут налічувалося
близько 200 підприємств мануфактурного типу (або 3,9 %
їхньої загальної кількості в Австрії). Вони були менш по-
тужні, ніж подібні підприємства західних провінцій імперії,
мали нижчий рівень механізації та організації виробництва.

Не набуло достатнього розвитку і ремесло. В 1841 p. у
Східній Галичині налічувалося всього 29,4 тис. ремісників.
На 100 чол. населення тут припадало у 3 і навіть у 5 разів
менше ремісників, ніж у промислове розвинених західних
провінціях Австрії. Зростаючий попит на промислові това-
ри задовольнявся значною мірою ввезенням їх із західних
районів імперії Габсбургів.

Селянська революція 1848 p. розчистила грунт для про-
гресивних перетворень на західноукраїнських землях. На-
прикінці 60-х років в промисловості краю почалося пожвав-
лення. Виникли десятки підприємств фабрично-заводсько-

го типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х
роках тут переважала невелика промисловість. Рівень її
механізації був невисокий. Це пояснювалося слабким роз-
витком промисловості регіону ще до селянської реформи
1848 p., браком підприємців, багатих на грошові капітали,
втратою поміщиками інтересу до промисловості. Після се-
лянської реформи вони вкладали гроші (викупні платежі)
здебільшого в сільське господарство. Крім того, на заваді
розвитку промисловості в Західній Україні стояв уряд: за-
хідноукраїнська промисловість була позбавлена тих подат-
кових пільг, якими користувалися нові підприємства в захід-
них провінціях.

Продукція скляної, фаянсово-порцелянової, цукрової, тек-
стильної, шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної
галузей не мала збуту на ринку, який заполонила якісніша
і дешевша продукція фабрично-заводської промисловості
західних провінцій імперії. Ті самі галузі промисловості,
які не зазнавали жорстокої конкуренції (борошномельна,
спиртогорілчана, нафтова і озокеритна, лісопильна, соляна),
розвивалися краще. Вони були зосереджені на видобуванні
та первинній обробці сировини, тобто на виробництві на-
півфабрикатів, які вивозилися для подальшої переробки у
західні провінції. Заінтересовані в розвитку цих галузей
промисловості австрійські підприємці вже в 60-х роках
почали вкладати в них капітали.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на
нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафто-
добувної та озокеритної промисловості. Видобування наф-
ти ручним способом, який панував ще в першій половині
60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою.
Значне місце в промисловості західноукраїнських земель
належало видобуванню озокериту. Однак воно не набрало
таких масштабів, як видобування нафти, і на початку
XX ст. почало занепадати. Неабияке народногосподарське
значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який
зростав з року в рік.

У 60-х — на початку 70-х років західноукраїнські землі
дістали залізничне сполучення з Заходом, що було зумовле-
но не тільки економічними, а й воєнно-стратегічними мірку-
ваннями. У 1864 p. залізнична колія була доведена із захо-
ду через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років — до
Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття.
Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що
входили до складу Росії. Проте залізничне будівництво, яке
в Росії та країнах Заходу викликало бурхливий розвиток
важкої індустрії, на західноукраїнських землях лише не-
значною мірою сприяло розвитку виробництва промисло-
вої продукції, переважно лісової та будівельних матеріалів.
Внаслідок прокладання залізниць, хоч і було зменшено в
кілька разів транспортні витрати на перевезення товарів,
західний регіон України став легкодоступним джерелом
сировини і ринком збуту для фабричної промисловості за-
хідних провінцій монархії Габсбургів.

Отже, фабрично-заводська промисловість західноукраїн-
ських земель розвивалася однобоко — розширювалися ви-
добування і первинна переробка сировини, а не виробниц-
тво готової продукції. Такий напрям диктував уряд Авст-
ро-Угорщини, а також іноземний капітал. Це негативно
впливало на хід промислового перевороту, початковий етап
якого припадав на 50—70-ті роки XIX ст.

В індустріальну епоху західноукраїнські землі ввійшли
зі значними пережитками феодально-кріпосницьких відно-
син, що в поєднанні з колоніальною політикою централь-
них властей монархії Габсбургів та іноземного капіталу
гальмувало їх економічне піднесення. Вже. протягом 80—
90-х років у регіоні виникли десятки середніх і великих
підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робіт-
ників. Швидко розвивалася нафтова промисловість Гали-
чини, особливо з кінця 70-х років. Істотні зміни у нафтови-
добутку відбулися із застосуванням з 1887 p. глибинного
буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька
десятиріч технічна оснащеність праці у нафтовидобутку

значно підвищилась. У 1904 p. тут нараховувалось 347 ма-
шин, тоді як у 1851 p. в усій галицькій промисловості пра-
цювало 5 парових машин. Прискорене застосування ма-
шин призвело до зменшення кількості робітників у нафто-
добувній промисловості, в якій на початку XX ст. працювало
в середньому 5857 чол. проти 12 тис. чол. у 1873 p.

На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала
технічної реконструкції. Були закриті невеликі криниці,
ями, почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м.
Потужність парових двигунів і двигунів внутрішнього зго-
рання в Дрогобицькому і Станіславському гірничих окру-
гах досягла в 1910 p. близько 20 тис., а в 1913 p. — майже
50 тис. к. с. Напередодні першої світової війни в нафтодо-
бувній промисловості використовувалося значно більше
парових двигунів і двигунів внутрішнього згорання, ніж у
всіх інших галузях промисловості в цілому. Внаслідок за-
стосування бурильної техніки зростав видобуток нафти. У
70-х роках він становив 20—ЗО тис. т на рік, в 80-х роках
— 40—70 тис., у 1900 p. — понад 325 тис., а в 1909 p. —
більше 2050 тис. т. Пізніше він зменшився, проте залишав-
ся досить високим і в 1913 p. становив 1,1 млн т. Найбіль-
ше нафти добували в районах Борислава і Дрогобича.

Галицька нафта перероблялася на австрійських та угор-
ських нафтоперегінних заводах. Протягом кількох років ав-
стро-угорський уряд взагалі не дозволяв будувати нафтопе-
регінні заводи у Східній Галичині. На вивізну неочищену
нафту ввели нижчі мита, ніж на вивізні нафтопродукти, за-
охочуючи так нафтовидобуток і обмежуючи переробку нафти
на місцях. У 1905 p. в Західній Україні її очищалося лише
33,7 %, тоді як в австрійських провінціях, що не мали влас-
ної нафти, — 42,5 %. Це був один з виявів гальмування мо-
нархією Габсбургів розвитку промисловості колоній — Східної
Галичини, Північної Буковини та Закарпаття;

Видобуток кам'яної та кухонної солі в Галичині в 1861 p.
становив 65 тис. т, у 1900 p.— 145 тис., у 1908 p. — понад
1800 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі

в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною мо-
нополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість
селян страждало від "соляного голоду".

З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко по-
чала розвиватися лісопильна промисловість. Наприкінці
XIX ст. щорічне рубання лісу тут досягло більше 6 млн м².
Майже 2/3 його становила ділова деревина, переважна
більшість якої вивозилася за межі краю. На початку XX ст.
Галичина щорічно експортувала 80—85 тис. вагонів лісо-
матеріалів. Потужність парових двигунів на галиць-
ких лісопильнях, яка в 1870 p. не перевищувала 120 к. с.,
у 1885 p. досягла 1,6 тис., а в 1890 p. — 2,2 тис. к. с. Це
становило 2/5 потужності всіх парових двигунів перероб-
ної промисловості краю. Ще більше посилився розвиток
лісопиляння на рубежі XIX—XX ст. На західноукраїнських
землях у той час діяло близько 100 лісопильних заводів, на
кожному з яких працювало більше ніж 20 чол.

Темпи зростання меблевого виробництва та інших галу-
зей деревообробної промисловості були дуже повільними.
Іноземний капітал не виявляв заінтересованості у їхньому
розвитку, оскільки для цього потрібні були значні капіта-
ловкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити
готові вироби з дерева. Навіть діжки для пива в цей регіон
поставлялися з Чехії та Америки.

Крок вперед зробило лісохімічне виробництво. На-
прикінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було
збудовано перший, в 1880 p. в Тур'ї Бистрому — другий, а
на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічні за-
води. Це були великі на той час підприємства, які наприкінці
XIX ст. налічували по 300—600 робітників і разом на рік
переробляли близько 300 тис. складометрів деревини. На
початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у
Сваляві та Вигоді.

Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової
промисловості регіону. До середини 70-х років велика цук-
роварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробниц-

тво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заво-
ди на Буковині. У 1913 p. почав працювати цукровий за-
вод в галицькому місті Ходорові.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло
5 великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній
Галичині й одна на Закарпатті). Австро-угорський уряд і
тут виявив своє колонізаторське обличчя. Західноукраїнські
фабрики лише незначною мірою забезпечували місцеві по-
треби в тютюнових виробах і переважна частина їх завози-
лася з центральних районів монархії Габсбургів.

Продукція легкої промисловості західноукраїнських
земель не могла успішно конкурувати з австрійськими,
угорськими і закордонними промисловими виробами і че-
рез це розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстиль-
не виробництво. Так, у Східній. Галичині наприкінці XIX
— на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних під-
приємств. На найбільших з них було зайнято по кілька
десятків робітників.

У західноукраїнських землях важкої промисловості
майже не існувало. Машинобудування було розвинено слаб-
ко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фри-
дешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун.
На цих підприємствах використовувалася застаріла техні-
ка. Тільки завод у Кобилецькій Поляні був дещо модерні-
зований протягом 1908—1912 pp. у зв'язку з використан-
ням машин. На ньому вироблялися колеса для паровозів,
невеликі металеві речі — сокири, лопати тощо. З 90-х років
XIX ст. виявились ознаки концентрації виробництва на
західноукраїнських землях. Одним з виявів цього було утво-
рення в 1892 p. картеля з метою нормування цін на нафту.
Лише протягом 1905—1906 pp. виникло понад 50 акціо-
нерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких
були "Галицьке-Карпатське товариство" з капіталом 16 млн
крон, компанія "Східниця" з капіталом 10 млн крон, ком-
панія "Галичина" з капіталом 6 млн крон.

У першому десятиріччі XX ст. у нафтовій промисло-

вості прискорився процес концентрації підприємств.
Кількість їх з 344 у 1907 p. (Скоротилася до 254 у 1910 p.
Найбільші 15 підприємств виробляли 75 % нафти, що ви-
добувалася в Галичині.

У деревообробній промисловості Закарпаття з 1882 p.
діяв синдикат "Мундус". Акціонерний капітал синдикату
становив в 1910 p. З млн, а в 1916 p. — 7,3 млн крон.
Найбільший хімічний завод у Сваляві, збудований у 1910—
1911 pp., належав будапештській компанії "Сольва", акціо-
нерами якої крім австрійських були англійські, французькі
та американські підприємці.

Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та
інші монополістичні об'єднання, іноземні підприємці ово-
лоділи основними галузями промисловості Західної Украї-
ни, насамперед нафтовою.

Спочатку панівне становище в ній належало австрій-
ським підприємцям, але з початку XX ст. почав надходити
німецький капітал, а згодом американський і англійський
капітали. В 1911 p. англійським капіталістам лише в Бо-
риславі належала 71 свердловина з 363, які давали 1/4 наф-
товидобутку Бориславського басейну. В 1912 p. німецькі
та англійські фірми об'єдналися в концерн, що зосередив у
своїх руках 1/3 видобутку нафти в басейні, заволодів усіма
нафтопроводами цього району, чотирма з семи великими
нафтопереробними заводами. У 1913 p. в нафтову промис-
ловість Прикарпаття почав посилено проникати і французь-
кий капітал. Напередодні першої світової війни вкладе-
ний у нафтодобувну промисловість Прикарпаття капітал
оцінювався у 310 млн австрійських крон, з них майже 1/3
припадала на австрійський капітал, 1/5 — на англійський,
по 12—15 % — на німецький, французький і місцевий га-
лицький, по 2 % — на американський і бельгійський.

Австрійський капітал займав провідні позиції в лісо-
пильній та деревообробній галузях промисловості. Іноземні
підприємці скуповували на західноукраїнських землях ти-
сячі гектарів лісу. Хижацька розробка лісових масивів

призводила до зменшення їхніх площ. Лише за 1912 p.
вони скоротилися більше ніж,на 1 100 га.

З початку XX ст. австро-угорська промисловість, у якій
переважали картелі, особливо настирливо почала диктува-
ти свою волю західноукраїнській економіці. Картелі по-
глинали в Східній Галичині усі підприємства, існування
яких було для них небажаним. Майже неможливим було
будівництво нових фабрик і заводів, якщо це суперечило
інтересам відповідних монопольних об'єднань.

Розвиток промисловості, зростання внутрішнього ринку
на західноукраїнських землях потребували вдосконалення
шляхів сполучення. Проте власті не поспішали з їх будів-
ництвом. Будівництво залізниць, як і в попередні десяти-
річчя, велося переважно з стратегічних міркувань. Протя-
гом 1870—1910 pp. залізнична мережа в усій Галичині
зросла на 1430 км. У 1910 p. вона становила 4120 км. Не-
зважаючи на це, західноукраїнські землі були гірше забез-
печені залізницями, ніж розвинені країни Європи, а також
західні провінції Австро-Угорщини. У 1900 p. в Галичині
на 1 тис. км² території припадало всього 45,7 км заліз-
ниць, а на Буковині — 46,6, тоді як у Нижній Австрії —
98,8, а в Богемії — 114,1 км. Наприкінці XIX ст. про-
тяжність залізниць на Закарпатті становила 500 км (3,3 %
усіх залізничних ліній Угорщини).

Тенденційне ставлення австро-угорських урядових і
фінансових кіл до потреб економічного розвитку західно-
українських земель виявлялось і в залізнично-тарифній
політиці. На першому промисловому з'їзді в Кракові у
1901 p. вказувалося, що і державні, і приватні залізниці
своєю системою транспортних тарифів поставили західно-
українські підприємства в неоднакове становище порівня-
но з своїми австро-угорськими конкурентами.

Економічна відсталість західноукраїнських земель по-
значалася на соціальній структурі населення. Великих міст
було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад 10 тис.
чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у 1850 p.), лише 8 міст

— Броди (18 тис.), Тернопіль (18 тис.), Чернівці, Дрогобич,
Станіслав, Самбір, Коломия і Перемишль (по 10—12 тис.).
Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве, Мара-
мош, Сигет — налічували наприкінці 40-х років по 6—7
тис. чол.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. зросло міське
населення Західної України. Так, кількість мешканців 19
галицьких міст протягом 1880—1910 pp. збільшилася на
62,8 %. У 1880 p. частка жителів міст у всьому населенні
становила 17,1,ав 1910р. — 19,8%. Найшвидше зростало
населення Львова. Якщо взяти 1850 p. за 100, то в 1910 p.
населення міста збільшилося на 286,5 %.

В цілому населення західноукраїнських міст зростало в
порівняно невеликих величинах, що властиве аграрним про-
вінціям. Так, на Закарпатті протягом 1869—1910 pp. міське
населення збільшилося на 71 %, тоді як все населення зрос-
ло на 45 %.

Торгово-промислове населення за цей період зростало
значно швидше.

Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі
були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. В
промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято
лише 9 % населення, а в сільському господарстві — 77 %.
На Буковині в 1900 p. сільським господарством було зай-
нято 75 % населення. В Закарпатській Україні в промис-
ловості працювало не більше ніж 5 % населення.

Викладене засвідчує, що економіка західноукраїнських
земель була відсталою. Енергоресурси всієї Австрії на-
прикінці XIX ст. становили 1 016 420 к. с. А на Галичину,
в якій проживало майже 1/3 населення Австрії, припадало
лише 56 500 к. с., або 5,57 %. Незначна кількість парових
машин працювала на підприємствах Закарпаття. В 1905—
1909 pp. їх налічувалося всього 128 проти 119 наприкінці
XIX ст. На підприємствах Буковини в 1889 p. було 297
парових машин, що становило 0,9% їхньої кількості в
Австрії загалом. Велике значення для подальшого техніч-

ного прогресу промисловості мало будівництво на початку
XX ст. у Львові досить великої (потужністю 10 тис. кВт)
електростанції. В ряді інших міст були введені в дію менші
електростанції. Підвищення рівня механізації виробниц-
тва сприяло значному піднесенню продуктивності праці, зро-
станню в кілька разів випуску продукції фабрично-завод-
ської промисловості, посиленню й ролі в економіці краю.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма
видами промислової діяльності було зайнято близько
300 тис. чол. З них промислові робітники становили 62—
63 тис. чол. Вони працювали на 700 фабрично-заводських
підприємствах. У Східній Галичині діяло 600 промислових
підприємств фабрично-заводського типу, на яких було зай-
нято близько 40 тис. робітників. На залізницях і держав-
них підприємствах працювало 6—8 тис. чол. На Буковині
в 1910 p. налічувалося 35,5 тис. робітників, у тому числі
13,6 тис. промислових. Половину з них становили фабрич-
но-заводські робітники, які концентрувалися на 80 підприєм-
ствах. На Закарпатті чисельність фабрично-заводських ро-
бітників у 1910 p. наближалася до 7 тис. чол.

Галузева структура західноукраїнської промисловості
залишалась однобокою і мала характер, типовий для коло-
ніальних територій. Головну частину продукції давали га-
лузі, що займалися добуванням і первинною переробкою
місцевої сировини, — лісова, лісопильна і нафто-озокерит-
на. Інші галузі були розвинені дуже слабко. Це означає, що
незважаючи на значні зрушення наприкінці XIX — на по-
чатку XX ст. становлення фабрично-заводської промисло-
вості на західноукраїнських землях ще не завершилось.

В цілому промисловість українських земель, що перебу-
вали в складі Австро-Угорщини, протягом XIX — на по-
чатку XX ет. зробила значні кроки вперед. Однак якщо у
Східній Україні йшов процес індустріалізації, то економіч-
ний розвиток західноукраїнських земель був на значно
нижчому рівні. Промисловий переворот тут, розпочавшись
пізніше, ніж у Східній Україні, проходив повільніше і до

початку першої світової війни ще не завершився. Захід-
ний регіон, як і вся Україна на початку XX ст., істотно
відставав від передових країн світу. Це стало результатом
насамперед грабіжницької антиукраїнської політики Ав-
стро-Угорської імперії, наявності багатьох пережитків Се-
редньовіччя, засилля іноземного капіталу. Без політичної
незалежності України не могли повною мірою зростати нові
тенденції в соціальному й економічному розвитку. Він був
типовим для колоніальних імперій.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Запитання і завдання для самоперевірки	\|	Сільське господарство України в дорефор- мений період

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.