Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.

.505


Напередодні селянських реформ частка селянських наділів
у загальній площі поміщицьких земель становила, %: у Ліво-
бережній Україні — 38,8, Правобережній — 36,7, Південній

— 14,3, Східній Галичині — 48,9, Північній Буковині — 41,9.

Землевласники різними способами збільшували землі,
якими користувалися, за рахунок селянських: урізували
наділи, заміняли гірші землі на кращі, забирали пустки після
втечі селян тощо. За період 1787—1834 pp. у Галичині було
захоплено 1 млн моргів рустикальних земель.

У Київській губернії за 1847—1861 pp. поміщицьке зем-
леволодіння зросло на 13,8, у Закарпатській Україні протя-
гом першої половини XIX ст. — на 20 %. Землевласники
володіли майже всіма лісами, а в Східній Україні — пасовища-
ми, луками. В Галичині в користуванні селян їх було 2/3.

Розмір наділу залежав від способу ведення господарства
поміщиком. У Східній Україні тяглові господарства, що мали
2—4 пари робочої худоби, отримували наділу 2 раза більший,
ніж піші селяни. Так, у 40-х роках на Поділлі тяглові госпо-
дарства користувалися 12 десятинами орної землі та 4 деся-
тинами сіножатей, піші господарства — 3 десятинами орної
землі та 1 десятиною сіножатей. У Полтавській губернії
співвідношення було відповідно 6,26 і 2,79 десятини, у
Київській — 6—9 десятин і 3 десятини. Зросла кількість
безземельних селян і тих, хто мав лише присадибні ділянки.
В кінці 50-х років XIX ст. у Лівобережній Україні вони
становили відповідно 24 і 10 %, у Правобережній Україні

—7,519,25%. .

Переважна більшість державних селян Східної Украї-
ни користувалися невеликими наділами: від 0,5 десятини
на одну ревізьку душу в Полтавській губернії до 8,2 деся-
тини у Херсонській губернії.

У Східній Галичині за період від земельного кадас-
тру 1819 p. до земельного кадастру 1847—1857 pp. кіль-
кість селянських господарств зросла на 55 %. При цьому
27,2 % селянських господарств мали менше 2 моргів землі
(1,1 га). У Північній Буковині таких господарств було 17,1,


у гірських карпатських селах — 35—43 %. У Закарпатській
Україні 80—90 % господарств мали до 3/8 наділу (4,1—
5,2 десятини).



Интернет реклама УБС

Збільшилося число селянських господарств, які не мали
робочої худоби і сільськогосподарського реманенту. В
Східній Україні чисельність їх коливалася від 29,5 % в
Харківській до 60—70 % в Катеринославській і Полтавській
губерніях. У Галичині в окремих маєтках лише 7 % селян
мали 3—4, 40 % — 2 голови робочої худоби, решта госпо-
дарств її зовсім не мали.

Напередодні селянських реформ в користуванні селян
було землі: в Лівобережній та Слобідській Україні — в се-
редньому 2,5—3 десятини на одну ревізьку душу; Правобе-
режній — 1,23—2,8, Південній — 3—4 дес.. Східній Гали-
чині — 8,7 морга на одне господарство (3,4 десятини), у
Закарпатській Україні — 1,5 десятини.

За підрахунками статистиків того часу, для забезпечення
потреб сім'ї та сплати податків потрібно було 5 десятин
землі на ревізьку душу. Більшість селян України не мали
прожиткового мінімуму і змушені були займатися побічни-
ми заробітками.

Головними формами експлуатації селян залишалися від-
робіткова, грошова і натуральна ренти. Переважала панщин-
на організація господарства. Напередодні реформи 1861 p.
в Правобережній Україні серед поміщицьких селян панщин-
них кріпаків було 97,4 %, в Лівобережній — 99,3, Південній
— 99,1 %, тоді як в російських губерніях їх було менше —
від 41 до 80 %. Закон 1797 p. встановлював 3-денну пан-
щину з вільною неділею. Проте фактично вона становила
4—6 днів на тиждень. Були поширені денні "уроки" (відряд-
на форма праці), виконання яких займало 2—3 дні. Обов'яз-
ково відроблялися додаткові повинності (будівельні дні,
повозова, шарварки тощо). Запроваджувалися переведення
селян у дворові, праця на підприємствах, на місячне утриман-
ня землевласників. У 1840 p. на Лівобережжі було вже
25 % селян-місячників.


Державні селяни Східної України вважалися особисто
вільними. За своїм складом вони були неоднорідними.
Найчисельнішими групами були державні селяни, які сиділи
на казенних або власних землях, козаки Полтавської та
Чернігівської губерній, колоністи-іноземці. Вони сплачува-
ли грошові податки (подушне, земські тощо), виконували
рекрутську, підводну повинності, феодальну ренту. За ха-
рактером відбуття феодальної ренти вони поділялися на
дві групи: оброчних і на так званому господарському ста-
новищі. На оброці перебували селяни Лівобережної та
Південної України. Через те що більша частина держав-
них маєтків Правобережної України здавалася поміщикам-
посесорам в оренду, селяни виконували панщину, інші по-
винності, тобто мало відрізнялися від поміщицьких селян-
кріпаків.

Посилилась експлуатація селян, які були на оброці. Зрос-
ли оброчний і подушний податки. Державні податків заби-
рали 40 % річного прибутку селян, переважна частина яких
була неспроможна сплатити їх.

У 1837 p. царський уряд заснував міністерство держав-
ного майна, завданням якого було вдосконалення управлін-
ня державними селянами з метою зміцнення фінансів краї-
ни. У 1839—1841 pp. було проведено реформу, згідно з якою
ліквідовувалася оренда державних маєтностей. Замість
подушного вводився оброк з землі та прибутків від про-
мислів. Державні селяни обирали сільські та волосні управ-
ління, що залежали від губернських палат державних
маєтків. Ця реформа прискорила майнове розшарування
селянства, створила умови для більш швидкого переходу
господарств селян на ринкові відносини.

У 1847—1848 pp. було проведено інвентарну реформу
поміщицьких селян Правобережжя. За інвентарними пра-
вилами, земля, що була в користуванні селян, закріплюва-
лася за ними, регулювала повинності на користь поміщика.
Тяглові селяни повинні були відбувати на тиждень 3 дні з
упряжкою і 1 жіночий день, інші селяни — 2 дні чоловічих


і 1 жіночий. Городники за користування садибою і приса-
дибною ділянкою платили оброк або відробляли 24 дні пан-
щини на рік. Натуральні данини скасовувались. Усі селя-
ни відбували додаткові повинності з оплатою. Однак через
те що контролю за здійсненням інвентарних правил не було,
їх практично не додержували.

Для становища селян західноукраїнських земель було
характерне поступове відновлення економічних позицій
землевласників, що існували до австрійського аграрного
законодавства в 70—80-х^роках XVIII ст.

Шляхта залишалася повним власником домініальних
земель і верховним власником рустикальних земель, на-
магалася позбавити селян права користуватися лісами, па-
совищами, При проведенні земельних кадастрів зменшу-
валися рустикальні землі. Селянин без дозволу поміщика
не мав права залишити землю, а якщо отримував дозвіл на
перехід в іншу домінію, був зобов'язаний на своє місце
"інших здатних ставити". В 1798 p. було прийнято патент,
згідно з яким селяни могли викупити повинності, а земле-
власники передати їм домініальні землі. Однак для Гали-
чини цей закон значення не мав.

Зросли феодальні повинності селян. Запроваджувалася
чотириупряжна панщина для тяглових підданих з двома
робітниками на день, відрядна панщина з встановленням
високих денних норм виробітку, примусова наймана пра-
ця, панщина за користування лісом, лугами, пасовищами,
відновлювалися допоміжні роботи. Найпоширенішим спо-
собом збільшення панщини було роздріблення наділів, хоча
за австрійськими законами лише старший син міг успадку-
вати землю. Буковинські землевласники, укладаючи дозво-
лені урядом угоди з селянами, добилися збільшення пан-
щини з 12 до 70, а інколи до 100—150 днів на рік з госпо-
дарства. У Закарпатській Україні, яка входила до Угор-
ського королівства, земельні та підданські відносини регу-
лювалися законом 1836 p. Панщина становила залежно
від наділу 25—140 днів на рік. За австрійськими переписа-


ми 1819—1820 pp., панщина в Східній Галичині і Закар-
патті становила 4/5 феодальних повинностей селян, нату-
ральна данина — 1/6. В Буковині частка панщини у повин-
ностях була меншою. Повинності селян становили 69 %
загальної суми чистого прибутку від селянських земель.
Крім того, селяни платили державні податки, що дорівню-
вали 13,6 % прибутку.

Протягом першої половини XIX ст. з розвитком товар-
но-грошових відносин на українських землях поглибилася
майнова диференціація селянства. В Східній Україні цей
процес проходив повільніше, ніж у Центральному промис-
ловому районі Росії, що пояснювалося переважанням пан-
щини як гальмуючого фактора. Майнова нерівність більш
виявлялася серед державних оброчних селян Лівобережної
та Південної України. Утворилася група селян, що володіла
або орендувала 100 десятинами землі і більше. Селяни-влас-
ники Катеринославської губернії зосередили в своїх руках
18 % загальної кількості приватної землі. Структура гос-
подарств державних селян (козаків) Полтавської та Хар-
ківської губерній у 1836 p. характеризувалася такими да-
ними: 15,7 % не мали землі, 25,6 — мали лише садиби, 4,4
— займалися ремеслом, 53,4 % — володіли землею. Серед
державних селян Правобережної України 15 % селян були
безземельними, 35 % не могли обробляти свої поля само-
стійно, без супряги. Малоземельні та безземельні селяни
наймалися до заможних. Частина селян орендувала землю,
віддаючи третину або половину врожаю. Заможна верхів-
ка орендувала також казенні млини, ґуральні, ярмаркові та
базарні площі, пасіки, рибні стави тощо. Частина селян за-
писувалась у стан міщан і купців.

Царський уряд своїми указами сприяв зміцненню замож-
ної верхівки селян. У 1801 p. державні селяни зрівнялися
в правах з купцями і міськими жителями на придбання
незаселених земель. У 1818 p. їм дозволили влаштовувати
фабрики і заводи, в 1830 p. — розводити сади, городи на
громадській землі розміром 1—3 десятини. При переселенні


на нові землі державні селяни отримували ЗО—60 десятин
у селах і 25—40 в хуторах.

Процес розшарування відбувався і серед поміщицьких
селян, їм дозволялося купувати землю на ім'я свого по-
міщика. Вони засновували підприємства з переробки
сільськогосподарської сировини, орендували і здавали в
оренду землю, використовували найману працю. Проте зем-
левласники могли в будь-який час забрати майно заможно-
го кріпака. Важливими засобами збагачення селянської
верхівки були лихварство, підприємництво, чумакування,
збут товарів на ярмарках, базарах. З їхнього середовища
виростали великі промисловці-підприємці.

У Східній Галичині за переписом 1847—1859 pp. струк-
тура селянських господарств мала такий вигляд: повні се-
ляни, які користувалися понад 20 моргами землі, станови-
ли 8,3 %, півселяни, які мали 10—-20 моргів, — 23,4; чверть-
селяни, або піші, які "сиділи" на 2—10 моргах, — 41,1; заго-
родники (до 2 моргів землі) — 27,2 %.

У Північній Буковині селяни за економічним станови-
щем поділялися на 4 групи: заможні-фрунташі, які корис-
тувалися повним наділом 15—20 га, — 4,9 %; середняки-
міклаші — 16,1; малоземельні-кодаші — 61,2, безземельні
халупники і комірники — 17,1 %.

В окремих повітах Закарпатської України безземельні
селяни становили 45—50 % селянських дворів і лише 2/3
селян користувалися 14—18 десятинами землі.

У західноукраїнському селі виник новий тип господаря
— підприємець. За умов збереження перемінного земле-
користування при чергових переділах землі заможні селя-
ни збільшували свої наділи. Окремі повні селяни мали по
ЗО—80 моргів землі, що призводило до утворення багатона-
дільних господарств. Такі господарства обов'язково вико-
ристовували працю челяді. Це в основному були комірни-
ки, які не сиділи ні на рустикальній, ні на домініальній
землі. Вони були постійним резервом поденних робітників
для домінії.


Швидке розорення селянських господарств створювало
надлишок робочих рук. У Східній Україні був поширений
відхід на "заробітки". В 40-х роках лише з Полтавщини в
південні губернії щороку йшло на заробітки 90 тис. чол.
Почалося переселення (стихійне і організоване) селян у
Новоросійський край, на Кавказ, у Саратовську й Астрахан-
ську губернії. У 1838—1852 pp. з Лівобережної України
переселилося 58,5 тис. чол. Переселялися в основному се-
ляни середнього достатку. Не маючи реальної допомоги
царського уряду, переселенці часто розорювались і повер-
талися назад у свої села.

У першій половині XIX ст. сільське господарство про-
довжувало набувати товарного, підприємницького характе-
ру. Головною функцією панщинного господарства було ви-
робництво заради грошей. Землевласники Східної України
створювали в своїх маєтках економії, де була робоча худоба,
землеробські знаряддя, і змушували селян виконувати пан-
щину. На західноукраїнських землях зберігалася доміні-
ально-фільваркова система. Швидкими темпами відбува-
лася товаризація великих поміщицьких господарств, які за
кількістю проданих сільськогосподарської продукції та
сировини займали панівне становище на внутрішньому і
зовнішньому ринках. Поступово в товарно-грошові відно-
сини втягувалися середні господарства. Невеликі поміщи-
цькі господарства зберігали натуральний характер і були
слабко пов'язані з ринком. Розвивалося торгове землероб-
ство в селянських господарствах. У Російській державі в
першій чверті XIX ст. були скасовані всі обмеження щодо
торгівлі землевласників. Вони зберегли привілей безмит-
ної внутрішньої торгівлі, отримали право вести закордонну
оптову торгівлю, записуватися в купецькі гільдії. На захід-
ноукраїнських землях шляхта зберігала монополію в торго-
во-підприємницькій діяльності. Часто в особі дворянина
поєднувалися поміщик-кріпосник, підприємець і торговець.

Для землеробства України характерним був зерновий
напрям. За обсягом посівів у Східній Україні перше місце


посідала пшениця. В Київській губернії посіви її станови-
ли 1/4—1/3 усіх посівних площ, зайнятих озимими і яро-
вими культурами, в Подільській — 2/3, в Катеринославській
— 3/4 полів, що відводилися під озимі. Друге місце займа-
ло жито, третє — овес і ячмінь. Урожайність зернових куль-
тур залишалася низькою. Валові збори зростали в основно-
му за рахунок освоєння цілинних земель на Півдні та роз-
ширення посівів. За 1778—1851 pp. посівні площі зернових
на Півдні України збільшилися в 25 разів. У Київській та
Подільській губерніях, яким належала значна роль у вироб-
ництві хліба, посівні площі розширювалися внаслідок змен-
шення селянських наділів, посилення експлуатації селян.

Більша частина зерна йшла на продаж. За кордон що-
року вивозилось 2,5 % врожаю. У Росії зерно переробляли
на горілку, постачали для армії.

У Східній Галичині, Закарпатті у рільництві панував
вівсяно-ячмінний напрям. У 40-х роках XIX ст. у Гали-
чині овес становив майже 40 % усього збору зернових. Він
займав 46 % посівних площ у Закарпатті, а в гірських райо-
нах — до 90 %. Значне місце за обсягом посівів посідали
жито і гречка, останнє місце — пшениця. Проте оскільки
на ринку першість займала пшениця, поступово зростала її
частка і у посівах. Наприклад, у Мукачеве-Чинадіївській
домінії Закарпаття за 40 років (1806—1848) посівні площі
зернових збільшилися в 3 рази, зокрема посіви пшениці —
в 9, жита — в 5, ячменю — в 8, вівса — в 4 рази. Зерно було
однією з важливих статей прибутків.

Кукурудза займала 28—71 % посівів. Вона була голов-
ною сільськогосподарською культурою в господарствах
Північної Буковини.

У перші два десятиріччя XIX ст. землеробство досягло
деякого піднесення, що пояснювалося державними замов-
леннями на зерно. Після наполеонівських воєн зернова
продукція Галичини не витримала конкуренції американ-
ського і російського зерна. Вивезення зерна за кордон мало
спорадичний характер. Більша його частина реалізувалася


на місцевому ринку, використовувалася для відгодівлі ху-
доби і птиці, перероблялася на горілку і пиво. Найвищого
рівня хліборобство досягло в 30-х роках. У 1837 p. річний
збір зернових культур становив 1780 тис. т. Зросла урожай-
ність зернових культур.

Проте цього було досягнуто в умовах зростання чисель-
ності сільського населення. Продуктивність праці в сільсько-
му господарстві протягом першої половини XIX ст. змен-
шилася на 1/4.

Високого рівня в Україні досяг розвиток технічних куль-
тур, найважливішими з яких були льон, конопля, тютюн,
хміль, цукровий буряк. Льон і коноплю вирощували на всій
території Західної України. В Східній Україні на вироб-
ництві конопель спеціалізувалися Полтавська і Чернігівська
губернії, льону — Катеринославська, Херсонська губернії,
Ізюмівський повіт Харківської губернії. Виробництво тут
мало товарний характер. З прядива виготовляли одяг. Воно
було цінною сировиною для полотняних мануфактур, ткачів,
ремісників. З конопляного сім'я виробляли олію для хар-
чування і макуху для відгодівлі телят. Певна частина полот-
на вивозилася за межі краю. З Південної України вивози-
лося насіння льону, що користувалося попитом за кордоном.

Швидкими темпами розвивалося тютюнництво як галузь
торгового землеробства. В Лівобережній Україні в 50-х ро-
ках щороку збирали до 800 тис. пудів тютюну. У передгір-
них районах Східної Галичини, між Дністром і Прутом
збирали щороку 20 тис. віденських центнерів тютюну. На-
бувало поширення тютюнництво в Закарпатті.

У Східній Україні переважало вирощування цукрово-
го буряку, через те що він давав більший прибуток, ніж
зернові посіви. За 1848—1860 pp. площі цієї культури
зросли на 57,7 % і становили майже 44 тис. десятин. Цук-
ровий буряк сіяли у поміщицьких маєтках Правобереж-
ної та Лівобережної України, особливо в Київській губернії
(59 % загальної площі цукрових буряків). Цукрозаводчи-
ки мали в своєму розпорядженні власні плантації, закупо-


вували його у тих, хто не мав власних цукрових заводів.

Розширювалися посіви соняшника, особливо в Пол-
тавській губернії. Отриманий урожай збувався курським
торговцям олією.

У Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті
найважливішою культурою стала картопля як продукт хар-
чування, сировина для горілчаних підприємств і фураж для
худоби. Вона витісняла посіви зерна. У 1815—1840 pp. збір
її зріс майже у 18 разів, посіви картоплі займали 16 % усієї
посівної площі. Це призвело до виснаження грунтів, а коли
в 40-х роках почалось ураження картоплі хворобами — до
бідування селян.

У Східній Україні хліборобство велося традиційними
способами і засобами. Більшість селянських господарств
продовжувала застосовувати традиційну техніку (плуг, серп,
косу). Оранка українським плугом була низькоякісною і
повільною (за три дні можна було зорати не більше ніж
2 десятини). До того ж плугів не вистачало. На поміщи-
цьких полях у 30-х роках почали впроваджувати фабричні
знаряддя обробітку грунту, сіялки, віялки, жатки, кінні моло-
тарки. Продовжувало панувати класичне трипілля, зокрема
у вирощуванні зернових культур. На коренеплідні, технічні
культури відводили окрему ділянку поля. На півдні пану-
вала перелогова система. Окремі поміщицькі господарства
під впливом зростаючих потреб внутрішнього та зовніш-
нього ринків переходили до інтенсивного землеробства.
Поступово почали застосовувати багатопільну трав'яну си-
стему, закладати елементи плодозмінної системи (озима
пшениця — кормові корені — ячмінь з підсіванням коню-
шини — конюшина). Утворювалися сільськогосподарські
товариства, поширювалася спеціальна економічна літера-
тура. У 1765 p. утворилося Вільне економічне товариство, в
1828 p. в Одесі — Товариство сільського господарства
Південної Росії.

На західноукраїнських землях під впливом агротехніч-
ного перевороту в західних країнах відбулися певні зру-


шення. Важливою культурою стала конюшина, посіви якої
займали 5—6 % усієї посівної площі. Почав її культивува-
ти вчений-агроном Ф. Ройтер — управитель маєтків Чар-
торийських. Крім конюшини, вирощували вику, люцерну,
що мали велике значення для поліпшення структури грун-
ту, як грубі корми для худоби. В передових господарствах
З рази обробляли пари, осушували заболочені місця, засто-
совували загінну систему обробітку грунту (між загонами
робили борозни для стікання води). Трипілля поступово
замінялося п'яти-шестипільними сівозмінами з повною
ліквідацією парових полів. Видавалися праці Ф. Ройтера
"Наука про рільництво" і двотомник Касперовського "Ріль-
ництво". В газетах, зокрема в "Газеті Львівській", давалися
рекомендації з питань розвитку землеробства. З дозволу
уряду шляхта в 1845 p. заснувала Галицьке господарське
товариство.

В агротехнічному процесі велику увагу приділяли угно-
єнню. Городи щороку удобрювали гноєм чи попелом. В
цілому забезпеченість полів органічними добривами була
низькою.

Агротехнічні зрушення охопили незначну кількість по-
міщицьких господарств України. Так, в Харківській губернії
на початку 50-х років було лише 40 маєтків (0,75 % загаль-
ної кількості), в яких робилися спроби перейти до раціональ-
ного землеробства. В Західній Україні після 1815 p. під
впливом міжнародної конкуренції шляхта для підвищення
прибутковості своїх маєтностей посилила панщинний гніт.

Для торгового землеробства були характерні промисло-
ве городництво, садівництво і виноградарство. Майже всі
сорти фруктових дерев завозилися з Баварії та Австрії. На
сторінках журналів друкувалися поради щодо практично-
го виведення кращих сортів овочів і фруктів. У Закарпатті
вирощувалося багато промислового винограду, з якого ви-
готовляли вино, що користувалося попитом на міжна-
родному ринку.

У Східній Україні промисловим городництвом займа-


лися селяни приміських господарств. Досить розвиненою
була спеціалізація. Так, у Васильківському повіті на Київ-
щині вирощували капусту, в Черкаському повіті — цибу-
лю і кавуни, в Полтавській губернії — часник, в Херсонській
— баштанні культури.

Найбільше садів було в Харківській, Полтавській,
Київській, Волинській та Херсонській губерніях. Україна
продавала сухі та свіжі фрукти в Москву і Петербург.

Розвивалося торгове тваринництво. В усіх губерніях
України в поміщицьких маєтках влаштовувалися кінні
заводи. В Катеринославській у 30-х роках їх було 287, у
Київській — 8 великих, у Полтавській — 419, здебільшого
невеликих, у Харківській — 155. Як і раніше, розводили
велику рогату худобу української породи. В Катерино-
славській губернії було 762 заводи, в яких налічувалося до
ЗО тис. голів худоби, в Харківській — 269 (в середньому по
72 голови).

У середині 40—50-х років у Східній Україні розпочало-
ся скорочення цих галузей, оскільки землевласники пере-
ходили до розширення зернового господарства. В Східній
Галичині, навпаки, поміщицькі господарства перебудовува-
лися із зернових на тваринницькі. Розводили корів швей-
царської, тірольської, штирійської, молдавської порід, зай-
малися племінною справою.

Високопродуктивні породи худоби вирощували в Закар-
патті. У 1794—1845 pp. у Мукачеве-Чинадіївській домінії
поголів'я волів збільшилось у 94 рази, а великої рогатої
худоби — у 25 разів. Після наполеонівських воєн зросло
поголів'я коней — тяглових, спортивних. Періодично влаш-
товувалися виставки кращих коней. Тваринництво стало
давати великі прибутки. Коней і велику рогату худобу
скуповували, відгодовували, а потім збували на ярмарках.
Продану худобу відправляли в Царство Польське і Росію.
Тільки в Москву і Петербург продавали до260 тис. голів.

Щорічно на ринках Австрії, Чехії, Моравії, Сілезії реалі-
зовувалося 60—90 тис. волів. На продаж йшли масло, сир,

17"8-525 517


шкіри. Галицька шляхта створила великі випасові госпо-
дарства, які здавалися в оренду для перегінної худоби з
Росії в західні країни.

Швидко розвивалося вівчарство. В 1850 p. у Східній
Україні налічувалося 10 млн голів овець, з яких 4,5 млн
голів були тонкорунними. Царський уряд вжив ряд заходів
щодо розвитку вівчарства. Роздавалися державні землі під
овечі заводи. Поміщикам видавалися пільгові позики. Було
видано положення про організацію вовняних ярмарок. До-
візне мито підвищилося, вивізне мито зменшилося.

Вовну реалізували на місцевому і зовнішньому ринках.
Вивезення вовни протягом ЗО—50-х років з чорноморсько-
азовських портів і через Бесарабію становило 7,8 млн пудів.

У Галичині та Буковині поголів'я овець досягло майже
1,4 млн голів. Грошовий прибуток від вівчарства в Східній
Галичині у 20—30-х роках дорівнював 80 тис. золотих рин-
ських. Великим попитом користувались овечі шкіри, кожу-
хи, шапки, ковдри та інші товари.

Певного значення набули птахівництво, свинарство,
бджільництво, розведення риби.

На шлях торгового землеробства стали селянські госпо-
дарства. З ринком були пов'язані переважно заможна вер-
хівка селян, господарства іноземних колоністів. На зерно-
вий ринок йшло 10 % селянського товарного зерна і 90 %
з поміщицьких маєтків. Селяни культивували тютюн, ви-
рощували цукровий буряк, соняшник, коноплі.

Промисловим городництвом і садівництвом, бджільниц-
твом займалися селяни містечок і сіл, розташованих нав-
коло міст Львова, Києва, Станіслава, Полтави, Харкова. У
Херсонській губернії під городами і баштанами було зай-
нято 50 тис. десятин землі. Державні селяни займалися
садівництвом. Лише в Харківській губернії збувалося 500
тис. пудів сушених фруктів. У селі Лебедині Київської гу-
бернії деякі селяни мали сади, доход від яких становив до
40 тис. крб. Колоністи Херсонської губернії продавали до
9 тис. пудів фруктів і 60—120 тис. відер вина. Виникло


бойківське чумацтво: закупівля в Закарпатті свіжих та
сухих фруктів і торгівля ними у Варшаві та Наддніпрян-
ській Україні.

У гірських районах Карпат розвивалося селянське тва-
ринництво торгового напряму. Селяни-багатії (гендлярі)
торгували місцевою худобою, скуповували волів, овець на
півдні України, Росії, Молдавії, Угорщини, а потім продавали
в Австрії, Чехії, Моравії. Проте розвиток торгового землероб-
ства стримували феодально-кріпосницькі відносини: фео-
дальна рента, залежність селянина від поміщика і держави.

Товаризація сільського господарства виявлялась у за-
стосуванні найманої праці. Як і раніше, практикувалася
примусова наймана праця, коли землевласники встановлю-
вали натуральну або грошову плату своїм кріпакам-селя-
нам за додаткову панщину тощо. У Східній Галичині робо-
ча сила батраків-поденників у окремих фільварках набула
домінуючого значення. Запроваджувався обов'язок відбу-
вати "заробітні" дні. Челядь була також обов'язковим еле-
ментом повнонадільного селянського господарства. Перед
розкріпаченням кількість коморників-батраків становила
400 тис. селянських сімей, або майже 40 % населення краю.

Вільнонаймана праця набула значного поширення в
Катеринославській і Херсонській губерніях. Менше вона
застосовувалася в маєтках Київської, зовсім мало — в Пол-
тавській, Чернігівській і Волинській губерніях. Строк най-
му був різний: поденно, на тиждень, на певний строк, особ-
ливо під час збирання зерна та сінокосу. Проте сільське
господарство залишалося кріпосним.

Отже, сільське господарство України розвивалось екстен-
сивне за рахунок розширення посівних площ, посилення
відробіткової ренти. Панщинна система гальмувала розви-
ток сільського господарства. Так, Східна Галичина була сіль-
ськогосподарською провінцією Австро-Угорщини. У 40-х
роках XIX ст. у Галичині виробляли: зерна — 13 %, льону
— 23, тютюну — 16, конопель — 25, картоплі — 38 % загаль-
ної продукції цих культур. Землеробство мало вівсяно-кар-


топляний напрям. На душу населення вироблялося зерно-
вих культур 288 кг, у тому числі жита і пшениці — 60.
Кількість волів на 100 чол. становила 11, корів — до 20,
свиней — 14. Це означає, що основна маса населення зовсім
не споживала хліба і м'яса. Звичайною їжею селян були
картопля, овочі.

Посилився занепад поміщицьких маєтків. У Східній
Україні в 1858 p. 23,9 % їх, а також 65 % кріпаків було
заставлено і перезаставлено. Царський уряд збільшив розмір
позик, які кредитні установи видавали поміщикам, змен-
шив банківський процент. Тільки за позики землевласни-
ки повинні були сплатити 77 млн крб. У Східній Галичині
в 1841 p. шляхта створила Галицьке земельне кредитне
товариство, в 1842 p. — Ощадну касу, яка являла собою
іпотечний банк. Однак ці заходи не могли подолати депре-
сійний стан фільваркового господарства.

Неврожайні роки спричиняли голод і розорення, відчут-
ний вплив на розвиток сільського господарства справляли
стихійні лиха, епідемії. У 1799—1856 p. в Східній Україні
було 28 повсюдних і часткових неврожаїв. У ЗО—50-х роках
в окремі роки смертність в Галичині перевищувала народжу-
ваність.

Разом з тим протягом першої половини XIX ст. земле-
робство і тваринництво дедалі більше набували торгового
характеру. Сільське господарство пристосовувалося до то-
варно-грошових відносин. Посилилася спеціалізація окре-
мих районів. Були спроби окремих землевласників пере-
йти до раціонального землеробства. Товарно-грошові відно-
сини проникали в господарства селян. Поглиблювалася
майнова нерівність. Формувався ринок найманої праці.
Утворювалися господарства заможних селян, що стали на
шлях торгового землеробства, перетворення яких на фер-
мерські господарства гальмувало кріпосне право.

Отже, розвиток аграрних відносин і стан сільського гос-
подарства в Україні свідчили про кризу панщинної систе-
ми господарства. \


Хліборобство велося традиційними способами і засобами.
Феодальне суспільство неспроможне було створити сприят-
ливі умови для інтенсивного розвитку, що поступово стає
визначальним для агровиробничого процесу в країнах За-
хідної Європи. Хід економічного розвитку України об'єктив-
но потребував скасування кріпосного права.

Панщинно-кріпосницька система господарства була галь-
мом економічного розвитку України. В середині XIX ст.
гостро стало питання про реформування аграрних відносин.

У Східній Галичині з 1814 p. на сторінках преси відкрито
обговорювали питання про шкідливість панщини і підви-
щення заінтересованості селян у праці. Це питання не схо-
дило з порядку денного станового сейму Галичини, діяль-
ність якого була відновлена в 1827 p. У 1829 p. сейм ви-
словився за радикальні заходи щодо перебудови господар-
ства, а в 1843 p. офіційно порушив перед монархом питан-
ня про необхідність врегулювання панщинних відносин.
Проте реальних наслідків не було.

У 1846 p. почалося повстання галицьких селян проти
шляхти. Розгромлено понад 200 поміщицьких маєтків, пе-
ребито майже 1500 землевласників, управителів і дрібних
шляхтичів. Великі заворушення селян відбулися в Буковині
та Закарпатті. За цих умов уряд взяв на себе ініціативу
розв'язання селянського питання, створюючи різні проекти.

Кріпосне право в Австрійській імперії було скасовано в
ході революції 1848 p. 18 березня 1848 p. угорський сейм
видав закон про скасування панщини в країні, в тому числі
і в Закарпатті. 17 квітня 1848 p. австрійський уряд оголо-
сив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду
від 1 липня 1848 p. цей закон було поширено на Буковину.
7 вересня 1848 p. було видано закон про скасування кріпос-
ного права в Австрії.


Законом від 17 квітня 1848 p. у Галичині панщинні
та інші кріпосні повинності скасовувалися з 15 травня
1848 p. за винагороду поміщикам за рахунок держави.
Існуючі сервітути (ліси, пасовища, луки), якими користу-
валися спільно землевласники і селяни, залишалися не-
доторканими. Селяни могли ними користуватися за відпо-
відну плату, що визначалася спільною угодою між ними
та поміщиками. Землевласники звільнялися від "опікун-
ських обов'язків": надавати допомогу селянам, сплачува-
ти витрати, пов'язані з доставкою рекрутів у місця набору,
епідеміями при захворюванні худоби, обов'язку представля-
ти підданих у правових суперечках, оплати урбаніального
податку. Було передбачено повне відшкодування земель-
ним власникам вартості кріпосних повинностей. 2/3 вар-
тості мала виплатити державна скарбниця, а 1/3 вважали
компенсацією за звільнення земельних власників від "опі-
кунських обов'язків".

Закон від 7 вересня 1848 p. уточнював окремі положен-
ня закону від 17 квітня 1848 p. Землевласники втрачали
верховну владу над селянами, які оголошувалися громадя-
нами держави. Скасовувалася різниця між домінікальни-
ми і рустикальними землями. Селянин, як і поміщик, ста-
вав власником землі. Регулювалося проведення індемні-
зації (викуп підданських обов'язків). Повинності комор-
ників і халупників скасовувалися безплатно. За користу-
вання сервітутами необхідно було платити. Селяни мали
змогу лише збирати квіти і випасати худобу на стерні без-
платно. Скасовувалася практика примусової купівлі горіл-
ки і пива, але право на пропінацію збереглося.

Отже, внаслідок аграрної реформи шляхта втратила вла-
ду над селянами, проте були збережені шляхетські маєтки
та грошові доходи у вигляді викупних платежів, щорічне
отримання яких гарантував уряд.

При визначенні вартості феодальних повинностей в ос-
нову було покладено їхню річну ціну, що була прийнята за
5 % річних з капіталу мінус ЗО % вартості скасованих "опі-


кунських повинностей" шляхти щодо селян. Суму винаго-
роди обчислювали за формулою

За описами кріпосних повинностей було підраховано, що
в Східній Галичині кількість зобов'язаних підданих станови-
ла 3749 тис. осіб, загальна вартість повинностей — 2,3 млн
флоринів, капіталізована вартість повинностей — 46,5 млн
флоринів. На одне господарство припадало 124 флорини,
на один морг землі — 12 флоринів, тоді як річний доход від
морга селянської землі становив близько 1,3 флорина.

Суму платежів виплачували поміщикам у вигляді 5 %
облігацій з погашенням протягом 40 років починаючи з
1858 p. Селяни повинні були разом з процентами за об-
лігації виплатити 224 млн флоринів, по 5—6 млн на рік,
причому землевласники отримували індемнізацію незалеж-
но від того, оброблялася їхня земля чи ні.

Австрійський уряд відмовився від сплати індемнізацій-
ного боргу. Його сплачували селяни як додаток до постій-
них державних податків. До 1898 p. вони виплатили свій
"борг" земельним власникам, проте заборгували 100 млн
флоринів державній скарбниці. Цей борг вони мали випла-
чувати до 1943 p.

Під час проведення реформ землевласники позбавляли
селян лісів, сіножатей. Лише патентом 1853 p. було вста-
новлено викуп чи регуляцію сервітутів. Більшість судових
сервітутних процесів (було подано більше ЗО тис. справ)
селяни програли, витративши на їх ведення 15—20 млн
флоринів.

У 70-х роках XIX ст. селяни були змушені викупити
право на пропінацію, яке давало поміщикам щорічно 5 млн
флоринів чистого прибутку. Крайовій адміністрації воно
обійшлося в 66 млн флоринів, які були сплачені податками
всіх громадян краю.


У Буковині селяни повинні були платити 4 млн фло-
ринів. У Закарпатті від панщини було звільнено лише час-
тину селян.

На користь землевласників було розв'язано земельне
питання. За селянами зберігалися ті землі, якими вони ко-
ристувалися до реформи. Проте під час наділення селян
землею землевласники відбирали у них землі. Селяни отри-
мали менше землі, ніж мали до реформи, і гіршу. Половина
галицьких селян мала менше як по 10 моргів землі (при-
близно 5 га). 72 % селянських дворів Буковини становили
наймити з наділом від 2 до 3 моргів або без наділу. Близь-
ко 70—80 % закарпатських селян мали менше половини
дореформеного наділу.

Отже, внаслідок реформ 1848 p. на західноукраїнських
землях було створено умови лише для повільної індустрі-
альної еволюції села.

У Російській державі підготовка до селянської реформи
тривала майже 5 років. Початок поклала промова царя
Олександра II у Москві на прийомі предводителів москов-
ського дворянства. Загальне керівництво підготовкою ре-
форми здійснював Таємний комітет, що було перейменова-
но у Головний комітет у селянській справі. З метою забез-
печення економічних інтересів землевласників створюва-
лися губернські дворянські комітети, скликалися повітові
та губернські з'їзди, наради дворян, на яких обговорювали-
ся умови реформи. Більшість землевласників України були
прихильниками звільнення селян або без землі, або з клап-
тиком землі, щоб перетворити селянське господарство на
додаток до поміщицького. Вони пропонували обов'язковий
викуп не лише вартості землі, а й особистої волі селян.

Головні положення селянської реформи були викладені
у царському маніфесті від 19 лютого 1861 p. та Загальному
положенні про селян, звільнених з кріпосної залежності.
Поземельні відносини між поміщиками і селянами в Україні
визначалися трьома Місцевими положеннями про поземель-
ний устрій поміщицьких селян. Великоросійське положення


відносилось одночасно до трьох південних губерній України
— Катеринославської, Херсонської, Таврійської, а також до
південної частини Харківської губернії, де переважало об-
щинне землекористування. На Лівобережну Україну з под-
вірно-сімейним землекористуванням поширювалося Ма-
лоросійське місцеве положення. На Правобережжі — в
Київській, Волинській і Подільській губерніях, де паную-
чим було подвірно-сімейне землекористування, діяло Окреме
місцеве положення. Були опубліковані різні "додаткові
правила", зокрема Положення щодо влаштування дворових
людей та ін. Документи вирішували такі основні питання:

1) ліквідація особистої залежності селян від землевласників
і надання їм прав вільних громадян; 2) наділення селян
землею і визначення повинностей за неї; 3) викуп селян-
ських наділів. Згідно з цими документами було скасовано
кріпосне право. Селяни і дворові люди ставали вільними.
Вони могли купувати, володіти і продавати рухоме та неру-
хоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії,
займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні
роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей
у навчальні заклади, переходити в інші стани. Із земле-
власників знімались їхні зобов'язання щодо постачання про-
довольства та опікування селян, відповідальність за внесен-
ня селянами державних податків, виконання ними грошо-
вих і натуральних повинностей, зобов'язання клопотатися
за селян у справах цивільних, кримінальних, у всіх казен-
них стягненнях.

Разом з тим зберігались обмеження, що залишали се-
лян нижчим станом. Вони отримували паспорт лише на
рік, платили подушну подать, несли рекрутську повинність,
їх могли карати різками, зберігалися окремі селянські суди.
Створювалися сільські та волосні органи селянського управ-
ління, що мали поліцейсько-фіскальний характер. Рішен-
ня їх залежали від дворянства й чиновників. Землевласни-
ки вважалися попечителями сільської громади. Свій вплив
на селянське управління вони здійснювали до 1874 p. че-


рез інститут мирових посередників із дворян, повітові ми-
рові з'їзди, потім до 1889 p. через губернські в селянських
справах "присутствія", а з 1889 p. нагляд за селянами та їх
обмеженим самоуправлінням здійснювали земські началь-
ники, яких призначав губернатор із дворян. У цих інстан-
ціях розглядали скарги між поміщиками і селянами. Там,
де існувала община, зберігалася кругова порука при сплаті
податків і виконанні повинностей. Без дозволу общини се-
ляни не могли вільно залишити село.

Землевласники зберігали власність на всі землі, що їм
належали. Вони були зобов'язані надати, а селяни взяти в
постійне користування садибу і наділ польової землі. Се-
лянам надавалося право викупу садиби. Наділ можна було
викупити лише за згодою поміщика. До укладання викуп-
ної угоди селяни вважалися тимчасовозобов'язаними, після
оформлення її — селянами-власниками. За користування
садибою селяни, як правило, платили оброк, за користуван-
ня польовим наділом — або оброк, або відбували панщину.
Розміри повинностей і польового наділу визначались устав-
ними грамотами, що складалися між поміщиками і сіль-
ською громадою протягом двох років. Перевірку грамот і
введення їх в дію доручали мировим посередникам.

Розміри оброку і панщини встановлювали для кожної
місцевості окремо. Так, за користування садибою селяни
південних губерній платили оброк від 1 крб. 50 копійок до
З крб. 50 копійок з ревізької душі. В Лівобережній і Право-
бережній Україні його визначали з розрахунку 5 крб. 10 коп.
за десятину. Повинності за користування польовим наділом
для селян південних губерній становили 40 днів чоловічих
і ЗО жіночих на рік, а в оброчних маєтках — 8—12 крб.
оброку. В лівобережних губерніях селяни відробляли за
десятину наділу 12—21 день панщини на рік або платили
від 1 крб. 40 копійок до 2 крб. 80 копійок оброку, в право-
бережних губерніях — відповідно 5—20 днів панщини і
1 крб. ЗО копійок — 3 крб. ЗО копійок оброку.

Норми польового наділу встановлювали залежно від


якості землі та місцевості. Оскільки в Україні були родючі
землі, то уряд намагався зберегти у землевласників макси-
мальну кількість землі.

У степових губерніях встановлювали єдиний так зва-
ний указний наділ, розміри якого коливалися від 3 до 6,5
десятини на ревізьку душу. Для південної частини Харків-
щини визначалися два розміри наділів на душу: вищий і
нижчий, що становив 1/3 вищого. Вищий наділ дорівнював
З—4,5 десятини.

На території лівобережних губерній, де діяло Малоро-
сійське положення, вищий наділ встановлювали від 2,75 до
4,5 десятини на ревізьку душу, розмір нижчого наділу ви-
значався половиною вищого. Землю відводили всій громаді,
а потім виділяли селянським сім'ям у спадкове користу-
вання. Розміри наділів залежали від господарської забез-
печеності тяглом. Найпоширенішими були такі види наділів,
як садибні, піші, додаткові. Пішими наділами забезпечува-
ли усіх селян, для тяглих існували додаткові наділи.

За селянами Правобережної України зберігалися наді-
ли в розмірі, що визначався інвентарними правилами 1847—
1848 pp. Усі "мирські землі" поділялися на корінний та
додатковий наділи. Якщо наділ 1861 p. був менше інвен-
тарного, селяни могли через мирового посередника домог-
тися його збільшення. В середньому селянам виділяли 1,9—
2,3 десятини на ревізьку душу. Як і на Лівобережжі, землю
виділяли на сільську громаду і закріпляли за селянами в
спадкове подвірне землекористування. В зв'язку з
польським повстанням 1863 p. царський уряд ЗО липня
1863 p. видав закон, згідно з яким було введено обов'язко-
вий викуп селянських наділів, викупні платежі зменшува-
лися на 20 %.

Якщо селянин мав до реформи 1861 p. більше землі, ніж
передбачалося нормами вищого наділу, то поміщик міг відріза-
ти лишок. Він також мав право зменшити селянські наділи,
якщо після наділення селян землею у нього залишалося мен-
ше третини усієї землі в Лівобережжі, а в степовій смузі —


менше половини. Селянин міг безплатно отримати дарчий
наділ розміром в 1/4 вищого або указного наділу. Дрібно-
помісні землевласники могли звільняти селян зовсім без землі,
або не нарізати її, якщо наділи були меншими за норму.

Порядок викупу землі та розмір викупної суми визнача-
ло спеціальне Положення про викуп. Садиби можна було
викупати в будь-який час за умови відсутності на селян-
ському дворі казенної та поміщицької недоїмки. Викуп по-
льової землі міг бути здійснений за згодою поміщика і навіть
проти бажання селян.

Розмір викупної суми визначали не ринковою вартістю
землі, а сумою капіталізованого оброку, що сплачував селя-
нин на користь поміщика, виходячи з 6 % річних. Якщо за
користування садибною землею селяни платили за кожну
десятину 5,1 крб. оброку, то при капіталізації цієї суми з
6 % вони мали заплатити (5,1 х 100 : 6) = 85 крб. Внести
одночасно всю суму викупу за садибу та польову землю
селяни не могли. 80 % викупної суми уряд виплачував
поміщикам у вигляді 5 % банківських білетів або викуп-
них свідоцтв. Якщо селяни брали на викуп неповний наділ,
то виплачували 75 % загальної викупної суми. Селяни ста-
вали боржниками держави і були зобов'язані отриману по-
зику погасити протягом 49 років, вносячи щорічно по 6 %
викупної суми. Решту 20—25 % викупної суми селяни пла-
тили безпосередньо поміщику. Отже, поміщик щорічно мав
у банку проценти з викупної суми, які дорівнювали при-
бутку, що він отримував від селянина до реформи.

Перехід на викуп відбувався досить швидко. Частка
селян, які підписалися на купівлю землі і сплату податків
за землю, встановлених державою, становила від загальної
кількості на Харківщині — 97,7 % , Херсонщині — 94, Ка-
теринославщині — 63,8, Чернігівщині — 88,9, Полтавщині
— 76,8 %. На 1881 p., коли викуп землі став обов'язковим,
тимчасово зобов'язаними залишалося 110 тис. селян у сте-
пових і лівобережних губерніях.

Отримана селянами земля за цінами 1857—1861 pp.


коштувала 128 млн крб., викупна сума становила 166,8 млн
крб., а селяни мали сплатити 503 млн крб. До скасування
платежів з 1 січня 1907 p. селяни сплатили 382 млн крб.
Отже, землевласники зберегли не лише землю, а й той при-
буток, що вони отримували до реформи. Вартість десятини
землі за викупними платежами перевищувала дореформені
ціни на Лівобережжі у 1,5—2,5 раза, на Правобережжі —
на 25,4 %. Лише в Подільській губернії плата була ниж-
чою на 13,6 %. Фактично це перевищення було платою
поміщикам за викуп особи селянина.

Дворові селяни (173 тис. осіб) і ті, хто працював на по-
міщицьких підприємствах, ставали особисто вільними, проте
протягом двох років мали служити своїм власникам або
платити оброк. За положенням вони отримували лише ті
землі, що мали до реформи, але фактично більшість з них
землі не мала.

Удільні та державні селяни були звільнені законами 1863
і 1866 pp. Усі землі, угіддя і надалі залишалися власністю
держави, їх закріплювали за селянами або давали у без-
строкове користування за так звані щорічні державні об-
рочні податки (до 1913 p.) або передавали у власність з
правом викупу протягом б років. Розміри наділів і оброку,
який зріс на 5—12 %, визначались у власницьких записах.
З метою забезпечення сплати оброчних податків зберігала-
ся община, а де її не було, вводилася кругова порука за
сплату податків. Селяни мали безстрокове право добро-
вільного викупу наділів. Для того щоб вийти з общини,
потрібна була згода не менше двох третин громади. Селяни,
що не мали поля до реформи, його не отримали. В 1886 p.
для державних селян було введено обов'язковий викуп
землі. Викупні платежі цих селян були меншими порівняно
з поміщицькими селянами, проте вони перевищували рин-
кову вартість землі. В цілому в господарствах державних
селян були сприятливіші умови розвитку порівняно з по-
міщицькими.

Внаслідок земельної реформи з 48,1 млн га земельного


фонду в дев'яти українських губерніях селяни отримали
21,9 млн га землі (45,7 %), поміщикам залишалося 22,5 млн
га (46,6 %), церкві та державі належало 3,7 млн га (7,7 %).

За офіційними даними (1877—1878 pp.), надільне земле-
користування селян в Україні зменшилося на 27,6 %. Після
проведення реформи з загальної чисельності 2,5 млн реві-
зьких душ поміщицьких селян 9,2 % залишилися без на-
ділів, 3,9 % — отримали дарчі наділи.

Більшість українських селян отримала садибні та піші
наділи землі. Обробляючи їх, вони не могли забезпечити
себе прожитковим мінімумом. Середній наділ на Лівобе-
режжі на ревізьку душу становив до 2,5 десятини, у губер-
ніях Степової України — до 3,2, на Правобережжі — 2,9
десятини. Наділи державних селян в середньому становили
4,9 десятини на ревізьку душу, що майже вдвоє перевищу-
вало розміри наділів кріпаків.

Про зменшення землеволодіння селян свідчать такі дані
порівняння загальної площі землі, яку використовували
селяни, з урахуванням зростання населення:

Землевласники заміняли кращі селянські землі на гірші,
при розмежуванні землі утворювали черезсмужжя. Пасо-
вища, сіножаті, ліси, частина яких після реформи була за-
лишена у спільному користуванні селян і землевласників,
після сенатського указу 1886 p. майже повністю стали влас-
ністю останніх.


В основному надільну землю закріпили в спадково-по-
двірне землекористування. Проте значну її частину уря-
дом, як і в Росії, було передано в общинне землеволодіння:

на Катеринославщині — 95 % надільної землі, Херсонщині

— 88,8, Харківщині — 95,3, Полтавщині — 15,9, Чернігів-
щині — 51,7, Київщині — 6,7, Поділлі — 5,4, Волині —
22,1 %.

Оскільки для України традиційним було подвірне земле-
користування, то переділи землі, там де община була суб'єк-
том землеволодіння, майже не проводили. До сплати дер-
жаві викупних платежів громада і двори не могли вільно
розпоряджатися надільною землею.

Селянська реформа 1861 p. визначала аграрні відноси-
ни і стан сільського господарства в другій половині XIX ст.

— на початку XX ст. Відбулися докорінні зрушення в роз-
поділі земельної власності. Після реформи поміщицьке зем-
леволодіння було збережено і розширено за рахунок селян-
ських наділів. Протягом 60-х років XIX ст. — на початку
XX ст. у Східній Україні відбувався процес поступового
його зменшення. В дев'яти українських губерніях, за зе-
мельним переписом 1877 p., поміщицьке землеволодіння
зменшилося до 16 млн десятин, в 1905 p. — до 10,9 млн
десятин, або приблизно на 41 % проти 1862 p.

Особливо швидко дворянське землеволодіння скороти-
лося в степових і лівобережних губерніях — на 39—49 %
протягом 1877—1905 p., у правобережних губерніях — на
16—17 %, що було пов'язано з політикою царського уряду,
який після повстання 1863 p. конфіскував у польських зем-
левласників землю і передав російським дворянам і місце-
вим чиновникам. У 1901 p. польським землевласникам
належало 47 % приватновласницької землі, тоді як в
1863р.— 90 %. Частка дворянського землеволодіння в
1905 p. становила на Правобережжі — 34,8 % усієї землі,
на Лівобережжі — 20,4, на Півдні— 19,4, у середньому по
всій Україні — 24,5 %.

Високим був рівень концентрації землі. На початку


XX ст. налічувалося 32,5 тис. поміщицьких маєтків, роз-
міри яких в середньому становили 334 десятини землі. 2835
власників маєтків мали понад 1 тис. десятин, їм належало
7,8 млн десятин, або 68 % усієї дворянської землі, зокрема
у губерніях: Волинській — 32 %, Київській — 15, Таврій-
ській — 13, Херсонській і Катеринославській — по 10 %,
Чернігівській, Полтавській, Харківській — по 5, Поділь-
ській — 2 %. Крім спадкових землевласників Браницьких
(167тис. десятин), Потоцьких (197 тис. десятин), Скоропад-
ських (42 тис. десятин) з'явилися нові Харитоненки, Си-
миренки, Терещенки (останнім належало 141 тис. десятин).

Погіршився фінансовий стан поміщицьких маєтків.
Викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала
поступово, великі суми пішли на покриття дореформеної
заборгованості, яка продовжувала зростати. Якщо в 1859 p.
вона становила 86 млн крб., то в 1888 p. — 240 млн крб., в
1903 p. — 676 млн крб. На початок XX ст. у банках було
заставлено 75 % приватновласницької, в основному поміщи-
цької, землі.

Земля стала товаром. За 1863—1902 pp. було продано і
куплено 25,6 млн десятин землі. Купували землю селяни,
купці, товариства. Колишні землевласники ставали чинов-
никами або представниками "вільних" професій.

У Західній Україні зберігалася велика земельна влас-
ність землевласників, монастирів, держави. На початку
XX ст. вона становила в Галичині 40,3 % , Буковині — 46,
Закарпатській Україні — 70,9 %. З кінця XIX ст. посили-
лося руйнування поміщицької власності, вона почала пе-
реходити до орендарів, посесорів, купців, селян. За період
1881—1907 pp. зафіксовано 4 тис. випадків купівлі-про-
дажу поміщицької землі. З 1852 по 1912 p. поміщицька
власність у Галичині зменшилася з 44,4 % загальної площі
землі до 31,8 %. Іпотечний борг з 1869 по 1910 p. зріс у
З рази і становив 751,3 млн крон. В основному землю ку-
пувала єврейська буржуазія. В Східній Галичині в 1910р.
з 2 тис. великих маєтків їй належало 1,1 тис. і понад


900 тис. моргів землі, в Буковині — 223 тис. моргів. Україн-
ське селянство з 1852 по 1912 p. купило близько 38 000 га
землі, а колоністи з Польщі та Західної Галичини —
237 000 га. Землю перепродували спекулянти, підвищуючи
ціну на 25—50 % .

Характерною ознакою аграрних відносин у Західній
Україні була мобілізація земельної власності. На початку
XX ст. у Галичині 43 % великої земельної власності зай-
мало магнатські латифундії площею понад 10 000 моргів,
32,67 % усієї землі належало господарствам площею по-
над 1000 моргів. У Буковині 63 господарства, на кожне з
яких припадало понад 2 тис. га, мали 30,2 % загальної
кількості землі. В Закарпатській Україні 756 поміщикам
(0,8 % загальної кількості землевласників) належало 45 %
землі.

Великою кількістю землі володіла католицька й уніат-
ська церква, буковинський православний релігійний фонд:

у Галичині — 126 тис. га, в Буковині — 270, в Закарпатті
— 20 тис. га.

Характерними ознаками селянських господарств у Схід-
ній Україні були малоземелля, черезсмужжя, кругова пору-
ка, обтяжливість викупними платежами, податками і по-
винностями. Селяни були позбавлені лісів, луків, випасів
тощо. В 1905 p. З млн селянських дворів володіли 20,1 млн
десятин надільної та 5,6 млн десятин купленої землі, на
двір в середньому припадало відповідно 6,5 і 1,9 десятини.
Скоротилися селянські наділи на одну ревізьку душу, зок-
рема за пореформений період до 1900 p. на Правобережжі
з 2,9 до 1,5 десятини, на Лівобережжі — з 2,5 до 1,7, в
Степовій Україні — з 3,2 до 2,5 десятини. Процент змен-
шення по губерніях становив:


Зросла майнова диференціація селянства. Надільна зем-
ля дедалі більше була зосереджена в заможних господар-
ствах. У1905 p. вона розподілялася так:

Заможних господарств в Україні було менше порівняно
з іншими регіонами Російської імперії. В Центрально-Чор-
ноземному регіоні їхня частка становила 20,3 %, в індус-
тріальному — 24,5, на Уралі — 78,4, Білорусії — 28,5, Литві
— 77, Балтійському — 97,8 %.

Селяни мали черезсмужне розкидані ділянки. Напри-
клад, селяни 58 % маєтків Подільської губернії мали над-
іли у чотирьох місцях і більше. В Полтавській губернії в
селянських господарствах було 10—16 смуг. Часто селянські
садиби переносили на інші, менш придатні для землероб-
ства місця.

На розвиток сільських господарств негативно впливало
общинне землеволодіння, що охоплювало на початку XX ст.
близько 40 % усіх селянських дворів: на Лівобережжі —
33 %, на Правобережжі — 14, на Півдні — 80 %. Уряд обері-
гав общину, яка гарантувала спільну відповідальність за
сплату викупних платежів, подушного тощо. Селяни нама-


галися вийти з общини і перейти до подвірного земле-
користування, яке протягом 20,років (1862—1882) зросло
у 2,6 раза.

У пореформений період селянське землеволодіння зроста-
ло за рахунок купівлі й оренди землі. 90 % приватної землі
були у господарств, що мали 10 десятин і більше. Площа
приватного селянського землеволодіння до революції 1917 p.
становила 9,5 млн десятин. У 1882 p. було створено Селян-
ський поземельний банк, що став посередником у купівлі
селянами поміщицької землі.

Оренда землі селянами наприкінці XIX ст. становила
4,2 млн десятин землі, або 21,3 % їх надільного земле-
володіння.

За даними перепису 1917 p., 43,2 % селянських госпо-
дарств орендували 6,3 млн десятин, що дорівнювало 20 %
площі їх землекористування. Були поширені такі види орен-
ди: підприємницька оренда заможним і частково середнім
селянством; суборенда, коли великі орендарі здавали землю
ділянками селянам; продовольча (голодна); відробіткова.
Орендні ціни швидко зростали. Наприклад, на Полтавщині
в 1861 p. вони становили 0,75 крб. за десятину, в 1900 p. —
11,92, в 1916 p. — 18 крб. У середньому орендна ціна деся-
тини землі в 1916 p. становила 14 крб. Якщо наприкінці
XIX ст. селянство на оренду землі витрачало 65 млн крб.,
то на початку XX ст. великі власники отримували за орен-
ду щорічно близько 175 млн крб. Прибуток селян був не-
значним, оскільки оренда досягала 60 % його.

Основну частину видатків селян становили викупні пла-
тежі. З 1887 p. їх почали сплачувати державні селяни. До
1883 p. поміщицькі, а до 1886 p. державні селяни платили
подушну подать. Крім того, з кожної ревізької душі стягували
губернські, повітові, волосні, страхові та інші платежі. В 70-х
роках на одну десятину їх припадало 2,2—2,3 крб., тоді як
землевласники платили 7—23 копійки. Таке становище
зумовлювало систематичну заборгованість селян державі.
На західноукраїнських землях селянське землеволодін-


ня поступово збільшувалося за рахунок купівлі поміщи-
цької землі, відбувався процес розшарування селянства, кон-
центрації землі у його заможної частини. Цей процес харак-
теризують такі дані перепису 1902 p.:

Розвитку селянської земельної власності сприяв закон
1868 p., що дав змогу селянам вільно розпоряджатися на-
дільною землею, продавати, ділити її між спадкоємцями.
Якщо в 1868 p. було 1520 актів купівлі-продажу селян-
ської землі, то в 1896 p. — 65 671. Було скасовано кредитні
обмеження, що сприяло зростанню іпотечної заборгованості
селянської власності протягом другої половини XIX —
початку XX ст. майже в 2 рази (в 1910 p. — 629,4 млн
крон). Збільшилася кількість примусових продажів за су-
довим вироком селянських земель, площа яких в 1910 p.
дорівнювала 1333 545 га. З 1868 по 1884 p. в Галичині діяв
Рустикальний банк, який позичав селянам гроші під за-
ставу землі, був посередником у продажу та купівлі землі.

Отже, у пореформений період для аграрних відносин в
Україні було визначальним розширення та зміцнення при-
ватної власності на землю, зменшення поміщицького зем-


леволодіння, зростання його іпотечної заборгованості. Зем-
ля стала товаром, ціна якого постійно зростала. У Галичині
1 га землі в 1901 p. мав вартість 790 крон, а в 1906 p. —
1264 крони. В Східній Україні земля була дорожчою по-
рівняно з іншими районами Російської імперії.

Посилився процес розшарування селянства, концентрації
землі у заможної верстви. Селяни обробляли надільну, при-
ватну, орендовану землю. До 80 % селянських господарств
були без- і малоземельними. Статистики на початку XX ст.
підрахували, що лише ті селяни, які володіли від 6 до 9
десятин і більше, могли одержувати певний прибуток.

Наслідком значних залишків кріпосництва в сіль-
ському господарстві України було штучне аграрне пере-
населення. У Східній Україні протягом 1860—1910 pp.
сільське населення зросло на 86 %, а площа селянських
земель — лише на 31 %. На кінець XIX ст. з 36 млн насе-
лення (з них 27—28 млн українців) — хліборобством зай-
малися 74,5 % (87,5 % українського). Надлишок робочої
сили становив близько 9,3 млн, а промисловість України
могла використати не більше як 1 млн. Це зумовлювало


зменшення індивідуального селянського землеволодіння,
низьку оплату праці в землеробстві та промисловості, галь-
мувало розвиток сільського господарства і промисловості.
Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну,
Бесарабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя. За даними
1891 p., на заробітки виходило з сіл Київської, Полтавської,
Харківської, Чернігівської, Подільської губерній майже
800 тис. осіб. За 40 років (з 1861 по 1900 p.) видача паспор-
тів відходникам збільшилась у 10 разів. Царський уряд
заохочував еміграцію українського селянства за Урал, в
Сибір, на Далекий Схід. За 1885—1896 pp. з українських
губерній виїхало 209 259 осіб. Протягом 1896—1906 pp.
після спорудження Транссибірської магістралі на Схід пере-
селилося близько 0,6 млн осіб. Єврейське населення з Право-
бережжя і Полісся емігрувало до Америки.

На західноукраїнських землях резерв вільних робочих
рук перевищував потреби сільськогосподарського виробниц-
тва у 2—3 рази. Лише в Галичині, де протягом 1857—
1900рр. кількість населення зросла на 61,3 %, площа ор-
ної землі — на 5,8 %, 170 тис. селянських родин не мали
зовсім землі, аграрне перенаселення перевищувало 1,2 млн
осіб. Еміграція тут почалася в 70-х роках XIX ст. і була
спрямована за океан, до Америки. За 1890—1913 pp. еміг-
рувало 700—800 тис. осіб.

Після реформи 1861 p. сільське господарство швидше
розвивалося на Півдні України, де поміщицькі господар-
ства на кінець XIX ст. перейшли на удосконалену техніку.
На Правобережжі та Лівобережжі України зміни відбува-
лися в зв'язку із зростанням посівів цукрового буряка.
Поступово зростала кількість парових м


Читайте також:

  1. I. Україна з найдавніших часів до початку XX ст.
  2. Pp. Розвиток Галицько-волинського князівства за Данила Романовича
  3. V Розвиток кожного нижчого рівня не припиняється з розвитком вищого.
  4. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
  5. Аграрні закони України
  6. Аграрні проблеми в працях письменників аграрників.
  7. Адміністративно-територіальний устрій та соціально-економічний розвиток
  8. Активізація пізнавальної діяльності учнів на уроках фізики.
  9. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  10. Акцентуація характеру – перебільшений розвиток певних властивостей характеру на шкоду іншим, в результаті чого погіршуються відносини з оточуючими людьми.
  11. Антиколоніальні виступи в 30-х роках.




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Сільське господарство України в дорефор- мений період | Зародження і розвиток кооперативного руху

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.017 сек.