Війна в Індокитаї 1946-1954 років.

Державний розвиток Індонезії та Філіппін.

Поширення комуністичних впливів у Індокитаї.

В'єтнамська війна 1957-1975 років.

Корейська війна 1950-1953 років.

Війна в Індокитаї 1946-1954 років.

ТЕМА: Південно-Східна Азія у 1945-1999 роках

Ще під час антигітлерівської боротьби лідери "Вільної Франції" взяли на себе зобов'язання внести серйозні зміни в систему управління французькими колоніями. 24 березня 1945 р. було обіцяно надання самоуправління окупованому на той час японцями Індокитаю. Після капітуляції Японії окупаційні війська в Індокитаї були роззброєні військами гоміньданівського Китаю та англійцями, які відповідно до укладених раніше угод, зайняли північ та південь країни. Лінією розмежування зон китайської та англійської армій стала 16-а паралель. Уже починаючи з вересня 1945 р. англійці передавали владу на півдні В'єтнаму французькій адміністрації. Активним противником повернення французів була прокомуністично зорієнтована Ліга В'єнт Мінь (Ліга незалежності В'єтнаму), що під час війни боролася проти японців. Лідерами Ліги були Хо Ші Мін та Во Нгуєн Зіап. Перейнявши контроль над північчю країни (Тонкін та Аннам), партизанські сили Ліги проголосили в Ханої 2 вересня 1945 р. створення Демократичної республіки В'єтнам. Згодом у контрольованих В'єнт Мінем районах проведено вибори, в результаті яких прокомуністичний рух легітимізував свою владу. Про фальшування виборів засвідчила значно більша від фактичної кількості виборців кількість голосів, поданих за В'єнт Мінь. Так, наприклад, у Ханої Хо Ші Мін отримав 169222 голоси, причому зареєстрованими в місті були лише 119000 виборців.

Змушений зважати на перебування на півночі В'єтнаму військ Чан Кайші, котрий, виявляючи неприязнь до колоніальних претензій Франції, разом з тим не був прихильним і до комуністичної ідеології, а також на те, що при владі у Франції знаходився ліберальний уряд, віце-прем’єром якого був комуніст Моріс Торез, Хо Ші Мін вдався до мирних переговорів з французами. У результаті переговорів 6 березня 1946 р. у Фонтенбло під Парижем укладено угоду, згідно з якою Франція визнала ДРВ, а Хо Ші Мін погоджувався на вступ до Федерації Індокитаю та Французького союзу. Практичної реалізації угоди так і не відбулося, оскільки вже влітку з власної ініціативи в'єтнамські та французькі загони розпочали сутички вздовж 16-ї паралелі.

Прикордонні зіткнення переросли в широкомасштабну війну після того, як 23 листопада 1946 р. французький флот обстріляв Хайфон, причому в густонаселених припортових дільницях загинуло кілька тисяч осіб. На першій фазі війни французький експедиційний корпус, успішно розвиваючи наступ, змусив північнов'єтнамську армію перейти до партизанських дій. У грудні французи захопили Ханой, однак повністю придушити комуністичний рух не змогли. Бажаючи реалізувати бажання в'єтнамців до творення власної державності, у 1949 р. французи створили на півдні країни цілковито контрольований колишньою метрополією уряд. Керівником сайгонського уряду став детронізований у серпні 1945 р. останній імператор В'єтнаму Бао Дай.

Поворотним пунктом у війні став 1949 р. Після перемоги в громадянській війні комуністів у Китаї В'єнт Мінь отримав потужний тил. Китайці допомагали в'єтнамцям у вишколенні їх бійців і поставляючи зброю. Поставки постійно зростали: від 20 тонн місячно в 1951 р. до 2000 тонн у 1953 р. Уже в 1950 р. СРСР та КНР встановили з ДРВ дипломатичні стосунки. У відповідь США визнали Південний В'єтнам.

Становище французького експедиційного корпусу, за допомогою якого тримався при владі Бао Дай, постійно погіршувалося. У Франції війна була непопулярною, преса називала її "брудною війною". У грудні 1949 і січні 1950 років у французьких портах відбулися інспіровані комуністами страйки проти відправки до Індокитаю зброї та військових поповнень. Уряд не наважився висилати на війну солдат строкової служби. Французи становили лише невелику частину експедиційного корпусу, що був сформований з мусульман французьких колоній у Північній Африці й підрозділів Іноземного легіону, в якому переважали німці та слов'яни. Додаткові проблеми створювала постійна зміна головнокомандувачів експедиційного корпусу.

16 вересня 1950 р. війська в'єтнамських комуністів під командуванням Во Нгуєн Зіапа розпочали великий наступ з півночі країни. Невдовзі бойові дії з В'єтнаму перекинулися й до Лаосу, де виник власний прокомуністичний партизанський рух Парет Лао. Величезними зусиллями військам Жана де Лятра де Тассіні на початку 1951 р. вдалося завдати партизанам значної поразки в дельті Меконгу, але завдяки постійному збільшенню поставок зброї з Китаю В'єнт Мінь швидко зумів відновити свої сили.

Наступником генерала де Тассіні, який несподівано помер, став генерал Анрі Навар. Розроблений ним план удару по шляхах доставок зброї та спорядження в'єтнамцям з Китаю через Лаос, незважаючи на правильність закладених у ньому принципів, призвів до повної поразки французького експедиційного корпусу. У листопаді 1953 р. повітряний десант французів закріпився на старому японському аеродромі в долині Д'єн Б'єнфу (Долині Глиняних Горщиків). Ця розташована на захід від Ханоя на кордоні з Лаосом місцевість займала стратегічне положення, й ударами з неї французи збиралися паралізувати поставки зброї північнов'єтнамським партизанам. У долині було збудовано низку дерев'яно-земляних фортів і почато зосередження французьких військ. На початок 1954 р. французький гарнізон налічував 15000 солдат. Хоча все забезпечення табору здійснювалося повітрям, і гарнізон був відрізаний від головних сил, французи почувалися у відносній безпеці, вважаючи, що через важкодоступну місцевість в'єтнамці не зможуть перекинути до Д'єн Б'єнфу якихось більших сил.

Тим часом В'єнт Мінь за допомогою тисяч носильників переправив у район французького табору важку артилерію. Встановивши на пануючих над долиною узгір'ях 200 гармат, партизани розпочали методичні обстріли французького табору. Становище французів різко погіршилося, після того як було пошкоджено злітні смуги, й надалі боєприпаси обложеним довелося скидати на парашутах. 13 березня 1954 р. 90000 армія Во Нгуєн Зіапа розпочала штурм табору. Незважаючи на запеклий опір, партизанам вдалося форт за фортом до початку травня захопити більшу частину табору. Розпачливі звернення французів до США з проханням підтримати оточених ударами базованої у Таїланді авіації, залишилися без відповіді. Вичерпавши майже всі засоби оборони, 7 травня 1954 р. 11000 уцілілих французів здалося. Лише 4000 з тих, хто потрапив у полон під Д'єн Б'єнфу, згодом повернулося до Франції. Половина полонених загинула вже під час першого пішого "маршу смерті" до таборів у В 'єнт Баку.

Незважаючи на порівняно невелике військове значення поразки під Д'єн Б'єнфу (втрати становили 5% експедиційного корпусу), вона вирішила подальший розвиток подій у Індокитаї. Обурена безнадійною обороною і загибеллю гарнізону, французька громадськість ще різкіше, ніж раніше, виступила проти війни. Париж погодився на скликання в квітні 1954 р. у Женеві міжнародної конференції в справах Індокитаю. На переговори запрошено делегації США, Англії, Франції, СРСР та Китаю, а також представників Північного та Південного В'єтнамів, Камбоджі, Лаосу. ДРВ вимагала визнання незалежності В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі, виведення з них іноземних військ, проведення вільних виборів, узамін обіцяючи вступити до Французького союзу, не переслідувати політичних противників й обміняти полонених. Англія наполягала на виведенні не лише французької армії, й військ ДРВ із Лаосу та Камбоджі.

Остаточного порозуміння досягнуто 20 липня після підписання трьох двосторонніх угод про припинення бойових дій у В'єтнамі, Лаосі й Камбоджі та низки односторонніх і багатосторонніх декларацій про гарантії виконання досягнутих угод. Франція визнала незалежність і територіальну цілісність В 'єтнаму, Лаосу та Камбоджі. Передбачалося створення міжнародної комісії для нагляду за проведенням упродовж двох наступних років вільних виборів. На території Індокитаю заборонено створення іноземних військових баз. Невдовзі після укладення Женевських угод розпочалася міграція на південь населення незадоволеного прокомуністичним режимом Ханоя. Упродовж 1954-1955 років з півночі на південь В'єтнаму переселилося майже 900000 осіб, у той час як у протилежному напрямку — лише 4269 осіб.

Зважаючи на падіння в регіоні військового та політичного престижу Франції, Сполучені Штати взялися за створення структур, які б змогли загальмувати поширення комуністичних впливів. У столиці Філіппін Манілі 8 вересня 1954 р. під патронатом США проголошено створення Організації пакту Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якого увійшло вісім країн: Австралія, Філіппіни, Франція, Нова Зеландія, Пакистан, Таїланд, США та Англія. Засновники пакту передбачали, що дія угоди поширюватиметься також на Південний В'єтнам, Лаос і Камбоджу, які формально не належали до СЕАТО. Штаб-квартирою пакту став Бангкок, а першим його генеральним секретарем — таїландський дипломат Поте Сарасін. Згодом, у 1967 р., у зв'язку з розгортанням війни у В'єтнамі, в якій, крім військ США, взяли участь підрозділи з Філіппін, Австралії, Нової Зеландії та Таїланду, Франція та Пакистан оголосили про вихід із структур пакту.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЛЕКЦІЯ № 9.	\|	Корейська війна 1950-1953 років.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.