Розпад Османської імперії та виникнення Турецької республіки.

Туреччина під час Другої світової війни.

Зовнішня та внутрішня політика Туреччини в 30-х роках.

Соціально-політичні реформи 20-30-х років у Туреччині.

Розпад Османської імперії та виникнення Турецької республіки.

ТЕМА: Середній Схід у 1918-1945 роках: Туреччина

Для Туреччини, котра в Першій світовій війні воювала на боці центральних держав, війна завершилася поразкою. Військові невдачі та загроза економічного краху змусили султанський уряд Енвер-паші підписати 30 жовтня 1918 р. у порту Мудрос (о. Лемнос в Егейському морі) на борту англійського крейсера "Агамемнон" перемир'я з країнами Антанти. За умовами цього договору Туреччина передавала союзникам свій військовий флот, контроль над залізницями, поштою та телеграфними лініями країни, виводила війська з арабських територій імперії та демобілізувала армію. Західні країни обумовили право окупувати укріплення проток, населені вірменами вілайєти, а також будь-який стратегічно важливий пункт країни у випадку "загрози безпеці союзників".

Підписання принизливих умов перемир'я призвело до урядової кризи, в результаті якої правляча партія "Іттіхад ве теракі" ("Єдність і прогрес") змушена була саморозпуститися. Колишнім міністрам довелося переховуватися, а згодом і емігрувати. У листопаді 1918 р. до Мармурового моря увійшов військовий флот союзників, а їх невеликі контингенти висадилися в Стамбулі, хоча формально місто не вважалося окупованим. Формально султан Мехмед VI Вахідеддін зберігав усю повноту влади над країною.

На початку 1919 р. до влади прийшла партія "Хюррієт ве ітіляф" ("Свобода і згода"), лідери якої дотримувалися прозахідної орієнтації. Великим візиром султан призначив свого зятя Дамада Феріт-пашу. Новий уряд був ще більш поступливим щодо вимог країн-переможниць, ніж попередній. Англійські війська окупували район Мосулу, французькі — Кілікію та території на північ від Сирії, а італійці — південно-східну Анатолію. За погодженням із союзниками, 15 травня 1919р. грецькі війська висадилися в Ізмірі.

Поява на турецькій території іноземних військ призвела до стихійної організації підпільних груп і партизанських загонів, що згодом отримали загальну назву "Кува і мілліє" ("Національні сили"). Патріотичні сили формувалися, головним чином, з колишніх військових. Організаційною формою патріотичного руху стали "Спілки захисту прав" окремих турецьких територій. Найбільшими серед таких організацій були: Османська спілка захисту Східної Фракії, Спілка захисту прав Східної Анатолії, Османська спілка захисту прав Ізміру та ін. Об'єднання окремих патріотичних спілок під єдиним керівництвом почалося в другій половині травня, після того як до Анатолії прибув авторитетний діяч молодотурецького руху генерал Мустафа Кемаль. На очоленій молодим генералом таємній нараді колишніх офіцерів у Амасьє було розроблено програму створення центру антиокупаційної боротьби. У формі таємного обіжника 20 червня цю програму розіслано представникам султанської адміністрації та армії.

У кінці липня — на початку серпня в Ерзрумі відбувся конгрес Захисту прав східних вілайєтів, на якому було представлено 5 вілайєтів. Більш представницький Конгрес захисту прав Анатолії та Румелії, що діяв 4-12 вересня 1919 р. в Сівасі, зібрав делегатів з 12 вілайєтів. Конгрес обрав Представницький комітет (тіньовий уряд) з 16 осіб. Головою комітету обрано М. Кемаля. Обидва конгреси висували гасла боротьби проти спроб розчленування країни, проте заклики до народу були досить поміркованими. Однією з найголовніших вимог конгресу до султана було побажання негайної зміни уряду, що активно співпрацював з країнами Антанти. У зв'язку з появою антиурядових настроїв серед населення, котре негативно оцінювало діяльність Феріт-паші, 2 жовтня султан замінив великого візира сенатором Алі Різа-пашею. Водночас султан дозволив скликати новий парламент замість розпущеного в жовтні 1918р.

Новий парламент розпочав роботу 12 січня 1920 р. Уже перші його рішення продемонстрували несприйняття значною частиною депутатів іноземної окупації та капітулянтської політики уряду. 28 січня Османський парламент у Стамбулі прийняв "Національний обов'язок" — декларацію територіальної цілісності Туреччини. Зважаючи на посилення антиурядових настроїв і загрозу виходу ситуації з-під контролю, 16 березня султан погодився на формальну окупацію столиці країни. У Стамбулі висадилися французькі, англійські, італійські, американські та грецькі війська загальною кількістю 60000 чоловік. Союзники ввели у столиці військовий стан, найактивніших лідерів опозиції арештовано й вислано на Мальту. На вимогу союзників султан розпустив нижню палату османського парламенту й повернув на посаду головного візира Феріт-пашу. Водночас духовний лідер ісламу оголосив турецьких націоналістів бунтівниками, а військовий суд заочно засудив М. Кемаля до смертної кари.

Поява окупаційних військ у Стамбулі та відверто капітулянська позиція султана дали змогу лідерам патріотичного руху перейти до активніших протиурядових дій. У багатьох містах країни відбулися антисултанські та антиокупаційні демонстрації. Представницький комітет оголосив себе національним урядом. В Анкарі було скликано однопалатний меджліс з 233 депутатів, до яких згодом долучилися 105 депутатів розігнаного стамбульського парламенту. Меджліс оголосив себе національним законодавчим органом і прийняв назву Велике національне зібрання Туреччини (ВНЗТ). Одним із перших розпоряджень ВНЗТ оголосило недійсними всі розпорядження султана та його уряду, видані після 16 березня, тобто в умовах іноземної окупації.

Султан послав на придушення патріотичного руху війська, але їх ще на марші до Анкари розбили партизани. Водночас у районах, контрольованих ВНЗТ, відбулися виступи курдів, зброю яким поставили англійці. У червні 1920 р. грецькі війська розпочали широкомасштабний наступ у центральні райони Анатолії. У Східній Фракії греки захопили Едірне. Держави Антанти вирішили силою зброї ліквідувати турецький націоналістичний рух.

Після підписання перемир'я делегація султанського уряду провела переговори з представниками країн-переможниць. Остаточну мирну угоду підписано 10 серпня 1920 р. у Севрі біля Парижа. Згідно з її умовами Османська імперія припиняла своє існування, під контроль Англії передавався район Мосулу, Франції — території на кордоні з Сирією, Греції — Східна Фракія та Ізмір. Окремо обумовлювалося, що нові східні кордони Туреччини буде визначено на основі двосторонніх угод з незалежними Вірменією та Курдистаном. Встановлювався спеціальний режим проток, капітуляції щодо європейських держав, контроль європейських кредиторів Туреччини над її фінансами. Принизливі умови миру викликали черговий сплеск обурення безпорадністю правлячого режиму. Водночас прихильники М. Кемаля зміцнили свій авторитет збройними перемогами над вірменськими військами в Західній Вірменії.

Узимку 1920-1921 років відбулися переговори між турецькими націоналістами та представниками російського комуністичного режиму. Підсумком переговорів стала підписана 16 березня 1921 р. у Москві двостороння угода між радянською Росією та урядом М. Кемаля. Російські комуністи пішли на значні територіальні поступки Туреччині (Карська область і райони на південь від Батумі) й розпочали поставки зброї. До кінця 1921 р. турецька сторона отримала 33000 гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, 2 військові кораблі, а також багато боєприпасів і великі суми грошей у золоті. Причина таких симпатій до уряду М. Кемаля полягала в яскравій антизахідній та антивірменській спрямованості турецького патріотичного руху.

На початку весни 1921 р. відновився грецький наступ в Анатолії. Зміцнена завдяки російській допомозі національна армія, що налічувала на той час 56000 солдат, 31 березня розбила частину грецьких сил у битві біля села Іненю, але спинити наступу не змогла. Користуючись технічною перевагою, греки продовжили наступ і на початок серпня фронт уже проходив по р. Сакар'я під Анкарою. Опинившись перед загрозою військового краху, ВНЗТ вирішило надати М. Кемалю необмежені диктаторські повноваження. Зібравши всі сили, турки контратакували грецькі війська. Упродовж кривавої битви на річці Сакар'я, що, розпочавшись 23 серпня, тривала 22 дні, туркам вдалося переламати хід подій. У результаті цієї перемоги Франція відмовилася від намірів окупувати частину турецької території й підписала з урядом М. Кемаля сепаратний мир.

У першій половині 1922 р. фронт в Анатолії стабілізувався. Отримавши наступні великі партії російської зброї, турки підготували великий загальний наступ, що розпочався 26 серпня. Для греків удар був цілком несподіваним. Почався безладний відступ, під час якого ЗО серпня під Думлупинаром потрапив у полон головний штаб грецького експедиційного корпусу. На початку вересня греки розпочали евакуацію своїх міст у Малій Азії. Турецькі війська 9 вересня взяли Ізмір, а до 18 вересня повністю очистили від греків Анатолію. Разом із військовими з Малої Азії евакуювалася переважаюча більшість місцевого грецького населення.

Змушені визнати турецький уряд, що вже контролював основну частину національної території, країни Антанти підписали з урядом Анкари 11 жовтня 1922 р. в місті Муданья (на березі Мармурового моря) перемир'я, котрим передбачалося виведення грецьких та союзницьких військ зі Східної Фракії. Країни Антанти зберегли право утримувати свої війська у Стамбулі та протоках до часу підписання нової мирної угоди. Наступні переговори мали відбутися в Лондоні за участю представників стамбульського уряду, але М. Кемаль відмовився проводити такі переговори. 1 листопада ВНЗТ прийняло закон про скасування султанату. Позбавлений будь-якої підтримки, султанський уряд припинив існування, а Мехмед VI відплив на Мальту. Двома тижнями пізніше змінено халіфа, що скомпрометував себе співпрацею з окупантами.

Мирні переговори між Туреччиною і країнами-переможницями в світовій війні розпочалися 20 листопада 1922 р. в Лозанні. У них взяли участь Франція, Англія, Італія, Японія, Греція, Югославія та Румунія. У засіданнях з обговорення режиму проток взяли участь представники Росії, України, Грузії (як єдина делегація) та Болгарії. Повномасштабну мирну угоду підписано 24 липня 1923 р. Зона передбачала збереження за Туреччиною Східної Фракії, Західної Вірменії та північних частин Месопотамського плато, демілітаризацію та міжнародний статус проток, визнання новими турецькими властями старого османського боргу. Укладена угода була дипломатичною перемогою нового турецького уряду, який не лише добився дипломатичного визнання, але й значно покращив . мови, які спричинили вихід країни з Першої світової війни.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЛЕКЦІЯ № 10.	\|	Соціально-політичні реформи 20-30-х років у Туреччині.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.