Правобережжя під владою Польщі

Попри поступову втрату своєї автономії Гетьманщина Лівобережжя лишалася виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим, яким ще понад століття правила автохтонна знать. Ця автономія не поширювалася на майже 50 % українців, що лишалися під владою Польщі. З огляду на те, що їхня знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій, ці українці (величезну більшість яких становили селяни) були безпорадними перед жорстоким соціально-економічним і релігійним гнобленням. Мало що лишилося від жвавих колись культурних центрів Західної України. Особливо страшні лиха спіткали Правобережжя. Спочатку здавалося, що сама доля призначила, щоб ця колиска козацтва й арена перших перемог повстання 1648 р. стала осередком нового козацького устрою. Проте спустошливі війни доби Руїни перетворили край на безлюдну пустелю. Правобережжя знову потрапило під владу Польщі у 1677 р., але тільки в 1713 р. там були встановлені польсько-шляхетські порядки.

Поділивши країну на чотири традиційні воєводства: Волинське, Подільське, Брацдавське та Київське (сам Київ лишався під владою Росії), поляки стали продавати або роздавати величезні площі незайманих земель магнатським родам. До найбагатших належали роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Браницьких, Сангушків та Ревуцьких. До середини XVIII ст. близько 40 магнатських родів, представники багатьох із яких були нащадками польських вельмож, вигнаних у 1648 р., володіли 80 % території Правобережжя. Як і століття тому, магнати принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до 20 років та звільнення від усяких повинностей. Селяни з ентузіазмом зустріли цей крок, цілими потоками перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя й навіть Центральної Польщі. Не важко було передбачити, що з подальшим заселенням цих земель і закінченням терміну слобід зростали й вимоги панів до селян. До кінця XVIII ст. у більшості земель Північного Заходу селяни були перетворені на кріпаків, що працювали у панських маєтках по чотири-п'ять днів на тиждень. У менш заселених регіонах Півдня умови були дещо сприятливішими, оскільки основною формою селянських повинностей тут виступавоброк, а не панщина.

Якщо село відроджувалося швидко, то процес відновлення міських центрів перебігав повільніше. На додаток до руйнувань, викликаних війнами, місто підривав його давній ворог — шляхта. Сидячи по своїх сільських маєтках, які постачали їй усе необхідне, шляхта всіляко заважала розвиткові міст: численні ремісники, що працювали в її маєтках, конкурували з міськими ремісниками; міщанам заборонялося займатися такими вигідними промислами, як млинарство, ткацтво, виробництво поташу й особливо високоприбуткове винокурство; багато міст були такими лише за назвою, позаяк становили приватну власність магнатів, причому до 80 % їхніх мешканців складали селяни, які обробляли навколишні землі. Незважаючи на ці труднощі, деякі міста, як, зокрема, Луцьк і Дубно на Волині, Кам'янець-Подільський та Бар на Поділлі, Бердичів та Умань у Київському і Брацлавському воєводствах, змогли значно вирости, головним чином завдяки місцевій та зовнішній торгівлі. Великий обсяг цієї торгівлі здійснювали євреї, що значно урбанізувалися. Основними продуктами експорту з Правобережжя були збіжжя та худоба. їх традиційно возили суходолом на Захід або ж до портів Балтійського моря, проте під кінець XVIII ст. польські магнати поступово стали орієнтуватися на порти Чорноморського узбережжя.

Майже всі багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень польських «корольків», про володіння й марнотратство яких ходили легенди. Лише родині Любомирських належали ЗІ містечко та 738 сіл, тоді як один із представників клану Потоцьких мав 120 тис. кріпаків та 400 шляхтичів почту. Прикладом дивовижної непомірності магнатів слугує опис одного з їхніх бенкетів, на якому 60 биків, 300 телят, 50 овець, 150 свиней та близько 20 тис. тушок дичини запивали понад 32 тис. л угорського вина, не рахуючи величезної кількості інших напоїв. Якщо взяти до уваги те, що вся ця екстравагантність покривалася за рахунок українського селянства, стане очевидним, що польська шляхта забула уроки повстання 1648 р.

Іншим прикладом повернення шляхетських порядків стало відновлення на Правобережжі утисків православ'я. Спираючись на активну підтримку польського уряду та війська, греко-католицькі ієрархи провадили систематичну кампанію, скеровану на підрив православного духовенства й навернення його пастви до католицизму. Вона була настільки ефективною, що в 1760-х роках у Київському та Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій. Позбавлені церков, православні стали дивитися на свої монастирі як на оплот віри. У 1761 р. Мельхіседек Значко-Яворський — молодий архімандрит Мотронинсько-Троїцького монастиря й провідник православних на Правобережжі — почав організовувати опір католицькому та греко-католицькому гнітові. Найважливішим його кроком стало звернене до Катерини II прохання прийти на допомогу православним у Польщі. Із втручанням у справу православної Росії релігійне питання прибирало на Правобережжі нового й загрозливого забарвлення.

Гайдамаччина. За винятком відносно невеликого числа козаків, що наймалися на службу до польських магнатів, козацтва на Правобережжі більше не існувало. Через те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленим селянам бракувало сил, що могли б підтримати його у повстанні проти шляхти. І все ж виникали широкі, хоч і стихійні прояви народного опору. Його учасників називали гайдамаками. Як і «козак», слово «гайдамака» тюркське за походженням і означає «волоцюга», «грабіжник». Від початку XVIII ст. й надалі поляки називали так селян-утікачів, які ховалися глибоко в лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Такі вигнанці суспільства, що жили грабунком багатих і часто користувалися підтримкою народних мас, були поширеним явищем на світанку новітньої Європи. Аналізуючи його, англійський історик. ЛЗрік Гобсбон уживає поняття «соціальне розбійництво». На його думку, «соціальні розбійники» поєднували в собі звичайні розбійницькі інстинкти й напівальтруїстичні прагнення помститися за гноблених співвітчизників шляхом експропріації власності у багатих. Поза цими невиразними ідеалістичними мотивами «соціальні розбійники» не мали чітко окресленої ідеології чи планів встановлення соціально-економічної системи на противагу вже існуючій. Великою мірою цю концепцію Гобсбона можна віднести й до гайдамаків.

Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздратування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з причин зростання їхньої чисельності було закінчення 15—20-річного терміну звільнення селян від повинностей. Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була великою перешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати її військові сили Речі Посполитої зменшилися до якихось 18 тис. чоловік. Із них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати порядок. Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини, було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили постачання, людське поповнення і — що найважливіше — досвідчені ватажки.

Особливу небезпеку для шляхти являли гайдамаки тоді, коли поляки втягувалися в міжнародні конфлікти й кризи. Так, у 1734 р., коли між росіянами й двома польськими фракціями точилася боротьба навколо обрання нового кор оля Польщі, сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім'яВерлан утік із війська й оголосив повстання проти панів. Буцімто спираючись на підтримку російської імператриці, Верлан зібрав близько тисячі гайдамаків і селян у сформовані на взірець козацьких загони й розпочав великий грабіжницький похід Брацлавщиною та Галичиною. Врешті польське військо змусило його втекти до Молдавії. Підбадьорені успіхами Верлана, стали виникати інші гайдамацькі ватаги, які намагалися перевершити його. Польська шляхта, проте, відповідала ударом на удар. Вона підкупом схилила знаного гайдамацького ватажка запорожця Саву Чалого до того, щоб він виловлював власних співвітчизників. Протягом кількох років удавалося Чалому виконувати це завдання, доки на Різдво 1741 р. його не вбили запорожці. У 1750 р. гайдамацькі заворушення знову значно посилилися. В самій лише Брацлавщині було поплюндровано 27 міст і 111 сіл. Тільки завдяки новим військовим підкріпленням удалося придушити рух, що розгорівся у велику пожежу.

«Соціальне розбійництво» також поширилося на Західній Україні, особливо в Карпатах. Там ватаги розбійників, що називалися опришками і звичайно налічуваній по ЗО—40 чоловік, часто нападали на шляхту, заможних купців та орендарів-євреїв. Найславетнішим із опришків бувОлекса Довбуш, який, немов легендарний Робін Гуд, роздавав награбоване добро бідним, завоювавши велику популярність серед гуцулів. Після того як у 1745 р. Довбуша вбив чоловік його коханки, на його місце прийшли інші ватажки, такі як Василь Баюрак та Іван Бойчук. Останній, зазнавши невдач у Галичині, втік на Запорозьку Січ, звідкіля спробував, хоч і без успіху, знову повести на захід нову ватагу. Незважаючи на неодноразові зусилля польських властей придушити опришків, вони продовжували діяти в Карпатах, аж доки ці землі у 1772 р. не відійшли до Австрійської імперії.

Коліївщина. 1768 рік був часом загальної смути. Шляхту Речі Посполитої дедалі більше дратувало постійне втручання у польські справи російської цариці Катерини II. Спочатку вона добилася того, що королем Польщі обрали її коханця Станіслава Понятовського, а згодом примусила поляків гарантувати релігійні свободи православним. Розлючена шантажем росіян польська шляхта утворила в лютому 1768 р. Барську конфедерацію й напала на російські війська, розташовані на польських землях. Для православних Речі Посполитої настали тривожні часи. Багато з них були переконані, що конфедерати не простять їм підтримки, що її вони одержували від росіян. Інші вирішили вдарити по шляхті, доки вона не напала першою.

У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на- північ у заселені частини Правобережжя ватага із 70 гайдамаків під проводомМаксима Залізняка, запорожця з Лівобережжя. Залізнякові люди підбурювали селян до повстання. У їхніх маніфестах проголошувалося: «Настав час скинути з себе рабство... і помститися за муки, зневагу і небачені гноблення, яких ми зазнали від наших панів». За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто за містом падали перед повстанцями: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка. На початку червня близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань — добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких та греко-католиЦьких священиків, орендарів-євреїв. Долю Умані вирішив Іван Гонта — сотник в охороні Стефана Потоцького, який разом зі своїм загоном узяв бік повстанців. Коли місто здалося, почалась нещадна різанина, в якій страшною смертю загинули тисячі чоловіків, жінок і дітей.

Наприкінці червня в руках повстанців були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського і Волинського воєводств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців. До поразки повстання зовсім несподівано спричинилися росіяни. Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму полководцеві генералу Михайлу Кречетникову подати допомогу полякам. Увечері 6 липня 1768 р. Кречетников запросив на бенкет Залізняка, Ґонтута інших гайдамацьких ватажків, де заарештував їх разом з їхніми приголомшеними товаришами. Росіяни видали Ґонту та 800 його людей полякам, які піддали його тортурам, а потім стратили. Залізняка та решту гайдамаків було заслано до Сибіру. Наступних кілька років польський воєводаЮзеф Стемпковський продовжував чинити помсту над українськими селянами, тисячі яких він замордував у своїй резиденції в Кодні. Так зустріло сумний кінець останнє повстання українських селян проти польських феодалів.

Церква на Лівобережній Україні. Гравюра кінця XVIII ст.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Демографічна й територіальна статистика	\|	Культурне життя

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.