Фундаментальних та прикладних наук

Будь-який з існуючих варіантів класифікації сучасної науки, як сукупності окремих наукових галузей, передбачає розподіл наук на фундаментальні та прикладні по їх відношенню до практики. Чітко визначеного узагальненого критерію зазначеного розподілу не існує, оскільки можливість такого розподілу залежить від вибору підґрунтя та підстав, до яких як правило відносять або кінцеву мету тих чи інших наук, або перелік їх основних функцій. Але й зазначені критерії не в змозі забезпечити можливість однозначного розмежування фундаментальної та прикладної складових сучасної науки. Зважаючи на те, що метою фундаментальних досліджень є пошуки істини, пізнання базисних законів природознавства, суспільства та мислення, а прикладних – користь, практична реалізація фундаментальних розробок на потребу суспільства, не важко переконатися в існуванні наук, які охоплюють і фундаментальну і прикладну складові. Наприклад, „дослідження людської психіки є фундаментальним, а використання знань щодо психіки людини задля лікування неврозів або в педагогіці – прикладним” [53].

Більше того, в ХХ сторіччі виник ряд наукових дисциплін, які знаходяться на межі фундаментальних та прикладних наук: мікроелектроніка, робототехніка, інформатика, кібернетика та інші, які при своїй прикладній спрямованості мають фундаментальний характер.

Не викликає сумнівів лише те, що різниця кінцевої мети безумовно призводить до суттєвої різниці підходів відносно вибору напрямків фундаментальних та прикладних досліджень, який у випадку фундаментальної складової визначається перш за все саме внутрішньою логікою її розвитку та можливостями застосованих методів, а у випадку прикладної складової – виключно потребами суспільства, необхідністю вирішення технічних та соціально-економічних його проблем.

Мова йде не щодо проблеми визначення гіпотетичної межі, лінії розподілу поміж фундаментальними та прикладними науками, а тим більш відносно проблеми їх демаркації (загально визнаного обґрунтованого варіанту розмежування), а перш за все про проблему співвідношення, розшаровування фундаментальної та прикладної компонент наукового дослідження, яке в значній мірі визначається рівнем розвитку науки та її тенденціями.

Актуальність методологічного кропіткого аналізу проблеми розшаровування та співвідношення фундаментального та прикладного в значній мірі зумовлена існуючою тенденцією інтенсивного посилення питомої ваги прикладних наукових досліджень, прагматичним спрямуванням сучасної науки, які супроводжуються відповідним зниженням обсягу фундаментальних досліджень, що і надає певні підстави для констатації занепаду, кризи фундаментальної науки якщо не дотепер, то в найближчому майбутньому.

Слід зазначити, що подібна оцінка є зовсім не однозначною серед філософів, та методологів науки, про що свідчить хоча б низка статей [54, 65, 77], автори яких дотримуються різних точок зору. Так, О.Л. Нікофоров є прихильником прогнозу щодо кризи фундаментальної науки в ХХІ сторіччі, спираючись на такі тези:

– „Фундаментальні дослідження, стимульовані природною людською зацікавленістю до кінця ХХ ст. значно зменшилися за своїм обсягом;

– Сучасна наука у все більшому ступені набуває прикладний характер;

– Величезні кошти, які дає капітал на фундаментальні дослідження, перетворює знання в джерело прибутків. Наукове знання стає товаром, вчений – виробником цього товару;

– Капітал спрямовує наукові дослідження на вирішення тих проблем, які являються пріоритетними з прикладної точки зору;

– Праця в рамках великих наукових колективах над науковими проектами перетворює сучасного вченого у вузького спеціаліста;

– В ХХ сторіччі прагматична корисність наукового знання стала визначальним мотивом його отримання: не допитливість, не прагнення до істини, а прикладна цінність – ось чим спрямовуються дотепер дослідження в області природознавства;

– Філософія науки витісняється філософією техніки. Вивчення оточуючого нас світу… поступово перетворюється в розробку технологій. Наукове відкриття заміщується науковим винаходом” [65].

Слід зазначити, що подібний песимістичний висновок щодо долі фундаментальної науки понад десять років тому був спрогнозован, зокрема, авторами статті [108], які розглядали подібну кризу перш за все як функціональну на підставі бачення науки як соціальної системи, призначеної задля виконання певних функцій, а саме: когнітивних, серед яких головною, цілком природною, вважається відтворення нового фундаментального знання та соціальних, підгрунтям яких є прикладне знання, створене на основі фундаментального. Саме „в серцевині сплетіння функцій науки виникає перша тріщина”, виявляються основні симптоми функціональної кризи сучасної науки, до яких слід віднести те, що „фундаментальна наука накопичує своє знання швидше, аніж прикладна, в результаті чого накопичується деякий надлишок фундаментального знання, яке прикладна наука не встигає переварити” [108].

Таким чином, спостерігається розходження, розшаровування пізнавальної та практичної функції сучасної науки, оскільки виконуючи свою пізнавальну функцію фундаментальна наука різко сповільнює темпи виконання практичної внаслідок існуючого „затоварювання” надлишку фундаментального знання, яке має місце в розвинених країнах.

При цьому зазначена фундаментальна криза охоплює перш за все сучасне природознавство і практично не стоїть на заваді для стрімкого розвитку циклу соціогуманітарних дисциплін: психології, політології, соціології, економіки, лінгвістики, історії та деяких інших. Зазначений прогрес соціогуманітарного пізнання за умови його подальшого збереження, може призвести до такого розвутку суспільства „при якому капітал та держава вже не будуть панувати як нескінченне пізнання світу” [108]. Саме в такому суспільстві може бути забезпечена підтримка фундаментальної науки, яка є основним носієм таких соціологічних функцій як всебічна інтелектуалізація суспільства та постійна підтримка, підживлення системи вищої освіти.

Протилежної, сповненої оптимізму точки зору щодо кризи фундаментальної науки, дотримується О.А.Мамчур, котра навіть заголовком своєї статті „Ні, вона буде жити” [54] прогнозує життєздатність фундаментальних досліджень, природознавства як до тепер, так і в майбутньому. Погоджуючись з реалістичністю тенденцій щодо зростання питомої ваги прикладної науки та з наявністю витиснення наукового відкриття науковим винаходом, О.А.Мамчур разом з цим вважає, що зазначена тенденція „…досить сильно перебільшена”. В якості аргументів такої позиції наводяться не лише найновітніші досягнення природознавства як в межах мікросвіту (фізика елементарних частинок, квантова теорія поля, квантова хромодинаміка, теорія суперструн тощо) та в межах мегасвіту (космологічні теорії походження та еволюції Всесвіту), але й нові теоретичні концепції та експериментальні дослідження поза межами природознавства (молекулярна та еволюційна біологія, генетика тощо).

Не погоджується О.А.Мамчур і з універсальністю досить популярної серед науковців тези про комерціалізацію сучасної фундаментальної науки, з тим, що ця наука стає товаром, вбачаючи, що хибними підставами для зазначеної тези є не лише відсутність всебічного кропіткого аналізу кінцевої мети, функцій та межі між фундаментальними та прикладними науками, але розповсюджена серед методологів науки „модель взаємовідносин науки та технології, згідно якій технологія – додаток науки, а фундаментальна наука завжди виступає джерелом технологічний новацій, тому, опосередковано вона сама, як і технологічні новації, стає товаром”.

Така модель на думку О.А.Мамчур „…не є універсальною і далеко не завжди віддзеркалює дійсне положення справ”. …Не рідко джерелом технологічних інновацій „виступає не наука, а попередня технологія” [65]. На доказ цього наводяться результати багаторічного наукового аналізу декількох сотень технологічних новацій у системі виробництва сучасного озброєння, які свідчили, що „близько 91% з них мали в якості свого джерела не науку, а попередню технологію і лише 9% – досягнення в сфері науки. При цьому з цих 9% – лише 0,3% були охарактеризовані як такі, які мають джерело в межах чистої фундаментальної науки”.

Тому О.А. Мамчур вважає досить вірогідною двопотокову модель, запропоновану М.Гіббонсом, згідно якій наука та технологія в узагальненому варіанті є двома відносно незалежними потоками діяльності людства, тобто джерелом науки є попередня наука, а джерелом технології – відповідно попередня технологія. Отже,завдяки цьому передбачається відносно незалежний розвиток науки і технології, який може порушуватися в разі виникнення нових наукових напрямків, бо однією з головних передумов такого виникнення стає посилена взаємодія науки та технології.

Погоджується з реалістичністю варіанту двопотокової моделі і Б.І.Пружинін, котрий, в зазначеній дискусії щодо кризи сучасних фундаментальних досліджень, займає, на наш погляд, найбільш виважено-аргументовану та обережно-оптимістичну позицію щодо життєздатності фундаментальної науки, проголошуючи: „Сподіваюсь, що буде життя!” [77].

Але враховуючи багатомільярдну вартість технологічних потреб сучасної експериментальної науки він констатує реалістичність „…зовсім не оптимістичного для науки висновку: суспільства дійсно здатне задовольнити свої технологічні проблеми і без будь-якої науки. Ця обставина нібито була забута в епоху НТР. Сьогодні вона проступає більш ясніше. Нині прикладна наука відривається, від фундаментальної, утворюючи і своє співтовариство, і своє знання, і свою самосвідомість. Проблема в тому, куди веде цей дрейф?” [77].

Отже, проблема взаємодії фундаментальних та прикладних наук в науковому пізнанні, тобто філософсько-методологічна проблема за своєю суттю, залишається дотепер однією з найважливіших проблем, яка потребує задля свого вирішення не лише аналізу існуючих методологічних принципів концепцій, парадигм з неминучим варіантом еволюційної зміни їх суті та розширенням меж застосування, але й розробку кардинально нових методологічних засобів наукового пізнання.

Зокрема, важливу роль в розкритті проблеми співвідношення та взаємодії фундаментального пізнання та прикладного дослідження на наш погляд, може відіграти методологічний принцип доповнювальності за умови подальшого еволюційного уточнення змісту поняття доповнювальності, яке навіть за передбаченням його автора Н.Бора повинно мати узагальнено-методологічне значення, і цілком може бути розширене поза межі природознавства. Доповнювальність перш за все повинна передбачати неможливість застосування однакових підходів, методів при дослідженні не лише об’єктів з корпускулярно-хвильовою двоєдиністю, але й в спробах з’ясування суті цілого переліку взаємодоповнювальних та протилежних за суттю процесів або підходів: дискретність (перервність) та безперервність, простота та складність, аналіз та синтез, однозначність та невизначеність, диференціація та інтеграція тощо.

За таких умов розвиток наукового пізнання можна розглядати як органічну взаємодію двох протилежних процесів, – диференціації та інтеграції, оскільки на думку Г.Спенсера подібна взаємодія, двоєдиність є ознакою будь-якого розвитку.

Слушно нагадати, що саме диференціація є визначальною характеристикою прикладного знання, яка виявляється у варіанті його принципової локальності, тобто не лише фрагментарності, але й одночасної змістовної неспівставленності окремо обраних фрагментів.

В прикладних науках лише початкова стадія дослідження, тобто створення загальної моделі обраної ситуації, яка потребує практичного вирішення, грунтується на використанні досягнень фундаментальних наук. Проте весь подальший перебіг практичних досліджень „…зводиться, по суті справи, до підбору факторів, необхідних для вирішення заданої практичної задачі. При цьому вирішення конкретної практичної задачі, як правило, передбачає врахування факторів та параметрів вельми різної природи, наприклад, одночасно – і фізичних, і біологічних, і соціально-економічних, отже прикладне дослідження у своїй власне прикладний частині є по суті зверненням до різних, занадто віддалених одна від одної дисциплін, концепцій, методів та методик ‹….›” [77]. Таким чином, прагматично мотиваційна фрагментарно-диференційована структура прикладної науки формується виключно за рахунок широкого використання окремих обмежень, які за своєю суттю будучи раціональними відносно зовнішніх прагматичних цілей та потреб того чи іншого замовника, водночас „є ірраціональними з точки зору початкової вихідної наукової моделі”. Подібна структура не відчуває потреба в раціонально-узагальненому обгрунтуванні досягнутих результатів і визначення їх важливого внеску до скарбниці наукових знань, а отже і не передбачає будь яке „повернення до фундаментальної науки і запит на неї” [77].

При цьому надзвичайно суттєво, що відбувається і відповідна зміна методологічної свідомості, яка в межах зазначеної фрагментарно-дифференціальної структури, навіть і „…не намагається критично оцінити свої підгрунття, просто закріплює релятивність, локальність, неспіввимірювальність знання як методологічну норму. Бо найважливішою властивістю утвореної епістемологічної структури прикладного дослідження є відсутність в ній основ задля самостійного розвитку. Прикладна наука не може розвиватися сама як наука. Логіка її розвитку задається ззовні. Вона фактично відмовляється від вирішення проблем, які забезпечують її логічну та історичну цілісність, спадкоємність в її розвитку” [76].

Кардинально протилежний, інтеграційний тип пізнавальної діяльності притаманний фундаментальній науці, яка продовжує рухатися шляхом узагальнення, посилення фундаментальності досягнутого рівня знань, позаяк знання, „яке претендує на статут фундаментального, повинно охоплювати в собі в якості свого елемента або часткового випадку всеревалентне попереднє знання, бо за своєю суттю саме це знання являється результатом узагальнюючого удосконалення попередніх додатків” [76].

Змінюється і характер взаємодії фундаментального та прикладного знання. Саме фундаментальна наука перетворює прикладну науку в ефективний засіб для свого подальшого розвитку. Хоча метою фундаментального дослідження продовжує залишатися еволюційне удосконалення „концептуального апарату науки поза залежністю від його безпосереднього прикладного значення. Але здійснює воно ці, цілком традиційні для наукового знання функції в процесі концептуального узагальнення тих прагматично ефективних, але логічно неспіврозмірних локальних конструкцій, які виникають в ході вирішення прикладних задач. І зовсім не „традиційне” протиріччя теорії та досліду виявляється початково-вихідним пунктом динаміки науки, а саме локальна ситуація практичної ефективності раціонально неспіврозмірних підходів. Таким чином фундаментальне дослідження втягує прикладне дослідження в процесі удосконалення (узагальнення) знання, і тим самим, виявляється в якості фундамента науки” [76].

Проте в посткласичній науці спостерігається і не традиційний варіант взаємодії фундаментальних та прикладних досліджень. Гіпотетико-дедуктивна структура сучасних фундаментальних наукових теорій здатна до передбачення, наукового прогнозування нових явищ чи об’єктів, які не лише поповнюють скарбницю фундаментального знання, але й в подальшому мають або можуть мати прикладну спрямованість.

Досить обмежитися посиланням на такі широкі відомі передбачення як зміна траєкторії планети Меркурій (висновки загальної теорії відносності) або існування таких елементарних частинок як нейтрино та антинейтрино (теорія однієї з різновидностей спонтанного розпаду атомних ядер).

Отже характер співвідношення, взаємодії, фундаментальних та прикладних наук, будучи органічно-нерозривним синтезом, двоєдиністю сучасної науки, цілком задовольняє вимогам методологічного принципу доповнювальності. При цьому в залежності від досягнутого рівня наукового пізнання та засобів дослідження, на різних стадіях розвитку цивілізації спостерігається зміна питомої ваги фундаментальної та практичної складових істинної науки.

Аналіз проблеми переплетіння фундаментального та прикладного в науці, процесів розшаровування фундаментальних та прикладних досліджень та ситуації посилення прикладної мотивації в посткласичній науці цілком природно передбачає існування і використання різних підходів.

Зокрема, суттєвий внесок щодо варіантів вирішення зазначеної проблеми належить відомому російському філософу Б.І.Пружиніну, який за його визнанням філософські контури цієї проблеми „зміг визначити для себе лише тоді, коли сприйняв до уваги не лише соціально-економічний статус науки, але й її культурну значимість в межах визначеної культури. Коли оцінив ступінь „укорінення” наукового пізнання в певній культурі та його історичну унікальність, а отже й історичну ламкість” [76].

При такому підході домінуючим аспектом дослідження науково-пізнавальної діяльності стає культурно-історична епістемологія. На думку Б.І.Пружиніна, майже до середини ХХ сторіччя форма наукового знання та його епістемологічні характеристики визначалися тим, що в науці як „…особливій області культурної діяльності знання завжди відтворювалося заради знання, і саме цьому його сутнісною культурно-мотиваційною (гносеологічною) ознакою є використання отриманого знання для відтворення нового знання” [76].

Орієнтоване таким чином наукове пізнання, притаманне як для натурфілофії, так і для класичної науки, мало абсолютну культуру цінність і саме ця цінність забезпечувала не лише приріст знання заради знання (фундаментальну складову), але й досить широке використання отриманого обсягу знань (прикладну складову). Таким чином спостерігалася органічна взаємодія, нерозривне переплетіння фундаментального та прикладного в науці.

В постнекласичній науці (кінець ХХ сторіччя – дотепер) посилилися процеси прагматичного підходу до використання наукових досягнень, що неминуче призвело до того, що „елемент, який задає онтологічну мотивацію науково-пізнавальної діяльності, став відсуватися на задній план, а до початку ХХ сторіччя практично зник з методологічної свідомості науки. Втрачається потреба і в епістемології, як вченні про шляхи істинного пізнання, позаяк виходить, що умови істинності виставляються у відповідності з локальними прагматичними вимогами. Центральним в філософії науки стає дотепер питання щодо ефективності (сприйнятності) знання” [76].

В якості однієї з реально-можливих альтернатив зазначеному зростанню прагматичних мотивів в методологічній сфері науки може бути обрана реальність фундаментальної науки, яка не лише в нинішніх соціально-культурних умовах дійсності залишається справжнім „носієм ідеї істини”, але є тією формою науково-пізнавальної діяльності, яка зможе зберегти її як самостійний культурний феномен. „Фундаментальна наука тому і називається фундаментальною, оскільки перетворює прикладну науку в засіб, в інструмент для свого розвитку, для розвитку пізнання як такого” [76].

Саме для фундаментальної науки, на відміну від прикладної, характерними ознаками являються не лише її інтеграційна узагальненість, логіко-гносеологічна та історико-культурна цільність, але й спадкоємна послідовність основних етапів процесу її розвитку.

Слід підкреслити, що зазначена функцію узагальнення, (притаманна фундаментальній науці на всіх етапах її існування) завжди знаходила необхідну мотивацію та підтримку з боку відповідного соціально-культурного середовища. „І саме завдяки цій своїй функції наука сьогодні компенсує практично пряму (а тому – руйнівну щодо наукового пізнання) соціально-прикладну обумовленість прикладної науки” [76].

Тому досить суттєвим внеском в з’ясуванні суті проблеми співвідношення та взаємодії фундаментальних та прикладних наук може стати ідея спадкоємної послідовності, яка за умови подальшої філософсько-методологічної доробки до рівня фундаментального методологічного принципу, надасть змогу „…зберегти логічну єдність наукового знання та уникнути крайностей релятивізму в трактуванні історичності науки” [76].

Цілком природно, що це можливе за умови розробки нового сучасного трактування історії науки, яка грунтуючись на ідеї спадкоємної послідовності, поєднувало б історизм та раціональність з врахуванням особливостей та соціально-культурної мотивації науково-пізнавальної діяльності суспільства на різних стадіях його розвитку.

Наведений аналіз суті проблеми співвідношення фундаментальних та прикладних наук та частковий перелік можливих методологічних підходів щодо її подальшого з’ясування досить переконливо свідчить, що і дотепер проблеми співвідношення, взаємодії та розшаровування фундаментального та прикладного в науковому пізнанні „…залишаються найважливішими для визначення епістемологічних та культурних перспектив сучасної науки” [77]. Тому розглянута ситуація сягає рівня узагальненої філософської проблеми.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.