Що таке пізнання?

Людська діяльність різноманітна, різноспрямована, визначається передусім метою, цілями, задля яких вона сама реалізується.

Одним із найбільш характерних шляхів діяльнісного способу нашої самореалізації є пізнання. З-поміж багатьох визначень пізнання спробуємо вибрати найбільш прийнятне.

Пізнання – це процес особливої взаємодії між суб'єктом (людиною) і об'єктом (певною частиною світу), основним результатом якого є знання. Пізнання – це відображення об'єктивної дійсності як суб'єктивного образу, ім'я якого – знання.

Процес пізнання, як і будь-яке інше явище, має свій характер, спосіб реалізації, який визначається як пізнавальна закономірність. Пошуком цієї закономірності займається філософська дисципліна гносеологія (від грецького гносіс – знання та логос – вчення), тобто теорія пізнання. Вона досліджує природу людського пізнання, форми і закономірності переходу від поверхового уявлення про речі до осягнення їхньої сутності (тобто до істинного знання), а також розглядає питання про шляхи досягнення істини, її критерії.

Гносеологія досліджує також і те, як людина впадає у заблудження (похибку, хибне знання) і яким шляхом можна подолати його. Ще одне її суттєве питання – яке практичне, життєве значення має достовірне знання про світ, саму людину та людське суспільство. Адже знання сутності, тобто внутрішніх, суттєвих властивостей і зв'язків речей, закономірностей їхнього існування і розвитку дає змогу людині використовувати їх відповідно до своїх потреб та інтересів, освоюючи наявні й створюючи нові.

Знати, таким чином, означає – в широкому розумінні слова – володіти і вміти. Знання – це зв'язок між природою, людським духом і практичною діяльністю. Відомо, що елементарні "знання" притаманні й високорозвиненим тваринам, для яких вони є реалізацією їхньої поведінки. Людське ж знання – соціальне за своєю природою, існує в різних формах: донаукових, життєвих, художніх, наукових, позанаукових на різних рівнях освоєння дійсності – як емпіричне чи теоретичне.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знань про світ до самого світу, тобто те чи інше вирішення найважливішого питання філософії – чи можуть наші свідомість, мислення, відчуття, уявлення правильно відображати дійсність?

Упродовж кількох тисячоліть розвитку філософії в ній щодо цього сформувалися такі позиції:

• оптимістична, тобто визнання принципової пізнаванності світу (хоча в ньому завжди було, є й буде пізнане і непізнане з переважанням останнього);

• скептична – коли принципова пізнаванність світу не заперечується, але висловлюється сумнів у вірогідності знання. У розумних межах скептицизм корисний і навіть необхідний, бо сумнів є шляхом до істини: немає пізнання без проблем (адже сама проблема є знанням про незнання), а проблем немає без сумнівів. Як образно говорив індійський поет-мислитель Р. Тагор, розум людини подібний до лампи: чим яскравіше світло, тим густіша тінь сумнівів. Адже лише віра не терпить сумнівів. Якщо людина не сумнівається, значить, вона – прихильниця догматизму, зупинилася у своєму інтелектуальному розвитку;

• агностична (від грецького «гносіс» – знання), яка повністю або частково заперечує можливість пізнання світу. Схематично складний і суперечливий процес пізнання (таким є і сам світ) можна подати так: пізнання починається з такого рівня, як чуттєвість, потім переходить на рівень абстрактності, потім знання виявляється на предмет істини чи хиби і, нарешті, завершальним етапом циклу пізнання є вчення про необхідність і межі можливої реалізації істини в реальній дійсності, на практиці. Іншими словами, шлях пізнання прямує від чуттєво-предметного до абстрактно-опрацьованого думкою, мисленням знання, до визначення цього знання на предмет істинності чи хибності, а закінчується застосуванням знання в діяльності людини. Схематично його можна зобразити так:

Основні поняття, що характеризують чуттєвий рівень пізнання постають у формі відчуття, сприйняття, уявлення.

Відчуття як суб'єктивний образ об'єктивного світу (що стосується й решти форм пізнання) – це відтворення окремих властивостей речей об'єктивного світу, які безпосередньо впливають на органи чуття. Основними видами відчуття є: зорові (світлові чи кольорові), слухові, смакові, нюхові, дотикові. Вони виникають і під впливом процесів, що відбуваються в людському організмі.

Сприйняття – цілісний образ речі як синтез відчуттів, пов'язаних одне з одним відповідно до того, як пов'язані між собою властивості тієї чи іншої речі.

Уявлення виникають у людській голові на основі минулих впливів речей на людину, які збереглися в її пам'яті, або ж на основі розповіді про речі інших людей, опису речей чи явищ, фотографії, наочних зображень тощо. На відміну від попередніх форм відображення, уявлення відображають речі та явища без індивідуальних особливостей та деталей у вигляді узагальнених типових рис, отже, наявний процес абстрагування. Тому це своєрідний "місток" між чуттєвим пізнанням і абстрактним мисленням.

Як видно зі схеми, різновидами уявлення є уява – процес поєднання і перетворення уявлення в цілісну картину нових образів та фантазія – уява, що характеризується особливою силою і незвичністю уявлень та образів, що створюються.

До раціонального, логічного пізнання, або абстрактного мислення, належать такі форми:

• поняття – думка, яка відображає речі та явища в їхніх загальних і суттєвих ознаках. Існує в граматичній формі слова. Є початковою формою мислення і водночас його результатом;

• судження, тобто думка, що має вираження у формі розповідного речення, в якому щось стверджується про річ, явище, і яка є істинною або хибною. Тобто судження – це взаємозв'язок понять;

• умовивід є процесом мислення, в результаті якого з двох або кількох суджень виводиться нове судження.

Характерними особливостями абстрактного мислення є відтворення внутрішніх, суттєвих сторін, закономірних зв'язків дійсності, тобто пізнання сутності; узагальненість та опосередкованість відображення речей, їхніх властивостей та зв'язків.

Схема має свої переваги й недоліки: переваги – у наочності, недоліки – у спрощенні. Але в процесі пізнання ми маємо чітко керуватися певними вимогами, принципами, без яких нам не здобути істинних знань. Такими принципами пізнання є:

• об'єктивність: об'єкт пізнання, тобто речі, природні та соціальні явища тощо існують поза людиною і незалежно від неї й самого процесу пізнання. Звідси і випливає вимога: речі та явища слід пізнавати об'єктивно, тобто такими, якими вони є; до отриманих результатів людина не може додавати нічого від себе, від своєї суб'єктивності, видавати бажане на дійсне;

• пізнаванність: людина є частиною природи, вона здатна адекватно, з достатньою повнотою пізнавати природне і суспільне буття. Отже, не існує ніяких нездоланних перепон на шляху безкінечного руху людини до дедалі повнішого й вичерпнішого осягнення дійсності, світу;

• відображення, про що вже йшлося, є першою умовою і поясненням пізнання, бо за своєю сутністю пізнання є процесом відображення речей, явищ світу в мозку людини;

• визначальна роль практики, яка є основою, кінцевою метою пізнання і критерієм його істинності, моментом людської діяльності, доцільної за своєю сутністю;

• творча активність суб'єкта в пізнанні: освоєння людиною світу охоплює не лише відображальну діяльність, пов'язану з отриманням інформації про світ і про себе, а й різноманітні форми творчості, діяльність, спрямовану на ідеальне конструювання та проектування нових реальностей "іншої природи", "світу культури".

Дотримуючись зазначених принципів, ідучи "сходинками" чуттєвого та раціонального пізнання, ми отримуємо в підсумку знання емпіричні (досвідні) та теоретичні.

На емпіричному рівні ставиться завдання отримати необхідні практичні дані про окремі властивості й відношення речей, явищ світу, відповідно впорядкувати, систематизувати та описати їх. Для теоретичного рівня характерні поглиблений аналіз емпіричних даних, проникнення в сутність явищ, що вивчаються, пізнання причинно-наслідкових зв'язків, внутрішніх тенденцій розвитку, відкриття законів.

На завершення цієї теми можна навести думку відомого англійського мислителя Ф. Бекона, який порівнював емпірика з працелюбною мурашкою, котра невтомно збирає та складає на купу факти, беручи їх "усі підряд", але не в змозі встановити закономірні зв'язки речей, явищ, процесів, та з працелюбною бджолою, яка збирає нектар з різних квітів, переробляє його і створює солодкий мед. Саме останню він образно вважав тим, що має наслідувати справжній філософ, учений і загалом кожна мисляча людина.

Будь-яка пізнавальна активність, як ми спробували встановити, в кінцевому підсумку спрямована на задоволення матеріальних та духовних потреб людей і пов'язана, прямо чи опосередковано, з доцільною практичною діяльністю. Тому процес пізнання є не чим іншим, як взаємодією суб'єкта пізнання з об'єктом пізнання.

Особливості цього процесу розкриваються через відповіді на низку запитань, які в історії світоглядної культури отримали назву проблеми пізнання. Серед цих проблем особливим є питання про те, хто і що пізнає, а також те, які взаємовідносини між тим, хто пізнає, і тим, що пізнається, тобто проблема суб'єкта і об'єкта пізнання.

Під суб'єктом, пізнання слід розуміти людину або ту чи іншу спільноту (соціальну групу, клас, націю, суспільство, в певному відношенні – людство в цілому), коли вони не просто відображають дійсність, а утворюють знання.

Але людина має різний рівень розвитку й історично, й у віковому, освітньому, професійному, інтелектуальному, психологічному відношеннях. Історія свідчить, що доти, поки досвід людства не був достатньо багатим, знання про світ було обмежене сферою, яка нині називається буденною, емпіричною (досвідною). У стародавньому суспільстві пізнання, по суті, завершувалося знаннями, які ми називаємо міфотворчістю, тобто знання мало переважно не пояснювальний, не прогнозуючий, а констатуючий, вказівний характер. Основною причиною цього був суб'єкт пізнання, зокрема брак досвіду людини і людства, яке перебувало на світанку свого земного існування.

У міру розвитку людини, людства конкретний споглядальний буденний характер діяльності суб'єкта поступово переростає в процес переважання в пізнанні пояснення (це ми бачимо в релігійному світогляді), а потім підноситься до рівня системи знань, у яких відбувалось і міфологічне констатування фактів, і релігійне пояснення, і утворення нової сфери функціонування знання – визнання сили людського пізнання, вибір оптимальних шляхів пізнання і перетворення дійсності. Це вже є досягнення суб'єктом рівня наукового освоєння дійсності.

Таким чином, суб'єкт (від латинського «суб'єктус» – той, що є основою) – поняття, яке виникло ще в античній філософії, але лише з XVII ст. почало вживатися в сучасному розумінні як протилежне об'єкту. Воно означає людину, якій протистоїть, протиставляється об'єкт і яка спрямовує на цей об'єкт своє пізнання або дію, – в цьому розумінні людина і виступає як "суб'єкт пізнання", "суб'єкт дії" тощо.

Проте активність пізнавального процесу вимірюється не тільки тим, хто є суб'єктом пізнання, а й існуванням об'єкта пізнання, особливо взаємозв'язком між суб'єктом і об'єктом. При цьому під об'єктом (від латинського об'єктум – предмет, річ) ми розуміємо те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Але тут знову виникає проблема.

Річ у тому, що людина намагається пізнати все у світі. І це є її природним прагненням. Однак природною є і міра можливостей людини, яка обмежує коло того, що вона здатна пізнавати, адже "пізнаючи все" можна не "пізнати нічого". З одного боку, людина обмежує це свідомо, а з іншого – це обмеження існує природно, об'єктивно. Тому можна сказати, що в принципі, з точки зору перспективи, об'єктом пізнання може виступати весь світ як все суще, що є в людині й поза нею. Однак реально об'єктом пізнання стає лише те, з чим безпосередньо, завдяки органам чуття та мисленню, має справу людина. Або ж коли посередником стають різні технічні засоби, технології, форми та методи наукового пізнання.

І нарешті, ще одна теза: суб'єкт і об'єкт пізнання перебувають в органічному взаємозв'язку, взаємовідношенні – сутність їхньої взаємодії можна відобразити також формулою: без суб'єкта немає об'єкта, а без об'єкта немає суб'єкта. Пізнання не може відбутися, якщо немає кому пізнавати і немає що пізнавати. Активність виходить від суб'єкта, який обирає об'єкт, взаємодіє з ним задля пізнання його сутності, досягнення істини.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Суспільний характер свідомості	\|	Розуміння істини. Істина та її критерії.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.