Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Переяславська рада і «Березневі статті» Б. Хмельницького 1654 р.

ТЕМА 3

Українська козацька держава (друга половина ХVІІ ст.)

1. Козацько-селянські повстання в Речі Посполитій (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст.)

 

У цей період в Україні спалахувало чимало козацько-селянських повстань. Їх причинами були:

1. феодальна експлуатація;

2. релігійний гніт православних;

3. національний гніт українців в РП.

Ядром цих повстань було українське козацтво. Однак масовості вони набували за рахунок участі у них селянства.

Повстання під проводом Кшиштофа Косинського (1591-1593 рр.)

Повстання охопило Київщину, Волинь і Житомирщину. Один з князів Острозьких захопив землі, надані К. Косинському як винагороду за боротьбу проти татар. У відповідь К. Косинський захопив Білу Церкву (одну з резиденцій князів Острозьких) та деякі інші прилеглі міста. Повстання підтримали селяни, міщани. К. Косинський на підконтрольних землях встановлював козацькі порядки. Українських магнатів у боротьбі проти повстанців підтримала Польща. К. Косинський змушений був пристати на угоду, згідно з якою він позбавлявся гетьманства, козакам-повстанцям дозволялося повернутися на Запоріжжя. К. Косинський не змирився з поразкою і незабаром підняв нове повстання, під час якого він загинув. Повстання закінчилося поразкою.

Повстання під проводом Северина Наливайка (1594-1596 рр.)

С. Наливайко був на службі у князя К. Острозького. С. Наливайко за згодою князя зібрав військо для захисту від турків, погромив їх, а потім підняв повстання проти поляків. Воно охопило майже всю Україну і частину Білорусі. Повстанці захопили Вінницю, Бар, Луцьк і частину Білорусі. Польсько-литовсько-українське об’єднане військо завдало декілька поразок С. Наливайку. У 1596 р. у Лубнах він потрапив у полон. Його відвезли до Варшави і стратили.

Повстання під проводом Марка Жмайла (1625р.)

Повстання проходило на Київщині. В лавах повстанців були козаки і селяни. Проти них поляки відрядили 20-ти тисячне військо. Під час численних сутичок обидві сторони понесли великих втрат. М. Жмайло і польська влада сіли за стіл переговорів. За домовленостями Жмайло позбавлявся гетьманської булави, а гетьманом обрано М. Дорошенка; реєстр збільшувався до 6 тисяч; козакам заборонялося без дозволу польської влади ходити проти турок і татар.



Интернет реклама УБС

Повстання під проводом Івана Федоровича (Трясило) (1630 р.)

Зібрав 10-ти тисячне військо. Захопив Канів, Переяслав. Повстання розрослося від Полісся до Запоріжжя. Під час 3-х тижневої битви Трясило переміг поляків. Проте під тиском старшини пішов на перемовини з владою. За договором козацький реєстр збільшувався з 3 до 8 тисяч, а повстанцям і Трясило дозволялося повернутися на Запоріжжя. Народ був незадоволений, а тому окремі спалахи збройної боротьби виникали ще певний час.

Повстання під проводом Івана Сулими (1635 р.)

Іван Сулима – гетьман нереєстрового козацтва. З метою блокади Запоріжжя поляки збудували неподалік Січі фортецю Кодак, де служили найманці. Кодак не пропускала на Запоріжжя козаків, продовольство, зброю тощо. На початку жовтня ватага козаків захопила фортецю і зруйнувала її. Козацька старшина злякалася можливістю початку нового повстання, підступно схопила Івана Сулиму і відправила його до Варшави на страту.

Повстання під проводом Павлюка (Павло Бут) (1637 р.)

Павлюк – гетьман нереєстрового козацтва. Повстання охопило усе Подніпров’я. Поляки розгромили загони повстанців. Частина козаків відступила разом з Д. Гунею. Павлюка ув’язнено і страчено.

Повстання під проводом Дмитра Гуні і Якова Острянина (1638 р.)

Повстання охопило Київщину і Полтавщину. Козацькі загони заглибилися в центральні райони України. В бою під Черкасами Острянин, вважаючи, що справа програна, з частиною війська відступив в землі Московії. Козаки обрали гетьманом Гуню. Він керував будівництвом укріпленого табору козаків, який витримав 2-х місячну облогу поляків. Почався голод. З боями частина козаків разом з Гунею прорвалася на Дон. Повстанці-реєстровці підкорилися польському уряду. Після поразки повстання поляки поновили фортецю Кодак.

 

 


 

2. Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького (1648-1657 рр.)

Польські хроністи все попереднє десятиліття (1638-1648 рр.) назвали часом «золотого спокою»: сусідні держави були ослаблені й переживали кризу, козацтво, знекровлене безуспішними повстаннями, на якийсь час зневірилося в можливості збройної перемоги, та й польське військо постійно перебувало в Україні. Десятиліття перед війною принесли польській шляхті значне зростання економічного добробуту. Колонізація Лівобережжя, як перед тим Правобережжя Дніпра, зростання магнатських латифундій давало їхнім власникам величезні прибутки. Та процвітання Польщі супроводжувалося різким посиленням експлуатації широких мас, які порівняно з шляхтою були безправними й приниженими. Король не міг добитися виконання навіть ухвалених сеймом рішень, а шляхта вирішувала суперечки між собою з позиції сили. У сфері духовного життя, попри проголошений 1632 р. мир, католицька церква, де все більший вплив мали єзуїти, готувала новий наступ на православних і протестантів.

На межі XVI-XVІI ст., після ополячення та окатоличення українських аристократичних родів і значної частини колись православної шляхти, в Українi починає формуватися власний середній клас з дрібної шляхти, яка залишилась вірною православ’ю, а також козацької старшини, середнього міщанства і православного духовенства. Каталізатором процесу формування національної свідомості стала загроза втрати національної самобутності.

Це змушувало українське шляхетство, хоча й з великими труднощами, об’єднуватися в політичну націю. Немало представників української еліти продовжувало схилятися до польської культури, зміцнювалися позиції уніатської та католицької церков. Погіршувалося становище представників більшості соціальних верств українського суспільства у зв’язку з недієздатністю виконавчих та судових структур на місцях. Не припинялися напади шляхтичів на маєтності сусідів, збільшувались податки та повинності селянства (посполитих).

Козацтво, яке вважало себе майже шляхетним станом, оцінюючи свій внесок у перемогу Речі Посполитої в так званій Смоленській війні, вимагало збільшення реєстру, повернення колишніх та надання нових привілеїв. Узагалі права та привілеї реєстрового козацтва не скріплювались королівською клятвою, яка б гарантувала їхню незворотність. Натомість польська шляхта домоглася вигнання козацької делегації з сейму, на якому мали обирати короля.

Хвиля повстань у 1591-1638 рр. проти латифундистів змусила польську владу застосувати жорсткіший режим щодо козацької вольниці. Після поразки козацького повстання 1637-1638 рр. помітно ослабла політична активність запорожців. До цього спричинилися істотні обмеження козацького устрою i козацької демократії, але репресивні заходи проти козаків не зробили їх політично неактивними. Навпаки, у козацькому середовищі визрівали плани звільнення України від польсько-шляхетського панування, зростала увага до проблем політичного розвитку, в основі якого було неприйняття існуючого політичного режиму.

Очолив цей рух Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.) – видатний український політичний і державний діяч, полководець. Добре знаючи нестерпне становище народних мас, які зазнавали утисків польських магнатів і шляхтичів, Богдан Хмельницький тяжко переживав за долю батьківщини. До того ж йому довелося зазнати особистої кривди. Дрібний польський шляхтич, підстароста чигиринський Данило Чаплинський, користуючись підтримкою старости Олександра Конєцпольського, із загоном своїх слуг напав на хутір Суботів, зруйнував його, пограбував майно Хмельницького, побив його малолітнього сина, захопив дружину. Скарги Хмельницького королеві залишилися без наслідків. Король начебто сказав Хмельницькому, що він, як вояк, носить шаблю і цією шаблею може сам себе боронити. Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще більше переконала його, що з польськими магнатами й шляхтичами не тільки простим людям, а й козацькій старшині згоди досягти неможливо.

Встановивши зв’язок із Запоріжжям, Хмельницький почав підготовку повстання. Польські власті ув’язнили його у Криловській фортеці, але з допомогою друзів йому вдалося звільнитися, і наприкінці грудня 1647 р. він утік на дніпровський Низ. Оволодівши островом Томаківкою, Хмельницький і його прихильники стали скликати всіх незадоволених і готувати сили для збройної боротьби проти польсько-шляхетського режиму. У січні 1648 р. Б. Хмельницького обрали гетьманом Війська Запорозького.

Отже, причинами повстання були:

1. посилення феодально-кріпосницького гніту з боку польських поміщиків, окремих старост та орендарів-євреїв;

2. утиски православ’я і переслідування православних в РП;

3. національний гніт українців;

4. погіршення становища реєстрового козацтва і міщан українського походження.

Рушійні сили повстання:

1. українське козацтво;

2. українське селянство;

3. частина української православної шляхти;

4. українське православне духовенство.

Характер війнинаціонально-визвольний, справедливий.

Український визвольний рух набув розмаху вже наприкінці лютого – початку березня 1648 р., охопивши південь Київщини й Брацлавщини.

Польський уряд добре розумів, чим загрожує поява Хмельницького в Україні, отож, коронний гетьман М. Потоцький уже 5 лютого 1648 р. вирушив з коронним військом на Корсунь, а в універсалі до повстанців наказав видати йому Хмельницького й розійтися. В разі непокори Потоцький погрожував «усі достатки ваші, котрі у волості маєте, забрати, жінок, дітей вирізати».

Б. Хмельницький, добре розуміючи, що лише українськими силами з польськими військами не впоратись, в лютому 1648 р. уклав угоду з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ про спільну боротьбу проти Польщі.

Бойові дії почалися в квітні. М. Потоцький зупинився між Корсунем і Чигирином і вислав проти Хмельницького свого сина Стефана Потоцького (біля 4 тис. вояків), до яких під Кодаком мали приєднатися реєстрові козаки. Услід за С. Потоцьким вирушив М. Потоцький з головним військом (5-6 тис. жовнірів).

Хмельницький вдало використав роз’єднаність польських військ, 26 квітня напав під Жовтими Водами на військо С. Потоцького, яке 6 травня 1648 р. було розгромлене. Основне польське військо було розгромлене 26 травня 1648 р. під Корсунем.

Перші перемоги козацького війська Хмельницький трохи пізніше назвав «іграшками». Насправді ж вони мали величезне значення для розгортання всенародного постання в усій Україні, виявили цілковитий занепад і безсилля польської адміністрації. Як пише козацький літописець Самовидець, в Україні на першу звістку про поразку поляків стали записуватися в козацькі полки і ті, хто про козацтво нічого не знав. Найактивнішими учасниками повстання були сільські й міські низи. Ненависть до панів, тамована десятиліттями, вибухнула на повну силу. Стихійне море вбивств, грабунків, нищення «всього що паном звалось», залило всю Україну. Польська шляхта, католицьке духовенство були вирізані або втекли в Польщу.

Польські магнати й шляхта в свою чергу відповідали на різанину різаниною. Найбільш сумнозвісним прибічником тактики шляхетського терору був найбагатший з магнатів – Ярема Вишневецький. У своїх лівобережних володіннях він мобілізує добре вишколене 6-тисячне військо, збирає, скільки може, переляканої шляхти, ксьондзів та євреїв і починає відступати на захід. Скрізь на своєму шляху жовніри Вишневецького катували козаків, лишаючи за собою страхітливий слід із трупів. Якщо у Польщі «подвигами» Вишневецького захоплювалися, то на Україні вони викликали таке обурення, що повсталі й слухати не хотіли про якісь переговори, поклявшись боротися з Вишневецьким до смерті.

Протягом літа Хмельницький, розташувавшись під Білою Церквою, зосередився на створенні дисциплінованої, добре організованої армії. Ядро її складали 16 випробуваних у боях козацьких полків, очолюваних такими шанованими полководцями, як Філон Джалалій, Максим Нестеренко та Іван Гиря. До того ж полковницькі булави отримали такі обдаровані, досвідчені й талановиті представники української знаті, як Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський, а також вихідці з міщан – Мартин Небаба та Василь Золотаренко. Великим допоміжним загоном легкої кінноти командував затятий ворог Вишневецького й один із найпопулярніших повстанських ватажків Максим Кривоніс. Із добровольців створювалися нові частини, й під кінець літа українські сили налічували від 80 до 100 тис. чоловік. Із них регулярне козацьке військо складало близько 40 тис.

Поляки теж не гаяли часу. Щоб затримати повстанців, вони вступили з Хмельницьким у тактичні переговори, що дозволило їм мобілізувати 32 тис. шляхти й 8 тис. німецьких найманців. Коли біля Львова збиралося їхнє військо, споряджене в сліпучі шати, які так полюбляла шляхта, очевидець зауважив, що поляки збираються воювати не залізом, а золотом та сріблом. На чолі нової польської армії стояли три магнати: млявий і закоханий у розкошах Домінік Заславський, освічений вчений-латиніст Миколай Остророг і 19-річний Александр Конєцпольський. Хмельницький саркастично охрестив їх «периною», «латиною» й «дитиною».

Б. Хмельницький повів своє військо назустріч полякам і зупинився під Пилявцями, де збудував укріплений табір. Загалом козацьке військо дещо перевищувало 100 тисяч.

23 вересня 1648 р. воюючі армії зустрілися під Пилявцями. Під час бою польським гетьманам зрадили нерви і вони кинулися тікати. Коли про це стало відомо, решта армії вчинила те ж саме. Козаки та їхні союзники татари за кілька годин знищили це нещодавно величне військо майже дощенту.

Тим часом у козацькому таборі після битви виникло дві концепції подальших дій. Частина старшини вважала, що слід зайняти лінію по річці Случ й укріпитися тут, відпустивши татар з ясиром. Інші, в тому числі й Тугай-бей, радили йти на Львів. Хмельницький змушений був погодитися з міркуваннями свого грізного союзника, а також врахувати настрої мас.

Українсько-татарське військо пішло на Львів. У Хмельницького було достатньо сил, аби здобути його. Вже 5 жовтня 1648 р. козаки взяли Високий Замок, і місто було приречене. Але гетьман, не бажаючи віддавати Львів на пограбування татарам, обмежився викупом. Так само вчинив гетьман і під Замостям у жовтні 1648 р., де очікував виборів нового польського короля. Тим часом в усій Галичині спалахнуло повстання проти поляків.

Перебуваючи під Замостям, Б. Хмельницький активно впливав на передвиборну боротьбу в Польщі. Він підтримував кандидатуру Яна Казимира. Гетьман ще не позбувся ілюзій, що сильна королівська влада зможе вирішити українські проблеми. 14 листопада 1648 р. Б. Хмельницький уклав перемир’я з польським королем і пообіцяв повернутися в Україну.

Для істориків завжди лишалося загадкою, чому Хмельницький, який на той момент міг знищити Річ Посполиту, вирішив пристати на цю пропозицію й повернутися на Наддніпрянщину. Вочевидь, він усе ще сподівався змінити політичну систему Речі Посполитої так, щоб вона могла задовольняти козацтво. До того ж голод і чума вже позначилися на його військах, як і на населенні України в цілому. Та й союзникам гетьмана – кримським татарам – не терпілося повернутися додому. Ці обставини, можливо, й зумовили небажання гетьмана продовжувати військову кампанію взимку.

1648 рік закінчився урочистим в’їздом гетьмана до Києва. Народ захоплено вітав вождя як «другого Мойсея, що визволив український народ від лядської неволі». В урочистій зустрічі Хмельницького брало участь численне духовенство на чолі з митрополитом Косовим, присутній був єрусалимський патріарх Паїсiй. Гетьмана вітали чужоземні посланці – від Молдавії, Туреччини, Семигороддя, Волощини.

Одним з головних наслідків І етапу національно-визвольної війни стало формування української козацької держави. Україна розірвала державно-правовий зв’язок з Польщею, який було політично й юридично оформлено Люблінською унією 1569 р.

На початку літа 1649 р. війна спалахнула з новою силою. Польські війська зосередилися в трьох місцях: одне під проводом Вишневецького, Фірлея і Лянцкоронського, стало на кордоні Галичини й Волині, друге, під проводом короля Яна ІІ Казимира, йшло їм на допомогу, третє з півночі – литовська армія Я. Радзивілла.

Гетьман пішов на Волинь і обложив першу польську армію під Збаражем, а сам з головними силами й татарами рушив назустріч королю, аби не допустити з’єднання польських сил. 15 серпня 1649 р. Хмельницький вдарив на польське військо під Зборовом, 16 серпня бої відновилися, козаки прорвались у польський табір, і польські полководці вже думали про капітуляцію. Але кримський хан Іслам-Гірей, якому не вигідна була остаточна поразка поляків, у вирішальну хвилину зрадив Хмельницького, змусивши його почати переговори з королем. 18 серпня 1649 р. було підписано Зборівську угоду, за якою 40 тисяч козацького війська мало перебувати на території Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств. Ці землі переходили виключно під управління гетьмана і його адміністрації, яка складалася лише з православних українців. Сюди не мали права заходити коронні війська. Київський митрополит отримував місце в сенаті. Проголошувалася амністія для всіх учасників повстання, зокрема для шляхти. Скасовувалася Брестська унія 1596 р. Затвердити умови миру мав наступний сейм.

Хоч Зборівська угода не узагальнювала політичні задуми Хмельницького, однак вона визначала перспективи національно-державного будівництва. При цьому він враховував традиції козацького управління і зважав на гетьманський устрій України. Нову систему управління було названо Гетьманатом.

Зборiвський мирний договір, укладений у серпні 1649 р. Б. Хмельницьким та польським королем Яном II Казимиром, виявився занадто крихким. Більшість польських аристократів і шляхти вважала його умови невигідними для Речі Посполитої, а селянські маси України – несправедливими щодо себе. Виграла від нього тільки частина козацтва, в основному старшинська. Адже генеральний писар одержував щорічну платню в 1000 злотих, генеральний обозний – 400, полковники – по 300, а рядові козаки – по 30 злотих (хлібина коштувала 1 грош). Крім того, старшина володіла ранговими маєтками, на яких працювали залежні селяни, які мріяли про козацький статус. Щедро нагороджений був гетьман. Але мир означав і втрату територій шести полків, зростання масового невдоволення, пограбування союзниками-татарами 70-ти населених пунктів Подільського воєводства.

Великою проблемою були взаємини з кримськими татарами. Розуміючи їхнє значення в нещодавно здобутих перемогах і у наступних битвах з поляками, Хмельницький прагнув будь-якою ціною зберегти союз із татарами. Проте для українського населення цей союз був ненависним, оскільки у відплату за татарську допомогу гетьман мусив дозволяти союзникові брати ясир. Хмельницький сподівався задовольнити татар польськими полоненими, але кримчаки нерідко захоплювали всіх, хто їм траплявся, заганяючи у рабство тисячі українських селян. До того ж політика татар полягала в тому, щоб не допустити зміцнення жодної християнської країни. Відтак, допомагаючи Хмельницькому проти поляків, вони не хотіли, щоб той завдав остаточної поразки шляхті. Використовуючи Хмельницького для ослаблення Польщі, кримський хан планував таким самим чином використати українських козаків проти Москви. Та Хмельницький, покладаючи великі надії на підтримку московитів, не пішов на пропозицію татар здійснити спільний похід на Москву, запропонувавши у 1650 р. похід на багатшу, менш захищену й легше доступну Молдавію. Протягом кількох наступних років Хмельницький брав активну участь у молдавських справах і навіть сподівався посадити там господарем свого сина Тимоша, встановивши тісніший союз між Україною та Молдавією. Проте загибель Тимоша у 1653 р. під час оборони Сучави поклала кінець невдалій і надто дорогій молдавській кампанії.

У серпні 1650 р. в Польщі посилила свій вплив партія непримиренних на чолі з гетьманом М. Потоцьким, який повернувся з татарського полону. Потоцький очолив війська, мріючи помститися українським повстанцям за ганьбу, завдану йому під Корсунем. Почався набір найманців. Польське командування планувало розгромити козаків до весни 1651 р., щоб не дати Хмельницькому змогу зосередити і привести в бойову готовність свої війська.

Воєнні дії відновилися в лютому 1651 р. нападом козаків полковника Івана Богуна на поляків.

Вирішальна битва знову сталася на кордоні Галичини й Волині, під Берестечком. 18-30 червня 1651 р. тут зустрілися дві величезні армії. Польська армія налічувала 150-200 тисяч, армія Хмельницького мала 120-140 тисяч і 28 тисяч татар. 28 червня почалася битва, 30 червня – татарська орда не витримала масованого артилерійського обстрілу й несподівано почала відступати. При цьому заложником татар став Б. Хмельницький, який намагався їх зупинити. Попри зраду татар, українське військо зуміло замкнути табір і витримувало облогу та штурм поляків. Переговори, які вела козацька старшина з королем, не принесли результату. Розуміючи програшність своєї позиції, козацьке командування вирішило залишити укріплення й відходити оборонним табором на козацьку територію. Битва була програна.

Під час Берестецької битви почався наступ на Україну з півночі литовського війська. Я. Радзивілл зумів розгромити козацький заслін і захопити Чернігів та Київ. Центром концентрації українських військ стала Біла Церква. В середині вересня 1651 р. бої під Білою Церквою показали, що польська армія вже не в змозі подолати козаків, а козаки мали замало сил для наступу, до того ж ненадійні були татари, які могли перейти на бік Польщі. Все це змусило обидві сторони до переговорів, які закінчилися миром 28 вересня 1651 р.

Білоцерківський мир, підписаний як «милість короля до своїх підданих», котрим передбачалося зменшити кількість реєстрових козаків до 20 тисяч; під владою гетьмана залишалась тільки Київщина, він втрачав право на здійснення зовнішньої політики; до своїх маєтків поверталися польські шляхтичі. Договір сейм не ратифікував, що дало змогу Б. Хмельницькому його порушувати. Незгодних з договором козаків та старшин, які нападали на польських дипломатів, гетьман карав досить жорстоко. Антигетьманська опозиція не заспокоювалась, до неї входили полковники: чернігівський С. Подобайло, миргородський М. Гладкий, вінницький І. Богун, корсунський Л. Мозиря.

На Лівобережжі з’явилися самозвані претенденти на гетьманську булаву. На Запорожжі підняв бунт М. Сулима, який хотів оголосити гетьманом Тимофія Хмельницького. Стративши кількох організаторів заворушень, гетьман Богдан Хмельницький у січні 1652 р. закінчив складання козацького реєстру.

Незадоволення народних мас труднощами війни проявлялося в масовому переселенні на Слобожанщину – під захист московської влади. Тисячам козаків та селянам Чернігівського, Ніжинського, Миргородського, Полтавського та інших лівобережних полків надавались там економічні привілеї та пільги.

Щоб пригасити незадоволення, вже наприкінці березня 1652 р. гетьман відновив війну з Польщею, розгромивши 23 травня 20-тисячне військо польських гетьманів М. Калиновського і З. Пшиємського під горою Батіг. Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти, й козацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролювали до поразки під Берестечком. Але тепер ставало очевидним, що роки страшного кровопролиття та руйнації починають даватися взнаки. Ні поляки, ні українці вже не мали такого бойового запалу, військові дії точилися мляво, а обидві сторони були, як виснажені боксери, що обійнялися, не в змозі завдати вирішального удару.

Щоб забезпечити синові Тимофію молдовський трон, Б. Хмельницький направив у Молдову козацьке військо для боротьби з ворогами господаря Лупула. Похід закінчився восени 1653 р. поразкою козаків, загибеллю Тимофія, погіршенням відносин з Трансільванією i Валахiєю.

Загалом 1653 р. приніс Українi багато горя, соціальних потрясінь, дипломатичних і політичних невдач. Внаслідок спустошень в козацькій армії відчувалася нестача продовольства. На початку червня 1653 р. було розкрито чергову змову проти Б. Хмельницького, її організаторів страчено. Людські втрати в чотирьох воєводствах України становили щонайменше 40-50% населення. Лютували епідемії чуми й холери.

Наприкінці року виникла серйозна криза в українсько-кримських відносинах. Головні складові геополітичної рівноваги в регіоні змінилися не на користь української самостійності. Сталося це через політику Криму, що в 1649 р. дозволив Польщі уникнути розгрому під Зборовом, трагічну Берестейську битву 1651 р.

Події 1648-1653 рр. засвідчили, що українські козаки спроможні створити власну державу, зруйнувавши при цьому Польщу. Московський цар збагнув, що союзом з Військом Запорозьким можна відкрити собі шлях до Чорного моря, Балкан, Центральної Європи.

Гетьман вже навесні-влітку 1653 р. активізував дипломатичні контакти з царем (за 6 років боротьби Б. Хмельницький направив до Москви 10 посольств).

У свою чергу московський цар, втративши надію на здобуття польського престолу, в березні 1651 р. анулював «вічний мир» з Річчю Посполитою від 1634 р.

 


 

Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка із зовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв'язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цілковитого розриву. Метою його стосунків із Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Адам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнення цієї мети. Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдавали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих, і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішити – при своїй владі чи чужій, – було справою другорядною. Нарешті, у Східній Європі XVІІ ст. суверенітет ототожнювався не з народом, а з особою законного (тобто загальновизнаного) монарха. З огляду на те, що за всієї своєї популярності та влади Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхника, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його. Їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформованому й автономному суспільству законність і захист. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я спільної для них православної віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні з Польщею, московити воліли почекати, доки козаки й полями не виснажать одне одного, і вже тоді вдаватися до відповідних дій. Проте у 1653 р., коли українці стали погрожувати тим, що віддадуть перевагу оттоманському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку». Приймаючи це рішення, московіти також сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти Оттоманської імперії та взагалі розширити свої впливи.

В останні дні 1653 р. московське посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним зустрілося з гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорозького в Переяславі, біля Києва. 18 січня 1654 р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під зверхність царя. Того ж дня було скликано людей на міський майдан, де у своєму виступі гетьман наголосив на потребі України у верховному володарі, назвав чотирьох потенційних кандидатів на цю роль: польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя – й заявив, що найкращим для цього є православний цар. Задоволений тим, що вибір упав на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмана. Тоді Бутурлін, Хмельницький та присутня там козацька старшина ввійшли до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою. Несподіваний випадок завів справу у глухий кут. За прийнятою в Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони, – українці заприсягнуть на вірність цареві, а той пообіцяє боронити їх від поляків та шанувати їхні права й привілеї. Але Бутурлін відмовився присягати від імені свого монарха, кажучи, що на відміну від польського короля цар є самодержцем і не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою Бутурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Бутурлін уперто стояв на своєму. Після довгих суперечок українська сторона погодилась, що слово царя заміняє присягу з його боку; гетьман зі старшиною присягнули. Гетьман i старшина домагалися від В. Бутурлiна хоча б писаної декларації про те, що права й вільності України залишаться незмінними, але той відмовився i від цього. Взагалі ніякого письмового договору в Переяславі підписано не було. Визначення відносин в усіх сферах між Україною і Московщиною було відкладене на деякий час.

Протягом двох наступних днів старшина з послами обговорювали деталі майбутньої угоди. Головним у ній було те, що між Україною i Московщиною укладено військовий союз, протекція московського царя поширювалася на територію Лівобережної України та давалась царська гарантія збереження всіх прав i вільностей ycix станів українського суспільства.

Незабаром після того по 117 містах України було розіслано царських урядників, перед якими 127 тис. люду заприсягли на вірність цареві Олексію Михайловичу та його наступникам. Сповнений драматизму інцидент у переяславській церкві висвітлив відмінність політичних цінностей і традицій, з якими обидві сторони підійшли до укладення угоди. Та попри всі ці розбіжності Переяславська угода стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Раніше ізольована й відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому –доброму й лихому – невід'ємно пов'язаною з долею Росії.

Рішення Переяславської ради було по різному зустріто в Україні. Не захотіли присягати на вірність московському царю полковники І. Богун та І. Сірко, а також Уманський і Брацлавський полки. Виникли заворушення в Полтавському та Кропивнянському полках. Проти Переяславської ради виступала і Українська православна церква.

Наприкінці березня 1654 р. українські посли – генеральний суддя Семен Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря – привезли цареві проект Договору у формі петиції з 23 розділів. Основними його пунктами були:

- невтручання царських представників у справи місцевих судів та управління;

- збереження прав i вільностей Війська Запорозького, козаків, шляхти та міщан;

- 60-тисячний козацький реєстр;

- виборність гетьмана i старшини;

- встановлення платні реєстровим козакам;

- право гетьмана приймати чужоземних послів;

- участь московського війська у війні з Польщею.

Два тижні тривало обговорення статей договору. Цей документ, що складався з 11 частин, увійшов в історію під назвою «Березневих статей». На жаль, оригінал його не зберігся.

Досить швидко українські посли одержали відповідь щодо статей договору, царську грамоту с привілеями Війську Запорозькому, грамоту про права й привілеї української шляхти, грамоту гетьманові на володіння Гадяцьким староством. Майже всі пропозиції української сторони були враховані царем, лише в пункті про міжнародні зносини гетьману заборонялося самостійно вести переговори з Польщею i Туреччиною. Договір («Березневі статті») був підписаний 27 березня 1654 р.

Московський договір 1654 р. був так неясно сформульований, що обидві сторони вкладали в нього різний зміст й кожна підходила до нього з урахуванням лише власних інтересів. До цього часу серед істориків немає одностайності щодо його тлумачення. Україна вбачала в договорі лише військовий союз, про що свідчить активна дипломатична діяльність гетьмана у наступні роки, а Москва з перших днів намагалася змінити політику протекторату на інкорпорацію української території.

Російський історик державного права В. Сергiєвич вважав, що цей договір є персональною унією, тобто він об’єднував дві держави під владою одного спільного монарха (подібно до Кревської унії 1385 р. між Литвою i Польщею). М. Грушевський був переконаний, що договір встановлював васальну залежність України від Москви. Російські історики І. Розенфельд та В. М’якотін вбачали в договорі інкорпорацію (входження) України до складу Московської держави, В. Липинський твердив, що в 1654 р. утворився звичайний військовий союз України й Москви проти Польщі, подібний до тих, які Б. Хмельницький уклав раніше з Кримом i Туреччиною, а згодом з Швецією.

Об’єктивно договір засвідчив повну незалежність України від Польщі, для війни з якою Україна найшла сильного союзника. На її території було збережено власну військову, адміністративну та судову владу. Православна церква, як i всі віруючі, вже не зазнавала релігійного переслідування. На той час Москва ще не мала принципових планів щодо відносин з козацькою Україною. Уряд гетьмана також не зовсім усвідомлював можливий розвиток відносин з Московською державою, до того ж йому бракувало необхідного дипломатичного досвіду, гнучкості й послідовності у міждержавних справах. Проте загалом україно-російський договір 1654 р. не перекреслював досягнень української нації у державотворенні. Він офіційно узаконив державний суверенітет Гетьманату, засвідчив правову форму його відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов’язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки й укладення передусім воєнного союзу з Московською державою.

Укладаючи договір, обидві сторони і Хмельницький, і царський уряд переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати військову допомогу від Москви в боротьбі з Польщею, відвоювати інші українські землі, добитися повної незалежності, забезпечити самостійність української держави, а за це цар одержуватиме щорічну грошову данину (трибут). Цар і московський уряд, в свою чергу, мали далекосяжну мету: з часом повністю ліквідувати українську державу і перетворити Україну на звичайну провінцію Росії, тобто домогтися її повної інкорпорації.

Отже, це був міліарний союз України і Московії проти Польщі, збудований на принципах васалітету. Він мав деякі риси протекторату Москви над Україною. Договір, безперечно, зберігав атрибути козацької держави. Говорити про «приєднання» України до Московії, або «воз’єднання» з нею є помилкою, політизацією історичних подій.

 


 


Читайте також:

  1. Iз листа Богдана Хмельницького до шведського короля Карла Густава (16 листопада 1656 р.)
  2. Березневі статті” Б.Хмельницького.
  3. Визначте причини, характер і рушійні сили визвольної боротьби українського народу під проводом Б. Хмельницького.
  4. Воєнні дії під керівництвом Б.Хмельницького в ході Національно-визвольної війни українського народу 1648-1653рр.Зборісвький та Білоцерківський договори.
  5. Воєнні дії під керівництвом Б.Хмельницького в ході Національно-визвольної війни українського народу 1648-1653рр.Зборісвький та Білоцерківський договори.
  6. Гетьманство Ю. Хмельницького
  7. Гетьманування Ю. Хмельницького. Події України.
  8. Доля послала українському народові високоосвіченого й загартованого в боях з турками і татарами козацького провідника Б. Хмельницького.
  9. Доля послала українському народові високоосвіченого й загартованого в боях з турками і татарами козацького провідника Б. Хмельницького.
  10. Економічний розвиток Запорізької Січі та економічні погляди Б.Хмельницького
  11. Згадайте, в яких битвах кримський хан зрадив Б.Хмельницького
  12. З’ясуйте, чому доба після смерті Б. Хмельницького, отримала назву «Руїна»?

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Культура давніх слов’ян. | Створення української козацької держави

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.006 сек.