Поняття про звуковий склад української літературної мови

Кожна фонема в українській мові має у своєму складі чо­тири основні ознаки. Усіх таких основних ознак, з яких буду­ються фонеми української мови, є 20.

Голосні фонеми української мови розрізняються за 8 ознаками:

за наявністю чистого тону (1 ознака);

за рядом — передній чи задній (2 ознаки);

за підняттям язика — низьке, середнє чи високе (3 ознаки), причому тут ураховується не міжнародна класифікація звуків, а відносне положення язика під час творення різних суміжних звуків;

за наголосом — наголошений чи ненаголошений (2 ознаки)
Приголосні фонеми української мови розрізняються за 12 ознаками:

за участю тону й шуму — сонорний, дзвінкий чи глухий (3 ознаки);

за місцем перепони — губний, зубний, піднебінний чи задньоротовий (4 ознаки);

за способом творення — зімкнутий, щілинний чи африкат (3 ознаки);

за палатальністю — твердий чи м'який (2 ознаки).

Усі інші ознаки (лабіалізація голосних у, о, носовий харак­тер м, н, вібрація при творенні р, глотковість г, латеральність л, пом'якшення приголосних перед і тощо) — додаткові, су­путні. На розпізнавання фонем вони суттєво не впливають, а лише надають певного забарвлення окремим звукам.

Коли звучить, наприклад, слово маля [мал'а], мовнослухо-вий аналізатор нашого мозку впізнає всі фонеми в ньому за таким набором ознак: сонорний губний зімкнутий твердий (м) + тональний заднього ряду низького підняття язика ненаголоше­ний (а) + сонорний зубний щілинний м 'який (л') + тональний

заднього ряду низького підняття язика наголошений (а). Якщо, скажімо, аналізатор у третій фонемі зафіксує не м'якість, а твердість, то наша свідомість сприйме це слово як манії. А коли ше й така ознака, як наголос, виявиться не в другій голосній фонемі, а в першій, то це слово усвідомлюватимемо вже як мала (минулий час жіночого роду від дієслова мати). Якшо ж в останньому голосному низьке підняття язика буде замінено на середнє, то матимемо ще інше слово — мало.

Названі вище ознаки сприймаються не розрізнено, не окремо, а в комплексі й одночасно — тільки так вони інформу­ють про фонеми. Усе інше (особливості голосу мовця, індиві­дуальний тембр, деякі особливості промовляння звуків, навко­лишній шум) мовнослуховий аналізатор відсікає як несуттєве.

Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) ознаки фонеми.

Ознаки фонеми, якими вона протиставляється іншим фо­немам, називаються диференційними (розрізнювальними). Оз­наки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших фонем, називаються нейтральними.

Наприклад, фонема б складається з чотирьох ознак: дзвін­ка, губна, зімкнена, тверда. За дзвінкістю вона протистав­ляється глухій фонемі п (глуха, губна, зімкнена, тверда), за місцем творення (губи) — зубній фонемі д (дзвінка, зубна, зім­кнена, тверда). Отже, обидві ці ознаки диференційні. Проте за способом творення (зімкнутість) і палатальністю (твердість) наведена фонема не протиставляється ніяким іншим фонемам (немає щілинного звука, близького до б, і немає м'якого б) — ці ознаки, отже, нейтральні (інтегральні): вони до складу фо­неми входять, але розрізнювального значення не мають.

Якшо дві фонеми відрізняються одна від одної лише од­нією диференційною ознакою, то вони перебувають у напру­женій опозиції: б — п, д — т, з — с, з — ж, з — з' і под. їх під час сприймання можна легко сплутати. Якшо дві фонеми від­різняються одна від одної двома й більше ознаками, то вони перебувають у ненапруженій опозиції: б — т, д — ж, з — ш і под.

Регулярні напружені опозиції творять кореляційні пари або ряди фонем, наприклад:

1) за дзвінкістю — глухістю: б — п, д — т, дз — ц, з — с і т. д.;

2) за твердістю — м'якістю: н — и', д — д', т — Y, з — з' і т. д.;

за місцем творення: б — д — г, п — т — к і т. д.;

за способом подолання перепони: ц — с, ч — ш, дз — з, дж — ж;

за характерним шумом (шиплячі — свистячі): ж — з, ш — с, дж — дз, ч — ц.

Позиції фонем бувають сильні й слабкі. У сильній позиції всі диференційні ознаки фонеми чуються виразно, у слабкій — фонема втрачає якусь диферен-ційну ознаку або зовсім не чується.

Наприклад, фонема є під наголосом перебуває в сильній позиції, не під наголосом — у слабкій: весело — веселий, клен — кленбвий. У слабкій позиції перебуває приголосна фонема з, якщо вона опиняється перед с {розсада вимовляється як [росада]) і перед ж {безжурний [бежжурний]), але перед голос­ними, сонорними й дзвінкими ця фонема звучить виразно {за-лізний, зліва, згода). Не чуються фонеми д і т (випадають), на­приклад, у словах тижня (від тиждень), пісний (від піст) тощо.

Втрата фонемою якоїсь диференційної ознаки називається нейтралізацією опозиції (порівняйте вимову слів мене й мине, кленок і клинок).

Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатні­стю виступати в певній позиції. Тут спостерігаються такі закономірності:

не всі фонеми можуть стояти будь-де в слові: наприклад, колись в українській мові слова не могли починатися фонемою а {Олександр, Олексій, огірок — з грецького ahuros «недостиглий»), фонемою є {Олена, Ольга, Окрім, одиниця, озеро) тощо;

не всі фонеми можуть сполучатися одна з одною: наприклад, в українських незапозичених словах немає звукосполучень на зразок мб, нг, нт, нд і под. Саме за наявністю таких невластивих для української мови зву­косполучень часто й розпізнаємо запозичені слова: тембр, орангутанг, диктант, уїкенд.

Алофони (різнозвучання) — це різні вияви тієї самої фонеми в мовленнєвому потоці. Коли підставляємо різні алофони один замість одного, значення сло­ва не змінюється (наприклад, [зимл'а] і [земл'а]). Коли під­ставляємо різні фонеми одну замість одної, значення слова змінюється (наприклад, сом, сам, сім, сум; грати, грати).

Серед алофонів розрізняють варіації й варіанти фонем. Варіації — це такі алофони, які зберігають усі диференційні ознаки своєї фонеми (наприклад, різнозвучання фонеми у в українських словах тут і тюль чи фонеми ж у словах межа і стежка). Варіанти фонеми набувають ознак, невластивих цій фонемі (наприклад, фонема с' у слові просьба [проз'ба] чи фо­нема ж у слові на стежці [стез'ц'і]).

Виділення фонем у кожній мовівідбувається по-своєму, залежно від їхньої смислорозрізнювальної і словорозпізнавальної ролі. Наприклад, в українській мові розрізняються фонеми г і г, бо є грати і ґрати, гніт і Гніт; у російській мові є лише фонема г, а г — це її алофон, характер­ний для південних діалектів (вимовимо [гус'] чи [гус'], [гара] чи |гара] — значення слова не зміниться). В українській мові губ­но-губний w (вулиця) і губно-зубний v (вітер) — це алофони тієї самої фонеми в; в англійській мові — це дві різні фонеми: vane [vein] «флюгер» і wane [wein] «спадати, слабшати». В українській мові звуки у і у — алофони (тук і тюк [т'ук]); у німецькій — це дві різні фонеми: Dunkel «темрява» і Bunkel «зарозумілість».

Фонеми в мові існують у певній системі. Фонологічна си­стема в кожній мові, зокрема в українській, своя й по-своєму організована. Вона є явищем змінним, історичним. Наприк­лад, колись у мові наших далеких предків було не 6, а 11 го­лосних фонем: крім відомих а, о, у, є, и, і, були ше й "Ь, ь, ь, носові б, є; шиплячі були м'якими звуками, навіть писалося кажю, чюдо, жяль тощо, тепер вони стверділи. Сучасні систе­ми голосних і приголосних фонем української мови усталені, чітко й логічно сформовані.

Різниця між звуками й фонемами така:

звуки — фізичне явище (це коливання повітря), фоне­ми — ідеальне (існують у нашій уяві як еталони, з яки­ми кожен раз зіставляємо почуті звуки мови);

звуки — індивідуальне явише (кожен мовець звуки в тому самому слові промовляє по-своєму, залежно від особливостей голосу, індивідуального тембру, манери говоріння тошо), фонеми — соціальне (їх усі сприймають однаково);

звуків — безліч, фонем — обмежена кількість;

звук — величина залежна (він звучить по-різному залежно від оточення, позиції в слові), фонема — величина стала (вона сприймається так само незалежно від оточення і навіть звучання: у формах книжка і в книжці Ікниз'ц'і] ми однаково виділяємо фонему ж, хоч у другому випадку чується звук з');

один звук може передавати дві фонеми (наприклад, довгі звуки с': і иґ: у словах вчишся [учйс':а], вчиться [учйц':а] передають відповідно по дві фонеми шс' і tV; в українській мові є довгі звуки, але довгих фонем немає);

звук може не вимовлятися, випасти, але фонему ми домислюємо (слово усний, у якому випав звук т, ми всетаки сприймаємо як похідне від уста, а не від ус).

У мовленні не може бути фонеми взагалі. Фонема як така тут реалізується у вигляді кількох (або багатьох) конкретних звуків. Конкретний вияв кожної фонеми в мовному потоці називається відтінком, або алофоном, фонеми.