Культура мови в діловому спілкуванні. Мовний етикет.

Лекція 3

1. Поняття культури мови та основні риси культури українського мовлення.

2. Поняття національної та літературної мови. Мовні норми.

3. Мовний етикет.

4. Ділова телефонна розмова як вид усного ділового спілкування.

Культура мови– це дотримання усталених норм вимови, слово- та формовживання й побудови фраз. Під культурою мови розуміють сукупність таких якостей, які мають найкращий вплив на адресата із врахуванням конкретних обставин і відповідно до поставленої мети: багатство (різноманітність) мови, її чистота, виразність, ясність, зрозумілість, точність, правильність.

Культура мови – це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення. Вони змінюються залежно від ситуації спілкування, від соціального стану, освітнього, вікового рівня тих, хто спілкується. Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов.

Культура мови – це загальна культура людини. У зв’язку з постійним розвитком суспільства, відповідно розвивається і мова, а отже, і змінюються, удосконалюються основні риси культури мови, тобто норми.

Культура писемної і усної мови (мовлення) полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми і послідовно дотримуватись їх.

Успіхи людини в житті її взаємини з іншими членами суспільства залежать від уміння спілкуватися.

Щоб досягти успіху в спілкуванні, потрібно добре володіти мовленням.

Мовлення– це спілкування людей між собою за допомогою мови, тобто процес реалізації мовної діяльності.

Культура мовлення передбачає нормативне правильне і найбільш умотивоване користування виражальними засобами мови (багатозначними словами, синонімами, омонімами, антонімами, фразеологізмами, іншомовною лексикою, словами зі значенням зменшеності, пестливості тощо.

Ознаки культури мовлення:

1) правильність мовлення – передбачає користування мовними правилами, вміння будувати висловлювання, що відповідає типу і стилю мовлення;

2) точність мовлення – залежить від вміння мовця добирати слова, які повністю співвідносяться з предметами, явищами, діями, які їх називають. Основними засобами для вираження точності мовлення є багатозначні слова, терміни, синоніми, антоніми, омоніми. Для художньої точності мовлення важливу роль відіграють епітети, метафори, порівняння;

3) логічність мовлення забезпечує смислову послідовність мовлення. Логічним називається мовлення, що забезпечує смислові зв’язки між словами і реченнями у тексті;

4) багатство мовлення – використання великої кількості мовних одиниць (слів, словосполучень, речень), які відрізняються за смислом і будовою;

5) різноманітність мовлення – використання різних мовних засобів для вираження однієї і тієї ж думки;

6) чистота мовлення – повна відповідність нормам літературної мови. Для чистоти мовлення важливими є правильна літературна вимова, вживання слів, що відповідають літературній нормі. У чистому мовленні не вживаються діалектизми, лайливі слова; слова вимовляються з дотриманням норм наголошування;

7) доречність мовлення – ознака мовлення, яка вимагає такого добору мовних засобів, що відповідають меті й умовам спілкування. Доречне мовлення відповідає темі висловлювання, воно обов’язково вимагає врахування ситуації, складу мовців, форм мови (усної чи писемної).

2. Основою культури мови є літературна мова – вища форма національної мови. Це мова культури, літератури, освіти, засобів масової інформації, офіційно-ділового та неофіційного спілкування носіїв мови. Кожна літературна мова органічно виростає з мови живої, народної. Початковою основою літературної мови звичайно стає один якийсь народний говір.

Отже, літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, яка зрозуміла для всіх представників нації. Проте не слід ототожнювати поняття „національна”мова і „літературна” мова. Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма – літературна мова – викристалізовується під пером митців слова.

Поняття літературна мова нерозривно пов’язане з поняттям мовної норми.

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі розвитку мови. Є норми орфоепічні, лексичні, граматичні, стилістичні.

Орфоепічна норма – правильна вимова звуків, звукосполучень і наголосу в словах. З орфоепічними нормами тісно пов'язані акцентуаційні норми, що визначають правильне наголошування слів. Дотримання норм наголошення й вимови є одним із важливих показників культури усного мовлення.

Лексична норма – це розрізнення значень і семантичних відтінків слів.

Граматична норма – це вибір правильного закінчення, тобто правильне поєднання слів у словосполучення чи реченні.

Стилістична норма передбачає вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення.

Будь-яка літературна мова має 2 форми вияву – усну та писемну. Усна мова – це мова, що звучить, створюється процесі говоріння. Писемна мова – мова, що закріплюється графічно. Писемна форма літературної мови обслуговує широкі кола людей у галузі державної, політичної, наукової, господарської і культурної діяльності. Тому в писемній формі використовуються повні речення, складні речення, щоб правильно і більш точно сформулювати думку.

Усна форма літературної мови обслуговує щоденні потреби спілкування людей, в усному мовленні вживаються неповні речення, діалоги тощо. Усна форма мови має багато різновидів: обласний діалект, міське койне, різного роду жаргони (соціальні, вікові тощо).

Поняття культури мови включає в себе дотримання норм усної та писемної мови, а одночасно і законів красномовства – риторики.

У діловому спілкуванні важливо дотримуватись літературних норм, не вживати лайливих слів, нецензурних виразів, жаргонізмів, діалектизмів, професіоналізмів, не зловживати термінами та іншомовними словами.

3. Органічно частиною культури спілку вальних взаємин, соціальної культури взагалі є мовний етикет.

Мовний етикет – це розроблені суспільством правила поведінки, система стійких мовних формул спілкування. Мовний етикет визначається загальною культурою спілкування, а також соціальним статусом мовців, рівнем їхньої освіти й виховання, віком, статтю.

Наше життя неможливе без знання мовного етикету. Людина послуговується ним щодня. Ми кожен день звертаємось один до одного, вітаємось, прощаємось, дякуємо, даємо поради, вибачаємось. І при цьому послуговуємось усталеними виразами чи окремими словами. Це і є наш мовний етикет у дії.

Слово «етикет», як відомо, прийшло до нас із французької мови через посередництво російської та польської і означає «етикетка, ярлик», а з 18 ст. – церемоніал.

Є мовний етикет національно-культурний та протокольно-дипломатичний. Якщо перший є обличчям нації, то другий є виявом правил міжнародного офіційного та напівофіційного спілкування.

У чому ж національно-мовна специфіка етикету українців? Він втілений у системі мовних знаків, символів, словесних форм, жестів, міміки, увібрав найдавніші звичаї і традиції. Скажімо, на мовному рівні етнопсихологічними ознаками українців є доброзичливість, шанобливе ставлення до співбесідників, почуття власної гідності.

Правила мовного етикету реалізуються в основному в одиницях:

1) лексичного рівня (слововживання): Добридень! Вибачте, Дякую, Добраніч тощо;

2) фразеологічного рівня: Ні пуху ні пера!;

3) частково морфологічного рівня (вживання займенникових та дієслівних форм пошанної множини): Ви чарівні, тато казали, бабуся зраділи.

Світлана Богдан у книзі «Мовний етикет українців: традиції і сучасність (К., 1998) наводить такі формули етикету:

1) звертання: пані, пане, панно, панове, добродію, добродійко, товаришу, товариство, друже, приятелю, колего, подруго. Більш офіційна величальна функція закріпилася за звертаннями пане, пані, панове. При звертанні важливо звертати увагу на використання займенників ти-ви;

2) привітання Добрий ранок! Добрий день! Добрий вечір! Доброго здоров’я! Моє шанування! Вітаю Вас! Радий вітати Вас!

3) прощання: До побачення! Щасливо! Прощайте! Дозвольте відкланятися! Щасливої дороги! Всього доброго! Всього найкращого!

4) прохання: Будь ласка! Будьте ласкаві! Будьте люб’язні! Прошу Вас, ласкаво просимо, чи можна звернутися до Вас із проханням, можливо, Ви мені допоможете;

5) вибачення: вибачте, пробачте, прошу вибачення, мені дуже шкода, прийміть мої вибачення, перепрошую, дозвольте просити вибачення і т.д.

Якщо прикра ситуація виникла на рівні дипломатичного спілкування, то конфлікт залагоджується у формі листа-ноти.

Існують певні етикетні норми і правила і при знайомстві:

1) молодшого завжди відрекомендовують старшому;

2) чоловіка завжди представляють жінці (ролі змінюються тільки тоді, коли чоловік – Президент);

3) підлеглого завжди відрекомендовують керівникові.

Здебільшого знайомство відбувається за допомогою третьої особи – посередника. Таке знайомство називають рекомендуванням. Найбільш загальні правила:

1) старшій посадовій особі представляють особу, яка обіймає нижчу посаду;

2) чоловіка представляють жінці;

3) колегу представляють клієнту, відвідувачу;

4) представляючи людей один одному по можливості слід додавати невелику та конкретну інформацію про кожного.

При рекомендуванні слід никати фраз типу «Я багато чув про Вас».

Талант кожного мовця полягає в умінні вибрати із традиційного мовного етикету доречну формулу залежно від ситуації, в якій перебуває людина, враховуючи умови спілкування, стиль.

4. В усному діловому спілкуванні значною є роль розмов по телефону, що прискорюють процес спілкування. Під час телефонної розмови реалізуються такі під процеси ділового спілкування як:

– сприйняття та оцінка партнерами один одного;

– обмін інформацією;

–організація взаємодії.

На практиці існує кілька спеціальних правил, що дозволяють інтенсифікувати процес телефонного спілкування:

1) розмову з партнером по телефону слід вести на позитивному емоційному тлі;

2) телефонна розмова повинна бути максимально насичена інформацією;

3) слова слід вимовляти виразно, чітко вимовляти дати, числа, прізвища, назви міст тощо.

4) слід завжди пам’ятати, що телефонна розмова має вестись у формі діалогу;

5) якщо сталося роз’єднання з технічних причин, відновлює зв’язок той, хто телефонував.

Структура телефонної розмови:

1) взаємне представлення;

2) ознайомлення партнера з проблемою;

3) обговорення ситуації;

4) прикінцеве слово.

Початком розмови є інформативне знайомство, типу: Фірма Бреслінг, відділ маркетингу. Такий вступ надає телефонній розмові робочого тону і скорочує її. Рекомендується сказати партнерові тему розмови, потім причину та деталі проблеми. Розмовляючи по телефону, обов’язково ще раз уточніть дати, прізвища, числа і зміст визначених дій.

У телефонному спілкуванні виділяють «вхідні» та «вихідні» розмови. Система «вихідних» розмов потребує продуманості, підготовки. Слід зібрати необхідні дані визначити в якому порядку ви будете розмовляти з партнером тощо. Система «вхідних» дзвінків – якщо партнер зателефонував у той час, коли ви вирішуєте якусь термінову справу, то попросіть у нього вибачення і пообіцяйте зв’язатися з ним по телефону пізніше. Якщо до розмови запрошують колегу, якого немає на робочому місці, то спочатку треба повідомити, що його немає, а потім попросити залишити координати того, хто телефонує.

[1] ДСТУ 2732-2004 Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять. – Чинний з 28.05.2004. – К.: Держстандарт України, 2005. – С.2.

[2] Там само. – С.3.

[3] Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації: Вимоги до оформлення документів. – К.: Держспоживстандарт України, 2003. – С.1.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Документ як основний вид ділового стилю.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.