Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Тема 1.2 Іван Нечуй-Левицький. Загальна характеристика творчості.

Мета: з’ясувати місце та значення творчої спадщини видатного українського письменника в історії української літератури; розглянути своєрідність письменницького таланту І.Нечуя-Левицького; проаналізувати особливості зображення українського села у повістях І.Нечуя-Левицького.

План:

1. Життя і творчість І.Нечуя-Левицького.

2. Повість „Кайдашева сім’я”: соцiально-побутова повість-хроніка.

3. Реалізм твору, актуальність проблематики.

Література:

1. Українська література: підруч. для 10 кл. загальноосв. навч. закл. (рівень стандарту, академічний рівень)/ Г. Ф. Семенюк, М.П. Ткачук, О.В. Слоньовська; за заг. ред. Г.Ф. Семенюка. – К.: Освіта, 2010. – С. 16-32.

2. Хропко П. Українська література: Підручник для 10 кл. – К.: Освіта, 1998 - С 31- 39.

3. Панченко В. Дві повісті Івана Нечуя-Левицького (“Хмари”, “Кайдашева сім’я”) // Дивослово.— 2003.— № 8.

4. Хропко П. Романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції // Українська мова і література в школі.— 1988.— № 11.

Одне з найпочесніших місць в історії дожовтневої української літератури належить Іванові Семеновичу Нечую-Левицькому — видатному письменнику-демократу, самобутньому майстрові художнього слова. Із сторінок його повістей та оповідань постають жахливі картини життя кріпаків, заробітчан, трагічна доля жінок-солдаток, гнівні постаті народних месників, безпросвітна темрява пореформеного села.

Правдивість і широта зображення народного життя, протест проти деспотизму і сваволі гнобителів, глибока віра в творчі сили народу, мовне багатство, поетичність і теплота викладу — такі основні риси кращих творів письменника, якими він після Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка прокладав нові шляхи в розвитку української прози.

БІОГРАФІЯ

Дитинство і юність І. С. Левицький (псевдонім Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в містечку Стеблеві (тепер Корсунь-Шевченківського району на Черкащині) в сім'ї священика, Батько письменника, Семен Левицький, був мало схожий на інших попів. Не було в нього ні жадоби до грошей, ні пихи, ні зарозумілості у ставленні до простих людей. Будучи на той час освіченою людиною, він цікавився історією та фольклором рідного краю, мріяв про народну освіту і навіть організував у Стеб­леві школу для селянських дітей, яку незабаром закрив місцевий поміщик. Незабутні враження дитинства Івана Левицького пов'язані з мальовничими берегами річки Росі, однієї з приток Дніпра, з чарівною надросянською природою, серед якої набирався він сили і поезії, з усною народною творчістю, що з дитя­чих літ полонила майбутнього письменника.



Интернет реклама УБС

Рано ознайомився підліток з “Кобзарем” Тараса Шевченка. Вірші поета, перекази про нього були поширені в народі, особливо в тій місцевості, де минали дитячі роки І. Левицького. “Ще як я був малим хлопцем, я чув про Шевченка; тоді в нас по селах скрізь говорили про його, бо Кирилівка... всього за двадцять верстов од Стеблева”,— згадував письменник.

З 1847 по 1865 рік І. Левицький навчається в духовних закладах: спочатку в Богуславській бурсі, потім у Київській духовній семінарії і, нарешті, в Київській духовній академії.

Побиті різками та палицями спини учнів, синяки від лінійки на долонях бурсаків, постійне зазубрювання незрозумілих релігійних текстів, жорстоке переслідування українського “мужицького” слова — ось що закарбувала пам'ять вразливого хлопця а період навчання в Богуєлавській бурсі. У семінарії теж панувала мертва схоластика, якою православна церква намага­лася задушити серед молоді найменші прояви живого чуття, передової думки. Семінарист Левицький захоплювався художньою літературою. Він із жадобою читав позичені в приватних біблі­отеках або куплені на власні заощадження твори Пушкіна, Гоголя, Салтикова-Щедріна та багатьох інших класиків світової літератури.

Суспільно-політичні погляди та громадські ідеали І. Левиць кого найінтенсивніше формуються в час його навчання у Київській духовній академії (1861 —1865).

Шістдесяті роки минулого століття — це була пора політичного пожвавлення, що охопило різні суспільні верстви Росії, пора найактивнішої діяльності різночинської інтелігенції, яка вбачала смисл свого життя у служінні рідному народові. Патріотичні почуття охоплюють і юного Левицького. Він багато читає, захоплюється творами Тургенєва, бере участь у літературних диспутах серед студентської молоді, прагне служити своїй вітчизні.

За покликом серця. Духовні заклади намагалися виховати в юнакові глибоку релігійність. Але випускник академії Іван Левицький відмовився від духовної кар'єри. Любов до пригнобленої батьківщини, прагнення послужити своєму народові кличуть його на шлях учителя і письменника.

Свою педагогічну діяльність Нечуй-Левицький починає в Полтавській духовній семінарії, де в 1865—1866 роках викладає російську словесність. Тут, у Полтаві, він пише першу повість з селянського життя “Дві московки”, яка згодом (1868) була на­друкована у львівському журналі “Правда” під псевдонімом І Нечуй. Хто ховався за ним, не знали навіть найближчі друзі письменника.

Затхла атмосфера духовної семінари викликала невдоволен­ня Нечуя-Левицького, тому він шукає місця у світській середній школі. Дуже хотілося Іванові Семеновичу працювати на Україні, серед рідного народу, та місця тут для нього не знайшлося. Молодого вчителя посилають на роботу спочатку в м. Каліш, потім у м. Седлець — окраїни Польщі. У цей період свого вчителювання І. Левицький написав оповідання “Рибалка Панас Круть” і повість “Причепа”.

З 1873 по 1885 рік І. Левицький працює вчителем російської словесності в Кишиневі (тепер Молдавська РСР). Кишинівський період у житті письменника відзначається особливим творчим піднесенням. Поєднуючи педагогічну роботу з активною громадсько-культурною діяльністю, Нечуй-Левицький керує гуртком прогресивно настроєної інтелігенції, виступає в періодичній пресі з літературно-критичними статтями, сприяє розповсюдженню заборонених видань. Тут він пише й публікує такі твори: “Баба Параска та баба Палажка”, “Бурлачка”, “Микола Джеря”, “Кайдашева сім'я”, “Старосвітські батюшки та матушки”.

Активна громадська і літературна діяльність Левицького привертає увагу губернського жандармського управління, яке встановлює негласний нагляд за письменником. Зазнає Іван Семенович переслідувань і на педагогічній роботі. Чиновникам був не до вподоби вчитель-гуманіст, який любив дітей, вдумливо формував їхні характери, пробуджував в учнів любов до простого народу. Це призводить до того, що І. Левицький у 1885 році, коли йому було всього 47 років, передчасно виходить на скромну пенсію, оселяється в Києві і до кінця життя займається виключно літературною працею. Один за одним з-під його пера виходять нові твори — “Пропащі”, “Афонський пройдисвіт”, “Над Чорним морем”, “Поміж ворогами”, “Не той став”, “Скрив­джені й не скривджені” та інші.

У Києві в 1885 році Нечуя-Левицького відвідує Іван Франко, який уважно стежив за розвитком таланту автора “Миколи Джері”. Описуючи свою зустріч з Нечуєм-Левицьким, він характеризує його як людину дуже скромну, чутливу, закохану в життя, як письменника могутньої фантазії і багатих життєвих спостережень. Серед знайомих і друзів талановитого повістяра бачимо М. Старицького, М. Лисенка, М. Кропивницького.

Помер Нечуй-Левицький у бідності й самотності 2 квітня 1918 року в Києві. На Байковому кладовищі під густими кронами дерев є скромна могила. На ній завжди живі квіти, як живі твори письменника, як жива його безсмертна слава.

Суспільно-естетичні погляди. Видатний російський критик М. Добролюбов у статті “Темне царство” зазначав, що в літературі критичного реалізму бувають випадки разючої невідповід­ності між твердженнями, які проголошує письменник у своїх літературно-критичних статтях, публіцистичних виступах, і тим, що пише в художніх творах. Випадки такої невідповідності мають місце і в літературній діяльності Нечуя-Левицького, який у кращих своїх художніх творах правдиво змалював життя українського суспільства в пореформені часи, опоетизував мудрість народу, його непримиренність до всякого гніту, почуття інтернаціональної солідарності з пригнобленими інших національностей, а в окремих своїх літературно-критичних статтях виявив національну обмеженість у ставленні до передової російської культури, зокрема літератури, намагався знецінити її роль у розвитку гро­мадсько-політичної та суспільно-естетичної думки на Україні. Ці суперечності в літературній діяльності Нечуя-Левицького породжені дуже складними суспільно-політичними умовами пореформеного періоду та середовищем, у якому перебував письмен­ник. З одного боку, він зазнав благотворного впливу усної народної творчості, передової української і російської літератур, з другого — негативного впливу діячів ліберально-буржуазного напряму (П. Куліш, М. Костомаров).

Хибні твердження в окремих статтях Нечуя-Левицького породжувались також вибухами гніву й обурення письменника-патріота проти гнобительської політики російського царизму та його сатрапів, які всіляко намагались перешкодити розвиткові культури українського народу.

Цей гнів був настільки великий, що письменник часом у своїх працях не міг відрізнити реакційної політики самодержавства від діяльності передових політичних та культурних діячів Росії, хоч у практичному житті високо шанував видатних майстрів російської літератури, перекладав українською мовою сатиричні казки Салтикова-Щедріна, а Лєрмонтова, Гоголя, Тургенєва вважав своїми улюбленими письменниками.

Іван Франко в своїй статті “Література, її завдання і найважніші ціхи” вчасно і рішуче вказав талановитому прозаїкові на його помилки і хибні погляди, гостро виступив проти ототожнювання реакційної національної політики російського самодержавства з російською демократичною літературою, яка боронила права українського народу і його культури.

З кращих своїх художніх творів Нечуй-Левицький постає письменником-гуманістом, для якого народ був рушійною силою історії, творцем матеріальних і духовних цінностей. Ці твори митця свідчать про його ненависть до суспільного ладу, заснованого на соціальному й національному гнобленні народів, про його скептичне ставлення до релігійних забобонів, про його гарячу віру в перемогу добра і справедливості. Письменник прямо не закликає до повалення капіталістичного ладу, але глибокий реалізм його творів викликає в читачів революційні настрої.

Життєва правда — один з головних естетичних принципів письменника. “Чого нема в житті, того не може бути і в повісті”,— твердив митець.

За своє життя Нечуй-Левицький написав понад п'ятдесят літературних творів, його мистецький талант найповніше ви­явився у творах про селянське життя. У повістях “Дві московки”, “Микола Джеря”, “Кайдашева сім'я”, “Бурлачка”, “Не той став” і в оповіданнях “Баба Параска та баба Палажка” (чотири оповідання), “Пропащі” та інших він намалював широку реалістичну картину життя українського села другої половини XIX століття. Виснажені панщиною кріпаки, безправні жінки-солдатки, бездомні бурлаки-заробітчани, жалюгідні дрібні власники пореформеного села, непримиренний бунтар Микола Джеря — це далеко не повний перелік героїв, які постають перед нами із сторінок творів Нечуя-Левицького про село.

Зображенню тяжких умов праці і побуту промислових робітників письменник присвятив повість “Бурлачка” (1880), показавши в ній, як капіталізм, за висловом В. І. Леніна, “руйнує всі “устої” сільського побуту, несе з собою небачене розорення, злидні, голодну смерть, здичавіння...”1

Життя міщанства та духовенства показано в повістях “Причепа”, “Старосвітські батюшки та матушки”, в оповіданні “Рибалка Панас Круть”, у комедіях “На Кожум'яках”, “Голодному і опеньки — м'ясо”.

Нових людей, нових героїв, які могли б постояти за народ, вказати йому шлях до волі, до кращого життя, шукав Нечуй-Левицький серед тогочасної інтелігенції. Але навіть кращі представники української ліберально-просвітянської інтелігенції, яка оточувала письменника, не могли стати новими людьми в повному розумінні цього слова. Це відчував сам письменник, і в його душі визрівали думи про інші, активніші методи й шляхи визволення уярмленого народу. Ці приховані свої прагнення Нечуй-Левицький відобразив в алегоричних постатях казки-легенди “Скривджені і не скривджені” (1892). В цій індуській легенді розповідається, що чаша народного терпіння переповнюється. Народ повстає проти тиранів і здобуває перемогу, а паші-лиходії, що віками гнобили трудящих, розбігаються в гори й печери, перетворюючись у диких звірів. Тільки в революційно-визвольній боротьбі з гнобителями народ може здобути свою волю і щастя — такий висновок робить читач з цієї казки.

У своїх творах Нечуй-Левицький розкрив красу і велич на­родної душі, засудив нікчемність дрібновласницького побуту за капіталізму, підніс голос на захист поневоленого люду.

ТВОРЧІСТЬ

Уболівання за долю скривджених відчуваємо вже в ранніх творах Нечуя-Левицького: у повісті “Дві московки” та в оповіданні “Рибалка Панас Круть”.

Повість “Дві московки” (1866) переносить читача в старе покріпачене село, задавлене злиднями, безземеллям, солдатчиною. У повісті, як і в багатьох фольклорних творах, розповіда­ється про тяжку долю жінки-селянки, про горе матері-вдови, про насильне розлучення закоханих.

Продовжуючи традиції Тараса Шевченка і Марка Вовчка, Нечуй-Левицький показує, яким тяжким соціальним лихом була для трудящих солдатчина. В центрі твору образи Ганни і Марини, двох безталанних жінок-“московок”, що поривались до щастя, але не зазнали його, бо сумні обставини тогочасної дійсності передчасно звели їх у могилу.

Змальовуючи трагічну долю героїнь, таких протилежних своїми вдачами, письменник стверджує думку, що кріпосницьке суспільство понівечило життя бідних людей, незважаючи на їх здібності, енергію, пориви до щастя.

Сюжетну основу наступного твору Нечуя-Левицького— оповідання “Рибалка Панас Круть” — становить важке життя Панаса Крутя. Розповідь цього головного героя, про себе переплітається у творі з авторськими описами Богуслава, картинам” природи тощо. Хоча Панас Круть майстер на всі руки (кушнір, швець, кравець, музикант), та через панів і глитаїв-шинкарів все його життя минає в нужді.

Після Г. Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка твори Нечуя-Левицького були дальшим кроком на шляху розвитку реалізму в українській літературі. В них ширше і глибше розкриваються типові обставини тогочасного життя, соціальне середовище, яке формувало свідомість людини.

Навіть у межах такого невеликого твору, як повість “Дві московки”, автор прагне якнайширше охопити тогочасну дійсність. Тут не тільки історія трагічного життя двох московок, а й розповідь про навчання в школі кантоністів, і мальовничі пейзажі, живі сцени народного побуту. Вузькі рамки традиційного оповідного стилю (розповідь від особи героя), до якого часто звертались попередники Нечуя-Левицького, не могли вмістити вмістити різноманітності і складності життя пореформеного періоду.

Тому вже у своїх ранніх повістях Нечуй-Левицький робить спробу вийти за ці рамки, утвердити таку форму розповіді, при якій не герой, а сам письменник вдумливо аналізує складні причинно-наслідкові зв'язки людини з суспільством, глибоко і всебічно розкриває її життя й побут, проникає у внутрішній світ, йдучи цим шляхом за прикладом російських реалістів, Нечуй-Левицький заглиблювався в соціальні явища дійсності, все гостріше відображав класові суперечності.

Одним з найбільших досягнень української класичної прози другої половини XIX століття є повість Нечуя-Левицького “Микола Джеря”, яка розповідає про життя й боротьбу українського селянина-бунтаря в часи кріпаччини та в перші пореформені роки, про його безперервні конфлікти з суспільством, заснованім на насильстві й несправедливості.

Іван Франко справедливо назвав повість “Микола Джеря” “історією всього українського селянства в таку важку епоху, написану в однім широкім образі”. Образ Миколи Джері—один з найкращих позитивних образів, створених літературою кри­тичного реалізму. В образі бунтаря Миколи Джері втілена основна ідея твору — рішучий протест проти поміщицько-капіталістичного гноблення та схвалення й уславлення активних дій" народу в боротьбі за свою свободу, права і щастя. Симпатії письменника до борців за народну справу, розуміння ним класового розшарування суспільства — все це зближує автора “Миколи Джері” з революціонерами-демократами, які глибоко вірили в силу трудового народу. “Високе почуття людської гідності, непримиренність... до всякого насильства, глибока моральна чистота, здорове, вільне від забобонів сприйняття життя — все це якості, які й ми високо цінимо в людській особистості і які забезпечили повісті любов читачів багатьох поколінь”,— писав академік О. І. Білецький.

Повість розширила ідейно-тематичні рамки української прози, мала великий вплив на дальший розвиток реалізму.

 

Що впливало на світогляд і літературну діяльність Нечуя-Левицького?

Як формувався демократичний світогляд письменника?

Які риси Нечуя-Левицького як людини приваблюють вас?

Прочитайте повість Нечуя-Левицького “Дві московки” і зіставте її з оповіданням Марка Вовчка “Два сини”.

Що спільного і відмінного між цими двома творами? В чому художня сила образу Миколи Джері?

“КАИДАШЕВА СІМ'Я”

Життєва основа твору. Кращі риси простих людей не закривали від спостережливого ока письменника й того огидного, що було породжене соціальною дійсністю пореформеної доби. Приватна власність на землю стала в пореформеному селі економічною основою буття. Тож не дивно, що між селянами ведеться жорстока боротьба за “моє” і “твоє”. Щоб затаврувати рабські звички, капіталістичну мораль, щоб вказати народові на темні сторони його життя, Нечуй-Левицький пише повість “Кайдашева сім'я”, яка вийшла з друку в 1879 році.

“Кайдашева сім'я” — це ціла епопея життя українського села в перші десятиріччя після реформи 1861 року. Тема повісті — змалювання жалюгідності дрібновласницького побуту се­лянської сім'ї після скасування кріпацтва. З комічних сцен життя сім'ї Кайдашів виростає реалістична і трагічна за своєю суттю картина життя селянства, темного, забитого віками пан­щини, роз'єднаного новими капіталістичними порядками.

Своєрідність композиції і стилю. І. Франко писав, що “Кайда­шева сім'я” з погляду “на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію належить до найкращих оздоб українського письменства”. У зображенні життя пореформеного українського села Нечуй-Левицький дотримувався традицій гоголівської реалістичної школи, яка вимагала від письменника глибоко розкривати причини духовного занепаду людини у приватновласницькому суспільстві, точно і докладно малювати не тільки портрети, поведінку і звички персонажів, а й те соціально-побутове середовище, в якому діють герої. Цими реалістичними принципами зумовлена композиція “Кайдашевої сім'ї”. Повість скомпонована зі сцен, ситуацій селянського побуту, в яких розкривається темнота, обмеженість, егоїзм дрібних власників. Основу сюжету твору становлять епізоди родинного життя Кайдашевої сім'ї, в якій іде боротьба за приватну власність: клапоть поля, город, грушу, яйця тощо. Основним у “Кайдашевій сім'ї” є соціальний конфлікт, породжений приватновласницькими законами капіталістичної дійсності, майновою нерівністю між людьми, їх прагненням до власності.

Соціальний конфлікт у повісті посилюється психологічним, що виникає з тих потворних рис і звичок у характерах героїв, які сформувалися в умовах кріпосницького та капіталістичного ладу. Крізь усю “Кайдашеву сім'ю” проходить контраст між світом природи і світом жалюгідних людських взаємин. Його помічаємо вже в експозиції твору.

Починається повість описом місцевості, серед якої розкинулось село Семигори. Ліс, як зелене море, ставки в очеретах, левади, два рядки білих хат, наче два разки перлів на зеленому поясі,— все манить до себе, настроює читача на ліричний лад, і йому хочеться бачити й життя людей в гармонії з цією красою. Та вже постать змореного важкою працею старого Кайдаша, що на темному тлі повітки нагадував ченця, є різкою протилежністю до поетичного опису місцевості.

Експозиційними сценами, що знайомлять читача з місцем дії, персонажами твору, є розмова братів Кайдашенків про дівчат; залицяння Карпа до Мотрі, оглядини в Довбишів.

У зовнішності героїв Нечуй-Левицький уміє майстерно передати їхні темпераменти, нахили, звички. Щоб розкрити провідні риси характерів персонажів, помітне місце в експозиції твору письменник відводить портретам Кайдаша, Кайдашихи, Карпа, Лавріна, Мотрі.

Зав'язка конфлікту в родині Кайдашів настає після одруження Карпа з Мотрею. Поява молодої сім'ї викликала між батьками і дітьми суперечки за “моє” і “твоє”, розворушила дрібновласницькі інстинкти і пристрасті Кайдашів.

Найнапруженіші моменти родинного побуту письменник відтворює в гострих, вихоплених з життя, діалогах. З їх допомогою автор твору розкриває дрібновласницьку психологію героїв, підсилює реалізм зображення картини, надає напруженості й динамічності сюжетній лінії повісті. Завдяки майстерності діалогів повість у багатьох місцях читається, як драматичний твір. Потворність дрібновласницького селянського побуту письменник викриває засобами гумору й сатири. Зображуючи наростання конфлікту між Кайдашами, автор в епічну розповідь вводить гострокомічні сценки, смішні ситуації (пригоди п'яного Кайдаша, пригоди з Кайдашихою під час поїздки на оглядини в Біївці), які нагадують народні анекдоти та інтермедії.

Сповнені комізму епізоди родинного життя Кайдашів, Кайдашиха і Мотря, змагаючись за першість у хатніх справах,; б'ють горшки одне одному, сидять у неметеній хаті тощо.Гумор Нечуя-Левицького йде від самого життя, від народної творчості і € однією з найсильніших і найсвоєрідніших особливостей таланту письменника. Цей гумор має різні відтінки: від добродушного жарту до сатиричного сміху, залежно від того, на кого він спрямований.

Гострою сатирою на релігію сповнені сторінки повісті, де пи­сьменник спокійним тоном описує шахрайство “з молоком божої матері” та пір'ям архангела Гавриїла в монастирі. З убивчим сарказмом змальована сцена чаклування баби Палажки біля хворого Кайдаша. Палажчина молитва, що є нагромадженням всяких нісенітниць, сприймається як гостра сатира на релігійні забобони.

В останніх розділах сатиричний струмінь повісті доходить свого найвищого напруження. В історії з кухлем (VIII розділ) найрізкіше підкреслено ідіотизм дрібновласницького індивідуалізму: із-за копійчаного глечика людині викололи око. Ця сцена — кульмінація повісті.

Комічні сцени створює письменник за допомогою контрасту між піднесеним, героїчно-епічним характером розповіді і тими дріб'язковими, нікчемними вчинками героїв, про які йде мова. Опис чергової баталії між сім'ями братів Кайдашів (IX розділ) починається словами, близькими до народних дум: “Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину”.

“Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти”.

Закінчується повість сваркою сімей із-за груші, яку посадив Лаврін, а під час розподілу землі вона опинилася на Карповому городі. Розв'язка повісті несподівана. Груша всохла, і сім'ї помирилися. В обох садибах настали мир і тиша. Читач добре розуміє, що настало тимчасове перемир'я між сім'ями, що причинам для сварки і ворожнечі не буде кінця, поки існуватиме приватновласницький лад.

Висока майстерність реалістичного зображення у Нечуя-Левицького криється і в мові його повісті, пересипаній перлами усної народної творчості, сповненій різноманітністю порівнянь, то ліричного, то комічного, то сатиричного забарвлення. Це жпро неї М. Коцюбинський в одному з листів писав: “Яка прекрасна мова! Читав — наче погожу воду у спеку пив...”: Даючи високу оцінку мові повісті, Іван Франко відзначив, що' це “переважно буденна мова українського простолюддя, проста; без сліду афектації, але, проте, колоритна і повна тої грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом”. Вміло поєднавши в повісті літературну мову з народнорозмовною, Нечуй-Левицький підняв художню літературу найвищий ступінь майстерності.

Підсумовуючи спостереження над будовою повісті та її мовою, можемо зробити висновок; композиція, мова “Кайдашевої сім'ї” повністю підпорядковані темі та ідеї твору. Повість майстерно зіткана з реалістичних епізодів, які викривають і засуджують приватновласницький побут, психологію дрібних власників та причини їхнього духовного занепаду.

Образи-персонажі. Відтворюючи життя персонажів у хронологічній послідовності, день за днем, з усіма подробицями, пи­сьменник розкриває причини,, під впливом яких формувалися характери героїв. Автор повісті виявив тонку спостережливість, уміння підмічати найхарактерніші індивідуальні риси і створювати типові характери.

Омелько, Кайдаш — втілення темноти, забобонності і затурканості значної частини селян, знівечених духовно і фізично ще панщиною. Кайдаш був добрим стельмахом, прожив довге і тяжке життя, в якому не знав нічого, крім важкої праці.

Про це переконливо говорить його зовнішність — портрет спрацьованої, передчасно постарілої людини, у якої “здорові загорілі жилаві руки”, “широке лице.... сухорляве й бліде, наче лице в ченця, високий лоб, посічений густими дрібними зморшками”. Цей портрет майстерно намальований з допомогою світлотіней, у ньому контрастують чорний фон і білий одяг та бліде лице Кайдаша.

Засобами гумору й сатири письменник висміює дрібновлас­ницький індивідуалізм Омелька,, йога релігійну забобонність, з позицій здорової народної моралі засуджує в його образі потвор­не явище — пияцтво. Важка праця, темнота,, забобонність, безконечні родинні чвари і пияцтво зробили Кайдаша безвольним, перетворили його на посмішище в сім'ї, убили в ньому віру е краще життя і довели до трагічної смерті. Комічними передсмертними пригодами Омелька, описом його смерті письменник розвінчує основи тієї релігійної моралі, якою все життя керувався Кайдаш.

Читаючи повість, ми відчуваємо, що сміється Нечуй-Левицький над своїм героєм крізь сльози, що ставиться до нього з глибоким співчуттям, засуджуючи не його, а ті суспільні умови, які знівечили цю добру працьовиту людину.

Маруся Кайдашиха — один з найдовершеніших образів повісті. Знайомлячи читача з високою, рівною, енергійною на вид Кайдашихою, автор одночасно показує негативні риси її характеру, що сформувалися ще за часів панщини. “Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою... Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів. Вона любила цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними... До природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на весь рот”.

У характері жінки лицемірство, улесливість, манірність поєднуються із грубістю і жорстокістю. Кайдашиха вміє прислужувати панам та духовенству, чим і хизується. Недаром люди глузували з Марусі і називали її “економшею”, підкреслюючи цим невідповідність звичок і поведінки Кайдашихи способу її життя та її соціальному походженню. Саме в цій невідповідності претензій Кайдашихи справжній її сутності — секрет комедійності цього образу.

Показуючи поведінку Кайдашихи на оглядинах у двох різних за соціальним станом сім'ях, письменник-гуморист висміює її улесливість, запобігання перед багатими, все, що пристало до селянки від панів, попів та багатіїв. На заручинах у багатих Довбишів з словами Кайдашихи “неначе полилась патока з уст”, Маруся так і сипле: “Моя дитино”, “серце кохане”, “моя втіхо”. Зовсім по-іншому поводиться вона в бідних Балашів. Спочатку навіть не хоче заходити в хату, говорячи синові: “Тут, мабуть, живуть старці, а не хазяїни”.

На повну силу розкривається власницька сваволя Кайдашихи, її нікчемний гонор, жорстокість у родинних сварках та колотнечах, які були її стихією. Маруся вольова, енергійна жінка, але ця її душевна енергія в умовах дрібновласницького побуту витрачається на нескінченні сварки за яйця, горшки, кабанця, грушу тощо.

Ми відчуваємо, що десь там, на дні душі Кайдашихи, жеврів і жіноча ніжність, доброта, і потяг до краси, що проявляється у її господарності, зовнішній охайності, в її любовному ставленні до внуків, у монологах, де вона звертається на оглядинах до своїх майбутніх невісток. Але ці добрі якості Кайдашихи відступають на задній план — їх затьмарюють безконечні родинні чвари, по­роджені кріпаччиною та приватновласницьким пореформеним побутом.

Сини і невістки. Представниками молодого покоління Кайдашевої сім'ї виступають у повісті Карпо і Лаврін Кайдашен-ки та їх дружини Мотря і Мелашка.

З розмови братів про дівчат видно, що Лаврін — це ніжна, поетична натура, а Карпо грубуватий, черствий парубок. Ці риси Карпа передає і його портрет: “Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди, а його насуплене жовтувате лице не розвиднялось навіть тоді, як губи осміхались”. У нескінченних родинних чварах Карпо черствіє і грубіє все більше й більше. Він навіть доходить до того, що в пориві злості кидається з кулаками на батька і кричить: “Задушу, іродова душе!” Жадоба власності заглушає в Карпові родинні почуття і доводить до того, що він на очах усього села женеться з дрючком за рідною матір'ю.

Карпо рішучий, вольовий, виділяється серед інших селян самостійністю розуму. Згадаймо, як він не погоджується з громадою, коли та вирішила віддати громадський шинок хитрому ї підступному Беркові. Та, на жаль, ці позитивні задатки в його характері або губляться в щоденній гризні, або спрямовуються на службу дрібновласницьким інтересам. Душевна м'якість, поетичність, доброта і безкорисливість юного Лавріна на початку повісті контрастують з похмурою вдачею старшого брата. Ні бідність Мелашки, ні невдоволення матері невісткою не змогли затьмарити чистоти, ніжності Лаврінового кохання з Мелашкою.

Душевна привабливість Лавріна передається і в його мові, поетичній, пісенній та лагідній. Своє захоплення Мелашкою він висловлює так: “І де ти, красо, вродилась з твоїми шовковими бровами, коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе і там упіймаю”.

Сподівання читача на те, що Лаврін у родинному житті збереже свою красу і привабливість, стане світлим променем у кайдашівському “пеклі”, не справджується. У безперервних ро­динних сутичках за “моє” і “твоє” у Лавріна поступово зникають поетичні риси його вдачі, черствіє душа, грубіє мова.

У кінці повісті брати мало чим відрізняються один від одного: обидва вони егоїстичні, вперті, коли йдеться про їх власницькі інтереси.

Подібні зміни відбувались і в характерах Мотрі і Мелашки. Характеризуючи невісток, письменник велику увагу приділяє опи­сові середовища, в якому кожна з них виховувалась, показує, як соціальні умови формують поведінку людей.

Вихована в заможній сім'ї, Мотря тримається гордо і неза­лежно. Фізично здорова і працьовита, з гострим розумом Мотря не кориться лихій свекрусі, ні в чому не поступається їй. Вона живе мріями про власну хату, власне господарство. Скупість, егоїзм, сварливість, зневага до людей найповніше проявляються у характері Мотрі після того, як вона стала самостійною господинею. Мотря — зла і жорстока жінка. Виколовши в сварці свекрусі око, вона не переживає за свій страшний вчинок, а навіть радіє з цього.

Негативні риси Мотрі висміюються влучними порівняннями, які викликають у читача їдкий сміх: “Мотря теліпалась, немов павук на павутині”, “Мотря була схожа на довгу швайку”.

Письменник милується зовнішньою і внутрішньою красою Мелашки, дівчиною, яка виросла в бідній селянській хаті і винесла з неї доброту, лагідність, поетичність. Малюючи її портрет, автор поєднує традиційні фольклорні засоби з індивідуальними рисами героїні. “Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як стру­на, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблука, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк”. У цьому портреті є чимало від фольклорного образу української дівчини, яка в піснях часто порівнюється із стрункою тополею та з червоною калиною.

Мова Мелашки мелодійна, пересипана пісенними зворотами нагадує Лаврінові туркотіння горлиці в житі. Прощаючись з коханим, Мелашка говорить: “Я б прикрила твій слід листом, щоб його вітер не завіяв, піском не замів”. “А може, ти оце підеш за ту діброву та й занесеш навіки свою любу розмову”. Але поступово під впливом оточення Мелашка черствіє, втрачає поетичність, душевну привабливість і стає такою ж дріб'язковою, егоїстичною, як і інші члени сім'ї.

Отже, при всій відмінності представників молодого покоління зміст їхнього життя один — дрібновласницький. Кожен з них прагне більше урвати для себе, відстояти свою власність.

Сумну картину селянського побуту в повісті доповнюють образи сільських бабів Палажки та Параски.

Своєю забобонністю, взаємною ненавистю, затурканістю і безсоромністю баба Палажка та баба Параска є втіленням темноти в житті українського післяреформеного села, доведеного до такого стану кріпаччиною та капіталістичним ладом.

Повість “Кайдашева сім'я” — високохудожній соціально-побутовий твір, у якому правдиво показано життя українського села другої половини XIX століття. “Кайдашева сім'я” посідає визначне місце і в світовій літературі. “Жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо і захмареного тугою за кращим життям, твору про трудяще селянство за умов капіталізму, як “Кайдашева сім'я” Нечуя. Тут все виконує свою визначену автором роль, веде свою мистецьку партію, як інструмент в хорошому оркестрі чи хорі”. Так сказав про світове значення “Кайдашевої сім'ї” видатний поет і літературознавець М. Т. Рильський.

Теорія літератури

Повість— великий за обсягом твір, у якому докладно роз­повідається про цілу низку подій, що висвітлюють життя одної чи кількох дійових осіб.

Соціально-побутова повість— художній твір, у якому кар­тини родинного життя, побуту героїв зображені на фоні якихось соціальних подій чи зв’язані з певними суспільними обставинами і пояснюються ними.

Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.


Читайте також:

  1. I. Загальна характеристика політичної та правової думки античної Греції.
  2. II. ВИРОБНИЧА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОФЕСІЇ
  3. II. Морфофункціональна характеристика відділів головного мозку
  4. Ni - загальна кількість періодів, протягом яких діє процентна ставка ri.
  5. Аварії на хімічно-небезпечних об’єктах та характеристика зон хімічного зараження.
  6. Автобіографія. Резюме. Характеристика. Рекомендаційний лист
  7. Автокореляційна характеристика системи
  8. Амплітудно-частотна характеристика, смуга пропускання і загасання
  9. Аплікація як вид образотворчої діяльності дошкільнят, його характеристика.
  10. Архітектура СЕП та характеристика АРМ-1, АРМ-2, АРМ-3
  11. Афіксальні морфеми. Загальна характеристика
  12. Банківська система України і її характеристика

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
 | Характеристика персонажа

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.005 сек.