Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Лекція 2. Джерела міжнародного комерційного арбітражу

1. Поняття та види джерел міжнародного комерційного арбітражу.

2. Універсальні міжнародні договори, які регулюють міжнародний комерційний арбітраж.

3. Регіональні міжнародні договори, які регулюють міжнародний комерційний арбітраж.

4. Правовий статус ЮНСІТРАЛ та її роль у регулюванні міжнародного комерційного арбітражу.

5. Типовий закон ЮНСІТРАЛ 1985 р.

6. Регламенти ЮНСІТРАЛ для арбітражів ad hoc.

 

1. Особливістю джерел міжнародного комерційного арбітражу є:

1) наявність значної кількості міжнародних договорів, які регламентують сферу міжнародного комерційного арбітражу;

2) наявність процесуальних норм та правил, які детально врегульовують діяльність та організацію роботи міжнародного комерційного арбітражу (регламенти арбітражів).

 

Види джерел міжнародного комерційного арбітражу:

Міжнародний договір – укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Міжнародні договори у сфері міжнародного комерційного арбітражу за рівнем укладення можна поділити на:

а) універсальні міжнародні договори, які укладаються на глобальному рівні: Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 року (м. Нью-Йорк), Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами 1965 p. (м. Вашингтон);

б) регіональні, які укладаються на рівні певного регіону земної кулі: Європейська конвенція про зовнішньоторговий арбітраж 1961 р.; Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж 1975 р. (м. Панама); Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р. (м. Київ) тощо.

 

Національне законодавство держав.

Закони, які регулюють в конкретній державі діяльність міжнародного комерційного арбітражу: у Великобританії – Закон «Про арбітраж» (1889 р.); у США – федеральний арбітражний закон (1947 р.); у Китайській народній республіці – Закон «Про арбітраж» (1995 р.); у Російській Федерації – Федеральний закон «Про міжнародний комерційний арбітраж» (1993 р.) тощо.



Интернет реклама УБС

В Україні до законів, які врегульовують діяльність міжнародного комерційного арбітражу, слід віднести:

· Конституція України від 28 червня 1996 р. (ст. 9, 55);

· Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р.;

· Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. (Розділ XII «Підсудність та виконання іноземних судових доручень», Розділ XIII «Визнання та виконання рішень іноземних судів»);

· Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. (Розділ VII-1 «Провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів», Розділ VIII «Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні»);

· Господарський процесуальний кодекс України від 06 листопада 1991 р. (ст. 12);

· Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р.

 

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж»враховує положення про такий арбітраж, які є в міжнародних договорах України, а також в типовому законі, прийнятому в 1985 р. Комісією ООН з права міжнародної торгівлі (самостійно – проаналізувати зміст Закону за розділами).

Постанови Пленуму Верховного Суду України не відносяться до джерел права, однак відіграють важливу роль у розв’язані комерційних спорів, зокрема, Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України» від 24 грудня 1999 р. № 12.

 

Міжнародний комерційний арбітражний суд вирішує спори за допомогою норм матеріального права. Порядок укладення, зміни або припинення зовнішньоекономічного договору контракту, міжнародного комерційного договору має свої особливості, які виявляються, наприклад, у застосуванні звичаїв торгового або ділового обороту.

Міжнародний звичай торгового або ділового обороту, звичай міжнародної торгівлі (customs) – це правило поведінки, яке утворилося на основі тривалого постійного повторення суб’єктами міжнародних приватних правовідносин і визнання ними його загальнообов’язковості. Як правило використовується при врегулюванні міжнародних комерційних правовідносин шляхом встановлення у договірних та у недоговірних відносинах взаємних прав та обов’язків (наприклад, звичаєві стандарти корпоративного управління, нормативи достатності власного капіталу банків та порядок їх обчислення, звичаї добросовісної конкуренції у галузі міжнародної рекламної діяльності). Формально визначені в актах міжнародних організацій у сфері міжнародного приватного права: Міжнародною торговою палатою, Гаазькою конференцією з міжнародного приватного права, Міжнародним інститутом з уніфікації приватного права (УНІДРУА ((UNIDROIT)). Особливу роль при вирішенні міжнародних комерційних спорів у міжнародному комерційному арбітражі відіграють принципи міжнародної торгівлі lex mercatoria – «позанаціональне» торгове право. До прикладу lex mercatoria можна віднести: Принципи міжнародних комерційних договорів УНІДРУА. Принципи Європейського договірного права застосовуються в якості загальних правил договірного права Європейського Союзу у випадку, якщо сторони домовились врегулювати договір «загальними принципами права», «lex mercatoria» або подібними нормами, або не обрали будь-яку систему або правила законодавства для врегулювання їх договору.

 

Важливу роль відіграє судовий прецедент – це рішення судового органу держави, яке носить загальнообов’язковий характер у цій державі та повинно застосовуватися в подальшому при розгляді аналогічних справ. Судовий прецедент, як правило, є джерелом права в країнах англосаксонської (англо-американської), загальної правової системи (common law). Наприклад, у Великобританії, США, Австралії, Новій Зеландії, Канаді.

Відповідно до Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Отже, в Україні визнано рішення Європейського суду з прав людини як офіційне джерело права.

Норми міжнародного комерційного арбітражу, які застосовуються при розгляді конкретної справи, можна поділити за змістом на: матеріальні, колізійні та процесуальні.

Матеріальні норми. Міжнародний комерційний арбітраж вирішує спори на основі норм матеріального права, в яких визначають права та обов’язки сторін. Наприклад, широко застосовується Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.; Конвенція ООН про давність позову в міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 р. тощо;

Колізійні норми – це норми, які визначають, право якої держави слід застосовувати до конкретних правовідносин. Склад арбітражного суду у випадку не визначення сторонами права держави, яке слід застосовувати при вирішенні спору, має розв’язати проблему підпорядкування цього спору під матеріальне право конкретної держави. Вирішенню цієї проблеми допомагають саме колізійні норми.

Процесуальні норми. Порядок провадження справи у міжнародному комерційному арбітражі відбувається за допомогою процесуальних норм, які передбачаються у внутрішніх законах держав про арбітраж та конкретизуються у регламентах інституційних та разових арбітражів.

 

Важливу роль у визначені процедури розгляду конкретного арбітражного спору відіграють регламенти. Відповідно, якщо сторони домовилися про передачу спору до інституційного арбітражу, то застосовним буде регламент цього арбітражу. Наприклад, РегламентМіжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України. Регламенти не є відірваними від законодавства держави, на території якої розглядається спір, а мають йому відповідати.

Регламенти інституційних арбітражів є надзвичайно важливим джерелом правового регулювання їх діяльності, оскільки в регламентах визначається компетенція арбітражної установи, процедура арбітражного розгляду: порядок порушення арбітражного провадження, вимоги до позовної заяви і наслідки порушення встановлених вимог, порядок формування складу арбітрів: кількість арбітрів, призначення і відвід арбітрів, місце арбітражу, мова арбітражного провадження, строк розгляду справи, обрання застосованого права, правила ведення арбітражного розгляду справи, порядок надання доказів у справі, порядок винесення арбітражного рішення, підстави припинення арбітражного розгляду, розмір і порядок сплати арбітражного збору, розподіл арбітражних витрат. Регламенти затверджуються у встановленому порядку засновником арбітражного суду, поширюються на всі спори, які можуть розглядатися арбітражною установою, порівняно з національними процесуальними кодексами досить невеликі за обсягом, рідко змінюються, що робить процес арбітражного розгляду передбачуваним, занадто не формалізованим, прозорим. Регламенти містять як диспозитивні, так і імперативні норми, від яких сторони не мають права відступати, що повинно враховуватися сторонами при укладанні арбітражної угоди, арбітражними судами під час арбітражного розгляду, а також державними судами при розгляді клопотань зацікавленої сторони про скасування арбітражного рішення або клопотань про визнання і приведення у виконання арбітражного рішення.

Якщо ж сторони домовилася про арбітраж ad hoc (разовий арбітраж), то вони вправі «написати» свій регламент та визначити необхідний порядок провадження арбітражного розгляду. На допомогу у такій ситуації приходять модельні регламенти, розроблені в рамках міжнародних організацій, наприклад, Регламент ЮНСІТРАЛ у редакції 2010 р.

 

2. Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень була прийнята 10 червня 1958 р. (м. Нью-Йорк), ратифікована Радянським Союзом 10 жовтня 1960 р., Україна як часткова правонаступниця стала повноправною учасницею цієї конвенції. Складається із 16 статей. Сторонами є близько 146 держав світу.

Основними положення цієї Конвенції є:

1. Конвенція застосовується щодо визнання та виконання арбітражних рішень, винесених на території іншої держави ніж та, в якій запитується визнання та виконання арбітражних рішень. Сторонами у спорах можуть бути фізичні та юридичні особи. Вона також застосовується до арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями в тій державі, де запитується їх визнання та виконання. Термін «арбітражні рішення» включає не тільки арбітражні рішення, винесені арбітрами, призначеними по кожній окремій справі, але також і арбітражні рішення, винесені постійними арбітражними органами, до яких сторони звернулися.При підписанні, ратифікації або приєднанні до цієї Конвенції будь-яка держава може заявити, що вона на основі взаємності буде застосовувати Конвенцію щодо визнання та виконання арбітражних рішень, винесених тільки на території іншої Держави-учасниці. Вона може заявити також, що буде застосовувати Конвенцію тільки відносно спорів, які виникають з договорів або інших правовідносин, які вважаються торговими за національним законом держави, яка робить таку заяву (стаття I).2. Кожна Держава-учасниця визнає письмову угоду, відповідно до якої сторони зобов’язуються передати до арбітражу всі або будь-які спори, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими договірними або іншими правовідносинами, об’єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду.

Термін «письмова угода» включає арбітражне застереження в договорі, або арбітражну угоду, підписану сторонами, або вміщене в обміні листами або телеграмами.

Суд Держав-учасниць, якщо до нього подається позов з питань, з яких сторони уклали угоду про передачу спору до арбітражу, повинен на прохання однієї із сторін направити сторони до арбітражу, якщо не знайде, що вказана угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана (стаття II).3. Кожна Держава-учасниця визнає арбітражні рішення як обов’язкові і виконує їх відповідно до процесуальних норм тієї території, де запитується визнання та виконання цих рішень. При чому для визнання та виконання арбітражних рішень не повинні застосовуватися більш обтяжливі умови або більш високі мита та збори, ніж ті, які передбачені для визнання і виконання внутрішніх рішень (стаття III).4. Конвенція передбачила обов’язковий перелік документів, які необхідно подати стороною для визнання і виконання рішення: a) належним чином завірений оригінал арбітражного рішення або належним чином завірену копію такого; b) оригінал арбітражної угоди або належним чином завірену копію такої.Арбітражне рішення має бути перекладено на офіційну мову тієї держави, де запитується визнання та виконання (стаття IV).5. Конвенція визначає дві групи підстав для відмови у визнанні та виконанні арбітражного рішення: 1) на прохання сторони, проти якої направлене арбітражне рішення; 2) за рішенням компетентного органу держави (стаття V).

6. Якщо перед компетентною владою держави (рішення ще не стало остаточним для сторін або було відмінено або призупинено компетентною владою держави, де воно було винесено, або держави, закон якої застосовується) було порушено клопотання про відміну або призупинення арбітражного рішення, то та влада, до якої звернулися з проханням про визнання та виконання цього рішення, може, якщо вважатиме за доцільне, відкласти вирішення питання про виконання цього рішення і може також за клопотанням тієї сторони, яка просить про виконання цього рішення, зобов’язати іншу сторону надати забезпечення (стаття VI).

 

Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами (м. Вашингтон) була прийнята 18 травня 1965 р., ратифікована Україною 16 березня 2000 р. Її учасницями є близько 160 держав світу. Конвенція складається з преамбули та десяти глав (75 статей). Відповідно до Конвенції був заснований Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів (ICSID).

Метою діяльності Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів є забезпечення вирішення через примирення та арбітраж інвестиційних спорів між Договірними державами та особами інших Договірних держав у відповідності з положеннями Конвенції. До компетенції Центру належить вирішення правових спорів, що виникають безпосередньо з відносин, пов’язаних з інвестиціями, між Договірною державою (або будь-яким уповноваженим її органом, про який Договірна держава повідомила Центр) та особою іншої Договірної держави, за наявності письмової згоди учасників спору про його передання для вирішення Центру. Сторони, що досягли такої згоди, не вправі відмовитися від неї в односторонньому порядку. Звернення до Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів не вимагає попереднього вичерпання національних засобів захисту. Згода про вирішення спору за допомогою Центру міститься в численних двосторонніх інвестиційних угодах про сприяння та захист іноземних інвестицій.

У Конвенції, крім процедури арбітражу, передбачена процедура примирення. Основною особливістю цієї процедури є з'ясування обставин, з приводу яких між сторонами виник спір, та докладання всіх зусиль для прийняття взаємоприйнятного для сторін рішення. З цією метою Комісія, яка формується для розгляду спору, має право на будь-якій стадії розгляду спору та час від часу пропонувати сторонам умови, на яких спір може бути врегульований. Сторони зобов'язані добросовісно співробітничати з Комісією, для того щоб Комісія могла виконувати покладені на неї функції, і серйозно ставитись до рекомендацій Комісії. 3. Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж від 21 квітня 1961 р., ратифікована Україною 25 січня 1963 р., вступила в силу 7 січня 1964 р. Складається з 10 статей. Ратифікували та приєдналися - 27 держав.

Основні положення Конвенції:

1. Сфера застосування Конвенції. Конвенція застосовується до арбітражних угод як фізичних так і юридичних осіб, які на момент укладення такої угоди мають постійне місце проживання або відповідно своє місцезнаходження в різних Договірних державах, про вирішення в порядку арбітражу спорів, які виникають при здійсненні операцій по зовнішній торгівлі; до арбітражних процесів і рішень, які засновані на арбітражній угоді.

Під терміном «місцезнаходження юридичної особи» розуміється місце, де знаходиться контора юридичної особи, яка уклала арбітражну угоду (стаття I).

2. Можливість для публічно-правових юридичних осіб звертатися до арбітражу. Основною відмінністю цієї Конвенції від інших міжнародних договір з арбітражу є можливість «юридичних осіб публічного права» укладати арбітражні угоди. Однак при підписанні або ж ратифікації означеної Конвенції кожна з Договірних держав може зробити заяву про обмеження вказаної можливості умовами, вказаними у застереженні (стаття II).3. Суд, в якому порушена справа, може не визнавати арбітражну угоду, якщо за законом його держави спір не може бути предметом арбітражного розгляду.

Якщо одна із сторін в арбітражній угоді подала заяву з проханням про арбітраж, то державний суд, до якого може в майбутньому звернутися інша сторона з позовом з того ж предмету або з питання про відсутність, недійсність або ж втрату чинності арбітражною угодою, повинен відкласти винесення рішення з питання про компетенцію арбітражного суду до тих пір, поки арбітражний суд не винесе рішення по суті справи, оскільки у державного суду немає достатніх істотних підстав й для відступу від цього правила (стаття VI).

4. Мотиви рішення. Згідно із Конвенцією, вважається, що сторони в арбітражній угоді домовилися про необхідність мотивованого рішення, якщо тільки вони: а) не обумовили особливо, що рішення не повинно бути мотивованим; b) не обрали арбітражної процедури, в рамках якої не прийнято мотивувати арбітражне рішення, і якщо при цьому жодна із сторін не вимагала особливо, до закінчення усного розгляду, до складання арбітражного рішення, щоб рішення було мотивованим (стаття VIII).

5. Оголошення арбітражного рішення недійсним. Відміна арбітражного рішення, яке підпадає під дію цієї Конвенції, в одній з Держав-учасниць, буде причиною відмови у визнанні або виконанні цього рішення в інших державах-учасницях тільки за умови, що відміна арбітражного рішення була вчинена в Державі, в якій або за законом якої це рішення було винесено, або на підставі визначених підстав, передбачених в Конвенції (стаття IX).

В Європейській Конвенції також розглядаються питання: про право іноземних громадян бути арбітрами; здійснення арбітражного процесу; відвід арбітражного суду за непідсудністю; підсудність державним судам; застосовного права.

Відповідно до Угоди щодо застосування Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж від 17 грудня 1962 р. (м. Париж), яка змінила статтю IV Європейської Конвенції визначено, що при появі будь-яких труднощів, які виникають у зв'язку зі створенням або функціонуванням арбітражу, питання передається на вирішення компетентного органу на прохання сторони, яка порушує провадження.

 

Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітражвід 30 січня 1975 р. (Панамська конвенція), яку на сьогодні підписали 19 та ратифікували 16 держав. Конвенція набрала чинності 16 червня 1976 р.

Панамська конвенція передбачає дійсність угод про передачу до арбітражу будь-яких спорів, які можуть виникнути або виникли у зв'язку із будь-якою комерційною угодою, за умови що ця угода зафіксована у письмовій формі (ст. 1).

Стаття 2 передбачає, що арбітри повинні призначатися в порядку, узгодженому сторонами. Їх призначення може бути делеговане третій стороні, фізичній або юридичній особі. Арбітри можуть бути місцевими громадянами або іноземцями. При відсутності прямо вираженої згоди між сторонами арбітраж може проводитися відповідно до правил процедури Міжамериканської комісії з комерційного арбітражу.

Арбітражне рішення або постанова, яка не може бути оскаржена на підставі застосовного закону або процесуальних правил, буде мати силу остаточного судового рішення. Його виконання або визнання може бути передбачене в тому ж порядку, який діє відносно рішень, винесених місцевими або іноземними загальними судами, відповідно до процесуального законодавства держави, де воно повинно бути виконане, і положень міжнародних договорів (ст. 4).

Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р., укладена у м. Києві. Угоду ратифіковано Постановою Верховної Ради від 19 грудня 1992 р. № 2889-XII. Угода складається із 13 статей. Основні положення:1. Господарюючі суб'єкти кожної з держав-учасниць мають на території інших держав-учасниць право без перешкод звертатися до судів, арбітражних (господарських) судів, третейських судів та інших органів, до компетенції яких належить вирішення справ (що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб'єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними), можуть виступати в них, порушувати клопотання, висувати позови та здійснювати інші процесуальні дії.

2. Угодою передбачено право компетентних судів держав-учасниць розглядати справи у випадках, наявності про це письмової угоди сторін про передачу спору до суду. За наявності такої угоди суд іншої держави –учасниці припиняє провадження у справі за заявою відповідача, якщо така заява зроблена до прийняття рішення у справі.

3. Документи, видані або засвідчені установою або спеціально уповноваженою особою в межах їх компетенції за встановленою формою і скріплені офіційною печаткою на території однієї з держав-учасниць, приймаються на території інших держав-учасниць без будь-якого спеціального посвідчення.

Документи, які на території однієї з держав-учасниць розглядаються як офіційні документи, мають на території інших держав-учасниць доказову силу офіційних документів.

4. Держави-учасниці взаємно визнають і виконують рішення компетентних судів, що набрали законної сили.

Рішення, винесені компетентними судами однієї держави-учасниці, мають бути виконаними на території інших держав-учасниць (ст. 6).

5. Виконання рішення відбувається за клопотанням заінтересованої Сторони. До клопотання додаються: належним чином завірена копія рішення, про примусове виконання якого порушене клопотання; офіційний документ про те, що рішення набуло сили, якщо це не випливає з тексту самого рішення; докази про повідомлення іншої Сторони про процес; виконавчий документ (ст. 8).

6. У виконанні рішення може бути відмовлено на прохання Сторони, проти якої воно направлене, тільки якщо ця Сторона надасть компетентному суду за місцем звернення з проханням про виконання рішення, докази того, що:

а) судом держави-учасниці, яка запитується, раніше винесене рішення, яке набуло законної сили у справі між тими самими Сторонами, про той самий предмет і на тій самій підставі;

б) є визнане рішення компетентного суду третьої держави-учасниці або держави, що не є членом Співдружності, по спору між тими ж Сторонами, про той же предмет і на тій же підставі;

в) спір вирішений некомпетентним судом;

г) інша Сторона не була повідомлена про процес;

д) закінчився трирічний термін давності подання рішення щодо примусового виконання (ст. 9).

 

Проблемою виконання рішень згідно з цією Угодою є наявність застереження про публічний порядок в національних законодавствах держав-учасниць, посилаючись на який можна відмовити у виконанні такого рішення. З метою розв’язання вказаної проблеми Економічним Судом СНД був прийнятий Консультативний висновок № 01-1/3-10 про тлумачення статті 9 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р.

У Консультативному висновку констатувався факт наявності в законодавствах держав-учасниць СНД застереження про публічний порядок. Зокрема, було визнано, що у державах-учасницях Угоди визнання і виконання іноземних судових рішень регулюється міжнародними договорами та національним законодавством. Аналіз нормативно-правових актів держав, які регулюють підстави відмови у виконанні іноземних рішень, показує, що в більшості випадків їх зміст узгоджується з положеннями ст. 9 Угоди, разом з тим є певні розбіжності термінологічного порядку. Зокрема, законодавство ряду держав-учасниць Угоди передбачає можливість відмови у визнанні та виконанні рішення іноземного суду з інших підстав, не зазначених у ст. 9 Угоди, в тому числі за мотивами невідповідності публічному порядку держави місця виконання..

Економічний Суд СНД вважає, що, незважаючи на зазначені термінологічні відмінності, у процесуальному законодавстві держав-учасниць Угоди від 20 березня 1992 р. мається на увазі одна і та ж правова категорія – застереження про публічний порядок, застосовуючи яку держава не допускає виконання на своїй території рішення, якщо наслідки такого виконання вступають в протиріччя з основами національної правової системи. Перелік підстав відмов у виконанні судового рішення, встановлений ст. 9 Угоди, є вичерпним. Однак попри наявність застереження про публічний порядок Економічний Суд СНД дійшов висновку, що у визнанні і виконанні судового рішення держави-учасниці Угоди не може бути відмовлено з інших підстав, у тому числі з мотивів суперечності публічному порядку держави, в якій запитується виконання.

 

4. Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ)– цеорганізація, яка входить до системи ООН, отримала мандат від ООН та займається розробкою та уніфікацією права міжнародної торгівлі, в тому числі і правил, які стосуються міжнародного комерційного арбітражу.Була заснована у 1966 р. за рішенням Генеральної Асамблеї ООН (резолюція 2205 (XXI) від 17 грудня 1966 р.). Її діяльність направлена на зменшення або усунення перешкод для розвитку торгівлі, які викликані відмінностями в національному праві різних держав. ЮНСІТРАЛ сприяє прогресивному узгодженню та модернізації права міжнародної торгівлі шляхом підготовки і заохочення застосування та прийняття нормативних та ненормативних документів у таких ключових сферах міжнародної торгівлі: врегулювання спорів, міжнародна договірна практика, транспорт, банкрутство, електронна торгівля, міжнародні платежі, закупівлі і купівля-продаж товарів.

Оскільки у складі Комісії повинні бути представлені різні географічні регіони і основні економічні та правові системи світу, в число 60 держав-членів входять 14 держав Африки, 14 держав Азії, 8 держав Східної Європи, 10 держав Латинської Америки і Карибського басейну і 14 держав Західної Європи й інших держав. Генеральна Асамблея обирає членів Комісії на шість років, причому термін повноважень половини членського складу закінчується через кожні три роки.

ЮНСІТРАЛ готує міжнародні нормативні документи та ненормативні тексти для використання сторонами комерційного договору в процесі ведення переговорів. Нормативні тексти торкаються питань міжнародної купівлі-продажу товарів; врегулювання міжнародних комерційних спорів; електронної торгівлі; міжнародного перевезення вантажів; міжнародних розрахунків тощо. До ненормативних текстів відносяться правила проведення арбітражної процедури, коментарі з організації та проведення арбітражного розгляду, а також правові настанови щодо складання договорів з будівництва промислових об’єктів і зустрічних торгових договорів.

Діяльність ЮНСІТРАЛ є на сьогодні досить активною та успішною в галузі уніфікації процедур щодо вирішення спорів за допомогою міжнародного комерційного арбітражу незалежно від виду останнього: постійнодіючого або ж арбітражу ad hoc. Першим результатом зусиль Комісії у цьому напрямку стало прийняття в 1976 р. Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ. Щоб надати контрагентам за міжнародними договорами можливість вирішити конфлікт в доарбітражному порядку (а така потреба виникає досить часто), Комісія у 1980 р. розробила Погоджувальний регламент ЮНСІТРАЛ, а в 2002 р. - Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародну комерційну погоджувальну процедуру. Погоджувальна процедура може застосовуватися за угодою сторін, якщо вони бажають врегулювати спір саме таким способом, перш ніж вдатися до формального розгляду суперечки.

 

5. Типовий закон ЮНСІТРАЛ 1985 р. Типовий закон – це нормативний текст, рекомендований державам для включення до їх внутрішнього законодавства. На відміну від конвенцій, для прийняття яких необхідне скликання дипломатичної конференції, типові закони доопрацьовуються і приймаються ЮНСІТРАЛ на щорічній сесії. На сьогодні підготовлено ЮНСІТРАЛ два типові закони: Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж (1985 р.); Типовий закон ЮНСІТРАЛ про електронну торгівлю (1996 р.).

Типовий закон покликаний надавати державам допомогу в реформуванні та оновленні їх законодавства щодо арбітражної процедури, з тим щоб врахувати особливі риси і потреби практики міжнародного комерційного арбітражу. Він охоплює всі стадії (етапи) арбітражного процесу: від укладення арбітражної угоди, визначення складу арбітражного суду та вирішення питань, пов'язаних з його компетенцією і межами можливого втручання з боку судів загальної юрисдикції, до питань визнання та виконання арбітражного рішення. Закон відображає досягнутий у всесвітньому масштабі консенсус щодо ключових аспектів практики міжнародного арбітражу, прийнятої в багатьох державах світу, які представляють усі регіони і мають різні правові та економічні системи. 07 липня 2006 р. ЮНСІТРАЛ прийняла поправки до статей 1 (2), 7 і 35 (2), а також нову главу IV-A, змінивши статтю 17, і нову статтю 2А. Переглянутий варіант статті 7 спрямований на модернізацію вимог про форму арбітражної угоди з метою приведення її у більш повну відповідність до сучасної міжнародної договірної практики. У новій главі IV-А передбачений правовий режим щодо застосування забезпечувальних заходів. Починаючи з 2006 р. стандартним варіантом Типового закону є переглянутий варіант.

Типовий закон про міжнародний торговий арбітраж можна охарактеризувати як процесуальний документ, який являє собою окремий звід взаємопов'язаних статей. Цей закон рекомендовано усім державам з метою забезпечення одноманітності у визначенні положень арбітражного законодавства та спрощення їх реалізації на практиці. Типовий закон не має прямої дії в національній системі законодавства тієї чи іншої держави. Однак національні закони держав про арбітраж можуть ґрунтуватися на Типовому законі ЮНСІТРАЛ.

Значна кількість норм типового закону носить диспозитивний характер, що дає змогу сторонам за своєю згодою встановлювати інші правила процедури.

В Типовому законі визначена сфера застосування - Закон застосовується до міжнародного торговельного арбітражу, за умови дотримання будь-якої угоди, чинної між цією державою і будь-якою іншою державою або державами.

У Типовому законі визначаються поняття «комерційний», «арбітраж», «арбітраж міжнародний» тощо. Положення вказаного Типового закону застосовуються тільки тоді, коли місце арбітражу розташоване у державі, яка прийняла вказаний Закон. Арбітраж є «міжнародним», якщо комерційні підприємства сторін арбітражної угоди в момент її укладання знаходяться в різних державах або одне з наступних місць розташоване за межами держави, в якій сторони мають свої комерційні підприємства: місце арбітражу; місце, де повинна бути виконана значна частина зобов'язань, або з яким найбільш пов'язаний предмет спору; сторони прямим чином домовилися про те, що предмет арбітражної угоди пов'язаний більш як з однією державою.

Типовим Законом визначено порядок отримання письмових повідомлень. Зокрема, 1) якщо сторони не домовилися про інше: a) будь-яке письмове повідомлення вважається отриманим, якщо воно доставлено адресату особисто або на його комерційне підприємство, за його постійним місцем проживання або поштовою адресою; коли останні не можуть бути встановлені шляхом розумного наведення довідок, письмове повідомлення вважається отриманим, якщо воно направлено до останнього відомого місцезнаходження комерційного підприємства, постійного місця проживання або на поштову адресу рекомендованим листом або будь-яким іншим шляхом, що передбачає реєстрацію спроби доставки цього повідомлення; b) повідомлення вважається отриманим в день такої доставки.Крім того, Типовий закон про міжнародний торговий арбітраж визначає такі питання: відмови від права на заперечення (сторона, яка знає про те, що будь-яке положення Закону, від якого сторони можуть відступати, або яка-небудь вимога, згідно арбітражної угоди, не були дотримані, однак продовжує брати участь в арбітражному провадженні, не заявивши заперечень проти такого недотримання без зволікання, або якщо для цього передбачено будь-який термін, то протягом такого строку вважається такою, що відмовилась від свого права на заперечення); межі втручання суду з питань, що регулюються Законом (ніяке судове втручання не повинно мати місця, крім випадків передбачених Законом) (Глава І). Глава II присвячена поняттю та формі арбітражної угоди, а також: арбітражній угоді та поданню позову по суті спору до суду; взаємозв’язку між арбітражною угодою та забезпечувальними заходами суду. Глава III визначає положення щодо складу арбітражного суду; кількості арбітрів; призначення арбітрів; підстави для відводу арбітрів; процедуру відводу; призначення нового арбітра тощо.

Глава IV передбачає положення щодо компетенції арбітражного суду. Зокрема, визначено право на винесення постанови про свою компетенцію: арбітражний суд може сам прийняти постанову про свою компетенції, в тому числі за будь-яких заперечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. Для цієї мети арбітражне застереження, що є частиною договору, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення арбітражним судом рішення про недійсність договору не тягне за собою «ipso jure» недійсність арбітражного застереження тощо.

07 липня 2006 р. Типовий закон про міжнародний торговий арбітраж був переглянутий та доповнений, зокрема Главою IV-A «Забезпечувальні заходи та попередні постанови», в якій передбачаються такі положення: повноваження третейського суду щодо винесення постанов про застосування забезпечувальних заходів; умови для застосування забезпечувальних заходів; умови винесення попередніх постанов; поняття особливого режиму попередніх постанов; порядок внесення змін, призупинення та відміна забезпечувальних заходів; надання належного забезпечення заходам; порядок відшкодування витрат та збитків, понесених в результаті вжиття забезпечувальних заходів; визнання та виконання забезпечувальних заходів; підстави для відмови у визнанні та виконанні забезпечувальних заходів; забезпечувальні заходи, які застосовуються державним судом.

Глава V передбачає порядок проведення арбітражного розгляду: рівне ставлення до сторін; визначення правил процедури проведення розгляду; місце проведення арбітражу; мову арбітражу; порядок подання позовної заяви та заперечення проти позову; слухання та письмовий розгляд; наслідки неподання документів або нез'явлення сторони; порядок залучення експерта.Глава VI визначає процедуру винесення арбітражного рішення і припинення розгляду: винесення рішення колегією арбітрів; форма і зміст арбітражного рішення; припинення розгляду; порядок укладення мирової угоди; виправлення та тлумачення рішення, додаткове рішення.

Глава VII передбачає порядок оскарження арбітражного рішення.

Глава VIII визначає порядок визнання і виконання арбітражних рішень, підстави для відмови у визнанні та виконанні арбітражних рішень.

 

6.Для проведення арбітражу ad hoc широко застосовуються Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, який прийнятий в 1976 р. та діє в редакції 2010 р.

Регламент ЮНСІТРАЛ – це збірник процесуальний правил здійснення арбітражу, який застосовується за згодою сторін у сфері комерційних спорів. В переважній більшості використовується для арбітражів ad hoc, однак може застосовуватися і в інституційних арбітражах. Для сторін такий арбітражний регламент є обов’язковим тільки у випадку взаємної згоди на його застосування. Однак при арбітражі ad hoc сторони можуть взяти Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ за основу, при цьому внести зміни в правила та процедури. Вказаний регламент створено для полегшення формування разових арбітражів між сторонами. Особливість цього Регламенту полягає в тому, що він використовується не тільки сторонами комерційних спорів, а в арбітражі між державою та іноземним інвестором. Така опція міститься в більшості існуючих двосторонніх угодах про захист.

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ складається з 4 розділів та додатку.

Розділ I передбачає таке: сферу застосування, повідомлення та строки арбітражу, відповідь на повідомлення про арбітраж, представництво і допомогу тощо.

Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ застосовується, якщо сторони домовилися про те, що спори між ними з приводу будь-яких конкретних правовідносин, незалежно від того, чи носить він договірний характер, будуть передаватися на розгляд до арбітражу, з такими змінами, про які сторони можуть домовитися. Цей Регламент регулює арбітражний розгляд, за тим винятком, що у випадку, коли будь-яке з його правил суперечить нормі застосовного до арбітражу закону, від якої сторони не вправі відступати, застосовується ця норма. Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ 1976 р. містив вимогу щодо обов’язкової письмової форми арбітражної угоди. У редакції ж Регламенту 2010 р. відсутня жорстка вимога до письмової форми арбітражної угоди, це дозволяє сторонам самостійно обирати форму арбітражної угоди, враховуючи імперативні норми застосовного законодавства держави.

Розділ II «Склад арбітражного суду» визначає кількість арбітрів, порядок призначення та число арбітрів, відвід та заміну арбітрів, порядок повторного слухання по справі у випадку заміни арбітрів,

Цікавим є положення статті 16 цього Арбітражного регламенту «Виключення відповідальності»: «за винятком випадків навмисних протиправних дій, сторони відмовляються в повному обсязі, в якому це припустимо відповідно до застосовного закону, від права пред’являти позови арбітрам, компетентному органу і будь-якій особі, призначеній арбітражним судом, за будь-які дії або упущення».

Розділом III визначається порядок арбітражного розгляду. Зокрема, традиційно врегульовуються питання місця проведення арбітражу, мови арбітражу, подання позовної заяви та заперечення проти позову, відвід арбітражного суду за непідсудністю, додаткові письмові заяви, строки проведення арбітражу, порядок застосування забезпечувальних заходів, докази, слухання, порядок призначення експертів, наслідки неподання документів або неявка сторін, завершення розгляду по справі, відмова від права на заперечення.

З дотриманням цього Регламенту арбітражний суд може вести арбітражний розгляд таким чином, який він вважає за належне, за умови рівного ставлення до сторін і надання кожній з них на будь-якій стадії процесу всіх можливостей для викладу своєї позиції. Відповідно до статті 17 «Мова» з дотриманням угоди сторін арбітражний суд після його призначення негайно вирішує питання про мову або мови, які повинні використовуватися в арбітражному процесі. Це рішення відноситься до позовної заяви, заперечення відповідача проти позову та до будь-яких інших письмових заяв і, в разі проведення усного розгляду, до мови або мов, які повинні використовуватися в ході такого розгляду. Арбітражний суд може дати розпорядження про те, щоб будь-які документи, додані до позовної заяви або до заперечень відповідача проти позову, а також будь-які додаткові документи або докази, представлені в ході розгляду на мові оригіналу, супроводжувалися перекладом на мову або мови, про які домовились сторони або які визначені арбітражним судом.

Заключним Розділом IV передбачено порядок винесення арбітражного рішення. Визначені питання прийняття рішення, форми та змісту арбітражного рішення, укладення мирової угоди, тлумачення арбітражного рішення, виправлення в арбітражному рішенні, винесення додаткового арбітражного рішення, гонорари та витрати арбітрів, арбітражні витрати.

Стаття 34 передбачає, що арбітражний суд вправі виносити окремі арбітражні рішення з різних питань у різний час. Усі арбітражні рішення викладаються у письмовій формі і є остаточними і обов’язковими для сторін. Сторони виконують всі арбітражні рішення негайно. Арбітражний суд вказує мотиви, на яких ґрунтується арбітражне рішення, за винятком випадків, коли сторони погодилися, що арбітражне рішення не повинно бути вмотивованим. Арбітражне рішення повинно бути підписано арбітрами і містити зазначення дати, в яку арбітражне рішення було винесено, і місця арбітражу. Якщо за наявності більш ніж одного арбітра один з них не підписує арбітражне рішення, то в цьому рішенні повинна бути вказана причина відсутності його підпису. Арбітражне рішення може бути опубліковано за згодою всіх сторін або в тих випадках і в тому обсязі, в якому розкриття інформації про арбітражне рішення потрібно від сторони в результаті взятого нею юридичного зобов’язання, у цілях захисту або збереження юридичного права або у зв’язку з проведеним юридичним розглядом в суді або в іншому компетентному органі.

В Додатку подано проект типового арбітражного застереження для договорів, можливої заяви про відмову від оскарження арбітражного рішення, проект типових заяв про незалежність арбітра.

Проект типового арбітражного застереження для договорів. Будь-який спір, розбіжність або вимога, що виникають з / або стосуються цього договору або його порушення, припинення його дії або його недійсності, підлягають вирішенню в арбітражі відповідно до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ.

Примітка. Сторони повинні розглянути питання про те, щоб додати до цього:

a) компетентний орган (назва установи або ім’я особи);

b) кількість арбітрів (один або три);

c) місце арбітражного розгляду (місто і держава);

d) мову арбітражного розгляду.

Можлива заява про відмову. Примітка. Якщо сторони бажають виключити можливість оскарження арбітражного рішення, яка може бути передбачена чинним законодавством, то вони можуть розглянути питання про включення запропонованого положення, враховуючи, однак, той факт, що умови такого вилучення залежать від застосовного закону.

Відмова. Цим сторони відмовляються від свого права на оскарження в будь-якій формі арбітражного рішення, в якому суді або іншому компетентному органі в тій мірі, в якій така відмова є юридично допустимою відповідно до застосовного закону.

Багато національних торговельних палат і арбітражних центрів виконують роль компетентного органу щодо сприяння арбітражу згідно з Арбітражним регламентом ЮНСІТРАЛ. Зокрема, згідно з Правилами з надання сприяння Міжнародним комерційним арбітражним судом України арбітражу відповідно до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України має право діяти в якості компетентного органу відповідно до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ і надавати організаційне сприяння арбітражним розглядам на підставі зазначеного регламенту. При отриманні прохання будь-якої зі сторін про призначення одноособового арбітра або арбітра-голови відповідно до Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ МКАС здійснює це призначення протягом шістдесяти днів після отримання прохання, керуючись процедурою, встановленою в п. 2 ст. 8 зазначеного регламенту, якщо тільки сторони не домовляться про незастосування цієї процедури, або МКАС на свій розсуд не визнає недоцільним її використання в конкретному випадку На прохання сторін або складу арбітражу МКАС може надавати організаційне сприяння арбітражному розгляду на підставі Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ, включаючи виконання таких функцій:

– направлення документів сторонам і арбітрам;

– сприяння складу арбітражу у визначенні дати, часу і місця слухання справи і направлення завчасно повідомлення сторонам про слухання;

– надання приміщень для слухання справи і нарад складу арбітражу;

– здійснення машинописних робіт;

– забезпечення послугами перекладача;

– посвідчення підписів арбітрів на арбітражне рішення печаткою МКАС і підписом його генерального секретаря;

– отримання авансу арбітражних витрат і його подальше перерахування з урахуванням встановленого розподілу таких витрат;

– зберігання матеріалів арбітражної справи;

– надання іншого сприяння, наскільки це можливо.


Читайте також:

  1. А джерелами фінансування державні капітальні вкладення поділяються на централізовані та децентралізовані.
  2. Активність особистості та її джерела, спрямованість особистості
  3. Альтернативні джерела формування підприємницького капіталу
  4. АНАЛІЗ ОБОРОТНИХ АКТИВІВ ЗА ДЖЕРЕЛАМИ ЇХ ФОРМУВАННЯ
  5. Аналіз прибутків комерційного банку
  6. Аналіз співвідношення активів із джерелами їх фінансування
  7. Антропогенне забруднення природного середовища. Джерела забруднень
  8. Антропологічні джерела
  9. Банківське право України: поняття , предмет регулювання, джерела і система
  10. Безперебійні джерела живлення
  11. Бухгалтерський облік доходів і витрат комерційного банку
  12. Бюджетний дефіцит та джерела його фінансування.




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Тема 12. Інституціональні форми інтеграції у світове господарство | ВИКОРИСТАННЯ СУДОВОЇ БУХГАЛТЕРІЇ В ЮРИДИЧНІЙ ПРАКТИЦІ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.007 сек.