Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Форми власності на природні ресурси

Власність в Україні існує в різних формах, але чинне законодав­ство про власність, на жаль, не визначає чіткої форми власності на природні ресурси. Існують і певні суперечності в цьому питанні між Конституцією України, Законом «Про власність» та чинним еко­логічним законодавством. Проте аналіз саме екологічного законо­давства, і в першу чергу земельного, дозволяє зробити висновок про існування трьох основних форм власності на природні ресурси, а саме державної, комунальної та приватної. Тобто природні ресур­си в Україні могут перебувати у приватній, комунальній або дер­жавній власності. Це означає, що право колективної власності в Україні більше не існує. Колишнім колективним власникам — сільськогосподарським кооперативам, садівничим товариствам тощо земля стала належати на праві приватної власності.

Найбільш повно питання власності врегульовані у чинному Зе­мельному кодексі України. В інших поресурсних законах питання власності на ті чи інші природні ресурси врегульовані лише у загаль­ному вигляді.

Як вже зазначалось, ст. 13 Конституції України проголошує всі природні ресурси в територіальних межах країни об'єктом права власності народу України, тому на практиці виникають питання щодо узгодженості норми Конституції та норм екологічного законо­давства, враховуючи набуття права приватної, комунальної та дер­жавної власності на природні ресурси. В юридичної літературі панує думка, що в даному випадку Конституція України регулює не відно­сини власності на природні ресурси, а закріплює суверенітет народу України на певну територію, на довкілля взагалі. Але, на нашу дум­ку, доцільно визнати, що норма Конституції щодо проголошення природних ресурсів об'єктом права власності народу України має недосконале визначення і потребує внесення відповідних змін згідно з вимогами часу. Тому при розгляді форм власності на природні ре­сурси слід керуватись більш сучасним екологічним законодавством.

Право державної власності являє собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють належність природних ре­сурсів народу України в особі обраного ним представницького ор­гану державної влади, а також встановлюють порядок придбання, використання та відчуження державної власності.



Интернет реклама УБС

Особливістю державної власності на природні ресурси є те, що в цьому випадку вона виступає у вигляді виняткової власності на­роду України (статті 9,10 Закону України «Про власність»). Це озна-



Загальна частина

чає, що на природні ресурси, проголошені виключною власністю народу, у держави є лише компетенція по управлінню цими ресур­сами в загальнонародних інтересах. Таким чином, право винятко­вої власності народу України на природні ресурси є особливою формою державної власності, що характеризує належність природ­них ресурсів та інших природних благ народу України в цілому.

Право державної власності на природні ресурси відрізняється від права приватної власності, незважаючи на проголошення їх рівності. Це проявляється, по-перше, в тому, що в державній влас­ності можуть знаходитися будь-які природні ресурси. По-друге, деякі засоби придбання природних ресурсів у власність можуть бути використані тільки державою (наприклад націоналізація). По-третє, право державної власності на природні ресурси має більш всеосяжний характер, оскільки, будучи одночасно політичним су­вереном та власником, держава сама, виходячи з волі та інтересів народу, своєю владою визначає, яким змістом будуть наповнені ії правомочності і в яких формах вони будуть здійснюватися. Таким чином, як політичний суверен держава шляхом видання законодав­чих актів сама встановлює рамки своїх прав власника та межі їх здійснення.

Відносно новою формою права власності на природні ресурсі є право комунальної власності. Фактично має місце передача по­вноважень власника від державних органів до територіальних гро­мад в особі органів місцевого самоврядування. Такий розподіл по­вноважень викликаний подальшим розвитком місцевого самовря­дування та побудовою громадянського суспільства. Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що право комунальної власності на природні ресурси — це сукупність норм, що встанов­люють правові підстави виникнення, користування та розпоряд­ження природними об'єктами територіальних громад населених пунктів, а саме міст, сіл та селищ.

Розмежування природних ресурсів на державну та комунальну власність — це досить тривалий процес, який потребує багато часу. Тому на практиці, при визначенні, до якої форми власності нале­жать ті чи інші природні ресурси, необхідно з'ясовувати, чи прове­дено їх розмежування в натурі на місцевості, оскільки тільки після цього вони переходять у комунальну власність.

Особливою та новою формою власності на природні ресурси є право приватної власності. Право приватної власності являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну належність природ­них об'єктів, тобто право приватної власності юридично закріплює


Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні

власність громадян та юридичних осіб як економічну категорію, що охоплює всі форми індивідуалізованого привласнення.

Різноманітні економічні форми використання природних об'єк­тів вимагають і різноманітного їх правового оформлення. Хоча чинне екологічне законодавство прямо не передбачає жодного підрозділу права приватної власності на конкретні види, але фак­тично, враховуючи особливості правового режиму різноманітних форм експлуатації природних об'єктів, можна виділити два різно­види права приватної власності на природні ресурси:

1. Право власності для задоволення особистих потреб — право
власності окремого громадянина.

2. Право власності з метою здійснення підприємницької діяль­
ності — право власності юридичних осіб та громадян, суб'єктів
підприємницької діяльності.

їх відмінність полягає не в обсязі чи характері правомочностей, бо вони, як правило, однакові в усіх власників, а в підставах виник­нення, порядку використання і колі об'єктів. Разом з цим, вони ма­ють ряд спільних рис, що дозволяє юридично об'єднати їх в одну категорію.

Як правило, право приватної власності на природні ресурси про­являється у формі спільної власності, тобто характеризується мно­жинністю суб'єктів і єдністю об'єктів. У своїй більшості природні ресурси надаються не окремим громадянам, а родинним утворенням: сім'ї громадянина, фермерському господарству (що, як правило, є родинно-трудовим утворенням). Тут не виникає ніякої нової форми власності, оскільки кожний учасник залишається самостійним влас­ником, а щодо спільного об'єкта, правомочності власника здійсню­ються так, щоб належати одночасно декільком особам.

Розрізняються два види приватної власності: спільна власність з визначенням частки (спільна часткова власність) та спільна власність без визначення частки (спільна сумісна власність).

Для сімейних і сімейно-трудових утворень, як правило, харак­терна спільна власність без визначення частки. В разі ж створення громадянами спільного підприємницького утворення у вигляді юридичної особи (садове товариство, сільськогосподарське під­приємство та ін.) фактично маємо спільну часткову власність з виз­наченням частки кожного власника.

Спільна часткова власність характеризується тим, що кожному співвласнику належить вже визначена частка в праві власності. Ця частка не відокремлюється в натурі, на місцевості. Вона може бути виражена у вигляді відсотків або частки права спільної власності.


Загальна частина

Розмір частки визначається залежно від умов набуття права влас­ності на спільну власність, наприклад, у разі успадкування, спільно­го придбання за договором купівлі, дарування та ін. Тому частки у спільній власності можуть бути нерівними, а можуть бути і рівни­ми. Але незалежно від розміру частки кожен співвласник корис­тується рівним обсягом прав щодо спільної власності.

У спільній сумісній власності частка кожного співвласника не визначена. Ця форма спільної власності характерна, як правило, для сімейних і сімейно-трудових утворень, тому що майнові права співвласників обумовлені особисто-правовими зв'язками між ними. Співвласниками спільної сумісної власності можуть бути тільки фізичні особи, тому ця правова форма притаманна лише праву приватної власності.

.. .і,, ,,і., 'у .і"; § 3. Суб'єкти права власності на природні ресурси

Екологічне законодавство розрізняє суб'єктів права власності залежно від форми власності, у якій перебувають ті чи інші при­родні ресурси. Таким чином, право власності на природні ресурси характеризується множинністю суб'єктів відповідно до форм влас­ності — державної, комунальної та приватної. Тобто слід ділити суб'єктів права власності на суб'єктів права державної, комуналь­ної або приватної власності на природні ресурси.

Характерною ознакою суб'єкта права власності є належна пра­во- і дієздатність. Через відсутність відповідних приписів в еко­логічному законодавстві правовий статус суб'єктів права власності на природні ресурси доцільно визначати за аналогією з нормами цивільного права щодо загальної праводієздатності з урахуванням вимог екологічного законодавства. Екологічною дієздатністю є здатність громадянина своїми діями набувати права та створювати для себе обов'язки, тобто здійснювати дії, які спрямовані на са­мостійне або спільно з іншими особами отримання об'єкта влас­ності, зокрема, звертатись до відповідного органу про надання у власність земельної ділянки, отримання земельного паю, придбан­ня земельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди тощо.

Екологічна праводієздатність належить окремій фізичній особі — громадянину України, іноземній особі або особі без громадянства з моменту досягнення 18-річного віку. Але коли законодавством допускається шлюб до досягнення 18-річного віку, то право- діє­здатність фізичної особи настає в повному обсязі з часу укладання шлюбу.


Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні

Юридичні особи набувають екологічної правоздатності з момен­ту державної реєстрації в органах виконавчої влади. Суб'єктом пра­ва приватної власності можуть бути тільки юридичні особі, засновані на праві приватної власності. Юридичні особі, засновані на праві державної або комунальної власності, не можуть бути власниками природних ресурсів. Вони їм надаються тільки в користування.

Суб'єктами права комунальної власності визначено терито­ріальні громади сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і в особі їх представницьких органів — рад. Територіальна громада — це жи­телі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними оди­ницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Безпосередньо свої повноважен­ня територіальна громада може здійснити шляхом проведення місцевих референдумів, в інших випадках — через селищні, сіль­ські, міські ради.

Особливим суб'єктом права власності на природні ресурси є дер­жава. Суб'єктом права державної власності на природні ресурси є держава в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автоном­ної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій. Але слід враховувати, що до розмежування земель державної та комунальної власності в натурі повноваження щодо розпорядження всіма землями, крім пе­реданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, се­лищні, міські ради, а за межами населених пунктів — відповідні ор­гани виконавчої влади.

Специфічною особливістю суб'єкта права державної власності, не властивою іншим суб'єктам права власності, є те, що держава ви­ступає в один і той же час і як носій політичної влади (суверен), і як власник і здійснює право власності в нерозривному зв'язку з політичною владою. Держава своєю владою від імені народу Ук­раїни визначає правовий режим усіх природних ресурсів, що нале­жать їй, створює органи управління об'єктами природи, визначає їх компетенцію.

Природні ресурси юридично закріплюються за певним грома­дянином, але право власності ними фактично здійснюють усі чле­ни його сім'ї, що мають цивільну правоздатність. Тому, наприклад, надання у власність другої присадибної ділянки на сім'ю не допус­кається. Добровільна відмова від права власності на природний об'єкт можлива лише за згодою всіх дієздатних членів сім'ї. Смерть громадянина, якому було надано природний об'єкт на праві при-


Загальна частина

ватної власності, не позбавляє членів його сім'ї права власності на нього.

Вказане дає певні підстави визнавати фактичним суб'єктом пра­ва приватної власності на природні ресурси сім'ю громадянина. Проте чинне екологічне законодавство сім'ю громадянина суб'єк­том права власності не вважає.

Певну специфіку як суб'єкт права приватної власності має фер­мерське господарство. Земельний кодекс України закріплює у ви­гляді суб'єкта права приватної власності на землю для ведення фер­мерського господарства громадянина. Однак земельну право­здатність для цих цілей громадянин має тільки з моменту державної реєстрації фермерського господарства. Таким чином, і в цьому разі фактично суб'єктом права приватної власності на землю виступає не окремий громадянин, а юридична особа у вигляді фермерсько­го господарства, що створюється, як правило, групою громадян.

Таким чином, сімейна форма привласнення вимагає визнання суб'єктом права власності фермерського господарства селянську сім'ю, тобто групу осіб, пов'язаних сімейно-трудовою спільністю, що і закріплено у ст.18 Закону України «Про власність», де зазна­чено, що майно осіб, які ведуть селянське фермерське господарст­во, належить їм на праві загальної сумісної власності. Тому визнан­ня фермерського господарства юридичною особою (п. 2 ст. 18 За­кону «Про селянське (фермерське) господарство») видається недоцільним, тому що майно (земля) цього господарства належить його членам на праві загальної сумісної приватної власності. Во­лодіння, користування і розпорядження землею здійснюється чле­нами фермерського господарства спільно за домовленістю (статті 14,15 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство»). Більше того, найважливішою ознакою юридичної особи є її май­нова відокремленість від своїх засновників, що не спостерігається в цьому випадку.

Таким чином, фермерське господарство можна розглядати як форму сільськогосподарського підприємства, що базується на за­гальній сумісній приватній власності на землю, а суб'єктом цього права є сімейно-трудове об'єднання осіб.

== § 4. Об'єкти права власності на природні ресурси

Об'єкти права власності — це те, з приводу чого складаються і існують відповідні правовідносини, тобто окремі індивідуально визначені частини природних ресурсів, надані у власність для пев-


 


Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні

ної мети. Ці об'єкти визначено у ст. 9 Закону України «Про влас­ність». Ними є земля, її надра, водні та інші природні ресурси, а також ресурси континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони. Більш докладно об'єкти права власності визна­чаються у відповідних поресурсних нормативних актах.

Об'єкти права власності на природні ресурси розрізняються залеж­но від форми власності. Тому слід говорити про об'єкти права держав­ної, комунальної або приватної власності на природні ресурси.

Для правової характеристики об'єктів права державної влас­ності важливе значення мають два положення: у власності держа­ви можуть перебувати всі природні ресурси; частина з них є ви­ключною власністю держави (народу України). Закон не дає пря­мого визначення об'єктів права державної власності на природні ресурси, проте аналіз змісту екологічного законодавства дозволяє віднести до цих об'єктів всі природні ресурси, крім тих, що надані в комунальну або приватну власність.

Об'єктом права державної власності на надра є державний фонд надр. До складу державного фонду надр як об'єкта права власності входять власне надра, родовища корисних копалин, техногенні ро­довища корисних копалин, а також мінеральні ресурси континен­тального шельфу і виключної (морської) економічної зони. Влас­не надра — це частина земної кори, розташована під поверхнею суші і дном водосховищ, що простягається до глибин, доступних для ге­ологічного вивчення і освоєння. До складу надр також включаються родовища корисних копалин, що є скупченням мінеральних речо­вин як у надрах, так і на поверхні землі, у джерелах вод і газів, на дні водосховищ, що за кількістю та умовами залягання придатні для промислового використання, і техногенні родовища корисних ко­палин, що є місцями, де скупчилися відходи видобування, збага­чування та переробки мінеральної сировини, запаси яких оцінені і мають промислове значення.

Хоча кожна складова частина державного фонду надр і від­різняється одна від одної цільовим призначенням, порядком ство­рення і місцем розташуванням, але для всіх них встановлено спільний правовий режим власності. Цей режим характеризується виключним правом власності народу України, що означає, що над­ра можуть перебувати тільки у власності держави, а всім іншим суб'єктам надаватися лише у користування.

Об'єктом права власності держави на води є державний водний фонд, який складають усі води (водні об'єкти) України. Під вода­ми в даному випадку розуміється сукупність індивідуально визна-


Загальна частина

чених фізико-географічних водних об'єктів (моря, озера, ріки), що не можуть бути вичерпані і перебувають у межах державних кор­донів України. При цьому не має значення, природними чи штуч­ними є водосховища. Об'єкти природи, до яких прикладена праця людини, не перестають бути з даної причини компонентом приро­ди, якщо вони не відділені від природного середовища.

Право власності поширюється не на всі наявні у природі води взагалі, а лише на ті води, що можуть бути індивідуалізовані, тобто на водні об'єкти. Не є об'єктом права власності води, що знаходять­ся в атмосфері, ґрунті, води живих тканин, тому що вони не підля­гають індивідуалізації. Перестає бути об'єктом природи і відповідно об'єктом права власності речовина «вода», відокремлена від при­родного середовища. Наприклад, вода, відокремлена від водного об'єкта, і та, що надійшла у водопровід, резервуари та інші ємності, перетворюється на звичайну товарно-матеріальну цінність і входить до цивільно-правового обігу.

Кожний водний об'єкт має важливі особливості. По-перше, він не включає в себе землю, на якій розташоване чи з якою пов'язане конкретне водне джерело, водосховище, тому що земля — самос­тійний об'єкт права власності. По-друге, водний об'єкт, навіть у ви­падку тимчасового пересихання, продовжує значитися у складі єди­ного водного фонду, доки не буде офіційно виключений з нього.

Згідно з Водним кодексом України єдиний водний фонд вклю­чає в себе:

1) ріки, озера, водосховища, інші поверхневі водосховища і
водні джерела, а також води каналів1 і ставків;

2) підземні води і льодовики;

3) внутрішні моря та інші внутрішні води України;

4) територіальні води (територіальне море)2. Як правило, зазна­
чені водні об'єкти можуть перебувати тільки в державній власності.
Однак як виняток невеликі (до 3 га) ділянки водосховищ і боліт, що
входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, се­
лянських (фермерських) господарств, можуть виступати об'єктами

' Деякі канали юридично вважаються водопроводами і за режимом не належать до природних водних об'єктів і, отже, не входять до складу єдиного водного фонду за своїм правовим статусом.

2 Відповідно до Конвенції ООН з морського права, прийнятої у 1958 році Конвенції про територіальне море і зону, що прилягає, територіальне море являє собою морський пояс, що примикає до берега відповідної держави і є складовою частиною державної території (включаючи повітряний простір, поверхню і надра дна).


Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні

колективної і приватної власності. Ліси в Україні виступають ви­ключно об'єктом державної власності на природні ресурси. Чинне лісове законодавство розуміє під лісами сукупність землі, рослин­ності, в якій домінують дерева і чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на навколишнє сере­довище (ст. 2 Лісового кодексу України — далі ЛК України). Таке поняття, на наш погляд, є не зовсім точним визначенням лісів як об'єкта права власності, тому що земля і тваринний світ являють со­бою самостійні об'єкти права власності на природні ресурси.

Більш доцільно розуміти під об'єктом права власності на ліси дерево-чагарникові насадження, що ростуть на землях лісового фонду, а також інші лісові ресурси.

Лісовими ресурсами є деревина, технічна і лікарська сировина, кормові, харчові та інші продукти лісу (ст. 7 ЛК України). За своїм характером лісові ресурси діляться на дві категорії: на загальнодер­жавні і місцеві, що відповідно дає можливість поділяти їх на об'єкти права загальнодержавної (республіканської) власності і власності адміністративно-територіальних утворень (місцевих органів влади).

До об'єктів права власності на ліси не слід відносити зелені на­садження в межах населених пунктів, а також окремі дерева і гру­пи дерев, чагарників на сільськогосподарських угіддях, у садибах, на присадибних, дачних і садових ділянках, тому що вони згідно із лісовим законодавством не належать до лісів (ст. 4 ЛК України). Тому такі насадження перебувають у власності не як об'єкти при­роди, а як майно.

У власності можуть перебувати і об'єкти тваринного світу. До та­ких об'єктів тваринного світу належать хордові, в тому числі хре­бетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби та ін.) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі та ін.) тварини в усій їх видовій і популяційній різноманітності і на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), що перебувають у стані природної волі, у не­волі або у напіввільних умовах, на суші, у воді, в ґрунті і в повітрі, а також частини диких тварин (роги, шкіра і т. п.), продукти жит­тєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо), останки копалин тва­рин, нори, мурашники, боброві запруди, інші житла і споруди тва­рин (ст. З Закону України «Про тваринний світ»).

Об'єктами права власності зазначені об'єкти тваринного світу виступають тоді, коли вони постійно або тимчасово населяють те­риторію України або належать до природних багатств її континен­тального шельфу і виключної (морської) економічної зони.


Загальна частина

Об'єктами тваринного світу є лише дикі тварини. Домашні, сільськогосподарські та інші тварини, що використовуються в гос­подарських, наукових, культурно-просвітницьких, виховних, есте­тичних та інших цілях, ними не є і відповідно не можуть бути об'єктами права власності на тваринний світ.

Тваринний світ може перебувати у державній або приватній власності.

Об'єктом державної власності на тваринний світ виступають дикі тварини, що перебувають тільки у стані природної волі, а та­кож інші об'єкти тваринного світу, що перебувають у територіаль­них і внутрішніх морських водах, у межах континентального шель­фу *і виключної (морської) економічної зони, а також у водосхови­щах, що розташовані на території більш ніж однієї області, в державних мисливських угіддях і на території природно-заповідно­го фонду України.

Об'єктом права приватної власності на тваринний світ можуть виступати окремі об'єкти тваринного світу. Це дикі тварини та інші об'єкти тваринного світу, що виключені з стану природної волі або природного середовища, а також розведені (отримані) в неволі або напіввільних умовах або отримані іншим дозволеним законодавст­вом шляхом, наприклад, придбані у власність за межами України (ст. 6 Закону «Про тваринний світ»). Перелік видів тварин, що мо­жуть перебувати на праві приватної власності, визначається Мініс­терством охорони навколишнього середовища України. Як прави­ло, об'єкти тваринного світу, що становлять особливу природоохо­ронну, наукову і естетичну цінність, а також тварини, що занесені до Червоної книги України, не можуть бути переданими в кому­нальну або приватну власність1.

Найважливішим за своїм значенням об'єктом права власності на природні ресурси є земля. Вперше в новому Земельному кодексі України визначене поняття земельної ділянка як об'єкта права, а в даному випадку об'єкта права власності зокрема. Земельне законо­давство встановлює кваліфікуючі ознаки земельної ділянки як об'єкта права власності. Це, по-перше, межі земельної ділянки, які повинні існувати в натурі, на місцевості, по-друге, це певне визна­чене місце розташування і, нарешті, це визначені щодо неї права. До цих прав у першу чергу належить мета використання земельної ділянки. Хоча земельні ділянки у законодавстві не розрізняються

1 Такі тварини можуть перебувати в колективній або приватній власності тільки у випадку одержання їх шляхом розведення у неволі або придбання у передбаченому порядку за межами України.


Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні

на різні об'єкти права власності залежно від форм власності, але вони розрізняються фактично. Тому необхідно визначати правовий режим земельної ділянки як об'єкта права власності залежно від того, у який формі власності вони перебувають. Таким чином, зе­мельні ділянки виступають як об'єкти права державної, комуналь­ної або приватної власності.

Об'єктом права державної власності на землю є усі землі Ук­раїни, за винятком земель, переданих у комунальну і приватну власність. Виключно в державній власності перебувають землі атомної енергетики та космічної системи, землі оборони, крім зе­мельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничо­го та житлового призначення, землі під об'єктами природно-за­повідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення, землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, земельні ділянки, які ви­користовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради Ук­раїни, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших ор­ганів державної влади, Національної академії наук України, держав­них галузевих академій наук, земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивно­го забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Об'єктом права комунальної власності є усі землі в межах населе­них пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти кому­нальної власності. До земель комунальної власності належать землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладо­вища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо), землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту, земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування, та ін.

Об'єктом права приватної власності юридичних осіб (заснованих громадянами України або юридичними особами України) є земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності або викорис­тання для житлової, промислової та громадської забудови. Напри­клад, це земельні ділянки, надані житлово-будівельним кооперати­вам або сільськогосподарським підприємствам для ведення товарно­го сільськогосподарського виробництва.

Об'єктом права приватної власності іноземних юридичних осіб є тільки земельні ділянки ^сільськогосподарського призначення у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження

4 Екологічне право України


Загальна частина

об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, в першу чергу в межах населеного пункту.

Земельні ділянки як об 'єкти права власності громадян України мають чітко визначені граничні розміри і розрізняються за метою використання. Наприклад, для ведення фермерського господарства — в розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого се­лянського господарства — не більше двох гектарів; для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслугову­вання жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадиб­на ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара; для індивідуально­го дачного будівництва — не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара.

Об'єктом права приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства є земельні ділянки несільськогосподарського при­значення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що нале­жать їм на праві приватної власності.

У земельному законодавстві не міститься обмежень на кількість земельних ділянок, що можуть перебувати у власності однієї осо­би. Проте це не тягне за собою об'єднання декількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності навіть при збігу їх цільо­вого призначення та мети використання. Кожна з зазначених зе­мельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє со­бою самостійний об'єкт права власності.

= § 5. Підстави та порядок виникнення права власності на природні ресурси

Правовідносини власності і, отже, об'єктивне право власності виникає і припиняється, як і будь-які інші правовідносини, на підставі правових норм і за наявності певних юридичних фактів. Ці юридичні факти називаються підставами (або засобами) придбан­ня права власності.

У більшості випадків виникнення права власності на конкрет­ний природний об'єкт у однієї особи означає припинення права власності на цей об'єкт іншої особи. Тому одні й ті ж юридичні факти можуть виступати одночасно підставами і виникнення, і припинення права власності на природні ресурси.

Всі засоби виникнення (придбання) права власності на при­родні ресурси можна підрозділити на первісні і похідні.


І


Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні

До первісних підстав виникнення права власності належать такі, при яких право власності виникає або вперше, або незалеж­но від волі попереднього власника (націоналізація і конфіскація природних ресурсів, відтворення природних об'єктів, розведення у неволі).

Похідними є такі засоби набуття права власності, при яких пра­во нового власника Грунтується на праві попереднього власника (договори, успадкування).

Засоби виникнення (придбання) права власності на природні ресурси залежно від того, можуть вони використовуватися всіма власниками чи певним колом власників, поділяються на загальні і спеціальні. До загальних належать такі, як одержання природно­го об'єкта за договором, до спеціальних — конфіскація, націо­налізація, реквізиція, що виступають підставою виникнення пра­ва власності тільки для держави або придбання частки у спільному майні подружжя, що може бути підставою виникнення права при­ватної власності громадянина.

Найважливішою підставою виникнення права власності на природні ресурси у держави стала націоналізація землі та інших природних ресурсів, проведена у 1917 році. За своєю сутністю націоналізація була примусовим революційним вилученням при­родних ресурсів у приватних власників і переведення їх у власність на підставі спеціальних законодавчих прав1.

Від націоналізації необхідно відрізняти реквізицію і конфіс­кацію природних ресурсів, що також є засобами їх примусового ви­лучення у окремих власників у доход держави.

Реквізицією називається вилучення державою природного об'єкта у власника в державних чи громадських інтересах з випла­тою йому повної вартості. Реквізиція допускається лише у випад­ках і порядку, встановлених чинним екологічним законодавством.

Конфіскація являє собою неоплатне вилучення державою при­родних ресурсів у вигляді санкції за правопорушення. Наприклад, Земельний кодекс України передбачає вилучення з приватної влас­ності земельної ділянки, якщо судом буде встановлено придбання її за рахунок доходів, отриманих від злочинної діяльності. Конфіскації з приватної власності підлягають і дикі тварини у разі жорстокого поводження з ними (ст. 29 Закону України «Про тваринний світ»).

1Див.: Декрет "Про землю" від 26 жовтня (8 листопада) 1917 року // ЗУ РРФСР. — 1917. — Параграф. 1. — Ст. 3; Декрет "Про соціалізацію землі" від 18 січня

1918 року// ЗУ РРФСР. - 1918. - № 25. - Ст. 346.


Загальна частина


Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні


 


Однією з підстав виникнення права державної власності на при­родні ресурси є перехід у власність держави безхазяйного природ­ного об'єкта. Згідно з цивільним законодавством України (ана­логічні норми в екологічному законодавстві відсутні) безхазяйним визнається природний об'єкт, якщо він не має власника (напри­клад, власник відмовляється від права на природний об'єкт або втратив на нього право) або власник природного об'єкта невідомий. Зазначені факти встановлюються рішенням суду або виконавчого комітету місцевої ради, що виноситься за заявою фінансового ор­гану. Отже, до винесення рішення природний об'єкт не може вва­жатися безхазяйним.

Особливою умовою виникнення права державної та комуналь­ної власності є примусове відчуження природних ресурсів у приват­них власників у разі виникнення суспільних потреб або суспільної необхідності. Потрібно розрізняти ці поняття. В першому випадку перелік суспільних потреб чітко визначений і є вичерпним.

До суспільних потреб належить примусовий викуп земельних ділянок під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування, під будівлі, споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності; під об'єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування ліній­них об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструкту­ри (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеро­портів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо); під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій; під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення.

Суспільна необхідність виникає тільки у разі введення воєнно­го або надзвичайного стану і є по своїй суті форс-мажорними об­ставинами припинення права приватної власності.

Право власності на природні ресурси може виникати на підставі цивільно-правової угоди. Такі угоди бувають двосторонні (даруван­ня, купівля-продаж, обмін) і односторонні (успадкування).

Виникнення права власності на природні ресурси за двосто­ронніми угодами виникає з моменту нотаріального посвідчення до­говорів та державної реєстрації за місцем знаходження.

Односторонньою угодою як підставою виникнення права влас­ності на природні об'єкти є, головним чином, прийняття спадщи­ни. Особи, покликані до спадкування за законом або заповітом,


стають власниками спадкоємного природного об'єкта тільки в силу прийняття спадщини. Тому не можна вважати, що підставою ви­никнення права власності на природний об'єкт, що залишився після померлого громадянина, є заповіт або спадкування за зако­ном. Доки спадкоємець не виявив своєї волі на прийняття спадщи­ни, він правонаступником не стає.

При укладанні угод з природними ресурсами не допускається зміна їх цільового призначання і мети використання. Продаж об'єк­тів державної та комунальної власності громадянам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу об'єктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю по­купців цих ділянок. У випадку, коли продавцем виступають державні або комунальні органи, вартість земельної ділянки визначається на підставі її грошової та експертної оцінки, яка проводиться за мето­дикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Якщо продав­цем земельної ділянки виступає юридична або фізична особа, то вартість земельної ділянки визначається за згодою сторін, але не може бути меншою, ніж її грошова експертна оцінка.

Одним із засобів виникнення права приватної власності на при­родні ресурси виступає приватизація. Приватизація — це безкоштов­на передача в приватну власність природних об'єктів, що перебува­ють у державній або комунальній власності. Ця підстава має разо­вий характер, тому що право власності на умовах приватизації може виникнути тільки один раз, про що громадянину робіться позначка у паспорті чи іншому документі, який посвідчує особу1.

За своєю сутністю надання природних об'єктів у власність як підстава виникнення права власності виступає у вигляді адміні­стративно-розпорядчого акта.

Таким чином, приватизація являє собою акт розпорядження природним об'єктом. Тому природні об'єкти надаються в приват­ну власність тільки з дозволу органів, до компетенції яких входить право розпорядження ними. Громадяни України мають право отри­мати безоплатно у власність раніше надані їм у користування зе­мельні ділянки, але за розмірами, які встановлені в чинному Зе­мельному кодексі. У разі відсутності приватизованих земельних Ділянок громадяни України мають право отримати безоплатно у власність із земель державної або комунальної власності по одній земельній ділянці по кожному виду використання. Таким чином,

1 Пункт 2 Декрету КМУ від 26 грудня 1992 року "Про приватизацію зем­ельних ділянок".


Загальна частина

громадяни України мають можливість отримати безоплатно у власність шляхом приватизації до шести земельних ділянок по кож­ному виду використання в межах, передбачених ст. 121 Земельно­го кодексу України.

Земельні ділянки надаються у власність на підставі рішень місцевих рад чи органів державної виконавчої влади, на території яких вони розташовані. У рішенні про надання земельних ділянок зазначаються мета, для якої вони надаються, розміри і основні умо­ви використання. Порядок надання земельних ділянок у власність регулюється Земельним кодексом України. Надання земельних ділянок у власність відбувається на підстави заяви чи клопотання особи, в якому вона зазначає бажаний розмір, місцезнаходження земельної ділянки і мету використання.

Таким чином, приватизація як підстава виникнення права при­ватної власності на природні ресурси має складний юридичний склад, який включає у себе подачу заяви чи клопотання, прийнят­тя рішення компетентним органом про надання об'єкта у власність, встановлення меж на місцевості (відведення у натурі) і видачу до­кумента, який посвідчує право власності. Право власності в цьому разі виникає лише за наявності всіх перелічених вище підстав.

Крім того, у випадку приватизації сільськогосподарських під­приємств громадяни — працівники цих підприємств мають право отримати ще і земельний пай, який після виділення в натурі (на місцевості) набуває статус земельної ділянки для відповідної мети використання. При приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій зе­мельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кож­ному з них земельної частки (паю). Кожний працівник цього підприємства, установи та організації, а також пенсіонери з їх чис­ла мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості). Площа земель, що передаються у приватну власність, становить різницю між загальною площею зе­мель, що перебували у постійному користуванні сільськогоспо­дарських підприємств, установ та організацій, і площею земель, які залишаються у державній чи комунальній власності (лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд).

Підставою виникнення права приватної власності на природні об'єкти виступає одержання частки у спільному майні подружжя. На цій підставі в осіб, що перебувають у зареєстрованому шлюбі, виникає право спільної сумісної власності на все майно, що прид-


 


Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні

бається в період шлюбу, в тому числі і на власність на природні об'єкти, що придбаються (за винятком випадків придбання майна, віднесеного до роздільного).

Право власності на природні ресурси може виникнути і в разі придбання речових прав на майно, нерозривно пов'язане з природ­ним об'єктом. Так, відповідно до Земельного кодексу України у разі переходу права власності на будівлю і споруду до нового власника переходить і право власності на земельну ділянку, якщо інше не встановлено законом чи договором відчуження.

Специфічною умовою, що тягне за собою виникнення права власності на тваринний світ, є розведення (отримання) об'єктів тва­ринного світу. На цій підставі право колективної або приватної власності виникає тільки відносно тих об'єктів тваринного світу, що розведені (одержані) у неволі або напіввільних умовах.

Підстави виникнення права приватної власності іноземних гро­мадян і осіб без громадянства обмежені. Вони мають право набу­вати у власність земельні ділянки на підставі цивільно-правових угод тільки несільськогосподарського призначення і в першу чер­гу в межах населеного пункту, як правило, на яких розташовані або будуватимуться об'єкти нерухомого майна. Вони не мають право на безоплатну приватизацію земельних ділянок. Якщо іноземний гро­мадянин або особа без громадянства у порядку успадкування отри­має земельну ділянку сільськогосподарського призначення, то вона повинна протягом року залишити її шляхом відчуження, тобто про­дати, обміняти або подарувати особі, яка має належну земельну праводієздатність (наприклад, громадянину України). Термін, в який має бути відчужена земельна ділянка сільськогосподарсько­го призначення, починається з дня прийняття спадщини. У випад­ках, коли земельна ділянка цією особою протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчужен­ню за рішенням суду. Але іноземний громадянин або особа без гро­мадянства, до яких переходить право власності на земельну ділян­ку і які не можуть набути право власності на землю, мають право отримати її в оренду.

Право власності на землю господарських товариств, наприклад сільськогосподарських акціонерних товариств, може виникати шля­хом внесення до статутного фонду земельних ділянок їх засновників.

Іноземні юридичні особи мають право набувати у власність зе­мельні ділянки тільки несільськогосподарського призначення у випадку придбання об'єктів нерухомого майна або для споруд­ження об'єктів нерухомого майна, пов'язаних із здійсненням


Загальна частина

підприємницької діяльності в Україні. Обов'язковою умовою для набуття іноземною юридичною особою права власності на земельну ділянку є реєстрація постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України. Для здійснення угод на придбання у власність земельних ділянок, які перебувають у дер­жавній власності, іноземними юридичними особами необхідне погодження Верховної Ради України. А для придбання земельних ділянок, які є у комунальній власності, необхідне погодження Кабінету Міністрів України.

== § 6. Підстави і порядок припинення права власності на природні ресурси

Припинення права власності на природні ресурси, як і його придбання, здійснюється на основі певних юридичних фактів. Тут можна виділити чотири основні групи підстав:

1) обставини, пов'язані з припиненням існування об'єкта пра­
ва власності (втрата, загибель);

2) обставини, пов'язані з припиненням існування об'єкта пра­
ва власності (смерть громадянина, припинення діяльності юридич­
ної особи);

3) добровільна відмова (купівля-продаж, дарування);

4) примусове відчуження у власника природного об'єкта всупе­
реч його волі на підставах, зазначених у законі (вилучення природ­
ного об'єкта, що використовується безгосподарно чи засобами, що
призводять до його знищення).

Припинення права державної власності на природні ресурси може бути лише у випадках надання їх у комунальну або приватну власність. Це означає, що не може мати місця припинення права державної власності на будь-яких примусових підставах без доб­ровільної згоди власника. На окремі об'єкти природи право держав­ної власності взагалі не може бути припинено. Це стосується об'єктів, що становлять особливу природоохоронну, наукову і ес­тетичну цінність. До них належать тварини, занесені до Червоної книги України; особливо цінні продуктивні землі; землі, зайняті природними історико-культурними об'єктами.

Припинення права приватної власності на природні ресурси чи їх частину або зменшення розмірів може мати місце лише у випад­ках, прямо передбачених у законі. Екологічне законодавство дає ви­черпний перелік підстав припинення права власності і встановлює порядок такого припинення.


Розділ V. Право власності на природні ресурси в Україні

Право власності припиняється рішенням відповідного органу влади у випадку добровільної відмови власника, відчуження (про­дажу) природного об'єкта, викупу для державних або громадських потреб. При незгоді власника природного об'єкта на викуп припи­нення права власності здійснюється у судовому порядку.

Право власності на природні об'єкти може бути припинене і за примусових підставах у випадках: систематичного невнесення по­датку в строки, встановлені законодавством України; використан­ня природного об'єкта способами, що призводять до погіршання його стану, знищення, забруднення або погіршання екологічної об­становки; використання не за цільовим призначенням чи система­тичного невикористання.

При виявленні випадків використання природного об'єкта не за цільовим призначенням, нераціонального використання чи ви­користання способами, що призводять до забруднення, система­тичного невнесення платежів за природні об'єкти тощо органи дер­жавного контролю за використанням і охороною природних об'єк­тів чи фінансові органи письмово попереджають власника про необхідність усунення цих порушень у місячний термін. Якщо по­рушення за цей час не будуть усунуті, на винних накладається адміністративне стягнення у встановленому порядку і надається додатково місячний термін для усунення порушень. У випадку не-усунення порушень і в цей строк зазначені органи передають відповідній місцевій раді народних депутатів або прокурору акт і свій висновок про необхідність припинення права власності на природний об'єкт.

На підставі зазначених матеріалів місцеві ради, прокурор або органи контролю у галузі охорони тваринного світу можуть звер­нутися з позовом до суду, арбітражного суду про припинення пра­ва власності на природний об'єкт. Рішення суду з цього питання є остаточним.

До числа підстав припинення права власності на природні ресур­си (хоч вони прямо і не передбачені чинним екологічним законодав­ством) слід віднести випадки, коли право власності підлягає припи­ненню, наприклад, при ліквідації підприємства, організації або ус­танови, смерті особи або ліквідації (знищення) природного об'єкта.

Право власності на природні ресурси припиняється і внаслідок юридичних фактів, що не можна віднести до актів розпорядження самим природним об'єктом. Земельним законодавством України пе­редбачено перехід права власності на земельну ділянку у випадку пе­реходу права власності на будову і споруду, що знаходяться на ній.


Загальна частина

Таким чином, юридична доля земельної ділянки успадковує юридич­ну долю будови чи споруди, і право власності на земельну ділянку припиняється або змінюється на підставі припинення або зміни пра­ва власності на майно, якщо інше не передбачене договором відчу­ження і не змінюється цільове призначення земельної ділянки.

Припинення права власності на природні ресурси здійснюється шляхом їх вилучення або викупу.

Викуп земельних ділянок з приватної власності відбувається за згодою власників.

Припинення права власності на природні об'єкти шляхом ви­лучення відбувається в судовому порядку за позовами місцевих рад чи органів контролю у галузі охорони, використання, відтворення тваринного світу або прокурора.

--------------------- § 7. Права і обов'язки власників природних


Читайте також:

  1. I. Природні ресурси Землі.
  2. I. Теорія граничної продуктивності і попит на ресурси
  3. III. ФОРМИРОВАНИЕ ЕДИНОГО РОССИЙСКОГО ГОСУДАРСТВА
  4. III. ФОРМИРОВАНИЕ ОТРАСЛЕЙ ПИЩЕВОЙ ПРОМЫШЛЕННОСТИ ПРИ КАПИТАЛИЗМЕ (ХIХ – начало ХХ вв.)
  5. IV. Особенности государственной службы российского трансформирующегося общества.
  6. V. ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ. ОХОРОНА НАДР ТА ПРОБЛЕМИ ЕНЕРГЕТИКИ
  7. VII. ФОРМИ КОЛЕКТИВНОГО ОБГОВОРЕННЯ ПРОФЕСІЙНИХ ПРОБЛЕМ
  8. А) Відносини власності і форми господарювання в сільському господарстві
  9. А) Заробітна плата її форми та системи.
  10. А) Заробітна плата, її форми та системи.
  11. А/. Право власності.
  12. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Розділ V | Ресурсів, захист і гарантії їх прав

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.013 сек.