МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів Контакти
Тлумачний словник |
|
|||||||
Основні міжнародно-правові акти про права людиниМіжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Цей термін охоплює різні норми, такі, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості типу Гельсінського Заключного акта, документів Віденської і Копенгагенської зустрічей ОБСЄ (НБСЄ), міжнародні звичаї. До основних міжнародно-правових актів у галузі прав людини належать:
— Загальна декларація прав людини 1948 року; — Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (підписаний Україною 20.03.1968р.; ратифікований Україною 19.10.1973р.;набув чинності для України 03.01.1976 р.); — Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року (відповідно 20.03.1968 p., 19.10.1973 p., 23.03.1976 р.); — Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року (набув чинності 23.03.1976 p.; Україна приєдналася 25.12.1990 p.); — Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року (підписана Україною 16.12.1949 p.; ратифікована Україною 22.07.1954 р.; набула чинності для України 15.02.1955 р.); — Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року (підписана Україною 07.03.1966 p.; ратифікована Україною 21.01.1969 p.; набула чинності для України 07.04.1969 p.); — Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року (підписана Україною 09.12.1995 p.; ратифікована Україною 17.07.1996 р.); — Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року (підписана Україною 20.02.1974 p.; ратифікована Україною 15.10.1975р.; набула чинності для України 18.07.1976 р.);
— Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року (підписана Україною 17.07.1980 p.; ратифікована Україною 24.12.1980 p.; набула чинності для України 03.09.1981 p.); — Конвенція про права дитини 1989 року (підписана Україною 14.02.1990 p.; ратифікована Україною 28.02.1991 p.; набула чинності для України 27.09.1991 р.) і ін. Важливе місце в міжнародно-правовому масиві стандартів прав людини належить Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року і документам, прийнятим у рамках загальноєвропейського процесу, розрядки міжнародної напруженості, — Підсумковому документу Віденської зустрічі 1986 року представників держав — учасниць НБСЄ, Документа Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 року, Паризькій Хартії для нової Європи 1990 року й іншим. Всеосяжні зусилля у сфері захисту прав і свобод людини беруть початок зі Статуту ООН, де як одну з основних своїх цілей Об'єднані Нації проголосили « знову затвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй». Розробка і прийняття в рамках ООН Білля про права людини, що містить Загальну декларацію прав людини 1948 року, Пакт про громадянські та політичні права з Факультативними протоколами до нього і Пакт про економічні, соціальні та культурні права, відкриті для підписання в 1966 році, ознаменували якісно новий етап у розвитку міжнародних норм з прав людини. Предметом цих міжнародних актів є не окремі права або захист особливої категорії осіб, а права всіх індивідів у всіх сферах суспільного життя. 11.4. Класифікація міжнародних актів про права людини Міжнародні акти про права людини можна класифікувати за різними ознаками. Вважається, що наведена нижче класифікація, заснована на просторовій, суб'єктно-об'єктній і предметній основах, є найбільш зручною як з теоретичної, так і з практичної позицій. /. Міжнародні документи універсального характеру: — Міжнародний білль про права людини; — документи, що закріплюють права людини в рішеннях міжнародних конференцій; — міжнародні акти, що закріплюють право на самовизначення і права народів; — акти, спрямовані на попередження дискримінації; — акти, що закріплюють принципи правосуддя; — акти, що регулюють права осіб, які зазнали затримання або тюремного ув'язнення; — акти, що регулюють права жінок; — акти, що регулюють права дітей; — акти, що закріплюють економічні та соціальні права; — акти, що закріплюють права на користування досягненнями культури, інформацією, свободу асоціацій; — акти, що регламентують захист прав людини в збройних конфліктах; — акти, що встановлюють міжнародні військові злочини і злочини проти людства; — акти, що регулюють заборони рабства, підневільного стану, примусової праці. II. Документи регіонального характеру: — документи Ради Європи; — документи Організації з безпеки і співробітництва в Європі;
— Документи Співдружності Незалежних Держав; — Американська конвенція про права людини; — Африканська Хартія прав людини і народів. 11.5. Міжнародні органи із захисту прав людини Угоди держав, що передбачають право конкретного громадянина вимагати від своєї держави виконання міжнародно визнаних прав і свобод, підкріплюються міжнародними механізмами, створеними в рамках різноманітних міжнародних організацій. Конституція України (ч. 4 статті 55) говорить: «Кожний має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи або у відповідні міжнародні організації, членом або учасником яких є Україна». Міжнародні органи із забезпечення і захисту прав людини (далі — комітети з прав людини) створюються згідно з положеннями відповідних конвенцій. Комітети з прав людини складаються з експертів, які діють в особистій якості. До їх складу входять громадяни держав, що беруть участь у договорі, які мають високі моральні якості і визнану компетентність у галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян тієї самої держави. Члени комітетів обираються державами — учасницями договору (зазвичай на чотири роки) на засіданні, що спеціально скликається (як правило, Генеральним секретарем ООН). До компетенції міжнародних органів із захисту прав людини входить розгляд: 1) доповідей держав-учасниць договору про законодавчі, адміністративні та інші заходи, що вживаються ними для впровадження в життя зобов'язань, передбачених у договорі; 2) повідомлень держав-учасниць договору про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за даним договором; 3) індивідуальних петицій (скарг) від осіб, які стверджують, що якесь із їх прав, зафіксоване у відповідному договорі, було порушено, і які вичерпали усі внутрішньодержавні засоби правового захисту. Правом на розгляд скарг індивідів наділений: Комітет з прав людини, Комітет з ліквідації расової дискримінації, Комітет проти катувань і деякі інші міжнародні органи. Процедура розгляду індивідуальних петицій взагалі однакова для більшості комітетів. Отримавши повідомлення про порушення якою-небудь державою прав індивіда, передбачених у міжнародному договорі, комітет повинен переконатися, що це ж питання не розглядається відповідно до іншої процедури міжнародного розгляду або врегулювання: особа вичерпала всі доступні внутрішні засоби правового захисту (дане правило не діє, коли застосування таких засобів невиправдано затягується). Комітет вправі визнати неприйнятним будь-яке повідомлення, що є анонімним або несумісне з положеннями договору. Визнавши петицію прийнятною, комітет повідомляє відповідній державі, яка протягом певного терміну має подати письмові пояснення, що роз'яснюють це питання і будь-які вжиті ним заходи. При цьому держава й особа, що направила скаргу, мають перед Комітетом рівні умови. Комітет у закритому засіданні досліджує повідомлення особи, пояснення держави і повідомляє свої міркування обом сторонам. Рішення комітетів за індивідуальними скаргами юридично необов'язкові, проте держави виконують їх добровільно, відновлюють, порушені права особистості і приводять своє законодавство і правозастосовчу практику у відповідність із міжнародно-правовими нормами. Слід зазначити, що в рамках певних міжнародно-правових угод засновуються універсальні і регіональні механізми контролю за дотриманням прав людини, що приводяться в дію відповідними міжнародними органами й організаціями. Відносно частини універсальних механізмів контролю за дотриманням прав людини див. розділ 10.6. «Спеціалізовані органи ООН з прав людини». Комітет з прав людини ООН Комітет з прав людини ООН створений на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2200А (XXI) від 16 грудня 1966 року і відповідно до статті 28 Пакту про громадянські та політичні права 1966 року і Факультативного протоколу до цього Пакту. Фактично Комітет є самостійним міжнародним органом і складається з вісімнадцяти експертів, що виступають в особистій якості. Члени Комітету обираються з громадян держав — учасниць Пакту терміном на 4 роки і можуть бути переобрані. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету, а постанови Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів. Відповідно до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року держава — учасниця Пакту, що стає й учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що якесь з їхніх прав, перерахованих у Пакті, було порушено. Отримавши повідомлення, Комітет повідомляє відповідній державі, що протягом шести місяців подає Комітету письмові пояснення, які роз'ясняють це питання, і повідомляє про заходи, яких можна буде вжити. Ця процедура може мати місце лише в тому випадку, якщо громадянин доведе, що він вичерпав усі внутрішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною. Комітет з економічних, соціальних і культурних прав Комітет з економічних, соціальних і культурних прав заснований відповідно до рішення Економічної і Соціальної Ради ООН у 1985 році. Комітет здійснює спостереження за виконанням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року і складається з 18 експертів. Комітет з ліквідації расової дискримінації Комітет утворений відповідно до положень статті 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року. Комітет складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для виконання положень Конвенції; заяви держав — учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції. Крім того, будь-яка держава — учасниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції. Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створений на основі статті 17 Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року. Комітет складається з 23 експертів, які мають високі моральні якості і діють в особистій якості. Комітет розглядає регулярно доповіді, що надаються державами-учасницями, про законодавчі, адміністративні і судові заходи для виконання положень Конвенції. Комітет також наділений повноваженнями розглядати індивідуальні петиції. Комітет щорічно через ЕКОСОР подає доповідь Генеральній Асамблеї ООН про свою діяльність і може вносити пропозиції і рекомендації загального характеру, засновані на вивченні доповідей та інформації, отриманої від держав — учасниць. Комітет проти катувань Комітет проти катувань заснований відповідно до статті 17 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року. Комітет складається з десяти експертів, які мають високі моральні якості і визнану компетенцію в галузі прав людини та виступають в особистій якості. Комітет вправі одержувати і розглядати повідомлення осіб, які перебувають під його юрисдикцією і які стверджують, що вони є жертвами порушення положень Конвенції, або повідомлення такого роду, що надходять від їхнього імені. Комітет також наділений певними функціями стосовно вирішення спорів між державами — учасницями Конвенції, для чого вправі створювати Узгоджувальну комісію. Комітет з прав дитини Комітет з прав дитини заснований відповідно до статті 43 Конвенції про права дитини 1989 року. Він складається з десяти експертів, які діють в особистій якості і мають високі моральні якості і визнану компетенцію в галузі прав людини. Комітет регулярно розглядає надані доповіді держав — учасниць Конвенції про заходи для забезпечення прав дітей та інформує про це Економічну і Соціальну Раду ООН. Комітет не розглядає індивідуальні петиції. Верховний комісар ООН з прав людини Посада Верховного комісара з прав людини була затверджена відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН 48/141 від 20 грудня 1993 року. В основу цієї резолюції покладено рішення Всесвітньої конференції з прав людини (Відень, 1993). Відповідно до згаданої резолюції Верховний комісар з прав людини призначається Генеральним секретарем ООН і є його заступником. Він має статус «посадової особи ООН» і несе «під керівництвом і егідою Генерального секретаря основну відповідальність за діяльність Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини». Фактично ж Верховний комісар з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини ООН — структурного підрозділу Секретаріату ООН. Європейський Суд з прав людини Європейський Суд з прав людини був створений у 1959 році як основний елемент регіонального контрольного механізму із дотримання положень Європейської конвенції по захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція). У наш час у контрольному механізмі із дотримання положень Конвенції відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію в листопаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів Ради Європи (РЄ) і Європейський Суд з прав людини. Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням державами--------- часницями положень Конвенції. Суд працює на постійній основі і складається з суддів, кількість яких дорівнює кількості держав — учасниць Конвенції. Парламентська Асамблея РЄ від кожної держави — члена РЄ обирає одного суддю. Судді засідають у Суді в особистій якості. Кожна держава-учасниця вправі передати на розгляд Суду будь-яке порушення положень Конвенції 1950 року або протоколів до неї з боку іншого учасника. Суд також наділений компетенцією приймати від якоїсь особи, групи осіб або неурядової організації заяви про порушення будь-якою із держав-учасниць прав, закріплених у Конвенції і протоколах до неї. При цьому заявники повинні додержуватися певних процедурних вимог. Держави-учасниці зобов'язані жодним чином не перешкоджати реалізації цього права. Суд розглядає подані йому справи в комітетах, що складаються з трьох суддів, у палатах — із сімох суддів і у Великій палаті — із 17 суддів. Суд на прохання Комітету міністрів РЄ може давати консультативні висновки із правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції 1950 року і протоколів до неї. Витрати Суду оплачуються Радою Європи. Комісія з прав людини Співдружності Незалежних Держав Комісія з прав людини створена відповідно до Статуту Співдружності Незалежних Держав 1993 року і Положення про цю комісію 1993 року (Україна не входить у цю комісію). Комісія розглядає письмові повідомлення держав — членів Співдружності про порушення прав людини. Вона також управі розглядати індивідуальні петиції (див. також Конвенцію Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1995 року). Контрольні механізми в рамках ОБСЄ У рамках ОБСЄ також є певні механізми контролю із дотримання прав людини, але з огляду на те, що членами цієї організації є як європейські держави, так і держави Середньої Азії (республіки колишнього СРСР), ці механізми набувають міжрегіонального характеру. Так, будь-яка держава — член ОБСЄ вправі запросити в іншого члена організації інформацію з конкретного порушення прав людини. Причому відповідь на такий запит має бути відправлена не пізніш як через 10 днів із дня одержання запиту. На прохання держави — члена ОБСЄ можуть також створюватися комісії експертів для розгляду певних питань і можливого сприяння у вирішенні проблем із прав людини на її території. Керівна рада ОБСЄ, що складається з міністрів закордонних справ держав — членів організації, бере участь у вирішенні спірних питань з проблеми прав людини. У 1992 році в рамках організації була заснована посада Верховного комісара у справах національних меншин ОБСЄ. Ця міжнародна посадова особа виступає омбудсменом, що відстоює права національних меншин, а також займається розслідуванням окремих випадків порушення прав людини. Крім цього, до його функцій входить виявлення ситуацій міжетнічної напруженості, що можуть становити загрозу для миру, безпеки або відносин між державами — членами ОБСЄ, і сприяння їх якнайшвидшому врегулюванню. Читайте також:
|
||||||||
|