Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Результативні дієслівні роди

Одновидові дієслова доконаного виду формують кілька структурних різновидів результативного дієслівного роду. Носієм цього значення є префікс на- , в якому результативне значення невіддільне від кількісного, нагромаджувального (наліпити, напекти, нашити, нав’язати тощо), а також префікси з-/с- та ви-, в яких результативне значення невіддідбне від видового (ліпити – зліпити, в’язати – зв’язати, пекти – спекти, шити – вишити, трусити - витрусити); наголошений префікс ви- означає результат, досягнений внаслідок настирливого виконання дії (ви'бігати, ви'ходити, ви'їздити). Значення негативного результату, до якого спричинилося тривале виконання дії або перебування в певному стані, виражають дієслова з префіксом до- і постфіксом -ся (дохазяйнуватися, докозакуватися, добазікатися).

Решту дієслівних родів, що об’єднують одновидові дієслова недоконаного виду, представляють ті, що утворилися за допомогою постфікса -ся. Їх вирізняє структурна однотипність і семантична багатоплановість. Постфіксальні, або зворотні, дієслова належать до дієслівних родів, що виражають значення:

- власне-зворотної дії, тобто такої, яку суб’єкт поширює сам на себе, виступаючи водночас і об’єктом дії (голитися [голити себе], митися, взуватися, одягатися, фрбуватися);

- взаємно-зворотної дії, що відбувається між кількома суб’єктами, які одночасно є і об’єктами цієї дії (миритися [мирити себе з ним/нею], зустрічатися, обніматися, сваритися);

- непрямо-зворотної дії, яку виконує суб’єкт у своїх інтересах (будуватися [будувати собі], запасатися, лаштуватися, пакуватися);

- активно-безоб'єктної дії, яка є потенційною дією суб'єкта безвідносно до об'єкта (кішка дряпається [кішка може дряпати мене (mi),тебе (ti), нас (si)], собака кусається, їжак колеться);

- характеризаційної дії, що визначає здатність одного предмета підпадати під вплив іншого (скло б'ється [саме' по собі], нитка рветься,віск плавиться);

- загально-зворотного стану, що характеризує безоб'єктний стан суб'єкта (веселитися [моє/його/наше психо-невротичне відчуття, стан], хвилюватися).

г) Категорія стану як морфолого-словотвірно-синтаксична категорія

Категорію стану дієслова традиційно кваліфікують як граматичну, що слугує для вираження взаємовідношення між суб’єктом та об’єктом дії. Вона ґрунтується на двох корелятивних граматичних значеннях – активному і пасивному, причому перетворення конструкцій з активним значенням на конструкції з пасивним значенням відбувається нібито в межах словоформ тієї самої лексеми (Русанівський В. М. Дієслово// Безпояско О. К., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Граматика української мови: Морфологія. – К.: Либідь, 1993. – 336 с. - С. 236 - 237).

Відома також теорія трьох станів дієслова: активного, зворотно-середнього і пасивного (Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. – Вид. 4-е. – К.: Вища школа, 1972. – 402 с. – С. 375).

У найновіших дослідженнях категорії стану заперечено суто морфологічний характер цієї категорії. Це заперечення «ґрунтується на врахуванні системних взаємовідношень двох класів дієслів – із семантикою дії і з семантикою стану» (Вихованець І. Р. Морфологічні категорії? Словотвірні? Чи граматичні між рівневі?// Актуальні проблеми українського словотвору/ За ред.. Василя Грищука. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – С. 13 – 18. - С. 15). З морфологічними категоріями їх пов’язує лише те, що дієслова, подібно до слів інших повнозначних частин мови, є морфологічними одиницями. Проблема трансформації речень із дієсловами активного стану в речення з дієсловами пасивного стану і навпаки виходить за межі морфології і зосереджується в словотвірній системі та синтаксисі. Стосунок до словотвору має пасивне значення дієслова, бо воно пов'язане з творенням нової лексеми (Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Морфологія. – Донецьк: ДонДУ, 1996. – 435 с. - С. 194), оскільки суть трансформації актив > пасив полягає в семантичному перетворенні дієслівного предиката дії на предикат результативного стану, що є наслідком виконання дії. Це перетворення належить до явищ лексичної деривації в її модифікаційно- транспозиційному різновиді, тому що «лексичне значення дії вихідного дієслова модифікується в напрямку завершення перебігу дії,набуття результативного стану, тобто її ступеневої модифікації, з одного боку, а особової форми такого вихідного дієслова звичайно транспонуються в дієприкметникові форми пасивного стану, з другого боку» (Вихованець І. Р. Морфологічні категорії? Словотвірні? Чи граматичні між рівневі?// Актуальні проблеми українського словотвору/ За ред.. Василя Грищука. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – С. 13 – 18. - С. 15). Відповідно до цього скориговано парадигму конструкцій пасивного стану: з неї вилучено ті з них, до складу яких входять дієслова недоконаного виду з постфіксом -ся, котрий традиційно вважали типовим засобом творення пасивних форм до перехідних дієслів недоконаного виду. Це зумовлено тим, що в синтаксичній системі української мови згадані пасивні конструкції,на противагу іншим слов’янським мовам, опинилися на крайній периферії. Постфікс -ся функціону як виразник різних словотвірних значень зворотних дієслів, утворених від перехідних дієслів, зокрема власне-зворотного (мити - митися), взаємно – зворотного (цілувати - цілуватися) та ін.

Саме тому опозицію а к т и в /п а с и в можуть формувати лише п е р е х і д н і дієслова. Їхнім пасивним корелятом виступає предикативно вжитий пасивний дієприкметник доконаного або недоконаного виду, який кваліфікують як аналітичне синтаксичне дієслово зі значенням результативного стану, що є наслідком виконаної дії, пор.: Художник намалював портрет → Портрет намальований художником; Дівчата вишивають рушники → Рушники вишивані дівчатами. Значення результативного стану як наслідку виконаної дії передають також співвідносні з пасивними дієприкметниками предикативні форми на –но, -то, які, порівняно з такими дієприкметниками, вжитими у двокомпонентних пасивних конструкціях, не пов’язують цей стан навіть з імпліцитним носієм, пор.: Директор підписав наказ→ Наказ підписаний директором → Наказ підписано.

Лексичне перетворення дієслівного предиката дії на предикат результативного стану, вважає І. Р. Вихованець, впливає на синтаксико-комунікативний ранг субстанціональних аргументів (актантів), зумовлених семантико-синтаксичною валентністю предикатів та виокремлених на основі семантико-синтаксичних відношень, і на формально-синтаксичні позиції членів речення, передаваних відмінками іменників і виділюваних на основі синтаксичних зв'язків. Прокоментуємо етапи трансформації.

1 етап. Директор підписав наказ. – Трикомпонентна активна конструкція.

2 етап . Наказ підписаний директором. – Перетворена на пасивну трикомпонентна конструкція, в якій описана та сама ситуація, але комунікативний акцент із суб'єкта дії директор зміщено на об'єкт дії наказ, не змінюючи кількості іменникових аргументів (актантів). Ці комунікативні відмінності засвідчують і формально-синтаксичні відмінності: різні підмети в активній і пасивній конструкціях.

3 етап. Наказ підписаний. – Двокомпонентний пасив. Семантико-синтаксична позиція суб'єкта дії має вже нульвий вияв, ще більше посилюючи комунікативний та формально-синтаксичний ранги об'єкта дії наказ.

4 етап. Наказ підписано. – Заміна спричиняє повну комунікативну нівеляцію семантико-синтаксичної позиції підмета, а синтаксема об'єкта дії наказ , що в ній виступала, потрапила знову у формально-синтаксичну позицію валентно поєднаного члена речення (Вихованець І. Р. Морфологічні категорії? Словотвірні? Чи граматичні між рівневі?// Актуальні проблеми українського словотвору/ За ред.. Василя Грищука. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – С. 13 – 18. - С. 15 - 16).

Форми , які утворюють конструкції пасивного стану, створюють підстави для виокремлення їх у міжрівневу категорію результатива, що функціонує у сферах словотвору і синтаксису.

Слід зауважити, що в сучасній українській мові в ланцюжку пасивних конструкцій речення з предикативними формами на -но, -то є завершальною ланкою в процесі нейтралізації суб'єкта – виконавця дії, тому що в структурі цих незмінних предикативних форм немає будь-яких граматичних афіксів, які б указували на особу виконавця дії.

У мовній практиці нерідко бувало і трапляється тепер уведення до складу пасивних конструкцій із цими предикативними формами суб’єктного компонента у формі орудного відмінка, пор.: Закон прийнято Верховною Радою; Кандидатуру висунуто Спілкою письменників України. Такі конструкції є позанормативними, бо «українській мові невластиві конструкції з інструменталем дієвої особи», він тут неможливий з логічних причин, адже в цих граматично безпідметових конструкціях взагалі немає дієвої особи, тому що форми на -но, -то (у О. Курило – це пасивні дієприкметники на -но, -то) пкркдають поняття «хтось зробив» (Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. – Вид. 3-є. – К.: Книгоспілка, 1925. – 250 с. – С. 43 - 44). В інших слов’янських мовах вживання орудного суб’єкта з предикативними формами на -но, -то відбиває одну з рис пасивних конструкцій.

Отже, категорія стану дієслова має статус морфолого-словотвірно-синтаксичної категорії. Вона ґрунтується на опозиції грамем зі значенням перехідної дії та результативного стану, типовими представниками яких є відповідно перехідні дієслова із семантикою дії та аналітичні дієслова, що передають результативний стан як наслідок виконання дії і виражені предикативно вжитими пасивними дієприкметниками доконаного і недоконаного виду або предикативними формами на -но, -то.

д) Морфолого-словотвірно-синтаксична категорія перехідності/неперехідності

За семантичною ознакою перехідність/неперехідність – це здатність або нездатність дії, вираженої дієсловом, поширюватися/не поширюватися, спрямовуватися/не спрямовуватися на об’єкт – конкретний предмет, особу чи іншу якусь істоту, що виступають у валентно зумовленій об’єктній позиції дієслова. Крім того, виражена дієсловом дія може бути джерелом створення або руйнування чого-небудь. Форма іменника, що називає предмет або істоту в об’єктній позиції, не впливає на розмежування перехідних і неперехідних дієслів. Він може бути виражений будь-якою відмінковою та прийменниково-відмінковою формою. Деякі дослідники залежно від форми експлікації такого іменника поділяють перехідні дієслова на прямо-перехідні й непрямо-перехідні (Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. – Вид. 4-е. – К.: Вища школа, 1972. – 402 с. – С. 329). Прямо-перехідними є дієслова, що позначають дію, спрямовану на об’єкт, виражений іменником у формі знахідного відмінка або родового за наявності заперечної частки не чи вказівки на частину від цілого: вимити вікно, спекти коровай, не дістати квитка, відлити молока.

Непрямо-перехідні дієслова передають так само дію, спрямовану на об’єкт, алде цей об’єкт може бути реалізований усіма іншими формами непрямих відмінків або прийменниково-іменниковими формами: подивитися на небо, глянути в очі.

Перехідність і неперехідність дієслів має свої словотворчі маркери. Так, майже всі дієслова з постфіксом -ся є неперехідними: митися, веселитися, зустрічатися, листуватися.

Неперехідний характер мають і відад'єктивні дієслова, утворені за допомогою суфіксів -і-, -ну-та-а-: біліти, голубіти, бліднути, гіркнути, добрішати, дешевшати.

Формальними показниками перехідності є суфікси основи дієслова -и- та -ува- і похідні від нього -ізува-/-изува-, -ірува-/-ирува-, -фікува-: зеленити, чорнити, інформувати, вітамінізувати, телефонізувати, радіофікувати, плісирувати.

Саме те, що дієслово є морфологічним словом, семантика якого визначає здатність/нездатність дії поширюватися на об’єкт – конкретний предмет або істоту, вжиті у валентно зумовленій дієсловом об’єктній позиції, а також наявність словотворчих маркерів перехідності/ неперехідності дають підстави кваліфікувати дієслівну категорію перехідності/неперехідності як морфолого-словотвірно-синтаксичну.

е) Словозмінна категорія часу.

Семантичний зміст категорії часу дієслова слід визначати як відношення реальної з погляду мовця дії або реального, на його думку, процесу чи стану до моменту мовлення. У ситуації, яку відображає категорія часу в позамовній дійсності, особа мовця обов'язкова, бо саме для неї дії, процеси та стани є реальними, тоді як насправді реальні лише ті дії, процеси та стани, що вже відбувалися або відбуваються зараз. Щоправда, роль мовця у кваліфікації реальності дій, процесів та станів неоднакова. Він або тільки підтверджує їхню об'єктивність, або встановлює їхню ірреальність.

Протиставлення дієслівних форм щодо моменту мовлення реалізується в граматичних формах теперішнього, минулого та майбутнього часу. Вони передають часову послідовність подій, явищ, які відбувалися, відбуваються та відбудуться в об'єктивній дійсності щодо моменту мовлення: передування йому, збіг з ним, слідування за ним.

Категорія часу є однією з центральних власне-дієслівних граматичних категорій, яка разом з іншою центральною категорією способу передає основну синтаксичну категорію речення – предикативність.

Категорія часу належить до словозмінних, бо об’єднує форми, що виражають тотожне лексичне значення і розрізняються тільки семантикою цієї категорії. Вони мають свої морфологічні показники – закінчення особової парадигми. Значення теперішнього часу експліковані лише видовою формою недоконаного виду, тоді як минулого та майбутнього – двома видовими формами – недоконаного й доконаного виду.

Ядро категорії часу становить грамема теперішнього часу. Вона означає дії, процеси та стани, які відбуваються одночасно з моментом повідомлення про них.

Значення грамеми теперішнього часу передають відповідні закінчення особової парадигми. У дієслів I дієвідміни вживаються такі закінчення:

1 ос. одн. - -у (графічно –у, -ю) (пиш-у, співа-ю),

2 ос. одн. - -еш, (-єш) (пиш-еш, спва-єш),

3 ос. одн. - -е (-є) (пиш-е, співа-є),

1 ос. мн. - -емо (-ємо) (пиш-емо, співа-ємо),

2 ос. мн. - -ете (-єте) (пиш-ете, співа-єте),

3 ос. мн. - -уть (-ють) (пиш-уть, співа-ють); у дієслів II дієвідміни:

1 ос. одн. - -у (-ю) (ліч-у, кро-ю),

2 ос. одн. – -иш (-їш) (ліч-иш, кро-їш),

3 ос. одн. – -ить (-їть) (ліч-ить, кро-їть),

1 ос. мн. – -имо (-їмо) (ліч-имо, кро-їмо),

2 ос. мн. – -ите (-їте) (ліч-ите, кро-їте),

3 ос. мн. - -ать (-ять) (ліч-ать, кро-ять).

Деякі особові форми теперішнього часу в усному і поетичному мовленні мають усічені форми, зокрема 3 ос. одн. дієслів 1 дієвідміни (вита, диха, слуха, дума) та 1 ос. мн. дієслів I та II дієвідміни (співаєм, сідаєм).

Залежно від того, які дії, процеси та стани збігаються з моментом мовлення про них, розрізняють.власне-теперішній,аботеперішній актуальний, і невласне-теперішній,аботеперішній неактуальний.

Власне-теперішній час позначає дії та стани, які, збігаючись із моментом мовлення, майже не виходять за його межі, напр.: В лугах пишається калина, Біжить по каменю вода. За руку мати молода Веде у світ малого сина (М. Луків).

Іноді виокремлюють ще теперішній інтервальної локалізації, тобто варіант теперішнього, який передає дію, процес або стан, що, відбуваючись на очах мовця (спостерігача), займають певний інтервал, виходять за межі моменту мовлення, бо своїм початком входять до реального минулого, а кінцем – здебільшого до реального майбутнього. Тривалість такого теперішнього зумовлена цілісністю самої події, а не цілісністю її сприймання, пор.: Завіса піднімається, і на сцену виходить співак. Трапляються випадки, коли дію виконує сам мовець, водночас висловлюючись про неї, напр.: [Прадід Данило топче, приказуючи] «Топчу, топчу ряст» (Ю. Яновський).

Невласне-теперішній час виражає дії, процеси та стани, які тільки певною мірою збігаються з моментом мовлення, одночасно виходячи в різні відрізки часу до і після цього моменту, тобто передують йому та настають після нього. Це означає, що відповідну частину невласне-теперішнього часу становить власне-теперішній час. Обидва різновиди є прямим, абсолютним використанням форм теперішнього часу недоконаного виду.

Невласне-теперішній час залежно від меж виходу за момент мовлення поділяють на розширений теперішнійтапостійний теперішній.

Так, у реченнях Я вишиваю рушник; Художник малює картину дія відбувається в момент мовлення про неї, відбувалася до нього і за сприятливих умов триватиме далі. Це розширений теперішній.

Постійний теперішній означає дії, процеси і стани, що відбуваються в момент мовлення, а також в усі періоди часу й після моменту мовлення. Він охоплює постійні закономірності або особливості чого-небудь (Уранці сонце сходить, а ввечері – заходить; Земля обертається навколо своєї осі; Скло б'ється).

Значення розширеного та постійного теперішнього часу допомагає встановити контекст, а також різні часові актуалізатори та семантичні конкретизатори (Він малю пейзажі два тижні – розш.теп.; Він малює пейзажі пост. теп.).

Грамема минулого часу виражає реальні дії, процеси та стани, що відбувалися (виявлялися) або відбулися (виявилися) в певний часовий проміжок до моменту мовлення (Я, справді, кинув вас, мої степи і луки…[О. Олесь]).

Минулий час виступає у формі доконаного і недоконаного виду. Дієслова минулого часу н е д о к о н а н о г о виду передають тривалі, повторювані дії, процеси та стани, розчленовані та нерозчленовані, що відбувалися в певний проміжок часу до моменту мовлення (Українці – європейці, але елементи Сходу впродовж віків вони всотували в свою культуру [Ю. Мушкетик]).

Минулий час д о к о н а н о г о виду обов'язково роз'єднаний з моментом мовлення. Розрізняють два різновиди його значень: перфектнейаористичне.

Перфектним є значення, коли результат дії, процесу або стану наявний тоді, коли про них повідомляють, і він актуальний у момент мовлення: Україна успішно й досить швидко перейняла кращі наукові досягнення діаспори в галузях, розвиток яких раніше стримувався або й зовсім був заборонений з огляду на ідеологічні чинники («Українці в світі»). Це перфектне значення може паралельно вживатися в реченні з теперішнім: Поблякло все. І осокір, де круча, Скидає лист (О. Ющенко).

Аористичним називається таке значення, коли результат у минулому завершеної дії не пов'язаний з моментом мовлення: Скарбницю ту ти залишив безжурно, А я сховала у глибокий спокій, Де інших пристрастей рвучкі потоки Її не змиють у годину бурну (О. Теліга).

Функціонує форма, за допомогою якої порівнюється часовий перебіг однієї дії щодо іншої в минулому: одна з цих минулих дій передує другій. Вона називається формою давноминулого,абопередминулого, часу. Ця часова форма має аналітичну структуру, в якій поєднується допоміжне дієслово бути у формі минулого часу і повнозначне дієслово в цій же формі, причому перше вказує, що одна з двох минулих дій є попередньою, передминулою. Давноминулий час вживається переважно в складних реченнях, в одній з предикативних частин, тоді як в іншій частині виступає форма минулого часу, напр.: Я забув, що забув був вас, Але осінь зійшла по плечі, Осінь ви й осінній час… (М. Вінграновський).

Грамема майбутнього часу виражає дії, процеси та стани, які є реальними тільки з погляду мовця. Саме він переносить їх у часовий план після моменту мовлення. Поза сферою мовця дії, процеси та стани, виражені формами майбутнього часу, є нереальними, бо вони не відбулися і не відбуваються (Схаменуться, стрепенуться Стуманілі люде. Рідне слово, рідний розум. – Рідна й правда буде [П. Куліш]).

І. Р. Вихованець виділив у грамемі майбутнього часу сему реальності, за якою ця грамема належить до категорії часу, і сему ірреальності, відповідно до якої вона входить до категорії способу, й витлумачив майбутній час як з'єднувальну ланку між категорією часу і категорією способу (Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.: Наукова думка, 1988. – 256 с. - С. 95).

Специфіку української мови становить існування двох форм майбутнього часу недоконаного виду: аналітичної й синтетичної, або складної. Аналітична форма майбутнього часу недоконаного виду утворюється за допомого морфеми-зв'язки бути у формі майбутнього часу та інфінітива основного дієслова: я буду боротися, ти будеш боротися і т.д.

Синтетична форма майбутнього часу недоконаного виду історично постала з аналітичної форми, до складу якої входив інфінітив основного дієслова й особово-числові форми допоміжного дієслова (ст.-сл.) имати, имити. Унаслідок злиття цих форм з’явився аломорф особових закінчень сучасної синтетичної форми – з нарощеною фонемою /м/ на особове закінчення теперішнього часу, пор.: -му, -меш, -ме, -мемо, -мете, -муть. Вони приєднуються до інфінітива недоконаного виду.

Аналітична і синтетична форми майбутнього часу рівнозначні у вираженні часової семантики, що засвідчує їх паралельне вживання в художніх творах українських письменників, пор.: А ти, моя Україно, Безталанна вдово, Я до тебе літатиму З хмари на розмову; Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди (Т. Шевченко).

є) Категорія способу.

У т р а д и ц і й н і й граматиці категорію способу кваліфікують як самостійну тричленну дієслівну категорію, що об'єднує грамеми дійсного, умовного та наказового способу. П і д с т а в о ю для її виділення служить відношення дії процесу чи стану до дійсності з погляду мовця, що визначається як реальність/ірреальність дії, процесу або стану. Значення реальної дії чи реального стану або процесу передає дійсний спосіб, виразником нереальної дії чи нереального стану або процесу є наказовий і умовний спосіб (Сучасна українська літературна мова / За ред. А. П. Грищенка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Вища школа, 1997. – 493 с. – С. 418).

У сучасному українському мовознавстві п е р е г л я н у т о традиційну концепцію категорії способу, внаслідок чого вмотивовано безпідставність виділення дійсного способу, бо воно породило парадоксальне співвіднесення категорій, суть якого полягала в тому, що категорія часу по суті збігалася з категорією способу (Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.: Наукова думка, 1988. – 256 с. - С. 95). Щоб усунути це парадоксальне співвідношення категорій, грамему дійсного способу було вилучено зі складу категорій способу, унаслідок чого вона стала двочленною категорією, що ґрунтується на опозиції грамем умовного та наказового способу. Відповідно її семантичний зміст становлять відношення дій, процесів або станів до дійсності з погляду мовця. Вона оформляє відношення між мовцем і потенційними (ірреальними) діями, процесами та станами, що конкретизується як визначення мовцем умов для здійснення потенційних дій, процесів чи станів або як спонукання мовцем когось виконати бажану для нього дію або набути потрібного процесу чи стану. Значення гіпотетичної дії, процесу та гіпотетичного стану виражає грамема умовного способу, а значення бажаної дії та бажаного процесу чи стану – грамема наказового способу (Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.: Наукова думка, 1988. – 256 с. - С. 95 - 98).

У цій двокомпонентній категорії способу грамеми зі значенням гіпотетичної дії відрізняються від грамем зі значенням бажаної дії не лексичним значенням, а лише відмінною граматичною семантикою. Саме тому цю категорію віднесено до категорій словозмінного типу. Вона протиставляє не різні лексеми, а словоформи тієї ж лексеми.

Деякі українські мовознавці традиційну триграмемну категорію способу доповнили грамемами спонукального та бажального способу (Русанівський В. М. Дієслово// Безпояско О. К., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Граматика української мови: Морфологія. – К.: Либідь, 1993. – 336 с. - С. 236 – 232; Русанівський В. М. Дієслово// Сучасна українська літературна мова. Морфологія/ За заг. ред. І. К. Білодіда. – К.: Наук.думка, 1969. – 387).

У цій дискусії щодо концептуального визначення категорії способу найбільш обґрунтованою видається позиція К. Г. Городенської (Городенська К. Г. Онтологічні параметри граматичних категорій способу та часу// Мовознавство.-1997. - № 1. – С. 39 - 42), яка, не заперечуючи проти того, що категорія способу ґрунтується на опозиції ірреальних значень «гіпотетичність дії, процесу, стану – бажаність дії, процесу, стану», вважає, що на основі другого з них, крім грамеми наказового способу, яка відзначається високим ступенем апелятивності, потрібно виокремити ще дві грамеми – спонукального способу, для якої характерна послаблена апелятивність, та бажального способу, у якого зовсім нейтралізована апелятивність і натомність виразним є значення бажальності. За такого підходу категорія способу стає чотирикомпонентною.

Умовний спосіб означає такі гіпотетичні дії, що реалізуються за наявності відповідних умов: здійснення раніше за них або паралельно з ними інших дій. Це зумовило типову для дієслів умовного способу синтаксичну конструкцію – складнопідрядне речення з підрядною умовною частиною, у якій визначено умови виконання певної нереальної дії, вираженої в головній частині речення. Ця підрядна частина виступає переважно в препозиції щодо головної, приєднуючись за допомогою сполучників якби, аби, коли б і под, напр.: Якби оті проміння золоті у струни чарами якими обернути, я б з них зробила золотую арфу (Леся Українка); Коли б знала, коли б знала, відкіль виглядати, То б найняла, заставила Стежку промітати (Укр. нар. пісня); Аби випали дощі, зазеленіли б дерева, кущі й трави.

Другим типом синтаксичних конструкцій, у яких можуть вживатися дієслова умовного способу, є безсполучникові складні речення, предикативні частини яких поєднані умовно-наслідковими відношеннями: перша частина визначає умови виконання нереальної дії чи набуття нереального процесу або стану, названих у другій предикативній чатині, напр.: Пожили б онуки трохи в селі – дідусь навчив би їх косити.

Семантику умовного способу виражає складна, аналітично-флексійна морфема, основним складником якої, або субморфемою, є елемент би (б), а другу частину становить флексія минулого часу, тобто синтетична форма, від якої невіддільний цей елемент(Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К.: Наукова думка, 1988. – 256 с. – С. 97) .

В українській мові можлива й вірогідна, можлива дія, що може бути віднесеною до минулого, напр.: Я зайчика зустріла – дрімав він на горбку – була б його спіймала, зозуля ізлякала: Ку – ку! (П. Тичина).

Визначальною особливістю умовного способу є його позачасовість, призначення передавати нереальні, гіпотетичні дії, процеси, стани. Цей спосіб кваліфікують переважно як форму дієслова, що змінюється за числами і родами, але не має форм часу. Деякі мовознавці розмежовують особові й неособові форми умовного способу. Особові форми є поєднанням форми минулого часу з часткою би (б), а неособові – інфінітива з часткою б (Русанівський В. М. Дієслово// Сучасна українська літературна мова. Морфологія/ За заг. ред. І. К. Білодіда. – К.: Наук.думка, 1969. – С. 393).

Наказовий спосіб, або імператив, виражає волевиявлення мовця – наказ, вимогу, спонукання тощо виконати бажану для нього дію чи набути бажаний для нього процес або стан. Виконавцем дії чи реалі затором процесу або стану можуть бути його співрозмовник (співрозмовники), особа (особи), які не беруть участі в розмові, і нарешті, сам мовець. Характерно, що лише особа співрозмовника, якій безпосередньо адресує мовець своє волевиявлення, є й потенційним виконавцем бажаної йому дії чи реалі затором бажаного йому процесу або стану. Її позначають друга особа однини та друга особа множини дієслова, які формують центр особової парадигми наказового способу (пиш-и, біж-и, вар-и, бігай – Ø, заспівай-Ø, вар-іть, вар-іте, уч-іть, уч-іте, ляж-те, читай-те, не цурай-тесь, звесел-ітесь).

Спонукаючи до виконання дії чи набуття стану свого співрозмовника (своїх співрозмовників), мовець може повідомляти водночас, що він разом з ним (ними) виконуватиме цю дію або набуватиме відповідного стану. Цю ситуацію волевиявлення передає перша особа множини дієслова, яка відрізняється від двох попередніх синтетичних форм виразним спонукальним значенням. Форма першої особи множини утворюється за допомогою закінчень –імо (-ім), -мо : пиш-імо, біж-імо вар-імо, читай-мо, бігай-мо, звеселяй-мо, приляж-мо, насип-мо.

Спонукання з боку мовця може бути незначне, натомність виразним є значення бажання. Таку ситуацію відтворюють аналітичні форми, утворені за допомогою аналітичних морфем хай, нехай та дієслів третьої особи однини і третьої особи множини теперішнього або майбутнього часу доконаного виду: хай (нехай) пише, хай (нехай) напише, хай (нехай) пишуть, хай (нехай) напишуть; хай (нехай) біжить, хай (нехай) прибіжить, хай (нехай) біжать, хай (нехай) прибіжать.

Традиційно в парадигмі наказового способу виділяють п’ять форм: три синтетичних (друга особа однини і множини та перша особа множини) і дві аналітичних (третя особа однини і множини). Вони розрізняються за рівнем апелятивності та спонукальності: він високий у синтетичних форм і послаблений в аналітичних.

Наказовому способу, як і умовному, не властива категорія часу. Особово-часові форми теперішнього і майбутнього часу, що входять до складу аналітичних форм наказового способу, нейтралізували свої часові значення і стали вказувати на особу чи осіб, яких спонукають до виконання дії.

Спонукальний спосіб виражає таку бажану дію, яка може відбутися лише тоді, якщо на те є добра воля особи, до якої звертається мовець. Це означає, що він н е в и м а г а є від співрозмовника чи співрозмовників обов'язково виконати бажану для нього дію, що спричиняє послаблення волевиявлення мовця та апелятивності, пор.: написав би ти відозву, написали б ви відозву, написали б ми відозву, хай би написали вони відозву. Зазвичай ці форми поєнуються зі звертанням. Напр.: Пішов би ти, сину, до пана, попросив би грошей на відробітки (М. Коцюбинський). Записали б ви, діти, адресу, а то забудете.

Крім цих особових форм вживаються неособові форми спонукального способу, до складу яких входить інфінітив і морфема би (б). З ними так само може поєднуватися звертання, хоч ця позиція для таких форм необов'язкова, напр.: Напитися б води тобі, друже; Побігти б вам до фінішу; Їм би завтра вдало виступити.

Форми спонукальногоспособу, на відміну від форм умовного способу, вживаються в простих реченнях спонукальної за семантикою природи.

Бажальний спосіб виражає волевиявлення мовця про бажану дію або бажаний процес чи стан, але він не спрямовує його до співрозмовника чи співрозмовників, щоб вони виконали цю дію чи реалізували потрібний стан. Мовець не спонукає когось виконати бажану для нього дію, а лише повідомляє про неї собі або іншим особам. Саме в цьому полягає основна семантична відмінність бажального способу від наказового. Вона зумовила нейтралізацію в ньому такої іманентної ознаки наказового способу, як апелятивність.

Типовим виразником бажальної модальності є аналітична неособова форма, у якій поєднані інфінітив з морфемою б, на яку припадає основне функціональне навантаження, а без неї той самий інфінітив є виразником директивного значення. До речі, така аналітична форма виконує роль головного члена односкладного інфінітивного речення, напр.: Поїхати б до моря; Отримати б кваритиру; Купити б меблі; Зустрітися б із друзями.

Друге місце посідають аналітичні особові форми, утворені морфемою хай (нехай) і морфемами першої особи однини і множини умовного способу: Хай би я озвучувала текст; Хай би ми озвучували текст.

До складу аналітичних форм можуть входити й інші морфеми, зокрема ті, що співвідносяться з частками коли б, хоч би, якби, аби та ін., пор.: Коли б повернути втрачене; Хоч би встигнути на виставу; Аби виграти грант.

Щодо транспозиційних особливостей способових форм, то можна зазначити таке. Функціональний перехід наказового способу в часові форми широко представлений у художній літературі та розмовному мовленні. Значення теперішнього часу форми наказового способу передають з відтінком негативного ставлення мовця до вираження дій чи станів, напр.: Хіба я наймалася на таку роботу? Вони гуляють, бенкетують, а ти роби (Панас Мирний); Аж жижки трусяться скакати, А тут сиди, очицями моргай (Л. Глібов).

6. Зумовленість дієслівних категорій особи, числа і роду категоріями опорного іменника в позиції підмета.

Категорії особи, числа та роду належать до невласне-дієслівних. Вони зумовлені відповідними категоріями іменника в позиції підмета.

Семантичний зміст категорії о с о б и становлять особа або предмет, що виконують дію або перебувають у стані, виразниками яких є дієслова. Виконавцем дії, носієм процесу чи стану може бути мовець, співрозмовник (слухач) або особа чи предмет, що не беруть участі в комунікативному акті. На їхній основі вирізняють три грамеми категорії особи: 1) суб’єкт повідомлення (мовець); 2)адресат повідомлення (слухач); 3) об'єкт повідомлення (не мовець і не слухач). Вони зумовлені іменником (у тому числі займенниковим), що виконує в реченні роль підмета.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Кількісні дієслівні роди	\|	Значення суб’єкта повідомлення передає перша особа, адресата повідомлення – друга особа, об’єктаповідомлення – третя особа.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.