Істина і її критерії

Мета пізнання – досягнення істини. Але пізнання – складний, суперечливий процес, не вільний від помилок. Що таке істина і що така помилка? Які критерії, що дозволяють пересвідчитися в істинності досягнутих знань, як відрізнити істину від помилок?

Концепція, що розглядає істину як відповідність знань дійсності, склалася в Стародавній Греції. “… Не тому ти блідий, що ми правильно вважаємо тебе блідим, – писав Арістотель в “Метафізиці”, – а, навпаки, саме тому, що ти блідий, ми, що затверджуємо це, говоримо правду”1.

Ця концепція, визнана класичною, приймається більшістю філософів. Відмінність між ними складається в розумінні дійсності. Для Берклі і Маха дійсність – це комбінація (комплекси) відчуттів, для Платона – незмінні надлюдські ідеї, для Гегеля – світовий розум, що розвивається. У матеріалістичних вченнях дійсність розглядається як об’єктивна реальність, існуюча поза людиною і незалежно від нього. При такому розумінні істина – це адекватне відображення об’єктивної реальності суб’єктом, що пізнає.

Для правильного розуміння істини важливо підкреслити наступне. Істина не існує сама по собі, незалежно від знання. Це характеристика знання, яке може бути істинним або неістинним, відповідати об’єкту або не відповідати йому. Тому, вживаючи поняття “істина”, потрібно мати на увазі істинне знання, виражене в поняттях, думках, теоріях і інших його формах.

Пізнання не вільне від помилок, під якими потрібно розуміти невідповідність знань дійсності, неадекватне відображення об’єкта в свідомості суб’єкта. Помилки виникають внаслідок різних суб’єктивних і об’єктивних причин: поспішних узагальнень, одностороннього сприйняття об’єкта, тлумачення вірогідних знань як достовірних, упереджень, недосконалості пізнавальних засобів і т.п.

Об’єктивне і суб’єктивне в істині. Класичне визначення істини не розкриває її змісту, що являє собою єдність об’єктивного і суб’єктивного, абсолютного і відносного, абстрактного і конкретного.

Істина – гносеологічна категорія, вона характеризує не предмет, а знання про предмет. Реальний предмет розглядається як істинний або неістинний лише в об’єктивному ідеалізмі: щось істинне, якщо воно відповідає своїй ідеї. Якщо ж істину розуміти як відповідність знання про об’єкт реальному об’єкту, то вважати предмет істинним або неістинним немає підстав. Об’єкт існує сам по собі, він байдужий до істини.

Істина формується внаслідок взаємодії суб’єкта і об’єкта пізнання і тому являє собою єдність суб’єктивного і об’єктивного. Об’єктивність істини зумовлена реально існуючим об’єктом, адекватне відображення якого визначає об’єктивне знання про нього. Об’єктивність знання (об’єктивна істина) – це зміст знань, який визначається об’єктом і не залежить від суб’єкта пізнання. Наприклад, думка “Земля – планета Сонячної системи” за своїм змістом об’єктивно істинно, вона виражає явище, існуюче незалежне від суб’єкта. Визнавати об’єктивну реальність, – значить визнавати об’єктивну істину.

Разом з тим за формою, за способом існування істина суб’єктивна. Як характеристика знання вона поза людською свідомістю не існує. Приведена думка містить об’єктивне знання, але сама думка – форма мислення, існуюча в свідомості суб’єкта. Крім того, в зміст знання неминуче привноситься суб’єктивний момент, зумовлений особливостями суб’єкта, що пізнає, а також рівнем досягнутого знання, застосуванням пізнавальних процедур і т.д.

Таким чином, істина містить в собі обидва моменти – і об’єктивне і суб’єктивне, представляє їх єдність.

Абсолютне і відносне в істині. Оскільки знання безперервно змінюються, розвиваються, абсолютних істин немає, будь-яка істина відносна. Така позиція релятивізму. Догматично мислячі філософи, навпаки, заперечують існування відносних істин на тій основі, що відносне знання не можна вважати істинним. Істинним може бути тільки абсолютне знання.

Очевидно і ту, і іншу позицію потрібно визнати односторонньою, заснованою на зіставленні абсолютного і відносного знання.

Проблема абсолютного і відносного в істині заснована на розумінні істини як процесу. Істина не є карбована монета, яка може бути дана в готовому вигляді і в такому ж вигляді схована в кишеню, помічає Гегель. Пізнання розвивається, уточнюючи і поповнюючи знання, долаючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин абсолютних.

Відносна істина, або точніше відносне в істинному знанні – це правильне в своїй основі положення, яке є неповним, неточним і яке заглиблюється і уточнюється в ході розвитку пізнання. Так розвивалося, наприклад, знання про будову матерії. Античні атомiсти Левкiп, Демокріт, Епікур висунули вчення про атоми – найдрібніші неподільні частинки матерії, з яких утворюються всі тіла. Це була відносна істина, яка заглиблювалася і уточнювалася в ході подальшого розвитку філософії і природознавства. У кінці XIX століття був відкритий електрон, що входить до складу атома, в сьогоднішній час відомі більше ста елементарних часток, але і ці відкриття не є межею розвитку знання про будову матерії.

Очевидно, сумніватися в існуванні відносних істин немає підстав.

Але чи не є всі знання відносними? Чи Існує істина абсолютна?

Абсолютна істина (абсолютне в істинному знанні) – це знання, тотожне своєму об’єкту і тому не може бути спростовано в ході подальшого розвитку пізнання.

До абсолютних істин можуть бути віднесені істини факту (з точки зору його констатації): точно встановлені дати конкретної події, наприклад, роки народження і смерті І. Канта (1724-1804), місце його поховання (м. Кенігсберг), вихід в світло “Критики чистого розуму” (1781) і т.п.

Абсолютними можна вважати істини, що містять знання певних сторін, властивостей, закономірностей дійсності, що виражають вічне, нескороминуще. Такі, наприклад, світові фізичні константи: гравітаційна постійна, постійна Планка, швидкість поширення електромагнітних хвиль. Ці і ним подібні істини (їх називають “вічними”) є абсолютними. Але вони не вирішують проблему. При діалектичному підході абсолютна і відносна істина (абсолютне і відносне в істині) – це дві сторони істини об’єктивної. Відносне знання містить в собі момент знання абсолютного, абсолютне складається з суми відносних істин. Відносні знання про будову матерії включають разом з тим абсолютні знання про існування елементарних часток, про їх заряд і т.д.

Цей приклад показує, що пізнання розвивається до все більш глибоких і повних знань, наближаючись до абсолютної істини. Але чи досяжна вона? Чи може людське пізнання дати абсолютну істину, тобто повне, вичерпне знання?

Обмеженість існування людини у часі, невичерпність світу, його нескінченність і мінливість, та обставина, що на кожному етапі свого розвитку пізнання здійснюється при обмежених можливостях даної епохи, означає постійну незавершеність процесу пізнання. Природа людини і природа світу, суб’єкта і об’єкта пізнання, унеможливлюють вичерпне пізнання світу загалом. Разом з тим не існує принципового кордону, що відділяє пізнане від ще не пізнаного. Розширюючи кордони пізнання, заглиблюючи знання про світ, людство, поки воно існує, буде наближатися до абсолютної істини, осягаючи її в істинах відносних.

Суперечлива єдність відносного і абсолютного в істині характеризують пізнання як процес, направлений на збагнення об’єктивної істини.

Критерії істини. Проблема істини нерозривно пов’язана з пошуками її критерію – способу, за допомогою якого встановлюється істинність знання, відмінність істини від помилки.

Філософи-емпірики вважали таким критерієм дані відчуттів і сприйнять, відповідність знань чуттєвому досвіду. У сучасній західній філософії цей критерій висунули неопозитивісти (принцип верифікації). Філософи раціоналістичного напряму (Декарт, Спіноза, Лейбніц) бачили критерій істини в ясності і виразності розуму, у виведенні знань із загальних очевидних положень.

Було б неправильно заперечувати певну роль цих критеріїв в пізнанні. Чуттєвий досвід, якщо не розглядати його субъективістськи, а визнавати джерелом відчуттів і сприйнять об’єктивну реальність, в деяких випадках, наприклад, в пізнанні окремих явищ і їх властивостей, є достатнім критерієм істинності. Стверджуючи, наприклад, що йде дощ, гримить грім, ми довіряємо нашим органам почуттів, не вдаючись до інших способів перевірки. Однак чуттєвий досвід обмежений. За допомогою відчуттів і сприйнять неможливо пізнати суть явищ, розкрити закони природи і суспільства.

Виведення знань з деяких загальних істинних положень відповідно до законів логіки (логічний критерій) застосовується в умовах, коли неможливо використати інші критерії, наприклад відносно минулих подій. Цей критерій є досить надійним в багатьох науках, особливо в математиці. Загальний формальний критерій істини, відповідність пізнання загальним і формальним законам розуму і розуму Кант вважав єдино можливим. Однак і цей критерій обмежений. Загальні положення, з яких виводяться інші положення, не завжди виявляються істинними. Знання розвивається, і багато які положення, визнані очевидними істинами, переглядаються, замінюються іншими положеннями. Таких прикладів в науці немало.

Певне значення для встановлення істинності має вимогу внутрішньої узгодженості, несуперечності знання.

Загальний недолік цих і деяких інших концепцій полягає в тому, що критерій істинності знання знаходиться в самому знанні. Але чи може знання бути власним критерієм? Таким критерієм повинна бути не духовна, пізнавальна діяльність, а діяльність практична.

Гегель вивів критерій істини за межі пізнання, в сферу практичної діяльності. Однак практика трактувалася ним як активність абсолютної ідеї, що перетворює предмет по його поняттю. У діалектичному матеріалізмі під практикою розуміється цілеспрямована предметно-чуттєва діяльність суб’єкта по перетворенню матеріальних систем.

Це діяльність не окремого індивіда, ізольованого від суспільства, а соціального суб’єкта, озброєного знаннями, навичками, прийомами, які має в своєму розпорядженні суспільство на даному етапі свого розвитку. Практика має соціально-історичну природу, вона спирається на результати практичної діяльності і досвід попередніх поколінь.

Критерій практики висуває не тільки діалектичний матеріалізм, центральне місце він займає в філософії прагматизму. Практика, що трактується як користь, успіх, має суб’єктивну природу; істинність знання визначає сам суб’єкт незалежно від її об’єктивного змісту. Тому прагматистський критерій істини по суті не вийде за межі пізнання: знання співвідносяться не з об’єктивною реальністю, а з діяльністю суб’єкта.

Зрозуміло, знання можуть і повинні розглядатися і з точки зору їх практичної корисності, але вони приносять користь, якщо містять об’єктивну істину, в іншому випадку те, що корисно одному (людині, соціальній групі, суспільному класу), може виявитися некорисним або навіть шкідливим для іншого.

Таким чином, практика не є єдиним критерієм істини, існують і інші критерії: почуттєвий, логічний, естетичний і ін. Але всі вони зрештою опосередковані практикою. Тому суспільна практика є вирішальним і загальним критерієм істини.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Методи наукового пізнання	\|	Специфіка пізнання соціальної дійсності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.