Як розглядаються справи у Європейському суді з прав людини

Організаційна структура європейської системи захисту прав людини: Європейська комісія з прав людини; Європейський суд з прав людини — єдиний юрисдикційний орган, який працює на постійній основі; Комітет міністрів Ради Європи — функції обмежуються лише наглядом за виконанням остаточних постанов Європейського суду. Усі вони є суб'єктами формування європейського права як органічного «сплаву» англо-американського і континентального типів правових систем. Їх статутна форма (Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини. Статути Комісії та Суду, Процедурні правила роботи Комісії та Суду) має прецедентний зміст.

Європейська система захисту прав людини включає дві можливості (два права): можливість (право) особи подавати індивідуальні петиції; право держав-учасниць Європейської системи захисту прав людини ініціювати провадження у справах про порушення прав будь-яких людей, включаючи іноземців.

Основним європейським правозахисним органом є Європейський Суд з прав людини. Цей судовий інститут, закладений Європейською конвенцією, слугує контрольним механізмом, що забезпечує гарантії прав людини, дотримання державами-учасницями положень Конвенції, впровадження її норм і принципів у національні правові системи.

Повноваження Європейського Суду з прав людини визначені Європейською Конвенцією й поширюються на всі питання, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції і Протоколів до неї. Європейський Суд захищає тільки ті права, які містяться в Європейській Конвенції, й приймає рішення стосовно тих держав – порушниць, що приєдналися до неї й додаткових Протоколів.

У випадку розгляду скарг, визнаних прийнятними відповідно до Конвенції, Європейський Суд з прав людини юридично оцінює виконання державами своїх зобов’язань за цією Конвенцією і Протоколами до неї. Тому заява в Суд може подаватися тільки стосовно дій чи бездіяльності держави (її органів, посадових осіб, що зобов’язані забезпечити дотримання норм Європейської Конвенції), а не щодо фізичних або юридичних осіб, які, на думку заявника, не дотримувалися положень Конвенції. Відповідачем у Європейському Суді з прав людини може бути тільки держава-учасниця Конвенції, що обвинувачується в порушенні норм самої Конвенції і (або) тих Протоколів до неї, у яких ця держава бере участь, адже саме остання в особі її органів і посадових осіб зобов’язана забезпечити у межах своєї юрисдикції права і свободи людини, закріплені у Конвенції та Протоколах до неї.

Рішення Європейського Суду з прав людини є обов’язковими для всіх держав, що приєдналися до Європейської конвенції. Тому вони справляють значний вплив не лише на формування європейських і світових стандартів у галузі прав людини, а й на законодавчу практику багатьох цивілізованих країн.

Європейська конвенція встановлює коло осіб, які можуть подати петицію (скаргу) до Європейського Суду, та процедуру звернення заявника, недотримання якої призведе до повернення петиції без жодних наслідків для останнього. Суд розглядає заяви, що надійшли від громадян, груп громадян (у випадку порушення однакового для них права одним й тим самим державним органом чи посадовою особою), іноземців та осіб без громадянства. Недержавні юридичні особи можуть скаржитися до Європейського Суду щодо порушення права власності, свободи асоціацій, а ЗМІ – щодо порушення свободи вираження своїх поглядів.

Суд може приймати до розгляду й скарги щодо дій фізичних осіб і недержавних організацій, але лише тоді, коли визначить, що держава зобов’язана була захистити людину від цих порушень. Це, як правило, скарги щодо порушення права на свободу вираження своїх поглядів, права на захист приватного життя, права на вступ до профспілки і права на власність. Форма, в якій викладено скаргу, та її назва жодного значення не мають. Зазвичай Суд розглядає заяви, що надійшли на ім’я Генерального Секретаря Ради Європи. Однак до розгляду приймаються й заяви на зразок «в Європу» або «тому, хто може допомогти».

До петиції висуваються такі вимоги: скарга не повинна бути безпідставною - заявник має розкрити наявність порушення права державою – відповідачем; заява не має містити заздалегідь неправдивої інформації чи писатися в образливій для держави-відповідача формі або порушувати правило конфіденційності, що застосовується до процедур; петиція не може бути анонімною, однак заявник має право вимагати від Суду не розголошення його істинного імені (заявникові може присвоюватися псевдонім); Суд не розглядає петицій, що по суті своїй є аналогічними вже розглянутим або які вирішені іншими міжнародними правозахисними органами.

Після прийняття петиції, секретаріат Суду надсилає заявникові офіційний бланк, який він має ретельно заповнити.

Процедура розгляду петицій у Суді надзвичайно складна і має декілька стадій. Спочатку петиція потрапляє до Секретаріату Суду, який реєструє та направляє її у відповідний комітет, а у разі недотримання встановлених вимог - повертає заявникові.

Коли петиція потрапляє в один з Комітетів Суду, він у складі трьох суддів оцінює справу і або визнає її неприйнятною, або передає у Палату Суду. Палата, перед усе, має докласти зусиль до «дружнього врегулювання» справи. Це означає, що держава-порушниця сплачує заявникові певну суму як компенсацію, а останній забирає свою петицію. Якщо справа доходить такого фіналу, то державі не записується порушення прав людини.

Якщо досягти дружнього врегулювання не вдалося, справа розглядається в Суді шляхом відкритих слухань за участі представників сторін. Процедура розгляду є безоплатною й не вимагає обов’язкової участі адвоката. Однак заявникові, як правило, рекомендують звернутися до його послуг, а у разі відсутності у нього коштів, витрати на адвоката може взяти на себе Рада Європи.

По закінченню розгляду справи Палата виносить рішення про наявність чи відсутність у конкретному випадку порушення Європейської Конвенції державою – відповідачем. Прийняте рішення є обов’язковим для всіх учасників процесу. Суд має право присуджувати стороні, що постраждала, справедливе відшкодування, однак це не завжди грошова компенсація. Існує неписане правило, згідно якого у випадку розгляду петиції справедливо засудженої особи (наприклад, затягування процедури) достатнім для заявника вважатиметься сам факт визнання порушення прав.

Протягом трьох місяців прийняте Судом рішення може бути оскаржене будь-якою зі сторін у Великій Палаті, яка переглядає справу по суті й приймає остаточне рішення. Процес розгляду справи в Європейському Суді може тривати від двох до чотирьох років. Як виняток більш швидко розглядаються заяви засуджених, які скаржаться на катування в місцях позбавлення волі, та людей, хворих на СНІД.

Рішення Європейського суду є обов’язковим для держави, щодо якої розглядалася справа. Однак далеко не завжди воно виконується швидко й точно, тому Конвенція передбачає механізм забезпечення виконання рішень. Нагляд за їх виконанням здійснює Комітет Міністрів Ради Європи. Держава, щодо якої винесено рішення, зобов’язана інформувати його про вжиті на виконання рішення заходи. Якщо держава не вживає необхідних дій, це питання виноситься на порядок денний Комітету. А у випадку необґрунтованої відмови держави від виконання рішення, до неї можуть застосовуватися різноманітні засоби впливу економічного і політичного характеру. Як правило, в них не виникає потреби, адже Європейський Суд з прав людини має такий моральний авторитет, що виконання його рішень – справа честі кожної держави, яка приєдналася до Європейської Конвенції.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
І свобод людини існують	\|	Як забезпечується захист прав людини на державному рівні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.