Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Боспорське царство

Утворення та розвиток держави.Боспорське царство виникло у 483 році до н.е., коли архонт Пантикапею проголосив себе царем і узурпував владу в місті, а також у прилеглих територіях – бездержавних племенах та полісах – Феодосії, Фанагорії, Герменесі, Тіртаці, Кітею, Кіммеріку, Мірмекію. До Боспорського царства увійшла територія Керченського півострова, основною частиною населення якої були скіфи, а також 20 грецьких міст і скіфські племена Східного Криму, Таманського півострова і узбережжя Азовського моря. Свого розквіту царство досягло на зламі IV- III ст. до н.е.

Спочатку це був союз полісів (федерація), а згодом – необмежена монархія на взірець східної деспотії з поділом на номи (адміністративні одиниці) на чолі з призначеним царем намісником – номархом. В організації політичної влади Боспору крилися суперечності, які негативно впливали на устої держави. З одного боку, посилювалась влада царя над містами, поступово ліквідовувалися органи самоуправління, а з іншого – ріс вплив скіфо-сарматської знаті з її відцентровими настроями, що вело до зростання автономії місцевих племен, і намаганням звільнитися від уніфікаторських устремлінь боспорських царів.[25]

Економічну основу держави складало землеробство, виноградарство та виноробство, як прибуткові статті експорту. З IV ст. до н.е. Боспор розгортає торгівлю з місцевими племенами і стає основним постачальником античних товарів у північночорноморські степи.[26]

Від кінця ІІІ ст. до н.е., внаслідок кризи рабовласницької системи, Боспор поступово занепадає, а повстання під проводом Савмака поглиблює цей процес. Вчені тлумачать його по-різному: як палацовий переворот з метою усунення царя Перісада з престолу; як вияв класової боротьби рабів проти рабовласників; як національно-визвольний рух місцевого скіфсько-сарматського населення проти боспорської зверхності. Проте, створена повстанцями „держава Сонця”, виявилася химерою і 107 р. до н.е. її ліквідувало понтійське військо на чолі з Діофантом. Після таких глибоких потрясінь Боспорське царства вже не піднеслося і впродовж І ст. до н.е. потрапляло в залежність то від понтійського царя Мітридата IV, то від Риму, а в ІІІ ст. н.е. його територію спустошили готи. В IV ст. н.е. Боспор остаточно зруйнували гунни. З VI ст. ця територія увійшла до складу Візантії.[27]



Интернет реклама УБС

Соціальний лад.Соціально-економічний розвиток та суспільні відносини населення Боспорського царства ґрунтувалися на рабовласницькому способі виробництва, приватній власності на землю, засоби виробництва, рабів. Суспільство поділялося на дві категорії: а) вільних людей (до них належали пануюча верхівка, урядовці, работорговці, судновласники, землевласники, жерці, заможні купці й ремісники, ремісники-майстри, селяни-общинники (пелати); б) невільників (раби – приватні й державні). Окрім того, в державі проживали іноземці, громадяни міст, які не мали рабів. Разом з селянами вони несли тягар державних податків та повинностей.

За етнічним складом населення Боспору було досить численним і строкатим: греки, скіфи, сінди, меоти, що мешкали в містах та селах. В соціальному відношенні вони займали різне становище – серед них були і раби, і землевласники, власники ремісничих майстерень та суден.

До пануючої верхівки належали: царська сім’я, її родичі та оточення, чиновники центрального й місцевого апаратів влади, судновласники, землевласники, работоргівці, власники ремісничих майстерень, заможні купці, представники військової родоплемінної знаті, жреці. Землею володіли, розпоряджаючися, боспорські царі, великі землевласники, тому в країні співіснували державна й приватна власність на землю.

Середній прошарок населення складали вільні громадяни, котрі не мали рабів, іноземці, а також вільні селяни-общинники - пелати. За право користуватися землею вони платили натуральні податки. У разі військової небезпеки чи нападу кочових племен, селяни брали участь в ополченні. Багаті представники корінного населення боспорських міст, значною мірою еллінізовані, разом із грецькою за походженням верхівкою суспільства, складали рабовласницький клас, що виступав опорою боспорських царів, котрі теж володіли великими земельними угіддями та ремісничими ергастеріями, не цуралися зовнішніх торгівельних операцій. Кінцевим наслідком цього симбіозу стало нагромадження багатств в руках верхівки суспільства, що вело до посилення диференціації та стратифікації соціуму в цілому.[28]

Найнижчу сходинку соціальної драбини займали раби, які поділялися на приватних і державних. Державні раби переважно використовувалися на будівництві громадських об’єктів: будівель, оборонних споруд, шляхів. Домашнє та патріархальне рабство переважало головно на племінних територіях. Працю рабів у сільському господарстві, де ті переважно вирощували хліб на продаж, широко використовували місцеві аристократи.[29]

Державний лад.Боспорське царство стало винятком із єдиного загальнореспубліканського розвитку держави і права давньогрецьких колоній Причорномор’я, позаяк саме тут сформувалася монархічна форма правління. За історичною формаційною типологією Боспорське царство було рабовласницькою державою, як і міста-держави, що увійшли до його складу. За формою правління ми можемо віднести його до одного із різновидів деспотичної монархії.

Вища законодавча, виконавча, адміністративна, військова, релігійна та судова влада належала царю з династії Арханектидів (до 438 р. до н.е.) та Спартокидів, які мали одночасно й титул архонта стосовно Пантикапею. Це були спадкові тирани – необмежені у владі правителі. Цар призначав намісників та урядовців – міністрів, управителів, суддів, командувачів тощо. Опорою монархії стала родова аристократія та військова, релігійна і земельна знать, яка і постачала урядовців до апарату управління. Цар вважався також верховним власником і розпорядником земель, міст і поселень, призначав на посади державних службовців, йому підкорялися судові органи, під його контролем перебували наймане військо, військовий флот та загони, що надавалися вождям підвладних племен. В особливо небезпечні моменти до збройних сил держави приєднувалося общинне ополчення.

Абсолютизація влади царя і централізація управління були явищами об’єктивно необхідними і закономірними для Боспорської держави, позаяк вона об’єднувала різні племена й народи, які до того ж стояли на різних щаблях соціального, економічного і політичного розвитку. Держава поділялася на округи, якими управляли призначені царем намісники. При цьому в країні зберігалася досить широка автономія адміністративних суб’єктів. Коли Боспор опинився у васальній залежності від Риму, царі стали офіційно титулуватися: „Друг цезаря і друг римлян”. При вступі на престол вони обов’язково затверджувалися римським імператором, від якого одержували царську інсигнію – скіпетр.[30]

Державно-правова залежність місцевих племен полягала у визнанні ними верховної влади Пантикопею, сплаті натуральної данини, участі у воєнних діях. В іншому вони зберігали власний родоплемінний устрій, звичаї, особливості побуту, керівну функцію вождів. З політичного погляду підтримка племенами боспорських царів мала для них певну вигоду: під час боротьби між претендентами на боспорський престол племена підтримували того чи іншого претендента.

Міста-держави, які увійшли до складу царства, теж мали певну автономію, власні органи самоуправління (народні збори, раду міста, виборні посади). Але на зламі ер боспорські царі стають одноосібними володарями, називаючи себе „царями царів” і до титулу “цар” долучається етнічна назва племені. Отже, у І – ІІІ ст. н.е. в Боспорі посилилась централізація, яка супроводжувалась формуванням бюрократичної структури царської адміністрації. Полісні форми правління згодом настільки обмежено, що вони втратили реальне значення.[31]

Функції виконавчо-управлінської влади щодо окремих районів та міст доручалися придворній знаті, родичам і найближчим особам: міністру двору, особистому секретареві царя, охоронцю царської скарбниці, спальнику, управителю.

До центрального апарату управління входили начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, управитель справами релігійних культів. Зв’язок з місцевими племенами й сусідніми державами здійснювався через спеціальний закордонний штат на чолі з головним перекладачем.

Право.Джерельною базою системи права царства слугували правові звичаї, закони-декрети міст-полісів, царські закони, укази, накази. Найчіткіше правові норми регламентували майнові відносини, храмову, державну і приватну власність на землю, рабів, знаряддя і засоби виробництва, захищали особисту власність. Регулювали зобов’язальні дії (купівлю-продаж, заставу, позику), повинності, фіскальну політику держави. Карне законодавство найтяжчими злочинами вважало замах, змову, образу проти царя, повстання, державну зраду, за що визначалася смертна кара з конфіскаціями. Джерела згадують про злочини проти особи (посягання на життя, здоров’я, честь) та проти майна (грабіж, крадіжка). Передбачалися слідчі й інші процесуальні дії в карних справах. Злочини проти майна та особи тяжко каралися. Суд здійснювали царські урядовці та адміністратори, а рішення виконували спеціально призначені виконавці. Як санкція застосовувалися штрафи, компенсації, виплати, конфіскації, побиття та смерть.


Читайте також:

  1. Боспорське царство
  2. Перші слов’янські державні утворення. Антське царство.
  3. Перші слов’янські державні утворення. Антське царство.
  4. Підцарство Рослини – Plantae
  5. Раннє царство (XXX – XXVІІ ст. до н. е.).
  6. Ранні слов'яни. Антське царство.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Античні міста-держави Північного Причорномор’я | Протодержави епохи Великого переселення народів.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.001 сек.