Вірування східних слов’ян

На вірування східних слов’ян в значеній мірі впливали вірування різних народів, що в І тис. до н.е. населяли південно-західну частину України. Ставалося так, що плем’я, скажімо слов’янське, запозичило в сусідів звичаї й вірування, частково мову; в такому разі воно носило стару назву, але в духовній культурі зовсім змінювалося під впливом нових релігійних рис.

Так, в пошані у слов’ян була фракійська богиня щастя та весни, веселощів і кохання Лада. Вона відома і в чоловічій формі Ладо. Лада і Ладо були символами вірного подружжя. В жіночій формі Лада – символ жінки, коханки, а в чоловічій – вірного чоловіка, коханця. В жертву Ладі приносили білого півня. Півень в уявленні давніх народів – сонячних птах, символ чоловічої сили та могутності. Ще до недавніх часів в Україні зберігся обряд ритуального поїдання півня на вечорницях, що мав на меті помножити чоловічу силу та сексуальну енергію парубків.

Культ фракійської богині місяця та ловів Мендіди (Артеміди) також мав поширення в слов’янському середовищі. У слов’ян вона була знана як Дана (Дівиця, Дівана, Дівонія) і уявлялася юною богинею, що, озброєна луком і стрілами, ходила по лісах, полюючи на всяку звірину. На згадку про той давній культ у пам’яті українського народу ще й досі збереглися такі назви: Дівин, Дівич, Дівингород. А непрохідні ліси й нині називають дівичими. Були у фракійців жреці сонця, яких називали сивилами. Сивили – це богині доля, поезії, музики й танців. З їхніми іменами пов’язані загадкові „Книги пророцтв” або, як їх ще називали „Книги Сивил”. Українці цих богинь називали Вилами.

Подібно до кельтів, слов’яни мали священні гаї, що заміняли їм храми. І в слов’ян, і в кельтів навколишня природа є живою: дерева і трави говорять між собою, говорять вони і з птахами, і з людьми. Предметами особливого поклоніння були в них ліси. Дуб вважався житлом божества. Йому приносили жертви. Взагалі в уяві і кельтів, і слов’ян дерево відігравало важливу роль при створенні світу, а образ дерева життя посідав важливе місце в системі поклоніння природі. Дерево життя – це уособлення космогонічних і часових уявлень. Його коріння йшло в глибини землі, в царство померлих, стовбур символізував поклоніння живих, а листя та крона – житло богів.

На перше тисячоліття до нашої ери припадає створення „слов’янського Олімпу” з чоловічим божеством на чолі. Його очолив Сварог – прабог, владика світу. (Хоча найдавнішими богами вважають Рода і Білобога. Род був зачинателем усього живого, розпорядником долі людей (і богів), творцем Вирію – українського Олімпу. Його син Білобог був творцем землі, води і світла, а водночас і богом добра, що постійно вів боротьбу з Чорнобогом – носієм зла, лиха).

Сварог – бог неба і вогню, а також ремесел, ковальської справи і ковалів. Сварог – аналог давньогрецькому Гефесту, який також був богом вогню і ковальства. Іван Огієнко, характеризуючи цей образ, звернув увагу на те, що в Іпатівському літописі під 1114 р. літописець, подаючи уривок з візантійського хронографа VІ – VІІ ст. Іоана Малали про Гефеста та його сина Геліоса, перекладає ім’я першого іменем Сворог, а другого – Дажбог, син Сварога. Дехто з дослідників називає Сварога також опікуном шлюбу й родинного затишку (бог викував золоту обручку), пов’язуючи його з боротьбою за моногамну родину.

До певної міри Сварог уподібнюється давньогрецьким „культурним героям”, які були винахідниками ремесел, знарядь праці та всіляких побутових пристроїв. Подібно до них і Свораг уявлявся винахідником плуга, навчив людей молотити зерно, набирав чоловічого образу й жив між людьми. Чи не торувало шляху до уявлень про боголюдину – уявлень, що єднають земне з небесним і так розвинуті в християнстві?

Зображень Сварога не знайдено, проте є підстави вважати деякі форми рівнобічних хрестів символами Сворога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики – сварги, які знаходимо на вишивках, писанках, кераміці. На небосхилі Сворогові відповідав Плуг (сузір’я Оріона), яке пов’язують зі скіфською легендою про небесні дари, які впали перед трьома синами Таргітая.

Сварог – теж вмираючий і воскресаючий бог: він гине в полум’ї, запаленому Змієм, як звичайна людина, й воскресає як триєдиний бог Неба-Світу-Сонця, спільний усім індоєвропейцям. Саме про такого бога й писав візантійський історик Прокопій Кесарійський (VІ ст.), зазначаючи, що словени й анти ”вважають, що лише один Бог творець блискавки володарює над усіма”. У свій час давні слов’яни вважали Сварога головним божеством. Про це посередньо свідчить, зокрема, запис у договорі Ігоря з греками 994 року: ”Хай буде проклятий від Бога і Перуна” той, хто порушить договір. Виходить, що русичі вірили в Перуна, так і в Бога, окремого від нього. В подальшому, з прийняттям християнства, Сварогове опікунство вогнем і залізом перейшло на православних Кузьму й Дем’яна.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Шляхи формування релігійної свідомості: вірування та міфологія	\|	Особливості праслов’янської писемності

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.