Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 1 страница

Оскільки згідно Конституції України церква відокремлена від держави, а релігійність є приватною справою кожної особи, то офіційна статистика належності громадян країни до якоїсь релігійної організації, а тим більше ставлення їх до релігії відсутня. Єдиними показниками релігійного життя, які на цей час фіксуються органами державної влади, є діючі релігійні організації. Офіційна статистика релігійної мережі, яку подав на початку 2008 року Держкомнацрелігій України[9], зафіксувала наявність в Україні 33841 релігійну організацію понад ста різних релігійних течій, церков, спільнот. Якщо врахувати те, що в Україні законом не визначена обов’язковість реєстрації релігійних організацій, а деякі з них цим користуються, і до того ж є деякі офіційно нефіксовані релігійні течії, а відтак і їх організації, то офіційна статистика державного органу є неповною. А оскільки з 2004 року, про що вище вже йшлося, Держкомрелігій України чомусь відмовився давати конфесійно здріблену інформацію про протестантські, неохристиянські, неоорієнталістські та рідновірські течії, то ми не маємо достовірної і повної картини конфесійної мережі, тенденцій її змін як у її всеукраїнському, так і в регіональному зрізах. Водночас наголосимо ще й на тому, що картина релігійної мережі аж ніяк не корелюється з картиною релігійності, в тому числі й конфесійної, того чи іншого регіону країни, особливо якщо при цьому врахувати ще моду на релігію й релігійне меценатство.[10]

Для порівняння: в 2007 році за офіційною статистикою нові релігійні течії загалом складали близько 1900 одиниць (неохристиян – 1627, неоорієнталістів – 151 й рідновірів – 116)[11]. Неоорієнталізм і рідновірство вже практично стабілізувалися в своєму кількісному зростанні і територіальному поширенні, а на перспективу будуть кількісно (і по громадах, і по вірних) навіть зменшуватися. Десь через 10-15 років їх громади поставатимуть скоріше як своєрідні клуби за інтересом. Водночас надто високі темпи зростання виявляли неохристияни і насамперед харизмати. На 2008 рік останні мали вже 1465 своїх організацій. Неорелігії, як і зараз, нерівномірно розміщувалися своїми громадами по теренах України. Там, де сильні позиції традиційних Церков, їх практично одиниці (так, на Тернопільщині лише 11 громад, а загалом вони становлять лише один відсоток від всієї релігійної мережі Галичини), зате в регіонах, де водночас з відродженням традиційних християнських церков (Східні і Південні області країни) з’являлися і відносно вільно поширювалися й неорелігійні течії, кількість організацій останніх становить вже понад 11% від всієї мережі регіону. Порівняно розвинута інфраструктура ортодоксальних конфесій в західноукраїнському регіоні, поєднання у свідомості людей своєї релігійної належності з національною, включеність певного конфесійного чинника в систему культури і побуту зумовили блокування проникнення в ці області нових релігійних течій. Відсутність всього цього на Сході і Півдні країни, зокрема сприйняття конфесійної належності як ознаки етнічності, сприяють поширенню тут протестантських і неорелігійних течій.[12]

Періодом інтенсивного розвитку релігійної мережі в України стали роки незалежності. При цьому зросла не тільки кількість релігійних організацій, а й кількість конфесій. Якщо в 1991 році у нас на реєстрації знаходилося 42 релігійні об’єднання, то на 2008 рік маємо їх вже понад 120.Останнім часом секти в нашій країні набувають, без перебільшення, державного значення і привертають увагу фахівців із релігієзнавства, культурології, права, соціології та охорони здоров'я. Виникнення і поширення груп такого типу в Україні – частина світового релігійного процесу. Серед чинників та певних особливостей процесу модернового релігієтворення у нашій державі можна виділити соціально-економічну та політичну нестабільність українського суспільства, що постійно провокує відчуття непевності, соціальної і духовної незахищеності.

На території нашої держави існує десятки сект і рухів, керівники яких неодноразово притягувались до кримінальної відповідальності (Церква Єднання, Церква Сайєнтології, Аум Сінрікьо, Діти Бога).

Сьогодні в Україні діють понад 1 тис. осередків новітніх рухів і сект.(варто також зазначити, що ці дані постійно збільшуються). За даними соціологічних досліджень відділення релігієзнавства Інституту НАН України, серед представників сект 62% складають жінки, понад 51% – становить молодь віком від 20 до 29 років, більшість із них мають досить значний освітній рівень.[13]

Щомісяця в Україну приїздять десятки груп місіонерів, проповідників, закордонних доброчинців, усіляких просвітників тощо. Релігійний простір країни заповнюють американські, західноєвропейські, японські, корейські і, навіть, африканські «пастирі». Тільки за останні 3-4 роки за участю іноземних місіонерів у нас створено до трьохсот осередків нетрадиційних культів.

Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напряму. Вони об'єднують 4712 релігійних громад, в тому числі: євангельські християни-баптисти — 1871; християни віри євангельської (п'ятидесятники) — 1282; свідки Єгови — 514; адвентисти сьомого дня — 676; реформаторські церкви — 100; лютерани — 45.

ЛЕКЦІЯ 8. Християнство: витоки, еволюція і сучасний стан.

1. Християнство як світова релігія: загальна характеристика.

2. Походження християнства: соціально-економічні причини та ідейні джерела.

3. Еволюція християнства, виникнення церкви.

1. Християнство як світова релігія: загальна характеристика.

Кожній світовій і національній релігії притаманні особливі, не характерні для інших релігій, ознаки та риси. Ці властивості, специфічні риси богослови видають за докази переваг, «бого-встановленості» тієї чи іншої, однак єдино істинної релігії.Свої особливі риси має і християнство як світова релігія.
I. Християнство стало вперше в історії космополітичною (світовою) та монотеїстичною релігією. Ще до виникнення християнства робилися спроби створення релігії монотеїстичної (Єгипет) чи світової (Індія), проте вони виявилися невдалими. Лишехристиянству судилося стати і світовою, і монотеїстичною релігією.
II. Християнство піднялося на щабель розвиненої релігії, нині воно продовжує бути ідеологічно найобгрунтованішою релігією.Деякі найважливіші ідеологічні засади християнства — зокрема, догмат про існування Бога, потойбічне життя, наявність чудес, створення світу тощо — розроблені такою мірою грунтовно, що інші релігії лише запозичують у християнства усталені положення, обгрунтування й аргументи на користь релігії.III. Християнство є найпоширенішою релігією світу. Під його впливом перебуває близько п'ятої частини населення Землі. Воноє офіційною релігією в абсолютній більшості країн Європи, в Австралії та Новій Зеландії, в багатьох країнах Азії та Африки.IV. Християнство і в минулі епохи, і в наш час затвердилось у найбільш економічно і культурно розвинених країнах. Завдяки цьому воно адаптувалося до науково-технічного прогресу і сучасної культури, своєю історією показує іншим релігіям їхнє майбутнє. Впродовж двадцяти століть кращі уми християнства працювали на його ниві, обґрунтовували його віровчення, створили йому стійкий фундамент богословських концепцій.

2. Походження християнства: соціально-економічні причини та ідейні джерела.

Перші християнські громади виникли в 60-х роках І ст. до н. є. на території Римської імперії, про що незаперечно свідчать історичні документи. Серед них — визнавана за священну книга «Апокаліпсис» (68—69 pp.), яка ввійшла до складу біблійних книг під назвою «Одкровення св. Іоанна Богослова». Водночас християни ретельно вивчали Старий Завіт, вбачаючи неподільну єдність між Богом-батьком і Богом-сином, що розіп'яттям на хресті спокутував гріхи людські і тим самим дістав прощення людям від Бога-батька. Наукове соціологія релігії розрізняє соціально-економічні причини та ідейні джерела виникнення християнства.
Соціально-економічні причини поширення християнства. До них належать: криза політеїстичних релігій в Стародавньому у Римі; посилення експлуатації підлеглих і поневолених Римом на/ родів; поразки повстанців-рабів, соціальна потреба у новій релігії. На початку нашої ери Рим підкорив країни Середземноморського басейну та інші народи. Утворилася могутня, величезна імперія. Вона вимагала військової, господарської, політичної, а також ідеологічної єдності. За обставинами того часу ідеологічним інтегратором могла виступити лише релігія. У стародавній Римській імперії існували родоплемінні релігії, що мали політеїстичний характер.Релігія «вічного міста» не могла привернути симпатії поневолених Римом народів. І Рим, і його релігія сприймалися підкореними народами як джерело їхніх бідувань і страждань. Не могла стати «рятівною» у Римській імперії і релігія поневолених народів, оскільки підкорених народів і релігій було багато, місцеві боги не мали змоги захистити ці народи від жорстокої влади Риму і тому розвінчали себе в їхніх очах. Отже, Римській імперії була потрібна нова релігія, що стала б у разі потреби релігією різних народів, усіх народів Римської імперії. На зміну існуючим національним релігіям повинна була прийти релігія космополітична.На початку нашої ери в Римській імперії назріла криза політеїзму, яка була зумовлена двома причинами.I. У Римській імперії сформувалася досить розвинена філософська думка. Вона була спроможною охопити єдинимпоглядом весь Всесвіт, шукала і знаходила, за суб'єктивним переконанням, єдине начало всього сущого. Ним оголошувалися абоодна з стихій природи (земля, вода, повітря, вогонь), або Матерія, чи Логос (закон, принцип, дух). Ця уявна єдність світу та його
єдине начало теоретично (гносеологічно) не збігалися з вірою в існування багатьох богів. Єдиний світ і єдине начало могли гносеологічно вживатися лише з одним (єдиним) Богом.II. Очолював Римську імперію, яка об'єднувала численні країни та народи, єдиний імператор. Він, реальний
володар на землі, вимагав визнання того, що на небі існує, неподільно панує єдиний Бог.
Гносеологічні й соціальні передумови в своїй єдності і на досить значному для початку тривалого періоду першого століття рівні розвитку вимагали появи нової монотеїстичної релігії.
Більшість жителів Римської імперії становили знедолені люди: раби, вільновідпущеники, позбавлені волі окраїнні народи імперії. З початку І ст. до н.е. і до середини II ст. н.е. (протягом майже двох з половиною століть) в імперії одне за одним прокочуються могутні повстання рабів і поневолених народів. Однак усі повстання, навіть під проводом талановитого Спартака, зазнають поразки.Тяжкий досвід безнадійної боротьби переконав принижених і знедолених, що звільнитися від рабства, врятуватись від нього власними силами вони не мають змоги. Не можуть, але бажання визволитися від цього не зникає. Слабкішою стає воля до боротьби, вичерпується віра в свої сили. Хто втрачає дорогу на землі, той шукає шляхи на небо.
Низи імперії почали шукати спасіння у релігійному забутті, в очікуванні спасіння від Бога. Проте існуючі боги не могли його дати. Римський пантеон поставав ворожим і ненависним, а боги національних релігій виявилися безсилими перед нещадною владою Риму. Тому низи покладали надію на появу нового Бога, нового спасителя. Захоплення релігією й очікування небесного Спасителя, пришестя у світ нового Бога в Римській імперії на початку нашої ери засвідчили численні історичні документи.Попит породжує пропозицію. У специфічних умовах Римської імперії на початку нашої ери утворюються десятки нових, космополітичних, з богами-спасителями релігій, наприклад митраїзм, культ Осіріса, орфічні культи, культи східних воскресаючих і вмираючих богів. Серед таких релігій було християнство, яке згодом набуло статусу світової релігії.Для перемоги християнства найважливіше значення мало те, що воно, як і будь-яка інша з нових релігій, увібрало в себе і спиралося на різноманітний та ефективний ідеологічний матеріал, який прислужився йому для формування власного віровчення і культу. Наукове соціологія релігії досить повно визначило основні ідеологічні джерела християнства.Ідейні джерела виникнення християнства. До них належать: іудаїзм — релігія стародавніх євреїв; релігії і міфологія народів Близького Сходу; філософія греко-римського світу.Релігія стародавніх євреїв — іудаїзм. З його вченням про Месію, у священних текстах іудейської релігії — Біблії, в міфах про походження світу, перших людей, зла в світі тощо — християнство знайшло собі відповідь на життєво важливі питання буття.У Біблії міститься твердження, що бог Яхве є богом єврейського, богообраного народу і в годину гірких випробувань завжди надішле йому спасителя, Месію. Біблійне вчення про Месію було безпосереднім і найближчим джерелом християнського вчення про Бога-спасителя.
Релігії і міфологія народів Близького Сходу. З релігій і міфології народів Близького Сходу запозичена ідея про вмираючих і воскресаючих богів-спасителів — Адоніса, Аттіса, Осіріса, Митри та ін.
Ці боги підкорених Римом східних народів (сирійців, персів, єгиптян, вавилонян) були в основному богами рослинного світу, який узимку «вмирав», а навесні «воскресав». Боги рослинного світу, за віруваннями народів Сходу, також вмирали і воскресали. Своєю смертю і воскресінням вони рятували не лише рослинний світ природи, а й все людство від загрози голодної смерті.
Філософія греко-римського світу. На ідеї раннього християнства передусім вплинули неоплатонізм Філона Александрійського і стоїцизм Сенеки.Філон Александрійський — іудейський богослов, який перейшов на службу до римського імператора, — прагнув поєднати філософію Платона з ученням Біблії, підвівши цим філософське обгрунтування під біблійні сказання. Філонівське тлумачення біблійного месії як Логоса, водночас творця, управителя світу і рятівника знедолених, покладено проповідниками християнства в основу їх учення про Сина Божого, євангельського Ісуса Христа. Не випадково відомі дослідники історії первісного християнства Бруно Бауер і Фрідріх Енгельс називали Філона Александрій-ського «батьком» християнського віровчення.Сенека — римський філософ-стоїк і письменник — мав такий вплив на ідеологію християнської релігії, що дослідники називають його «дядьком» християнства. Вчення стоїцизму закликає до терпіння, непротивлення злу насиллям, відмови від життєвих радощів і насолод, аскетизму. Прилучення первісного християнства до такої філософії дало змогу християнській церкві філософськи обгрунтувати свої постулати, а згодом перетворити саму філософію на «служницю богослов'я».
Засвоєння елементів національних традицій і культу релігій греко-римського світу. Втягуючи все нові й нові прошарки населення до своєї церкви, християнство водночас розширювало простір для залучення до свого вчення елементів їхніх попередніх релігійних вірувань та звичаїв. Все, що сприяло зміцненню християнства, було запозичене з інших релігій. Навіть через десять століть після свого виникнення християнство, прийшовши на Русь, включило до свого церковного культу релігійні вірування і атрибути обрядів східних слов'ян: крашанки, весняні моління (поминання) на могилах померлих, купальські обряди в середині літа тощо.

3. Еволюція християнства, виникнення церкви.

Становлення християнської церкви — складний і тривалий процес. Малочисельні, сектантські за своєю сутністю громади перших християн (друга половина І ст.) складалися з рабів, плебейства римських окраїнних провінцій Палестини та Малої Азії. Це була релігія поневолених і гноблених.
Такі громади чекали першого пришестя Христа-Спасителя, який нещадно покарає верхи і власті Римської імперії, знищить місто-блудницю Рим, встановить на землі своє тисячолітнє царство. Потім спаситель прийде на землю вдруге і влаштує суд над усіма людьми. Громади перших християн складалися передусім з євреїв, отже, особливу роль у своїх віруваннях вони відводили іудейському народу: Христос врятує іудеїв, царювати з Христо-сом будуть іудеї, судити всі народи належить іудеям.
На початку II ст. гнані, «катакомбні» громади перших християн вгамовують свої бунтарські пристрасті щодо властей Римської імперії. Вони визнають, що спасіння потребують не лише іудеї, вони пускають у свої громади і неєвреїв, але й далі ставлять іудеїв вище за тих, хто не визнавав обряду обрізання. Армія проповідників християнства (скорого, грядущого для всіх спасіння) поволі створює цілу мережу християнських громад, яка поширилася на всю імперію.З середини II ст. у християнські громади починають вливатися представники правлячої верхівки Римської імперії. Саме християнство докладає зусиль до того, щоб домогтися довір'я властей. Починається період євангелізму: царство Боже переноситься в потойбічний світ, пришестя Христа визнається здійсненним фактом, а страшний суд — справою віддаленого майбутнього.
Християнські громади все ще переслідуються державою як політично неблагонадійні. Переслідування, зрештою, мали й відверту мету пограбування християн і збагачення можновладців. Однак поступово починає формуватися церква, консолідуючи розрізнені, різновірні й нерідко ворогуючі громади віруючих.
Поширивши свій вплив на значні території та на народи імперії, християнство вже на початку IV ст. (Міланський едикт 314 р.) домагається стану терпимої релігії. Тепер вже за допомогою державної влади християнство стрімко консолідується в єдину пануючу церкву, підпорядковуючи церковному апаратові основну частину віруючих. У 325 р. християнство указом імператора Константина Великого проголошується державною релігією Римської імперії. Конституюючись у державну церкву, християнство починає енергійно переслідувати як інші релігії, так і нецерковних християн.
У 1054 р. колись єдина християнська церква остаточно розкололася на: західну (католицьку, римо-католицьку, латинську) і східну (православну, ортодоксальну, візантійську, грецьку).
В XVI ст. у Європі в ході Реформації виникає протестантизм, який згодом поділився на кілька течій, основні з яких лютеранство, кальвінізм, англіканство.Нині християнство поділяється на чотири головних церкви: давньосхідні (Антиохійська, Александрійська, Єрусалимська, Константинопольська); католицька; православна; протестантизм. Ці церкви та напрями, що виникли з них (деномінації, розколи та секти) охоплюють 95 % сучасних християн.

Тема 9 і 10. Релігійна ситуація в сучасному світі

1. Типи і класифікація сучасних релігій

2. Походження буддизму, його віровчення та культ

3. Християнство. Розкол християнства, виникнення двох течій — православ'я і католицизму.

4. Походження ісламу, його віровчення й основні напрями.

1. Типи і класифікація сучасних релігій

Нині у світі існує кілька десятків оригінальних, самостійних великих релігій. Головними з них є християнство, іслам, іудаїзм, буддизм, даосизм, індуїзм. Кожна з цих релігій в різних формах і під різними найменуваннями присвячена служінню єдиному всемогутньому і всюдисущому Богу. Внутрішні розбіжності у межах тієї чи іншої релігії визначають їх напрями, або течії. Християнство має три основні течії: православ'я, католицизм та протестантизм. В ісламі, наприклад, існують два головних напрями — сунізм і шиїзм; у буддизмі — хінаяна і махаяна. Крім головних, існує багато внутрішніх течій. Так, християнами вважають себе і католики, і православні, і лютерани, і баптисти, і мормони, й інокентіївці та ін.
Церкви — це течії, які більшою чи меншою мірою виокремились у самостійні релігії і спираються на певну історичну основу. У християнстві основними церквами є католицька, православна, лютеранська, англіканська, кальвіністська. В іноземній літературі їх називають ще деномінаціями (віросповіданнями). До них, крім церков, відносять і релігійні конфесії, що склались порівняно недавно: адвентизм, баптизм, п'ятидесятництво тощо. Секти, або розколи — це нові утворення всередині церкви, які виникли внаслідок відокремлення від основної церкви. До сект належать баптисти, єговісти, п ятидесятники та ін.; до розколів — старокатолики, старообрядницькі розколи, ста-ропольська церква та ін. Усередині кожної церкви і віросповідання можуть існувати ще відмінні одна від одної школи, які церковна ортодоксія визнає як припустимі. Наприклад, в ісламі існують чотири школи тлумачення його віровчення: ханбалістська, ханфітська, маликітська та мафіїтська. У межах певної церкви можуть існувати спеціальні ордени для виконання окремих цільових завдань тієї чи іншої релігії. Такими орденами в католицькій церкві є єзуїти, августіанці, домінікани, василіани та ін., в ісламі — ахмадія, синусія та ін.
В історії соціологія релігії відомо чимало спроб здійснити класифікацію релігійних вірувань, охопити єдиною схемою всі існуючі релігії. На наш погляд, доцільно класифікувати всі відомі в світі релігії за етнічною (від грец. «етнос» — народ тієї чи іншої місцевості) ознакою та рівнем розвитку.
За етнічною ознакою релігії поділяються на:
I. Родоплемінні. Дійшли до нашого часу з епохи первісного ладу, існують серед народів, які донині зберігають елементи родового й племінного способу життя. Поширені переважно серед аборигенів Африки (анімізм, фетишизм, магія, культ предків — звичайно в політичній літературі об'єднуються під загальною назвою анімізм (явище), анімісти (віруючі); аборигенів Америки і Австралії (тотемізм); серед народів Півночі (шаманство). II. Національні. Це релігії, замкнені національною ознакою, існують лише серед певного народу. До національних релігій належать іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, сикхізм, даосизм, парсизм.
III. Світові. Поширені серед різних народів і націй сучасності. В наш час їх існує три — християнство, іслам, буддизм. За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:I. Ранні форми релігії. Релігії, породжені первісним ладом: анімізм, фетишизм, магія, тотемізм, культ предків.
II. Політеїстичні. До них належать майже всі національні релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму) і світова релігія—буддизм.
III. Монотеїстичні. Таких релігій нині чотири. Дві з них —християнство, іслам — світові релігії, дві — іудаїзм і сикхізм —національні релігії.

До окремої групи належать синкретичні форми релігії, що утворилися внаслідок зрощення, злиття різних етнічних і світових релігій. Серед них: афрохристиянські релігії (церква херувімів і серафимів та ін.); ісламо-християнські секти (алавіти, деякі відгалуження ісмаїлітів); буд до -китайські секти (дзен-буддизм, хао-хао тощо); іудео-християнські релігії (мормони).

Сьогодні, в період глибокої кризи релігії у глобальному масштабі, на руїнах старих церков і сект виникають нові, нетрадиційні, форми релігії. їх дуже багато, серед них є одноденки і такі, що вже усталилися. До нетрадиційних форм релігії можна віднести церкву Муна (мунізм), церкву Антихриста, церкву Сатани, церкву свідомості Кришни, йогізм, синтоїзм з культом карате і дзюдо. Прихильники цих течій є і в нашому суспільстві серед певних груп і прошарків молоді, а також інтелігенції, переважно технічної.

2. Походження буддизму, його віровчення та культ

Буддизм — найдавніша світова релігія, що виникла в Індії у VI ст. до н. є. На початку І тис. н. є. буддизм поширився по всій території Азіатського материка, і наприкінці тисячоліття він уже розпросторився від Каспійського моря до Тихого океану, від Якутії до Індонезії. Далі буддизм поступово розчинявся у національних культурах, витіснявся ісламом і християнством. З XV ст. у степових народів складається буддистська церква — ламаїзм. У XIX ст. європейські сходознавці «відкрили» існування буддистської літератури, після чого інтерес до буддизму почав швидко зростати, з'явилися численні буддологічні школи в країнах Європи, Росії та США. Наприкінці XIX ст. починається піднесення національно-визвольного руху в країнах Азії, що привело до відродження традиційних східних релігій, у тому числі буддизму. Російський індолог І. П. Минаєв зазначав, що відродження буддизму розпочалося тоді, коли ченці довідалися про вивчення священних буддійських текстів у Європі, про інтерес європейської демократичної громадськості до вчення Будди. Це спонукало їх вступити в полеміку з християнськими місіонерами, а успіхи буддійських ченців у диспутах прискорили процес ідеологізації вчення Будди і полі-тизації буддійської громади — сангхи.
До 60-х років XX ст. буддизм переживає своєрідний ренесанс здебільшого у країнах Азії, а буддійські громади, монастирі й центри виникли у багатьох країнах Європи, Америки та Австралії. Нині послідовників буддизму налічується близько 700 млн чоловік. Історичні джерела свідчать, що про буддизм людям нібито возвістив Шак'ямуні (пустельник з племені шак'їв) і відбулося це понад 2,5 тис. років тому в Індії. За переказами, після незліченних перероджень Будда (що означає на санскриті просвітлений вищим знанням, осінений істиною) з'явився на землю, щоб виконати свою рятівну місію, вказати людству шлях, який допоможе позбутися страждань. Для свого останнього переродження спаситель обрав подобу царевича Сиддхартхи, що належав до знатного роду Готама (звідси його родове ім'я Гаутама).
Рід цей входив до племені шак'їв, яке жило за 500—600 років до н. є., у долині р. Ганг, в середній її течії. Мати Сиддхартхи —-дружина правителя Майя (або Махамайя) — побачила одного разу уві сні, що в її бік увійшов білий слон, через певний час вона народила немовля, яке з'явилося на світ також незвичним шляхом (вийшло з боку матері), одразу зробило кілька кроків і подало клич, який почули всі боги Всесвіту. Пологи застали Майю в містечку Думбіні, розташованому нині на території Непалу, в 10 км на північ від індійського кордону. Цариця прямувала зі своєї столиці Капілавасту в батьківський дім. Боги піднесли новонародженому дарунки. Через сім днів після пологів мати померла.
Довідавшись про народження царського сина, палац повелителя шак'їв відвідав старий мудрець Асита. Побачивши на тілі новонародженого «прикмети величі», Асита розсміявся, а згодом заплакав. «Я сміюсь, — сказав він, — від радості, що спаситель з'явився на землю, і плачу від того, що мені не випаде щастя жити досить довго, щоб бачити звершення ним свого подвигу». Немовля назвали Сид-дхартхою, що означає «той, що виконав своє покликання». Однак повелитель не хотів втрачати сина, що неминуче сталося б, коли б син вирішив присвятити себе релігії. Тому він оточив дитину розкішшю, ретельно приховуючи від неї всі непривабливі сторони життя. Ще підлітком Сиддхартха вражав усіх своїми незвичайними здібностями, силою, спритністю та розумом. Досягнувши зрілості, він одружився. Дружина подарувала йому сина. Життя сім'ї було сповнене радощів, принад, щастя. Проїжджаючи колісницею під час прогулянки по місту в оточенні танцюючих і співаючих дівчат, Сиддхартха побачив вкритого виразками хворого чоловіка, згорбленого роками немічного діда, похоронну процесію і поглиненого в глибокі роздуми аскета. Ці «чотири зустрічі» все в ньому перевернули. Він довідався про властиві людині страждання. І тієї самої ночі крадькома залишив свій дім, щоб у пустельництві шукати шлях, який допоможе позбутися страждань.
Через раптове осяяння внаслідок довгого, глибокого споглядання Гаутама відкрив шлях до спасіння. Це було на березі річки Напранджани в містечку Урувілья, в сучасній Бух Бодх-гайі. Сидячи під деревом, Сиддхартха пізнав «чотири благородні істини», тобто став Буддою. Прийнято вважати, що сутність буддизму, з ясована Гаутамою в день великого прозріння, була чітко викладена Буддою у першій виголошеній ним проповіді. В ній стисло подано вчення про «чотири благородні істини». Істини проголошують, що: 1) життя є страждання; 2) причина всіх страждань — бажання; 3) страждання можна припинити позбавленням від бажань, «погашенням» останніх; 4) слід вести доброчинне життя за законами «правильної поведінки» і «правильного знання». Перша з «чотирьох благородних істин» формулюється так: «У чому полягає благородна істина про страждання? Народження — страждання, розлад здоров'я — страждання, смерть — страждання, скорбота — стогнання, горе, нещастя і відчай — страждання, союз з нелюбом — страждання, розлука з коханим — страждання, неотримання пристрасного жаданого — страждання, коротко кажучи, п'ять категорій існування, в яких виявляється прив'язаність (до земного) — страждання».
Хоча страждання зумовлюються передусім чинниками біологічними (смерть, хвороба, народження) і психологічними (скорбота, відчай тощо), буддизм не обминає чинники іншого порядку. Будді, наприклад, приписують такі слова: «Государі, які правлять царствами, володіють скарбами і багатствами, з пожадливістю позирають один на одного, потураючи своїм ненаситним бажанням. І якщо вони діють так невтомно, пливучи в потоці непостійності, ваблені зажерливістю та плотським жаданням, то хто ж тоді може спокійно ходити по землі?»
Важливо зазначити, що буддизм возводить страждання в абсолют, у провідну властивість суттєвого буття в усіх його виявах, робить страждання сутністю буття. Будь-яке життя, існування завжди, всюди, в будь-якому його прояві є обов'язково, безумовно і неминуче стражданням, злом. Такою постановкою питання буддизм відрізняється від більшості релігій, які передували йому й виникли після нього.
Справді, в усіх релігіях світ земний та чуттєвий всіляко принижується, а протиставлений йому «світ небесний» підноситься, утверджується як «істинне надбуття». Отже, перебування у земному світі повинне бути використане для підготовки до «життя» в світі небесному. Природно, «вічне життя» дається як нагорода за перенесені страждання і біди під час земного існування.
Взявши за вихідний пункт свого вчення тотожність будь-якого існування зі стражданням, буддизм не міг припустити можливість іншого існування, крім повного страждання. Сама смерть, як страждання, не приносить порятунку від мук. Після неї починається нове, сповнене страждань існування. Вчення брахманізму про переродження залишилось у буддизмі непохитним. Звідси неминучий висновок про необхідність примирення зі стражданням. Проте буддизм на цьому не зупиняється. Вимагаючи безпристрасного ставлення до всіх проявів чуттєвого буття (ця вимога становить найважливіший принцип буддійської моралі), а саму безпристрасність розглядаючи як головний чинник подолання страждань, буддизм не завершується безвихідним песимізмом. Він проголошує шлях до спасіння, до подолання страждань. Цей шлях полягає у повному припиненні будь-якого «існування, у виході з коловороту буття», у досягненні абсолютного кінця, небуття, «нірвани». Висновок про можливість спасіння сформульований у «третій благородній істині», яка проголошує: «Що ж є благородною істиною про припинення страждань? Це — повне загасання і припинення усіх бажань і пристрастей, їх відкидання і відмова від них, визволення та відокремлення від них». Чуттєвий світ у буддизмі називається сансара, слово запозичене буддистами з брахманізму. Переконувати віруючих в Індії епохи формування буддизму в тому, що світ сповнений страждань, не було особливої потреби. Це стверджували пануючі релігійні філософські традиції, цього зазнавали прості трудівники на життєвому шляху, коли руйнували вікові суспільні устрої, коли раніше незнаний податковий прес вичавлював з людей усі життєві соки, коли на кожному кроці людину підстерігала жахлива перспектива розорення, злиденності, рабства. За цих умов традиційно релігійне критичне ставлення до чуттєвого світу знайшло своє повне завершення. Якщо брахмани обіцяли перспективу радісного, щасливого життя тому, хто відродиться раджею, багатим купцем, могутнім воєначальником завдяки дотриманню релігійних настанов, обітниць і принесення жертв, то буддійські проповідники повністю заперечували саму можливість існування життя поза злом, поза стражданнями.
Демон зла, бог смерті Мара намагався залякати «Просвітленого» царевича страшними бурями. Він підсилав до царевича Гаутами своїх дочок — пристрасть, турботу і насолоду, з метою спокусити його й примусити відмовитися від провіщення людям шляху спасіння. Сім днів (за іншими версіями — чотири тижні) міркував Будда і все ж подолав сумніви: неподалік Бенареса в «Оленячому парку» (сучасний Сарнатх) він проголосив перед п'ятьма майбутніми учнями й двома оленями свою першу проповідь. У ній він коротко сформулював основні положення нової релігії, як зазначають буддисти, «привів до руху колесо дхарми». Згодом ці положення набули системного вигляду — в канонічному збірнику буддизму «Трипітака» (санскр. «трипітака» — три корзини або три частини цього збірника). Впродовж 40 років оточений учнями Будда ходив містами та селами долини Гангу, творячи чудеса й проповідуючи своє вчення.
Спочатку це вчення мало назву дхарма, що в цьому разі слід розуміти як закон життя. Згідно з буддійським вченням, усе в світі є наслідком нескінченного руху дхарм, які бачаться у вигляді духовних нематеріальних частинок. Різні комбінації рухомих дхарм утворюють предмети, тварин, людину. Розпад такої комбінації дхарм призводить до смерті. Проте дхарми не зникають, а об'єднуються в нові комплекси, внаслідок чого відбувається переродження. Від позитивних і негативних діянь людини залежить краще чи гірше переродження.
Форму нового переродження визначає карма, або закон, згідно з яким усі вчинки людини мають наслідки для її «майбутнього життя» після смерті. Якщо людина бідна, нещасна, хвора, то у попередніх переродженнях вона вела неправедний спосіб життя. При цьому людина може перевтілюватись у нещасливця, тварину, комаху, рослину. Завдяки хорошій кармі можна стати ангелом, багатою та щасливою людиною.
Кінцевою метою доброчесного життя, згідно з буддизмом, є злиття з Буддою, тобто занурення у нірвану.
Сам Будда помер за переказами у 80-річному віці в Кушина-гарі (як вважають, відповідає нинішній Каспі). Будда ліг під деревом у позі лева, звернувся до ченців і мирян, які зібралися довкола нього, з такою промовою: «Тепер, ченці, мені нічого більше сказати вам, окрім того, що все створене приречене на зруйнування! Прагніть усіма силами до спасіння». Відхід Будди від життя віруючі називають досягненням великої нірвани. Згідно з канонами, Будда помер у день травневого повного місяця. Цю дату шанують так само, як дату народження і прозріння, тому її називають «тричі святим днем».
Дотримання «четвертої благородної істини» має важливе значення у буденному житті кожного буддиста. «Правильна поведінка» означає життя відповідно до таких моральних принципів: не вбий і не чини нікому шкоди (принцип ахімси), не вкради, не бреши, не чини перелюбу, не вживай алкогольних напоїв і наркотиків. Для чернецтва головним у поведінці повинен бути аскетизм, тому буддійським ченцям заборонено бути присутніми при розвагах, спати у зручному ліжку, користуватися натираннями, парфумами, мати золото та срібло, а також їсти після полудня.
«Правильне знання» передбачає самозаглиблення й внутрішнє споглядання — медитацію. «Правильна поведінка» і «правильне знання» дають змогу людині поступово вирватися з безкінечного ланцюга перероджень, досягти нірвани. Етичне вчення буддизму вимагає від його прихильників цнотливості, поваги до чужої власності, чистоти в думках і справах, щедрості й благодійництва, воно забороняє вбивати живі істоти. Спасіння людини релігія буддизму шукає у внутрішньому вдосконаленні. Ідеал абсолютної відчуженості від навколишнього світу приводить прихильників цієї релігії до відмови від необхідності такого вдосконалення. Важливо зазначити, що більшість груп буддистів не залишається осторонь гострих проблем сучасності та бере активну участь у суспільно-політичному житті своїх країн.
Особливості культу буддизму легко зрозуміти, аналізуючи за їх вченням світобудову. В космічному тілі час від часу матеріалізуються Будди, кожний з яких створює свій простір, у просторі конкретного Будди виникає буддійська громада — сангха, що іменується «незрівнянним полем заслуги в цьому світі». У свою чергу, поле сангхи складається з безлічі локальних буддійських громад, які перебувають найчастіше в монастирях.
Отже, зазначені світоглядні уявлення нібито розподіляються на інформативні блоки, символічно уречевлені в культових об'єктах. Наприклад, космологічні блоки інформації у ступах й аман-далах; космографічні — в плануванні монастирів і храмових комплексів; медитативні — в діаграмах та янтрах, в статуях і зображеннях Будд, Бодхісагв, міфічних істот. Сукупність таких об'єктів формує культову систему буддизму. Буддійському культові не властиві жертвопринесення та інші релігійні вимоги. Культ відправляється ченцями; миряни в організації богослужіння участі не беруть.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Світові деструктивні релігійні рухи (секти) та спроба їх державного та міжнародного регулювання.	\|	Діяльність та розповсюдження НРР в сучасній Україні. 2 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.