Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ 3 страница

Загрузка...

В останні десятиліття географічно екологічний підхід до вивчення релігії набув досить значного поширення. Зусилля науковців усього світу саме «в цьому напрямі» координуються Міжнародною робочою групою, чиїм органом є серія «Географія релігій», що видасться у Німеч­чині з 1985 р. Найбільшого поширення дослідження у царині географії релігії набули у Сполучених Штатах Америки і Німеччині.

В Україні географія релігії передусім займається визначенням релігійного районування країни — вичленовуванням основних регіонів за релігійною ознакою (таких зараз нараховується чотири: Західний. Центральний. Східний і Південний) та встановленням їхніх релігійних особливостей.

У вітчизняній науці пояснювальні можливості принципів геогра­фії релігії продемонстровані у низці історико-культурологічних праць відомого радянського історика, етнографа та географа Л.М. Гумільова (1912-1992).

 

 

9. Історія релігії

Історія релігії — поруч із філософією релігії — перша релієзнавча дисципліна, яка зародилася у межах філософського знання й досягла свого розквіту в XIX — на початку XX ст.

Тоді вважалося, що Історія релігії — базовий релігієзнавчий підрозділ, який займається вивченням виникнення релігійних уяв­лень, основних етапів, закономірностей еволюції релігії та основних релігійних явищ в історії людства.

Найпомітніші напрями історії релігії такі:

1) Порівняльно-історичний (М. Мюллер). Для того щоб зрозуміти ту чи іншу релігію, треба виявити її найдавнішу форму та порівняти її з іншими відомими релігіями, визначаючи подібне та відмінне між ними. До всіх релігій під час порівняльного дослідження має бути однаково неупереджене ставлення. Кожну конкретну релігію слід розглядати у контексті її історії.

2) Еволюційний ( Е. Тайлор, Дж. Фрезер). Представники еволюцій­ного підходу сподівалися шляхом узагальнення фактів з історії релігії визначити, по-перше, «мінімум релігії», себто первинну й визначальну для її подальшого розвитку форму; по-друге, основні стадії еволюції релігії, які виходили 6 з цього «мінімуму».



Интернет реклама УБС

Е. Тайлор вважав, що всі наступні релігії походять від аніміз­му — віри у людську душу, здатну існувати окремо від тіла, і духів, що наповнюють собою навколишній світ. Оригінальну схему релігійної еволюції людства запропонував англійський класик релігієзнавства Джеймс Фрезер у своїй праці «Золота гілка»: магія — релігія — на­ука. Цікавою виявилася теорія преантізму (Р. Кодрінгтои, Р. Маретт). З точки зору прихильників цієї теорії, життя людини й існування світу огорнуте надприродною силою Мана. Усі природні явища й усі події у житті будь-якої людини, відповідно, можуть бути розглянуті як на­слідок діяльності цієї сили.

3) Типологічний. Зазвичай об'єднуються концепції різних філосо­фів і релігіє- знавців, які у своїх працях розглядали питання класифікації основних різновидів релігії.

XX а. склалися нові напрями, зовні пов'язані з фак-І тологічною базою і методологічними принципами історії релігії:

дифузіонізм (Ф. Боас. Ф. Гребнер. Л. Фробеніус). Його прибіч­ники обстоювали ідею, що культура (і релігія як її складовий елемент) не еволюціонує, а поширюється у вигляді концент­ричних кіл з кількох культурних центрів.

структуралізм, пов'язаний з ім'ям французького етнографа, філолога та історика К. Леві-Строса. головне своє завдання визначив у тому, щоб на основі аналізу міфології, обрядів і ритуалів, традицій первісних народів виявити наявність яки­хось загальних безсвідомих структур, формальних моделей, притаманних усім народам незалежно від рівня їх історичного розвитку, і певним чином типологізувати їх (подібно до періо­дичної таблиці хімічних елементів). Такі структури К Леві-Строс вбачав у системі бінарних опозицій: верх—низ. лівий—правий, чоловічий—жіночий, живий—мертвий, добрий—злий;

універсалізм (С. Радхакрішнан та ін.). представники якого нама­галися створити синтетичні концепції, які 6 виявляли позитивні елементи у кожній релігії й об'єднували їх у «всесвітній релігії духу».

З часом історія релігії втратила свої позиції у релігієзнавстві, по­ступившись місцем іншим його галузям. Однак Інтерес до історії релігії ніколи не згасав. Відтепер більше цікавить не історія релігії взагалі, а історія окремих проявів релігії (конфесійна історія, історія церков, деномінація сект, релігійних рухів і вчень). Зокрема, у вітчизняному релігієзнавстві велику увагу приділяють язичництву давніх слов'ян, особливостям християнства у Київській Русі, долі неправославних віросповідань у різні періоди української історії.

 

10. Класифікація релігій

Оскільки тисячі релігій існували протягом значної частини людської історії, виникли недавно або збереглися у сучасному світі з давніх часів, виникає потреба в упорядкуванні, типологізації.

Поділ релігій на мертві та живі (сучасні) спирається на історію. Мертві релігії — це ті, що колись існували, але згодом зникли. Деякі з них залишили після себе пам'ять у вигляді руїн святинь, гробниць, ін­ших пам'яток, іноді у вигляді релігійної літератури, легенд міфів тощо. Живі релігії — це нині існуючі релігії, що впливають на свідомість і поведінку певних груп людей, а також нові релігійні рухи, що з'явилися в останні десятиліття.

Поділ релігій на природні і релігії одкровення спирається на ге нетичиий принцип (принцип походження). Під природними релігіями маються на увазі ті і них, що виникли стихійно на конкретному суспільно-історичному грунті у процесі розвитку первісних вірувань та культів.

Зовсім інший характер мають реліні одкровення. Вони пов'язані з особою засновника і фактом надприродного одкровення, або осяяння. Коли говорять про засновників релігії, не мають на увазі, що окрема людина буквально заснувала ту або іншу релігію, Вважають, що вона зіграла визначальну роль у консолідації вже існуючих у даній групі вірувань і культів. Серед релігій одкровення нвйбільш відомі зороас­тризм, буддизм, християнство, іслам.

Існують інші критерії для класифікації релігії:

кількість віруючих та їх питома вага у загальній чисельності населення (статистичний);

ареал поширення (картографічний).

форми поширення: дискретні, тобто розкидані по всьому світі (іудаїзм, крішнаїзм), і континуальні, тобто поширені компактно по країнах і континентах (християнство. і( лам);

правовий статус (реліні, що підтримуючі я державою; релігії, що не підтримуються державою: релігії, до яких держава ста­виться нейтрально);

державний статус (релігії, що мають статуї державних; релігії статус яких не закріплений державними документами; релігії національних меншин);

— рівень організації (жорстко централізовані, нежорстко цент­ралізовані, децентралізовані релігії).

Релігії також можуть бути:

політеїстичними (великий пантеон богів) і монотеїстичними (єдинобожжя);

— урбаністичними (міськими) і сільськими.

Найбільш поширена і загальновизнана схема, що охоплює розвиток релігії з найдавніших часів до сьогодення, заснована на географічному й етнографічному принципах:

1) ранні (родоплемінні, первісні) форми релігії (фетишизм, то­темізм, анімізм, магія, шаманізм тощо):

2) етнічні та регіональні (національно-державні релігії), поширені у межах певної держави або у певних народів (іудаїзм, індуїзм, зороастризм тощо);

3) світові релігії (буддизм, християнство, іслам);

4) нові релігійні рухи (нетрадиційні релігії).

Якщо релігія функціонує у межах одного роду або племені, позна­чена примітивізмом віровчення і культу, відсутністю релігійної органі­зації та особливого прошарку служителів культу, то вона називається ранньою. Ранні релігії були поширені у первісному суспільстві, у вкрай незначних масштабах вони збереглися у сучасному світі

Більш поширені релігії етнічні та регіональні (національно-державні), пов'язані з існуванням якої-небудь нації або держави. Національно державні релігії втілюють за ступенем зрілості віро­вчення, культу, релігійної організації більш високий рівень розвитку того суспільства, в якому вони існують.

Світові релігії не обмежуються ні етнічними групами, ні територією. Послідовники світових релігій спираються на віру в єдиного Бога.

Нові релігійні рухи (нетрадиційні релігії), що з'явилися у вели­кій кількості останнім часом, генетично походять від одної з національ­но-державних або світових релігій, але вже не пов'язують себе з нею, претендуючи на власну унікальність й універсальність.

 

11.Релігійність та її вияви у сучасному світі

Утілення релігійної свідомості у мисленні і практичних діях кож­ного окремо взятого індивіда с його релігійністю, показником міри його залучення до релігії.

Дослідники релігії зараз кажуть про формування «нової релігійної свідомості». «Нова релігійна свідомість» розглядається ними одночас­но і як протест проти кризових явищ у різних сферах життя західного суспільства, і як спроба пристосуватися до корінних змін у ньому в ос­танню чверть XX ст. Основні риси «нової релігійної свідомості» такі:

— еклектичність, змішування релігійних і навколо релігійних ідей (магія, астрологія, чаклунство). Наприклад, за даними соціо­логів, сучасній людині так само легко повірити у чаклунство або переселення душ, як і у потойбічне життя і воскресіння мертвих;

— акцент не на колективній ритуальній практиці, а на особистісно-ну досвіді здійснення кінцевої мети релігійної діяльності — єд­нанні людини з Божественним Началом;

— неінституційність. яка означає, що люди виявляють свою віру, не перебуваючи формально у тому або іншому релігійному співтоваристві;

— підвищена релігійна мобільність, коли, приміром, третина опи­таних нещодавно американців вказала, що змінювала у житті свою релігійну приналежність, до того ж подекуди (30%) не раз!

Ще більш радикальною виглядає сучасна християнська «постмо-дерністська теологія». її основні ідеї такі:

1) Творення світу не є миттєвим актом, виявом безмежної могут­ності Божої. Не тільки будь-яка людина, але і кожна річ у світі є спів­творцем Бога, вони творять, крім себе, ще і весь світ, приймаючи на себе одночасно відповідальність за нього.

2) Утілення Бога в Ісусі Христі також відтворюється у кожній людині, оскільки вона є особливим мікрокосмом, маленьким само­достатнім світом.

3) Бог не перебуває у небесній сфері неприступним для спілку­вання. Він завжди присутній у земній сфері, не просто виражає себе у Священних текстах, але чекає від людини як від свого співрозмовника відповіді у вигляді особистісного розуміння цих текстів.

4) Християнство — це релігія соціокультурної меншості, якщо ' порівнювати кількість його послідовників (не більше 2 млрд) із загальною кількістю населення планети (6.5 млрд). Його слід розгля­датися лише як одну із мов — разом з наукою, мистецтвом, багатьма іншими віруваннями і культами, за допомогою якої кожна людина мас право повно виразити всю внутрішню різноманітність власного «Я». Схожі ознаки притаманні й сучасній українській релігійності

1) Значний відсоток (від 20 до 25) громадян коливається між вірою та невір'ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії.

2) Релігійність сучасних українських віруючих має помітно поверхо­вий характер й у багатьох випадках зводиться лише до прийняття від­повідної атрибутики й виконання формальних вимог (хрещення, носіння натільного хрестика тощо). Лише 20% віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень чи частіше, ще 20% — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву (ймовірно. «Отче наш»), ще третина — по 2-3.

Принагідно зазначимо, що 85% дорослого населення України пройшло хрещення, тобто формально є християнами. Половина чи навіть більше невіруючих, байдужих і переконаних атеїстів відвідують богослужіння у дні релігійних свят, матеріально підтримують Церкву. Значна частина з них вірить у Бога.

3) Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, відріз няється помітною невизначеністю свого змісту. Як правило, люди ви­знають Існування Бога, однак не завжди визнають існування диявола, вірять в існування душі, гріха, раю і пекла.

Загалом опитування 2002 р. виявило лише 1,7% людей, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії «справжніх віруючих». Це — переважно одинокі жінки похилого віку, які мешкали у сільській місцевості.Стан справ у цій сфері в інших країнах багато в чому залежить від національних і релігійних традицій. Наприклад у Франції регулярно відвідували богослужіння не більше 10% віруючих (2000). а в США цей показник був набагато вищим через традицію сімейного недільного відвідування церкви. У Нідерландах третина населення взагалі утруд­нилася віднести себе до якої-небудь релігії (1989).

 

12. Типи релігійних і нерелігійних людей

Релігійність можна розглядати як вияв конкретною людиною певних релігійних почуттів.

Існують три критерії, дотримуючись яких встановлюють якісні і кількісні характеристики цього процесу:

— характерні риси релігійної свідомості: глибина знання основ­них положень віровчення, молитов, релігійних норм і розпо­ряджень, священних текстів;

— найпоширеніші форми релігійної поведінки — регулярність відвідування культових споруд і здійснення обрядово-культо­вих дій;

— ступінь інтеграції і релігійні відносини: формальність або неформальність членства в релігійних організаціях, коло релігійних обов'язків, участь у місіонерській діяльності, щед­рість матеріальної підтримки релігії, яка сповідується.

Великі групи людей з приблизно однаковою інтенсивністю релігій­них властивостей можуть бути виділені у типи віруючих і невіруючих людей.

На співвідношення типів віруючих впливають два основні чин­ники:

— зовнішній чинник соціокультурного оточення або історичного етапу: зрозуміло, що релігійна активність середньовічного християнського населення Свроли була вищою й однорідною, ніж сучасного;

— внутрішній чинник особливостей віровчення, культу, релігійної організації конкретної релігії. Наприклад послідовники ісламу через тісний зв'язок у ньому суспільно-політичної і релігійної сфер у середньому демонструють значно більшу релігійну ак­тивність, ніж християни різних конфесій. Загалом розрізнюють:

1) «Активних віруючих». Вони вірять у всі положення віровчення, належать до релігійного співтовариства, регулярно виконують культові дії, поширюють релігійні погляди серед інших людей.

2) «Пасивних віруючих», бони визнають основні положення віровчення, культові дії виконують нерегулярно, їх членство у релігійних організаціях є формальним, у поширенні своєї

релігії активної участі не беруть.

3) Тих, хто коливається між вірою і безвір'ям. Можуть сумніватися в основних положеннях віровчення, зрідка виконують найважливіші обряди; їх зв'язки з релігійними організаціями є епізодичними.

4) Індиферентних, або невіруючих. У них нема релігійної віри, вони не відносять себе до жодного релігійного об'єднання, однак із по вагою ставляться до релігії узагалі та віруючих людей. Можливі пооди­нокі випадки виконання релігійних обрядів з нерелігійних мотивів.

5) Атеїстів. Не вірять в існування надприродних сил і ніяк не пов'язані з релігійними практиками у своєму повсякденному житті В Україні наявна чітка тенденція зростання питомої ваги віруючих се­ред дорослого населення (понад 18 років). Якщо у 1991 р. тих, хто називав себе віруючим, було трохи більше 40 V то у 2002 р. — вже понад 60 %

Особливість цього процесу — усвідомленість вибору на користь релігії. Якщо у 1990-х роках до релігії поверталися люди, яким Ра­дянська влада просто не надавала можливості висловлювати релігійні почуття, то на межі 1990—2000-х років релігійну активність дедалі більшою мірою демонструють ті. хто відчув потребу у прояві власних релігійних переконань порівняно недавно.

Причини повернення українського суспільства до релігії — за зальна демократизація, зняття обмежень на діяльність релігійних ор­ганізацій і полегшення їх реєстрації в Україні, що створило юридичну базу для потужного розвитку різноманітних релігійних визнань.Релігійність населення західноукраїнського регіону є у цілому вищою за релігійність інших областей України.Центрами поширення нетрадиційних для країни релігій, навпаки, є Донецька, Київська області. Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної історичної традиції або такі, де результати політики викорінення релігії виявилася найуспішнішими.Запропонована класифікація відображає у цілому світоглядний плюралізм, властивий світовій цивілізації початку XXI ст.

 

 

13. Процеси секуляризації і сакралізації.

Місце релігії у суспільстві змінюється у процесі його розвитку. Це відбивається у ряді понять, основоположні з яких — «сакралізація» і «секуляризація».

Сакралізація може бути охарактеризована як охоплення релігій­ною сферою різних форм суспільної, групової і індивідуальної свідо­мості, діяльності і поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Подібний процес був властивий раннім стадіям розвитку релігії. Крім того, він визначає реальне місце релігії у багатьох країнах сучасного світу. Прикладом збереження процесів сакралізації є деякі країни арабського світу, а на європейському континенті Ватикан, своєрідне місто-держава, резиденція Папи Римського, голови Римсько Католи­цької Церкви.

Це порівняно невелика територія (44 га) з населенням 1 тис. чол. Ватикан є залишком від Папської держави, яка колись займала значну частину Північної і Центральної Італії. Ватикан включає у себе собор Св. Петра і площу перед ним. Ватиканський і Латеранський палаци з садами і декілька церков поряд із собором О Петра, розташованих на Капітолійському горбі у Римі, а також заміську папську резиденцію у 25 км від Рима. Ватикан має всі атрибути незалежної держави: герб, прапор, гімн, армію з сотні швейцарських гвардійців, пошту, телеграф, власних спостерігачів практично у всіх великих міжнародних організа­ціях, включаючи 00Н, своїх представників (нунції) у 125 країнах світу. Річний бюджет Ватикану перевищує декілька мільярдів доларів.

Папі Римському належить вища законодавча, судова і виконавча влада у кордонах його резиденції.

Секуляризація являє собою процес вивільнення суспільства від впливу релігії. Головна ознака секуляризації — принцип відділення Церкви від держави. В Україні він уперше був законодавчо введений у 1918 р. і збережений у сучасному релігійному законодавстві. Цей принцип означає:

1) Невтручання держави у внутрішні церковні справи:

1. у зміст віровчення, обрядів, церемоній;

2. у систему управління Церквою, її ієрархію;

3. у підлеглість іншим релігійним центрам. — у фінансові витрати;

4. у навчально-виховну діяльність у духовних учбових закладах.

2) Відсутність представництва релігійних організацій у державних органах влади, права законодавчої ініціативи з їх боку.

3) Невтручання релігійних організацій у функціонування державної системи судочинства.

Крім названого принципу, секуляризація виявляє себе в:

1. звуженні кола функцій, що виконуються релігією;

2. відчуженні церковної власності в інтересах держави або інших соціальних інститутів;

3. звільненні від релігійного санкціонування державно-правових відносин;

4. вилучення освіти з ведення Церкви.

5. розвитку світського мистецтва, моралі та Ін.

Наочним прикладом секуляризації може служити історія євро­пейських країн, починаючи з Нового часу. Наприклад, за цей період, частка релігійного мистецтва у живописі і скульптурі, що наближалася у Середні віки до 100%, скоротилася до 25% до кінця XVIII ст. і впала нижче за 5% до кінця XX ст.

Особливість процесу секуляризації — його неоднорідність у різних соціальних І конфесійних групах, у різних релігіях і типах релігійних організацій, у різних країнах і регіонах бвропи. Азії. Африки, Америки, у мінливих соціально - політичиих і культурних ситуаціях

Секуляризаціяне означає «смерті релігії», а призводить, радше, до видозміни традиційних форм сповідування релігії. Яскравіше за все це виявляється в:

— «релігійному плюралізмі» — співіснуванні серед одного наро­ду, соціальної групи, громадян однієї держави різних релігійних визнань;

— «приватизації релігії», яка означає особливість свідомості і діяльності сучасного віруючого, що звертається до Бога поза релігійними організаціями і культовими спорудами. Багатьом су­часним людям взагалі властиве переконання, що людина — це Бог. якому треба тільки уміло використати свої безмежні можливості

 

14. Основні підходи до вивчення релігії

Узагалі існують два основні підходи до вивчення релігії: теологіч­ний (богословський) і світський (науково-філософськмй).

Теологічний (богословський) підхід у широкому розумінні роз­глядає релігію «зсередини» — як зустріч і постійне переживання люди­ною присутності Бога у житті людей і навколишньому світі. Це відчуття, вважають прихильники богословського (теологічного) підходу, дається людині через безпосереднє «бачення» Бога, сповнене тією ж внутріш­ньою достовірністю, що й відчуття людиною власного «Я».

Цей підхід у християнстві репрезентований теологією (вчення про Бога у католицькій і протестантській традиції) і богослов'ям (вчення про прославлення Бога у православній традиції, оскільки можливість пізнання Бога тут відкидається).

Теологічні (богословські) дослідження у наш час неможливі без широкої загальнокультурної підготовки їх фахівців, знання ними основних закономірностей природи, суспільства, людини. Теологіч­ні (богословські) дисципліни так чи інакше використовують методи дослідження з гуманітарних і природничих наук. Тож не випадково, що 2002 р. в Україні богослов'я було визнано науково-навчальною дисципліною. Вже існує певний досвід її викладання.

Науково-філософський підхід вивчає релігію «ззовні» — як складову частину людської культури в її зв'язках і взаємодії з інши­ми компонентами культури. Цей підхід репрезентований світським, академічним релігієзнавством.

Релігієзнавство — комплексна сфера людських знань про релігію. Предмет релігієзнавства — шляхи утво­рення релігії, особливості релігійних уявлень про світ і людину, спе­цифічні риси релігійної етики й моралі, функції релігії у суспільстві, історичні форми релігії. Для вирішення своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських, загально наукових і спеціально-наукових методів дослідження.

Найбільш суттєва різниця теологічного і науково-філософського підходів до вивчення релігії така:

1) Сферою дослідницької уваги філософії та науки є природний світ і людство, сферою дослідницької уваги теології та богослов'я с переважним чином божественне надприродне одкровення, в якому вони сподіваються відшукати основоположні істини, необхідні для спасіння людської душі.

2)Свій предмет філософія та наука вивчають, дотримуючись правил емпіричної (досвідної) чи логічної перевірки на істинність, тоді як теологія та богослов'я змушені, по-перше, визнавати багато положень просто на віру або на підставі авторитету священних текстів чи «от­ців Церкви», по-друге, постійно апелювати до Бога чи якогось з його атрибутів як визначальної надприродної причини всього, що ніякій перевірці теж не підлягає.

3) Наукове релігієзнавство намагається виключити особисту ре­акцію вченого на досліджуваний ним об'єкт. У теології (богослов'ї) ж навпаки — він не тільки не відсторонений від об'єкта, що ним вив­чається, він прилучений до нього своєю вірою.

4) Наукове знання про релігію саме по собі не є ані релігійним, ані антирелігійним, а є нейтральним, відстороненим. Воно однаково навийся до різних релігій, намагаючись зрозуміти їхню загальну при­роду. На відміну від цього, теологія (богослов'я) є завжди конфесійною, концентруючи свою увагу на одній конкретній вірі, всі інші вивчаючи з позиції саме цієї віри.

Насправді теологічний (богословський) і науково-філософський підходи більш близькі один до одного, ніж це може здатися на пер­ший погляд:

1) Філософія й наука засновані на вірі у розум, який панує у нав­колишньому природному і соціальному світі, а теологія та богослов'я націлені на сприйняття Бога за допомогою розуму.

2) Науково-філософський і теологічний (богословський) підходи до релігії пов'язані між собою також історично: теологія (богослов'я) є історично першими формами релігієзнавства.

 

15. Теологічний підхід до пояснення релігії

Цей підхід у християнстві представлений теологією (учення про Бога у католицькій і протестантській традиціях) і богослов'ям (учення про прославляння Бога у православній традиції, оскільки можливість пізнання Бога тут відкидається).

Теолого-богословський підхід до релігії (конфесійний) умовно поділяється на два напрями. Прихильники першого з цих напрямів (П. Флоренський, Е. Трельч. Р. Отто) виступають з позиції роз'єднання релігії і суспільства. їх позиція базується на декількох ключових ідеях:

1) Існування релігії зумовлене існуванням Бога, який створив світ, заклав віру в душу кожної людини і потім відкрив їй істину в священних текстах. Наводяться і докази Буття Божого: онтологічний, телеологічний, моральний, історичний, психологічний. Наприклад кос­мологічний доказ, намічений великими античними мудрецями Платонон і Арістотелем і остаточно сформульований найавторитетнішим богословом західноєвропейського Середньовіччя Фомою Аквінськин (1225/1226—1274), вимагає для такого складного світу, як наш, пер­шопричини, первинного імпульсу для будь-якого руху, що сам має бути безпричинним, безумовним. Цей доказ розвивали знамениті філософи-раціоналісти Нового часу Г. Лейбніц і X. Вольф 3 ним сперечаються на тій підставі, що світ не вимагає першодвигуна, тому що здатність до руху є способом існування матерії.

2) Бачення Бога, на думку теологів і богословів, дається людині безпосередньо, воно закладене апріорно, тобто до будь-якого почут­тєвого досвіду, воно позначене тією ж внутрішньою достовірністю, що і відчуття людиною власного «Я». Тому, підкреслюють, зокрема, православні богослови, існує істотна різниця між «знанням про Бога» і «знанням Бога». Стати фахівцем зі Святого Письма і вчення Церкви може і невіруючий, але у таємницю «знання Бога» він не здатний проникнути.

3) Ставлення людини до «святого», як всього вихідного від Боже­ства, може бути двоїстим. З одного боку, воно викликає благочестивий страх, відчуття «іншості». З другого боку, воно приводить у захоплення, оживляє людину, тримає її у своїй чарівли­вості

4) вказується, що релігійне почуття і супровідний щодо нього релігійний культ необхідні для самопізнання людиною своєї вищої ду­ховної сутності, здатної відриватися від повсякденності, а в широкому сенсі — як шлях до порятунку. Ошляхетнюючи людську душу, релігія тим самим ошляхетнює у цілому суспільство і природу.

5) Сутність релігії несоціальна. надмірна, трансцендентна. Видимі лише зовнішні, формальні прояви релігії. її структури, організації тощо.

Послідовники іншої позиції (П. Бергер і Т. Лукман). навпаки, нама­гаються поєднати релігію і суспільство. Їх аргументи такі:

1) Релігія життєво необхідна для людини. Вона одночасно обґрун­товує і пояснює світу всій його впорядкованості, забезпечуючи мож­ливість орієнтації у ньому. Особливої ваги релігія набуває у конкрет­них, частіше за все граничних ситуаціях, на межі життя і смерті, коли тільки вона здатна надати необхідну духовну допомогу.

2) Таким чином, релігія не є чимось відірваним від звичайного природного світу і замкненим у своєму власному надприродному світі. Навпаки, релігія реалізує себе у постійній релігійній дії. тим самим священний релігійний Космос безперервно наближається до повсякденного світу, співіснує з ним.

3) в умовах сучасного суспільства, що відсунуло релігію на задній план, необхідне «повторне відкриття трансценденції», нехай навіть не в офіційній формі Церкви, а у приватних масштабах — сім'ї, ко­муни тощо.

 

16. Основні напрями сучасної теології

Починаючи із середини XX ст. у теології (богослов'ї) набули поши рення оригінальні концепції, які засвідчили процес поступового осу часиення релігії. Назвемо деякі з них, на наш погляд найцікавіші — «Теологія культури» (П. Тілліх):

1) Культура є самореалізацією Бога у світі і історії через людську діяльність.

2) Донедавна людина переживала почуття необхідності підкорятися Вищому закону. У XX ст. назріла потреба перетворити цей закон у головний внутрішній закон людини і таким чином обернути Бога і все священне у ще один вимір світського, мирського життя.

3) Головною теоретичною задачею для дослідників релігії повинне

стати виділення у культурі сенсоутворюючих елементів, у яких, злито воєдино і релігійне, і світське.

«Теологія визволення» (Г. Гутьсрес). Традиційно богослов'я лише потрактовувало істини Одкровення. Відтепер, навпаки, теологія повинна виступати за покращення земних умов життя християнина, звільнення його від політичного і соціального гніту, економічних негараздів. Це і є те справжнє спасіння, яке Церква обіцяє своїм вірним.

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ 2 страница | КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ 4 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.027 сек.