Студопедия
Контакти
 


Тлумачний словник

Реклама: Настойка восковой моли




Авто | Автоматизація | Архітектура | Астрономія | Аудит | Біологія | Будівництво | Бухгалтерія | Винахідництво | Виробництво | Військова справа | Генетика | Географія | Геологія | Господарство | Держава | Дім | Екологія | Економетрика | Економіка | Електроніка | Журналістика та ЗМІ | Зв'язок | Іноземні мови | Інформатика | Історія | Комп'ютери | Креслення | Кулінарія | Культура | Лексикологія | Література | Логіка | Маркетинг | Математика | Машинобудування | Медицина | Менеджмент | Метали і Зварювання | Механіка | Мистецтво | Музика | Населення | Освіта | Охорона безпеки життя | Охорона Праці | Педагогіка | Політика | Право | Програмування | Промисловість | Психологія | Радіо | Регилия | Соціологія | Спорт | Стандартизація | Технології | Торгівля | Туризм | Фізика | Фізіологія | Філософія | Фінанси | Хімія | Юриспунденкция

Методизм і адвентизм)

Загрузка...

Баптизм, п'ятидесятництво, методизм і адвентизм виникли пізніше (у XVIII—XX ст.) початку Реформації, але досягли у XIX—XX ст. масш­табів самостійної Церкви (або деномінації).

Баптизм — найчисельніша й найактивніша з усіх протестантських організацій. Головна відмінна риса віровчення баптизму — хрещення у дорослому віці. Тому, на відміну від інших протестантів, у баптистів хре­щення не починало навертання до віри, а навпаки, увінчувало його.

Культ у баптизмі відзначається колективізмом. Перш за все він про­являється у проведенні регулярних богослужбових зібрань баптистської громади по кілька разів на тиждень (один раз — обов'язково у неділю).

На сьогодні більш як у 100 країнах світу налічується, за даними баптистів, понад 80 млн. їхніх послідовників. Найбільший центр бап­тизму — США, де баптисти становлять другу за чисельністю (після католиків) релігійну групу.

П'ятидесятництво. Назва цього напрямку пов'язана з новозавітним сюжетом про сходження на апостолів Святого Духа на п'ятдесятий день після Великодня й одержанні ними завдяки цьому здатності проро­кувати й говорити різними мовами (глосолалія) (Дії. 2:4). Сучасний п'ятидесятницький рух виникає у 1901 р завдяки зусиллям Чарльза Пархома (1873—1929).

Головна віронавчальна прикмета п'ятидесятництва — догмат про «хрещення Святим Духом». П'ятидесятники вірують, що хрещення Духом Святим провадиться самим Ісусом Христом; воно відбувається під час проповіді, молитви, при покладанні рук, за інших обставин і засвідчує досягнення віруючим величезного прогресу на шляху по­рятунку душі.

Знаменням хрещення Духом Святим є «Дар мов», здатність одно­часно розмовляти багатьма мовами, яких досі не вчив.

Загальна чисельність п'ятидесятників у всьому світі складає більше 50 млн. чоловік, що проживають у 90 країнах.

Методизм виник як відгалуження англіканства на початку XVIII ст. (1729 р.) завдяки проповідницьким зусиллям братів Чарльза і Джона Уеслі.

Основна віронавчальна ознака методизму — вчення про внут­рішнє переродження через зречення минулого життя, проведеного у мирській суєті.



Интернет реклама УБС

Справі спасіння має допомогти релігійна організація. її особли­вості:

— суворість і всеохоплюючий характер внутрішньої церковної дисципліни, тверда ієрархічна централізація;

— система округів і роз'їзні служителі. Пастир у методистських громадах обирається тільки на три роки і чверть кожного року мусить проводити у роз'їздах по інших громадах.

У наш час у 76 країнах світу нараховується приблизно 40 млн. ме­тодистів. З яких 18 млн. знаходяться в Америці (США) і понад один мільйон — в Англії.

Адвентизм — це Протестантська Церква, що виникла у США у се­редині XIX ст. У середині XIX ст. визнаним лідером адвентистського руху стає Еллен Уайт (1827 — 1915).

В основі віровчення адвентистів лежать догмати про швидке пришестя Христа і необхідність внутрішнього відновлення людини і людства, щоб заслужити право увійти у Царство Боже.

В обрядово-культовій практиці адвентистів можна простежити:

1. Шанування суботи, яку уважають вихідним днем відповідно до одніє з десяти заповідей. Субота для адвентистів — це також день духовної зарядки на весь наступний тиждень, коли відбуваються молитовні збори.

2. «Санітарна реформа» — вимоги вести праведний спосіб жит­тя, підготовчий для Царства Божого, він містить у собі раціональний розподіл часу для праці й відпочинку, дієтичне харчування, повну від­мову від уживання спиртних напоїв і тютюнопаління, заняття спортом, постійну турботу про своє здоров'я.

У молитовних будинках АСД немає християнського символу — хрес­та. Цю символіку АСД заперечують нарівні з іконами

На початку XXI ст. адвентизм налічував 12 млн. віруючих, діє у 220 країнах із 236, визнаних 00Н. 90% адвентистів живуть за межами Північної Америки.

 

 

44. Еволюція ісламу

Іслам — наймолодша зі світових релігій. Вона виникла на початку VII ст. у кочових і напівкочових народів семітської мовної сім'ї, що жили на території Аравійського півострова.

Початком становлення ісламу вважається 610р. коли молодому купцеві з Мекки Мухаммаду стали з'являтися видіння про єдиного Бога — Аллаха. Еволюція ісламу поділяється на:

1) Мекканський етап 610—622 рр., який характеризувався виробленням основ ісламського віровчення та початком його публічної проповіді серед населення міста Мекки. Однак у цей час послідовни­ки Мухаммада були порівняно малочисельними і згодом були змушені покинути Батьківщину, оскільки їх діяльність занепокоїла правлячу міську верхівку. Так сталася Хіджра, переселення перших мусульман із Мекки до міста Медіни. Від цієї події прийнято починати літочислення за мусульманським календарем.

2) Медінський період 622-632 рр. був позначений організацією мусульманської громади, унормуванням культових норм і правил повся­кденного життя. Завершується період війною з Меккою і переможним поверненням мусульман до рідного міста.

3) Період «4 праведних халіфів» (до середини VII ст.). Після смерті Пророка Мухаммада за правління його найближчих соратників відбулась остаточна уніфікація віровчення ісламу, був складений і остаточно відредагований Коран як Святе Письмо цієї релігії. Іслам поширив свій вплив на всю територію Аравійського півострова і розпо­чав масштабні завойювання в Африці та Азії. Одночасно стався розкол ісламу на два основні напрями — суннитів і шиїтів.

4) Період Ісламського завоювання, розширення Ісламу «вшир»(середина VII — початок IX ст.). Мусульмани приєднали до сфери свого впливу Північну Африку, Середню Азію, Закавказзя, південь Європейського континенту. Однак на завойованих територіях вони залишалися у меншості, допускали сповідування інших релігій і від­чували помітний культурний вплив з боку більш розвинених підко­рених народів.

5) Період розширення Ісламу «углиб» (IX—XIII ст.). Характе­ризувався тим, що мусульмани склали більшість у основних державних утвореннях, якими управляли мусульманські династії. Ставилися терпимо тільки до християнства та іудаїзму, але за умови визнання вищості ісламу. Арабська культура досягала найвищої міри розквіту, а ісламська цивілізація стала лідером тогочасного світу. Головна причина успішної ісламізації — послідовність і мирність. Іслам приваблював населення підкорених країн можливістю підвищення соціального статусу (раби звільнялися), швидкої кар'єри, зменшенням податків.

6) Період ослаблення ісламу з XIV до середини XX ст. Іслам­ський світ утратив єдність, почалися громадянські війни, тому його розміри і вплив неухильно скорочувалися підтиском європейського християнства.

7) Період мусульманського відродження — з другої половини XX ст. він характеризується:

а) економічною модернізацією арабського світу завдяки розробці половини найбільш дешевої і якісної нафти в світі;

б) неформальним політичним об'єднанням більшості арабських країн;

в) питома вага мусульман щодо загального населення планети зрос­ла у XX а. з 12—13 до 17—19% і прогнозується подальше збіль­шення — до 20—25% на 2025 р. тоді як, для порівняння, питома вага християн коливається останні сто років у межах 33—35%. Це зростання обумовлене двома основними факторами. Перший фактор — активне навернення в іслам немусульман (кочові племена Африки, чорношкіре населення США і Канади, до 1 млн. європейців); другий, що дає переважну частку такого прирос­ту, — високий рівень народжуваності серед мусульманських народів, що за сучасного рівня розвитку медицини (а отже, різкому зниженні смертності) призвів до демографічного ви­буху в ісламському світі;

г)посиленням в арабських країнах фундаменталістських орієн­тацій Уважається, що соціальною основою ісламського фундаменталізму виступає «нижчий середній клас» — учителі, дрібні торговці і ремісники, чиновники, яким модернізація за західними зразками загрожує пониженням соціального статусу і погіршенням матеріального стану.

 

 

45. Віровчення ісламу

 

Основні положення віровчення ісламу викладені у Священній книзі — Корані (араб. ал-Куран — читання). Його було укладено упродовж кількох десятиліть після смерті Пророка при халіфі (букв. заступник Пророка) Османі (644—656).

Текст Корану написаний римованою прозою і складається зі 114 сур (глав) і більш ніж 6200 віршів — айатів, що дорівнює, для порівняння, приблизно 2/3 обсягу Нового Завіту.

Аналогом Священного Переказу в ісламі є Суна (араб. звичай, при­клад). Суна — це збірка священних переказів (хадисів) про життя, чудеса та повчання Пророка Мухаммада. Вона була в основному скла­дена у IX ст. мусульманськими богословами. Дотепер не всі мусульмани визнають авторитет Суни, а ті, хто її вшановує, запевняють: якщо Суна може обійтися без Корану, то Коран не може обійтися без Суни. При мечетях створюються школи — мектебе, у яких викладають мулли (араб. маула), що є в ісламі одночасно і служителями культу, і наставниками дітей. У цьому немає нічого дивного, якщо врахувати, що і для першого, і для другого потрібне знання Корана.

Віровчення ісламу ґрунтується на наступних основних положен­нях:

1. Віра в Аллаха, доведена до логічно завершеного монотеїзму. Аллах (араб. ал-Ілах — божество) — Бог єдиний, вічний, мудрий І всемогутній, всемилостивий. Аллах — і Творець усього сущого, і вер­ховний суддя, чудово обізнаний з усій, що відбувається у світі (57:1—6, 112:1—4 та ін.).

2. Віра у надвічність Корану, списки якого споконвіку існували на небесах. Потім вони були перенесені ангелом Джибраїлом від престолу Аллаха на найближче до землі небо, а уже звідти його зміст протягом 22 років передавався Пророку Мухаммаду, починаючи з 610 р. за христи­янським календарем. Якщо Коран створений Аллахом, тоді зрозуміло, чому мусульмани у своєму житті повинні керуватися тільки досконали­ми розпорядженнями, які містяться у цій божественній книзі.

3. Віра у Пророка Мухаммада, що доніс до правовірних, слово й волю Аллаха.

Узагалі, релігійний закон, дарований людям за допомогою пророцтв, почався з Нуха (бібл. Ной) й Ібрагима (бібл. Авраам). який через свого первістка Ісмаїла (бібл. Ізмаїл — син Авраама) є прабатьком всіх арабів, а через другого сина Ісхака (бібл. Ісаак) — прабатьком євреїв. Потім пророчий дар був дарований Мусі (Мойсеєві), відзначеному особливим одкровенням. Цей закон намагався відродити у його первозданній чистоті пророк Іса (Ісус). В остаточному підсумку останнє, і в силу цього найістиніше з пророцтв, було даровано «печаті пророків» — Мухаммаду, що міг не тільки одержувати одкровення, а й витлумачувати їх.

4. Віра у загробну віддяку. Ця віра грунтується на трьох догма­тах:

— про безсмертя людської душі:

— про існування пекла і раю:

— про неминучість останнього — Судного дня світу, коли всі одержать віддяку за свої вчинки.

Характерною рисою мусульманського вчення про загробну віддяку є уявлення про матеріальний характер воскресіння і загробного життя. Про це виразно свідчить такий мусульманський переказ. Один чоловік накопичив величезну кількість гріхів й перед смертю наказав своїм синам спалити його тіло, стерти попіл у порох і викинути у море. Однак Аллах воскресив його і пробачив, адже грішник все ж таки визнав над собою його суд.

Поняття добра і зла, відповідно до яких буде визначатися загробна доля кожної конкретної людини, в ісламі відрізняються від трактувань в інших релігіях. Іслам вважає гріхом не природні бажання людини, а лише їхнє надмірне задоволення.

5.Віра у божественне приречення. Ця віра випливає з віри у винятковість і всемогутність Аллаха, завдяки якому всі людські спра­ви ще до створення світу були занесені в особливі скрижалі (36:11), і є зворотною стороною віри у загробну віддяку. На практиці вона знаходить вираження у звичаї фатіха — молитовного звернення до Аллаха на самому початку будь-якої справи, а також в улюбленому всіма мусульманами вислові «Іншаллах!» («Така воля Аллаха!»), яким з незламним спокоєм мусульманин зустрічає кожну — велику або малу, добру або погану — подію у своєму житті.

 

46. Культ Ісламу

Існують 5 основних «стовпів» ісламу — найважливіших обрядо­во-культових дій.

1. Проголошення першого і найважливішого положення сим­волу віри, тобто короткого викладу основних догматів релігії, — ош-шахади, що говорить: «Немає ніякого божества, крім Аллаха, а Мухам над — Посланник Аллаха».

2. Ритуальна молитва (араб, ас-салят, перс, намаз) — обов'язкова п'ятикратна молитва: на зорі, опівдні, вдень, на заході, перед сном, що читається в індивідуальному порядку, рідше колективно.

Власне молитва являє собою кілька повторюваних циклів — ра­катів (араб, ставати на коліна) — певної послідовності благочестивих поз і рухів з одночасним проголошенням відповідних священних фор­мул. Залежно від часу дня молитва включає 2—4 ракати. Один ракат забирає не менш 5 хв.

Важливою особливістю ритуальної молитви є те, що у ній пра­вовірні нічого не просять в Аллаха, однак вступають з ним у тісний духовний зв'язок.

3. Піст, що розуміється як утримання від їжі, пиття, статевої близь­кості. Триває мусульманський піст цілий місяць, дев'ятий за місячним календарем (30 діб) — рамодон (перс, тюрк, рамазан).

4. Милостиня — обов'язковий щорічний податок, розмір якого сягає у середньому 2,5 % від прибутку або майна.

Слід також відзначити, що на противагу Євангелію, яке закликає збирати скарби у душі, Коран не заохочує роздачу усього бідним, навпа­ки, марнотратство засуджується Кораном як диявольська зваба, навіть коли воно стосується добродійних справ.

5. Паломництво — відвідування «святих місць», у першу чергу Мекки, де треба кілька разів обійти навколо старовинної святині — Кааби. Уважається, що його має здійснити кожен повнолітній мусульманин за наявності фізичних і матеріальних можливостей Хадж, у повно­му розумінні цього слова, здійснюється з 7 по 13 число спеціально відведеного для цього місяця за арабським календарем і включає кілька обрядів. Той, хто здійснив хадж, отримує почесний титул хаджі і право на носіння особливого головного убо­ру — зеленої чалми.

За останні 70 років Мекку і Медіну відвідало понад 30 мли чоловік, з них більше 2 млн. побувало там у 2002 р.

До п'яти стовпів ісламу іноді додають шостий — «священну вій­ну» — джихад.

Правовірні мусульмани повинні дотримуватися менш значних роз­поряджень і заборон. До їх числа належать наступні:

1. Сувора заборона робити зображення Бога, а також взагалі заборона зображувати живих істот.

2. Заборона вживати свинину, м'ясо падалі або пити кров (5 4. 6:К6-К7,іи.).

3. Заборона вживати спиртні напої.

4. Заборона грати в азартні ігри.

Найважливішими обрядами в ісламі слід вважати обрізання і жер­твопринесення. Обряд жертвопринесення є невіддільною частиною ісламських свят, таких як: Курбан-байрам, день жертвопринесень, що знаменує закінчення паломництва, Ураза-байрам — свято закінчення посту

П'ятниця — день, який має таке ж саме релігійне значення, як субота в іудеїв і неділя у християн.

Невіддільною частиною релігійно-культової системи Ісламу і шаріат. Шаріат — зведення норм моралі, права, культових розпоряджень, що регламентують усе суспільне й особисте життя мусуль­ман. Більшість розпоряджень шаріату мають загальний характер і визначають основні принципи ісламського законодавства. Разом з тим у ньому можна зустріти і конкретні юридичні норми, особливо щодо ритуальної практики. Норми шаріату і сьогодні діють у багатьох арабських країнах.

Релігійна організація ісламу помітно менш централізована, ніж церковна організація у християнстві. Основу релігійної організації мусульман складає громада віруючих — умма. не тільки духовним, а й політичним керівником якої є імам.

Невід’ємною частиною релігійно-культової системи ісламу є шаріат. Шаріат (араб. аш-шаріа, букв. прямий, правильний шлях, розпорядження, законоположення) — зведення норм моралі, права, культових розпоряджень, що регламентують усе суспільне й особисте життя мусульман.

 

 

47. Течії в Ісламі

 

В ісламі існують різні напрями. Головною причиною розбіжностей для них є суперечка про принципи співіснування релігійної і світської влади.

Послідовники шиїзму вважали, що главою мусульман — імамом — може стати тільки кровний родич Мухаммада, тому що саме на нього може зійти божественна благодать, яка осяяла засновника ісламу. На думку шиїтів, таким був Алі ібн Абу Таліб — двоюрідний брат Пророка, який узяв шлюб з його дочкою Фати мою, четвертий «праведний» халіф (656—661). Після загибелі Алі від руки вбивці шиїти вважали, що влада повинна перейти до онуків Пророка — Хасана й Хусейна. Але доля нових імамів виявилася такою ж трагічною — вони загинули у боротьбі за владу.

Ці три перші імами поклали початок династії шиїтських імамів. Останнім, дванадцятим, імамом став у XII ст. нащадок Пророка та­кож на ім'я Мухаммад. Раптово цей імам безвісти зник за таємничих обставин. Тоді і виникло вчення про «схованого імама», якого Аллах сховав до певного часу в недосяжному місці. Шиїти шанують схованого імама як свого єдиного главу, і всі шиїтські керівники, вищі духовні наставники (наприклад, аятоли в Ірані) вважаються представниками «схованого імама».

У шиїтських імамах живе передана від Мухаммада «пророча душа». Імам Алі одержав пророчу душу від самого Аллаха, і тому шиїти не ви­знають Суну, а мають власні перекази (хабар або ахбар), що включають у себе мудрі висловлювання імама Алі, свідчення про його життя, і вважають їх авторитетним джерелом шиїтського віровчення.

Найвідоміше шиїтське свято — Ашура, жалобна декада (десяти­денка), присвячена пам'яті шиїтських мучеників.

Головні святині шиїтів знаходяться в Іраку. Це міста Куфа, де було вбито халіфа Алі. розташований неподалік Неджеф, де його поховано. Кербела, центр вищої духовної освіти, місце останнього притулку імама Хусейна, онука Пророка Мухаммада.

Сунізм — це ортодоксальний напрямок в ісламі. Суніти відрізня­ються від шиїтів тим, що за їхніми уявленнями Суна — це одне з джерел мусульманського віровчення і права поряд з Кораном. Сунізм також відрізняється і ставленням віруючих до спадковості верховної і духовної влади — халіфа-імама Світського і духовного главу мусульман повинні обирати члени громади

Суніти наполягають на тому, що саме вони точно слідують Корану, вказівкам Мухаммада і його сподвижників. Оголосивши себе послідов­никами «істинної віри», суніти розглядають всіх іновірців як «заблудлих». Сунізм поділяється на чотири релігійно-правові школи (мазхаби) — ханіфіти, шафіїти, малікіти і ханбаліти. Всі сунітські мазхаби вважаються правовірними, рівноправними, і тону мусульмани можуть дотримуватися кожного з них.

У середовищі ханбалітів склався ваххабізм. що виник у середині XVIII ст.

Суфізм — містична течія, представники якої закликали цілком відмовитися від усього земного і повністю присвятити себе Богові Суфії створили власні братства, що нагадують ордени християнського чернецтва. По усьому ісламському світі братства суфіїв побудували спеціальні будинки для мандрівних суфіїв — дервішів. З часом у суфізмі склалася й містична традиція, була розроблена власна мова, були вироблені особливі обряди і вправи, що сторонньому спостерігачу нагадували танець. Виконання цих вправ у поєднанні з багаторазовим повторенням молитовних формул, спеціально підібраним музичним супроводом, уживанням тонізуючих напоїв, на думку суфіїв, повинне було привести до зречення від земного світу і наближення до божес­твенної реальності.

В ісламському світі шиїти й інші близькі до них течії складають меншість (менше чверті від загальної кількості мусульман), але вони дуже активні і значно впливають на мусульманський рух не тільки на Сході. Шиїзм поширений переважно в Ірані й Іраку. Лівані, Ємені. Бахрейні, Азербайджані.

 

 


48. Язичництво давніх слов'ян

 

Під «язичництвом» розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували у різних народів планети до при­йняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій).

Основу язичницьких вірувань давніх слов'ян складали різноманітні природні культи.

Культ води пов'язаний з тим, що слов'яни вважали воду першоматерією світу. Поруч із виключно «зрошувальною» також шанувалася «очисна» властивість води, внаслідок чого ще у середні віки зберігався звичай водних ордалій. Водні ордалії — випробування, які полягали у тому, що людину, запідозрювану у чаклунстві, кидали у воду, уважно спостерігаючи — потоне вона чи ні.

Найбільш відомий прояв культу води, безперечно, — це віра у водяників і русалок (віл).

Предметом культу дерев ставали як окремі породи дерев (най­частіше дуб — найпомітніше за розмірами і за віком дерево лісосте­пової зони), так і цілі гаї. Там у священних гаях, під загрозою суворого покарання заборонялося ловити птахів, полювати на тварин, навіть рубати дерева, у лісах найчастіше і розташовувалися культові спо­руди слов'ян-язичників, проводилися окремі обрядово-ритуальні дії. Давні слов'яни вірили у те, що у лісах живуть лісовики (полісуни). а у полі — польовики.

Культ злих сил. До злих сил, безумовно ворожих людині, — упирів і новій — слов'яни відносили іноплемінних мерців, душі ворогів і не­доброзичливців, людей, яких за щось покарали сили природи. Слов'яни намагалися всіляко захиститися від злих сил. Боротьба з ними складала невіддільну частину їхнього життя і залишила яскравий слід у декоративно-ужитковому мистецтві.

Головна ідея культу предків — ідея безперервного зв'язку помер­лих зі своїм родовим колективом. Найбільш відомий ритуал культу предків — радуниці. Двічі на рік, восени й навесні, весь родовий колектив відвідував могили своїх по­мерлих, залишаючи їм їжу.

Як один із проявів культу предків, безперечно, можна і розглядати віру у домовика. Головний бог давньослов'янського пантеону Перун — подібний до античного Зевса, бог грози і блискавки, чиїм атрибутом був дуб.

Стрибог, Дажбог і Хорс були дуже часто згадуваними небесними богами. Наприклад Дажбог — бог сонячного світла і достатку, тобто тих благ, яке сонячне сяйво несе з собою людям.

Мокош відома як богиня родючості, богиня землі, що дарує життя злакам і рослинам, богиня врожаю.

Велес (Волос) — традиційно вважався богом скотарства, худоби, торгівлі і ремісництва, музики та співу (адже всім відомо, що пастухи добрі співаки і музики).

Язичницькі святилища — капища були обгороджені валом з час­токолом, а у середині стояла дерев'яна статуя бога, розміщувалися жертовник і палав жертовний вогонь. Головним обрядом громадських богослужінь можна вважати жертвопринесення у вигляді заклання жертовної тварини старійшинами родів, жерцями-волхвами або кня­зями, що виконували певні жрецькі функції.

Найчастіше язичницькі поховання поєднували форми кремації та інгумації (закопування в землю).

Завершувалося поховальна церемонія тризною, відомою у праслов’янського населення Україні ще з І тисячоліття до нашої ери.

Закілька століть до хрещення Русі у давніх слов'ян переважали обряди кремації. Вони полягали у тому, що небіжчика спалювали разом з речами і їжею. Однак найчастіше язичницькі поховання поєднували форми кремації та інгумації (закопування у землю). На місці поховаль­ного вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з прахом.

Річний цикл язичницьких свят було побудовано за сонячно-гос­подарським принципом. Найзначнішим святом давніх слов'ян було, поза всяким сумнівом, свято Івана Купала, якому передував Зелений, або Русальний тиждень. Найбільш відомий прояв культу води, безперечно, це віра у водяників і русалок

 

На сьогодні у більшості дослідників немає сумнівів у тому, що період з IX до середини XIII ст. можна вважати періодом двовірства на Русі — одночасного співіснування давніх язичницьких та христи­янських вірувань і культів на всій території країни і у всіх верствах населення.

 


49. Введення християнства у Київській Русі

 

Масове прийняття християнства, відповідно до літописного свід­чення, офіційно визнаного Православною Церквою, сталося у 988 р при князі Володимирові І Святославовичу (980—1015). Однак у Повісті минулих літ розповідається про те. як приніс на Русь звістку христи­янської віри ще апостол Андрій Первозваний у середині І ст. н.е.

Проникнення і поступове поширення християнства в Україні було результатом тривалого процесу, що зайняв без малого ціле тисячоліття.

Зовнішньою стороною цього процесу були досить інтенсивні торгово-економічні зв'язки Київської Русі з найбільш розвинутою на той час державою світу — Візантійською імперією.

Внутрішньою стороною процесу християнізації була поступо­ва еволюція у напрямку монотеїзму язичницьких поглядів давніх слов'ян.

Говорячи про християнізацію Русі, не можна не сказати про величезну роль братів Кирила і Мефодія. Кирило почав укладати слов'янську абетку — глаголицю, а також працювати над перекладом Святого Письма слов'янською мовою. Переклади Кирила й Мефодія стали основою для першої літературної мови слов'ян — так званої старослов'янської. У той час богослужбові тексти вже перекладалися багатьма мовами, існували переклади з латини й грецької на інші мови: грузинську, вірменську, сирійську, коптську, готську.

Слід звернути увагу на те, що через особливості географічного розташування Русі між Європою й Азією для неї існував досить широ­кий релігійно-цивілізаційний вибір. Теоретично Русь могла б обрати одну з трьох монотеїстичних релігій, що сповідали її ближні та далекі сусіди: іслам — Волзька Булгарія, іудаїзм — Хазарський каганат, східне християнство — Візантія, або західне — Німеччина. Хрещення Русі пояснювалося необхідністю рішення для князя Володимира найваж­ливішої внутрішньополітичної задачі — об'єднання під особистою владою великої кількості різних племен. Візантійське християнство практично ідеально підходило у даному разі не тільки тому, що мало універсальний характер і було прийнятним для всіх людей, незалежно І від кольору шкіри, мови тощо. Крім того, у ньому був дуже розвинутий принцип цезарепапізму — тобто панування світ­ської влади над духовною.

Послідовність введення християнства на Русь наступна:

IX ст. — перші дані про появу християнства на Русі. Візантійські джерела повідомляють, що після вдалого походу на Константинополь і укладення вигідного договору з імперією київські князі Аскольд і Дір стали християнами. Їх переконало диво, яке ніби зробив посланий до Русі візантійський єпископ Михайло, який поклав у вогонь Євангеліє і вийняв його звідти неушкодженим.

Хст. — період постійної боротьби між прихильниками христи­янства і язичництва серед правлячої еліти Давньоруської держа­ви. Супротивниками християнства виступали князі Олег (882—912) і Святослав (964—972). прихильниками — княгиня Ольга (945—964) і, можливо, князь Ігор (912—945).

Кінець X ст. — масове хрещення Русі. Згідно із ПВЛ князь Во­лодимир, щоб досягти вигідних умов хрещення, захопив місто Корсунь у Криму і повернув його Візантії після того, як за нього була видана царівна Ганна, сестра імператорів. Перед обрядом одруження князь Володимир пройшов таїнство хрещення. Повернувшись до Києва, він зруйнував головне язичницьке святилище, скинувши статуї богів у ріку. Хрещення киян здійснювалося на Дніпрі. В інші великі міста Русі були послані прибулі з Візантії священики у супроводі військо­вих загонів.

Поширенню християнства сприяла культурно-просвітницька діяльність Кирила і Мефодія у XI ст. Ними було почате складання слов'янської абетки — глаголиці, а також робота над перекладом Святого Письма слов'янською мовою.

Історичне значення введення християнства у Київській Русі — країна здобула міжнародне визнання як частина християнського світу і могутній загальнокультурний імпульс для подальшого розвитку.

 

50. Історія Православної Церкви в Україні

Історія Православної Церкви на Русі є тисячолітньою і поділяється на кілька етапів.

Перший етап — існування єдиної Київської митрополії — охоп­лює період з середини X — до середини ХШ а.

Історія Православної Церкви на Русі починається з формування влас­ної церковної організації — Київської митрополії на чолі з митрополи­том. У канонічному відношенні Православна Церква у Давній Русі довгий час перебувала у залежності від Константинопольської патріархії.

Другий етап із історії Православної Церкви в Україні (XIV — середина XV а.) — період розпаду єдиної Київської митрополії. Він пов'язаний з роздрібненістю колись єдиної держави — Київської Русі — на окремі самостійні князівства.

У цей період у межах колишньої митрополії фактично діяли одразу три митрополити — у Москві, Галичі й Києві. Відновлюється значення митрополичої кафедри у Києві тільки у XV а. Фактично ж стався поділ давньої Київської Церкви й утворення двох незалежних Церков — Мос­ковської (Руської) і Київської (Української).

Третій етап в історії Православної Церкви в Україні (1468— 1596) - період становлення самобутньої Української Православ­ної Церкви.

Характерною особливістю Української Православної Церкви була соборноправність — участь мирян у церковних справах.

В останню чверть XVI ст. помітну роль у церковному житті стали відігравати братство, релігійні, суспільно-політичні і культурно-ос­вітні організації українських міщан.

Четвертий період (1596 — 1620) можна назвати періодом гли­бокої кризи і розколу Православної Церкви в Україні.

Занепад Православної Церкви був обумовлений остаточним об'єднанням Великого князівства Литовського й Польського королів­ства за Люблінською унією 1569 р. у єдину державу — Річ Посполиту, де панівні позиції належали Римсько-Католицькій Церкві. Вище пра­вославне духовенство вирішило з'єднатися із нею, щоб отримати можливість подальшого існування. Унію було укладено у 1596 р. на Соборі у Бресті. (за умовами унії Українська Православна Церква визнавала верхов­ну владу Папи Римського, натомість зберігала особливості віровчення, культу й богослужіння: католицьке й уніатське духівництво урівнювалися у правах.

П'ятий етап (1620—1686) — етап короткочасного відродження самостійної Православної Церкви в Україні.

Шостий етап (1686 — 1920-ті роки) історії Української Право­славної Церкви нерозривно пов'язаний з історією Руської Пра­вославної Церкви.

Сьомий етап в Історії Православної Церкви в Україні (1920 ті — кінець 1980-х років) починається з відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). яке припадає лише на роки національно-демократичної революції і громадянської війни. Од­нак переважна більшість віруючих українців продовжувала перебувати в офіційній Руській Православній Церкві.

З 1930 по 1943 рр. у Радянському Союзі здійснювалася масова атака на релігію. Наприкінці 1936 р. в Україні де ще на початку 1920-х років храми існували майже у кожному селі, діяло менше 1/10 церков­них і молитовних споруд від їхньої дореволюційної кількості.

Хрущовська «відлига» (1953—1964 рр.) у сфері взаємовідносин із релігією характеризувалася не лібералізацією, як це відбувалось у суспільно політичному житті, а навпаки — активним проведенням політики войовничого атеїзму. Сам тодішній керівник країни М. С. Хрущов і обіцяв всім «показати останнього попа по телевізору» в 1970 р. Ос­новними напрямами політики войовничого атеїзму стали: 1) активізація антирелігійної пропаганди і атеїстичного виховання: 2) ускладнення процедури реєстрації нових громад і водночас спрощення процедури їхнього закриття; 3) скорочення релігійної мережі (культових споруд, монастирів, духовних навчальних закладів і видань).

У 1970—1980-ті роки стан Православної Церкви в Україні істотно не змінився. Єдине, що боротьбу з релігією здійснювали не стільки насильницькими засобами, скільки атеїстичною пропагандою та бю­рократичними перешкодами.

 

51. Історія протестантизму в Україні

Історію протестантизму в Україні умовно можна поділити на кілька «хвиль», що припадали на різні періоди української історії.

«Перша хвиля». Протестантизм почав проникати в Україну вже че­рез кілька десятиліть після свого виникнення у країнах Західної Європи через територію Польського королівства (як частини союзної держави Польщі та Литви — Речі Посполитої).

Існувало два основні шляхи занесення нових релігійних ідей до України:

— навчання шляхетського і навіть міщанського юнацтва за кор­доном (наприклад найвідоміший український гуманіст Ст.Оріховський-Роксолан, навчаючись в університеті німецького міста Віттенберг, мешкав у будинку основоположника Реформації Мартіна Лютера);

— місіонерська пропаганда через проповідь, відповідну літера­туру, організацію протестантських громад за підтримки якого-небудь шляхтича або впливового і заможного купця, ремісника, міщанина.

На відміну від Західної Європи, протестантизм в Україні був по­збавлений підтримки широких народних мас. Вони здебільшого вороже ставилися до нововірства як чужого народній традиції, як «вірі панів», що часто-густо запроваджувалась насильницьким шляхом.

Період найбільших успіхів протестантизму цієї «першої хвилі» при­пав на 60—80-ті рр. XVI ст., коли на всіх українських землях діяло тільки до 500 кальвіністських (реформатських) громад.

Нова, «друга хвиля» протестантизму в Україні розпочалася з дру­гої половини XVIII ст. Центр діяльності переходить з правого берега Дніпра на лівий. Протестантизм втрачає свій переважно «західноук­раїнський» характер і стає фактором релігійної історії всієї України. У цей час лави українських протестантів поповнили десятки тисяч родин іноземних переселенців. З другої половини XIX ст. в Україну почали запрошувати також іноземних інженерів, значна частина яких теж сповідувала різні напрями протестантизму.

Протестантські організації діяли на засадах самоврядування і контролювалися цивільною владою Російської імперії. Ставлення російського уряду до протестантів будувалося на принципі цілковитої віротерпимості. До 1917 р. протестанти становили 3% населення Російської імперії (п'яте місце серед інших конфесій).

«Третя хвиля» протестантизму на території України наприкінці XIX — у першій третині XX ст. пов'язана з поширенням нових протес­тантських течій — баптизму, адвентизму, згодом — п'ятидесятництва, а також поновленням діяльності лютеранських і кальвіністських об'єднань на західноукраїнських землях.

У 1930-ті роки всі протестантські течії незалежно від їх тери­торіального розташування та напрямів діяльності спіткала однакова доля: керівників громад і найактивніших віруючих було вислано до Сибіру, закатовано у тюрмах чи таборах ГУЛАГу, декому пощастило емігрувати, а ті, хто залишався, змушені були провадити свою діяль­ність під повним контролем влади.

З часів відносного пом'якшення політики режиму в релігійному питанні і до кінця 1980-х років функціонування протестантської кон­фесії відбувалося, по суті, на двох рівнях:

— Перший — офіційний, або легальний, до нього належали грома­ди, що сприйняли законодавство, були зареєстровані в органах влади. Осередком офіційного протестантизму був Союз єван­гельських християн-баптистів. Він був створений у 1944 р. і до 1963 р. об'єднав у своїх лавах основні протестантські течії.

— Другий — неофіційний, або нелегальний. Сюди входили частина лідерів та віруючих громад християн-баптистів. п'ятидесятників, адвенстистів-реформістів, їхню діяльність було оголошено протизаконною.

Таким чином, протестантизм слід уважати традиційною для Украї­ни релігією, яка протягом останніх 80-100 років охоплювала чверть релігійних організацій країни.

 

 


52. Українська Греко-Католицька Церква

 

Українська Греко-Католицька Церква веде відлік своєї історії з 1596 р., Брестського церковного собору, який проголосив про злуку Православної Церкви в Україні з Римсько-Католицькою Церквою. На бік об'єднаної Церкви пристали відразу 6 із 8 єпархій (Київська. Володимиро-Волинська. Турово-Пінська, Луцька, Холмська і Поло­цька) з митрополитом Київським як головою, майже 15 монастирів, а між ними такий відомий центр чернечого життя, як Видубицький монастир.

Процес розбудови Уніатської Церкви тривав до кінця XVII — почат­ку XVIII ст. 1720 р. у Замості (Холмщина) відбувся перший Помісний Собор цієї Церкви. Собор визначив організаційну структуру Церкви, зміцнив у ній внутрішню дисципліну, упорядкував її обрядовість. У часи свого розквіту (1771 р.) Уніатська Церква (разом із білорусько-литовсь­кими парафіями, об'єднаними у Литовську єпархію) налічувала 12 млн. віруючих, 13000 парафій, 250 монастирів.

Після розділів Речі Посполитої між Росією. Австрією та Пруссією 1775—1796 рр. майже всі уніатські єпархії опинилися на землях, підвладних Російській імперії. Царський уряд доклав надзвичайних зусиль, або приєднати ці єпархії до Руської Православної Церкви, як це було століття тому щодо Православної Церкви в Україні

Становище Уніатської Церкви на землях, підпорядкованих Австрій­ській імперії, виявилось значно кращим. З часом сюди переходить центр її діяльності. Австрійський уряд проводив стосовно до Католицької та Уніатської Церков політику рівнорядності. Щоб відрізнити одну від одної, все частіше почали вживати назву «Греко-Католицька». У1807 р. папською буллою було встановлено Галицьку митрополію з правами Київської уніатської митрополії. Протягом усього XIX ст. Галицька мит­рополія розквітала. Найбільше зростання і цілковита українізація ГКЦ припадає на митрополитування Андрія Шептицького (1901—1944). Разом у Галицькій митрополії налічувалося 2370 парафій, 62 самостійні співробітництва, 60 монастирів з приблизно 1000 ченців і черниць, 2200 священиків, 3.8 млн. віруючих.

Після повернення Радянської влади на західноукраїнські землі, визволені від фашистської окупації, вона відразу узя­лася за винищення Уніатської Церкви. Комуністичний режим справедливо побоювався її як символу національної незалежності України, вбачав у ній головного супротивника у духовному впливі на місцеве населення. У березні 1946 р. у Львові 216 священиків, деканів, ін­ших представників кліру. 19 мирян, силоміць зігнаних на Собор після арешту усієї верхівки уніатського духовенства, оголосили про розрив Брестської церковної унії й «повернення» до Православної Церкви Московського патріархату.

Греко-Католицька Церква в Україні змушена була піти у підпіл­ля, стати «катакомбною». Разом із тим багато із послідовників УГКЦ прибрали вигляду «криптоуніотів», тобто прихованих прибічників греко католицизму. Вони відвідували православні храми, але зберігали специфічну уніатську ментальність і наполягали на традиційних для себе богослужбових і обрядових формах. Вихідці із Західної України почали дедалі інтенсивніше посідати єпархії РПЦ у Центральній, Східній і Південній Україні та за її межами. До середини 1970-х років серед 16 архієреїв в Україні 13 були етнічними українцями. 3 них дев'ятеро походили із Західної України, з поміж яких 3 — колишні греко-като­лицькі священики

Протягом 1950—1980-х років уніатська традиція підтримувалась у країнах з українською емігрантською діаспорою. У 1960 ті роки в діаспорі склалася досить розгалужена і зорганізована Церква. Вона отримала назву Української Католицької Церкви (УКЦ). На сьогодні чисельність греко-католиків у світі перевищує 7 млн. людей.

 

53. Особливості сучасної релігійної ситуації в Україні

Події середини 1980-х — початку 1990-х років привели до значних змін у релігійному житті України.

1) Наявна чітка тенденція зростання питомої ваги віруючих серед дорослого населення (понад 18 років) України. Якщо у 1991 р. тих, хто називав себе віруючим, було трохи більше 40 %, то у 2002 р. — вже понад 60 %.

2) Помітно пожвавились інституційні прояви релігії. Загалом ста­ном на 1 січня 2005 р. у країні діяли приблизно 30 тис. релігійних громад. Це — приблизно у п'ять разів більше, ніж у 1988р.

В Україні налічується майже 28 тис. священнослужителів, 378 монастирів (6184 ченців), відкрито більше 160 духовних навчальних закладів з майже 20 тис. слухачів, 12 тис. недільних шкіл, виходить друком понад 350 часописів і газет, у розпорядженні релігійних ор­ганізацій знаходиться понад 20 тис. культових споруд (церкви, храми, мечеті, синагоги тощо), приблизно 2,5 тис. перебувають у процесі будівництва.

3) Розширився релігійний спектр. На сьогодні в Україні кількість відомих релігій сягнула 115, однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віровизнань чи напрямів.

4) Стався розкол в Українському православ'ї. Зараз в Україні діють:

1.Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави Українських Церков у Америці і у діаспорі — понад 1200 організацій.

2.Українська Православна Церква Київського патріархату (УПЦКП), її очолює патріарх Київський і всієї Русі-України — 3600 релігійних організацій.

3.Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦМП) — 10 700 релігійних організацій.

Сьогодні релігійна мережа УГКЦ повністю відновлена на рівні 1930—1940-х років — періоду її найвищого розвитку. За кількістю релігійних організацій (3532) вона посідає третє місце в Україні. Діють понад 800 громад власне Римсько-Католицькоі Церкви.

Більш ніж 25% релігійних організацій в Україні є протестантськими, Вони представлені трьома «пізньопротестантськими церквами» — баптизмом, адвентизмом, п'ятидесятництвом. Особли­вості сучасного стану протестантизму в Україні такі:

1) Протестантизм є найдинамічнішою конфесією, чий вплив на релігійне життя в Україні й надалі зростатиме. У той же час, незважа­ючи на те. що за роки існування незалежної України основні протес­тантські течії зросли у 3—5 разів, себто більш швидкими темпами, ніж православні, їхня питома вага змінилась несуттєво.

2)Набуття протестантизмом все більш національно визначених рис. Протестантизм дедалі частіше розглядає себе як невіддільну складову релігійної історії українського народу, його загальної культури.

Іудаїзм має нині у нас сім течій, які разом нараховують 251 об'єднання. Найвідоміший з них —Всеукраїнський конгрес іудейських релігійних громад.

Одночасно було створено 120 культурних єврейських центрів та ор­ганізацій, товариств; товариства єврейської культури діють у 70 містах; у багатьох населених пунктах розгорнули свою діяльність представ­ництва міжнародної єврейської організації «Сохнут».

Продовжується відродження мусульманських релігійних громад. Станом на 1 січня 2005 р. мусульманських громад в Україні понад 470. вони розділені між 4 управліннями. Найбільше громад у Духовного Управління мусульман Криму — 333.

Неофіційно до десятки найпоширеніших конфесій в Україні увійшли також представники нових релігійних рухів — «Свідки Єгови» (за їхніми даними — КОО об'єднань, кількасот тисяч членів і співчуваючих).

Міжконфесійні конфлікти у сучасній Україні не набули такої го­строти, як подекуди на теренах колишнього СРСР. Релігійні організації за поодинокими винятками намагаються не долучати державні органи влади для вирішення внутрішніх непорозумінь. Однак не можна не помічати деякі «лінії напруги», що пролягають:— між трьома Православними Церквами.

— між Православними Церквами, з одного боку, і греко-католицькими громадами і Римсько-Католицькою Церквою. — 3 другого.

— між «традиційними» Церквами (включаючи Православну, Греко-Католицьку, Римсько-Католицьку, а також протестантські деномінації) і нетрадиційними релігійними організаціями.

 

 

54. Свобода совісті і релігії. Толерантність

 

Свобода совісті та релігії є похідними від загальної свободи, що поряд з правом на життя і власність вважаються підмурком сучасного західного суспільства з часів «батька» західного лібералізму, англій­ського філософа Дж. Локка (1632—1704).

Поняття свобода совісті означає свободу внутрішнього духовного вибору тих чи інших поглядів.

Поняття свобода релігії постає як свобода вибору й самостверд­ження індивіда лише у системі релігійних координат — віровченні, культовій діяльності, релігійній організації чи релігійних стосунках.

Основоположні принципи релігійної свободи викладено у декіль­кох міжнародних правових документах:

— Загальній Декларації прав людини, прийнятій 00Н у 1948 р.;

— Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р.;

— Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримі­нації на підставі релігії чи переконань 1981 р.

Однак положення цих документів не є нормами прямої дії. Вони є лише рекомендаціями, що не мають сили для національного законо­давства. Натомість Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950) є чинним законодавчим актом, обов'язковим для виконання. Положення про свободу релігії та її захист у тій чи іншій формі можна знайти у кожній конституції європейських країн, а також більшості інших держав світу. Принцип релігійної свободи щоразу здобуває більшу підтримку з боку самих релігійних організацій. Про це переконливо свідчать, наприклад, документи II Ватиканського собору.

Гарантує свободу совісті і релігії дотримання таких принципів, закріплених у Конституції та релігійному законодавстві кожної країни:

1) Рівність громадян незалежна від їх ставлення до релігії.

2) Відділення релігійних і атеїстичних об'єднань від держави.

3) Світський характер системи державної освіти.

4) Рівність релігійних об'єднань перед законом.

5) Наявність спеціальних законодавчих актів, що забезпечують реалізацію свободи віросповідань і встановлюють відповідальність за їх порушення.

6) Право сповідати будь-яку релігію, безперешкодно здійснювати релігійні обряди, добровільно вступати у релігійні об'єднання і ви­ходити з них.

7) Право громадян висловлювати і розповсюджувати релігійні переконання в усній, друкарській і будь-якій іншій формі.

8) Право релігійних організацій здійснювати місіонерську діяль­ність, милосердя і добродійність, релігійне навчання і виховання, подвижництво у монастирях, здійснювати паломництва.

9) Право релігійних об'єднань утворювати регіональні або цент­ралізовані структури зі своїми органами управління і підрозділами.

Релігійна свобода може бути обмежена виключно законом і тільки заради захисту цивільної безпеки, здоров'я або моралей, інших фун­даментальних прав і свобод громадян.

Проблема толерантності виникла ще у часи гоніння на перших християн. Основні структурні елементи цього поняття:

а) право на сповідання будь-якої релігії;

б) право на публічне відправлення культу і поширення своїх поглядів у умовах існування офіційно визнаної або релігії, що підтримується державою. Якщо на ранніх етапах розвитку суспільства віротерпимість виявлялася спонтанної одинично, частіше за все на рівні окремо взятої людини, то у Новий час вона отримує законодавче закріплення як невід'ємний атрибут демократії. У 1981 р. 00Н прийняла спеціальну «Декларацію про ліквідацію всіх форм нетерпимості».

Для практичної реалізації цього принципу утворено Всеукраїн­ську Раду Церков та релігійних організацій Вона є представницьким міжконфесійним консультативно-дорадчим органом, що діє на громадських засадах.

 

55. Правові гарантії свободи совісті та релігії в Україні. Держава і Церква в Україні

Правові гарантії свободи совісті та релігії в Україні встановлені Конституцією України. Законами України «Про свободу совісті та релігійні організації»,«Про освіту», «Про альтернативну (невійськову) службу» та деякими іншими.

Релігійне законодавство України (як і законодавство інших пост­радянських республік) встановлює такі базові принципи ставлення до релігії й Церкви:

1. Свобода совісті, релігії.

2. Гарантії рівності особи перед Законом незалежно від її релігій­них переконань, релігійних організацій, конфесій.

3. Забезпечення прав релігійних меншин.

4. Відокремлення Церкви від держави.

Обмеження свободи совісті та релігії встановлюються у таких сферах:

По-перше, у царині політичної діяльності. Релігійні організації не мають права брати участі у діяльності політичних партій, висувати кандидатів до органів державної влади.

По-друге, у сфері міжнародних зв'язків. Згідно зі ст. 14 Закону Ук­раїни іноземці можуть займатися проповіддю релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів лише у тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибули у країну і за погодженням з від­повідними державними органами.

По-третє, у царині освіти.

В останньому випадку діє принцип відокремлення релігії від освіти. Згідно з цим принципом освіта в Україні «носить науковий, світський характер». Проте релігійні організації мають право створювати для релігійної освіти дітей та дорослих навчальні заклади і групи, а свя­щеннослужителі мають право брати участь у навчально-виховному процесі у школах, надавати педагогам консультативну допомогу.

Однією із невіддільних конституційних гарантій забезпечення свободи совісті та релігії в Україні є право на альтернативну (невій­ськову) службу. Згідно з нею цю службу проходять у тому разі, «якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина». Альтернативну службу громадяни проходять на держав­них підприємствах, в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров'я та навколишнього середовища, а також І у сфері комунального, сільського господарства тощо.

У реальній практиці суспільного життя ступінь релігійної свободи значною мірою залежить від характеру державно-церковних відносин, які історично у ньому склалися. Не може бути повної релігій­ної свободи у крайніх моделях таких стосунків:

— Модель повного злиття держави і Церкви, як це мало місце у Папській державі в Італії й має місце у деяких ісламських країнах.

— Модель ворожнечі й повного відокремлення держави від Церк­ви, яка послідовно втілювалася у життя у Радянському Союзі.

Тож релігійна свобода може бути реалізована лише у проміжних моделях часткового ототожнення держави і Церкви:

— Модель «державної релігії», всебічної — законодавчої, ма­теріальної іа моральної — підтримки державою однієї з по­ширених у ній релігій.

— Модель «традиційної Церкви» — жодна з існуючих у країні релігій не проголошена офіційною Церквою держави, проте одна з них займає особливе місце у традиціях народу і ко­ристується відкритою державною підтримкою.

— Модель «співпраці» — держава забезпечує значне фінансу­вання різних видів церковної діяльності, зокрема релігійної освіти, утримання храмів, оплати праці духовенства. Часто у такій моделі стосунки держави і Церкви регулюються спеціальними угодами.

«Пристосовницька модель» — держава дотримується нейтралі­тету щодо релігії. Вона не визначає значення якоїсь релігії для загальнонаціональної чи місцевої культури, не займається проблемою розміщення релігійних символів у публічних місцях, не санкціонує винятки у системі оподаткування, не врегульо­вує на законодавчому рівні особливості релігійного побуту і святкового циклу. В Україні діє остання, «пристосовницька модель», хоча певні полі­тичні сили постійно намагаються проголосити православ'я офіційною, чи, принаймні, традиційною релігією. Тому до участі в офіційних захо­дах запрошуються представники трьох Православних Церков, Католи­цької та Греко-Католицької Церкви, протестантських, мусульманських та іудейських об'єднань.

Для регулювання відносин між Церквою та державою в Україні до 2005 р. діяв Державний комітет у справах релігії.

 

56. Вільнодумство і його форми

 

Вільнодумство — широка духовна течія, що визнає право розуму на критичний розгляд релігії і вільне дослідження навколишнього світу.

Чинники виникнення і розвитку вільнодумства: неухильне зрос­тання виробництва, підвищення рівня духовної культури, поглиблення наукового пізнання світу.

Об'єктивна тенденція розвитку вільнодумства, розширення сфери вільнодумства та її впливів на суспільство. Однак цей процес не був прямолінійним: відомі періоди його підйому (XVIII ст.) і спаду (Середні віки).

Форми вільнодумства розрізняються мірою послідовності, цілями, соціальними основами і етичним змістом.

Богоборство — рання і найбільш слабка форма вільнодумства. Існує в елементарних віруваннях і міфології. Головна ідея — почуття протесту проти Бога, що створив несправедливий і жорстокий світ. Вияви богоборства були різноманітними: від боязкого докору на адресу Бога до лютого «танення» його.

Скептицизм — сумніви в істинності релігії або окремих її по­ложень. Виявляється у культурі будь-якого періоду, найбільш повне втілення отримує у творчості філософа Нового часу Девіда Юма.

Антиклерикалізм — ідейний і соціальний рух, спрямований проти посягань Церкви і духовенства на панування у суспільстві. У Середні віки антиклерикалізм набув поширення у селянських рухах. Він вико­ристовувався для обгрунтування боротьби за економічні цілі, однак загалом сприяв секуляризації європейської цивілізації. У Новий час боротьба з клерикалізмом пов'язана із ствердженням свободи совісті, ідеєю віротерпимості (толерантності). Нині антиклерикалізм виступає у формі протесту проти спроб релігійних організацій встановити їхню ' монополію на духовне життя.

Індиферентизм — байдужість до релігії або до її виявів.

Нігілізм — бунт проти релігії з позиції окремо взятого індивіда. У філософії найбільш відомі нігілістичні ідеї у творчості німецького філософа XIX ст. Фрідріха Ніцше. який виступав з провіщанням «смерті Бога» і появою Надлюдини замість «вищої людини», звиклої до християнської моралі. На побутовому рівні виявляє себе у бездуховності, зневаженні моралі, корисливому ставленні до людей.

Пантеїзм зближує Бога і світ, аж до їх повного миття Існує як міс­тичний пантеїзм Середньовіччя, ренесансний натуралістичний пантеїзм, що з'єднує Бога і природу. Найбільшою розвитку досягає у філософа Нового часу Бенедикта Спінози.

деїзм — трактування Бога як першодвигума. що створив світ, але більше у справи свого витвору не втручається. Таким чином визнаєть­ся, що надалі світ розвивається за природними законами, доступними пізнанню людським розумом. Людина не залежить від волі Божої, володіє правом на самостійність і активність.

Натуралізм — оформився у США у 1920—1940-і роки. Виходить з визнання того, що існує лише всеохоплююча природа, в якій немає місця чому-небудь надприродному. Людина і суспільство також є не­віддільними частинами природи.

Атеїзм — сукупність поглядів, що характеризуються неприйняттям релігійних уявлень про світ. Атеїстичні ідеї знаходили вираз у мистец­тві, художній літературі, народній творчості, наукових і філософських працях. Як широкий світогляд набуває поширення у XX ст. За даними статистики, атеїстом називає себе кожний п'ятий житель земної кулі.

Світський гуманізм — течія у культурі різних епох. Його головна мета — захист гідності людини як особистості, П права на щасливе життя на землі, на вільний розвиток, у тому числі духовний. У струнку систему ідей світською гуманізму були зведені в епоху Відродження. Тут людина розглядалася як вища, богорівна істота, здібна до без­межного розвитку своїх творчих здібностей, неповторна самоцінна індивідуальність.

 

Загрузка...



<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ 7 страница | Традиціоналізм, фундаменталізм і модернізм у християнстві та Ісламі

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.022 сек.