Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Чергування голосних

Фонема

Звукові одиниці мови, використовувані для творення і розрізнення слів та граматичних форм, називаються фонемами.Фонема - це найпростіша одиниця звукової мови і на дрібніші не розкладається. Л. Р. Зіндер дав таке визначення фонеми: «...фонема—це найменша звукова одиниця, що може бути в даній мові носієм смислу і служить у ній для розрізнювання слів і форм слів» .

Учення про фонемувиникло у 2-ій половині XIX століття. Основоположником цього вчення був мовознавець Іван Олександрович Бодуен де Куртене - професор Казанського а пізніше Петербурзького університету. На початку XX століття вчення про фонему розвинув учень Бодуена де Куртене , академік Лев Володимирович Щерба. Відкриття фонеми внесло докорінні зміни в науку про звуки мови, спрямувало увагу вчених на дослідженні смислових функцій звуків, а не тільки фізіологічних та акустичних.

Фонема і звукне тотожні мовні одиниці. Звук стає фонемою лише тоді, коли виконує особливі функції передачі змісту думок. Фонема функціонує лише в складі слова або частині слова. Наприклад, слово рука і ріка не однакові за своїм значенням, різняться лише, інші три звуки у них однакові. Отже, звуки [у],[і] служать для розрізнення значень слів. Слово рука вживається не в одній, а вдекількох фомах: рука, руки, руку тощо. Розрізнення форм пов'язане зі звуками [а],[и],[у].

У процесі спілкування фонеми, об'єднуючись між собою, впливають одна на одну, утворюють варіанти фонеми. Наприклад, фонеми и,о може функціонувати в кількох звукових виявах залежно від наголосу, місця у слові, сполучення з іншими фонемами: жити-жиеву; вода - воуді.

Фонеми та їх варіанти становлять звукову систему мови. У сучасній українській мові 38 фонем: 6 голосних і 32 приголосні.

Аналізуючи мовний потік спеціальними способами, неважко переконатися, що ми вимовляємо величезну, теоретично безмежну кількість звуків. Проте виділяємо тільки ті одиниці, які служать для побудови й розрізнювання слів, інакше — для їх узнавання. «У живій мові,— пише академік Л. В. Щерба,— вимовляється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній даній мові об'єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова і їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи і маються на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо їх називати фонемами».



Интернет реклама УБС

Фонемна значущість визначається тільки на основі функціонального (лінгвістичного)

критерію, суть якого полягає насамперед у з'ясуванні ролі певної одиниці в процесі комунікації, тобто передачі думки.

Спираючись на щербівські ідеї, Л. Р. Зіндер дав таке визначення фонеми: «...фонема—це найменша звукова одиниця, що може бути в даній мові носієм смислу і служить у ній для розрізнювання слів і форм слів» .

З наведених визначень цілком логічно випливають і основні властивості фонеми.

Фонема — це найменша мовна одиниця, потенціально пов’язана із значенням, яка в будь-якій мові мовцями легко виділяється із суцільного мовного потоку. Можливість встановлення цих мінімальних одиниць мови закладена в самій природі мови, яка характеризується членороздільністю.

Якщо фонема — це звукова одиниця мови, то вона, як і кожна інша мовна одиниця, повинна служити одній меті — бути засобом спілкування. Спілкуватися — значить передавати зміст думки. На відміну від одиниць вищого, смислового рівня (морфем, слів, речень), фонема не може служити безпосереднім засобом спілкування, але вся її сутність полягає в тому, щоб брати участь у спілкуванні.

Ідея потенціального зв'язку фонеми із значенням веде свій початок від думки Л. В. Щерби: «Через те що основний інтерес мовлення лежить у смислових уявленнях, то звукові нормально не перебувати у свідомості. Здавалося б з цього погляду, що й аналіз звукових уявлень нормально нами не провадиться і фонетична подільність є наслідок значною мірою наукового мислення. Але річ у тому, що елементи смислових уявлень часто-густо асоціюються з елементами звукових уявлень. Так, лв словах пила, била, вила, дала асоціюється з уявленням минулого часу; а в словах корова, вода асоціюється з уявленням суб'єкта; у в словах корову, во­ду — з уявленням об'єкта і т. д. Завдяки подібним смисловим асоціаціям елементи наших звукових уявлень дістали певну самостійність».

Отже, звук вичленовується в самостійну одиницю перш за все тоді, коли він безпосередньо служить звуковою формою якогось знака.

Безпосередній зв'язок фонеми із значенням виявляється в українській мові досить часто. Так, наприклад, ми розрізняємо закінчення -а та -і (морфеми), слова-сполучники ата і, прийменники о та уй под. Фонема / а / самостійно може бути звуковою формою сполучника, частки, вигука, закінчення, префікса, суфікса і навіть цілого речення. Фонемою /ж/ може виражатися звукова форма частки ж, а фонемою / с¢ / — звукова форма суфікса –сь. При цьому, звичайно, не сама фонема виступає носієм певного значення, а будь-яка одиниця вищого, семантичного рівня (морфема, слово, речення), яка буває виражена однією фонемою. В таких випадках фонема сама по собі служить планом вираження лексичного чи граматичного значення. Саме тому вона й вичленовується морфологічно.

Проте зовсім не обов'язково, щоб фонема завжди виступала носієм певного значення. Після того як фонема осмислюється через морфему або слово, вона відривається від морфеми і виділяється нашою свідомістю й тоді, коли вона не є самостійною смисловою одиницею, а лише бере участь у вираженні певного значення (лексичного чи граматичного ) разом з іншими фонемами, які в сукупності створюють певний звуковий комплекс — слово чи морфему. Через це в першому-ліпшому прикладі кожна фонема не обов'язково виступає носієм значення.

Отже, через морфемне членування відбувається звільнення фонологічного плану від змісту. Наприклад, фонема / а / виділяється як службова одиниця в слові вода (флексія). Завдяки цьому / а / усвідомлюється як самостійна фонема і в слові сад, де вона самостійного значення не має. Так само в словах був і бав обидва кінцеві приголосні — та сама фонема /в/: у першому слові вона безпосередньо пов'язана із значенням (суфікс дієслова минулого часу), а в другому — цього зв'язку немає, бо в слові бав / в / не є самостійною морфемою, а лише частиною морфеми — кореня. Отже, в першому слові подільність морфолого-фонетична, а в другому — чисто фонетична. Тому ми й говоримо, що кожна фонема потенціально є носієм певного значення.

Потенціальний зв'язок фонеми із значенням визнають тільки представники щербівської фонологічної школи.

Фонемі як лінгвістичній одиниці властива автономність. Відриваючись від конкретної морфеми, звук набуває певної самостійності, незалежності, автономності. Саме тоді, коли звук пориває з лексичним або граматичним значенням, він перестає бути словом чи морфемою і стає самостійною звуковою одиницею, яка об'єктивно існує поряд з іншими мовними одиницями — морфемою, словом, реченням, хоч не однакова з ними за своєю роллю.

Автономність фонем виявляється передусім у тому, що носії мови легко членують на фонеми будь-яке незнайоме їм слово або, навпаки, складають нові слова, наприклад абревіатури, замінюють незнайомі звуки запозичених слів звуками рідної мови. Свідченням авто­номності звукової системи є також можливість зображення звуків у вигляді літер у звуковому письмі.

Визнають автономність фонеми представники празької і лондонської фонологічних шкіл, а також американські дескриптивісти, натомість московська фонологічна школа повністю відкидає автономність плану вираження. Вона виходить з того уявлення, що звукова сторона не існує окремо від морфологічної, що через це фонема існує не як окрема одиниця, незалежно, автономно, а як деякий елемент морфем. Поза морфемою розглядати фонему не можна.

Фонема — це мінімальна, лінійно неподільна одиниця. Незважаючи на різний підхід до визначення фонеми, всі фонологи визнають її граничною одиницею лінійного фонетичного членування мовного потоку.

Дослідження за допомогою відповідної апаратури переконливо показали, що з погляду артикуляційного або акустичного кожен мовний звук можна поділити на ще менші сегменти, проте людина членує мовний потік не на ці дрібні відрізки, а на більші — саме мовні звуки.

Отже, з мовного боку ми виділяємо тільки ті одиниці, які потенціально можуть бути зв'язані із змістом. Дрібніші членування звичайно нами не усвідомлюються тому, що кожне з них саме по собі не несе ніякої соціальної функції. Лише об'єднуючись між собою на основі однієї функції, ці фізичні звуки утворюють мовний звук, що є єдиним у функціональному й матеріальному відношенні.

Фонема — це елемент плану вираження мовних знаків. Оскільки фонеми самі по собі не мають значення, то у мовному потоці фонеми розрізняються не значенням (як це властиво мовним знакам), а неоднаковим звучанням. Мовний потік ділиться тільки на лінгвістичній основі. Проте, коли він уже поділений, тоді у носія мови створюються певні акустичні образи, що співвідносяться з лінгвістичними. Звукова відмінність — обов'язкова умова існування фонеми. Саме завдяки неоднаковому звучанню фонеми можуть розрізняти мовні знаки — смислові одиниці мови, створюючи їх звукову форму. Якщо звукова форма — це план вираження мовного знака, то фонема — це відповідно елемент плану вираження мовного знака. Таке призначення фонеми в процесі комунікації.

У зв'язку з цим слід підкреслити, що термін «смисло-розрізнювальна функція фонеми», який часто вживається, фактично означає не розрізнювання смислу, а розрізнювання смислових одиниць. Тому доречніше говорити, що фонема диференціює не значення, а слова і їх форми.

Фонема — це втілення діалектичної єдності конкретного й абстрактного. Фонема не дана в досвіді безпосередньо. ЇЇ не можна почути, побачити, тобто кожна фонема — це абстрактне поняття фонетики, що існує в нашій свідомості. Саме абстрактний характер фонеми забезпечує ту роль, яку вона грає в мові як засіб спілкування. Якби величезна різноманітність звуків мала лінгвістичне значення, спілкування було б неможливим . Разом з тим фонема — це перш за.все звукова одиниця. Це певне узагальнення ряду цілком визначених для даної мови, але неоднакових з артикуляційно-акустичного погляду, хоч і об'єднуваних єдиною функцією звучань.

У мовленні не може бути фонеми взагалі. Фонема як така тут реалізується у вигляді кількох (або багатьох) конкретних звуків. Конкретний вияв кожної фонеми в мовному потоці називається відтінком, або алофоном, фонеми.

Під час змінювання і творення слів можуть відбуватися чергування голосних фонем.

Найпоширенішим в українській мові є чергування о, є з і. Воно відбувається:

а) у закритому складі: школа - шкіл, гора — гірський, чоло — чільний, радості — радість, слово — слів, ночі — ніч, батькова — батьків, воля — вільний, моя — мій, могти —міг, стою — стій, береза — бера, перо — пір 'я, женитися — жінка, ременя — ремінь, лебедя — лебідь, село — сіп, ковалева —ковалів, принесу — приніс, семи — сім, Києва —Київ;

б) у відкритому складі, якщо в наступному складі є суфікси -ок, -ець: гора — згірок, чоло — причілок, моста —місток, возити — візок, дзвонити — дзвінок, двері —одвірок, олово — олівець, острови — острівець, кончина —кінець, верховий — верхівець; а також: ущелина — щілина,прорвати — прірва, прозивати — прізвище;

в) перед подвоєнням приголосних: ночі — ніччю, солі —сіллю, дорога — роздоріжжя, ворота — підворіття, голка — гілля, речі — річчю, промені — проміння, мести —сміття, зелень — зілля;

г) у коренях дієслів перед наступним складом із суфіксом -а- або -ува-: берегти — зберігати, брехати — набріхувати, викоренити — викорінювати, гребти — згрібати, застебнути — застібати, зачепити — зачіпати, защепну ти — защіпати, летіти — літати, мести — замітати, пекти — випікати, підперезати — підперізувати, плескати — запліскувати, плести — заплітати, стерегти — остерігати, стрелити — стріляти, текти — протікати, тесати — обтісувати, чекати — очікувати, чесати — зачісувати, шептати — нашіптувати, виволокти — виволікати, полоскати — прополіскувати.

Але чергування о, є з і в закритому складі не відбувається: а) якщо о, є випадні або вставні: сон — сну, вогонь — вогню, садок — садка, пісок — піску, день — дня, орел — орла, квітень — квітня; вікно — вікон, сосна — сосон, весна — весен, дно — ден (виняток: шворінь — шворня); , а також у словах: любов — любові, лоб — лоба, льон — льону, рот — рота, мох — моху, лев — лева;

б) у групах -оро-, -єре-, -оло-, -еле-, -ор-, -ер-, -ов-: ворон, сторож, поборов, берег, перед, голос, солод, розколов, молов, зелень, шелест, борг, борщ, верх, чверть, вовк, шовк (винятки: дорога — доріг, сторона — сторін, ворота — воріт, борода — борід, борона — борін, корова — корів, порога — поріг, оборогу — оборіг, морогу — моріг, смороду —сморід, береза — беріз, череда — черід, болото — боліт, ~ стерегла — стеріг, зберегла — зберіг, волокла — волік та ін.);

в) під наголосом у словотвірних частинах -вод, -воз, -нос, -роб, -лов: діловод, паровоз, медонос, хлібороб, риболов; але в частинах -хід, -гін, -ріг чергування відбувається: теплохід, пішохід, водогін, коногін, носоріг, Козеріг;

у книжних словах: пророк, потоп, закон, вирок, богослов, світоч, народ, прапор, завод; а також за традицією в деяких прізвищах: Боровиковський, Котляревський, Глібов (але: Голованівський, Желехівський, Миньківський, Щоголів тощо);

ґ) в іншомовних словах: атом, вагон, вазон, метеор, шофер, студент, Лондон, Вашингтон, Дон Кіхот, Бетховен, Ростов (і ростовський), Тургенєв (і тургенєвський), Ботев (ботевСЬКий).

У кількох дієслівних коренях є (ер) перед суфіксами -а-, -ува- чергується з и (ир): беру — збирати, визбирувати; вмерти — вмирати, дерти — здирати, перу — обпирати, простерти — простирати, сперти — спирати, терти — стирати, жерти — пожирати.

Подібне чергування є з и відбувається також у словах стелити — застилати (але: застеляти), клену (кляну) — проклинати.

У деяких випадках є чергується з о. Так, після шиплячих та й виступає звук є, якщо далі йде теперішній чи колишній м'який приголосний або шиплячий, і о, якщо далі йде споконвічно твердий нешиплячий приголосний: вечеря — вечора (від вечір), женитися — жонатий, четвертий — чотири, чернетка — чорний, вершечок — вершок, лієчка — лійок. Іноді трапляються відхилення від цього правила. Перед споконвічно твердим нешиплячим може виступати є: жердка, щедрий, щепа, печера, щезнути, черга, червоний. І навпаки: чоріти, чорниці, чорнило, кийочок.

У прикметниках після твердих приголосних вживається суфікс -ов: зимовий, службовий, судовий, мостовий, кварцовий»Іванова, братова.

Після м'яких та шиплячих якщо наголос падає на закінчення, також виступає суфікс -ов: польовий, тіньовий, осьовий, дійовий, дощовий, сторожовий;

якщо наголос падає на основу, то вживається суфікс -ев-(-єв-): травневий, кінцевий, алюмінієвий, грушевий, спаржевий, життєвий (і життьовий), взуттєвий (і взуттьовйй), борщевий (і борщовий), Василева, Мусієва, Дорошева, лікарева (пор. лікаря).


Читайте також:

  1. Артикуляція голосних.
  2. Асиміляції приголосних в українській мові
  3. Асиміляція приголосних у потоці мовлення
  4. Вимова голосних звуків
  5. Вимова голосних звуків в українській мові
  6. Вимова приголосних
  7. Вимова приголосних звуків
  8. Вправи для відробітку голосних і приголосних звуків
  9. Закономірності сполучуваності звукових одиниць в українській літературній мові. Позиційні зміни приголосних і голосних звуків
  10. Зміни приголосних при збігу їх
  11. ІІІ. Без чергування поколінь, без зміни хазяїна, з послідовною зміною ролі хазяїна
  12. КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИГОЛОСНИХ ЗВУКІВ | Лекція № 3

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:


 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.002 сек.